Текст книги "Ярлик на князівство"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

«Легший» завжди з’являється (показується) й зникає несподівано. Наче з нічого вигулькує і в ніщо пірнає. Був і немає. А ще любить співати, але співає без слів, ляскає в долоні, регоче, плаче, кривляється, грає очима, бісики пускає, кує лихо, умишляє зле і любить з порядних людей робити дурнів. А ще перекидається в якогось мовби ж безневинного дідусика—ісусика, в подорожнього або й вовка чи філіна і тоді виє і ухкає так, що аж мороз по шкірі йде…

Завжди ходить без шапки, волосся зачісує наліво, а каптан застібує направо (по цій ознаці його можна легко впізнати), брів та вій у нього немає.

А ще всім капостить, збиває людей зі шляху, заводить їх в дрімучі хащі, лякає і ману напускає. Любить той лісовичок грати в карти з такою ж нечистю як і сам, і часто програє їй звірів, над якими він владарює.

Любить випити руської водки, живе із своїм сімейством (виявляється, він сімейний?) у дуплі старого дерева. Разом з перевертнями та іншою нечистю вважає день Воздвиження (27 серпня) своїм днем, зранку зганяє звірину в одне місце і влаштовує їй огляд. А на Єрофея (17 жовтня) особливо безчинствує та бешкетує – «дурить у лісах», колобродить, кричить, регоче так, що аж моторошно стає, ляскає в долоні, вигукуючи «Ага, ага!!!», ламає—трощикує дерева; безпричинно ганяє звірів, а тоді – набешкетувавшись за довгий день, – зникає. Того дня руські люди і носа не потикають до лісу – страшно.

Пригадаєш все це, Марія вже було заспокоїлась – кого нині злякаєш тим патріархально – дрімучим, хоч загалом і милим лісовичком – дідком чудернацьким, який любить влаштовувати цілі спектаклі. Хіба що хто лаючись – сварячись з серця вигукне: «А йди ти до дідька!»

Мила дитинна міфологія наївних слов’ян!

А заспокоївшись, принцеса – вона ж велика московська княгиня – вже хотіла було, помахавши на прощання «лєшому» ручкою, смачно позіхнути і, перевернувшись на другий бік, продовжити баю-баїньки, як раптом загледіла…

Ой леле!

Та це ж якийсь особливий руський лєший! (І як вона зразу до нього не придивилася як слід!). У білому кітелі! Що за дивний «лєший»? Ще й з погонами… стривай, стривай… Так, так, генералісимуса. На грудях – золота зірка Героя. Темно-сині штани з яскраво-червоними лампасами… Хо-хо!

Це що – сучасний різновид руського лєшего?

– Йосипе, Йосипе, – затермосила велика княгиня великого князя, котрий мирно давав поруч хропака. – Та проснися ж, сонько!.. Це – Сталін. Чуєш, Йосипе, твій предок з мавзолею вибрався. Певно ті бальзамувальники при черговому перебальзамуванні щось переборщивши, оживили його.

Але чоловік у статусі великого князя лише щось бурмотів нерозбірливе і відмахувався од неї. І знову виспівував носом рулади.

– Йосипе, стережися! – верескнула велика княгиня. – Він іде! Сюди йде. З того світу встав. Прямує у Кремль, до твого кабінету, аби захопити у тебе всю владу… Охорона?!. Ей, охорона??!

Та зупиніть же лєшего в білому кітелі – лихо буде нам усім!..

…Вождь неспішно, як звик все робити, зайшов до свого колишнього кабінету, що за довгі роки був ним вивчений до найменших дрібниць і полегшено зітхнув.

– Чи не піввіку минуло як сюди востаннє заходив, а наче вчора його залишив… (Вождь не любив перемін, особливо здійснених без його відома).

