Текст книги "Генерали імперії"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Як із сінника вийдемо і залишимо вас удвох, починай, князю молодий, розв’язувати наш вузол. Бо як же дістати молодуху, обминувши наш вузол? – підморгували, шкірили білі зуби. – Як розв’яжеш, твоя молодуха, не розв’яжеш – не збирати тобі сеї ночі меду з квітки…

Зачинивши двері сінника, наказали боярину на коні та з шаблюкою в руці нікого й близько до ранку не підпускати до сінника. Виспівуючи сороміцькі частівки, подалися в горницю свадьбувати…

І зосталися молоді нарешті удовх.

Та ще місяць у шпарку зазирав по широкій постелі, де в довгій, знизу преміцним і хитрим вузлом зав’язаній сорочці, як у захисному коконі, лежала молода. І молодий, колінкуючи, почав визволяти її з того кокона, щоб дістати до зваб її, а молода, тихо й щасливо посміхаючись в передчутті того, що зараз буде, ще й не давалась йому, але так не давалась, як курка, котра від півня втікає – щоби він неодмінно її наздогнав і своє зробив. І щоб пошвидше визволив її з полону льолі лляної й до себе пригорнув.

– Розв’язуй, Петрику, такий у нас звичай. Не розв’яжеш, не візьмеш того, що тобі належить…

– Ще що сказала? Та я все життя козакую, а хіба козак вузла не розв’яже на весільній сорочинці?

– Але це вузол не ваш, а наш, московський, – підохочувала, піддрочувала молода судженого свого, хоч знала наперед – розв’яже. Бо ще такого на Русі, кажуть, не траплялося, щоб молодий у першу ніч та не зумів розв’язати вузла на весільній сорочинці своєї коханої.

– Колись і московський вузол розв’яжемо, – одказував молодий, заходжуючись коло московського вузла, але – весільного. І ревно зайнявся своїм прямим обов’язком. Був охоплений шалом нетерпіння, і руки його чомусь тремтіли – чи від збудження, чи від нетерпіння… Стоячи коло її ніг на колінах, вузол і руками розв’язував, і зубами собі підсобляв – ну й затягли ж московитки, най здорові будуть! Знають своє діло, не одній молодій його, напевне, затягували. Та й самі вони у свій час завмирали на ложі кохання в передчутті-очікуванні, а що ж далі буде, як суджений нарешті розв’яже вузол?.. А далі буде… Вони знали, що далі буде. Бо й у них, як молодими лежали на двадцяти семи снопах, накритих ведмежими хутрами, далі було… Ой, було… На все життя запам’ятали вони, що було потім, тож так ретельно затягували вузол. Довго суджений його розв’язуватиме, довше чекатимеш того, що потім відбудеться, наситишся радістю чекання терпко-солодкого… А як здогадається молодий, то вузол і розв’язувати не треба, а просто визволити молоду із сорочки, і все тут… І молодий здогадався, як то треба робити, щоб довго не морочитись з вузлом. Обціловуючи, лоскочучи її пишними вусами, він розстебнув сорочку, звільнив з неї одне плече коханої, округле й м’яке, потім взявся за руку, визволив її спершу по лікоть, а потім і всю і таким же робом визволив і другу руку – вона німо допомагала йому визволити її з сорочки… Виявляється, на такий випадок все передбачено – у весільної сорочки широкий виріз на грудях, і він просто стягнув з неї сорочку низом і аж зажмурився від захоплення, як побачив її перед собою голеньку в лагіднім і чарівливім сяйві місяченька…

А коли ворухнувся, щоб спрагло згребти в обійми її розкішне тіло визрілої жінки, яка давно вже знудьгувалася за любов’ю, як спраглий за цілющою водою – ой, зашелестіли під ними снопи – лунко, і, здавалося на всю Москву. Він сполошено завмер, як наче б його щойно застукали на чомусь сороміцькому… А місяць у шпарку зазирав, заливаючи ложе любові тремтливим злотом-сріблом і молоду на ньому. Він відмахнувся від того шелестіння під ним – хай шелестить хоч і на всю Москву – що йому з того! Це його нічка, і він має право і снопами шелестіти, і – шелестітиме до самого ранку.

