Текст книги "Генерали імперії"

Автор книги: Валентин Чемерис

– Але – стережися! Ти досвідчений ловелас, але ж і Наталі не простий горішок!

– Я теж не з простаків. Други, відрекомендуйте мене юній діві. Зведіть мене з нею. Мушу їй закрутити голову. Ах, як здорово, що я приїхав у Москву саме цієї зими. Не раніше й не пізніше, а – якраз. Це моя судьба! Геть сумніви, геть хандру! Я залюбки залишаюся в Москві. До весни! А на той час юне диво Гончарових, думаю, буде моїм. Не вперше мені за се любе діло братися…

…І все в нього було вже десь там, за літами, за життям – і молодість, і любов, і стрімке зростання від козака до гетьмана держави, і саме гетьманування, перемоги й поразки, боріння, служіння ідеї об’єднання України… Зрештою, десь там, за туманами, за далями, за чужими краями була й Україна, назавжди втрачена Україна, та Україна, яку він так і не зміг об’єднати і зробити її вільною, а попереду – чужа чужаниця, Москва, доживання віку в Ярополчому вольним невольником, у вільній неволі… Все було позаду, але старим він тоді ще не був – що ні, то ні.

Олександр Пушкін вмістить портрет Дорошенка (досить симпатичний) у власних примітках до «Полтави», а в тексті поеми теж його згадає. У тому розділі, де йдеться про боротьбу українців за свої права і вольності. Коли вже Карл XII ішов

 
…на древнюю Москву,
Взметая русские дружины,
Украйна глухо волновалась…
Давно в ней искра разгоралась…
…Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палий, иль Гордиенко
Владели силой войсковой;
Тогда б в снегах чужбины дальней
Не погибали казаки
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки…
 

Петра Дорошенка в поемі названо старим. Яка несправедливість! Та й скільки йому тоді було, коли його привезли до Москви? Всього лише п’ятдесят п’ять, для справжнього мужа це лише розквіт. Та й коли б він був справді старим (як чоловік), то не мав би Олександр Сергійович через століття своєї чарівливої Наталі, яка, на жаль, вкоротить йому й без того молодого віку, але це вже інша тема.

До речі, Тарас Шевченко, який з великою симпатією ставився до гетьмана Петра Дорошенка, теж… туди. Називав його… старим. Хоча б у поезії «Заступила чорна хмара…»: «А ти, старий Дорошенку…» і т. д. (Про цю поему мовлено буде в іншому місці нашої розповіді).

Шевченкові на час написання згадуваної поеми йшов 31 рік. Дорошенкові, як він поклав у Чигирині булаву (про це і йдеться в поемі) було 49 років, тож із Шевченкового віку (31 рік) Дорошенко й здався старим у його 49. Як і 33–літньому, на час написання поеми «Полтава» Пушкіну 57–літній гетьман теж здавався вже старим. А він же тільки у 57 втретє одружився.

Ні, Петро Дорофійович і тоді був молодим, і пізніше теж буде молодим. Хоча б тому, що він воїн, за волю своєї батьківщини боровся, а воїни ніколи не бувають старими.

Виправдовуючи Мазепу за різницю віку його і юної Кочубеївни, один з критиків «Полтави» ще в 1910 році зауважить: «Мазепа був воїн. А воїн ніколи не може бути старим. В бою всі молоді». Браво!

«И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, – Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей – поэта и воина».

Поетом – у своїй незрадливій і по-справжньому поетичній любові до України і воїном – теж у своїй незрадливій любові до України, – був і Петро Дорошенко. А хіба воїн – і тим більше, поет, – може бути хоч коли-небудь старим?

І в словах московита, сучасника нашого героя, про те, що «Гетман Петро был муж зело красен собою…» вже проглядає молодість, хоч йому тоді й було 57 років. Але для воїна – хіба то вік? Недарма ж він і Агафії Єропкіній видавався молодим, і вона все життя, що з ним жила, була переконана: чоловік у неї на диво молодий! Та й четверо дітей, що їх вона народила від нього, теж свідчили про його потенціал молодості, не розтраченої ним. І в словах: «Гетман Петро был муж зело красен собою» можна сказати тільки про вродливого і молодого – хай не роками, так душею – чоловіка.

