Текст книги "Небесний народ"

Автор книги: Вальдемар Бонзельс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Розділ десятий
АССАПА ТА ЄН

Оскільки вже мова зайшла про Ассапу – жабу, котру саме зібрався відвідати ельф, я також хочу вам оповісти й історію її брата. Воно завжди добре дізнатися більше про тих, з ким доведеться уже невдовзі мати справу.

Взагалі-то Ассапа не була уродженкою галявини. Вона з’явилася на світ у струмку, якщо вже бути точним, то набагато нижче від перелісся, власне, майже у тому місці, де потічок впадає у Совине озеро. Довкола нього на берегах ростуть прадавні верби, в дуплах яких знайшли собі притулок чимало сов. Через них, власне, озеро і почали називати Совиним.

Отож Ассапа та її брат Єн, тільки-но день починав схилятися до ночі, завжди чули пугикання сов. А позаяк цей звук уважався жаб’ячим народом поганою прикметою, то безклопітного майбутнього їм годі було й чекати. Квакші виглядали ще зовсім юними, у них тільки-но виросли ноги, а от хвостики, за допомогою яких малі так вправно пересувались у воді, ще залишилися. Такий стан речей не особливо тішив жабенят, адже достеменно не знали, чи вони ще пуголовки, чи вже доросли до великих ропух.

Та як би там не було – ранок видався просто чудовим. Жабки ніжилися, сидячи на краю листка підбілу, а той злегка колихався на повільній течії струмка. Малі спостерігали вранішнє небо, що повільно синіло.

Єн тихенько сам до себе наквакував ранкову пісеньку. Він робив це, на жаль, зовсім бездумно, а власне, даремно.

 
Господи, той, що над нами,
Дай поживи хоч часами,
Дай нам сили, щоб стрибати,
Мух ловити і зростати.
 

Accaпa, зручно влаштувавшись на краю листка, кивала в такт і задоволено думала, що вже зараз почне ловити мух. Ото настануть часи! Раптом голосний зойк брата повернув її з рожевих мрій у реальність. Єн, перелякано та в розпачі, дививсь у воду позаду себе.

– Мій хвостик, – лементувало жабеня. – Він відпав і тепер пливе за водою!

Ассапа й собі подивилася туди ж. А воно й справді: на поверхні колихався, повільно віддаляючись за водою, хвостик її брата.

– Я не можу такого допустити! – знову голосно зойкнув Єн. – Я мушу собі його повернути, він мій!

Жабеня приготувалося стрибати у воду, щоби здобути втрачену власність. Проте Ассапа була набагато розважливішою за свого гарячкуватого брата. Отож вона відразу остудила його поспіх, сказавши:

– Ти нагадай собі, скільки в Совиному озері щук! Тож якщо струмок тебе потягне туди, на глибочінь?.. Ти думаєш доплисти до берега і не потрапити комусь в зуби? Крім того, навіщо той хвіст здався! Що ти збираєшся з ним робити?

Малому Єну стало сумно аж до сліз. На якусь мить йому здалося, що там, у воді, відпливає його дитинство. Відпливає далі й далі – цього вже ніколи не повернути. Єн відчув себе набагато краще лише тоді, коли Ассапа зачудовано глянула на нього і сказала: «А тепер ти виглядаєш як справжня жаба!»

Її братик, усе ще плачучи, глянув на своє відображення. Він намагався побачити те місце, де ріс хвіст, а натомість уздрів свій цілком дорослий жаб’ячий вигляд.

– Але гарно! – захоплено прошепотів він. – Могла ти собі таке хоча б уявити?

– Ну, – було очевидно, що жабка добряче заздрить, – рано чи пізно щось подібне мусило статися. Старий Бурр про щось таке оповідав, повернувшись якось з місячного концерту. Казав, що одного дня пуголовки втрачають хвоста і стають жабами.

Ассапа примовкла й задумалася, втупившись в одну точку.

