Текст книги "Небесний народ"

Автор книги: Вальдемар Бонзельс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Розділ третій
ВЕСНЯНА НІЧ

Ось так і сталося, що квітковий ельф, чарівна істота літньої ночі, потрапив в історію, про яку розповідалося раніше. Він став вигнанцем і змушений був тепер жити на землі, серед людей, тварин та рослин. На тій самій землі, де це казкове створіння хвилево опинилося, живемо якусь свідому часинку і ми, люди. Наша домівка – планета зелених лугів, водяних плес, гір, долин, днів та ночей.

На землі ельфи живуть недовго. Їх призначення – вийти з квітки, прокинувшись на декілька годин у місячному сяйві. Тому ці казкові істоти мало знають про земні справи. На той короткий момент життя у їх душах мало що залишається від світу мерехтливих зір та блідого місячного сяйва, світу, в якому переплелися добро і зло, світу, котрий нерідко приносить неймовірні страждання. Отак, допитливо посміхаючись, душі ельфів засинають поміж світами, перетворюючись на крапельки роси. А на ранковій зорі ці ніжні душі випивають рослини. Тож коли клубочиться, паруючи на сонці, вранішній туман, це означає, що знову й знову вічна круговерть природи приймає до себе їх прозорі тільця.

Люди бачать ельфів дуже рідко. Часами їх бачать діти, проте, знову ж таки, хіба що вві сні. Вони – як ангели, з’являються лише тим, хто у них вірить і любить.

Ельфи надзвичайно подібні до янголів, проте вони, немов діти, не знають про царство любові та не мають усесилля Божих посланців.

Однак ми забігли наперед, бо ця книга має розповісти про все це ще не раз. Справді – подія сталася надзвичайна. Це я про те, що ельф побачив землю у сонячному світлі, котре своїм життєдайним блиском чудодійно вплинуло на його серце і душу та потроху зробило його чутливим до радості й болю. Словом, зробило його земним.

* * *

Настала весна, ось вона вже повною силою буяє у своєму розквіті. Почуття та помисли ельфа, його душа прокинулися в унісон з незліченними душами квітів і комашок, радіючи самому існуванню, як тішаться буттям люди і тварини. Щодня на галявину приходили все інші лісові мешканці, дивуючи ельфа своєю неповторністю. Крім того, щомиті розпускалися нові квіти, і їхні кольори та запах, що посилювалися на сонці та в дощ, викликали за кожним разом неповторне відчуття щастя.

Якби душам ельфів не було притаманне глибоке розуміння сутності усього живого, то наш герой, без сумніву, не витримав би напливу відчуттів і в його серці запанувало б сум’яття.

Ельф відчував, як його легенько пекло десь усередині, однак через цей біль ставав чимраз ближче до того, сутність чого пізнавав. Він ще не знав, що це і є любов, яка повільно розгорялася у його серці, та вже підсвідомо здогадувався, що ця пекуча ніжність надії та туга за домівкою, за спільністю зі своїм народом і радістю від зустрічі з ним стають його єством. Йому здавалося, що цей тихий, невпинний біль у глибині душі підводив його все ближче до світла, до тієї невловимої величі, яка змушує поломеніти навіть земну поверхню. Такі переживання вчили його бачити по-іншому та прислухатися, і ельф починав розуміти всі голоси, які лунали довкола. Він починав усвідомлювати, наразі, правда, немов уві сні, що це пристрасне бажання у його серці є прагненням бути разом, належати до спільноти. Саме це почуття, власне, було також і великою рушійною силою для усього живого.

Зачудований, сповнений мрій ельф занурився у споглядання і вивчення дня та ночі й аж здригнувся від їхньої реальності. Він стежив за зоряними небесами, котрі, як йому видавалося, уже колись бачив, а вони світилися, мандрували і співали, та все ж залишалися незмінними. Ельф осягнув небесний шлях води, котру випивало сонце, а хмари повертали її назад на землю, та неймовірно радів віддзеркаленню неба у краплинках роси. Проте найбільше доброго духа окрилювала велич сонця, його милостива хода у небесній синяві, його м’якість та повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.

Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва – нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.

Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.

У небі виднівся лише серпик від цілого місяця, та все ж ніч була настільки світлою, що зорі на темному небі ледь-ледь мерехтіли. Земля навколо духмяніла вологою, бо день тому випав дощ. Коли ельф сів на гілку липи, що зеленіла невисоко над землею, у траву впали, зблиснувши та пролетівши свій недовгий шлях додолу, кілька крапельок роси. Це були маленькі прозорі круглячки, котрі містили в собі трішечки місячного проміння, блиску і свіжості та розносили це все у повітрі.

Ельф провів падіння краплинок поглядом і подумав про рослини, які питимуть їх життєдайну вологу під час сну. «Коли земля прийме ці росинки, – міркував добрий дух, – тоді світло повернеться на небеса». Ця думка заполонила ельфа, і він ворухнув листком, що був поблизу, та почав спостерігати за світляними краплями, які, падаючи, живлять рослини.

Ліс чорнів суцільною глибою, чорною, немов смола, і в місячних променях виднілися лише ті стовбури, котрі стояли із самого краю. Блискучі смуги нічного світила пробували розчинити безмовну чорноту, проте губилися в ній. «А чи є на землі, – подумав ельф, – місцина, ну хоча б завбільшки з мою долоню, і щоб там не було зовсім ніякого життя? Повсюди, де тільки воно пульсує, там світиться маленький вогник. Там місце, де чекають на світло і де приймають його з радістю, а потім, хто як може, віддають отримане сяйво назад. Ніде світло не є таким бажаним, як на землі».

Тишу порушило дзижчання, воно спочатку ледь чутно залунало з глибини чорних стовбурів, та поволі голоснішало – і ось уже поважно та урочисто повз ельфа пролетів великий жук-плавунець, який вирушив на пошуки нової водойми, щоби провести там день. «Йому, мабуть, неабияк подобається летіти у сріблястій темряві та цілющому повітрі», – подумав ельф і провів жука поглядом. Гул затих вдалині, і знову настала тиша. Поруч із добрим духом запломеніла діамантом крапелька роси, її блиск майже засліпив його. В краплі віддзеркалювався місяць, граючи сяйвом, немов у кришталі. Проте навколо світліше не ставало: зусібіч насувалася темна, наче провалля, ніч. Краплина увібрала в себе сяйво, виблискуючи ним у своїй кругленькій прохолоді. У цій світлій чистоті помістився крихітно-лискучий мікросвіт.

«А цілком може бути, – подумав знову ельф, – що й у цьому світі живуть створіння. Життя у них – секунди, але ці миттєвості є для них вічністю. Ці істоти вловлюють світло з наших небес і радісно віддзеркалюють його назад».

Краплина відірвалася і впала додолу, згаснувши у темряві.

Ельф пригадав собі ластівок, яких він аж до смерку бачив у небі на запаморочливій висоті. З однією з них він познайомився ще за дня. Їхня зустріч відбулася в полі. Там пташка шукала глину для свого гнізда. Розповідь ластівки залишила у серці ельфа яскраву картину чужого йому світу. Він пригадав її слова і подумав, що птахи зовсім по-іншому сприймають усе навкруги, ніж люди чи тварини, котрі живуть долі. «Рік у рік ви, ластівки, мандруєте на південь, пролітаючи над дзеркальним плесом моря. Ви бачите безконечні срібно-блискучі простори, над якими кожного ранку встає, поломеніючи, красне сонечко. Цілий день воно пливе небесами, лисніючи у складках хвиль, а ввечері поволеньки занурює своє багряно-червоне тіло у світле ложе горизонту. А ви летите далі самі-самісінькі над величезним обширом води, котра виглядає немов рідке залізо, небо на заході – як скло, через яке струменить світло, на сході воно – холодне і блакитне, бо звідти насувається ніч», – так роздумував ельф, пригадуючи захопливу розповідь ластівки.

