Текст книги "Ярлик на князівство"
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)
БУНКЕР
КОЛИ ПОГАСЛИ КРЕМЛІВСЬКІ ЗОРІ
16 жовтня 1941 року, Куйбишев – на глибині 37 метрів
«Я знаю, як сильно німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»
Чутки на те й чутки, щоб збурювати люд, вони повзучі, їм немає перерви і спину. І, що найголовніше, вони завжди правдиві. Хоч і чутки. Як би їх влада не спростовувала, вони роблять своє, несуть хоч якісь вісті. Від чуток трохи ніби спокійніше, з’являється хоч якась визначеність і ти знаєш що тебе чекає і що робити.
Гірше, коли вже й чуток немає – ось тоді повна невідомість. Крах.
Глибокої осені 1941 року чутки повзли Москвою одна одної вражаючіша. Уряд тільки заходився пакувати чемодани, а чутки вже тут, як тут: уряд тікає з Москви, кидаючи її напризволяще. І всі знали, що це – правда. Як правда і те, що Сталін теж залишив Москву як при панічній втечі. А навзамін «батька народів» залишений двійник, який не має права – на відміну від свого оригіналу – на втечу. Межи люди вже пущена контрчутка: так, уряд евакуйовується, але вождь залишається в столиці. На своєму бойовому посту. І доки він у Москві, Москву німцям не взяти… Вони хіба що в бінокль її з Красної Поляни можуть роздивлятися.
Таким чуткам вірили (хотілося в це вірити, хоч у щось вірити) і… і не вірили, знаючи, що на трибуні для заспокоєння громадян буде з’являтися двійник «батька народів», загримований під оригінал. Так воно насправді і є. І той псевдосталін помахає народу ручкою і навіть із сталінським акцентом щось там виголосить з трибуни… В той же час, як сам вождь – сиріч оригінал, – вже давно сидить у Куйбишеві, в глибочезному бункері – тільки що він там висидить? Своє дорогоцінне життя він може й збереже – на якийсь час. Але свою імперію – навряд.
Коли ж Москвою поповзли чутки (ба, ураганом пронеслися!), що вночі спецпоїздом під охороною кількох десятків тисяч енкаведистів вивезено в невідомому напрямку саркофаг з тілом Володимира Леніна, всі зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!
Перші вартові, які несли вахту біля склепу вождя – Мавзолея, за наказом начальника Московського гарнізону Муралова, коли був заснований пост № 1, з’явилися 27 січня 1924 року о шістнадцятій нуль – нуль. Тобто через п’ять днів по смерті Леніна і за день до його похорон.
На почесний у комуністичній вотчині пост № 1 відбиралися курсанти кращі з кращих.
(Із сотні тисяч допризивників лише 36 кожні півроку потрапляли до роти, яка охороняла – не без театрального ефекту! – Мавзолей).
Солдати строкової служби жартували (служба біля усипальниці вождя була, як сам вождь любив казати, архіважкою):
– Потрапив до роти почесної варти – пишайся, не потрапив – радуйся!
Церемонія зміни варти тривала дві хвилини і 35 секунд і нараховувала 210 кроків, які треба було зробити синхронно від Спаських воріт Кремля до «точки» – і це при тому, що треба було до сантиметра і секунди вивіряти крок, супроводжувати дійство ще й складними прийомами – як раніше казали артикулами, – зі зброєю в руках. (Згодом один з радянських – російських – поетів напише цілу поему під назвою «Двести десять шагов» – про ті «артикули» на Красній площі).
За добу ритуал повторювався 24 рази, адже бійці змінювалися (завжди приваблюючи до себе натовпи гулящих) через кожну годину – під бій курантів починаючи з другого перезвону. (Якщо температура опускалася нижчі 15 градусів почесна варта зодягала валянки, а обличчя змащувала жиром. Зодягалися перші курсанти як і всі бійці Червоної Армії двадцятих років – в будьонівки з шишаками та шинелі з петлицями, що були пошиті за малюнками художника В. Васненцова).