Ви знаєте, мені так шкода, що не можу розповісти ще й про старого Бурра. Тоді оповідь занадто б затягнулася, бо про нього стільки усього можна сказати! Старий Бурр – одна з найдосвідченіших жаб у струмку. Та що там струмку, можна із впевненістю говорити, що й на озері також! На жаль, час бере своє, і Бурр уже добряче постарівся, проте зберіг неабияке почуття гумору та здоровий глузд. Може, колись в іншій книзі я оповім вам і його історію. Так, його життя було надзвичайно різноманітним, а крім того, Бурр належав до небагатьох жаб, які, потрапивши у дзьоб лелеки, змогли втекти. Порятунок стався тому, що бузько раптом від щирого серця розреготався. Що було причиною того сміху, ніхто, за винятком, ясна річ, самого чорногуза, повісти вже тепер не може. Хоча наш герой і досі має думку, що настільки досвідчену та поважну жабу просто не посміли з’їсти з поваги до неї. До того ж – Бурр є автором відомої жаб’ячої пісні, котра стала тепер достеменно народною, бо її співають пулькаті мешканці Траульського струмка та Совиного озера:

 
Коли місяць виходить на наше озéрце —
Туга, розпач і жаль крають жаб’яче серце.
Душа завмирає: злетіти б у небо —
І більше нічого, нічого не треба!
 

Ассапа та Єн також уже знали цю пісню, хоча квакати її в хорі з усіма ще права не мали. Проте на той момент, коли ведеться розповідь, їм було не до співу, обоє жабок задумалися геть про інше. Особливо це стосувалося Ассапи. Вона в думках порівнювала себе з братом. Він тепер зовсім, як жаба, не те, що вона. А як швидко він нею став! І ніхто ж про таке навіть уявити собі не міг.

– Брате, хапай його! – вигукнула Ассапа зненацька. Їй в голову прийшла ідея революційного способу прискорення еволюційного процесу. – Ми його відірвемо.

– Кого його? – дещо отетерів Єн.

– Мій хвіст, брате. Терпіти його не можу, причепу. Твій он сам по собі відпав. А ми ж з тобою народилися в один день!

Єн згодився:

– Ну гаразд, спробуймо.

Правда, це прозвучало дещо нерішуче. Справа в тому, що брат вельми хотів якусь хвилину-другу залишатися дорослим наодинці. Тоді він би зміг розповісти меншій сестрі про свої враження, як це воно – бути дорослим.

Проте затію довелося відкласти, бо нараз стало дуже гамірно: мимо пропливла чимала дровиняка, на якій сиділо двоє маленьких, сірих та слизьких слимаків. Крім них, там примостилися величезна синя муха й щипавка. Найбільшу увагу привертала до себе щипавка. Вона була дуже збуджена, металася туди-сюди і щось гарячково вигукувала, розмахуючи лапкою-рукою. Жабки добре всього не чули, до них долітали тільки уривки фраз: «…полишена батьківщина», «…еміграційні процеси» та «…великий потік». Потім до них донеслося ще щось на кшталт: «Я сама вибрала таку життєву дорогу».

Ось так щипавка і плила на своїй гілляці за течією, а очерет, що ріс на березі, кидав смугасту тінь, і виглядало, ніби пливеш через довжелезні штаби.

Ассапа хитнула головою і, подивившись услід незнайомій комашині, спитала:

– І чого це їй треба. Виглядає, бідака, наче Богом ображена.

– Може, якось кавалок дерева, на якому вона пливе, таки приб’є до берега… Вона зійде, та й буде їй там нова батьківщина, – відповів задумливо Єн. – Цілком можливо, що таке станеться.

Ассапа кивнула на знак згоди.

– А тепер тягни сильно, як тільки можеш, – холоднокровно наказала вона.

Єн взявся до справи з чисто братньою самовідданістю. Як наслідок – хвіст і справді відірвався, від чого обидві жаби хляпнули у воду обабіч листка. Ассапа випірнула першою, і тепер це вже був не якийсь там пуголовок, а справжня, хоч би там що, жаба. Щасливі від осягненого, жаби обійнялися та дали клятву протягом усього життя завше допомагати одне одному в скрутну хвилину.

Як зазвичай, воно повсякчас так: коли нараз тобі посміхнулося щастя, тоді завжди маєш якісь хороші наміри на майбутнє.

На превеликий жаль, усім цим планам так і не судилося здійснитися, бо маленький Єн несподівано потрапив у полон до хлопчиська. А сталося таке: будь-яка розсудлива жаба, коли до струмка наближається людина, лелека або ж хтось набагато більший (тобто хто становить чи може становити потенційну небезпеку), стрибає на дно і збаламучує воду, щоби замаскуватися. Таке зробив і Єн. Одначе досконало відпрацьована тактика дала збій, бо хлопчисько прийшов зі зброєю-сіткою, прикріпленою до кола з довжелезним держаком. Скоріше всього, це знаряддя слугувало для ловлення метеликів. Проте хлопчик успішно використав його з іншою метою: впіймати Єна. Сітка підхопила жабеня, витягла на поверхню і, коли вода стекла, воно безпомічно заборсалося в очеретяних стеблинах на дні сачка. Потім бранець просто занімів, вражений несподіваною тактикою, небаченими досі тенетами, та усвідомивши, в яку халепу потрапив.