Навалився на неї своїм міцним тілом, і вона, з охотою пірнувши, наче загубившись під ним, а, знайшовшись, так і прилипла до нього – і грудьми, і животом, і ногами, і лоном своїм, і вони, переплітаючись розпашілими тілами, завертілися в’юнами на снопах, і вона тихо і радісно крикнула, як його гаряче й тверде тіло почало увіходити в її дівоцтво, що так довго чекало цього, а він, цілуючи її, шепотів, шепотів, шепотів…

– Яка ж ти солодка, Гапочко моя… Скільки тебе не пий, а все одно не вип’єш усю…

Ось звідтоді, з ночі їхньої першої і на все життя стане вона для нього Солодкою Гапочкою.

І звідтоді, з ночі їхньої першої, і почалася остання любов гетьмана…

…І РОЗПОЧАВСЯ ЙОГО ЩАСЛИВИЙ ПОЛОН, І СКАЖЕ ВІН, ЯК ПРИСУД СОБІ ВИНЕСЕ: ВКОСЬКАЛИ МОСКАЛІ КОЗАКА!..

Ось вже позаду залишилася і друга фортеця Москви – Китай-город з його 14 потужними вежами і товстелезними – до 6 метрів завтовшки, оборонними стінами, на вершку яких були обладнані бойові майданчики з гарматами, що заряджалися з дула. Гармати націлені на Москву-ріку, як ніби там був край міста. Тоді ж як за рікою і ген-ген тягнулися посади стольного граду. А вже за ними починався ще один – другий пояс – укріплень, що й замикав у кільце тодішній град на обох берегах ріки. У білій фортечній стіні (вибілена білим тальком, тому цей край Москви тоді звався Білим городом, або ще – Цар-городом) – 11 проїзних веж-воріт (всього їх у стіні 29).

Із зовнішньої сторони потужної стіни столицю оперізував глибокий рів (через нього напроти кожної вежі були підйомні мости), наповнений водами з річок Чорторий та Сивка.

У вежах високі шатрові крівлі, на деяких, як на пагодах, їх по кілька – траплялися вежі і з сімома дахами.

Як свідчить історія, випробування оборонної смуги не довелося довго чекати. Відразу ж по закінченню будівництва Білого города під Москвою з’явилася орда кримського хана Кази-Гірея. Наткнувшись на небачену раніше кам’яну стіну, що оперізувала місто (татари були вражені, де вона взялася?), і вогонь, здавалось, безлічі гармат з неї (гармати безперервно стріляли більше доби з оборонних мурів, і гуркіт той з околиць долинав і до Китай-города, і до самого Кремля, не кажучи вже, що пережили за ту добу безперервної пальби налякані москвичі), ординці так і не зважилися на приступ. Повернувши коней геть від неприступного граду (степовики взагалі не дуже полюбляли – бо не вміли – штурмувати укріплені міста), розсіялись у степах за Доном.

Московити три дні святкували перемогу, процесії мирян з хоругвами й хрестами на чолі з попами ходили вулицями, ще і ще освячуючи оборонні стіни Білого города та дякували Богу за безкровний порятунок (тільки й того, що потрудилися пушкарі, витративши, правда, гору-горенну ядер). Але уряд Москви стривожився. Те, що татари відступили, ще нічого не говорило, вдруге вони можуть і не відійти, тож вирішено було для повної впевненості в безпеці збудувати додаткову оборонну стіну, аби ще надійніше захиститися від набігів степовиків, які вже не одне століття шарпали Русь, і року 1591 було зведено ще один мур, що охопив уже всю територію столиці. Так виникла третя і остання захисна лінія Москви. Простяглась вона на 15 кілометрів і була дерев’яно-земляною фортецею. Мала 50 веж, 24 з яких були проїзними. Вежі, що виходили на південні дороги, якими частіше всього й рухались орди татар, – Калузьку і Серпухівську – змурували з каменю, решта ж, як і вся стіна, являли собою дерев’яні зруби 7–8 метрів заввишки, наповнені добре втрамбованою землею. Збудована всього лише за один рік, нова столична фортеця отримала назву Скородом. Проте під час польської інтервенції часів Лжедмитрія її було майже повністю зруйновано (вороги руйнували, які брали стіну, потім народне ополчення, яке визволяло Москву). Пізніше, як уляжеться воєнна веремія і Москва на якийсь час отримає передих, на місці Скородома збудують новий «Земляний город» – насип без городів і терас, але з бастіонами, на яких поставлять гармати. Тоді ж один з іноземців зазначить, що Кремль за трьома лініями укріплень почувався так надійно, як «серце в тілі». Москва вже тоді вважалася «удвічі більшою за Прагу», «більшою за тосканську Флоренцію» і «більшою Лондона».

