Текст книги "Небесний народ"

Автор книги: Вальдемар Бонзельс

Я думала про Трауль і здогадувалася, що вона повернеться на це місце, де помер її коханий. Вона й справді день у день приходила сюди, коли наставали сутінки, прихилялася до мого стовбура і плакала. Дівчина виливала усе своє горе, і хоча моїх відповідей не розуміла, зате відчувала бажання загоїти душевну рану. Бо ми, як частинка природи, наділені такою здатністю. Це відбувалося, коли розпустився мій цвіт і бджолиний народ вже гудів на теплому сонці у моїй кроні.

Ночами Трауль лежала на маленькому лужку під моїм гіллям. Що тільки я не робила, щоб вгамувати її страждання, усе дарма! Дівчина й надалі приходила до мене тужити. Вона схудла, а великі очі на змарнілому личку почали світитися дивним світлом, і я переживала за юнку. А потім одного разу я почула її тихий спів. Стояла глибока ніч, на чистому небі мерехтіли великі зорі, потічок неквапцем збігав, гублячись у білястих сутінках, а Трауль виводила:

 
Ти її не бери – залиш тугу мою,
А серденьку даруй поспівати в раю.
 

Я, мої любі квіти, стільки розповідаю про Трауль, бо хочу допомогти якнайглибше пізнати людей. Ви ж бо зовсім їх не знаєте. Я часто питаю сама в себе: «А може, це особливість людського серця – вміти страждати? І чи здатна людська молитва до Бога бути схожою на пісню Трауль?» Я не відаю. Проте знаю одну річ, про яку хочу вам сказати, а ви вже самі вирішуйте, вірити чи ні.

Той, хто довго прожив на білому світі, краще знає смерть, ніж ті, кого вона забрала дочасно. Отож, я відчувала її наближення, коли дивилася на Трауль. Мені важко описати це враження, але смерть незримо проявлялася в якомусь світінні коло її губ, щік та чола. Обличчя дівчини променіло очікуванням райської насолоди. Я вже говорила вам про цю людську особливість раніше.

Однієї ночі, а трапилося це, коли уже відцвіли останні літні квіти, з неба зійшов ангел і постав перед Трауль. Дівчина не злякалася, вона усміхнулася йому з тим виразом, котрий я назавжди запам’ятала. Ангел промовив:

– Я прийшов, щоби забрати твою тугу, ти не маєш більше страждати. Ти перенесла муки, і злоба не запанувала в твоєму серці. Ти сприйняла страждання як дар.

Трауль глянула на ангела, заперечливо хитнувши голівонькою з мокрим від роси волоссям, знесилено здригнулася і промовила:

 
Ти її не бери – залиш тугу мою,
А серденьку даруй поспівати в раю.
 

Мені здалося, що я помітила здивування на обличчі ангела, радісне здивування. Немов побачив чудо, чудо любові до Бога, і це – незважаючи на всі пережиті страждання, немов ніколи й не було пітьми вселенського зла, ніби Трауль не знала бідності. Тоді ангел перетворив страждання дівчини на два великих крила, які сягали вище її голови і спускалися до самої землі. Від сяйва, що йшло від цих крил, стало в лісі світло, немов удень, кожен листочок моєї крони став знову видимим. Дівчина й ангел здійнялися разом, полетіли та зникли у світлі зірок.

Ви вже поснули, мої любі квітоньки? Ось я вам і розповіла історію Трауль, запам’ятайте її. Тож нехай сердечність дівчини принесе й до вас мир та спокій.

Розділ тринадцятий
ХРУЩ

Ельф пурхнув на зелену верхівку липи, яка гарної днини м’яко колихалася під теплим вітерцем. Примостившись там, він почав розглядати місцину, що розкинулася довкола. На самому горизонті, стовпившись, виростали у височину пагорби. Внизу, в кроні липи, співали птахи та гуділи на всі лади бджоли: дерево ніби жило власним життям.