Хто вперше мав щастя лицезріти в натурі «вождя всіх народів», незмінно дивувався – старанно приховуючи в собі подив, – що керманич людства зовсім не відповідав своїм парадно – офіційним зображенням, масово розтиражованих по всій неозорій «країні Рад», на яких він – ікони, ікони! – незмінно зображувався величним та імпозантним, богатирем і витязем в одній особі, оспіваний у всіх видах народної і авторської творчості, возвеличений і піднятий на невидимих котурнах чи не до небес, герой, воїн і діяч з надзвичайною чи не містичною силою й відвагою, новітній богдихан комуністичної Піднебесної Імперії, тоді ж як насправді – все в тій же натурі – це була маленька непримітна, сірого кольору людина, власне коротун, худорлявий, чи не миршавий, негарний, одна рука коротка, обличчя побите віспою мундир генералісимуса бовтався на ньому, як наче був з чужого плеча.

Був він як завжди штучно спокійний, підкреслено неквапливий, з уповільненими манерами говорити, але як завжди з параноїдальною підозрілістю, патологічно жорстокий, якому завжди приносило задоволення нищення собі подібних. Пройшовся кабінетом.

Над робочим столом висів знайомий до дрібниць фотопортрет Ульянова (Леніна) – сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті, старший вождь читав якесь число «Правды».

Сталін у білому кітелі із золотими погонами генералісимуса і такими ж ґудзиками, із золотою зіркою Героя на грудях, у темно-синіх штанях з яскраво-червоними лампасами постояв перед портретом, задоволено буркнув: А я таки виграв «Другий Брестський мир», – запалив люльку і, помахавши рукою, наче комусь невидимому щось заперечував, погасив сірник. Якусь мить замислено і в той же час з насолодою смоктав свою знамениту, вже оспівану поетами люльку, а потім повернувся до присутніх у кабінеті Молотова та Берії, котрі сиділи за приставним столиком, тримаючи рівно спини, наче у них там були загнані металеві прути. Не спускали з вождя очей, готових у будь-яку мить прийняти потрібний йому вираз…

– Чергове моє перезабальзамування закінчилося більше ніж успішно, – вождь з насолодою (зголоднів за тютюном за довгі роки лежання в саркофазі мавзолею), випустив хмарку ароматного димку од свого улюбленого тютюну «Герцеговина – Флор». – Настільки успішно, що я вирішив повернутися – звичайно ж на численні прохання трудящих – з мавзолею у свій робочий кремлівський кабінет.

– Я завжди був упевнений, – спроквола почав Молотов, – що ти, Коба, попри чергові перезабальзамування…

– …живіший всіх живих! – схопившись і виструнчившись, вигукнув, як верескнув Берія, ледь чи не зриваючи голос.

– Саме це я і мав на увазі. Ти – Коба – живіший всіх живих, – спокійно закінчив Молотов і невдоволено глянув на головного карателя – чого ти, мовляв, прешся поперед батька в пекло?

Пенсне, коли вони бликнули один на одного, в обох різко зблиснули.

– Оскільки ж я живий всіх живіших, в чому я ніколи й не сумнівався, то й приступаю до виконання своїх обов’язків… Яких, до речі?

Молотов і Берія, забувши про своє закореніле суперництво, вигукнули в унісон:

– Видатного діяча комуністичної партії і московської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, генерального секретаря комуністичної партії Московського князівства, члена політбюро ЦК, голови президії Верховної ради Великого Московського князівства, Голови ради оборони, видатного і єдино правильного та несхибного ленінця, батька всіх народів, керманича, вождя і вчителя московського народу і всього прогресивного людства в цілому та геніального великого князя Великого Московського князівства!

– Саме це і я мав на увазі, – вождь хукнув голубим димком. – До чергового перебальзамування я перебуватиму не в мавзолеї, а в Кремлі, виконуючи перераховані вами обов’язки. На прохання, звісно, трудящих усього світу.

