Текст книги "Ярлик на князівство"
Автор книги: Валентин Чемерис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)
Валентин ЧЕМЕРИС
ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО
Повість – химерія
«Там чудеса, там леший бродит…»
О. Пушкін.
БЕРЛІН,
АНТГАЛЬСЬКИЙ ВОКЗАЛ
17 листопада 2020 року
Вранці 17 листопада 2020 року під надсадний гуркіт барабанів до першого перону Антгальського вокзалу, що вважався в німецькій столиці офіційним, точно по графіку, стишуючи хід плавно підходив східний експрес Москва – Берлін.
Вокзал був прикрашений широчезними, важкими, наче портьєри, червоними полотнищами – на одних у білому колі хрест із загнутими під прямими кутами кінцями, що вже чи не сто останніх років слугував емблемою німецького фашизму, на інших – і тих, і тих було суворо дозовано – у білому колі на задніх лапах був зображений ведмідь, який тримав у передніх лапах щит із стилізованими давньоруською в’яззю літерами «МК–2».
Невгавали барабани. Їхній гуркіт і тріск із солдатською прямотою мали підкреслювати урочистість моменту. Мрячив дрібний, схожий на мжичку, дощ. Він не припускав, але й не затихав, із занудливою впертістю шелестів і шелестів над свинцево-сірою Шпреє, над усією препишною імперською столицею, що того ранку наче закуталася в сіро-зелену мундирну накидку. На пероні, але ближче де стін вокзалу, стояли дипломати, преса, представники громадськості – останні були з імперськими та князівськими прапорцями в руках. Серед дипкорпусу були помічені посли незалежних (але в співдружності з Великою Німеччиною) держав – України, Білорусі та Молдови (прибалти і кавказці з середньо-азійцями відмовилися прибути), а також представники численних князівств та ханств, які після 1945 року виникли на території колишньої Російської Федерації: Рязанського, Тверського, Ростовського, Смоленського, Полоцького, В’ятицького, Володимиро – Суздальського, представники Волзько – Камської Булгарії, Новгородської республіки, Казанського ханства, Астраханського, Сибірського, Алеутсько – Камчатського, Кримського, Приуральського (всі вони були акредитовані в Берліні), а також посланці ще якихось менших ханств, що їх мали буряти, башкири, комі—перм’яки, марійці, тувинці, удмурти, чуваші, якути і ще бозна які народи, народності й племена, а також донські козаки (казали, ще й уральські та позауральські). Останні заради етнографічного антуражу привезли в дарунок рейхсканцлеру російських рисаків та для розваги народний хор.
За місяць – два перед візитом великого князя до столиці рейху московська преса – в першу чергу «Известия» та «Правда» (остання за відсутністю компартії у Великому Московському князівстві була невідомо чиїм органом, але традиційно підтримувала правителя, в даному випадку великого князя) з номера в номер друкували одну і ту ж «болванку»:
«На запрошення дружного нам Німецького Уряду його величність Великий Московський князь Йосип ІV Джугашвілі, вождь, учитель великого московського народу, неперевершений стратег і тактик наших вражаючих перемог (і це при тому, ще Йосип ІV Джугашвілі був при владі ВМК–2 всього лише з декілька місяців), в найближчий час відвідає Берлін, блискучу столицю братньої Великої Німеччини, щоб у рамках братерських стосунків, що існують між нашими народами, шляхом особистого контакту з паном Рейхсканцлером продовжити й поглибити біжучий обмін думками про найважливіші питання сьогодення. Буде також підписано Договір про дружбу між Великим Німецьким Народом та Великим Народом Московії на найближчі 5 років з врученням його величності Йосипу ІV Джугашвілі традиційного ярлика на велике князівство».
Барабанили барабани, палички так і мелькали в руках військових барабанщиків. Та ось їхній частий і чіткий дріб раптово й різко стих і натомість з такої нагоди – братерство народів – під склепінням вокзалу військовий оркестр блискучою мокрою від мжички міддю втнув традиційний «Інтернаціонал».
На пероні з калюжками чорної води тьмяно блищали сталеві каски й багнети почесної есесівської охорони, що оточила як перон, так і весь вокзал.