І ось, коли на початку війни німці опинилися біля воріт червонозоряної столиці, вирішено було спецпоїздом, з дотриманням архісекретності, евакуювати тіло Леніна (спецешелон охороняли 15 тисяч бійців внутрішніх військ, не рахуючи численних чекістів) до Тюмені. Є таке місто – обласний центр, на обох берегах р. Тури (притока Тоболу), перше російське місто в Сибіру. Виникло на місці татарського містечка Чингі—Тура в 14 ст. Тюмень – один з центрів Західного Сибіру, тепер однойменної нафтогазової провінції. Мешкали в місті (крім, звичайно, росіян) українці, татари, ненці, ханти, мансі, комі та ін.
У порівнянні з європейським центром Росії, Тюмень – закуткова глушина. Край, куди й Макар телят не ганяв пасти! Тож були певні: жодному німецькому главарю на думку не спаде бомбити Тюмень. І тим більше, шукати там мумію вождя.
Але й здійснити перевезення саркофагу з дорогоцінною мумією було не просто – потрібні суворі температурні умови, відповідна вологість та відповідне світло… А тут ще й дорожнє трясіння – більше півтори тисячі кілометрів залізницею! Не близький світ!
І все ж ризикнули. Та й виходу вже не було – німці могли в будь-який день увірватися до Москви.
Вагон обладнали спецобладнанням для забезпечення потрібного мікроклімату та спецамортизатором для зменшення вібрації. Вагон із саркофагом – об’єкт № 1 – помістили в середині спецешелону, що був переповнений бійцями, озброєними усіма видами зброї, включаючи кулемети й гармати.
Пост № 1 перенесли до вагону.
Варта змінювалася в дорозі, як і заведено (тільки бою кремлівських курантів не було чути) через кожну годину.
Тюмені дісталися благополучно без пригод. Вночі, оточивши запасну станцію, що знаходилась десь у глушині тієї глушини, потрійним кільцем, вивантажили саркофаг з мумією і перевезли її до місцевого сільськогосподарського технікуму, що був збудований в стилі ренесансу – там курсанти теж змінювалися через кожну годину. Неодмінно врочисто карбуючи кожен крок та здійснюючи потрібні артикули зброєю, і так нестимуть вони вахту в приміщенні сільськогосподарського технікуму, переобладнаному під тимчасовий Мавзолей цілих три роки і дев’ять місяців.
А тим часом Москва теж цілих три роки і дев’ять місяців залишатиметься без сакральної мумії вождя – бідненька! Як то їй це було пережити!
Мавзолей три роки і дев’ять місяців залишався порожнім, без свого насельника. Бовванів на Красній площі, як більмо на оці.
Остерігаючись, аби німці його не розбомбили, довго міркували, як його вберегти. Спершу порожню усипальницю хотіли було прикрити мішками з піском, але швидко збагнули, що при прямому попаданні авіабомби це не порятує. Тоді художники та архітектори запропонували «об’єкт» замаскувати, і увести таким чином ворогів в оману.
Дістали 1500 метрів сурового полотна. За три дні викроїли з нього «дім», намалювали на ньому вікна і натягнули на каркас, що його спорудили над Мавзолеєм Ілліча. Мовляв, з небес німецькі льотчики, прорвавшись до центра столиці, сприймуть той муляж, ту декорацію за справжній будинок, не розуміючи де ж подівся сам Мавзолей…
І ось коли саркофаг вночі таємно вивезли із столиці (вивозили таємно, але про те тієї ж ночі дізналися всі), а на Мавзолей натягнули маскувальний «халат», москвичі й зрозуміли: Москві амба! Спасайся, хто як може!
І на дорогах, що вели з Москви в глибину Росії, на схід, потяглися тисячні валки охоплених панікою втікачів, які вже ні в що і нікому не вірили.