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? – продовжував свої міркування добрий дух. – Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви – сонячні істоти, ви – благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви – багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, – думав ельф, – чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги – тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість в усьому, що тут відбувається. Той, хто тут провів дитинство, народившись від земних батьків, свій серед своїх, той виростає у звиклому оточенні. Його не мучать душевні потрясіння та здивування. Таким усе довкруж помалу стає звичним, вони обвикають до прекрасного навколо себе, сприймають усі ці чудеса, як звичайну буденність, як само собою зрозуміле. Земні мешканці мають певність у тому, що бачать, та холоднокровно споглядають довколишній світ. Земля для них – рідний дім, подив у людей викликає лише смерть, яка водночас є тим, у чому вони твердо переконані. Усі створіння, з якими я тут познайомився, наділені більшою впевненістю та більшим чуттям належності до чогось, ніж я, проте вони менше зачаровуються. Мабуть, причина в тому, що земля для них давно вже звичний дім, а от зі мною все по-іншому: я не можу не помітити очевидного дива. Я ж бо ніколи не пройду галявиною, не звернувши уваги, які прекрасні на ній квіти. Коли я вперше побачив на небі мерехтливі цяточки, то вже знав, що це – зорі. Також з першого погляду впізнав усмішку, хоча вона була чужою на моїх губах. А от ніколи досі не бачені сонячні промені полонили мене, викликавши відчуття невимовного щастя. На людей теж дивилися з високості небесні світила, викликаючи сльози радості чи болю, а вони не знали, що то таке. Це стало їхнім єством ще до того, як осягнули його сутність. Цілком можливо, що люди набагато щасливіші перебувати під благодійним впливом своєї землі, зовсім не усвідомлюючи цього. Вони просто сліпі і навіть не задумуються над таким. А воно і краще: пишнота землі настільки велика, що людина, очевидно, мусила б скоріше померти, ніж одного дня відчути її усю нараз».

І ось, коли в оцю тиху весняну ніч ельфа обсіли такі дивні, хвилюючі та благоговійні думи і помисли, раптом його охопило незвичне відчуття, від якого аж здригнувся та розвів руки. Він ніби хотів обійняти, втримуючи коло себе, надмір ніжності, та ніяк не міг зрозуміти, що це таке з ним відбувається. Ельф тільки пригадував собі двох закоханих, які сиділи, обнявшись, тої літньої ночі, коли він прокинувся. Також пригадував пишноту квітів та суцвіть, що буяли навколо, яскраве сонце над галявиною, радість птаства в пишній зелені крон. У цей момент, перебуваючи в стані душевного одкровення, несподівано ельф відчув сутність тієї сили, котра поєднувала його з усім живим у природі. Він не міг стриматися, щоб не заспівати. Добрий дух звертався до далини, що квітла у сяйві місяця, до всеохопної, живої природи, яка очікувала від нього свого визволення. У нічній тиші речитативом лунали слова:

«Ти моя, бо я тебе кохаю, не осягнути силу мого щастя. Молю я долю змилостивитися і мою душу з твоєю поєднати. Що з тобою діється, нехай і мені буде, прислухайся до любові, вона у тобі. Навчися розуміти мої почуття, своєю принадою тугу мою зціли».

На сході зарожевів вузькою смужкою світанок, і ельф склав розведені руки.

«Я побачу вас усіх, з усіма познайомлюся і полюблю вас такими, якими ви є. Земні істоти, ви тепер зі мною, – думав він, – і це буде моїм щастям».

Розділ четвертий
ЛІСОВИЙ ЛЮД

Ельф сидів, а під ним і над ним колихалися квіти. Власне кажучи, це було його найулюбленіше заняття, і нічого кращого собі не бажав: лиш би проводити найбільше часу в товаристві квітів. Тоді ельф почувався найщасливішим у цілому світі, бо квіти скрашували сум його самотності, перетворюючи журбу на свято. Добрий дух сидів на зручно вигнутому листку папороті. Навколо нього стрімко злітати вгору стебелини трав, які невпинно колихалися, гомоніючи під м’якими подихами вітерцю. З висоти лунало дзижчання різних комах, що зливалося в одну пісню-мелодію. У трав’яному лісі панував жвавий рух. Між стеблинками снували різні комашки. Усі були страшенно зайняті та постійно квапилися, проте робили усе з радістю, бо день видався-таки ясним.