Все відбувалося по найвищому протоколу, як і належить в подібних заходах. І хоч Великий Московський князь Йосип ІV з роду Джугашвілі прибув на особисте запрошення рейхсканцлера, але зустрічав його не сам глава уряду, як то належало зустрічати главу сусідньої держави, котрий прибув з офіційним візитом, а всього лише імперський міністр закордонних справ, правда, в супроводі військового міністра. Обидва в чорних, блискучих од мжички плащах, довжелезних, ледь чи не до п’ят, з широкими білими вилогами на грудях і рукавах – їх любили високопоставлені чиновники рейху.
Як любили і військові кашкети з високими наголовками, що їх носили навіть цивільні службовці вищого рангу – ця традиція в Німеччині почалася ще з часів Гітлера, котрий, будучи цивільною особою із званням єфрейтора, незмінно носив генеральський кашкет. На рукавах в обох міністрів незмінні пов’язки зі свастиками.
Барабани знову відбили дріб, закликаючи всіх до уваги і на пероні запала важка й насторожена тиша. Тільки чути було, як шелестіла мжичка та з важким шерхотом колихалися червоні полотнища – тих і тих. І з московським ведмедем, і з німецькою свастикою.
Та ось із спального вагону, витримавши потрібну в таких випадках паузу достоїнства, вийшов маленький коротун, він же – Великий Московський князь у напіввійськовому френчі в талію, з чотирма накладними кишенями, у чималому військовому кашкеті з кокардою і зіркою Героя Московського князівства на впалих грудях, у темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, заправленими у м’які кавказькі чоботи. Таке традиційне вбрання всі Джугашвілі носили ще з часів Йосипа Джугашвілі—Сталіна.
В зігнутій на рівні грудей руці, але нижче золотої зірки владика московітів дещо картинно тримав зразково – показову люльку – теж атрибут незмінний всіх Джугашвілі з часів засновника їхнього клану.
На видовженому, сухому й аскетичному, наче обтягненому пергаментом лиці воєнного міністра, майнула і щезла іронічна посмішка – Йосип ІV явно аж занудливо, косив під свого знаменитого прапрадіда Йосипа Сталіна.
Тим часом князь було сунув важенну люльку собі під вуса, ставши при цьому таки дещо схожим на свого знаменитого прапрадіда, але чомусь передумав, вийняв і затис в кулаці лівої руки, що все ще тримав її зігнутою біля живота.
«І тут косить під свого Йоську, мартопляс московський», – гмикнув міністр закордонних справ, зберігаючи на лиці, що його годилося б назвати державною парсуною, урочисто – казенний вигляд, хоча помітно й нудьгував – щось останнім часом зачастили до Великої Німеччини глави карликових держав – протекторатів і відволікають від основної роботи на благо великого німецького народу і рейху.
Військовий оркестр на честь прибульця зіграв арію іноземного гостя з опери Римського-Корсакова «Садко».
Великий за титулом, але в природі низькорослий князь нарешті зійшов на перон. Чітко карбуючи крок, до нього заквапився начальник почесної варти, височезний, тонкий у талії гауптман, шаблею віддав честь і відступив убік.
Князя стандартно, як і годиться в подібних випадках, привітав зі «щасливим» прибуттям до імперської столиці імперський міністр закордонних справ. (Два перекладачі, змінюючи один одного, чітко й голосно перекладали). Від імені рейхсканцлера міністр закордонних справ велемовно видав на-гора велемовні пасажі, що, мовляв, великий німецький народ вітає в особі високого гостя (присутні при цих словах іронічно посміхалися, дивлячись на низькуватого «високого» гостя) весь дружній народ московітів (чомусь не назвали його за традицією теж «великим» – це миттєво закарбував у своїй пам’яті високопоставлений низькорослий гість); нагадав, що берлінці раді бачити в себе такого дорогого гостя. Проте, перейшовши до обов’язкової теми братерства народів, збився, поніс якусь тавтологію, тому змушений був дістати з-за вилоги рукава папірець і далі вже бадьоро вітав гостя по писаному, називаючи його навіть «великим»… І здавалося, що при цих словах навіть офіційно – державні ведмеді на московських штандартах, що тримали щити з написами «ВМК–2», гордовито повипростовувалися. Знай наших!