Долю свою, як відомо, і на доброму коні не обскачеш. Що випало на роду – те й буде. А Петро Дорофійович на бойовому коні більшу частину свого життя провів, тож знав, що це так. Не об’їдеш. Що тобі випало, те й приймай. І дякуй Богу, бо іншим буває ще гірше.

Своєї долі гетьман і не об’їхав. І невдачі в Україні, і останній програш під рідним Чигирином, коли мусив здатися чужому князеві та своєму, запопадливому прислужнику Москви, і саму Московію, і прадавнє село Ярополче під Волоком Ламським, і Агафію Єропкіну, – Солодку Гапочку, – мабуть, так йому на роду було написано. Чашу йому таку доля піднесла, тож випив її, гірку, до дна. Але якраз там, на денці гіркої чаші, в згустку терпкої гіркоти, вже наприкінці життя і посмакував він останнім медом, що все ж таки, здається, трохи підсолодив йому кінець життя.

У п’ятдесят сім йому більше, як тридцять п’ять – сорок і не давали – чоловіче молодецтво ніколи гетьману не було чужим. Розмінявши вже шостий десяток, зберіг істинно козацьку вроду і в душі, і в тілі. Духом ніколи не падав. Такий вдався. Мабуть, від діда Михайла, який теж ніколи духом не падав і міг з чотирма тисячами козаків пройти увесь Крим. Високий, тонкий станом, гарний лицем (лице біле, чорний вус), карі очі повні живого блиску, під вусом легенька посмішка, яку так любила Агафія. (А ще любила, коли він, цілуючи її, лоскотав її вусами). Таким він і залишиться – аж до останнього свого дня у цьому світі. Час ніколи не владарював над ним. Справжній козак, була переконана Агафія – і в житті, і в любощах. Особливо в любощах. Тут вона чоловіком нарадуватись не могла, віддавалася йому щоночі так, наче в перший раз – про все забувала, де вона і що з нею. Тому й вагітніла раз за разом і рада тому була.

Іконографія Дорошенка (принаймні та, що збереглася) скромна і складається з трьох, на сьогодні відомих (здебільшого, правда, спеціалістам) портретів. Але й вони багато говорять про те, яким був насправді український гетьман.

Історик Дмитро Бантиш-Каменський (син історика Миколи Бантиш-Каменського) у другому томі своєї «Истории Малой России» (1822) подасть репродукцію портрета Дорошенка з гравюри, що була зроблена в Антверпені й узята ним з колекції Бекетова, який зі свого боку видав її в 1840 році. З тієї ж фламандської гравюри подано репродукцію в «Исторических деятелях Юго-Западной России (після Малоросії Україна стала ще й „Юго-Западной Россией“ – В. Ч.) в биографиях и портретах» В. Антоновича і В. Беца. У 1857 році М. Гатцук у своїй збірці «Ужинок рідного поля» умістив портрет Дорошенка – рідкісний знімок з не менш рідкісного олійного портрета гетьмана, що століттями переховується у Волоколамському монастирі.

Відома ще й італійська гравюра, що в загальних рисах подібна до антверпенської.

На всіх трьох згадуваних портретах гетьман Дорошенко постає в гетьманському вбранні, в шапці зі страусовим пером (т. зв. «гетьманка»), з булавою в руці. Все своє життя Петро Дорофійович носив лише вуса, що було типовим для українців, зокрема козаків (як типовою для росіян тоді була борода), а тут раптом – в московський період його життя – бачимо гетьмана з борідкою, маленькою, правда, акуратною, швидше європейського стилю, аніж руського, що м’якими хвилями закриває шию.

А ось на мініатюрному портреті С. Величка Дорошенко без бороди, лише з довгими вусами, з тонкими благородними рисами породистого обличчя, воно одухотворене (відчувається внутрішнє багатство й сильні почуття), злегка виджовжене, з чисто українською, справді козацькою вродою, привабливе і гарне.

Недарма ж сучасник Дорошенка писав про нього: «Гетьман Петро був зело красен собою».