Насолоджуючись літом, добрий дух заплющив очі й широко розкинув руки. Коливаючись, він мовби хотів обняти увесь цей дивосвіт. «Що мені робити? – шепотів він сам до себе. – Що мені робити? Ох, я не вартий такого щастя! У моїй душі немає місця для такої благодаті».

Як мені описати вам усмішку ельфа? Вона майже непомітна, і словами її не оповіси! Як простими фразами можна змалювати велич нестримної дитячої радості та ностальгійну тугу земної долі? Коли побачиш його світле личко, що сяє від радісної усмішки, відразу починаєш вірити, що створені Господом істоти таки несуть у собі частину його безконечної доброти. Інакше просто бути не може…

Коли небесне дитя за якусь мить розкрило свої очі, йому здалося, що земля, дерева, та пагорби на горизонті – все довкруж стало однією велетенською квітковою чашечкою, а променисте небо – синьою квіткою у ній. Відчуття від побаченого, від навколишньої пишноти і тиші перевернуло його душу. Ельфові здалося, що він занурився у часи, коли був ще зовсім маленьким, де все було таким приємним, як ніколи раніше. «Ось воно – щастя, – подумав він. – Щастя, яке усюди дає відчуття рідного дому». І наш крилатик, що відчув себе знову в променистій земній квітці, заспівав на радощах, звертаючись до сонця:

 
Поділися радістю зі мною,
Подаруй утіху і тепло.
Я ж тоді, заквітчаний ясою,
Все життя творитиму добро.
 

А далі звучала молитва-речитатив:

 
Хочу відчути дар щастя твого.
Хочу довіритись блаженству світла твого.
Дозволь споглядати силу твою,
тамуючи тугу серця.
Немає нічого милішого,
аніж любуватися твоїм сходом.
Тож прийми мене до себе радо, небесний царю,
і освіти мою душу палким промінням.
 

Ледве останні слова ельфа відбриніли у полискові листя крони, як хтось зовсім поруч вигукнув захоплено:

– Браво, просто чудово! У вас приємний голос. Ви, шановний, ангел?

Добрий дух не зміг втриматися, щоб не розсміятися, такою кумедною видалася реакція незнайомця. Цим невідомим виявився опецькуватий хрущ, який примостився неподалік. Він задоволено глипав на ельфа своїми великими очиськами. Коли той розреготався, хрущ склав віяла на своїх коричневих вусиках і задумливо зморщив лоба.

– А чого ви смієтеся? – серйозно запитав він.

Ельф по-дружньому привітався з жуком.

– Для мене це було дуже несподівано, – пояснив він. – Твоє запитання прозвучало зовсім по-іншому, ніж моя пісня. Ти вибач, я нічого поганого не мав на думці.

– Гм, то ви як, сподівалися, що я проспіваю запитання? – продовжував допитуватися хрущ. – Але, можливо, ви сміялися від того, що я ще тут?

– Та ж ти щойно прилетів!

– Та ні, я, загалом, маю на увазі… Вже цвітуть липи, еге ж? У цю пору кожен поважний хрущ уже давно в землі відкладає яйця, чи відпочиває, це вже кому як. Проте у мене поважна причина, чому цього ще не роблю. Хочете дізнатися, чого в таку спеку я ще літаю?

– Ну звичайно! – відповів ельф. – Без сумніву – цікаво почути.

– Ну що ж, слухайте. Внизу на галявині мені якось сказали, що у нас тут завівся квітковий ельф. А я от хотів би познайомитися з ним. Справа в тому, що ми вилазимо із землі лише кожних чотири роки. А як це робить ельф, мені достеменно невідомо. Ану розминемося, тоді що? Треба скористатися з нагоди, що випала, розумієте?

– Аякже, звичайно, – погодився добрий дух і посміхнувся. – А що ти очікуєш від зустрічі з ельфом?