«Гм… – дивлячись на патріархально – дрімучих, але з діда – прадіда рідних ведмедів із символікою Москви, вперше гмикнув на німецькій землі Великий князь Московський, – чи не пора вже цих косолапих замінити зображенням Георгія Побідоносця в рицарському обладунку, який на білому коні списом проштрикує змія… Щоб не думали в Європі, що ми, московіти, якісь там… мішки косолапі і не здатні проткнути поверженого нами ворога…
Сьогодні часи не ті, що були вчора, а завтра ми будемо не ті, що були сьогодні».
Не підозрюючи, що думає в цю мить високий, але низькорослий гість руського улусу, військовий оркестр грянув урочистий марш, після якого барабани відбарабанили свій традиційний дріб…
Великий князь такому збігові обставин залишився задоволений і навіть сунув свою декоративно – державну люльку (сам він зроду-віку не курив і до тютюну відчував стійку відразу) під вуса, що на його думку мало ефектний вигляд.
Та й офіційний портрет великого князя, розтиражований і затверджений як еталон, передбачав у нього люльку під вусами. Тобто все гут, як каже клята німчура (мову старшого брата великий князь хоч і поганенько, але все ж знав і міг навіть обходитися без перекладача).
Серед зустрічаючих на пероні була принцеса Марія з династії Гогенцоллернів (казали, що нібито з роду самого Фрідріха Вільгельма ІІІ, прусського короля (1797–1840).
Вона стояла в гурті офіційних осіб другого рангу під великою чорною парасолю, що тримала над нею її тілоохоронець есесівка Ельза у званні обер-лейтенанта.
– Пхе, який він… закороткуватий! – вередливо скривила яскраво нафарбовані губки принцеса, як тільки-но з вагону вийшов на світ білий високопоставлений, але справді низькорослий гість. – Прямо куценький… – Показала мізинчик. – Отакусінький – отакунький…
– Моя пані явно применшує зріст нашого гостя, – майже весело відповіла Ельза. – Він і справді не відзначається зростом, але ж і не такий вже карлик. Його предок Йосип Сталін вдався дещо… е-е… низькуватим, тож всі Джугашвілі по чоловічій лінії звідтоді не мажуть похвастатися зростом.
– Хі-ха-ха!!. Далеко йому до наших бравих есесівців!..
– Тсс!!. Ніяких порівнянь! Перон і той має вуха!
– А я думала… Як великий князь, то й сам… великий, – розчаровано протягла принцеса, довгонога білявка (навіть притупнула стрункою ногою). – А я люблю… великих!
– Забувай, кого любила, принцесо! – ввічливо шикнула есесівка. – Всім і так у Берліні відомо – на жаль…
– Що… відомо? – насторожилась принцеса.
– А те, що ти, вітрогонко, надто легковажна. Нащо тобі про це ще й самій нагадувати? Крім того, герр Йосип, як представник дружньої нам країни…
– Пхе! Якогось там… князівства!
– Не якогось, а – Великого Московського. Його князівство таке ж велике за розмірами, як він сам за… зростом!
– Тсс!!. – далі розмова велася пошепки. – Зате його майбутня жона стане великою княгинею – не забувай про це!
– У якійсь там… Московії? На околиці рейху? Ви будете в Берліні, а я… Стану якоюсь… пхе… – московкою? У затрапезному, як я чула, татарському улусі?
– Московське князівство колись було татарським улусом – літ чи не тисячу тому!
– І взагалі… взагалі, що таке Московське князівство? Та ще й номер два?
– Протекторат Великої Німеччини.
– А що таке… протекторат?
– Це… форма залежності. Або держава, що перебуває в залежності.
– І все ж таки: що таке Московське князівство?
– Знайшла час і місце для політграмоти!
– А я… я хочу. Я наказую, – тупнула стрункою ніжкою, – розказати зараз же! Чуєш, Ельзо?
