Текст книги "Небесний народ"

Автор книги: Вальдемар Бонзельс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Розділ п’ятий
СМЕРТЬ ДУБА

Неподалік галявини, на самому краю долини ріс дуб. Він був найстарішим деревом у цілому лісі. Та що там у лісі! У всьому тому краєві не було древнішого за нього. Цієї весни дуб засох.

Про це знали вже повсюди. Ще минулої осені чи не останні фрази старого дерева шамотіли згадкою від куща до куща, від дерева до дерева по всій місцині. А навесні прошелестіли його передсмертні слова прощання. Довкола могутньої крислатої постаті дуба все цвіло та буяло. Його величезні ґудзуваті віти-руки розкинулися над зеленим, хаотично заплутаним виром нового молодого життя, немов благословляючи його, а останні зітхання-подихи дерева знайшли відгук у кожному серці того, хто тут жив. Незбагненний вирок поклав край сотням років буття гіганта, примушуючи усіх навколо здригнутися від священного остраху. Поспіль довгими ночами, ясними ранками та в білий день щось зітхало подихами вітру в голій безлистій кроні дерева, а пташиний спів розносив по всій окрузі траурну пісню кількасотлітнього велета.

В один з таких днів подих вітру доніс до нашого ельфа жалісливий стогін помираючого, і той ніяк не міг його забути. Ельф помітив, що про це вже знають усі, отож тепер, під час своїх прогулянок лісом, він відчував необхідність прислухатися, чи не ввірветься знову в сповнені життєвої снаги голоси молодих дерев сум пройденого життя та жалі старого дерева. Якось він уловив ці звуки і здригнувся від остраху. Сум дуба, що засихав, бринів так тужливо та безоглядно, що ельф внутрішньо аж затерп від усвідомлення цієї невимовної скорботи.

Добрий дух пішов на голос приреченого дерева. Як болісно чути завмираючий голос дуба, котрий незабаром засохне! Та ось ельф побачив якусь квіточку, що саме почала розпускатися, спрагло насолоджуючись росою, а навкруги в нетерплячому очікуванні сонечка все птаство гамірно та весело виспівувало. Ельф кинувся у мох, простягнувся горілиць і, прислухаючись, поринув у світ звуків. З того часу він робив таке неодноразово: приходив на це місце в лісі коли вдень, а коли й серед ночі. Саме там, де колись зеленів гігантською кроною старезний велет, був затінок. Небо навколо засохлого дерева немов увібрало, наситившись, смерть могутнього дуба, і ельф відчував це, його душа наповнювалася смутком прожитих століть, немов келих наповнюється вином.

Добрий дух зрозумів душевний стан помираючого дерева. «Мені холодно! – вигукнув він якось посеред ночі, почуваючи себе всохлим дубом. – Величезний ліс, а в ньому нікогісінько. Я роззираюся довкола, спостерігаю, досліджую, шукаю і залишаюся сам з собою наодинці. Я поринаю у спогади, мрії та сни – і завжди, завжди сам!» Далі наш маленький крилатик неголосно напівмарив, ніби висловлюючи заповіти старого велета:

– Яскравий місяць уночі ласкавими променями огортає землю. В їхньому блиску світ виглядає прекрасним, позбавленим нужди та страждань. Місячне проміння лагідно торкається і мене, огортає світлими шатами, ніби хоче захистити від прийдешньої біди та зігріти. Я почуваю себе спраглою рослинкою, котра, розпустившись, починає цвісти.

І яке ж то розчарування для вас усіх, коли бачите мене сухим і без зелені! Раніше ви споглядали мене у пишних шатах! Раніше я давав землі тінь, пташкам відпочинок, а тваринам поживу. Я привертав до себе погляди, а тепер? Тепер ви перестали мене любити, бо вже цього робити не можу. Зараз, дивлячись на мене, ви згадуєте ті часи, коли я виглядав по-іншому.

Не потрібно пригадувати минуле! Ваші жалі принижують мене. За сотні років перебування на цьому світі я вперше відчуваю, що теперішнє буття відділяє мене від усього земного. Якось я розповідав, що передаю життєвий досвід іншим деревам та квітам. Там, угорі, мої віти пестив вітерець, ніби хотів сказати: «Ти не так вже й помиляєшся». Отоді я зрозумів, що із цим світом мене поєднували земні відчуття.