Навіть повірити важко, скільки всього може жити на малесенькому клаптикові землі, за яким спостерігав зі свого улюбленого місця ельф. Тут повзали, переливаючись різними кольорами, жуки, швиденько сновигали мурашки та неквапно сунули лісові равлики, а в повітрі миготіли крильцями метелики. А ще тут була незліченна кількість усілякої дрібноти, що жила на рослинах, харчуючись їх листками чи квітковим пилком. Ці мешканці галявин дуже маленькі й живуть в глибині тінистої зелені, тому їх можна побачити лише тоді, коли довший час спостерігати за одним місцем. Манюні жителі, подібно до великих тварин, сильно відрізняються поміж собою за виглядом, способом існування, кольорами та вподобаннями.

Відразу було видно, що комашня з трав’яного лісу набагато сміливіша та жвавіша за квіти, які надзвичайно полохливі і терпляче чекають своєї долі. Ельф, нахиляючись, глибоко занурювався у квіткові чашечки, тож їхні відблиски та кольори відсвічувалися на його ніжному обличчі. Вдихаючи квіткову свіжість та аромат, добрий дух зрозумів їхні найпотаємніші бажання і покликав бджіл.

Дві золотаві комахи, сп’янілі від теплого духмяного аромату, одна за одною залізли у квіткову чашечку, огорнуту жовтявим сяйвом. Рослина дрібно тремтіла і важко та глибоко дихала.

– Ельфе, любий ельфе, що це діється зі мною? Я така щаслива, – прошепотіла вона.

Добрий дух кивнув їй на знак згоди та блиснув очима.

– Весна, – відповів він, – весна прийшла. Вона проникає у твоє єство, охоплює тебе все більше і більше. Заспокойся, люба.

Вітер приносив з лісу різні аромати, які чергувалися без упину, й ельф відчув, як ці запахи непомітно переносять його у чудесні світи, що належать іншим. «Душевні переживання змінюються одне одним, – подумав він. – От зараз я заплющу очі – й вони наповнять моє серце».

Зміна відчуттів раз по раз зачаровувала нашого крилатика, і він поринав у кольорові, наповнені світлом і запахами мрії, у які вривалося веселе щебетання пташок.

«Коли вітер донесе пахощі диких троянд з куща і я почую голос берестянки, – думав ельф, – серце зовсім по-іншому стрепенеться, аніж від прохолодного подиху бузку та співу дрозда».

– Неси мене, Боже, від однієї радості до іншої, – промовив добрий дух, – але пощади моє серце, щоб не вискочило з грудей від щастя.

Веселе гудіння комашні над квітами звучало за червоними запонами повік, що прикривали його очі. Цей шум скидався на далекі звуки-подихи органу, на ледь чутний клекіт заобрійного моря. Довколишні звуки, переплітаючись із шепотінням листя та майже невловними голосами трав і квітів, творили мелодію, яка так ніжно й неголосно бриніла, що людське вухо могло її почути, лише коли терпеливо прислухатися.

Щедрість та багатство природи вражали маленького ельфа. «Благословенні ви, ті, чим я можу відчувати! – гукнув він. – Мої очі, слух і нюх – джерело і ґрунт мого земного блага. Я відчуваю усіма часточками своєї душі, як життя торкається мене, подібно до того, як легкий вітерець торкається дзеркальної поверхні води. Кожен з мої органів чуття має щось дивовижне, однак ти, моє серце, наділене найчудовішим: у тобі живе моя туга за домом».

