Текст книги "Небесний народ"

Автор книги: Вальдемар Бонзельс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Ось так часто буває: коли Господь хоче пізнати людину, наскільки вона йому подібна, то посилає найкращим найвищі випробування. Повірте мені, мої любі квіти, рослини і тварини, ще ніяка земна істота не страждала так важко, борючись із собою! Уявіть собі та задумайтесь, яку силу надав йому Господь, якою величчю душі нагородив, аби свій земний шлях пройти з гідністю до кінця! А все для того, щоби земні мешканці змогли нарешті пізнати світло істини, яка після стількох тисяч років і до сьогодні звеселяє надією наші серця.

Коли проповідник закінчив свій найважчий бій, то, повернувшись до своїх учнів, застав їх усіх сплячими. Біль самотності знову запанував у його серці, тож чоловік довго й одиноко лежав у темряві під деревами.

Аж тут розступилася земна пітьма перед світлом, що спало з неба. У цілому саду стало видно як удень – це ангел зійшов з небес! Божий посланець підняв голову зневіреного, відкинув мокре волосся з очей та приклав йому до губ чашу з вином.

І висохли сльози на очах, які ніколи не затуманив гріх, і радість наповнила душу незнайомця, радість та рішучість завершити призначене йому. Настав той час, коли царство любові безборонно заполонило душу та серце чоловіка. Тож з цієї миті і по сьогоднішній день більш немає на землі жодного серця, в якому не з’явився б цей ангел, як тільки-но зростає там боротьба між світлом та пітьмою.

Невдовзі після чоловіка прийшли з ночі стражники та слуги, яких послали жерці, щоб схопити його та запроторити у в’язницю. Коли глянули учні на лице вчителя, що було освітлене вогнем смолоскипів, то побачили невимовний вираз миролюбства на ньому. Стало зрозумілим: їх наставник сам вибрав свою долю і приймав її такою, якою вона є. І втекли вони всі звідти, а той з-поміж них, хто ще минулої ночі обіцяв, що ніколи не покине учителя, відповів, коли його питали зранку: «Я не знаю цього чоловіка».

Кажуть, що на суді обвинувачений мало відповідав на запитання. Підсудний знав, що його просто не зрозуміють, тому й не захищав себе. Він погодився зі всім, що йому ставили за провину, однак не зрікся жодного слова, котре проповідував. А коли судді звеліли розтлумачити сказане, то відповів, що його царство не від світу цього, отож ніхто не зрозуміє істини, допоки не відродиться в царстві наново.

Кажуть, що страждав він, помираючи, як і всі люди – зі страхом перед темрявою забуття і муками тіла свого. Він гукнув, звертаючись до Господа, нехай не покине його в цю важку хвилину, і просив у своїх мучителів води. Отак аж до останньої хвилини свого життя він продовжував залишатися таким, як і всі, хто тут живе і помирає з часом.

Перед самою кончиною він побачив поряд із собою іншого, такого ж рокованого на смерть. Засуджений лиходій уздрів, що від його безвинно стражденного сусіда іде якесь неземне світло. Розбійник знав цього чоловіка, котрий воскресив померлого, чув, як незнайомець говорив із людьми на ринку, а ось тепер має пізнати сповна гірку чашу мученицької смерті. І найшло осяяння на вбивцю. Він зрозумів, що ця людина поруч добровільно приймає мученицьку смерть за провини таких людей, як він, і попросив злочинець: «Згадай мене у Царстві Твоєму». А той глянув на прохача і, вбачаючи у просьбі грішника Божу відповідь на власні муки, відповів йому: «Ще сьогодні ти разом зі мною побачиш велич Царства». І завдяки цій останній обітниці його любові до ближнього знову відчув він силу впевненості, і нескінченне та світле вилилося в останнє зітхання: «Сталося…»

Коли липа завершила свою оповідь, на сході небесної далечіні вже бралося на світанок. Лісову галявину окутувала тиша. Здавалося, можна було почути навіть дихання усіх, хто слухав цю історію. Правда, багато хто заснув тієї прохолодної місячної ночі, однак скидалося на те, що спали лише їхні тіла, а серця продовжували слухати. Зміст почутої оповіді прокотився хвилею та забринів у душах всіх живих істот, які, видавалося, не потребували повного розуміння, проте відчули щастя, усвідомивши, що таке самопожертва ради інших.