Я вигукнув: «Прийміть мене до себе, дозвольте стати частинкою вас самих, бути одним з вашої великої родини!» І я пізнав світ, я став його частинкою і вперше відчув себе повносилим. Моя душа співала, серце переповнювали почуття. Ох, я так завинив перед землею! Ні одна жива істота до мене не була такою винною нашій годувальниці!

Квітковий ельф лежав на м’якій, пружній від моху землі та прислухався до звуків. Йому нараз стала зрозумілою сутність смерті. Ельф здригнувся, проте не зміг відірватися від помислів про дерево, що вмирало.

Та ось він знову почув над собою старечий голос, який долинув з вітром: «Нема мені спокою, а пізнавати нове більше не бажаю. Моє коріння даремно омиває вода, яка іншим рослинам допомагає пустити паростки. Я з острахом чекаю дня, боюся сонця. Воно, сходячи на небозвід, рухало мою кров, а зараз лише сліпить. Мене тепер страшенно вабить неосяжна далина, котру раніше не помічав. Де усі тварини, я чую лише птахів?! Одне тішить – неозора даль стала тепер близькою та зримою.

Колись моя душа так відкривалася у сонячну днину, що весь світ уміщався в ній. Тоді я знав і розумів себе. А тепер навколо мене – немов стіна виросла. Холодна як лід і прозора, мов скло. Вона обступає настільки близько, що я один віддзеркалююся в ній. Ця стіна спалює мою душу, я відчуваю страх!»

Ельф притулився до землі, міцно-міцно припав до неї серцем. До її надр, де ховаються смерть і воскресіння. До землі, яка гіркувато-пряно пахтіла смолою. Ельфові здавалося, ніби цей запах пронизав його тлінне тіло. Він заплющив очі і затамував дихання: до нього заговорили багато голосів, які звучали, немов один.

Розділ шостий
ПРО АНГЕЛІВ

Якогось ранку, коли навкруги ще панували сутінки, земля була вкрита рясною росою, а сонце не визирнуло з-за горизонту, простував собі лісом поміж мокрою травою їжак Гассан. Діставшись узлісся, Гассан роззирнувся довкола. Зробив це із властивим його роду понурим виглядом. Хоча слід зазначити, що така позірна непривітність була оманливою. Понурий вигляд їжаки мають завжди, проте це зовсім не означає, що в них поганий настрій. Отож настрій у Гассана був, на відміну від виразу мордочки, загалом хорошим. На нього навіть не вплинуло те, що вже добряче запізнився. Сонце ось-ось мало зійти, тому цей нічний мисливець шукав собі притулок, де міг би дати добрячого хропака. Тобто поки сонце не виглянуло, Гассан мав знайти собі затишну місцинку для цієї справи, бо їжаки не є палкими шанувальники сліпучого та гарячого сонячного проміння.

У таку ранню пору дерева, птахи, квіти та інша комашина дрібнота, тобто мешканці галявини, ще спали. Тому ніхто не зауважив, що до них завітав їжак. Якби Гассан прийшов на галявину в іншу пору, то великої радості від його приходу там би не спостерігалося, якраз навпаки: тут запанували б крики та голосні плачі. Їжаки усім відомі тим, що з’їдають комашні та іншої дрібноти стільки, скільки можуть уполювати. Повсюди в лісі ніхто зі спільноти комах не любив колючого цабе, його боялися і не хотіли бачити. Крім того, потрібно ще додати, що він, як зазвичай, виходив на полювання з настанням сутінок, і це містило елемент таємничості та моторошності. З іншого ж боку, непорушного їжака, що чигав присмерком у траві на свою здобич, приміром на мишу, було важко не сплутати з кулястою темною купкою землі чи з кротовиною. Проте найбільшою неприємністю ставав той факт, що їжак умів бути набагато прудкішим, ніж це видавалося з першого погляду. Чимало тварин було просто шоковано, збито з пантелику та впіймано, тому що незграбний на вигляд колючий круглячок несподівано демонстрував спринтерські властивості.