Відразу ж за системою укріплень «Земляного города» починався міський вигін – громадський пастівник, на якому випасалася худоба москвичів та їхні коні, а в озерах галасувало птаство – качки та гуси, – яких москвичі любили розводити, і чи не кожна сім’я тоді мала по сотні голів цих птахів.

Але й третьою лінією не вичерпувалася оборона Москви. За Скородомом («Земляним городом»), за столичними заставами починалися передові форти – укріплені монастирі, так звані сторожі. Були вони як у самій Москві, так і за Москвою. На луках по той бік «Земляного города» неприступними фортецями стояли Новодівичий, Данилів, Симонів, Донський, Крутицький, Новоспаський, Андроньїв монастирі. Колись вони стерегли переправи на Москві-річці та Яузі від татарських наскоків, і кожний з них був як окремий городок-фортеця, оточений надійними стінами. У найбільших з них у ті смутні часи стояли ще й гарнізони стрільців та пушкарів. Але в часи, про які йде мова, спустошливі набіги ординців, що були гірше мору й чуми, вже канули в минуле. Та й фортеці з їхніми оборонними стінами й вежами з розвитком артилерії своє первісне значення вже втрачали, але стояли – а раптом? І як у сиву давнину на стінах бовваніли гармати, які вже й самі не пам’ятали, коли востаннє посилали ядра в нападників, яких давним-давно вже не було (навпаки, тепер Москва успішно виступала в ролі нападника, захоплюючи чужі землі та приєднуючи їх до своїх володінь, що росли й росли – щороку і щороку), а вежі все ще пильнувала сторожа. Теж, либонь, вже не знаючи, для чого вона в спеку і холод гибіє біля веж, як нападників і на показ не було. Але такою була царева служба, тож і стерегли те, що стерегти вже й не було потреби… Взагалі, то були незвичні часи – є оборонні стіни і вежі і гармати на них, але немає їх кому брати приступом.

І стіни та вежі потихеньку – час своє брав, та й негоди своє додавали – неухильно руйнувалися, і вже ніхто не лагодив їх і не зміцнював. Навпаки, москвичі, зводячи будинки, потихеньку цупили, де не було сторожів (а то і в сторожі купуючи за царське вино), з мурів каміння.

А в ровах з водою, де колись сторожі ловили карасів (хіба ж такі попадалися! Острогою, бувало, ледве візьмеш такого!) тепер і болото вже висохло, і в рову буйно росли бур’янища та кропива вище людського зросту. Непроходимі чортополохи раювали у вогкій землі ровів, у них, казали, водилося різне бісівство, і сторожа, особливо вночі, боялася і близько підходити до рову, аби не зашелестіти в чортополох – в обійми чортівні й того бісівства…

Погожого осіннього дня, коли сонце лило на Московщину останнє тепло перед зимовою негодою, а в прозорому, вже прохолодному повітрі кружляв багряний листопад, на вулицях Москви з’явилася валка підвід. Проторохтівши попід вежами другої лінії оборони за Москвою-рікою, вона невдовзі поминула й третій мур – Скородом – «Земляний город», виїхала за Москву й повернула на північний захід. Складалася з п’яти підвід з усілякою «рухляддю» та челяддю. За валкою гнали коней, пов’язаних по двоє.

Попереду котила невелика ресорна бричка (через півтора століття Микола Гоголь напише про таку бричку, що нею «їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки»).

Ось такий пан «середньої руки» гарцював поперед брички і всієї валки на вороному коні. Коли проїздили останні ворота в Скородомі, нудьгуюча сторожа побажала Дорошенку щасливої дороги, назвавши його боярином. Дорошенко сміявся, блискаючи білими зубами під чорними вусами.