Але іконографія, якою б вона не була досконалою і точною, не може, звичайно ж, передати живі риси людини, тим більше людини, віддаленої від нас століттями.

Роки минали та й минали, наче за світлою водою, – піщане дно, – Лами спливали, а Петро Дорофійович жив собі та й жив на її високому березі у прадавньому Ярополчому, у своєму наче б аж почесному вигнані. Вольний невольник! Москва, здавалося б, і забути про нього вже мала – оженився гетьман на московитці, дітей має, маєток, корінням почав у московську землю вростати, свій уже ніби, приручений – так ні ж!

Разів зо два на рік, а коли й тричі завертав у Ярополче хто-небудь з царевих слуг, черговий дяк з Малоросійського приказу: агов, гетьмане? Ти ще живий??! Ну, то дай води напитися, бо я ще й не обідав…

На запрошення гетьмана – двічі незваного гостя не треба було прохати, – прибулий охоче всідався за стіл і потім, обважнілий од яств і питія, ледве видряпувався на свого коника (його, доки верхівець причащався, теж треба було нагодувати і напоїти, адже він теж перебував на царевій службі) і, похитуючись у сідлі, то дрімаючи, звісивши голову на груди, то щось співаючи-горланячи, трюхикав у бік Волока Ламського, там вечеряв, ще додавав узливань і засинав уже за столом, тож його доводилось переносити на лаву, а вранці, добре поснідавши, неквапом – чого спішити, царева служба не вовк, у ліс не втече – трюхикав на Звенигород, там обідав, вечеряв і спав, щоб уранці, поснідавши та заодно й пообідавши, ледве знайшовши собі місце на вороному, обвішаному з усіх боків торбами з гостинцями, надарованими йому в Ярополчому, Волоколамську, Звенигороді, нарешті брав курс на стольний град. І тільки повертав на Москву, як голова його (а втім, вона вже здавалася йому чужою, бо жила сама по собі, а він сам по собі) падала на груди, і дяк розкотисто хропів до самого граду царя і жодного разу сонний ще не падав з коня, – звик за роки царевої служби, – і кінь його, – теж звик за роки царевої служби, – ще жодного разу не збивався з дороги й потрібного напрямку, привозячи свого їздця завжди точно в Кремль…

Випровадивши незваного гостя, Петро Дорофійович на якісь півроку позбувався нагляду Москви і жив вільніше, хоча як можна жити вільно у неволі, звідки тобі – ані ногою!

Роки спливали й спливали. Агафія народжувала чергову дитину, а гетьман наче й не старів, залишаючись все таким же, яким і в Ярополче приїхав – високим, тонким станом, вдатним з себе, як співала Солодка Гапочка: лице біле, чорний вус. Ой лихо, мовляв, не Петрусь… А сама тому Петрусеві була рада-радісінька. «Може, він Москві лиха й завдав, – казала, – але мені тільки щастя. Саме щастя, на яке я вже й не очікувала…» Засмага його, здається, не брала. У незмінній своїй «шапочці-гетьманці» з пером, що її охоче носив і влітку, і взимку. Роки не вганяли його в дідівство, як то інших чоловіків вже після полудня віку і, здається, не добавляли йому літ, роки наче обминали гетьмана. Старіли навколо нього інші, росли, стаючи на ноги, діти, матерніла Солодка Гапочка, хоча й була молодшою за нього, здається, старів і дерев’яний будинок, бо з роками скрипів дужче й дужче, наче дід рахітичний кректав, а Петро Дорофійович все таким же залишався, яким колись і в Ярополче прибув. Порода у нього така була, чи що?

Інші (друзі і недруги) або дряхліли, або й зі світу цього йшли, а він їх неспішно й непомітно переживав – хитро у вуса посміхаючись та в кулак покашлюючи… Вже й кривдники його і переможці почали один за одним перебиратися в той світ, щезли й три найбільші його «други» – король Ян Собеський (помер у 1696 році), втратив голову князь Ромодановський, що в 1677–му, обіклавши Чигирин, відібрав у нього булаву, а потім все зробив, аби Дорошенка запроторили до Москви. Пережив гетьман і Поповича, як поза очі в Україні називали Івана Самойловича…

У 1676 році «Дорошенко капітулював перед військами Г. Г. Ромодановського і гетьмана І. Самойловича…» Це з УРЕ.

