Текст книги "Генерали імперії"

Автор книги: Валентин Чемерис

Він хотів було заперечити, що його рідний дім – Україна, але чомусь не заперечив. Тим більше, вона так гарно наспівувала: «Ой, лихо – не Петрусь, личко біле, чорний вус…»

І він поспитав, киваючи на згорток в її руках:

– Смокче?

– Смокче, смокче наш Сашко, – радо одказала вона. – Аж грудь мені теребить, такий нетерпеливий. Виспався і зголоднів…

Слухаючи її щасливу мову і оте «Ой, лихо не Петрусь, лице біле, чорний вус», він подумав, що, власне, вже двічі полонений: вперше його полонила Москва, вдруге – ця жінка. І – диво з див! – він чомусь не пручається, не силкується вирватись зі свого другого полону. То який сенс тепер повертатися в Україну? Пізно. Раніше треба було про це думати, а тепер уже все… З Москви він ще міг би вирватись, але від Солодкої Гапочки, від жони своєї коханої і матері сина його, йому вже не вирватися ніколи. Та й чи треба? Справді, від щастя за щастям не бігають. Що він міг для України зробити – зробив. Тепер поживе для себе. Та й хто його з Росії відпустить – ні Москва, ні Агафія, Солодка Гапочка його. Та й тут, в чужому краї, виявляється, теж можна жити. Була б лише поруч кохана.

– Петрику, я вже погодувала Сашка. Ти не хочеш пуцьвірінка нашого потримати на руках?

Ох, ці жінки (чи, як московити кажуть, баби), таки знають, як чоловіка загнуздати.

Далі їхав обережно (гнідий, наче відчувши урочистість дійства, сам перейшов на тиху ходу), як узяв теплий, нагрітий грудьми Агафії сповиток на руки.

– Таки вкоськали москалі козака, – сказав, підморгуючи до сина в сповиточку.

І відчув, що його нещасливий московський полон непомітно став для нього щасливим полоном.

Не водити йому вже більше військо – ні хорошенько, як співається в пісні, ні – ніяк…

Відводив своє.

Аж оце відводив.

А дружина знай собі наспівує: «Ой, лихо – не Петрусь, лице біле, чорний вус…»

Агафія співає та й співає, валка торохтить собі й торохтить, все ближче й ближче Ярополче, звідки Дорошенкові й справді немає вже дороги, а тим часом з-за верховіть далеких лісів, що, підпираючи небо темною стіною, стоять на обрії, вже виповзають сіро-чорні хмаровища, і від них ніні, та й повіє зимним холодом… Скільки ще протримається бабине літо, стільки ще й буде тепла. Але ж передзим’я вже ось-ось, а за ним недалеко, за борами, за лісами, царством руським вже йде зима…

Повість третя
ВОЛЬНИЙ НЕВОЛЬНИК або МОСКВА – ЯРОПОЛЧЕ І СТО ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ І ЧЕРЕЗ ТРИСТА ЛІТ

…Він тоді білим світом нудив. Скучав страшенно, невідомо за ким і за чим і чого марудився. Чи не від бурхливої молодості, яку не знав, як сповна використати, до чого її притулити, і колотився від неповноти реалізації себе тодішнього. Життя здавалося нецікавим. На душі було маркітно. Ніде не міг нагріти місця, ніде не знаходив душевного спокою, немилосердно хандрив (і це за його великої працездатності, коли міг писати запоєм). Трохи рятувала часта переміна місць, тож і кидався з одного краю в інший, аби невдовзі переконатися, що й там, куди він допіру мчав, було в принципі те ж саме. Нудьга і хандра. Літо якось перебув в Санкт-Петербурзі (трохи, правда, рятували поїздки в Михайлівське), осінь – в маєтку друга в Тверській губернії, а на зиму 1828 року націлився на Москву, – поможе чи ні, а йому просто не було вже куди їхати. Сподівався, що Москва-матушка порятує його від нудьги та незадоволення собою і світом. Не гибіти ж ще й зиму в північній столиці, де все йому тоді обридло, а невгамовна, діяльна натура вимагала нових вражень, знайомств і, безперечно, нової – неодмінно палкої! – любові. Цілющої для душі й тіла. І – захоплюючої, всепоглинаючої, щоб його як у вихорі закрутило, щоб кров у жилах заграла. А що натомість мав?