Гассан неквапно і дещо вайлувато зліз берегом до струмка, похлебтав води та глянув у небо. День мав бути теплим. Їжакові впала в око стара товста липа, зокрема те місце, де вона вгрузла в землю своїм товстенним корінням. «Між цими коріняками я обов’язково знайду затишну та темну нірку-шпарину, – подумав колючий зайда. – Вона стане для мене притулком у цей сонячний день. А цілком можливо, що там ще й мишаче кубло трапиться, отож заодно ще й повечеряю здоровою та корисною їжею».

Якщо мова вже зайшла про Гассана, то потрібно сказати, що напередодні він саме мав неприємну розмову з домочадцями. Отож тепер стає зрозумілим, чому він шукав де б переночувати: своєї домівки у нього тепер не було. Одного вечора батько дав йому ясно зрозуміти, що настала пора шукати власні угіддя для полювань. Місцина, де вони мешкали разом, а це батько, мати, менші брати і сестри, таку велику сім’ю уже прогодувати не могла. Проте основною причиною була страшенна ненажерливість Гассана. Словом – їжак уже став дорослим і тому мусив покинути домівку та йти на свій хліб.

Однак знайти нове житло – справа не з простих, і ще ні одному їжакові не вдавалося зробити цього швидко. Та й Гассан особливо не квапився, проте надумав заводити власну сім’ю. Отож іти геть та розгледітися на чужині стало справою необхідною. Але, як воно часто трапляється, особливо, коли важко знайти спільну мову з тобі подібними, – доводиться немало потинятися білим світом. Отак і сталося, що Гассан того раннього ранку знову добряче спізнився і не знайшов собі притулку, а сонце мало ось-ось зійти.

Поволеньки чалапаючи межи квітами та травами у напрямку липи, Гассан думав собі: «Тут виглядає на місцину, де можна гарно пополювати». Їжак солодко позіхнув і з натугою почав пролазити поміж корінцями дерева. Аж тут у моху він уздрів сяйво і перелякався. Наш мандрівник ніяк не міг уторопати, звідки тут, в глибокій тіні, де в густих мохах завжди панують сутінки, могло взятися світло. Світлячки так зранку не трапляються. Отож причиною світіння міг бути лише шматочок зіпрілого дерева. Такі частинки нерідко світяться білим. Їжак споглядав це на трясовині. Гассан минув останній вузлуватий корінь, котрий, звиваючись, виглядав із папороті, й обережно заглянув у маленький грот, де, власне, й поломеніло бліде світло.

У гроті на моху лежало, поклавши золотоволосу голівку на біленьку подушечку з листочків квіток, створіння, схоже на манюсінького чоловічка. Воно було зодягнене в мерехтливий одяг, що спалахував на світлі так само, як спалахує десь у глибині лісу на сонячних променях ніжно зіткана павутинка. Така легенька, немов той непомітний прохолодний вітерець, що ледь колише траву трясучку. Спочатку не годен було зрозуміти, звідки ж, власне, струменить сяйво, аж поки Гассан, на своє безмежне здивування, не зауважив, що в маленької людиноподібної істоти дивним чином світло випромінюють лоб, обличчя та руки. Проте найбільше, аж до болю, їжака зворушив вираз безмежного суму на дитячому личку незнайомця, що спав. Цей вираз обличчя чомусь нагадав Гассанові його безхмарне щасливе дитинство, проведене у підберезній норі на болотах.

«Господи Боже, – подумав собі їжак, – та що це таке зі мною діється?! Що ж то за знак, що я натрапив на таке миле створіння». І тут йому спало на думку, що має якимось чином допомогти цій істоті: «Може, знайти для нього яку солодку ягідку чи м’якого і ніжного хробака, якщо такі йому до смаку? Коли так, то я був би безмежно радий. А може, щось приємне для нього зробити та принести поїсти, що сам захоче, як прокинеться? Найважливішою другою справою після їжі є поспати. Хоча якраз цим маленьке створіння зараз і зайняте. Щоб це такого придумати?»

Поки їжак вишукував ще якусь хорошу ідею, морщачи лоба, як у таких випадках завше роблять його одноплемінники, кивав-туди сюди своєю головою з гостренькою мордочкою та надзвичайно гарними й розумними оченятами, ельф прокинувся і побачив Гассана. Той стояв майже над ним, затуливши вхід у маленький грот так щільно, що якби не світло від ельфа, там стало б зовсім темно.