«Головне питання, яке хвилює всіх (точніше – цікавить – В. Ч.), хто потрапляє в бункер: чи був там Сталін? За офіційними даними, під час війни його там не було. Можливо, це всього лише частина легенди, яка гласить, що вождь нікуди з Москви не виїздив. Але це твердження нині багатьма істориками піддається сумнівам. Річ у тім, що в кількох кварталах від бункера один час мешкала дочка Сталіна – Світлана, яка під час бомбардувань ніби кілька разів ховалася в цьому бункері, а тому Сталін, який любив дочку, – цілком ймовірно міг провідувати її в Куйбишеві і зайти до свого бункера» – з одного видання.
В кінці листопада – на початку грудня Йосип Сталін почав збиратися в неблизьку як для нього, який постійно сиднем сидів у Кремлі та на Ближній дачі, – дорогу. Простіше – евакуюватися з Москви. Ще простіше – тікати, бо сидіти в Кремлі, до якого, захопивши Москву (а це питання лише найближчого часу), в першу чергу увірветься ворог, вже було небезпечно і безперспективно. Цілком таємно, слідом за урядом, який евакуювався днем раніше до Куйбишева, залишив Москву і владар червоної імперії. До передмість столиці за найперевіренішими даними, секретними, звичайно, хоч і всім у Москві відомими, вже вийшов ворог. Потаємно, спецпоїздом (користуватися авіацією «батько всіх народів» страшенно боявся – авіафобія, – та й літак німці могли легко збити) прибув до Куйбишева (до 1935 року Самара), що розташований на лівому березі Волги, при впадінні до неї р. Самари.
Кількома днями раніше туди прибула його улюблениця, дочка Світлана.
В Куйбишеві для Сталіна заздалегідь спорудили спецбункер – на випадок, якщо доведеться залишати столицю.
І ось цей випадок настав.
Так званий «бункер Сталіна» (так його назвуть пізніше, вже по війні) був збудований в центрі міста і вважався найглибшою спорудою часів Другої світової війни.
Підземні апартаменти для вождя спроектував архітектор Юліан Островський. На той час Куйбишев, куди було евакуйовано з Москви радянський уряд, апарат ЦК ВКП(б) і 22 іноземні місії, офіційно вважався «запасною» столицею.
Архісекретний об’єкт було розташовано під будинком куйбишевського обкому ВКП(б).
Як увійти до приміщення, праворуч від парадних сходинок в холі обкому партії знаходилася металева решітка, а вже за нею непримітні двері, біля яких цілодобово чергував співробітник НКВС. Відразу ж за ними – металева решітка, а вже за нею знаходився один з головних секретів тодішнього режиму. Бункер у спішно – пожежному плані, але без шкоди на якість, споруджували кращі спеціалісти країни – московські метробудівці та донецькі шахтарі й робітники. Було вийнято біля 20 тисяч кубометрів ґрунту і покладено 10 тисяч кубометрів бетону.
(Дивно, але місцеві мешканці, які жили поблизу, не пам’ятають, щоб у тому районі були коли-небудь якісь ознаки будівництва. Як вивозилася земля і як привозили бетон та як з’являлися в шахті бригади будівельників та будівельні матеріали – та ще під будинком обкому партії – так і залишилося загадкою).
Про подальшу долю будівельників існують дві версії. Традиційна: їх розстріляли, як у всі часи знищували творців надсекретних споруд (буцімто було знищено 843 чоловіки). Друга: з них лише взяли підписку про нерозголошення таємниці про бункер і кожен із застережених і настрашених зберігав її до своєї природної смерті, ніде про той об’єкт не обмовившись і слівцем. Бо інакше – куля в підвалі. Або – довічне ув’язнення.
Бункер Сталіна був на той час найпотужнішою подібною спорудою. Його глибина – 37 метрів. (Для порівняння: глибина бункера Гітлера в Берліні сягала 13, Черчіля та Рузвельта сховки розташовувалися взагалі на глибині всього лише… 5 метрів).
Сховок для Сталіна було вирито менше, як за 9 місяців. Цілодобової, правда, роботи – рекорд для спорудження таких об’єктів!
Бункер мав автономну систему регенерації повітря і свою електростанцію, відзначався надійною герметизацією і був розрахований на повну автономність на протязі 5 діб.