Хлопчик нетерпляче підняв сачок на рівень очей і почав роздивлятися улов, а Єн вжахнувся від розмірів, як йому здавалося, велетенських синіх очей, що розглядали його з-під копиці жовтого волосся, в якому виблискувало сонце. Після цього жабеня зовсім близько почуло жахливий громовий голос і через отвори у сітці побачило ще когось. Ця істота мала такі ж сині очі, проте волосся – набагато довше. Вона стояла і також з цікавістю зиркала всередину сачка. Правда, голос в іншої істоти був дещо тоншим. Говорили, звичайно, про нього. Звуки вилітати з червоних ротів двоногих, і було видно, як там зблискували білі зуби. Безуспішно намагаючись видертися по сітці, щоби втекти із пастки, Єн розпачливо думав про те, що, мабуть, попасти до дзьоба лелеки набагато краще, ніж до рук людей. Він почав проситися на волю, однак його не розуміли і не відпускали, а жабеня, своєю чергою, не тямило того, що поміж собою говорили діти.

Проте ми з вами можемо чудово зрозуміти їхню бесіду.

– От зараза, – незадоволено сказав хлопчик до маленької білявої дівчинки, яка вибігла разом з ним на перелісся, – знову упіймалася звичайна, брунаста. А мені хоча б раз справжню зелену квакшу вполювати.

– Ага, – погодилася його супутниця, – це знову брунаста, але ж гарненька яка, маленька, зовсім не така гидка, як великі!

Здавалося, що почувши ці слова, хлопчик задумався.

– Я її таки візьму з собою.

З цими словами він запхав руку в сачок і вхопив Єна.

– Може, хоча б ця розуміється на погоді, а як ні, то навчу.[2]2
  Уважається, що один з найточніших прогнозів – жаб’ячий. Шкіра цих земноводних має бути постійно вологою, тому в жарку суху погоду жаби сидять у воді, а перед дощем, коли вологість повітря збільшується, виходять «на прогулянку». Жабку використовували як домашній барометр. Жила вона в посудині з водою. І в цій посудині була маленька дерев’яна драбинка. Якщо жабка піднімалася по драбинці – буде дощ, плаває у воді – буде сухо та сонячно.
  Загалом у багатьох народів поява жаби пов’язувалася зі зміною погоди, точніше – з дощем. В корінних жителів Австралії існує легенда, що посухи в центральній, пустинній, частині їхньої країни пов’язані з підступними намірами злої гігантської жаби, котра випиває усю воду. Щоби повернути воду, герої легенди намагалися цю жабу розсмішити. У Європі та в Англії вважалося, що квакша може викликати дощ, тож молилися, просячи її про це.


[Закрыть]

Юний мисливець узяв жабеня за лапку, вийняв з сачка і, піднявши догори, почав розглядати його на фоні неба. Тим часом дівчинка зняла кришечку з овальної, пофарбованої в зелений колір бляшанки, котру її брат носив підвішеною через плече. І ось Єн зник у ній, ніби в пащі зеленого чудовиська. Перед тим, як упасти на дно, наш бранець почув оглушливий, ніби удар грому, гуркіт, бо кришку швиденько поставили на місце. Це зробили похапцем, адже з бляшанки могли чкурнути раніше впіймані полонені. Опісля стало темно.

Єн досить швидко втямив, що потрапив у в’язницю. Так само швидко та зі страхом зрозумів, що тут не сам. Темрява навколо дзижчала, гуділа та шкрябала лапками об стінки бляшанки. Вона була наповнена переплетенням з ніжок, вусиків та крилець, вогких і сухих тілець. До того ж у тісному закритому просторі ще й різко пахло всілякими травами та квітами, адже в бляшанку накидали і їх.

Маленького Єна все більше охоплював страх, бо так воно завше: якщо вже налякався, то незнання, що робити далі, й темрява наганяють жаху все більше та більше. А жабеня, як вже не старалося, та розгледіти хоча б щось у пітьмі так і не змогло.

Воно чуло зойки, глибокі зітхання та просьби звільнити або принаймні хоча б дати трішечки більше світла. У небораки Єна аж сльози на очах виступили. Він утямив, що навколо в пітьмі починає згасати життя. Жабеняті не були відомі голоси усіх напханих сюди квітів та рослин. Проте з їхніх зітхань зрозумів, що перебували вони в гнітючому становищі. Окрім того, бляшанка постійно підстрибувала та колихалася, і всіх, незважаючи на спроби знайти собі затишок, раз у раз метляло та кидало в різні боки.