 
Каков я прежде был, таков и ныне я;
Беспечный, влюбчивый. Вы знаете, друзья,
Могу ль на красоту взирать без умиленья,
Без робкой нежности и тайного волненья.
Уж мало ли любовь играла в жизни мной?
Уж мало ль бился я, как ястреб молодой,
В обманчивых сетях, раскинутых Кипридой:
А не исправленный стократною обидой,
Я новым идолам несу мои мольбы…
 

Поклав собі пожити в старій столиці до весни. А там… там видно буде, час та обставини покажуть, що йому далі робити. Тож Москвою вирішив рятуватися від нудьги та самотності. Бо ж дивно виходило – навколо стільки людей, а він чомусь почувався як на безлюдді. Робінзоном на незаселеному острові. Тож і метався, ніде не знаходячи собі місця, наче за ним по сліду йшли переслідувачі. Куди завгодно, аби лишень не на місці. Почувався в той час акулою, яка мусить безперервно рухатись, аби свіжа вода раз у раз омивала зябра, подаючи багатий кисень. Зупинка для неї – смерть. Від кисневого голодування. Тож у пошуках спасіння, не зупиняючись і на мить, носиться акула морями й океанами живою торпедою… По весні він навіть просився на театр воєнних дій (тоді тільки-но почалася чергова війна Росії з Туреччиною за володіння, яким обом імперіям здавалося мало), просився швидше з нудьги, хоча й патріотичні почуття істинного росіянина – або, як він любив урочисто і дещо аж патетично висловлюватись: роса – не варт було скидати з рахунку. Прохав зарахувати його в діючу армію, під кулі та ядра. Але «клятий царизм» (як пізніше титулуватимуть радянські ідеологи тодішню форму російської державності) все-таки беріг великого поета Росії. Хай воює в поезії. Ну, ще на інтимному фронті, де він почувався просто-таки фельдмаршалом. Ба, навіть генералісимусом. А на полі бою ставати гарматним м’ясом є кому і без нього. А він хотів просто забутися, себе загубити. Але на війну його не взяли. Ну й дідько з нею, з війною! Поля брані з турками йому замінять поля інтимні, де він і справді почувався, як у рідній стихії.

Отож перезимувати вирішив у Москві-матушці, де з настанням холодів і до самої весни – бали-бали-бали!.. Що-що, а зимові бали Москва любила, і вони в неї виходили славні (куди там санкт-петербурзьким!) і йшли собі та йшли – вервечкою. Залишився в Москві, певний, що вона таки порятує його від хандри. Та й запрошення на гульки, – тільки-но він з’явився в першопрестольній, що неухильно перетворювалася на купецьке місто, – посипались зусібіч, як з рогу достатку.

На одному з таких балів він і зустрів її – своє сонце і свою, як час покаже, найбільшу біду.

– Хто?.. Хто така?.. В чиєму саду щойно розквітнув цей неземний тюльпан? – збуджено питав він московських приятелів, таких же молодих гульвіс, джигунів-зальотників, як і сам. Пригод він тоді багнув, як ніколи. Попри все, туга за жіночою любов’ю та муки, що їх вона завдає – були його постійними супутниками. Любив він до того вже багато разів – з більшим чи меншим вибухом пристрастей. Був щедрий і невситимий багатолюбець, та й любок мав на вибір – і зовсім юних, і рівних собі за віком, і навіть старших за себе, – а коханцем був досвідченим, з великим стажем – недарма ж себе називав-величав (з великої літери) Ловеласом.

Перед одруженням з Наталі Гончаровою відверто напише своїй «подрузі» княгині В’яземській: «Natalie, впору сказати, моя сто тринадцята любов».

Якось в кінці того ж 1828 року він складе «донжуанський список» (до речі, вельми скромний) тих своїх любок-голубок, якими до того захоплювався (деякими ж особливо). Так ось у тому кондуїті ряд імен повторювались, тож там значилося самих лише Катерин кілька: Катерина I, Катерина II, Катерина III і Катерина IV. Не кажучи за інші російські жіночі імена. Із багатьма чарівними власницями тих імен у нього був «рая миг сладострастный». Чи – «бесстыдное бешенство желаний». Майже всім він присвячував поезії, повні жагучої пристрасті, а деяким і мадригали, як, наприклад, княгині Авдотьї.