Секретне підземелля було багатоповерховою спорудою, мало ліфти. На найнижчому – себто найглибшому від поверхні і найбезпечнішому поверсі знаходилася зала засідань на 115 осіб, поруч – кімната відпочинку для вождя, а також його робочий кабінет. На верхніх поверхах – кімнати для охорони, служби технічного забезпечення.
Сховок міг витримати пряме попадання найбільшої авіабомби тих часів, адже над ним було встановлено монолітній бетонний блок товщиною в три метри, піщана подушка і ще один метровий «матрац», званий на Русі тюфяком.
А над усім тим забетонованим підземеллям здіймалася будівля куйбишевського обкому ВКП(б), звична для куйбишевців за роки та роки і тому на неї ніхто на звертав уваги. А що вона охороняється, так тут нічого дивного – партійна все-таки споруда.
Проте зовні охорони майже не було – лише пара кадебістів на вході.
Вся охорона ховалася в будинку обкому. І – більша її частина, – вже в самому бункері. Нею були добре нашпиговані поверхи, документи перевірялися на кожному поверсі чи не через десяток – другий кроків.
За такої пильності – миша не проповзе непоміченою. А ще ж неподалік у непримітному будинку з внутрішнім двориком цілодобово перебував загін НКВС – на всяк випадок. Раптом потрібна буде допомога бункеру, то загін за лічені хвилини кинуть до обкому на виручку…
Верховний правитель технічною стороною бункера лишився задоволений, на відміну від політичної та воєнної…
Йосип Сталін довго стояв у залі засідань бункера, смоктав погаслу люльку і був явно чимось незадоволений.
Чи радше роздарований.
– За-ала за-асіда-ань, – насмішкувато протягнув, не виймаючи з рота люльки. – На 115 місць. На сто п’ятнадцять виступаючих ротів. Златоустів, т-туди п-перетуди!.. Що, що, а виступати ми вміємо. Ось тільки де зараз набрати стільки засідальників, як вони вже давно розбіглися з Москви?.. Та й ми вже як по Маяковському… прозасідавші! Дозасідалися, доприймалися рішень, що справу Леніна… просрали!
Вийняв люльку з рота, сплюнув жовту од нікотину слину і важко пішов, понуро, похмуро й неспішно, затиснувши в кулаці лівої руки люльку на рівні десь біля останнього ребра знизу.
За ним, зберігаючи дистанцію, невидимими і безшумними тінями рушили охоронці. Біля дверей кабінету Верховного, де вже стояла своя охорона, вони позавмирають все тими ж невидимими тінями. (Сталін без охорони кроку не міг ступити, вважаючи, чим її більше, тим краще, але страшенно не терпів як його охорона «лізла в очі»).
Зайшовши до кабінету (після кремлівського, вельми скромненького), Сталін довго міряв його скрадливими кроками і час од часу спльовував жовту й гірку слину…
Кабінет був скромний як за розмірами, так і за обстановкою. На стіні висів незмінний портрет Ілліча, який теж сидів у своєму кабінеті і читав «Правду», явно демонструючи фотографу, що ж він саме читає.
Глянувши на знаменитий, вивчений до дрібниць портрет старшого вождя, у якого він довго був у підпасках, Сталін у відчаї буркнув:
– Просрали!..
Зняв трубку, глухо буркнув:
– Молотова!
За кілька секунд в трубці почувся знайомий голос:
– Молотов слухає!..
Ввічливо – бадьорий такий голос, діловий і в той же час державний, з тону якого важко було дізнатися, який же настрій у його господаря.
– Слюшай, Молотов, – за звичкою, навіть не привітавшись до свого багатолітнього соратника й однодумця, безвідмовного виконавця його волі, почав вождь: – Ти ще не драпонув із століци нашої родіни, якої у нас уже немає? Чи тільки ще збираєшся брати ноги в руки? Уряд вже в Куйбишеві, пора й тобі змотувати вудочки.
– Я знаходжуся на своєму робочому місці, – Молотов хотів було додати «Коба», але подумав, що нині це надто фамільярно – не для такого часу, а тому закінчив майже офіційно: – товаришу Сталін.