Першого він переживе на 16 років, другого на 8.

Обидва його переможці (виграли вони тимчасово, бо у віках переміг він, Дорошенко) – великорос і малорос теж невдовзі потерплять нищівний крах і втратять все, що мали, чого досягли на службі в московського царя. Більше того, обидва передчасно втратять і життя, і смерті їхні будуть насильницькими.

«Ромодановський Григорій Григорович – російський державний і військовий діяч, боярин, князь». Це теж з УРЕ.

«Після смерті Хмельницького, використовуючи суперечності між старшинськими угрупованнями, домагався виборів гетьманів, угодних урядові – І. Брюховецького, Д. Многогрішного та ін.

Командував російськими військами проти турецького ставленика П. Дорошенка (Чигиринські походи 1677 і 1678 рр.)»

Зробивши своє в Україні, Ромодановський на свою голову повернувся до Москви – служити при царському дворі.

Вбитий московськими холопами під час т. зв. «Хованщини», що її очолив князь Хованський проти кріпосництва та зловживань боярсько-дворянської адміністрації Москви. Тоді ж, по смерті царя Федора Олексійовича, стрільці, солдати та «голь московская» захопили Кремль і розправились з ненависними їм боярами, які були винні у зловживаннях. В число страчених потрапив і боярин князь Ромодановський – йому сокирою відтяли голову.

Іван Самійлович Самойлович, син священика – звідси його зневажливе прізвисько Попович – козак, сотенний писар, сотник, наказний полковник, полковник Чернігівського полку.

У 1669–72 рр. – генеральний суддя. Гетьманом Лівобережної України тоді був Демко (Дем’ян) Многогрішний, теж прихильник Росії. Але й він, спостерігаючи, до чого йдеться, і як Росія послідовно й неухильно урізає козацькі вольності, а він при тому тільки називався гетьманом, тоді ж як без дозволу Москви й кроку не міг ступити, посмів звернутися до царя, аби його царська величність не вказувала воєводам і ратним людям бути в малоросійських містах, оскільки від них були самі лише сварки і докуки. Російський цар не звернув уваги на «ніжайшеє» прохання малоросійського гетьмана і велів своїм воєводам твердою ногою стояти в малоросійських містах, але на самого гетьмана звернув увагу – ненадійний. Хоч і виступає за Україну під скіпетром царя, а бач, волі забаг. В ніч з 12 на 13 березня 1672 року Многогрішного було схоплено, закуто в кайдани і відправлено до Москви. Йому пред’являть звинувачення в непокорі цареві, що він «дружбу имел великую с Петром Дорошенком и хотел он же поддаться турецкому султану». Гетьмана жорстоко катуватимуть, а разом з ним і сина його та брата Василя, а після тортур відправлять на вічне поселення до Сибіру, у Тобольск. Трагедія Дем’яна Многогрішного полягала в тому, що він, вірнопіддано слугуючи російському цареві, занадто пізно почав прозрівати, а прозріваючи, не зважився на рішучі дії – Кремль його й випередив.

На раді поблизу Козачої Діброви 17 червня 1672 року гетьманом обрали іншого угодника Росії Івана Самойловича. За роки свого гетьманства він, щоправда, намагався об’єднати дві України – Лівобережну і Правобережну, – але не для створення незалежної держави, а щоб об’єднану віддати під владу московського царя. А тому, скільки був при уряді, стільки й вів війну проти гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, який хотів об’єднати Україну з тим, щоб зробити її повністю ні від кого не залежною – ні від царя, ні від короля, ні від султана, не кажучи вже за хана. Підім’явши під себе гетьмана Самойловича (це було зробити відносно легко, адже на похиле дерево і кози скачуть), Москва звідтоді договірні статті складала сама, а українська старшина лише мала покірно їх підтверджувати. Кількість козаків зменшила до 20 тисяч, старшину перестала допускати на дипломатичні заходи царського двору, їй заборонялося без спеціального на те дозволу Кремля обирати навіть гетьмана. Це вже було занадто! Але й цю гірку пігулку мовчки проковтнули Самойлович та іже з ним. Самойлович з усіма умовами, що їх диктувала Москва, покірно погоджувався, ставши на той час не так главою уряду, як старшим на Україні виконавцем волі царя сусідньої держави. Він був типовим борцем за булаву, які в Україні ніколи не переводились. Подібні борці за булаву готові були йти на будь-яке урізання вольностей, виконували будь-які вказівки Кремля, аби лишень мати верховну владу. Бодай і номінальну, бо справжня влада на Україні вже відтоді повністю належала Москві.