Реєстр той кінця 1828 року і завершувала Наталонька Гончарова, яка, до речі, йшла слідом за знаменитою у його житті і в руській поезії славнозвісною Анною Керн, якою він найбільше і найжагучіше захоплювався і яка стане недосяжною – для нього самого недосяжною! – вершиною його незвичайної любові.

Але й між Наташкою та Анною Керн («наконец-то я с Божьей помощью трахнул Аннушку», – зізнається він якось у своїх паперах) було ще кілька менш значних захоплень, тож імена тих претенденток на його серце він навіть не зафіксував – та й хіба запам’ятаєш усіх! А втім, він завжди був оточений «милими баришнями» і завжди крутив і грав з ними любов. Про жіночу любов, ніжності, пестощі й пристрасті він мріяв, як про останній прихисток у цьому прісному світі, вони були для нього «надійним щитом проти стріл судьби». Було до Гончарової і сватання, але, правда, поспішне, а тому невдале, радше несерйозне. Все ті ж грища сердечні.

Та й сама Наталонька Гончарова – його чарівна Наталі – була в тому списку не в однині (як відповідно і в його житті), першою значилась Наташка – кріпосна актриса домашнього театру гр. В. В. Толстого, друга – «премиленькая» Наташечка, покоївка фрейліни Валуєвої, третя – вже Наталі – графиня Кочубей. Гончаровій Наталі випало увійти в його біографію хоч і найвродливішою, але під номером чотири. Це буде його остання любов, після Наталі № 4 у нього більше не буде такого захоплення, як і самого, невдовзі, життя. Але тоді, взимку 1828 року, він захопиться Наташкою Гончаровою так, як, здавалося, ще ніким так не захоплювався, бо світ наче клином зійшовся на тому юному створінні, що його він зустрів на московському балу.

– Хто?.. Хто вона?.. Ця юна діва?.. Це – диво з див! Чиїх батьків ця чарівна красунечка?

– Її звати Наталі…

– Наташка, – сміявся він, уже почуваючись щасливим і впевненим, що вона буде його, тільки його. – Яке красиве російське ім’я! І мені вже добре… – хитро посміхався, – знайоме.

– Наталі Миколаївна Гончарова – нова, сліпуче-осяйна зоря, що негадано зійшла на сірому московському небі.

– Чому ж зорю сію не знаю?

– Ну, друг Пушкін, треба частіше бувати в Москві.

– Тепер я взагалі, вважайте, москвич. То хто ж вона, ця найясніша зоря сірого московського неба?

– Наталі, – гордо сказали йому, – праправнучка Дорошенка.

Здається, Пушкін його не любив, чужого йому, з позаминулого століття малороса, який чомусь був прапрадідом його чарівної Наталі, коли в одному з своїх листів сердито писав:

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…» [7]7
  Якщо О. Пушкін та його однодумці звинувачували Петра Дорошенка в русофобстві, то радянські історики й уся тодішня ідеологічна рать дорікали Дорошенку тим, що він буцімто проводив політику, «ворожу інтересам українського народу» – ось тобі й на! – себто звинувачували в українофобстві. Що вдієш, били і б’ють Петра Дорофійовича ось уже четверте століття з обох боків. За все те ж: що хотів Україну зробити незалежною, вирвавши її з московського ярма.


[Закрыть]

Олександр Сергійович тут явно був несправедливий. Та й чому тільки один Дорошенко «больше всех ненавидел»? Крім нього, в українській історії часів козаччини легко можна знайти не одного гетьмана, який не відзначався пієтетом перед поетовою імперією, більше того, ходив проти неї оружною силою, часом завдаючи їй відчутних ударів (хоча б той же Іван Остапович Виговський, який вщент розгромив колись московитів під Конотопом. Чи, скажімо, Петро Кононович, з родовим прізвищем Конашевич і козацьким прізвиськом Сагайдачний, запорозький уславлений гетьман, який року 1618 через Сіверщину несподіваним рейдом повів запорозьких козаків на Москву, захопив руські міста Лівни, Єльц, Лебедин, Данков, Скопин, Ряський, Калугу (останню, щоправда, на зворотному шляху) і мимо Серпухова, розбивши ратників князя Пожарського під час переправи через Оку, каширським шляхом пішов на білокам’яну й опівночі з військом вже був біля Арбатських воріт Москви), а перепало від Пушкіна лише Петрові Дорошенку.