– Ну, це залежить… – неквапно пустився в роздуми хрущ. – Подивитися спочатку треба. Про тих ельфів стільки усього оповідають, що як наслухаєшся, аж голова обертом іде. Особисто я додержуюся думки, що маю перш за все побачити його і вже точно знати, що це ельф, а не щось там інше. Але найдивовижніше у цих створіннях те, що вони наділені здатністю розмовляти і з квітами, і з комахами, і з чотириногими тваринами та навіть з людиною, ось як. Вам, мабуть, відомо, що хрущеві досить часто доводиться мати справу з людиною?

– Запросто можу собі уявити, – обережно підтакнув ельф.

– Ну, ви ж бо ангел, то кому, як не вам, таке знати!

– Я не ангел, – заперечив ельф.

– Даруйте, а ким іншим ви ще, шановний, можете бути? Я, коли вас побачив, одразу здивувався і довго, зачудовано за вами спостерігав. На вас так приємно дивитися! Проте ви і уявити собі не можете, чого хрущ тільки не зазнає у своєму житті й до чого йому доводиться звикати! А від людини усього можна чекати, повірте вже мені на слово. За таких, щоб його лихо вхопило, обставин скільки ж ото нашому братові доводиться перетерпіти! Нічого ж дивного в тому, що ми, хрущі, маємо таку популярність.

І знову, спостерігаючи за самозадоволеним хрущем, ельф не міг стриматися, щоб не розсміятися. «От бувають же такі!» – подумав він із якимось теплим відчуттям радості. Ельфові було приємно спілкуватися з жуком, отож він продовжував його слухати. «Ану ж, я потраплю йому чимось допомогти… – подумав він. – Зробити добру справу гарного ранку, от це справді по мені».

– Ото ж бо, людина, – зітхав тим часом хрущ, – любить впіймати одного з нас під час польоту. Ви можете в таке повірити?

Ельф згідно кивнув і приховав усмішку.

– А як впіймав, то можна поспостерігати, як той хрущ починає приводити до ладу свої крила. У нас чотири крила, між іншим. Ви про таке знали? У вас, взагалі-то, лише два, але гарненькі, білі такі, вишукані.

Однак продовжимо про людей. Так ось, за великим рахунком – це добродушні створіння. Я не терплю, коли про них починають щось таке сплітати. Бракує їм, правда, такту, ніде правди діти. Дивовижна у них от ця прив’язаність до хрущів. Як тільки настає травень, вони одразу виходять зі своїх домівок і починають нас шукати: трусять дерева і заглядають за нами на землі, куди попадали і чи багато. А як зворушливо люди намагаються з нами завести дружбу. Однак таке їм ще ніколи не вдавалося. Вони заносять нас у свої помешкання, дають там літати і знову ловлять. Ну скажіть, пощо відпускати, а тоді ловити знову? Для того, щоб побачити, як ми злітаємо? А як людина прислуховується до гулу наших крил під час польоту! А ще дивовижним чином вони пускають нас на інших людей. Ви можете собі уявити: стоїть собі та інша людина, говорить, нічого не підозрюючи, про щось, Бог там відає, про що. Балакати їм завжди є про що, бо інтересів у людини дуже багато. А ми, хрущі, ми й летимо на людину, летимо на щось велике, а як інакше? Хто не знає простої речі: з високого місця легше злітати. От і летимо, а навіщо, інакше, сідати на незнайому тобі людину? А на людині є таке місце, лихий його знає, що у них з цим місцем, але тільки починаєш по ньому шкрябати лапами, щоб вище зіп’ятися, а той чи та давай репетувати та смикатися. Деякі навіть підстрибують. Якби ми, хрущі, знали, де конкретно це місце, то, повірте мені, обминали б його десятою дорогою. Тож скажіть мені, на біду, як же дізнатися, де воно?