Як і перше, на узліссі царювала дивовижна, урочиста тиша. В дуплі дерева сірій Уці навіть здалося, ніби зараз має статися чудо. Стара сова пригадувала минуле життя, і шум гілля липи, на якій вона жила, зроду ще не був їй таким рідним та близьким. Ще ніколи він не звучав для птахи настільки мелодійно-гармонійно, і від цього життя стало видаватися гарним та мирним. «Які ж вони, люди, все-таки дивовижні!» – подумала сова. Вона глянула додолу на трав’янистий килим та непорушно застиглі в ранкових сутінках вітки клубків-кущів.

– Мабуть, недовго вже мені ряст топтати, – сказала сова. – Проте скільки ж хорошого й гарного я пережила та побачила! Тож і після мене життя триватиме, прийде вічне царство радості та любові…

Несподівано тиша обірвалася: там, угорі, задзвеніло над полями, сипонуло переливами з неба дзвінке веселе тьохкання, сповнене такої любові і ніжності й таке благозвучне, що мимоволі хотілось заплющити очі й насолодитися миттю блаженства.

З галявини донісся сповнений здивування голос:

– Жайвір співає!

– Це ж як, – здивувалася Уку, – літо на спаді, а жайворонок заспівав?

Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи:

– Ельф! Ельфійське дитя!

Сові ніхто не відповів, а після її окрику все замовкло, і тільки пісня жайвора ясно та самотнього дзвеніла, наповнюючи тишу світу, над яким зависло у прозорій синяві небозводу вранішнє світило. Аж тоді всі полегшено зітхнули, позбуваючись залишків страху, бо зрозуміли, що відбувається. Ніхто навіть не глянув туди, де зазвичай любив сидіти добрий дух, бо всі уже знали, що він пішов від них, отримавши нарешті довгоочікувану свободу. Тож мешканці лісової галявини, завмерши, слухали дивовижне чудо пізньої співанки жайвора. Птах, виражаючи вдячність та любов, виконував свою обіцянку ельфові: «Коли повертатимешся додому, я заспіваю тобі».

Розділ вісімнадцятий
ПРОЩАННЯ

Під час подорожі на південь ластівка для короткого відпочинку сідає на липу, і її сповнений жаги мандрівок ясний голос будить в серцях лісовиків примарні уявлення про далеке чужоземне щастя та близьке прощання.

– Багато хто з вас, пташиний народе, в скорім часі покине свої домівки й полетить у теплі краї. Таким бажаю щасливої дороги, а тим, хто залишається, – всього найкращого! – гукнула ластівка. – Я покидаю вас і віддаю себе невидимому вітрові, що понесе мене над глибокими ущелинами, високими горами, далекими долами та мерехтливим морем. Я люблю вітер під своїми крильми. Від нього я знаю, що таке свобода. Свобода – це щастя торкнутися найвищої вершини світу. Летімо зі мною, хто може та хоче! І не переймайтеся ті, хто залишиться й не полетить, хто спатиме в прохолодному спокоєві, усім вам залишаю в снах моє прагнення сягнути далечіні.

Під час моєї подорожі я долечу на півдні до острова у морі, де на скелях під вітром втішаються дикі квіти. Там, у морських бухтах, наповнених смоляним запахом старезних дерев, мимоволі задумуєшся про безсмертя і вічність. Уночі над тим островом виблискують та манять з небозводу розсипи зірок, а до підніжжя його непорушних скель день у день б’ється та клекоче море. Деколи мені навіть здається, що там земля втомилася від людини: у неї змучений та вбогий вигляд. Але під сонячними променями зморшки старих гір випромінюють мудрий усміх.

У цій місцині в жодну пору року не в’яне листя на деревах, вони зеленіють аж до самої смерті. Радість у людей, що там живуть, – нестримна. Під жарким сонцем вони серйозні тільки у сні, скорбота у них виражається меланхолією, а несподівану смерть вони зустрічають без гіркоти у серці. Так, там простіше змиритися зі смертю, бо дріб’язкові думки та непотрібні надії висихають на сонці і змиваються морем. Мене зі страшною силою тягне туди, у м’яку, сповнену тиші блакить, на південь. Прощавайте, зустрінемося знову, коли вертатимусь!

Дзвінко заспівавши, ластівка здійнялася вгору й кинулася у вихор вітру, котрий, зрадівши спорідненій душі, бережно підхопив її та поніс у височину.

– Та гей, ось хто вміє літати! – захопилася польотом ластівки горихвістка, хоча серед птахів узлісся вона була не одною, хто мав такі ж прагнення, що й ластівка.

Її слова викликали неспокій в помислах лісового птаства, адже з дерев уже почало спадати перше листя!

– Ми, мої любі, зачекаємо на лелеку та полетимо з ним, у разі чого – він завжди підсобить, – обізвалася кропив’янка і ледь настовбурчила пір’ячко, від чого зробилася набагато товстішою та зовсім скуйовдженою.