– Я теж сиджу на своєму місці і на ньому успішно протираю штани з лампасами, – не без єхидства буркнув вождь. – Тільки не в Москві, а в Куйбишеві. У бункері на глибині 37 метрів. Та який толк з такого сидіння?
– Дорога закінчилася благополучно, Коба? – таки зважився Молотов вжити революційний псевдонім вождя. Запитав так, для годиться, адже чи не за кожний метр тієї дороги і спецпоїзда йому доповідав Берія.
– Єдине, на що ми спеціалісти, ще здатні так це тайно втікати з Москви, товаришу Молотов! І – сидіти на своїх, так званих, робочих місцях. От і я сиджу і не знаю за що братися. Та й чи треба мені тут сидіти? Чи, може, повернутися до Москви, га, Молотов?
– Твоє здоров’я і життя, Коба, для країни є найбільшою дорогоцінністю і ним ризикувати не можна – інакше нас неправильно зрозуміє радянський народ і армія.
– А хіба ще є радянський, як ти кажеш, народ? Хіба армія ще вціліла?
Молотов чи не вперше не знайшовся що відповісти.
– Мовчиш?!. Мовчи!!. – виніс присуд вождь. – Все вже ми вибалакали і все вже пробалакали! Тепер залишилося ще трохи посидіти. На теплих і нами добре нагрітих місцях! От і я буду ще сидіти, але вже в Куйбишеві, в цьому проклятому бункері! А ти, Молотов, сиди на своєму робочому місці в Москві. Ми вже досиділися по саме далі нікуди. Задниці повідсиджували, а що толку? Як там… німчура? Москви ще не взяла? Хоча що її брати, як вона й так вже відкрита і її нічим прикрити, якщо не рахувати загонів самооборони, котрі ні на що не придатні. То що там? Наш ворог все ще рветься до воріт зореносної? Чи вже давно їх поминув?
– Спостерігається тимчасове затишшя. Я чекаю їхню делегацію.
– Он як? Делегацію – від вермахта? Вони цього разу до нас посилають не нові панцерні дивізії, а – делегацію? Про здачу столиці? Чув уже.
– Ні, поки що делегація має прибути на розмову. Від їхнього МВС.
– Гм, це щось нове.
– За нашими даними насправді це делегація від самого Гітлера, але поки що маскується під делегацію від МВС. Річ у тім, що вермахт поніс під Москвою колосальні втрати і це дещо охолодило фюрерів запал. Він шукає шляхів, як би завершити…
– …взяття Москви малою кров’ю?
– Можна й так сказати.
– Гм… Послухай, поспілкуйся з тевтонцями. Цікаво, чим нас Адольф порадує і потішить. Хоча й так ясно: мова йтиме лише про повну нашу капітуляцію і здачу столиці.
По хвилі, саркастично:
– На всяк випадок – поторгуйся. Тим більше, ти, товаришу Молотов, маєш досвід, як з ними вести переговори. Зустрічався з Ріббентропом не раз. Навіть із самим фюрером. І, навіть, підписував з ними Пакт про дружбу й ненапад…
«Ріббентроп… Ріббентроп…» – повторив про себе, наче пригадуючи, В’ячеслав Молотов.
Герр Ріббентроп докладав зусиль (ще й нині, здається, не облишив своєї забаганки), аби врешті-решт звести Сталіна з Гітлером. Чи Гітлера із Сталіним, але…
Сталін не зміг виїхати з есересерії (боявся за своє дорогоцінне життя та й не довіряв Адольфу), а Гітлер у свою чергу теж остерігався, боячися за своє дорогоцінне життя, виїхати з Німеччини… Гм-гм… Жаль. Може б що й викрутилося з такої здибанки, був певний герр Ріббентроп. Але, як кажуть, не все ще втрачено. В політиці спостерігаються і не такі кульбіти, на те вона й політика. Як хтось сказав, – здається, Чехов, – відмінна повія. Шлюха і курва! Гм… А Ріббентроп… До речі, це той Ріббентроп, якого Коба ласкаво називав «мій дорогий герр Ріббентроп…» Аякже, зустрічався з дорогим герром Ріббентропом…
27 вересня 1939 року за повідомленням газети «Правда» на запрошення уряду СРСР до Москви прибув міністр іноземних справ Німеччини пан фон Ріббентроп…
Зустріч була організована за вищим розрядом. Хоча Молотов як голова Раднаркому СРСР був за рангом вище почесного гостя, Сталін наполіг аби саме він зустрічав дорогого герра Ріббентропа.