Ельф дзвінко розсміявся. Його сміх був такий веселий, такий запальний, що хрущ і собі не втримався та захихикав.

– Так воно то так, – сказав він нарешті. – Це воно зраз смішно, а в такій ситуації, котру щойно змалював, справа зовсім не до сміху. Так, шановний, і розчавити запросто можуть.

– Те, що ти оповідаєш про людину, – мовив уже серйозно ельф, – не характеризує її загалом. Я вважаю, що коли людина весела та безтурботна, то від щастя згадує собі дитинство і стає на певний час малою. Усі ваші спостереження – це лише людські несерйозні забави.

– А на мою думку, – заперечив хрущ, – важко назвати несерйозною забаву, коли тобі можуть повідривати крила, шукають і луплять тебе як блощицю якусь… в найгіршому разі – взагалі можуть позбавити життя. Для мене така несерйозна забава є доволі-таки серйозною.

– Ну звичайно, якщо не хочеш нічого іншого в людині побачити чи більше дізнатися, тоді важко сприймати її інакше, та й вибачити важко, – погодився з ним ельф.

– Та нехай людина, – гнув і далі своєї хрущ, – ловить собі в повітрі усе, що їй заманеться, але мене не чіпає.

Добрий дух знову розсміявся:

– Знаєш, ти не думай, що я захищаю людей безпідставно. Просто надто добре їх знаю. Знаю і дуже люблю.

– Та чого тут дивуватися, ангели – вони…

– Я не ангел, шановний, зовсім ні.

– Та як то не ангел, а хто ж тоді? А щодо людей, то підіть і в будь-кого спитайте про них. Кожен вам на людину буде жалітися, кожен. Поцікавтесь у птахів, риб, лісових тварин чи в мурашок, ніхто вам не буде цих двоногих створінь хвалити. Часто мені навіть здається, що всі істоти дружно зітхають, як тільки чують про людину. Проте вам такого, очевидно, не зрозуміти. Я, між іншим, багато міркував над цим, хоча, на перший погляд, можу видатися упередженим.

– Та чому ж, – відповів ельф, – я цілком тебе розумію, і ти абсолютно правий. Проте людина не в усьому винна. Частина жалісливого, зі страхом та болем зітхання, котре ти почув, також і від людини. Річ у тім, що так само, як інші істоти, так і людина підвладна земним стражданням та смерті. Подібно до всього живого вона певний час перебуває на цій землі, радіє ясному сонечку, сміх та сльози тривожать її душу, а день і ніч – тіло. Проживши відміряний вік, вона повертається у лоно матері-землі. Таке ж відбувається і з нами.

– Та воно то так, але щось, мій ясний пане, має відрізняти людину від інших створінь, якщо вже говорити про те, що не в усіх наших бідах винна людська істота. Хочеться мені вірити вам на слово. Бо те, що людина смертна, добре відомо, а якщо так, то і все інше, сказане вами, мало би бути також правдою. Бачите, якраз саме тому я, власне, хотів би побачити ельфа. Він про такі речі знає багато. От якби його зустрів, то тоді й спитав би: «Що відрізняє людську істоту від інших живих створінь?»

– Я зможу відповісти на ваше запитання, – погодився добрий дух і зворушено глянув удалину, бо, почувши, як тихо зашелестіла липа, нагадав собі Трауль.

– Ви? Та ні, шановний, ні, – почав заперечувати йому хрущ. – Ви ж бо ангел, а ангели, вони – заангажовані. Усі знають: ви прихильні до людей, завше про них добре думаєте та намагаєтеся в усьому їм сприяти.

– А ти не віриш, що ті, у кого найліпші наміри, можуть знати істину краще від незаангажованих?

– Ага, то ви таки ангел! – тріумфально вигукнув хрущ, і ельф знову розсміявся.

– Та ні, я не ангел, – відповів добрий дух. – Я скажу тобі, хто я такий, давно б, зрештою, це зробив, але ж ти навіть не дав мені нагоди для цього. Я, власне, і є той ельф, котрого ти шукаєш.