– Не глуха. Та гаразд. – Ельза ледве стримувала невдоволення. – Коли в жовтні 1941 року глава СРСР програв війну, фюрер дозволив руським мати лише протекторат в межах Москви та області – так зване Московське князівство!
– Чому друге князівство? А де ж перше, якщо воно було, поділося?
– Довга історія, принцесо. Ти сьогодні на цю тему прослухаєш лекцію імперських істориків, а я скажу лише коротко. Тому з цифрою «два», що вже було колись Московське князівство. Слухай, вертихвістко, – Ельза дозволяла собі й не такі пасажі у поводженні з підопічною. – Я нарочито для тебе зубрила… Феодальна держава з такою назвою виникла у Північно – Східній Русі десь у XІV столітті, виділившись як уділ Володимиро – Суздальського князівства. Поприєднувавши до себе навколишні міста Коломну, Переяслав – Залеський, Можайськ, Московське князівство почало набирати силу, побило татар Золотої Орди і зрештою в XV столітті стало ядром Російської централізованої держави. Тоді ж московський великий князь Іван ІІІ оголосив себе «государем всієї Русі».
– І що було далі з тією імперією?
– О, це довга історія. Живучим виявилося Московське князівство. І до біса везучим та агресивним. Ледь вилупившись, воно одразу ж почало заграбастувати землі сусідів та приєднувати їх до своїх володінь – так зване собіраніє ісконно руських земель. За якихось чотири століття з крихітного князівства, нічим мовби не кращим за інші руські князівства, воно перетворилося на гігантського загарбника, такого руського гулівера. Подумати тільки – в Російську імперію, яка сягнула в довжину із заходу на схід на цілих 9 тисяч кілометрів!
– Ого! – мовби аж зацікавилась принцеса, яка взагалі, крім любовних фіглів – міглів та шурів – мурів, здається, нічим більше не цікавилась. – І як же це воно ухитрилося?
– Загарбуючи, моя люба принцесо, загарбуючи чужі території. У князівства виявився величезний апетит. Тож рік за роком загарбуючи чужі території, спершу близькі, а потім і далекі, і зовсім далекі, за Волгою і до самого океану. За якусь там пару – другу століть воно захопило територію з площею 170 75,4 тисячі кілометрів! З населенням, що сягнуло майже 140 мільйонів чоловік. А Московське князівство мало всього лише щось із три мільйони московітів… І стало Росією. Монстром, який тільки тим і займався, що поглинав інших. В останній час Росія, перетворившись на червону імперію СРСР, стала зазіхати й на Європу. Аби врятувати Європу від червоної чуми, фюрер і почав війну з цим монстром… Вигравши її, він ліквідував Російську імперію під абревіатурою СРСР.
– А якщо з Московського князівства–2 знову почне вилуплюватися Росія? І все повториться, га?
– Мені приємно, що ти, моя люба принцесо, можеш мислити навіть логічно. Так ось… За тим, щоб московіт знову не створили свого монстра, слідкує при великому князівстві протектор і три гауляйтери – вищі чини Рейху. А над усе слідкує Велика Німеччина – з усією її могутністю. Вдруге московітам не вдасться цей фокус. Якщо вони щось там почнуть, рейхсканцлер з вермахтом знищать їх у зародку… Отож, коли їхня імперія у 1945 році була розбита, фюрер дозволив Сталіну створити своє московське князівство, але вже під номером два. І тільки за рахунок Москви та області. І бути в ньому великим князем – під протекторатом Великої Німеччини.
– І Сталін погодився?
– А що йому, бідолашному, лишилося робити, як він програв війну? Або нічого, або князівство. Малувато, звісно, після гігантської імперії, що була у його віданні, та все ж хоч щось… Він і згодився. Аби хоч якусь владу мати. Якщо й не генсеком, то бодай князем. Сталін помер у 1952 році, звідтоді Московським князівством правили його спадкоємці – син, потім онук, а це вже править правнук Йосип ІV, якщо рахувати, що Сталін був першим.
– І чого він приперся в Берлін? Ну, цей, Йосип, який четвертий.