– З нагоди твого удачного перезабальзамування й щасливого воскресіння, Коба, – озвався Молотов, – на Красній площі заплановано мітинг трудящих, на якому ти мусиш виступити на честь…

– …такої епохально—історичної події, що ощасливить не тільки великий московський народ, а й усе людство планети Земля! – вигукнув Берія.

– Лаврентію, – вождь зупинився і примружившись, дивився на головного карателя так пильно, що того почав колотити внутрішній дріж, – я тебе і Молотова затребував із пекла у Кремль не для пустих, хоча й дзвінких балачок, а для діла.

– Я вже віддав розпорядження органам на честь такої події збільшити кількість виявлених ворогів народу на сто й один відсоток! Але їх так багато, що у Великому Московському князівстві не вистачає нових місць ув’язнення. Будемо посилено, – Берія сапнув чергову порцію повітря, – посиленими темпами їх будувати. А також перетворювати школи, вузи, лікарні тощо на нові місця ув’язнення.

– Я думаю, Лаврентію, що ти неправильно, – випустив йому дим в лице, – не по-ленінському, не по-більшовицькому мислиш (Берія похолов, посірів, позеленів, а потім і посинівши, почав чи не на очах зменшуватися в об’ємі). Такі заходи надто дорого обійдуться державному бюджету. Зрештою, це не економно. Чи не краще все Велике Московське князівство, разом із Кремлем з істино ленінським, більшовицьким розмахом оточити колючим дротом із сторожовими вишками і перетворити його на табір… На табір, скажімо, скажімо… соціалізму. Га? Як, Лаврентію? Второпуєш?

– Так точно, товаришу Сталін. Перетворимо під вашим мудрим керівництвом Велике Московське князівство на суцільний табір, табір соціалізму! За другим заходом у такий же табір перетворимо і увесь світ, зігнавши до нього все прогресивне людство!

– Хвалю за істино ленінський розмах, істино більшовицький, Лаврентію!

Жаль тільки, що сьогодні це ще не реально – увесь світ перетворити на єдиний табір соціалізму з єдиною охороною і конвоєм. З керівним, звичайно, центром у Кремлі – жаль, жаль… Тому розміри табору соціалізму доведеться обмежити однією шостою земного суходолу.

– Бу зроблено, товаришу Сталін! Від вашим геніально – мудрим керівництвом і невтомним батьківським піклуванням, Московське князівство швидко сягне розмірів однієї шостої земного суходолу. Не вперше.

– Але для цього мені потрібний… – вождь озирався, поводячи по кабінету жовтими, котячими очима. – Де він? Чому мені його ще ніхто не вручив?

– Кого, Коба? – запитав Молотов (Берія знову почав зменшуватися).

– Ярлик на князівство, – вождь повернувся до Берії, який на очах все зменшувався і зменшувався. – Може ти знаєш, Лаврентію, де подівся ярлик на князівство?

– У… у Йо… Йосипа, – пробелькотів головний каратель. – Не догледів, товаришу Сталін, винуватий!

– У якого це… Йосипа?

– У четвертого. У Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного.

– Грозним можу бути лише я. Негайно відібрати у самозванця ярлик!

Тієї ж миті гуркнув грім. Можливо, то був грім природній, викликаний електричними розрядами в атмосфері, але відразу ж до кабінету вождя браві хлопці—молодці в червоних кашкетах із синім затягли – він відчайдушно пручався, – Йосипа ІV Джугашвілі, віднедавна ще й Грозного, який на той час перебував у статусі великого московського князя і тому мав на грудях ярлик на князівство.

– Ви не смієте, – кричав великий князь, як тільки-но Берія, кинувшись до нього, заходився знімати з нього ярлик. – Мені його вручили в самому Берліні! Я – великий князь!

– Малий ти для великого князя, – Берія знявши з Йосипа ярлик, підніс його Сталіну. – Тільки ви, як геніальний керманич і батько всього прогресивного людства маєте законне право носити ярлик на князівство.

І тієї ж миті вони проснулися – великий князь і велика княгиня.