– От такої, бути цього не може, – збентежився хрущ. Він глянув на ельфа, і його очі зблиснули. – Бути такого не може, – повторив він знову, але вже тихо. – Мені вдалося зробити те, чого так прагнув. Як мені добре.

Потім хрущ опанував свої почуття, зробив глибокий вдих і промовив:

– Я маю надію, що не ображатиметеся на мене. Так вже сталося, що не признав вас одразу, – дещо нерішуче жук почав просити вибачення. І за якусь хвилю споглядання на ельфа продовжив:

– Коли ваша ласка, дайте відповідь на ще одне запитання.

– Докладу всіх зусиль і задовольню твою цікавість, – погодився добрий дух. – Зрештою, можеш до мене звертатися просто на «ти».

– Ну, я спробую, – посміливішав хрущ.

Недалеко від них прилетіли кілька бджіл і, побачивши ельфа, почали радо з ним вітатися:

– Ельфе! Квітковий ельфе! Доброго дня! – гукали вони.

Внизу, над полями зі збіжжям тріпотіли яскраві метелики, а високо у небесній синяві, розпростерши крила, беззвучно кружляв орел. На небі не було ні хмаринки. День видався надзвичайно погожим. Повітря колихалося від золотистого сонячного тепла і було сповнене пташиним щебетом, дзижчанням комах та голосами інших мешканців перелісся.

– Гарніше в році не буває, – промовив ельф. Обличчя у нього світилося м’яким світлом, зрештою – уся його постать теж сяяла.

Добрий дух склав долоні, а старезна липа хитала своїм тонким вершечком, заколихуючи його.

– Звичайно, що ти знаєшся на прекрасному, – звернувся до нього хрущ, який увесь цей час із захопленням спостерігав за ельфом. – Розкажи мені про людей. Ніде правди діти, я наговорив тут про них… Однак згодися, що людина наділена й поганим. Чого варта, до прикладу, оця її постава: гордовито розпрямлені плечі, біле обличчя… Ми боїмося людини, ти розумієш, що хочу сказати? Це ж не всі сприймають долю з таким гумором, як я.

Проте видавалося, що тепер ельф неуважно слухав свого співрозмовника, бо майже одразу перервав його просторікування:

– Ти питав у мене, чим людина відрізняється від інших земних істот. Скільки на цю тему вже переговорено, уявити собі не зможеш. Були особини, що заперечували різницю як таку, стверджуючи: людина за своєю сутністю така сама, як інші живі створіння на землі, тільки досконаліша. Але це не так. Такого просто ніколи не може бути! Людина суттєво відрізняється від усіх інших. У неї є те, що ставить її вище над усіма земними створіннями, – це свобода дії.

– А що це таке? – запитав хрущ.

– У людини свобода вибору, вона вільна сама вирішувати, що для неї добре, а що погано.

– Ельфе, ти й насправді віриш у те, що таки кожна людина може бути незалежною?

– Я цього з впевненістю стверджувати не смію, – задумавшись на якусь хвилю, відповів ельф, але переконаний в іншому: якщо колись принаймні одна людина мала велике щире серце та жила по правді, то вже через це усьому людському роду можна дарувати прощення.

– Ага, так ось про що ти! – аж вигукнув хрущ. – Тобто, на твою думку, якщо одна людина з власної волі чинила величні та добрі вчинки, то від цього багатьом іншим їхні погані вчинки прощаються.

– Так, – просто відповів йому ельф. – Ти, маленька істото, навіть уявити собі не можеш, яку велич душевної теплоти може випромінювати добре серце. Не завжди дію такого серця, на відміну від інших з’яв, просто та легко побачити нашими очима, або взяти, як щось осяжне, в руки. Однак, незважаючи на таке, ця доброта не перестає бути справжньою. Ось такою, шановний, і є велич людини: позитивні якості відрізняють її від інших земних істот, вона наділена здатністю вибирати й творити добро. Коли вона так чинить, то стає подібною до Творця.