Автономія – і без того куца, – за гетьманування Самойловича все більше й більше обмежувалась, урізалася, зводилась нанівець. Але найбільшим злочином Поповича проти рідної вітчизни було те, що він незалежну Українську Православну Церкву – вона лише номінально підлягала Константинополю – віддав московському патріархові. Звідтоді за триста з лишком літ на волю пощастило вирватися – вже в незалежній Україні – лише частині церкви, колись проданої Самойловичем Москві і утворити свій Патріархат – Київський.

Хоча де в чому й Івана Самойловича можна зрозуміти. Не виправдати, а лише зрозуміти. Він, як і всі інші гетьмани, крутився між двома вогнями – польським і московським на Україні, а воно куди не повернись, і там гаряче, і там пече… Добре посприяли його переходу до Москви (навіть самі того не усвідомлюючи) поляки. Гоноровите польське панство своїм нецивілізованим варварством, просто-таки аморальним ставленням до сусідів своїх, українців, підганяло гетьмана перебігти до Москви. Гонор, здається, позбавляв поляків розуму й історичної перспективи. З цього приводу Іван Самойлович, ледве стримуючи образу, що кипіла в його душі, писав кошовому Івану Сірку, як поляки ненавидять запорожців і взагалі українців за православну віру:

«У поляків, що русин, то й песя кість, і недостоїн русин, особливо наш брат козак, не тільки перед поляком сісти, але й стояти трудно».

Самойлович за це поляків не любив (поляки в свою чергу не любили Самойловича), і, коли постала проблема кого вибирати, до кого приставати – до Варшави чи до Москви, – вибрав останню, знаючи, що вона – менше зло у порівнянні з першою, адже поляки яку тільки наругу не чинили над українцями, називаючи їх не інакше, як «хлопами» і «бидлом». Але непомірно роздутий гонор, що доводив їх іноді до абсурду, – це ще півбіди. Біда була в тому, що ніхто, навіть турки чи татари, не чинили таких звірств на Україні, що їх тоді чинили поляки ім’ям Корони і свого круля. Польський гетьман С. Потоцький у листі до короля писав з України: «Де тільки траплялося містечко, слобода чи село, вирубавши мужицтво, ми спалювали весь достаток». Як тут не побіжиш до Москви! І Самойлович побіг. В результаті своїх жорстокостей поляки й програли герць з Москвою. А Москва, як тільки вона одна уміла це робити, хвалила – на словах, звичайно, – свого вірного підніжка, задобрювала його різними брязкальцями – поки він був їй потрібний і обставини вимагали його присутності на чолі уряду. Особливо хвалила за те Поповича, що він вижив з гетьманства Дорошенка, провідника незалежної України. Навіть послано йому було з Москви жалувану грамоту, а з нею – золотий ланцюг (яка зловісна символіка, адже Іван Самойлович все своє гетьманство був припнутий до золотого московського ланцюга), а з ним два діамантові клейноди – за вірність, звісно. І все ж Москва повністю не довіряла навіть такому вірному слузі, яким був Самойлович, зажадавши, аби гетьманові сини в якості живої застави постійно знаходилися в першопрестольній. На той випадок, якщо їхній батечко та раптом відколеться від Московії, бунт проти неї підніме, чи що, сини його тоді будуть в один мент схоплені і скарані на горло – удар довбні по голові, і поскидають їх під лід Москви-ріки, якщо це буде взимку. Чи стрільці своїми бердишами повідрубують їм голови, якщо це трапиться в іншу пору року. Така погроза швидкої розправи з синами міцно тримала гетьмана на московському ланцюгові.