Ставало вже досить прохолодно, особливо в ті сонячні дні, коли зранку, в абсолютній тиші починає клубочитися білими пасмами туман. А потім під сонячними променями туман танув, і повітря знову робилося таким чистим і прозорим, що було добре чути голоси селян, які працювали ген-ген на полях. Видавалося, що ця чистота скорочувала віддаль, бо вночі зорі ніби наближалися до землі.

Ось в лісовій траві на галявині з’явилися уже ніжні квіточки підмаренника, мовби однієї ночі їх насіяв якийсь весняний ангел, що з невідомої причини чомусь запізнився. Своїм блідим кольором цвіт підмаренника наганяв сум, тож квіти вікували недовго. В обідню пору, коли надворі відчутно тепліло, ще прилітали часами жуки та бджоли. Їх поодиноке гудіння вчувалося доволі виразно, та бриніло якось стурбовано, проте ніхто з квітів їх уже більше до себе не кликав.

З кожним днем ставало все тихіше, миші вже почали затуляти входи до своїх нірок-осель. Уку приготувала все для зимового сну, білочка Лі також збирала похапцем запаси на зиму. Адже погожі дні вже ставали рідкістю і зимові холоди були не за горами! Лі добре знала, що зимові прогулянки по соснових кронах наганяють ще більший апетит. Уся звірина дрібнота навперебій шукала собі теплий прихисток на землі. Для цієї справи годилися також і сховки в дуплах дерев або ж глибоко під зів’ялим листям. Галявина все більше та більше пустішала і тихішала. Кущі на узліссі шелестіли, приймаючи на себе вечірній вітер, і вітали його піснею:

 
Ти ллєшся, мов світло,
Ширяєш в безодні.
Ти – наша надія,
Відрада Господня.
З небес нам приносиш
Щедроти і ласку —
Тим наше життя
Обертаєш на казку.
 

Ясна свобода осені барвисто вимальовувала вінком зів’ялого листя сутність згасання-смерті. На душі тих, хто готувався відійти у зиму, ставало спокійно та скорботно. Разом з шатами-листям з дерев спадали, ідучи в непам’ять, спогади про незначне, дрібне та скороминуще. Дерева повертали землі те, що вона їм дала, а вітер висвистував з небес і безперешкодно проникав у їхні душі.

Коли відлетіли птахи і зів’яла остання квітка, прийшов туман. В його прохолодній молочно-сірій пелені золотисто кружляло, спадаючи додолу разом з краплями, зів’яле листя старої липи і вкривало собою виляглі та засохлі рослини, ягоди і трави. І ось за кілька днів сонце вже світило на барвисте переплетення жовтих, бурих та пурпурових відтінків, у якому, граючись, шелестів вихорами пустун вітер.

– А було колись по-іншому. Ми цвіли і плодоносили, а тепер минули наші дні. Хіба не так? – сумно усміхаючись, запитували рослини.

Їх останні слова звучали як пророцтво:

– Ми чинили так, бо на то була воля матінки-природи, а тепер знову вона забирає нас в інший вимір.

Квіти в’янули і хилилися одна за одною до землі. Вкриті вогкою ковдрою листя липи, вони не відчували холоду осінніх туманів. Усе взаємопов’язане, і, навіть відходячи до осіннього сну, живі створіння та природа допомагають одне одному. Вони знають, що якоїсь холодної ночі на них спаде біле снігове покривало, заколисуючи до зимового спокою. У такій своїй природній простоті рослини й тварини і становлять одне ціле.

…Ну що ж, добра всім, хто мене слухав, і пам’ятайте сказане мною. А коли показав я вам щось, здавалося б, незначне, великим та вартим уваги, а щось видатне – простим, то повірте на слово: ніщо з того, що ми пережили, не може бути ціннішим, ніж велич нашої душі, і все, що нам трапляється, вартісне настільки, наскільки ми від нього будемо щасливі. Майте це за чисту монету, закликаю вас!

Нам усім треба по-новому вчитись усміхатися. А всміхаючись, маємо озиратися на пройдений життєвий шлях, скороминущі діла й турботи, бо за той невеличкий проміжок часу, який перебуваємо на цьому світі, дізнаємося про землю та про нас самих надзвичайно мало. Тому не варто тішити себе думкою, що наше перебування тут наділене якимось особливим значенням відносно усього нашого буття. Ми всі народилися з радості і до радості повертаємось.