– Ой, ти тепер починаєш говорити про Бога. Я не знаю, що це таке – Бог.

– Тобі не обов’язково його знати, достатньо того, що він про тебе пам’ятає, – відповів жукові ельф і всміхнувся.

– Він знає про мене? – здивувався хрущ.

Добрий дух серйозно та ласкаво глянув на нього.

– А хіба якось не прокинувся ти для життя і був щасливим та не відчував у чомусь нестатку? – спитав він. – Ти ж бо знаходиш день у день те, що потрібно для існування на білому світі; сонце дає тобі світло й тепло за веселої днини, а прохолодна ніч позбавляє усіх денних турбот. Хіба не так? Подивись на свої сильні та лискучі крила, зверни увагу, який ти вправний у рухах і розумний в помислах. Отож, хіба не дано тобі з любов’ю усього того, що потребуєш? А ти питаєш, чи Бог про тебе пам’ятає?

На хвилю запанувала тиша. Жук задумливо дивився вдалину, потім сказав:

– Ти приніс радість у моє серце.

З чагарнику, внизу коло струмка, було чути спів якоїсь лісової пташки, а м’які подихи вітру доносили смолянистий запах сосен. Дерева почували себе добре на теплому сонці, а високо серед листви у кронах липи невтомно гуділи бджоли.

– Поглянь, – сказав ельф, – ось так пам’ятає Господь про всіх створінь, навіть про найменших. Немає жодної істоти, про яку він не подумав би, але людина, вона тим і відрізняється від усіх інших, що може стати подібною Господу.

– А я щасливий, – відповів хрущ. – Чи ж я не відразу сказав собі: «Мусиш поговорити з ельфом. Від цієї розмови виграєте обидва». А як мені приємно, що без вагань повірив у сказане тобою. Така вже я натура: не довго думаючи, вірю в те, що мені подобається.

Добрий дух, задивившись у безконечну далечінь небесної блакиті, промовив до хруща з усмішкою:

– Дивний ти все-таки. Але ти і подібні до тебе – не турбуйтесь…

Виглядало, ніби ельф ні до кого не звертався, проте його слова повнилися надією та вірою. Дедалі більше в його фразах учувалася переконаність: десь там, удалині, існує земля, на якій усе гарніше настільки, що розумом цього не осягнути.

Розділ чотирнадцятий
ПОМИРАЮЧЕ ДИТЯ

Між двома високими кленами, неподалік узлісся, стояла стара селянська хата з широким та низьким дахом і маленькими підсліпуватими віконечками. Якоїсь ночі в одному з цих віконець заблимав червоний вогник каганчика, і Уку, сова, котра вгледіла той вогник ще здалеку, покинула своє місце на липі та полетіла через поля на нього.

Вогник манив і водночас дратував птаха. Сова дотримувалася думки, що світити вночі мають тільки місяць та зорі, тобто, загалом, повинно бути темно. Уку страшенно злили мерехтливі вогники, які по ночах загоралися у людських оселях та освітлювали в темряві листя дерев коло вікон, а ті, котрі сильніші, сягали й удалину та торували променясті доріжки від садиб. Проте, незважаючи на страшенне роздратування, світло все одно манило сову до себе, особливо, коли вогник горів довший час, а ніч ставала все глухішою та глухішою – ось тоді птаха летіла на миготливий полумінь майже проти своєї волі.

Отже, тієї глупої ночі Уку прилетіла на один з кленів близько вікна і голосно та жалісливо скрикнула, потім ще й ще раз – і все, що живе уночі та відсипається вдень, злякано стрепенулося, нашорошилося й втупилося великими від страху очима в пітьму. Крик сови глибокої ночі в темряві дерев – це й невимовний сум, і лють, і злість водночас. Такий моторошний зойк проганяє у нічних створінь геть усі думки, жене їх в бездумному перелякові хтозна-куди, нагнітаючи в душу сум та відчай.