– Звідкіля ти? – спитав ельф і посміхнувся.

– Ну, я, теє, проліз звідси, іду звідтам, – затинаючись, пробелькотів зніяковілий їжак, і йому стало страшенно незручно. – Ви вже, теє, не тримайте зла і не ображайтесь. Якщо ваша ласка, то я зараз скоренько піду звідси і не заважатиму.

– Та ні, залишайся, – відповів ельф і піднявся. – Наскільки я зрозумів, ти – їжак, і маю тобі сказати: виглядаєш просто чудово.

– Та ні, що ви, – відразу заперечив Гассан, – нічим я від інших не відрізняюся, такий самий, як і решта з мого роду-племені. Проте, з вашого дозволу, я таки вже піду.

– У тебе якісь важливі справи? Куди ти поспішаєш? Поглянь, як тут зараз красиво, а день прийдешній буде сонячним і ще гарнішим. Ходімо разом до струмка. Між іншим, можеш просто казати мені ти. Я – квітковий ельф.

– Ага, так значить, квітковий ельф, – дещо посмілішав Гассан. – Радий за вас. То ви як, справді хочете прогулятися разом зі мною? Бачите, в чому справа: мене не дуже-то люблять, я ж, ну ви самі чудово розумієте, їжак усе-таки…

Власне кажучи, Гассан хотів відповісти зовсім інше, проте ця істота з її крильцями, що стриміли вище голови та виблискували, ніби сніжок на сонці, геть чисто збивала його з пантелику.

Один коло одного вони попрямували до струмка. Ельф випурхнув на найнижчу, мало не над самою водою, гілку куща барбарису, що ледь нахилилася під його вагою.

– Я так і думав, – відреагував на це Гассан, – ви – ангел.

– Та ні, де там, – відповів ельф. – Якщо ти вирішив, що я ангел, ти ніколи справжніх ангелів не бачив. Це істоти величні та сліпучі, як сонце в полудень. І той, хто не відвернувся від земного, не може навіть очей підвести, щоб глянути їм в обличчя.

– Та я зміркував, що ви теж з ангелів, просто, мабуть, з тих, що дрібніші, – боязко виправдався Гассан і порухав кінчиком носа.

Ельф не втримався, щоб не розсміятися.

– Знаєш, коли ти рухаєш кінчиком носика, це так смішно виглядає, – пояснив він. – Не кожен здатен таке втнути.

– Ну, носом я допомагаю собі бачити, – аж загордився Гассан від того, що ельф приділив стільки уваги його їжаковій оригінальності.

– От мені б ще крила… – зітхнув Гассан за якусь хвилю. – Але, як добре подумати, звідки вони у мене мали б рости?

Він зачудовано спостерігав за ельфом, який торкався пальчиком краплинок роси, що яскравіли діамантами, і вони, вилискуючи, спадали додолу та зникали у траві.

– Великі, еге ж? – промовив задумливо крилатик, спостерігаючи за ними. Зрештою він відірвав погляд і, підвівши очі, продовжив: – Я на землі вже таки довго, тож багато про що дізнався. Я був з людьми, чув їх розмови, бачив їхні сподівання і переймався стражданнями. І от: їхні думки про ангелів, як, зрештою, і твої, вельми дивні. Кажучи по правді, ви давно вже не вірите в їх існування, тому мало хто помічає цих небожителів. Як хто їх бачить, то хіба вві сні або ж на смертному одрі. Також можете їх угледіти, коли від щастя почуваєтеся на сьомому небі. Скидається на те, що ви ніби забули очевидну річ: херувими завжди серед вас, вони поруч. Скільки ж то разів було, коли небесний дух приділяв комусь увагу, а його просто не розуміли. Хто би міг сказати, чому так?

– Я не знаю, – сприйняв запитання на свою адресу Гассан, який слухав ельфа, затамувавши віддих, – може, причина таки в ставленні до них?

– Тобі теж не дано цього знати, – міркував уголос крилатий чоловічок. – Я думаю, що здатністю побачити ангела наділена людина, і то лише та, що має велике та добре серце. А ще їх бачать квіти. Деякі з них знайомі з Божими вісниками.