У своїх кремлівських палатах, у княжій спочивальні.

– О, майн Гот, – вигукнула велика княгиня. – Що це було?

– О, майн… тобто мій Боже, – вигукнув великий князь поспішно хрестячись. – Що це… б-було? Наваждення? Мана? Наслання?

– Це був усього лише сон, – отямившись, перевела подих велика княгиня. – Нам обом снився один і той же сон…

– Слава Богу, що це всього лише сон, – ще затятіше хрестився великий князь. – Сталіна хоч і перезабальзамували, але його знову покладено в саркофаг мавзолею.

– Ти… ти певний? Що його покладено в саркофаг?

– Завтра… ні, вже сьогодні вранці перевірю. Велю віднині так його перебальзамовувати, аби він не придумав коли-небудь ожити.

І по хвилі стривожено (аж дихати став хрипло й тяжко):

– А що коли це… це не сон?

– Не смій навіть так… навіть так думати! – верескнула велика княгиня і, метнувшись до дверей спочивальні, підперла їх тумбою. – Це був усього лише сон! Ніякий Сталін не розгулює Кремлем!

– А якщо це сон…

– Сон, сон, – тряслась як в лихоманці княгиня.

– Якщо це, питаю, сон не простий, а…

– А який, трясця б його взяла!..

– Той, який збувається… Наприклад, віщий.

– Нам ще цього не вистачало! Доведеться спішно дзвонити в Берлін. Хай піднімають по бойовій тривозі бронетанкову дивізію в Підмосков’ї!

І тієї ж миті біля великокнязівської подушки на приставному столику несамовито, – здавалося, що він аж підстрибує в захваті, сам збуджений тією незвичайною новиною, яку він оце зібрався передати, – задзвонив державний телефон з двоголовим орлом.

– Не бери… Не знімай трубки, ми спимо… Міцним сном п-праведників, – затряслася як в лихоманці велика княгиня. – Я ще не встигла тобі й спадкоємця народити… Коли ж я тепер народжу? Та й кому він буде потрібний, спадкоємець престолу, який у тебе хочуть відібрати?!. Це він дзвонить… ВІН. Буде забирати в тебе ярлик на князівство…

– Так я йому й віддам, – силувано бадьорився великий князь, який у ту мить значно і значно поменшав в об’ємі. – Де охорона?!. Арештувати його! Негайно повернути до мавзолею! На вічне зберігання в саркофазі! А тих… бальзамувальників – на дибу!!!

– На яку це… д-дибу?

– А на ту, на яку посилав своїх противників Іван Васильович Грозний.

Але трубку все ж таки зняв – злякався її не знімати.

– На дроті – Берлін! – заторохтіла телефоністка. – Герр Йосип? Зараз з вами – приготуйтеся, – буде говорити сам пан рейхсканцлер!..

І тієї ж миті в трубці почулося знайоме хрюкання.

– Герр Йосип?.. Вітаю великого московського князя з епохальною подією… («І коли вони в Берліні встигли дізнатися про воскресіння забальзамованого Сталіна? Невже це й справді не сон»? – встиг подумати герр Йосип). Щойно в Берліні у своєму мавзолеї після чергового перебальзамування щасливо воскрес і ожив фюрер німецького народу і всього прогресивного людства… Так, так, Адольф Гітлер… Але, але, герр Йосип?!. Де ви пропали? Чому я не чую ваших радісних вигуків? Фюрер від імені трьохсот бронетанкових дивізій вермахту і всього німецького народу передає сердечне вітання своєму другові Йосипу Сталіну! Гаряче – найгаряче.

Фюрер вже збирається той, як його… драх нах Остен!..

І в ту мить вони обоє й проснулися. Одночасно. Великий князь і велика княгиня. І вдруге тієї ночі їм снився спільний сон. Один і той же – обом. Одночасно. Ну й дива-а!..

– Невже він і справді в-віщий? – як в ознобі трясся герр Йосип.