– Чула? – гукав дружині. – Ким я вже тільки не був: джурою, козаком, писарем, полковником, гетьманом був, бранцем був, в’ятським воєводою був, радником царя був і заодно його гостем, а це ось ще сподобився й боярином стати…

– Забув додати – молодим князем нещодавно був, – додала Агафія.

Їхала вона в передній ресорній бричці з бабою-нянькою, яка й тримала у сповиточку маля.

– Як там наш малий Дорошенко? – підскакавши до брички, крикнув гетьман. – Спить?

– Спить, Петрику, та уві сні росте.

– Хай росте, великим буде.

Агафія – рада-радісінька, як ніколи. Хоча вона, здається, ніколи й не сумувала – такою веселою чи що вдалася. А раділа від того, що нарешті вони вибиралися з Москви, їдуть у своє (СВОЄ!!!) село Ярополче, де й поживуть нарешті як… як бояри. А чого? Дорошенко заслужив на таке життя, допоки ж йому обтирати в Москві-камен чужі кутки?!

І була вдячна дякам Малоросійського приказу, що вони, розробляючи тільки їм відому й зрозумілу задумку, як при допомозі русачки прив’язати непокірного гетьмана до Москви, щоб він і думати забув про якесь там повернення в свою Україну, звернули на неї увагу і саме їй запропонували «взяти в ще один полон гетьмана».

Агафія Борисівна Єропкіна блискуче втілила в життя задумку дяків – українського гетьмана таки прив’язали до Москви міцніше будь-якого царевого указу. А втім, що самотньому чоловікові в цьому світі треба – приголубить його тепла жінка, він і розтане. І тоді з нього ліпи що хочеш. Агафія виявилась з породи тих жінок-однолюбок, які якщо вже й закохувались, то на все життя, коли світ для них – окрім чоловіка – переставав існувати. Принаймні нічого для неї не важив. Головне – чоловік. Він для неї і коханий, і цар, і Бог, і увесь білий світ. Іншою Агафія просто бути не могла за своєю натурою, Малоросійський гетьман, якого їй підсунули радше з політичних мотивів, стане для неї і першим, і єдиним чоловіком – як глянула в його карі очі, на біле лице, на чорний вус, так і сказала собі: мій.

Кожна жінка – це Боже створіння, вчила її ще бабуся. І Господь жінку створює не просто так, а для когось. Для – ЄДИНОГО. Тож і треба чекати його, ЄДИНОГО, бо тільки з ним і буде щастя. Чекати треба терпеливо, стільки, скільки б не довелося. Може, і все життя. Що з того, що до якоїсь вибранець швидко приходить, а до котроїсь і все життя, але все одно треба чекати. Бо жінка для чекання і створена. Чекати, і він прийде. Неодмінно прийде, адже Господь не допустить, щоб жінка в самотині жила. Бо Господь для кожного чоловіка створює жінку. Чоловік, може, ще й не знає, одинакує собі, а жінка для нього вже й підібрана. І тебе, Агафіє, Господь для когось же створив. Чекай. І не гніви Господа нетерплячкою та наріканням на самотину. Він з’явиться, як Господом і задумано…

Вона й чекала. Того, для кого була створена. З п’ятнадцяти років – бідна небога у тітки своєї на утриманні, – виглядала судженого, виглядала аж дванадцять років, вже й віру було – що він таки з’явиться – втрачала, але нарешті під тридцять дочекалася.

Медовий місяць видався їм обом довгим роком, але все одно коротким. Тож воліли обоє, щоб все їхнє подальше життя було таким – медовим. Як тільки він її не називав (на свій, український манір): Гафія, Гафа, Гафійка, Гапа, Гапонька, Гапочка… Часто під ранок, як вони лежали, потомлені коханням до солодкої знемоги, наспівував їй українських пісень, щось на кшталт: «Де зірала зіронька, зірала, з ким ти, Гапонько, стояла?»

– Та з тобою, Петрику…

Вона його називала Петриком, а він її – Гапочкою.

– Ти така солодка, – завжди казав, лоскочучи її лице пишними вусами.