– То ти можеш говорити з квітами, як ото зі мною? – здивувався Гассан.

Ельф кивнув головою на знак згоди.

– Я знаходжу спільну мову там, де є любов, – пояснив він. – Якби у світі більшало любові, тоді б усі, як я, розуміли одне одного.

– Ну звичайно, – чемно погодився Гассан, – таке цілком можливе.

Ельф задумався і через хвилину промовив повільно та сумно:

– Чому люди забули ангелів? Херувими ж навідуються до них у різній подобі, вони постають перед кожним, хто тримає очі відкритими для дару любові, а в серцях зберіг побожність та чистоту невинності. Хто є таким, тому ангел з’являється у вигляді дитячого сміху чи пташиної пісні. Божий вісник може стрімко прилинути сонячним променем у безвідрадну темряву або ж як спогад про щасливу мить.

У такі моменти ангели готові вести людину, відкрити їй очі на вірне і красиве, вказати шлях добра. Дітей вони просто беруть за руку, це можна навіть побачити, якщо готовий до такого. Людина називає це щасливим збігом обставин, коли маленька істота, котру люблять, дивовижним чином залишається цілою і неушкодженою. Але це справа рук невидимого ангела, а не випадку. Поруч з дорослими ангели з’являються в годину болючих рішень, страшного приниження або найбільшого щастя. Божі посланці можуть говорити, і від їхньої мови серце завмирає від страху. Вони можуть так ласкаво втішати, як на це здатні лише небесні створіння. Часто тим, хто зневірився, одним помахом руки херувими відкривають погляд у прекрасне майбутнє або підштовхують, проявляючи зроблені помилки та омани, на вірний шлях, котрий серце могло вже давно обрати. І тоді несподівано все, що відбувається довкола на світі, стає зрозумілим, правильним та доступним, а раніше видавалося похмурим та неправедним. Той, хто здатний повірити у справедливість, навіть зазнавши злої долі, ніколи не потрапить у світ вічної пітьми. В ангелів є свої помічники: спогади та надія. У гармонії цих двох сил б’ється кожне земне серце. У кого починає зникати надія і душа, страждаючи, самотніє, тому вони посилають якомога яскравіші спогади. Херувими несуть душам світло та спокій, а в кінці супроводжують їх у царство Боже. Злиденні та жалюгідні ті часи, коли втрачають віру в ангелів.

– А я от знову в них вірю, – швиденько висловив свою думку Гассан. – Ти дуже гарно сказав. Та чому ж красу не сприймають, а потурають злу?

Ельф ласкаво глянув на співрозмовника:

– Нехай тобі вдасться сьогодні усе, що собі задумав, – від щирого серця промовив він. – Я лечу до людей, прощавай!

– Ти справді зібрався до людей, ельфе? Я їх оминаю десятою дорогою.

– Мене манить до них, – відповів ельф і розпростав крила. – Я просто по-іншому не можу. Але ввечері я повернуся.

З цими словами ельф пурхнув і відлетів. Гассан проводжав його поглядом до тих пір, поки той не перетворився на яскраву цяточку, що невдовзі загубилася вдалині між деревами. «А він усе-таки ангел, – подумав їжак, – просто маленький». Після цього колючий мисливець глибоко задумався, намагаючись розібратися у всьому, що сьогодні з ним трапилося.

Розділ сьомий
БІЙ ГАССАНА З АЛОЮ

Розвиднілося. На гілці липи, що росла над струмком, опустивши гілля мало не у воду, співала берестянка. Пташка вибрала собі чудовий сховок у буйному листі серед гілля. Ніхто з людей так не вміє. Ще б пак, чимало з них ні разу на дерево навіть не вилазили. Усі листочки, з-поміж яких пташка могла непомітно заглядати вниз, були найкрасивішого, що тільки може бути, насиченого зеленого кольору. Сонце залишало на них золоті кружальця, і тому відображення листків у кришталево-блакитній воді струмка було просто чудовим. Проте ще гарнішими здавалися листки, котрі росли над головою маленької пташки: небесне світило пронизувало їх своїми променями, і тому вони виглядали, немов зелене скло з полиском чистого золота.