Вокзал квітнув від прапорів зі свастикою, їх було вивішено більше, як потрібно було для протоколу. Гостя зустрічали на чолі з Молотовим майже всі члени МЗС, вищі чини Генерального штабу, були дами в хутрах і представники громадськості в якості масовки.
Ріббентроп залишився надзвичайно задоволений зустріччю. В своїх мемуарах він згодом захоплено писатиме:
…Ми отримали ряд блискучих запрошень. У Великому театрі на честь німецької делегації дали «Лебедине озеро» Чайковського, ми сиділи у великій центральній ложі і захоплювалися відмінним музичним виконанням і неповторною чарівливістю руського балету… Прима – балерина, яка приїхала заради нас із Ленінграду, танцювала чудово… Я хотів було особисто подякувати балерині, але граф Шуленбург відрадив: це можуть сприйняти з незадоволенням. Я послав їй квіти, сподіваючись, що в Кремлі це не викличе неприємних наслідків.
Сталін дав на нашу честь великий бенкет, на який були запрошені всі члени Політбюро.
…Члени Політбюро, які нас чекали і про яких у нас говорили багато фантастичного, мене приємно збентежили, у всякому разі я і мої співробітники провели вечір з ними у вельми гармонійній обстановці. Данцігський гауляйтер, який супроводжував мене в цій поїздці, під час зворотного польоту навіть сказав: часом він відчував себе просто «серед своїх старих партайгеноссе…»
Ріббентропу все в Москві подобалось: балет, прийом, протокол, навіть члени Політбюро.
«Під час бенкету за руським звичаєм виголошувалося безліч речей і тостів за кожного присутнього, аж до секретарів. Більше того, Сталін (я сидів поруч з ним) підбивав на все нові й нові речі, промови. Подавали чудові блюда, а на столі стояла коричнева водка, що відзначалася особливою міцністю…
…На протязі вечора я не раз бесідував по-дружньому з членами Політбюро. Особливо мені запам’яталися маршал Ворошилов і міністр транспорту Каганович. Про нього і про його єврейський план у нас часто говорили в Німеччині. Його зараховували до одного з найбільших закулісних осіб інтернаціонального єврейства…»
Переговори відбувалися в кремлівському кабінеті Сталіна. Ріббентроп привіз проект нового пакту, т. зв. «Договір про дружбу й кордони».
Третій заключний тур зайняв всю ніч.
Німці й радянці тоді перекроювали карту Європи…
Як і ще раніше разом з Ріббентропом Молотов підписав «Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом» (Москва, 23 серпня 1939 року, в «Правді» опублікований 24 серпня).
«Уряд СРСР і Уряд Німеччини, керуючись бажанням зміцнення справи миру між СРСР і Німеччиною і виходячи з основних положень Договору про нейтралітет, укладеного між СРСР і Німеччиною в квітні 1925 року, прийшли до такої згоди.
Стаття І.
Обидві сторони, що домовляються, зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства у відношенні один до одного як окремо, так і разом з іншими державами.
…Стаття V.
На випадок виникнення спірок чи конфліктів… обидві сторони будуть вирішувати ці справи виключно мирним шляхом» – і т. д., і т. п.
30 вересня 1939 року перед своїм від’їздом фон Ріббентро зробив наступну заяву співробітнику ТАРС:
«Моє перебування в Москві знову було коротким, на жаль, надто коротким. Наступного разу я сподіваюсь побути тут більше. Однак ми добре використали ці два дні…»
В ніч з 23 на 24 вересня під час тих переговорів Сталін підняв бокал.