«ЛЮДИНА НАДІЛЕНА ЗДАТНІСТЮ ТВОРИТИ ДОБРО…»
Післямова

Якоб Ернст Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року в Аренсбурзі, помер 31 липня 1952 року в Амбаху, що коло Штарнберґерського озера. У 20 роках минулого століття – один з тих німецьких письменників, котрим найбільше зачитувалися. Світову славу письменникові принесла «Бджілка Майя та її пригоди», яка вийшла з друку 1912-го та була перекладена більш ніж сорока мовами світу, й опублікований у 1915 році «Небесний народ».

Як уже було сказано, Вальдемар Бонзельс народився 21 лютого 1880 року другою дитиною (загалом було п’ятеро) у сім’ї аренсбурґського аптекаря Райнольда Бонзельса (1843–1922 pp.). У 1884 році батько продав свою аптеку в Аренсбурзі та перебрався до Берліна, де почав вивчати стоматологію. З 1890 по 1897 рік він мав приватний стоматологічний кабінет у Кілі. Тут юний Бонзельс ходив до гімназії, проте навчання у ній покинув сімнадцятирічним. У Білефельді він здобув економічну освіту і з кінця 1900 року до 1902-го працював спеціалістом з торгівлі у друкарні міста Карлсруе. Після цього Якоб Ернст Вальдемар навчався у Бетелі, Базелі та Англії, освоюючи фах торгового місійного представника, після чого за дорученням Базельської місії 1903 року поїхав до Ост-Індії, де пропрацював, однак, лише по квітень 1904-го. Критику роботи згаданої місії в Індії Бонзельс виклав у відкритому листі «Чому я покинув Базельську місію». Цей лист побачив світ у видавництві «Е. В. Бонзельс та компанія». Його майбутній письменник заснував невдовзі після повернення з Індії разом зі своїми друзями Гансом Бранденбургом Берндом Іземанном та Карлом Штраусом. Містилося воно у районі Швабінґа (Мюнхен).

Спочатку Бонзельс був одружений із Карлою Бранденбург, сестрою одного зі співзасновників друкарні, проте з народженням другого сина вони розлучилися. Кілька років по тому він одружується з Елізою Остенмаєр, її батько допоміг колись Вальдемару влаштуватися на роботу в Базельську місію. У цьому шлюбі в Бонзельса також народилося двоє синів. На початку 1910 року сім’я перебралася у будинок друга та співвласника друкарні Іземанна. Будинок розташовувався у Шлясгаймі, коло Мюнхена. Саме там письменник написав «Пригоди бджілки Майї». Як уже згадувалося, повість вийшла з друку в 1912 році, була перекладена понад сорока мовами і зробила Бонзельса відомим у цілому світі. Того ж 1912-го Бонзельс виходить зі згаданого видавництва, яке він колись заснував з однодумцями.

Коли вибухнула Перша світова війна, Якоба Ернста Вальдемара, як військового кореспондента, посилають спочатку в Галіцію, а пізніше – в Балтійський регіон. 1918 року письменник купує будинок в Амбаху, що примістився на східному березі Штарнберґського озера. Там Бонзельс прожив аж до самої смерті. Його дружина та сини, проте, не переїхали в Амбах: батько сімейства хотів жити сам. Таким чином, сім’я розпалася.

У 20-х роках письменник був одним з найбільш читаних авторів Німеччини. Аж до 40-го року він плідно працює, а ще виступає з лекціями і читає свої книги у Німеччині, Австрії, Швейцарії та США.

Коли до влади приходить Гітлер, друг юнацьких років Ганнс Йост, котрий був у той час президентом міністерства літератури та письменності Третього Рейху, допомагає Вальдемарові стати членом цієї установи. Під час Другої світової війни Бонзельс працює видавцем «Мюнхенського журналу польової пошти». 1943 року накладом у 100 примірників та «не для широкого загалу» виходить роман Бонзельса «Грек Дозітос». Після закінчення війни письменник потрапляє до американо-британської окупаційної зони і йому забороняють друкуватися. 1947-го він виступає свідком захисту у процесі денацифікації проти Генрієтти фон Шірах.

Близько 1948 року письменник переробляє свій твір «Дозітос» і друкує його у видавництві «Корона» у Нойштадті (Гаардт; французька окупаційна зона). 1952-го він перейменував роман, назвавши своє творіння «Забуте світло».

1949-го Бонзельс захворів на лімфогранулематоз (хвороба Годжкіна). Наступного року він одружується з Розе-Марі Бахофен, яка вже довший час була його супутницею в житті. 31 липня 1952-го року письменник помирає у своїй садибі в Амбаху, урна з його прахом похоронена в садку коло будинку.