Нараз Єн опинився в одному з кутків своєї в’язниці, де вже лежала веретільниця. Саме в цей момент хлопчик зняв бляшанку з плеча і опустив її на траву, отож стало спокійніше.

– Ой лишенько, – сказала мідянка до Єна, – вам уже доводилося пережити щось подібне?

– А ви як гадаєте, – відповів питанням на запитання Єн, – де це ми, і що з нами буде? Що це все взагалі означає? Повірити не можу, що втрапив у таку халепу…

– А хто б у таке повірив! Хіба ж можна так поводитися? – зітхнула веретільниця і крутнулася. – Сама не знаю, у кого спитати що й до чого. Але нехай, як би там не було, а я знайду спосіб вислизнути. От якби ще отруйною бути…

Над ними з листя почувся шепіт:

– Ох, а як було світло над жовтими квітками!

Це обізвався метелик, його затиснуло між стеблами рослин, а крильця мав зламані. Більше він уже не говорив. Почувся голос великого виноградного слимака. Йому було дуже зле від постійного гойдання бляшанки, отож промовляв запинаючись:

– От якб-би не дім на спи-иині, то я б т-тоді так р-рвонув, що ба-багато хто з т-тварин поз-заздрив би!

За якусь хвилю коробкою почало знову невблаганно трусити, цього разу рівномірно й різко, бо хлопчина кинувся бігти. Він запізнювався, отож намагався прийти додому вчасно. Вдома він гримнув бляшанку на стіл, і там вона залишилася на довший час. На цьому етапі спокою полонені, котрі вціліли, продовжуючи перебувати в повній темряві, намагалися з’ясувати, скільки ж їм ще залишилося жити.

Тим часом Єн завів собі цілу низку приємних знайомств, хоча робити це в темряві справа нелегка: раз по раз плутаєшся, звертаючись не до того, нервуєшся, отож загальний настрій був кепський. З усієї компанії єдиним оптимістом залишався коник-стрибунець. Незважаючи на все, він будь-що намагався вистрибнути, та кожен раз налітав на перешкоду і падав додолу. Було лише чути ритмічне гупання – це він стукався головою в стінку. Після чергової спроби відчайдух упав на ящірку, що викликало роздратування добродушної тварини:

– Та облиште нарешті! – буркнула вона.

– Я вас не знаю, – гордовито обізвався стрибунець, – а тому не розмовляйте зі мною, бо мені вас не представляли.

– Отож бо й воно, – розізлилася ящірка. – Раз ми не знайомі, то нема чого мені по плечах скакати.

– Не хочете познайомитися, як годиться, ну й нехай! – розпалився стрибунець. – Тільки дозвольте мені злізти. Між іншим, ви якби могли, то теж би скакали. Як хто вміє плигати, то він обов’язково це робить.

Ящірка зітхнула. В такій ситуації розпочинати ще й сварку не було ніякого сенсу. Тому вона примирливо відповіла:

– Зауважте, це нещастя спіткало нас усіх. Отож будьте, принаймні у висловлюваннях, скромнішими.

– А мені з цієї скромності ні наїстися, ні напитися, моя люба! – змінив тон коник-стрибунець. – На неї надії мало. Я вже краще покладуся на свої ноги, вони мені допоможуть, от це вже точно. Як тільки-но знімуть кришку, тоді побачите, на що я маю надію і на що вони, мої ноги, здатні.

Єн уважно слідкував за розмовою. «Як цікаво, – думав він при цьому, – дізнатися про характер тих, кого раніше просто їв. А ідея, зрештою, не така вже й погана. Отож, як тільки кришку знімуть, і я спробую вистрибнути на волю».

А кришку зняли вже зовсім скоро. Хлопчик зібрав навколо столу, де лежала ботанізирка,[3]3
  Спеціальна бляшана коробка. Її використовували для збирання та транспортування рослин, з яких в подальшому робили гербарій (заст.).


[Закрыть] всю родину, щоби показати своїм найближчим здобуті трофеї.