Та й що це за диво таке – Росія, – що її треба неодмінно тільки любити? А коли немає за що? Та й самі росіяни в таких випадках кажуть про те, що, мовляв, «насильно мил не будешь». Воістину!

«…из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских…»

Да полноте, Александр Сергеевич!

Що ви таке кажете?

Годі-бо вам.

Якщо вдатися до мови дипломатів, зносини Дорошенка з Москвою почалися безхмарно, багатообіцяюче і на самому початку були, повірте, увінчані соболями, і Петро Дорофійович один час навіть схилявся було – щоправда, не так з почуттів, як з безвиході, – ледь чи не до полюбовного вирішення справи з Москвою (не за рахунок, звісно, України), і не його вина, що з того пива, як кажуть, не вийшло дива.

Отож.

СКАЗАННЯ ПРО ТЕ, ЯК ЦАР ОЛЕКСІЙ ХОТІВ БУЛО КУПИТИ В ДОРОШЕНКА УКРАЇНУ ЗА ДВІ ПАРИ СОБОЛІВ

Соболь – цінний промисловий хутровий звір – в російському царстві, пізніше в імперії, як ще раніше у Великому московському князівстві, – був (та й нині залишається) валютою з валют, а ним у ті часи просто кишіли російські ліси! Соболями московити нагороджували тільки тих впливових і знаних іноземців, яких намагалися переманити на свій бік (чи бодай запобігти в них прихильності), а через них часом і їхній край захопити. Серед таких недовго походив і Петро Дорошенко, в досьє якого під роком 1655 у графі нагороди має значитись: соболі від російського царя.

Саме того року Петро Дорошенко отримав ранг наказного полковника (наказний – тимчасово призначений урядом на керівну посаду в козацькому війську або ж такий, що обирається козацькою старшиною) і того ж року (хоч його поїздка на чолі гетьманського посольства до Москви й не увінчалася успіхом, чому перешкодила польська залога, з пазурів якої – що було, то було, – втративши дипломатичну пошту, Дорошенко ледве вирвався з товаришами, так необачно потрапивши в засідку) цар Олексій «за рвение» і на знак своєї прихильності та ласки нагородив Дорошенка двома парами соболів (розкішні були соболі, просто диво з див, скарб із скарбів!). Це була єдина нагорода Дорошенку (його брату Федору та іншим учасникам посольства було видано лише по одній парі цінних шкурок) від Москви.

По весні 1657–го Богдан Хмельницький призначив Дорошенка, гарматного писаря, який був «при боці гетьмана» полковником Прилуцьким.

Але того ж року старий гетьман, як фамільярно поза очі називала Хмельницького старшина, несподівано помирає, і на Україні невдовзі настає жахлива доба великих смут, міжусобиць і потрясінь, що згодом отримає гірку назву Руїна. А все тому, що козацька старшина і саме козацтво з поспільством, як розчахнуте навпіл дерево, опинилися у двох різних, ворогуючих між собою таборах, і кожна половина викрикувала свого гетьмана, по-своєму бачачи подальшу долю України, і відповідно проводила, – шаблями й самопалами, – криваву політику: одні, патріоти, стояли за незалежність та волю своєї держави на чолі з Іваном Виговським, інші, розпропаговані авантюристами, численними пошуковцями булави (не зовсім добру роль тут відіграли і запорожці), виступали за підданство Москви, мовляв, руський цар («Волимо за білого царя!» – волали наймані крикуни на площі в Переяславі під час тодішньої ради за Хмельницького) ледь чи не ощасливить їх. Москва уміло підігрувала таким настроям своїх прибічників, задобрюючи і купуючи їх з тельбухами за свої безцінні соболі, обіцяла їм золоті гори під царем, нацьковуючи їх, дурних та нерозумних, проти Виговського. І хоч останній і розбив руське військо під Конотопом до цурки і так нажахав Москву, що в Москві запровадили траур, а цар, боячись рейду українського війська, навіть збирався тікати з Москви, але, підбурені Москвою (то був її єдиний порятунок) тубільці в тилу Виговського почали влаштовувати бунти, пізніше велемовно названі повстанням, заколоти, і тому перемога під Конотопом не принесла бажаної волі. Україна втягувалася в громадянську війну. І тоді Виговський вирішує з двох бід вибрати меншу й схиляється (не маючи змоги утримати Україну своїми силами) до федерації з Польщею та Литвою, що потім буде йому поставлено на карб – особливо радянською ідеологічною машиною, – продати, мовляв, хотів Україну Польщі (про те, що нещасну Україну противники Виговського продали Росії, чомусь не згадується, або якщо і згадується, то неодмінно як «історична справедливість»).