1932 року в місті Аренсбурзі, де народився письменник, вулицю назвали його іменем. В Обершлайсгаймі, місті, де Якоб Ернст Вальдемар написав «Пригоди бджілки Майї», одна з вулиць також має його ім’я. Вулиця Бонзельса є також і в Кілі. Тут, як уже мовилося, письменник навчався у гімназії. Попередньо зареєструвавшись, можна відвідати його будинок та кімнату пам’яті з експонатами, що нагадують про письменника.

Більшість творів Бонзельса написано у неоромантичному стилі. В творах, серед іншого, червоною ниткою проходить тема здобуття свободи від обмежувальних суспільних рамок з їх прив’язками та умовностями. Проблему свободи особистості ми знайдемо і в «Бджілці Майї», і в пізніших творах письменника також. 1933 року всі книги літератора (за винятком «Пригоди бджілки Майї», «Небесного народу» та «Подорожі в Індію») спалила націонал-соціалістична студентська спілка через небажані еротичні сцени.

Фонд Вальдемара Бонзельса та Мюнхенський літературний дім провели 3 та 4 березня 2011-го року літературні дні «Бджілці Майї 100 років – літературна творчість Вальдемара Бонзельса та її спадок».

А тепер зупинімося докладніше на повісті «Небесний народ».

Перед цим, на додаток до всього сказаного вище, хочеться зазначити, що завжди були письменники, які писали на догоду своєму читачеві. Немало таких і сьогодні. А були і є такі, котрі хочуть поділитися з книголюбами відчутим та побаченим. Це певною мірою стосується і Вальдемара Бонзельса. У згаданому творі митець розкриває нам своє, направду оригінальне бачення природи та її взаємозв’язку з вірою і християнським ученням про любов до ближнього.

Звичайно, автор не дає читачам вичерпної відповіді на всі запитання щодо самоусвідомлення та ставлення до тих, хто нас оточує, краю, де ми живемо, довколишньої природи й віри в Бога. Митець лише окреслює шляхи, якими можемо піти, а можемо й оминути.

Загалом, «Небесний народ» – повість філософська, хоча й читається, як казка. Та й справді – у ній звірі й рослини говорять, радіють і страждають. Крім того, діє зовсім казковий персонаж – ельф. Однак автор зумів, здавалось би, через прості життєві ситуації, через взаємини тварин і рослин заглибитися в суть нашого плинного життя, зазирнути в душі земних істот і висвітлити там найпотаємніше.

Є в повісті й кілька тремких сюжетів, де діють люди. Це «Ассапа та Єн», «Трауль», «Помираюче дитя» й «Царство». Як не парадоксально, але ці розділи, мабуть, сприймаються найважче. Можливо, від того, що такі вже ми, люди, м’яко кажучи, недосконалі, а подекуди й жорстокі. А може, тому, що змушують кожного зазирнути собі в душу і чесно визнати, де діємо по совісті, а де йдемо лукавими стежками.

Особливо хочеться виділити розділ «Царство», в якому біблійний сюжет подано з такою експресією (на межі надриву), що аж мурашки по тілу бігають. Тому, хоч-не-хоч, задумуєшся про вічність: а як там далі, чим треба платити в небі за свої земні справи?

Тобто – повість, з одного боку, розповідає про життя мешканців лісової галявини, а з другого – через їхні відчування та переживання осягаємо сенс нашого буття в цьому, такому непростому, білому світі.

Слід зауважити, що в «Небесному народі» автор не цурається мальовничих описів природи та всього живого. Він просто милується та чудується власними героями! І не важливо – чи це лис Райнер зі своїми хижими повадками, чи добродушний їжак Гассан, чи це стара і мудра сова Уку, чи сам головний персонаж – ельф. Усі вони мають риси, притаманні людям. Тож мимоволі забуваєш, що це, по суті, безмовні створіння, і вважаєш їх рівними нам істотами.

Ось так майстерно автор веде читача хитромудрими сплетіннями фантазій, оповідок, бувальщин та реальних подій, щоби показати нам нас ізсередини, показати нашу велич, а подекуди, як не прикро, й нашу жалюгідність.

Ну, що ж, якою б не була гіркою правда, на неї не нарікають. Просто треба пам’ятати слова маленького ельфа, що «…Людина суттєво відрізняється від усіх інших. У неї є те, що ставить її вище над усіма земними створіннями, – це свобода дії… вона наділена здатністю вибирати й творити добро. Коли вона так чинить, то стає подібною до Творця».

Ось такою життєвою мудрістю наповнені сторінки книжки. Тож читаймо, думаймо, вникаймо і вирішуймо кожен за себе…

Від редакції