Року 1677–го, коли за допомогою Самойловича було позбавлено булави непоступливого Дорошенка і відправлено його у безстрокове вигнання в Москву без права повернення в Україну, Москва ініціювала (одних старшин застрахала, інших підкупила соболями) на козацькій раді вибори нового гетьмана. Висунула, звичайно ж, Івана Самойловича на посаду гетьмана «обох боків Дніпра», і покірна старшина (підкуплена – теж) покірно обрала Поповича гетьманом «обох боків Дніпра», після чого було складено цареві присягу на вірність і – для цього й затівався фарс з новими виборами гетьмана, – на вічне – ВІЧНЕ!!! – підданство. Старий, традиційно-український гетьманський прапор у Самойловича було відібрано (малиновий, він нагадував про волю України), а гетьману було піднесено новий, виготовлений у білокам’яній, «вірнопідданий» прапор, що мав уже підкреслювати залежність України від Московії – білий з білого атласу з малиновою оторочкою і двоголовим орлом посередині.

Ось тоді український (ніби ж український!) гетьман з чужим двоголовим пернатим хижаком на своєму прапорі подумав, що він уже ухопив самого Бога за бороду. А невдовзі виявиться, що таки й справді ухопив, але – шилом патоки. Проте, навіть засліплений вірністю московському цареві, навіть виступаючи тепер під двоголовим царським орлом, що мав його, гетьмана, тримати у своїх пазурах, як тримає орел якогось там ховрашка, Самойлович, як ще раніше інший великий прихильник Московії гетьман Многогрішний, почав прозрівати – та й не був же він викінченим ворогом України, щось українське, попри все, у ньому таки жевріло, гетьман ще пам’ятав, чийого він роду-народу, і бачив, що Москва хоче утнути з його батьківщиною, особливо після того, як у 1686 році вона уклала з Польщею мир – за рахунок України та поділу її на дві частини. Тоді ж цареві нишпорки в Україні доносили в Москву: гетьман Самойлович починає виявляти незадоволення московською політикою щодо України. Це насторожило Москву, а тут і зручний випадок трапився, аби розквитатися з гетьманом, що вже почав – посмів! – зводитись з колін. У 1687 році російсько-козацькі війська під спільним командуванням князя Голіцина та гетьмана Самойловича вирушили в Крим. Літо й без того видалось засушливим, на додачу татари заходилися випалювати степи, все на шляху просування військ куріло, залишаючи попіл і обгорілу землю, обрії днями були затягнені ядучим димом. Татари почали витіснювати Голіцина зі степу. Об’єднане військо губило коней, до всього ж спалахнув голод. Боячись потрапити в полон, Голіцин спішно повернув на Україну, але вину за свій безславний похід звалив на Самойловича – це він, мовляв, намовив татар підпалити степ.

Самойловича схопили й спішно відправили під посиленим конвоєм до Москви – звичайно ж, в ранзі «ізмєнніка і вора». Там його жорстоко допитували на дибі… А тим часом в Україні майно його розікрадуть, щось конфіскують, але більшу частину заберуть собі воєводи – навіть золотий ланцюг московський з двома діамантовими клейнодами. І гетьман з гіркотою збагне, що це вже все, що навіть вірність цареві не порятувала його від розправи самого ж царя, що підступніших за московитів годі й шукати, але було пізно вже що-небудь робити. Молодшого сина гетьмана після жорстоких тортур буде обезголовлено (посмів, бачте, протестувати проти безчинств росіян в Україні), а старшого разом з батьком етапом відправлять на заслання до Сибіру, як збіглих каторжників, де гетьман і помре у місті Тобольську через три роки бідування. Усіма забутий, нікому ні в Україні не потрібний, ні тим більше в Москві, якій він так ревно служив. За ту ревність і поплатився. А прозрівати почав, – як і свого часу гетьман Многогрішний, – занадто пізно і нерішуче.