Буяння природи ніяк не стишувалося, а навпаки, з кожним днем набувало все ширшого розмаху. На галявину прибувало щораз більше нових тварин. Деякі приходили і йшли далі, а інші залишалися там назовсім.

* * *

Одного ранку на узлісся прилетіла пара диких голубів. Їхні сміх та веселі перемовини було чути вже здалеку. Обоє справляли враження надзвичайно щасливої пари. Їм сподобалася липа. Птахи почали досліджувати дерево, перескакували з гілки на гілку, розглядали сухі цурпалки зламаних гілок та перевіряли кожне дупло, кожну заглибину в стовбурі. Коли після оглядин виявилося, що на дереві вже мешкає сова, голуб з голубкою задумалися.

– До струмка близько, вода поряд – це поважна причина, з якої я б тут поселилася, – хазяйновито промовила голубка. – Зручненько ж як! Вранці можна скупатися, крім того, з одного боку маємо поля, а з іншого – густий ліс. Хороша місцина. А глянь на мох унизу, який він у сонячних променях!

– Я з совою на одному дереві мешкати не буду, – заперечив їй голуб. – Від такого сусідства нічого хорошого не жди. Та ні, я проти сов нічого не маю і не ставлюся до них упереджено. Проте від них у мене – мороз поза шкіру.

Птахи здійнялись у повітря, голосно залопотівши крильми, та й полетіли геть. Звук від їхніх крил ще довго стояв у лісовій тиші над кронами.

Часом рано-вранці між деревами можна побачити канюка, який полює. Він летить, безшумно розтинаючи повітря, вишукує гострим поглядом барвистих очей здобич на землі. Його лет урочистий, грізний, а помахи сіро-бурих крил надзвичайно сильні. Спостерігати за цим хижим птахом, що живе у гордовитій самотині, було вельми захопливо.

А одного дня на узлісся прийшла кицька. Господи Боже ти мій, як вона зручненько вмостилася просто серед галявини у квітах та й почала старанно вмиватися! Видавалася надто добродушною: ну ніби все так файно на білому світі, і небезпеки ніякі на неї не чигають, і сама вона така чуйна-мила та жодних нехороших умислів і в думках не має! Якусь мить на галявині запанувала сторожка тиша, і лише струмок зовсім не зважав на тварину, а дзюркотів собі як і перше. А от вся лісова дрібнота затамувала в острахові дух. Хто знайшов собі певний сховок, той підозріло та напружено спостерігав звідти за кішкою. Нічого дивного в поведінці жителів узлісся не було. Від кота, як зазвичай, мало хорошого, скоріше навпаки: треба остерігатися, та ще й як. Певна річ, якщо ти більший чи спритніший від нього, то, звісно, сприймаєш його не стільки як хижака, скільки як надзвичайно граційну та привабливу істоту. А вони, коти, без сумніву, такими і є. Безумовно, нам важко зрозуміти той жах, який охопив усю лісову дрібноту. А поставте себе на місце тих, на кого котячий рід полює чи здатен упіймати. Вони ж не більші за одну з лап цього хижака. Ось тепер можете собі уявити, якого жаху нагнала люба нам кицька.

Саме про цю кішку можна було б досить багато оповісти, і навіть трішки шкода, що в цій оповіді не про неї мова. Вона спочатку жила в людей. Серед них народилася і виросла. Але її хазяїн одного дня вирішив переїхати з обжитого місця. Відомо, що коти дуже прив’язані до своєї домівки, тобто не хочуть її міняти на іншу. Отож наша кицька залишилася. Проте люди, які прийшли замість її господарів, ставилися до неї погано, і кішка, довго не роздумуючи, вирішила одного дня шукати свого щастя сама по собі. Вона пережила важку зиму і часами була вже готовою повернутися назад до людей. Однак зима проминула, і ось тепер, навесні, киця вважала свою долю зовсім не поганою.