Придушувати антиукраїнські заколоти Пушкаря та іже з ним Виговський посилає Дорошенка. Москва рішуче виступає на захист заколотників, починається боротьба українського уряду з Москвою. Як результат на Україну, буцімто на поміч заколотникам, Москва посилає війська князів Трубецького, Пожарського і Ромодановського. Розкладені українські полки з Лівобережжя приєднуються до інтервентів і разом з ними успішно душать волю України – брат пішов на брата. Руїна шириться, перетворюючись у мертву зону по обидва боки Дніпра. При допомозі запроданців руські війська успішно просуваються Україною. На Великдень 1659 року князь Пожарський захоплює містечко Срібне і, за свідченням літописця Величка, хоч тоді й був найбільший християнський празник, але християнин князь Пожарський «жителей тамошних побрал в полон, єдиних вирубал, а других побрал в полон со всіми їх набутками». І, незважаючи на такі явні звірства північного сусіда, значна частина українських старшин все одно виступала за підданство білому цареві. Цього не могли збагнути патріоти, прихильники незалежності, і серед них Дорошенко. Вони склали одному з керівників старшин-запроданців послання, в якому докоряли, що він, «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає». Серед підписантів листа (Богун, Носач, Силич, Цецюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобода, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь) значиться і Дорошенко Петро Дорофійович. Та, власне, він і був автором листа. Що й говорити, лист з літературного боку – вищого класу майстерність, з політичного і патріотичного теж, але до перебіжчика те не дійшло і він сотоваріщі і далі продавав Україну окупантам (за полковницький пернач). Не подіяв лист на тих, хто, «народившись народом вільним», добровільно перся в неволю.

Разом з гетьманом Виговським Дорошенко придушує бунти заколотників, і тоді Москва вирішує обезголовити патріотів. Аби прибрати Виговського, домагається проголошення гетьманом недалекого сина Хмельницького Юрася, а Виговського титулує ворогом і вимагає його з родиною схопити і направити до неї на розправу.

Правобережні козацькі полки, серед яких був і Дорошенко зі своїми людьми, починають – аби врятувати те, що вже неможливо було врятувати, – виступати за підданство королю. Та коли були розбиті вірні Виговському полки і сам Виговський склав булаву, Дорошенко переходить на бік Юрася Хмельницького – таким чином врятувавши себе від розправи московитів.

В жовтні 1659 року він на чолі козацької делегації їде на переговори до князя Трубецького і від імені гетьмана, полковників і війська заявляє, що вони готові йти під руку царя, але тільки на тих умовах, що й за Хмельницького (Переяславська рада). Але угода Хмельницького з царем вже зробила своє, втягла Україну в російське ярмо і більше росіян вона не влаштовує. Трубецькой наполягає на новій, вигідній Москві угоді.