Звідтоді й звав її Солодкою Гапочкою, і вона так звикла до свого українського варіанту свого імені, що тільки на нього й відгукувалась, і навіть цуратися почала свого справжнього, руського імені Агафія, бо воно нагадувало їй самотність, її донедавна нужденне життя в тітки на правах бідної родички, а Гапочка – любов, солодкі ночі з ним, єдиним. З ім’ям Агафія вона вже згасала, втрачаючи віру й надію на краще, а з ім’ям Гапочка в неї почалося нове, до того не знане їй життя, якому вона не могла нарадуватися, адже нарешті одержала все, що й належить одержати жінці від чоловіка. Навіть більше, з бідної покоївки в багатої родички вона негадано за чоловіком стала власницею – подумати тільки, власницею! – маєтку! І прийшов до них дарунок як з різдвяної казки про бідну царівну, яка врешті-решт таки дочекалася свого Іванка-царевича. По весіллі їх привітали дяки Малоросійського приказу.

Ось уже й лишилася позаду Москва-матушка – так її, здається, величають самі руські.

– Це ж треба, – Дорошенко, зупинивши коня, обернувся і востаннє подивився на захисні мури царевої столиці. – Аж сюди колись віхолою налітали козаки гетьмана Сагайдачного!

Коли б польський королевич Владислав, якому Сагайдачний в році 1618 допомагав здобути корону Московської держави, не замирився з московитами і не повернув назад, бувши всього лише за кілька верстов від столиці – під Тушино, – наробили б тоді московитам лиха! Не такі-то вони, московити й непереможні, як здається. Коли Виговський вщент розбив їхнє військо під Конотопом, цар уже рихтувався тікати з Москви, будучи певний, що тепер Виговський неодмінно прийде Москву брати… Виговський тоді не прийшов – Москва врятувалася. А втім, нема чого й ходити на Москву, коли б заодно всі в Україні стояли, цар би й носа не зважився сунути на Україну.

Але не стали заодно. Ні в часи Виговського Івана Остаповича, ні за його гетьманування – ось чому він і опинився в московській неволі. Разом з Україною.

Тільки й радощів було, що Москва вже лишилася позаду. Попереду воля. Так тоді здавалося. Принаймні Дорошенка не полишало відчуття, що нарешті він вирвався на волю з Москви-камен, що душила й гнітила його всі ці роки. Як залишився позаду останній московський мур, зітхнув на повні груди від простору, що слався перед ним аж до обрію, і, не втримавшись, крикнув до осіннього неба:

– Еге-ге-ге-ге-е!!!

– Ге-ге-ге-ге-е!!! – понеслося луками кудись удалину, де, зливаючись з небом, темніла стіна лісу.

Не захотів сідати в бричку – козак же, а не тлустий лінивий панок, половину життя провів у сідлі бойового коня, яке військо, яких козаків водив за собою, а це ось веде п’ять підвід з бричкою і табунцем коней, та все ж… Відчуття волі п’янило, простори, далина надихали. Геть швидше подалі від Москви-камен, там, у Ярополчому, він сам собі буде господарем… Гарцював, то вперед виривався і нісся, аж курява здіймалася на путівці, то з гиком і свистом повертався до валки.

– Га? – кричав до дружини. – Ти мене кликала?

Очі горять, білозуба посмішка сяє, «гетьманка» з пером на потилицю збита, під вусами козацька, ще з України, люлька, за плечима кирея крилами має…

Агафія з брички милувалась «своїм генералом», і для неї він і справді був молодим козаком. Мріяла, як заживуть вони у свою волю в Ярополчому, неодмінно худобу розведуть, щоб було що на стіл ставити. З собою Агафія везла кілька мішків, вузлів та торбиночок з різними сіменами – і жита, і ячменю, і вівса (для коней), і проса, і гречки, і ще бозна-чого. Будуть і млинці, і каші, і пиріжки зі свого врожаю. З овочевих везла насіння гарбузів, огірків, капусти, моркви, гороху, цибулі, часнику, ріпи – по весні збиралася зайнятися городом, а поле, худоба – то для чоловіка. Раділа, зарані уявляючи, що на її землі родитиме та скільки живності у дворі мукатиме, хрюкатиме, кукурікатиме, гелготатиме…

Повернули на дорогу, що вела на Звенигород, колись вороже Москві незалежне князівство, спустилися в долину Москви-ріки, і на протилежному її високому березі забіліли собори… Від Звенигорода до Волока вже рукою подати. Оскільки ж він на Ламі, то й – Ламський. На зорі освоєння слов’янами тих країв там перетягували («переволакивали») торгові судна з однієї річки в іншу – так волок з’єднав Новгородську землю через Москву-ріку з верхів’ям Оки та Волги через Шошу і Ламу. У 1544 році великі князі московські назавжди приєднали Волок до Москви. З 1761 року він стане повітовим городком Волоколамськом.