Не вигадаєш нічого кращого для звучання співу, коли йому допомагають відкрите шатро крони, світло, аромат квітів та теплий подих весняного вітру. Такий спів має акустику приміщення, хоча лунає просто неба, відкритий усьому світові, а водночас – прихований. Дивина, та все, на що багато співаків жаліються, берестянку тільки надихало, тож вона захоплено проспівала майже цілісінький ранок.

Чарівливо і чисто, подібно до того, як спадає вода на самоцвіти, лунала пташина пісня, розносячись променистим лісом. Від неї ніби й сонце почало світити яскравіше. Дерева-велети святково випростовувалися з темного земного долу, а квіти, сповнені гідності, щасливо вклонялися в такт цій мелодії. Усе довкола зробилося настільки прекрасним, що весь світ почав виглядати досконало-повноцінним.

А маленька пташка невтомно виводила:

 
Жебонить потічок,
Несучи хвилі вдаль.
І моя так душа,
Опустивши печаль,
Пориває вперед —
До зелених дібров,
Де радіє вона,
Де повсюди любов.
І хоч лепсько мені
Серед зелені чар,
Та все ж прагну колись
Полетіть вище хмар.
 

Їжак Гассан сидів під папороттю і слухав пташку. Він ніяк не міг примусити себе піти з галявини, де оселився квітковий ельф. Зрештою, треба сказати, йому самому було дивно від такого свого вчинку, бо траплялося щось подібне дуже рідко. Та що там рідко, такий випадок узагалі був першим! Однак місцина тут буяла надзвичайною красою, тож Гассан залишився. Хоч апетит в їжака був величезний, а його поява викликала неабиякий трепет серед мешканців галявини, полювати він міг й у великому лісі. Як на його бистрі ніжки, то не так це було й важко. Отож колючий мисливець подумав собі: «Ну, я би міг, зрештою, і в попас пуститися. Ельфові, мабуть, сподобалося б, проте вже наперед знаю, що довго так не витримаю. Не одного вовка ноги годують, жити буду тут, а полювати деінде».

Над їжаком у гіллі щось зашаруділо. Гассан глянув угору і через зелене опахало листя папороті уздрів вивірку, яка прудко шугонула з гілки на гілку аж на саму землю, залишаючись, очевидно, задля безпеки, недалечко стовбура. Їжак вирішив запитати у неї поради, хоча, загалом, не був особливо високої думки про білок: вони здавалися йому занадто вже верткими. Як тільки Гассан виступив із заростів, білка миттєво перестрибнула на інший берег струмка.

– Та грім би вас побив, от опудало опасисте! І то треба так налякати? – ледве прохрипіла білочка від переляку. – Підійдіть сюди і послухайте, як у мене від ляку тріпоче серце. Та ні, залишайтеся краще на місці, дикобраз злощасний.

– Я вас попрошу, – образився їжак. – Ніяке я не опудало і виглядаю нормально. Не знаю, що то за слово таке, але до ніяких дикобразів стосунку також не маю, можу вам з цілковитою відповідальністю таке гарантувати. Я звичайний їжак, і звати мене Гассан.

– Та про мене Семене! – роздратовано відрізала білка з протилежного берега струмка.

Як зазвичай – вивірки набагато чемніші та приємніші співрозмовники. Проте в цьому випадку білка справді злякалася не на жарт. Бо ж коли настрашишся, то люб’язності якось на думку не спадають. І хоча Гассан, зрештою, вибачився, білка й надалі вважала, що їжак повівся з нею недобре. Вона всілася на землю у траві, що неабияк спантеличило колючого зайду, оскільки він звик частіше бачити рудохвостих якщо не в гіллі, то принаймні на стовбурі і дотепер навіть уявити собі не міг, що цей непосидючий народ може спокійно сидіти, та ще й на землі. Гассанові стало ніяково. Поруч з цим милим створіннячком він почував себе незграбою та непрошеним гостем. Їжаку аж захотілося погладити її елегантну голівоньку з гарненькими гострими вушками й темними розумними оченятами. Також вабив око широкий, пухнастий, граційно вигнутий хвіст, який пломенів темно-рудим кольором, як-от восени листя бука.

– Та не беріть собі так близько до серця і не ображайтеся, – вибачився Гассан ще раз… – Не хотів я вас лякати, як ви собі подумали.