Але що з того Дорошенкові, що головного ворога його було повержено, і він навіть пережив його. Радощів від того Петро Дорофійович не мав, хоч завдяки старанням Самойловича і був позбавлений булави, а потім і батьківщини. Минулі обиди, жадоба помсти вже зійшли нанівець. Мабуть, час таки й справді великий лікар, як казали ще давні греки, – принаймні гострота образ притупилася, на часі стало інше. Та свої ж вони таки, українці. Гетьмани України. Самойлович, хоч часом і дурнуватим бував (пізніше Тарас Шевченко назве його «дурним Поповичем») і аж надто вислужувався перед Москвою (чи – змушений був вислужуватися, коли не стачило зваги проти неї виступити), проте навіть він хотів служити перш за все Україні, її інтересам, але підкорявся – не був все ж таки борцем! – силі. Він по-своєму розумів незалежність України і щиро багнув її (водночас слугуючи цареві, себто мимовільно виступав проти незалежності), хотів об’єднати Україну, розчахнуту навпіл підступним Андрусівським перемир’ям імперії з королівством, але йому не вистачило рішучості, що врешті-решт і призвело його до трагічного кінця. Та й хотів – це була його головна похибка, що коштувала йому свободи і життя – гетьманувати під скіпетром російського царя. І поплатився за свою віру в білого царя.

Є в мудрих греків слівце: paradoxos, що означає несподіваний, дивний. Парадокс. Тож парадокс полягав у тому, що обидва вони потерпіли від Росії. Тільки він, Дорошенко, за те, що не корився Росії, а Самойлович навпаки, за те, що їй вірно слугував. До всього ж його покарано ще жорстокіше за Дорошенка, якого хоч і забрали в полон, але ж і село подарували, а Поповича в Тобольськ на каторгу відправили. Цим, мабуть, і незбагненна Росія, що від її підступності не рятує навіть вірна їй служба.

Коли дізнався через дяків Малоросійського приказу, що вчинено з Самойловичем, довго не міг знайти собі місця – виходить, навіть вірний підніжок, яким був Іван Самойлович, став прозрівати. Але не встиг. Сконав у Сибіру, десь його там і слід охолов.

А він живе ніби паном, село має, підданих, кохану дружину, подаровану йому, синів… Тільки й того, що із забороною повертатися в Україну. Але так йому було того дня не по собі, так мулько на душі, що хоч кричи криком…

Нудьгуючи, взяв плескату пляшку з царським вином, сунув її до кишені й потяг ноги до Лами – там і просидів до вечора. Прикладався нахильці до пляшки – що з ним траплялося рідко – казав подумки: за упокій твоєї душі, Самойловичу. Хоч і насолив ти мені добряче, і Україні нашкодив через свою сліпоту й нерішучість (а може, й відсутність зваги?), а чомусь шкода тебе… А могли удвох – я ж тобі пропонував і не раз, – об’єднатися і за волю України спільно поборотися. Удвох могли б і виграти. А напевне б, виграли. Ти не пристав. Бо хотів, щоб булава була в тебе, боявся, що я її відберу. А я ж казав тобі: козацька рада збереться, кого вона вибере гетьманом, той ним і буде. Мене чи тебе. Чи кого третього, більш достойнішого. Але ти ризикувати булавою не захотів. Щоб вона в тебе була, ти ладен був орудувати нею і під владою чужого царя… Жаль… Мир душі твоїй, яка витає десь там, у сибірських небесах холодних…

Популярність Дорошенка в Україні була великою (особливо на початку гетьманства, коли його репутацію ще не підмочили ненадійні союзники з мусульманського світу), і до нього, як до судді, зверталися не тільки козаки та старшини, а й поспільство – в пошуках правди, захисту, допомоги. І він нікому не відмовляв, допомагав усім. Пошана до нього збереглася в Україні й тоді, коли Петра Дорофійовича вже вивезли до Москви, в «почесне» заслання. Його пам’ятали і, приїжджаючи у справах до Москви, козаки й міщани зверталися до нього (мовби ж позбавленого прав) за допомогою. Він і в Москві ніколи й нікому не відмовляв, часто й сам пропонував потерпілим свої послуги і радий був, коли вдавалося допомогти одноплемінникам, а вдавалося йому майже завжди. («Ти тільки одному українцеві безсилий допомогти, – зітхнула якось Агафія Борисівна. – Кому? – Та самому собі!»). І справді, сам перебуваючи в біді, зазнаючи пені-халепи, він в той же час завзято допомагав усім, хто б до нього не звернувся. Сідлав коня і вирушав московськими вулицями в Кремль, до Малоросійського приказу, і дяки вже й не дивувалися його з’яві.