Уку не знала цього всього. Зрештою, в той момент для неї найважливішим було це дратівливе світло, от вона короткими жалісливими окриками раз за разом давала знати, що спокій ночі і її власний порушені червонявим блиманням. Сова не заглядала крізь вікно у хатину, не знала, що там відбувається, яка подія змушує світити лампку аж до глухої ночі.

У кімнатці на своїй постелі лежало дитинча, і воно помирало. Це був темноволосий хлопчик, обличчя якого викривляла гримаса болю. Волоссячко у нього скуйовдилося та намокло від гарячки, личко змарніло та зблідло, а рученята, що лежали поверх ковдри, безперестанку там щось намацували, ніби гралися з якоюсь невидимою іграшкою. Коли малий був іще здоровим, то не мав особливо з ким побавитися, діти оминали його, бо не вмів бути таким, як вони. Хлопчик ріс мовчкуватим та замкненим.

Біля хворого сиділа мати і не зводила з нього очей. Мамі рідна дитина гарна завжди, вона любить своє дитя таким, яким воно є. Неньку хвилювало одне: чи її кровиночці весело, чи сумно, чи їй добре, чи, може, болить що. Материнська любов, як віра: одне й друге не пояснити – просто любиш або віриш, це у тебе в серці й в очах. Немає на світі нічого ціннішого, ніж така любов. От і сиділа мати коло ліжечка своєї дитини й тільки про одне думала: що буде з сином, одужає він чи помре?

Жінка почула крики сови за вікном у гіллі кленів. Зачувши – вжахнулася, уся затрусилася, притиснула руку до змученого переживаннями серця, щоб не вискочило з грудей від такого сильного ляку. Бідолашна не знала, що там, надворі, нічна птаха кричить на світло, вона ж бо вірила у почуте від людей: як заквилить сова під вікном у того, хто лежить хворий, значить, та людина помре. Таке повір’я ходило світом уже давно. Напевно, від того, що завжди по ночах коло хворих горіло світло. Отож, сови на нього летіли й кричали. Вони не мали ніякого стосунку до віщування смерті. Якби ж то знала змучена коло постелі мати, чому саме кричить у кленах нічний птах, то дуже не лякалася б, а так трусилася, нещасна, від страху та переживання, бо вірила, що сова віщує смерть її дитини.

Тим часом Уку помалу призвичаїлася до віконного світла, тепер воно вже не сліпило її так, отож сова дещо заспокоїлася. Вікно було прочинене, і птаха розгледіла матір коло постелі хворої дитини. Згорьована постать неньки була такою одинокою в пітьмі великого будинку! Уку зрозуміла, що в цей дім завітала смерть, отож вражена птаха замовкла і тільки заглядала з острахом до кімнати. Сова побачила, що дитина метається в ліжку від гарячки, і від того, що їй все гірше та гірше, матір безпомічно взиває до Бога. Вона просить Господа змилостивитися, бо в неї на світі лише один син – і більше нікого.

Уку тихо знялася з гілки і, безшумно змахуючи крилами, полетіла на галявину та розбудила ельфа.

– Ельфе, – звернулася птаха до нього, – там у хатині вмирає маленька людина, ти можеш допомогти її матері?

Добрий дух сумно глянув і відповів, заперечно хитнувши головою:

– У мене немає влади над смертю, мені не дозволено говорити з людиною. Якщо дитина має померти, то на то уже воля Всевишнього.