– Нам ще цього не вистачало!

– Але я ніколи… Ні Гітлеру, ні Сталіну не віддам ярлика…

– Так ніби вони в тебе будуть питати на те дозволу…

Сиділи на постелі в сорочках і сполошено та сторожко дихали, не розуміючи все ще де вони: по той бік сну чи вже по цей?..

Десь на зубчастих мурах Кремля – аж у палатах чути було, – галасувало й каркало вороння.

Двоголові орли на вежах державно сяяли і їм здалося, що Сталін таки повернувся до Кремля аби відібрати у нього, Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного ярлик на князівство.

– Там чудеса… – бурмотіла і теж тряслася велика княгиня, – там… Сталін бродить…

– Що ти… мелеш, німкене? – схопився великий князь і на всяк випадок притягнувши до дверей спочивальні ще одну важенну тумбу, підпер нею двері. – Який Сталін? Пушкіна треба краще читати. У нього – лєшій.

– Яка різниця, – відмахнулася велика московська княгиня. – У вас, на Русі, все можливе.

– Це у вас… у вас все можливе, – накотився на неї князь і за сумісництвом муж.

– Де це у нас?

– У вас, у вас, – як затявся великий князь.

Але вона його вже не слухала, все ще бурмочучи:

– Там чудеса… там Сталін бродить…

І хоча в Олександра Сергійовича бродив зовсім не той «лєшій», але справді – яка різниця?

Епілог
ПОСМЕРТНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ ВОЖДЯ

…Здавалося, ніщо не віщувало неприємностей для забальзамованого і перезабальзамованого вождя, якого вже третій рік як підселили в чужий Мавзолей, що таким робом був перетворений в комуналку. І три роки над входом, на багатотонному гранітному блоці біліли два прізвища насельників: «Ленін» зверху і «Сталін» знизу.

І раптом 28 жовтня 1961 року під вечір Мавзолей було спішно огороджено щитами з написами:

«ЗАЧИНЕНО НА ЧАС РЕМОНТУ».

Москвичі і гості червонозоряної столиці гадали: що – чи кого? – будуть ремонтувати в Мавзолеї? Сходились на тому, що вочевидь його пожильців, дві високопоставлені мумії.

Ще через два дні посилені наряди міліції безцеремонно очистили Красну площу від гуляк: мовляв, у зв’язку з тим, що буде проводитись репетиція параду і техніки до свята 7 жовтня.

А тим часом за Мавзолеєм під Кремлівською стіною фанерними щитами для чогось – чи для когось? – огородили місце. В акурат на одну могилу.

І мовби правда. Щодо могили. Адже в майстерні на території кремлівського Арсеналу столярі спішно збивали труну – домовину.

Гм-гм… Для кого? Покійника у Кремлі на той час мовби ще не було і не передбачалося, хоч кандидатів на таку роль там було через одного.

Тим часом солдати Кремлівського полку за фанерними щитами під Кремлівською стіною спішно копали могилу. Під вечір 31 жовтня її дно і стіни виклали залізобетонними плитами – готово! Але для кого? Всі боги, сиріч члени Політбюро ще живі, інших якихось високопоставлених покійників навіть і не передбачалося.

Хоч покійника і на позір ніде не було видно, але в 21.40 за московським часом за Мавзолеєм зібралися члени Урядової комісії на чолі з Миколою Шверником (на той час голова Комітету партійного контролю і звичайно ж – Герой Соцпраці). Ще через 5 хвилин високопоставлені кремлівські бонзи не дивлячись один на одного, в супроводі керівника 9–го управління КДБ спустилися в Мавзолей. У всіх були пісні обличчя – наче вони перед цим добрий місяць постилися.

Шверник навіть плакав. Принаймні, шморгав носом.

Це коли забальзамований труп Сталіна із саркофагу в Мавзолеї перекладали в щойно збиту труну.