Білочка помітила, що справляє приємне враження на їжака, і змінила гнів на милість.

Якщо у кого після цього випадку склалося враження, що якийсь там клубок із голками може бути дурним чи невправним, той сильно помиляється. Зазвичай їжаки – тварини дуже розумні й аж ніяк не вайлуваті бевзі, якими можуть видатися з першого погляду. Хоча, з іншого боку, – у спритнющої білочки уявлення про вправність дещо відмінне, ніж у їжака.

– Я сьогодні зранку так проспала, так проспала, – поскаржилася білочка, з цікавістю розглядаючи незнайомця. – А вам чого тут треба?

– Та я хотів спитатися, чи тут добре живеться.

Вивірка зацікавилася ще більше:

– Ага, ось яка причина. Так-от, мене звати Лі, і тут я все вирішую.

Гассан глипнув зі своїх голочок і добряче задумався. Нараз йому спало на гадку, що питати дозволу навряд чи в кого потрібно, аби залишитися там, де йому подобається. Бо якщо Лі найсильніша тварина у цій місцині, то йому, їжакові, немає конкурентів, які б його звідси прогнали. Ну, звичайно, якщо сам не захоче піти. Гассан лукаво глянув з-під насуплених колючок і всміхнувся.

– Я так собі думаю, що ви не проти, – промовив він і блискавично згорнувся у великий клубок темно-коричневого кольору. При цьому колючки відразу настовбурчилися врізнобіч і тихо дзвякнули.

– Ой, от дідько! – відреагувала, відскочивши трішечки в сторону, білка. – Ви тільки гляньте на нього: дикобраз та й годі.

Гассан лише скосив оченята, визираючи з клубка настовбурчених колючок через кінчик чорненького носика. Вигляд у нього був надзвичайно оригінальним, і той, хто ні разу не бачив згорнутих у клубок їжаків, ніколи б не здогадався шукати його носа внизу. А в такий спосіб до їжака було не підступитися. Лі розсердилася.

– Ну, мастак, а без розгону вибігти на дерево по вертикальному стовбуру зможете? – знайшлася вона.

– Ні, – знічено зізнався їжак і став дещо довшим.

Лі захихотіла:

– Я відразу це зрозуміла, ви…

– А ви спробуйте вколоти когось, хто вам по спинці проведе долонею, ага, – відрізав роздратовано Гассан. Він вловив іронію в словах білки.

– Та навіщо таке робити? – спитала вивірка. – Чого б це я без будь-якої причини та колола когось? Хто ж таке чинить, певно, лише дикобрази.

– Я би зрештою попросив не кепкувати, майте повагу! – вигукнув, розізлившись, їжак.

– А за що вас поважати? Видряпатися на дерево вам не до снаги, колете кожного, хто хоче до вас торкнутися. Та про що це я? У вас же навіть хвоста немає! Ось гляньте! – з цими словами білочка крутнулася і гордо продемонструвала Гассанові свій розкішний густий хвіст. Той дивився на нього не без захоплення і заздрості, бо ж окраса була справді цінною.

– У кожного щось своє й оригінальне, – засмучено пробурмотів він.

– Цілком з вами, дорогий ви мій, згідна. Моя оригінальність, проте, набагато гарніша.

Заперечити їжакові не було чим. Гассан усвідомив це й погодився. Отож, оселися він тут – і, як наслідок, ця пихата вертихвістка буде кожен божий день його дратувати? Тож Гассан твердо вирішив не залишатися на галявині, бо не знайшов аргументів, які міг би висловити на свою користь. Поки їжак ще домірковував, позаду нього зненацька почулося ледве чутне шелестіння, а відразу після цього пронизливе сичання. Нараз вивірка закружляла, немов захотіла станцювати якийсь дикий танок, спробувала відстрибнути, щоб втекти, але, паралізована страхом, так і вклякла безвільно на місці та запищала від жаху, що її охопив.

– Ала, гадюка… – белькотіла, затинаючись, бідолашна тварина. Вона смертельно зблідла, як тільки може збліднути заросла шерстю зухвала мордочка, та почала колихатися верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця, немов виконувала танець відчаю.