Уку мовчала, вона ніяк не могла забути нещасну матір, її голосні жалі й стогони. Сові стало шкода бідолашної жінки. Вона нагадала себе малою та незахищеною, і птаха зрозуміла страждання матері. Тому запитала ще раз:

– Ельфе, ти нічим не можеш зарадити? Ти вже стільки зробив такого, що нам видавалося, ніби ти демонструєш чудо любові… Допоможи маленькій людині! Воно метається у своєму гніздечку, йому так тяжко помирати, але мені здалося, що матір коло того дитяти сотні разів умирає разом з ним.

– Якби я міг віддати дитині своє життя, – завірив сову ельф, – то, не задумуючись, віддав би його, але я не вмію цього зробити.

– То втіш хоча б матір! – вигукнула птаха. – Ти ж добросердний, твої слова западають піснею в серце.

Ельф мовчки втупився поперед себе, він ставав усе сумнішим і сумнішим. За якусь хвилю промовив:

– Немає таких слів, які б втішили матір, що втратила свою дитину. Уко, набагато простіше позбавити цілий світ його провин, аніж втихомирити біль неньки, що тужить за своєю кровинкою. Якийсь юнак може запросто забути дівчину, котру ще недавно сильно кохав, сестра може зрадити любов до брата, навіть друг може з часом перебороти тугу за втраченим побратимом, але сум матері за дитиною не згасає ніколи, так людям визначено.

– Тоді полети туди, я тебе прошу, ельфе, хоча б спробуй допомогти. Хіба не з’являєшся ти перед усіма в сяйві, подібно до ангела? Хіба вже один твій вигляд не принесе полегшення змученому серцю матері? Скільком з нас ти вже приніс таку полегшу! Збав же і її від туги, адже й сам чекаєш, що колись і тебе хтось пожаліє та збавить.

Слова птахи справили своє враження: добрий дух розправив крильця і полетів до місця, вказаного совою, а Уку зітхнула з полегшенням і подумала: «Тепер все буде краще».

Коли ельф глибокої ночі примчав на самотнє сільське подвір’я, дитина до того часу вже померла. Він залетів крізь прочинене вікно в кімнату і опустився в головах покійного. На ліжечку, поруч з мертвою дитиною, сиділа убита горем матір. Вона обнімала, намагаючись зігріти, вже захололе тільце синочка і все заглядала у його згаслі очі. Тиха ніч поглинула її жалісливі стогони, запанувала мертва тиша, і лише кволий вогник тріпотів відблисками на чисто вибілених стінах убого вмебльованої кімнатки. Час від часу нещасна жінка відривала погляд від сина і, підвівши сповнене туги обличчя, втуплювалася сухими, без єдиної сльозинки, очима в понуру темряву ночі. Ельфові ще ніколи не доводилося бачити в погляді земного створіння такої безнадії та докору. Він задрижав, і сльози потекли струмками з його очей.

Як тільки добрий дух заплакав, то видалося, що матір прислухується. Вона стрепенулася усім тілом і, продовжуючи впинатися невидющими очима вдалину, нібито вловлювала звуки чийогось далекого та тихого плачу. Її заполонили спогади, а від цього з очей потекли, зблискуючи краплями нічної роси, гіркі сльози. І ось разом з цим риданням бідолашна мати раптом відчула невимовне полегшення, начебто сльози залили усю палючу печаль її серця. Нові стогони й нарікання застрягли сердешній в горлі, примушуючи жінку безмовно опуститися додолу. Здалося, що сама мовчазна земля пожаліла страждальницю та принесла їй полегшення.

Ельф здивувався і задумався. Він думав і думав: Уку таки мала рацію… Одначе ніяк не міг збагнути: чим він допоміг згорьованій, чи справді його вчинок був потрібним? Доброму духові здавалось, що трапилося справжнє диво і змучене серце матері само знайшло вихід – воно втішилось у вірі.

«Я не можу нічим допомогти», – сумно подумав ельф. Він був квітковим ельфом, а не простим смертним, тому не міг зрозуміти, що даром співчуття приніс стражденній втіху, ту єдину поміч, яку можуть прийняти люди в час їхнього найбільшого горя.