– Після смерті свого батька у веремії боротьби за владу він захопив трон великого князя московського. За існуючими правилами й традицією його має на князівство затвердити рейхсканцлер і дати йому ярлик на князівство. Як то колись московським князям давали ярлик татарські хани із Золотої Орди.
– Ельза, моя мила захисниця, пам’ятає навіть таку… нудьгу?
– Доводиться, – зітхнула обер-лейтенант. Хотіла було додати: «Заради тебе, аби тебе наставити на правильний шлях», а натомість мовила інше: – Я свого часу, до твого відома, люба принцесо, закінчила Берлінський університет, слов’янський факультет…
– Ах, ах! Нема нічого занудливішого в світі, як оці ваші… університети! Факультети!.. Для секса вони ні до чого. Любитися з гарними чоловіками можна і без університетських дипломів.
– Моїй любій принцесі все можна, а я мушу думати про завтрашній день і хліб насущний. Тому закінчила ще й військову кафедру, поступила в партію, потім мене взяли в канцелярію «СС» і ось… Обер-лейтенант, спеціаліст по Слов’янії. Маю на хліб і до хліба. І про свій завтрашній день спокійна.
Обер-лейтенант Ельза хотіла було ще трохи просвітити свою підопічну, яка відзначалася дрімучим невіглаством, але та надибала поглядом офіцерів – есесівців, високих, струнких, з блискучими – срібними – знаками розрізнення та черепами на кашкетах, і почала грати очима та пускати бісиків – серед них було чимало її коханців. Забувши при цьому про великого московського князя – та він її вже й не цікавив. Пхе, коротун!
Відчувши це, Ельза зітхнула, урвала свою інформаційну бесіду і ображена, що її не слухає підопічна, зібрала губи в курину гузку…
«Шльондра гестапівська, курвочка есесівська», – подумала про свою підопічну. – Чи не у всіх вищих чинів рейха в ліжку побувала, а вдає з себе… святу та непорочну діву. Та й до всього ж, ти така принцеса Гогенцоллернська, як я індійська, – так подумала, але на всяк випадок поштиво посміхнулася до Марії і ніжно погладила її по руці (принцеса любила, коли її гладили по… по всьому тілу).
– Все буде добре, моя люба принцесо, – прошепотіла наостанку. – Стати великою московською княгинею – це, навіть, дуже престижно. Все одне, що царицею.
– Справді? – враз ожила Марія. – Це прирівнюється де цариці?
– Майже. Ну… майже. Сьогодні княгиня, а завтра, дивись, як Йосип царем стане, ти вже й цариця. Та й пора десь закорінюватися. Не все ж, даруй, шури – мури крутити. Любов’ю та гульками можна займатися до вінця, а вже потім і до кінця – кар’єрою. Як станеш княгинею чи царицею, всі твої коханці листом слатимуться перед тобою – як офіцерня перед генералом чи фельдмаршалом.
– О-о-о!!. – захоплено протягла принцеса. – Це те, про що я мрію. Виходить, мрії збуваються? Навіть у принцес? Але… раптом той Йосип – коротун відмовиться на мені женитися?
– А його ніхто й питати не буде – забагато йому честі. Як вирішить рейхсканцлер – так і буде. Ще й пишатиметься той, як ти кажеш, коротун, що в його князівстві великою княгинею буде німкеня з роду самих Гогенцоллернів!
БУНКЕР
КОЛИ ПОГАСЛИ ЧЕРВОНІ ЗОРІ КРЕМЛЯ
Повість у повісті
30 вересня – 20 жовтня 1941. Москва
…Ще раніше, як почалася евакуація, згасли рубінові зорі Кремля. Царську геральдику – двоголові орли – на баштах Кремля більшовики після захоплення ними влади у 1917 році, знищуючи все старорежимне (як писатиме поет, «все, ще паном звалося»), чомусь не зачепили «караючим мечем революції». Хоч як не дивно, але двоголові пернаті хижаки, що були століттями символом імперії Романових, ще довго залишалися на своїх місцях. Тільки у 1936 році більшовики зняли їх із башт Кремля – до того вірні ленінці спокійно собі сиділи в Кремлі – «под сенью двуглавых орлов».