У траві й справді випростовувалася Ала – гадюка. Змія піднялася десь наполовину свого зросту, її світлі очі виблискували, немов два діаманти, а від повільних, якихось мало не лінивих порухів хижачки віяло холодною та невблаганною смертю. Проте найбільше додавало жаху гостре, пронизливе шипіння, котре через роздвоєний язичок виривалося з хижої пащеки пласкої голови. Саме це шипіння холодить кров усіх створінь, паралізує їх, немов голос смерті. Тому – хто не знає: кидок Али смертельний, перш ніж спробуєш йому протидіяти, перш ніж взагалі усвідомиш, що, власне, трапилося. Тож нашій білочці можна було лише поспівчувати: вигляд мала просто жахливий. Лі хотіла втекти, але плавні рухи гадюки, її шипіння не давали і кроку ступити, позбавляючи будь-яких думок та волі. Підтверджувалася давня істина: порухи змії ніби гіпнотизують усіх дрібних тварин.

– Ой, помилуй мене! – квилила білка. На хвильку в її голові майнули спогади про рідну домівку у верховітті, куди хотілося дременути що є сили.

Але гадюки не знають жалю. Видавалося, ніби на її роззявленій пащеці з'явилася прихована хижа посмішка, а зигзагоподібна лінія на спині моторошно блискала смертю на сонці та знову тьмяніла у затінку трави й моху. Нічого не було страшнішого, ніж ця неспроможність відреагувати на скрадливе зміїне плазування.

– Та вбий вже мене, убий, несила більше терпіти! – просилася вивірка.

Погляд Лі заметався довкола і раптом зупинився на Гассанові. В цю хвилину смертельної небезпеки на якусь мить вона навіть забула про змію і отетеріла. Білочка не могла повірити свої очам: їжак спокійнісінько завмер у траві і, втішено посміхаючись, дивився на Алу. Такого просто не могло бути, невже він не знає, що це небезпечна змія?

Лі ще не встигла опанувати себе, як Гассан, зірвавшись з місця, прудко кинувся до змії. І зробив це так блискавично! Ніколи в житті вивірка не могла собі уявити, що їжаки можуть так швидко бігати.

– Гассане, – розпачливо гукнула вона йому вслід, намагаючись попередити, – це ваша неминуча загибель!

Тим часом їжак стояв уже безпосередньо перед Алою. Здивування Лі стало ще більшим: несподівано гадюка спала зі своєї бойової стійки додолу і миттєво скрутилася в кільця. Тепер з пістрявого орнаменту кружал стриміла тільки її голова. Змія широко розкрила пащеку, з якої вистрілювала язиком, а її очі блищали нечуваною люттю. Вона так голосно сичала, що чути було далеко за межами галявини. Всі істоти, які це чули, здригнулися від остраху. Навіть якби там був могутній лев, і він би лячно відстрибнув. А Гассан, маленький їжачок, так незворушно сприйняв страшну погрозу змії, нібито десь у траві застрекотів якийсь коник-стрибунець.

Через хвильку посмішка зійшла з мордочки їжака. Його темні оченята дивилися тепер серйозно і розважливо, а в поставі відчувалася продумана і виважена дія. Гассан виглядав розслабленим та водночас готовим розпочати двобій. А ще якусь мить назад він скидався на вайлуватого незграбу.

– Тепер, Ало, ви нарешті не вивернетесь, – повільно, погрозливим низьким голосом, пропихкав він. – Ніяк не сподівалися мене тут стріти, еге ж? Затямте собі: зараз вам усі ваші зміїні виверти, які так часто мене дурили, вже у пригоді не стануть. Ви мусите ставати до бою – і не інакше: перша ж спроба повернутися і дати драла закінчиться неминучою смертю!

Пронизливе сичання повторилося: Ала ніби не збиралася відступати. Та ось вона легким порухом удала, ніби хоче перелякано тікати з поля битви. Проте їжак не піддався на тактичний маневр, бо добре знав її викрутаси. А воно й справді: тільки що змія демонструвала небажання битися, як в наступну мить, розпрямившись, немов пружина, кинулася вперед. У повітрі мелькнула широко розкрита паща, де стриміли два отруйних зуби. Гадюка цілилася в єдине незахищене колючками місце: межи очі, там, де лоб.

Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.