Дорошенко від імені старшин і гетьмана подає 14 нових статей, що були схвалені на козацькій раді в Жердовій Долині. Погоджуючись на прийняття московської протекції, дорошенківці вимагали свободи закордонних зносин для гетьмана, заборони кому б то не було в Україні зноситись з Москвою поза гетьманом, вільного вибору Київського митрополита і зверхності патріарха Царгородського над Українською Церквою, щоб, зрештою, вільно було закладати в Україні школи з рідною мовою навчання, що московський воєвода мав бути лише у Києві… Князь Трубецькой закрутив носом і навіть прийняти ці статті для розгляду відмовився, вимагаючи, аби до нього негайно прибув сам гетьман Юрій Хмельницький, про якого воєвода Шереметьєв зневажливо відгукувався: «Прилично бы такому гетьманишке еще гуси пасть, а не гетьманствовать». Юрій Хмельницький спершу вагався (главі уряду не престижно їхати на прийом до князя чужої держави), але врешті, згнітивши серце з безвиході, прибув до Переяслава, де стояв князь Трубецькой.

Аби показати, хто він такий, князь кілька днів не приймав гетьмана, стягнувши до Переяслава 40 тисяч московського війська буцімто для «оберігання» – від кого? – козацької ради. Зрештою, 17 жовтня, промаринувавши гетьмана більше тижня, Трубецькой погодився на зустріч. Статті нової угоди, привезені Дорошенком, він відкинув, а продиктував їм свої умови, за якими українську автономію було обкраяно по саме далі нікуди, і 18 жовтня в Переяславі (і що за нещасливий град для України!) в соборній церкві відбулася силувана присяга гетьмана та старшин на основі нової угоди, продиктованої козакам Трубецьким.

Дорошенко та його товариші залишили Переяслав з пекучим відчуттям сорому, поразки, ганьби і ненависті до брутального переможця, з відчуттям, що вони продали Україну (так воно, власне, й було) за безцінь. У тих статтях угоди навіть був ганебний пункт про видачу Москві жінки й дітей Виговського, і українська старшина, не згорівши від неслави, підписала їх, і всі попередні зусилля Богдана Хмельницького були похерені.

Та дорошенківці вирішили не здаватися – була слабенька надія на «справедливість» московського царя – а раптом вдасться його умовити дарувати Україні хоч куценьку волю, хоч півволі, хоч крихту волі, га? (Наївна віра у доброго чужого царя, з якою Україна не розлучилася й понині, тяжко хоруючи на неї віками!).

Ю. Хмельницький, будучи безвольною людиною, легко піддавався чужим впливам. Навіть поганим, на шкоду своїй вітчизні. Але, на щастя, й добрим. Дорошенківці умовили його ще поборотися за волю. Позітхавши – «Та воно й так, батькові Москва обіцяла більше волі», – синок його погодився відрядити до Москви своїх людей.

В грудні делегація української козацької держави на чолі з Дорошенком прибуває до Москви у складі Андрія Одинця, Василя Дворецького, Степана Федьковича, Павла Апостола, Павла Єфремова, Максима Булиги (дані за «Дневальныя записки приказа Тайных Делъ»).

Але Москва, що вже міцно отаборилась на Лівобережжі України, спираючись на Запоріжжя, яке танцювало тоді під її дудку, та на «військову чернь», категорично відмовилась – устами дяків Посольського приказу, – уступати малоросам у будь-чому (навіть дарувати амністію прихильникам Виговського). Але в Посольському приказі пообіцяли, що делегацію малоросів неодмінно прийме «сам цар». Сплив тиждень в чеканні. 1 січня 1660 року українське посольство нарешті прийняв цар Олексій, пригостив «братів» казенним обідом в царських палатах, був як ніколи уважний і ласкавий, але робити будь-які зміни в угоді, що її склав Трубецькой, навідріз відмовився.

Українське посольство повернулося додому ні з чим.

Гіркота поразки.

Безнадія.

І тоді Дорошенко, не знаходячи собі місця, що Україна ще в більшій неволі, як була за Хмельницького, вирішив зробити ставку на Польщу. Не з нелюбові до руських, як то пізніше видасться Пушкіну, а тільки тому, що руські відмовилися дати Україні бодай куцу волю в рамках московської протекції.

Звідтоді й аж по 1677 рік – цілих сімнадцять років тривала його боротьба з білим царем, що, врешті-решт, закінчилася повною поразкою – на жаль, не Москви.

А щодо двох пар соболів царя Олексія, подарованих ним Дорошенку, то пуття з них не було ніякого – їх пожерла міль.