«Я знаю як сильно (так і сказонув: сильно!!!) німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я».
Пили тоді багато: за Пакт про ненапад, за нову еру в німецько – радянських відносинах і за німецьку націю…
Все це миттєво пригадалося Молотову, але він утримався від будь-яких спогадів та розчулень, а сухо, по-чиновницькому відповів:
– Слухаю!
– Як іде мінування Москви? – запитав Сталін, незадоволений з того, що сам він – так недоречно – пригадав свою тодішню фразу «Я знаю як сильно німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я», – а тому ледве стримував роздратування (хоча на кого гніватися, як сам і виголосив той проклятющий і дурний тост). – З мінуванням упорались чи робота ще триває?
Пізніше московські видання через роки й десятиліття писатимуть, що «в жовтні 1941 року питання про здачу міста вважалося майже вирішеним. Перші німецькі мотоциклетні роз’їзди уже маячили в районі Річкового вокзалу, а резервів, щоб затулити прорив, практично не було.
Ті ж, що були, мусили вступити в бій в останній момент і в самому центрі: біля Красної площі. А тому Сталін, готуючись до своєї евакуації з Москви, прикрившись відповідною постановою ДКО № 740 від 8 жовтня 1941 року, віддав наказ про «проведення спеціальних заходів» – мінування не тільки далеких підступів до Москви і стратегічних об’єктів, але й усіх трас, якими німці могли прийти до Кремля.
В першу чергу мова йшла про Ленінградське шосе, Ленінградський проспект, вулицю Горького (Тверська) та інших «танконебезпечних вулиць» – нинішні Велика Дмитрівка, Велика Нікітська, Воздвиженка, і, можливо, Знаменка. Вся ця величезна територія увійшла в зону відповідальності ОМСБОП – окремої мотострілкової бригади особливого призначення НКВС: вона її мінувала, вона ж повинна була її обороняти, вона ж і підривати.
Згадувана бригада була у віданні старшого майора держбезпеки (відповідно загальновійськовому званню генерал – майор) Павла Судоплатова, який очолював з жовтня 1941–го 2–й відділ НКВС (терор і диверсії в тилу противника).
Бійців ОМСБОПа майже повністю націлювали на диверсії і терор, що означало: підкрастися до об’єкта, замінувати, підірвати… Центр Москви був відданий під контроль ОМСБОПа, де той мав наводити «революційний порядок».
Була ще й особиста вказівка Наркома Внутрішніх справ: спецгрупі виділили кілометри шнурів, бікфордових і детонуючих, велику кількість підривників і тонни вибухівки.
Але коли і як мінувати – не визначилася. Павло Судоплатов зізнавався:
«Коли в жовтні 1941 року мене викликали в кабінет Берії, де знаходився Маленков, і наказали замінувати найважливіші споруди в Москві і на підступах до неї, такі як головні залізничні вокзали, об’єкти оборонної промисловості, деякі житлові будинки, деякі станції метрополітену і стадіон «Динамо», вибухівка повинна була бути готовою уже через двадцять чотири години. Ми замінували кілька урядових дач під Москвою (серед них, правда, не було дачі Сталіна)… Ми трудилися цілодобово, щоб виконати наказ…»
Бойовий наказ № 1 від 15 жовтня 1941 року по ОМСБОП:
«Противнику вдалося зайняти міста Можайськ і Малоярославець… ОМСБОП, будучи резервом 2–ї мотострілкової дивізії військ НКВС до 7.00 16.10.1941 зайняти райони: площу Свердлова (Театральна), Красну площу, площу Маяковського в готовності діяти: Ржевський вокзал (Римський), Ленінградське шосе, Волоколамське шосе…»
В іншому документі йдеться про те, що перший наказ на мінування диверсанти НКВС отримають 7 жовтня 1941 року:
«7 жовтня 1941 року бригаді було наказано організувати загін для мінування важливих об’єктів і споруд державного і оборонного значення у Москві… Важливі стратегічні об’єкти столиці були заміновані…»