Уку, стара сова, надійно сховавшись у дуплі, спостерігала за кішкою згори. Зеленкуваті очі кицьки виблискували на сонці металевим відливом, хутро у розкішну смужку було охайненьке та чистеньке. Вигляд хижачки викликав захват: доглянута, здорова та граційна. Уку бачила, як кішка проводила лапкою по мордочці і прилизувала рожевим язичком волосинки, відстовбурчені на хутрі. Мудра сова задумливо розглядала пухнасте створіння. «Хто би міг подумати, – міркувала вона, – що така ніжна на вигляд тварина може зістрибнути з верхівки дерева чи даху зовсім без шкоди для себе? Хто зможе побачити у цій волохатій мордочці прихованого лютого хижака, пластичного, сильного та незмінного у власних повадках? Як це так влаштовано, що незвична сила, спритність і безстрашність поєднані з простодушністю, нелукавою усмішкою та милою граційністю? Чи не приховує це облуди?»

Уку не могла відірвати погляду від кішки. Стара птаха довго і критично, як це властиво тільки совам, розглядала хижачку і роздумувала про її натуру. «Вона вміє поставити на місце найбільших та злих собак, – думала сова, – а деколи навіть і з людиною дасть собі раду, а виглядає, виглядає, немов дитинча налякане. А як же вона насолоджується сонечком! Оце ж бо справді важко сказати, що в природі добре, а що зле. Вочевидь, про це можна судити лише за її вчинками. Який рішучий у неї погляд, ці дикі очі! – продовжувала свої роздуми Уку. – Напевне, ця сила і незламність буде світитися у її зіницях до останнього подиху».

Стара птаха не могла стримати свого захоплення, що було справою геть надзвичайною, бо слід зауважити, що коти аж ніяк не належать до найкращих друзів сов. Проте в Уки була причина роздивлятися тварину. Багато років тому сова стала мимовільним свідком котячої смерті. Це трапилося вночі на сільському подвір’ї. Уку часто бувала там. Кішку застрелив син селянина. Убив за те, що вона наробила шкоди, поївши чи то курчат, чи то качат. Куля потрапила нещасній в груди і пройшла навиліт. Незважаючи на це, тварина знайшла у собі сили ще втекти, видряпавшись на дерево. Вона так прудко це зробила, що аж не вірилося в якесь поранення. Проте потім кіготь за кігтем лапи перестали слухатися, і плямисте тіло безсило сповзло з гілки. Кітка не зронила жодного звуку і тільки коли впала додолу, стало зрозуміло, що вона вже не в змозі контролювати свої рухи. Тваринка згорнулася клубочком у траві й з останніми подихами закричала. Це був зойк, від якого в Уки захололо серце. Молодик, що стріляв, хотів було підійти ближче, але, нажаханий криком, відсахнувся. Тричі поспіль рвалося затяжне волання з прострелених грудей кішки. Видавалося, що це не був крик від болю, це був дикий сум за красивим та вільним життям. Природа навкруги застигла, прислуховуючись до її стрімкої кончини.

Жахливо чути передсмертний крик могутніх світу цього. Проте ці звуки зовсім не мають у собі нічого жалюгідного, в них не бринять нотки жалісливої просьби про допомогу. Ніяких тобі благань чи стогонів, скоріше навпаки: вчувається згасання наповненої металевою міццю сили, яку спинили на ходу. В даному ж разі – неможливо описати самотність тужливих криків кішки, які звучали в ту пору, пронизуючи місячну ніч.

Тоді, сповнена відрази, Уку стрімко кинулася геть зі злощасного подвір’я. Ця подія глибоко схвилювала її, схвилювала, але не нажахала. Якраз навпаки – побачене дивовижним чином надихало. Уку раз по раз згадувала ту смерть і завше думала: «Яка ж це могутня сила – прагнення жити! Така міць живе і в мені. Разом з тим, не меншою могутністю наділена також і невідворотна смерть».

Отож тепер стає більш зрозумілим, чому стара сова так довго і задумливо спостерігала за кішкою, що лежала на галявині. До речі, вона перебувала там зовсім не довго і незабаром пішла геть. Наскільки мені відомо, більше ніколи пухнаста гостя там не появлялася.