– Викладай, Пйотр, за кого із своїх малоросів приїхав клопотатися?

З роками він став у Москві ніби неофіційним послом України, безкорисливим опікуном земляків, які потрапивши в біду, йшли до нього, знаючи, що тільки гетьман Дорошенко їх порятує.

Микола Костомаров опублікує в «Актах, относящіхся к исторіи Южной и Западной Россіи» (т. XIII, ст. 222–271) справу козачки Ганни Кусової. Московський воєвода Чоголков, оскільки Ганна відхилила його домагання, користуючись вседозволеністю, якою користувалися московські воєводи в Україні, викрав її у Чернігові, зґвалтував, відвіз у Московщину і силоміць видав заміж за свого холопа.

Дорошенко доклав чимало зусиль, пооббивав пороги у Кремлі, але домігся свого – Ганну Кусову було визволено і відправлено на Україну до її рідного Чернігова. Ця історія так схвилювала Костомарова, що він написав в році 1881 російською мовою про це повість «Черниговка».

В згадуваних «Актах…» розповідається іще про один випадок, що стався з українським хлопцем Федором Біляєвим – його «в полі» захопили москалі і силоміць вивезли на Рязанщину. Хлопець якось добився до Москви, розшукав Дорошенка, про якого стільки чув, і попрохав у нього порятунку. Петро Дорофійович зробив усе, аби хлопця було відправлено до його матері в Україну – ще й дав на дорогу йому вузлик з харчем і гроші. Допоміг Дорошенко і синові колишнього Чигиринського полковника Якову Лещинському повернутися на батьківщину, якого теж викрали було москалі.

А ось йому самому так і не вдасться вирватись з московського полону і тим більше повернутися в Україну. Єдину втіху мав – кохану дружину, без якої вже й не уявляв свого подальшого життя, і трійко синів, Дорошенків юних, бодай і в чужім краї народжених, але ж то були його сини, його кровиночки. Повернутися б з ними на Вкраїну і сказати на козацькій раді:

– Панове-товариство, я зробив усе, що міг для України, тепер передаю вам синів моїх, Дорошенків молодих – козаками прийміть до вашого коша! Не підведуть сини мої Україну!

Може, і не підвели б, коли б повернулися в Україну, а так на Московщині виростуть москалями…

І тут Москва візьме над ним гору. Народити синів, мовляв, народиш, але не для своєї України, а для Росії…

Один з нащадків гетьмана Дорошенка історик Дмитро Дорошенко у своїй об’ємній монографії «Гетьман Петро Дорошенко» (видання Української Вільної Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1985) скупо зазначає, що «останні роки життя провів Дорошенко в оточенні своєї нової родини, яка вже була чисто московською».

Яка вже була чисто московською… Але ж якою б вона могла у нього бути в Москві, як не московською? Українською? Навряд. І притичиною тому була не так Москва (хоча й Москва теж, де минули останні роки гетьманового життя – загалом 21 рік, стільки тривало московське «сидіння», майже третина його життя), як третя дружина, яку він так полюбив. Солодка Гапочка була московкою – ось чому його «діти від третього шлюбу… були виховані як москалі». Тут вже й справді: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай. А втім, у Москві й не збиралися гетьманових дітей, до того ж народжених від русачки, корінної московки, виховувати в українському дусі. З якого дива? Тож не так Москва відіграла роль в русифікації його дітей, як їхня мати Агафія Борисівна Єропкіна, яка, попри всю любов до Петруся, Дорошенчихою так і не стала.