Для нової символіки зорі з серпом і молотом, що до того були емблемою Червоної Армії – виготовили з неіржавіючої криці й облицювали їх позолоченими листами.
Серпи й молоти на зорях з червоної міді були викладені уральським напівкоштовним камінням – аметистом, олександритом, топазом, аквамарином та гірським кришталем, загальною кількістю біля семи тисяч штук.
Творіння це (все ж виготовлене на скору руч і не виключено, що якимись підмайстрами, не вельми вправними) прикрашали Кремль два роки. А тоді володарі Кремля задумались: треба щось шукати краще, надійніше – під дією атмосферних опадів самоцвіти швидко втрачали свій святковий вигляд.
У 1937 році, готуючись до 20–ї річниці жовтневого перевороту, зорі на баштах Кремля замінили рубіновими – коштовним камінням червоного кольору (прозорий різновид корунду). Вони мали цілодобово світитися зсередини.
Вага кожної зорі – біля тонни, розмах променів від 3–х до 3,75 м. До всього ж вони ще й оберталися, як флюгери – в залежності від вітру.
Зварили їх на донецькому Костянтинівському заводі. (До того в Союзі ніхто не міг зварити таке велике й міцне рубінове скло).
Чотири роки витвори донецьких майстрів сяяли на баштах Кремля, і раптом згасли! Восени 1941–го. Їх, рятуючи від німецької авіації, просто зачохлили брезентом.
І стривожені москвичі збагнули, що це вже все. Якщо й зорі Кремля зникли – кінець червоній імперії, чиїми символами й були рубінові зорі. А там, де вони ще вчора святково – державно сяяли (оспівуючи які, радянські поети впадали хіба ж у такий раж!), запанувала пітьма, що її час од часу під акомпанемент сигналів повітряної тривоги, краяли метушливі промені прожекторів…
До ста великих подій XX століття належить і битва 1941–го за Москву. Восени того ж року, під час бистроплинної тоді німецько – радянської війни, вермахт почав готувати завершальну операцію «руської кампанії» (Другої світової війни) під кодовою назвою (фюрер любив барвисті, лякливо – погрозливі назви, що мали історичні паралелі) «Тайфун».
Як відомо, тайфуном називають ураган величезної руйнівної сили, що виникає в південно – східній Азії та в тропічних широтах західної частини Тихого океану.
Тайфуном, але досі нечуваної військової сили і збирався вермахт обрушитися на столицю більшовицької імперії.
І мав для цього достатню силу.
Битва почалася 30 вересня 1941 року. Німці зосередили 75 дивізій, що нараховували 1800 тисяч солдат і офіцерів, 170 танків, 1390 літаків, більше 14 тисяч гармат і мінометів.
Радянці зосередили під своєю столицею трохи меншу, але все одне велику силу: 1250 тисяч чоловік, 990 танків, 677 літаків, 7600 гармат та мінометів – вся ця міць була об’єднана у три фронти: Західний, Резервний та Брянський.
І спалахнула жорстока і велика битва. З самого початку німцям почало фортунити, військове щастя було явно на їхньому боці. Розбивши війська Південно – Західного фронту, оточивши і полонивши Київське угрупування радянських військ, вермахт всі сили кинув на захоплення Москви. Німецькі стратеги були певні: доти, доки тримається Москва, СРСР буде подолати надто важко – якщо взагалі можливо. І навпаки, з падінням «червонозоряної» столиці (хоча зорі вже й зникли над Кремлем) Радянський уряд змушений буде капітулювати. Принаймні, він тоді опиниться в безвихідній ситуації.
Директива плану «Барбаросса» наголошувала:
«Захоплення цього міста означає як з політичного, так і з економічного боку вирішальний успіх».
«Москва повинна бути оточена так, щоб жоден мешканець не зміг її залишити. Москва буде затоплена і перетворена у величезне море», – запевнятиме Гітлер.
З часом він, правда, змінить свою поспішну і явно нерозумну задумку щодо «моря». Та й до всього ж висловлену з переоцінкою власних сил. Тому, крім 75 відбірних дивізій, що їх було кинуто на Москву, вермахт спрямував туди і всі свої резерви – німецьке командування намагалося будь-що взяти Москву до початку зими.