А вже за Волоком – з десяток верст понад Ламою – Ярополче, осереддя землі їхньої обітованої, маленький їхній рай – принаймні таким він має для них стати на все життя, що його ще у них зосталося. До Москви Петро Дорофійович мав хату в Прилуках, що її купив «за власну свою суму», ще будучи прилуцьким полковником, в центрі міста біля ринку, напроти Пречистенської церкви, і хутір в дубовім гаї з двома садами, сіножатями. Все те, як стане гетьманом, подарує Густинському монастиреві. Та ще в Чигирині мав дідову, потім батькову хату – в рівних частинах з братами. Але жив, будучи гетьманом, у казеннім будинку, який усі називали будинком гетьмана.

Але Чигирин уже спалений і знищений дотла, а з ним і батькова хата. А будинок гетьмана він, здавши булаву, вже втратив назавжди, тож повертатися йому в Україну вже ніби й нікуди. (В Сосниці, куди він перебрався після зречення влади, нічого не встиг збудувати). Та ще двадцять років тому король Ян Казимир подарував йому як гетьману містечко Гуляйполе, в якому він жодного разу не був, а тому ніколи й не заявляв про свої права на нього. Та й не вважав його ніколи своїм. І ось в році 1684 після всього, що сталося з Петром Дорошенком – багаторічна боротьба з Росією в ім’я незалежності України, втрата гетьманства, відконвоювання до Москви, без права повернення на батьківщину, воєводство у В’ятці, – надала йому, як царевому воєводі (після В’ятки він уже вважався царевим воєводою у відставці) і раднику царя та у зв’язку з одруженням з Агафією Борисівною Єропкіною село Ярополче на річці Ламі Волоколамського повіту з присілками Спаським, Суворовим, Нікольським та Бігуновим (присілками звалися малі села, часто й крихітні, на кілька дворів, що розташовувалися поблизу великого) – всього разом 1000 дворів. Це замість платні в 1000 рублів, що їх одержував Петро Дорошенко, будучи в’ятським воєводою. Як було сказано в дарчій грамоті, село Дорошенкові надавалося «на кормлєніє». Тоді ж дяк Іванов застеріг гетьмана і воєводу: тепер Пйотр Дорошенко не може вимагати від влади платні як і взагалі засобів для існування, село Ярополче, що надається у його власність, і є йому платнею і засобами для існування – як він буде в ньому господарювати, так і житиме.

Ярополче колись називали «красним селом». Себто гарним. І, звичайно ж, багатим. Вигідним «для кормлєнія» тому, кому й давалося село. Але в часи Дорошенкового воєводства у В’ятці воно вже було геть спустошене – попередній його власник, «захудалый вотчинник», пропивши все, що мав, заліз у великі борги, виборсатись з яких він уже не міг і невдовзі сконав од білої гарячки, а село було забране за борги в цареву казну. І подароване за службу «воєводі Дорошенкові». Село було на тисячу дворів, що витяглися понад Ламою. В центрі – барська садиба, великий двір, оточений високим дубовим тином – в часи недавнього татарського лихоліття то був хоч якийсь прихисток, – з міцними воротами. За панським будинком – господарський двір, стайня, будівлі для худоби, сажі для свиней, овен – сушильня для снопів, гумно – для обмолоту зерна, яма для овочів, за ними город і сад.

Із зовнішнього боку понад тином ще й у ті часи місцями виднілися залишки рову, зарослого кропивою, свідчення того, що раніше жили «с великим береженьем» од лихих людей. Сам будинок був чималий, на п’ятнадцять помешкань, міцний, з рубленого дерева, зведений на високому кам’яному підмурівку. То був звичайний барський терем, але вже тоді він вимагав доброго ремонту – ним і займеться Агафія, як вони поселяться в Ярополчому. У неї раптом проклюнеться бажання до господарювання, чому Дорошенко буде дуже радий, бо в самого не лежатимуть руки до газдування. А жінці хочеться – хай і займається. До тридцяти літ тулилася бідною родичкою по чужих кутках, то хай хоч тепер душу відведе вже як господиня.