А річ у тім, що двома днями раніше на XXП з’їзді КПРС, що тоді проходив у Кремлі, після заключної доповіді М. С. Хрущова виступив секретар Ленінградського обкому товарищ Спиридонов і з більшовицькою прямотою запропонував «убрать тело Сталина с Мавзолея Ленина».

3’їзд із все тією ж більшовицькою прямотою підтримав цю пропозицію.

Ба, ба, на трибуну зненацька попросилася якась Лазуркіна – член партії з 60–річним стажем, і заявила, що напередодні вона буцімто… радилась з Іллічем (себто з його мумією! Містика якась!) і що буцімто Ілліч (сиріч його мумія) «стояв перед нею як живий». Ще й поскаржився (якщо мумія, то – поскаржилась), партійці з 60–річним стажем, що йому (їй, якщо мумії) буцімто «неприятно лежать в гробу рядом со Сталиным, принесшим столько бед партии». (Про ті біди, що їх сам Ілліч приніс, вождь тактовно промовчав).

І доля мертвого Сталіна була вирішена. З його кітеля зрізали золоті ґудзики (були в нього й такі, як він лежав у Мавзолеї), зняли Золоту Зірку Героя Соцпраці, тіло переклали в труну, а віко, як і водиться з покійниками, «заколотили».

Сподіваємось, назавжди. (А втім, поживемо – побачимо).

Далі вісім офіцерів Кремлівського полку на плечах винесли труну з Мавзолею (треба гадати, Ленін полегшено зтіхнув, що позбувся нарешті підселенця!).

Шверник з останніх сил шморгав носом, сиріч плакав. О двадцять другій п’ятнадцять труну поставили біля ями. Далі за справу взялися солдати – на вірьовках вони опустили труну в яму. Прощальних промов не було. Все робилося тишком – нишком, ніби крадькома і зпідтишка – від широкої громадкості.

Шверник все ще, але вже явно силуючи себе, шморгав посинілим носом. Солдати опустили в яму плиту перекриття, а тоді взялися за лопати.

Могилу швидко засипали (Шверник нарешті заспокоївся і вже не шморгав носом), зверху поклали плиту з прізвищем (ім’ям та по-батькові) і двома датами: народження і смерті. Все робилося мовчки, швидко, всі звуки глушили оркестр та гуркіт танків, які проводили репетицію параду на Красній площі.

Коли все було скінчено, члени Урядової комісії мовчки почовгли до Кремля – Шверник більше не шморгав носом.

Над входом до Мавзолею тим часом замаскували одне ім’я, нижнє і залишилося над входом лише верхнє – «Ленін». (Пізніше старий моноліт буде замінено новим, вже з одним ім’ям мумії).

На тім і скінчилося переселення «батька народів» – з Мавзолею до персональної могили.

А втім, залишилися ще вірші поета Євгена Євтушенка, де є такі рідки:

 
И я обращаюсь к правительству нашему с просьбою:
удвоить, утроить у этой плиты караул,
что б Сталин не встал
и со Сталиным – прошлое…
 

А воно ні-ні, та й встає.

Принаймні, все ще силкується вилізти з могили на світ білий.

А втім, все це…

Все це авторова фантазія – про те, що, мовляв, лєшій бродить…

Реальність же…

Реальність якраз така ж сама…

Як засвідчила якось преса (набрано було великими літерами): «СТАЛІН НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ЗОВСІМ НЕ НА ТОМУ».

В цьому нас переконує, писала далі газета, голосування, організоване телеканалом «Россия» в рамках проекту «Ім’я Росії. Історичний вибір – 2008».

Під час голосування громадяни повинні були вибрати історичну особу, чиє ім’я найбільш повно асоціюється для них з ім’ям Росії.

І чиє ж, цікаво?.

За даними проміжних підсумків одноособово лідирує він, Йосип Сталін. Виходить, він таки й справді на цьому світі?