Ударом танкової армії Гудеріана в напрямку Орел – Тула – Москва і почався генеральний наступ німецької групи «Центр».
Вже 2 жовтня в наступ перейшли основні угрупування противника в районі Смоленська. Прорвавши оборону, 7 жовтня німецькі війська оточили радянські армії західніше Вязьми – числом чотири, – і дві південніше Брянська.
Резерви в захисників були вичерпані. Величезні проломи в обороні радянському командуванню вже не було чим затуляти. Німецьке командування потирало руки – шлях до Москви нарешті вільний.
Так воно, власне, й було, хоч оточені дивізії чинили шалений спротив і до їхньої здачі, здавалось, ще було далеко.
Йосип Сталін (на той час генеральний секретар ЦК РКП/б), голова Раднаркому СРСР, нарком оборони СРСР, Верховний головнокомандувач збройними силами СРСР, Герой Соцпраці) вже відчував ту смертельну небезпеку, що нависла над столицею його величезної імперії, у яку було зігнано біля 100 різних народів і які покірні – але це сьогодні покірні! – а на випадок поразки вони можуть зовсім по-іншому «заспівати». Та й у кожному народові, незважаючи на криваві репресії й тотальну русифікацію та державний шовінізм, так і не був викоренений до кінця потяг до незалежності. (В конституції, правда, про людське око була стаття про право виходу з СРСР, але тим, хто заявив би про своє право на вихід, була приготовлена куля в потилицю). І на випадок поразки ніякі репресивні заходи вже не могли б врятувати СРСР від розвалу.
Коли німці підійшли до Москви, ця загроза стала чи не реальною. Треба було спішно рятуватися – і від наступу німецьких військ, до того неспинимих, і від можливого виходу республік з СРСР. Але щось робити вже було пізно – над Москвою навис крах.
Почалася евакуація урядових структур, дипломатів, промислових підприємств, частково населення. Власне, вибірково. В першу чергу достойного для подальшого збереження. Евакуйовувалися цілими організаціями, колективами. Так, наприклад, московським письменникам та для членам їхніх сімей – ідеологічні бійці партії! – виділили спеціальний евакопоїзд.
Під час посадки у вагони, що здійснювалася під наглядом загонів енкавеесівців, коли як завжди в подібних випадках виникла товкотнеча, що переросла в паніку (раптом усім не вистачить місць, а німці в цей час увірвуться де столиці?) з відомим поетом – піснярем Лебедевим – Кумачем, автором багатьох патріотичних пісень, в тім числі й знаменитої «Священної війни» лучилася негадана істерія.
Загледівши портрет Сталіна (а ним були обвішані чи не всі вагони, в тім числі й паровоз), поет, тикаючи в нього пальцем, раптом голосно і відчайдушно закричав (сам не тямлячи в ту мить, що кричить):
– Он він… вусатий винуватець наших бід! Обіцяв – клявся, що німців шапками закидаємо, а тепер Москву тевтонцям здає!
Гамірливий перон в одну мить затих – як йому заціпило! Почувши таку крамолу, всі з жаху ахнули й застигли з порозкриваними ротами. Про кого він горлопанить, самовбивця? Про батька народів? Ясно було, що поет таким вигуком підписав собі швидкий смертний вирок.
Грубо розштовхуючи людей, до крикуна вже ринулися енкавеесівці. Ще мить, і він буде схоплений і поставлений до стінки, як панікер і найманець фашистів, який до всього ж ще й посмів розкрити свого поганого рота на святе ім’я вождя!