– Жаль, добрі були соболі, – скаже гетьман і велить викинути полисілі шкурки на смітник.

На тому й закінчиться історія, як Кремль хотів було задешево купити в Дорошенка Україну – всього лише за дві пари цінних шкурок, за які так охоче продавалися впродовж віків українці (та й нині продаються, щоправда, вже не за соболі).

Але протистояння Дорошенка з Москвою на тому не скінчилося.

…Ні Загряжські, ні тим паче Гончарови вродою-красою (на відміну від чинів та багатств) не відзначалися, тож зовнішніми даними ні сяйнути, ні хоча б похвастати ніколи не могли. По тій причині, що не було чим. Чи – ким. Бо такими вдавалися – пересічними. І діти їхні, й онуки та правнуки теж у батьків такими собі вдавалися і з маси невродливців ніколи не виділялися.

І раптом одна з них – Наталі, або ж просто Наташка, – внучка Загряжських, донька Гончарова – красунею небаченою в тих родах вигулькнула, чарівною, як казали, квіткою розквітла в чахлому саду.

У кого така вдалася?

Хто в їхніх родах і в якому поколінні був красенем?

Виявилось, не хто, а сам засновник роду, прадід Наталчиної матері, теж Наталі. Ба, ба, та це ж він, малоросійський гетьман Петро Дорофійович Дорошенко писаним красенем був! Єдиний вродливець у двох родах – Загряжських і Гончарових! Навіть його сучасники свідчили: гетьман Петро був зело красен собою… Більше нікому в їхніх родах було ощасливити вродою Наталі Гончарову. Це він, прапрадід-красень, через покоління передав праправнучці своїй вроду українську, чи як у Москві казали, малоросійську, або ще «южную»… І всі про юну Наталоньку Гончарову заговорили і почали наголошувати, що вона – праправнучка самого гетьмана Дорошенка! З тим досить рідкісним, як для Москви, титулом – праправнучка малоросійського гетьмана – і з’явилася дівчина на московських балах взимку 1828 року, і те, чийого вона роду, стало як наче б візитівкою, її чи не найбільшим – після вроди – скарбом. Ось тоді у вищому світі Москви, але у зв’язку з новою примою московських балів, і виринуло з більш як столітнього забуття ім’я українського гетьмана, ворога, до речі, Росії, як «затаврував» його Пушкін…

– Дорошенко?.. Хто?.. Хто такий?.. – швидко питав Пушкін московських друзів, як вперше побачив на балу Наталі Гончарову і почув, чия вона праправнучка. – Який Дорошенко?.. Хоча… Щось вчувається малоросійське… Судячи по прізвищу… А-а… Він, голубчик, малоросійський гетьман Дорошенко, який, здається, чи не найбільше не любив руських. Себто їх ненавидів. Нас тодішніх… Пригадую, я писав про нього у примітках до поеми «Полтава». Пам’ятаю, пам’ятаю… Справді, красивий був малорос! Вродою своєю, а не політикою, бо необачно воював з Росією. Воював доти – от упертий малорос! – доки Росія його не висмикнула з України і не відправила у Ярополче на вічне поселення – без права повернення в свою Україну. А втім, для ворогів такого рангу як Дорошенко це був почесний варіант, бо інших малоросійських гетьманів цар відправляв у Сибір, в який-небудь Тобольськ на Іртиші…

– Ось його врода і передалася його ж праправнучці.

– Хоч тут Дорошенко прислужився Росії, як ненавидів за її – нашу, до речі, – імперську політику, за володарювання над іншими. В тім числі й над милою його серцю Украйною… Максимович давав мені малоросійські народні пісні – поезія! Істинні перли! Я, коли мандрував цим дивним краєм, коли писав «Полтаву», був у захопленні від Украйни. А які жінки там, на півдні, де тече величавий Дніпро! Не дивно, що навіть старий Мазепа не встояв перед їхніми чарами!