І дорога була легкою, і коні бігли жваво, і день у Підмосков’ї був як на замовлення, і на душі було безжурно, і Дорошенка попереду його маленької валки не полишало відчуття, що нарешті він вирвався з неволі. Все! Кінець московському полону! Віднині він вільний козак – гуляй, душа! А що ще треба мандрівнику? Воля та дорога, що ніколи не кінчається…

«Ніколи не кінчається?..» – хтось наче скептично його перепитав.

І в щойно ожилій душі наче щось обірвалося. Чому не кінчається? Кінчається. А ця поїздка, що нею він так тішиться, і є його останньою поїздкою. І дорога, якою він їде, ось-ось добіжить до Ярополчого. І – тпру! Розпрягайте коней. Далі йому вже немає путі. Висилкою з Москви його просто загнано в глухий кут. З Ярополчого дорога вже нікуди не поведе. Вона – в один кінець. До Ярополчого… А далі… Далі – все. Навколо ж ніби воля, а він в глухому тупику. Невже його й тут перехитрили дяки московські? І він сам ускочив у підготовлену для нього пастку – село Ярополче, тисяча дворів з чотирма присілками, надане йому «на кормлєніє».

В Петра Дорошенка залишалося життя, як йому виповнилося 57, ще на чотирнадцять років. Багато це чи мало? А втім, скільки не живи, а завжди здається, що мало – така вже природа людини. До того Петро Дорофійович ще вірив (десь, у якомусь закапелку душі, ще жевріла надія), що ось-ось він повернеться до милої свої вітчизни. Щоб бодай хоч віку дожити серед своїх у рідному краї. Хай ще рік-два покарають його полоном московити та й відпустять. А мо’, так складеться, що й сам вирветься з неволі, хоч дяки невтомно його застерігали: візьмеш ноги в руки – то знай: стрільці доженуть і на місці порішать. Такий наказ служиві мають. А доти, доки житимеш у Москві-матушці, тебе ніхто й пальцем не зачепить. Але вірити, що доведеться віку звікувати в Москві-камен, не хотів. Ось-ось він повернеться… Але чомусь оте ось-ось не наставало, хоч виглядав його… Для втечі потрібні були надійні помічники… І потім… Куди тікати? На Лівобережжі його в один мент схоплять люди Самойловича, а вже Самойлович з охотою передасть непокірного московському воєводі, якому служить… А Москва тоді неодмінно пошле на плаху. Обухом по голові і – під лід Неглінної чи Москви-ріки. Вже бачив, як то робиться. Нарочито йому те дійство показували, щоб боявся і сидів у Москві, як миша в норі…