Збагнувши це, дружина пісняра, аби порятувати чоловіка – якщо це тільки ще можливо, – раптом несамовито закричала:
– Лі-іка-а-аря!!!! Де лікар??? Негайно лікаря!!! Мій чоловік не сповна розуму. Він з’їхав з глузду – потрібна допомога медицини! Ради Бога, по-швидше лікаря! Мій чоловік не відповідає за свої вчинки! Психічно хворих не можна карати – їх треба лікувати. Лікаря, ліка-а-аря…
Знаменитий пісняр, ідеологічний ще мить тому «багнет» партії, який так талановито прославляв правлячий режим, трясся, як в ознобі: налився краскою, рухи його були безладними, очі вирячені, розкритий рот пузирився піною…
Знайшовся лікар, який і підтвердив: так, у громадянина Лебедева – Кумача невроз – функціональне захворювання нервової системи, що виникло внаслідок дії психотравмуючих факторів. Не виключено, причиною стала інтоксикація. Потрібне негайне лікування, перш за все усунення психотравмуючих факторів, медикаменти, психотерапія, фізіотерапія. Тому поет не відповідає за свої слова і вчинки, адже він хвора – ХВОРА!!! – людина…
Затуркані науково – медичною термінологією, енкавеесівці розгубилися. Але поета все ж заарештували прямо на пероні, зняли з поїзда, хоч і не поставили під стінку – його відправили в психіатричку. Це і врятує йому загалом життя, хоч і добряче попсує здоров’я. Особливо, кількарічне перебування в психіатричці, що для таких, як він, була тоді тюрмою.
Паніка при евакуації швидко досягла свого апогею, коли всі були певні: не сьогодні—завтра Москва буде захоплена чужинцями, сил, щоб її відстояти, вже немає. Тому столицею повзли панічні чутки про те, що вже навіть заплановано здати місто німцям. Зрештою, ДКО змушений був увести в столиці з 20 жовтня облоговий стан. Тим часом німці, відчувши, що ще одного удару оборонці Москви не витримають, спішно підтягували резерви для нанесення вирішального удару. В середині листопада вермахт знову перейшов у наступ. Він настільки був упевнений в успіхові (проти героїчний спротив радянських військ, хоч вони вже були поріділі і вкрай вимотані), що німецьке інформаційне бюро повідомило на початку грудня:
«Німецькі кола заявляють, що німецький наступ на столицю більшовиків просунувся так далеко, що вже можна роздивлятися внутрішню частину міста через добрий бінокль».
Німецьке воєнне командування звернулося до солдат Східного фронту:
«Солдати! Перед вами Москва! За два роки війни всі столиці континенту схилялися перед вами, ви пройшли вулицями кращих міст. Вам залишилася Москва, примусьте її схилитися, покажіть їй силу вашої зброї, пройдіться по її площах. Москва – це кінець війни. Москва – це відпочинок. Вперед!»
І, зрештою, у Берліні було наказано редакціям газет на 2 грудня залишити порожні місця в чергових номерах – для вміщення повідомлення про взяття Москви.
Днем раніше, захопивши Красну Поляну, німецькі офіцери, піднявшись на дзвіницю, роздивлялися в біноклі Москву – звідти, з Красної Поляни до річкового порту Москви «Хімки» – було всього лише якихось 16 км.
Тепер тільки чудо могло порятувати більшовицьку столицю, а разом з нею і їх самих. Здавалося, що їхньому 24–річному правлінню надходив стрімкий, невідворотній і нищівний крах…
«Страна неминуемо катится к гибели. Так даже думают военные» – Аркадій Первенцев, письменник, автор відомого на той час роману «Кочубей» (про події Громадянської війни) записуватиме до свого щоденника «Сход» (запис від 19 листопада 41 року) про масову евакуацію з Москви восени того року. (Ці записи письменника будуть опубліковані лише через десятки літ).
Ще: «Иногда нам казалось, – и это мнение разделяли все, – что государство доживает последние дни…
Из ста человек – сто человек не верило в благополучный исход войны…» Так занотовував письменник, відступаючи у ті дні з Москви в колоні біженців, що була охоплена панікою…
День 16 жовтня за свідченням москвичів став найстрашнішим днем війни.
Із спогадів очевидців: «Втеча. Із старими і дітьми, по шосе Ентузіастів. Куди і нащо – не відповість ніхто з біженців. Перший раз не працює метрополітен. Не ходить міський транспорт. В магазинах продається в будь-якій кількості борошно і цукор – за ринковими цінами (звідки гроші візьмуться?) На робітничі карточки видають по пуду борошна. Не вийшли газети. Мовчить репродуктор…»