Виходить, таки мав рацію Олександр Сергійович, коли якось застерігав: там чудеса, там лєшій бродить?…

Р.S. «СЕКРЕТИ СТАЛІНА СХОВАНІ ЗА ПАРКАНОМ»

Це з преси.

Ще з цього ж матеріалу:

«Простих смертних, які побували тут, можна порахувати на пальцях. «Ближня» дача «вождя народів» у Кунцевому з дня його кончини ані на хвилину не припиняла залишатися гранично закритим об’єктом. Не дивно, що це місце як і раніше залишається окутаним таємницею.

Найкоротший шлях з Кремля до дачі займає рівно 12 хвилин. Тому Сталін і називав цю дачу ближньою».

І ось вже високі ялини, що ховають у своїй гущавині «ближню». Та ще шестиметровий паркан зеленого кольору (дачу ще називали «зеленою») під листя дерев, тож будинків не видно – вождь надійно ховався на «ближній».

За парканом, як свідчать ті, хто там був, «краса, що її не по описати.

Аж, аж не віриться, що це чудо розташоване практично в самому центрі Москви. Але шум мегаполіса сюди не долітає, тому тут царює незаймана тиша».

«Але я, – пише далі авторка, – відчувала забобонний страх. Час ніби тут зупинився, «законсервувавши» дачу – на ній нічого з дня смерті «вождя народів» не змінилося…»

Лише обмежена кількість чиновників та особиста охорона знала де знаходиться дача. На карті це місце не позначено. Маршрут від Кремля до «ближньої» був один. Ним і їздили. Але вождь народів, який відправив на страту сотні тисяч і мільйони своїх співгромадян, сам страшенно боявся смерті, йому всюди ввижались замахи.

Тому гнівався на охорону, яка возила його завжди однією і тією ж дорогою на дачу. Вимагав змінювати маршрут, кричав:

«Ви мене під кулі возите! У вас лише один маршрут!»

Навколо дачі (теж із страху «хазяїна» перед уявним замахом) було два паркани: один внутрішній, другий зовнішній. Між ними і несли службу півтора десятка постових. Самої дачі з-за першого високого паркану вони не бачили. Це було для того так влаштовано, аби який охоронець (Сталін повторюємо, боявся смерті, йому всюди ввижалися замахи) та раптом вночі не пульнув по освітлених вікнах. Вночі периметр – дача займала 20 гектарів, – обходили додаткові охоронці з собаками).

Нині на дачі багато грибів – ягід, птахів та білочок – для них навіть вивішені годівнички. Розкішний сад, повний квітів.

Із передпокою двері ведуть до Малої їдальні, Великої зали і у Другу кімнату. Назви їм придумав сам Сталін і завжди поправляв, якщо хто називав їх по-іншому. Сталін хотів щоб дім був точнісінько як його кремлівська квартира. Тому стіни кімнат на половину їх висоти декоровані дубом та карельською березою. А вище фарбували у світло-жовтий або лимонний колір. В кожній кімнаті килими, бронзові люстри чи бра, дивани, крісла, картини… Всюди висять термометри – як і при Сталінові, тут сьогодні підтримують температуру від 18 до 22 градусів.

Працює ліфт – на другий поверх…

І далі авторка захоплено пише: «Звідтоді, як він помер, практично жодна тарілочка не розбилася».

Все на «ближній» дачі «вождя народів» так, як і було за його життя.

Час тут ніби зупинився. З дня його смерті минуло 55 років, але дачу все так же пильно стережуть – бережуть, нічого не міняючи. Для чого бережуть – стережуть так ревно і запопадливо порожню дачу кривавого вождя?

Чекають? Так, чекають! Що ось-ось повернеться Хазяїн, а до його повернення все готове – готовісіньке. Навіть на дачі, не кажучи вже про країну.

Чекають, пам’ятаючи рядки Пушкіна: «Там чудеса… Там Сталін бродить…»

Правда, у Олександра Сергійовича «Лєший», але…

Чи не все одне?

1996–2009 роки