Тікати в Польщу – душа не лежала. Міняти Москву на Варшаву – хрін рідьки не солодший. Та й у Москві до нього ще ніби й по-божеськи ставляться, а хтозна, як воно буде у Варшаві? Полякам гетьман, який мріє про незалежну Україну, від Москви й Варшави незалежну, теж не потрібний. До турків чи татар? І зовсім душа протестувала. Ненадійні спільники. Сьогодні обіцяють Україні допомогти за волю боротися, а завтра на твоїх очах зачнуть Україну грабувати, люд її в неволю гнати, а його знову ж свої проклинатимуть – досить з нього! Скільки не звертався до мусульман – нічого путнього з того не виходило… Залишається Сірко, Запоріжжя. Січове товариство його прийме з дорогою душею, захистить і не видасть, але… дістатися до Дніпрових порогів, до Низу козацького одному? Годі й думати про таку мандрівку… Потрібні спільники, а їх не було. Принаймні надійних і вірних. Щоправда, якось один було до нього підкотився. Землячка з себе удавав. І рідною гетьману мовою говорив. Мабуть, і справді був землячком, тіко Москві-камен служив, винюхуючи, хто з його земляків у Москві чим дихає… Клявся-божився, що допоможе гетьману з Москви втекти. Гетьман його про поміч і не просив, і не бідкався, що, мовляв, потребує допомоги, аби втекти в Україну. А він підкотився і давай на відвертість викликати. Допоможу в Україну втекти. З доброго дива почав балачку про це, ні сіло ні впало. Є, мовляв, у нього надійні люди, допоможуть. І коні є добрі, в Підмосков’ї стоять. Біля стрілецького воєводи своя людина – захистить, коли що… А ще землячок почав вивідувати, чи є в гетьмана в Україні спільники? Серед старшин, козаків?.. І серед поспільства… А-а, ось воно де собака заритий! «Для чого тобі таких людей, якщо вони у мене є, треба знати?» – «Дак пан гетьман як повернеться в Україну, на Батурин треба йти, гетьманську столицю треба брати й Івашка Самойловича з гетьманства скидати…» – «Так відразу й на Батурин? – ущипливо запитав гетьман. – Івашка Самойловича скидати і булаву брати?..» – «А як же інакше? В Україні є люди, які царем недовольні, вони тільки й чекають повернення Дорошенка з Москви, щоб заколот… е-е… повстання проти царя підняти…» О-он воно що! Бовкни він про своїх спільників, як царські воєводи помчать на Україну їх виловлювати і до Сибіру запроторювати… Відповів: а нащо йому Батурин брати, як він вже Москву взяв і в Москві йому добре… А від добра добра не шукають… Землячок розчаровано (навіть приховати свого розчарування не зміг) відвалив. Несолоно сьорбавши. А він тоді подумав, що дяки з Малоросійського приказу кепсько працюють. Та й, певно, не мають кращих вивідників, коли на такого поклалися. І зробив для себе висновок: вуха в Москві треба тримати сторчма, щоб справді не зашурготіти під лід Москви-ріки. Довіряючи, Москва йому не довіряє і пильно за ним слідкує, певна, що гетьман і спільників має в Україні, і готовий хоч зараз в Україну дременути – щоб її проти Москви підняти. І звичайно ж, щоб татарам Україну віддати – таке і Самойлович Москві нашіптує… Все робить, щоб Москва Дорошенка в Україну не відпустила. Боїться, аби Дорошенко, повернувшись в Україну, не відібрав у нього булаву й себе гетьманом не проголосив… Тож і настрахопуджує Москву, а Москва Дорошенка боїться. Як і Самойлович…

І раптом подумав: а навіщо йому якийсь Волок? Що – на ньому світ клином зійшовся? Як і на Ярополчому. Повернути б оце коней на південь, рвонути на Україну.

А там – що буде, те й буде. А більше копи лиха не буде – це вже тими, хто до нас жив, перевірено. І так його захопила несподівана думка, що він на своєму гнідку аж на місці завертівся. Хто не ризикує, той не виграє. Поки в Москві спохопляться, пройде чимало часу, ого, де він буде!.. Наче шукаючи підтримки своєму потаємному задумові, глянув на жону – Агафія саме груддю годувала маля, щось ласкаво до нього агукаючи.

Глянув і… і відчув, що йому вже розхотілося тікати на Україну, де його напевне ж ніхто вже й не жде, не виглядає (хіба мати, якщо ще жива), де ні хати у нього немає, ні такої дружини, яка он у бричці пишною груддю годує сина їхнього…

Агафія, Солодка Гапочка його, відчувши на собі погляд чоловіка, звела голову, поправила пасемко, що впало їй на лоба, і посміхнулась йому. І здалося гетьману, що в підмосковному бляклому осінньому небі знову лагідно і тепло засяяло сонце – хай вже й осіннє, але ж ще не зимове. До зими ще далеко, до зими вони ще встигнуть нажитися, бо ж ще попереду їх чекає бабине літо. А їм і бабиного літа вистачить.

– Ти чого, любий? Засмутився? – ласкаво запитала жона, і він відігрівався в її посмішці, посміхнувся й собі у відповідь. Та так, що і в молодості своїй далекій нікому так не посміхався.

– Ой, лихо – не Петрусь, лице біле, чорний вус, – раптом проспівала дружина, чітко вимовляючи українські слова (він колись жартома проспівав їй цю пісню, а вона, виявляється, і запам’ятала її!) – Чого ти, біле личко, чорний вус, сумуєш? Ми ж їдемо не куди-небудь, а додомоньку, в наше царство-государство…