– І зокрема, перед однією юною особою, перед Марією Кочубеївною, – вставив хтось із друзів. Скориставшись паузою в бесіді, процитував по пам’яті:

 
И то сказать: в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеяный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ея движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный хоровод,
То лани быстрыя стремленье.
Как пена, грудь ея бела.
Вокруг высокаго чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ея глаза;
Ея уста, как роза, рдеют.
Но не единая краса
(Мгновенный цвет!) молвою шумной
В младой Марии почтена:
Везде прославилась она
Девицей скромной и разумной.
За то завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков,
Бежит пугливая Мария.
Всем женихам отказ – и вот
За ней сам Гетман сватов шлет…
 

Пушкін, слухаючи свого друга-шанувальника, був у захопленні. Але не тому, що пролунали з уст московського юнака його власні рядки (почуття гумору ще ніколи не зраджувало поета, хоч він і вважав себе за такого, що вже належить країні, адже власною творчістю не завжди був задоволений, бо творчі вимоги до самого себе зростали постійно, особливо в останні роки), а тому, що рядки, писані ним про кохану гетьмана Мазепи, здалися йому такими, що підходили і до праправнучки гетьмана Дорошенка… А раптом тут якась символіка? Тільки-но він закінчив «Полтаву» – жовтень 1828–го – і поема ще не вийшла в світ, але вже в обох столицях ходила у списках по руках, як Україна нагадала йому про себе – він зустрів у Москві праправнучку одного з її найвідоміших і найнепокірніших до Росії гетьманів.

«Полтаву» він писав у якомусь гарячковитому збудженні. Ледь чи не хворобливому, але вельми приємному і радісному. Бо іноді здавалося, що жив не на землі, а в небесах витав, хоч дні його тоді й минали в частих поїздках то в Москву, то в Петербург. В серпні того року почали над його головою згущуватися хмари неприємностей, коли виникла серйозна справа про елегію «Андре Шеньє» та поему «Гавриліада». По елегії закінчилося тим, що Державна Рада Росії винесла вирок: запровадити над поетом таємний нагляд як над неблагонадійним. Постанову особисто затвердив Микола I. Особлива комісія, створена за вказівкою імператора, прискіпливо зайнялася його «Гавриліадою». Імператор назвав її «мерзостью». І він змушений був відкараскатися від тієї «мерзости», поклявшись – іншого виходу не було, – що то не його твір. Ледве-ледве викрутився від авторства не зовсім пристойної речі. Почалася смуга невезіння, непевності. Тривога, бездіяльність, карти до ранку, значні програші. Та ще звичне відчуття безпритульності і непотрібності в цьому світі… Але тієї осені його врятувала «Полтава», яку він писав у захопленні. Віршовані рядки приходили до нього навіть уві сні… Коли ж завершив поему – ожив. І навіть спробував було підбити клинці до однієї знайомої на ймення Марія (тому й героїню «Полтави» Матрьону Кочубей перейменував на Марію). Про неї писав, що вона «цветок в пустыне, соловей в дичи лесной, перл в море» і що він «намерен на днях в нее влюбиться». Проте з Марією тоді нічого не вийшло. Він так же швидко, як захопився, так і охолов. І тут на обрії з’явилася вона, Наташка Гончарова. Він так захопився праправнучкою Дорошенка, що й білого світу без неї вже не уявляв. І те, що він тільки-но написав про гетьмана Дорошенка і по якомусь там часі зустрів його праправнучку, було знаком долі, посланням небес…

– До речі, Дорошенко, здається, і мій родич. Так, так, родак. Син його одружився з Параскевою Пушкіною… Цікаво. Хоч старий Дорошенко й ненавидів руських, а от же – іронія долі! – йому довелося з руськими породичатися. Мудро вчинив московський уряд, коли одружив цього сепаратиста з московською дворянкою і поселив у Ярополчому. А праправнучка його… Світ, виявляється, такий тісний. Праправнучка його просто… ні, вона просто чарівна. Я вже нею зачарований!

Друзі легенько посміювалися з поета, який і сам любив кепкувати, і влучні жарти цінував.

– Олександре, ти, здається, не тільки цією Наталі Гончаровою зачарований, а – огончарований!

– Огончарований? – сміявся поет молодо, радо й щасливо, відчуваючи вже тоді, що б там не було, як би доля не повернулася до нього, а вона, Наташа Гончарова, буде таки його. – Вельми дотепно. І, здається, правдиво.