Єна засліпило яскраве світло, котре хлинуло в темряву в’язниці. Спочатку він не бачив майже нічого, лише обриси людських облич, які низько схилилися над коробкою. Жабеня згадало собі про наміри коника-стрибунця і навмання плигнуло, що було сили, кудись в порожнечу. Єн приземлився на тверду, лискучу поверхню, розгубившись, куди тікати далі. Отож не помітив, як рука хлопчика опустилася і міцно вхопила його. Долоня була теплою, вона описала дугу, здригнувшись, на мить стиснула Єна ще міцніше, а потім несподівано відпустила зовсім. Жабеня, на превелику свою радість, шубовснуло кудись у прозору воду, де на дні зеленіла усіляка густа рослинність. Воно відразу з усіх сил пішло на дно і заховалося, наскільки це було годен, межи листками очерету. Втікач дещо здивувався: від його стрибка намул на дні не піднявся, а вода зовсім не скаламутилася.

Жабеня не знало, куди потрапило, як навіть і не підозрювало, що мимоволі стало рятівником значної частини в’язнів бляшанки. Справа в тому, що коник-стрибунець, а також частина інших використали сум’яття, котре виникло внаслідок відчайдушної спроби Єна втекти, й чкурнули хто куди. Змогли таке зробити, бо, на щастя, стіл з коробкою стояв на веранді, яка вела безпосередньо у садок.

Час тягнувся поволі, ось почало вже сутеніти: надходив вечір. Уже скоро маленький Єн зрозумів, що його не випустили на волю, а посадили до іншої в’язниці. Вона була кругла, з прозорими, проте твердими, немов камінь, стінами. Жабеня здалося, воно полишило спроби вирватися на волю і лише сиділо непорушно, з відчуттям жалю та суму, коло прозорої стіни, дивлячись на сутінки в саду. Якось накривку з його в’язниці зняли – і чиясь рука вкинула досередини коника-стрибунця. Той розпростер усі свої лапки і непорушно плавав на поверхні води. Коник був мертвий. Єнові здалося, що це – його знайомий з першої бляшаної тюрми, проте не мав певності в цьому.

«Вони думають, я його їстиму?!» – міркував здивовано він.

Так, жабеня було досить голодним, проте жодна добропорядна жаба не їстиме мертвого коника. Ця комаха ковтається лише тоді, коли жвава, прудка і молода. Такий коник, потрапивши у шлунок, має ще деякий час там шарудіти, вже не кажучи про приємне шкрябання у горлі, коли ним просувається.

Єнові стало дуже сумно. Як воно далі буде? Надворі над садком завис кругляк-місяць, що світив у скляну клітку. Мертвий коник-стрибунець на поверхні повільно крутнувся, і його жахлива велетенська тінь зробила те саме на підвіконні, де стояла прозора тюрма. Там само, на підвіконні, Єн побачив і свою власну тінь: круглу та незграбну, схожу на вогку пляму між сріблистими смужками від води, скла та місячного світла. Усе навкруги виглядало лякливо чудернацьким і незнайомим, тож про сон можна було просто забути. Десь опівночі на підвіконня вибігла миша, через стінку заглянула в слоїк, але, очевидно, не побачивши нікого знайомого, швиденько метнулася знову в темряву, бо звідти її хтось покликав.

Трохи пізніше втомленого Єна таки зморив сон. Він заснув надовго, бо коли прокинувся, то надворі уже стояв ясний день і сонячне проміння виблискувало у росі на зелені. За якусь хвилю прийшов хлопчик, що його упіймав, і з цікавістю подивився через скляну стіну в банку. Він так вперся носом у скло, що той на кінчику став гладким і круглим. Після цього «юний натураліст» зняв кришку, витягнув жабеня та поклав його на білу тканину. Він загорнув Єна в матерію і почав витирати його з усіх боків, щоб той став сухим. Нашому полоненому не було чим дихати, і він уже почав думати, що зараз ось-ось задушиться. Тим часом полотно розгорнули, і хлопчик почав однією рукою розмішувати пензликом фарбу в маленькій посудині, а другою тримав Єна. Потім він почав фарбувати свого бранця в зелений колір.

Хлопчикові, власне, була потрібна зелена жабка, бо саме така передбачала погоду.

Єн аж розплакався, бо ніяк не міг зрозуміти, навіщо з ним таке роблять. Він перелякано спостерігав, як спочатку його світлий животик, потім коричнева спинка, а за нею і голова робилися зеленими. Більшої неприємності просто уявити собі не годен. Єн усіляко намагався показати, що зовсім не згідний з подібного роду перенесенням в інший жаб’ячий підвид. Проте усі його знаки спротиву до уваги не бралися: хлопчисько пристрасно мазюкав пензлем далі й аж заходився радісним сміхом, коли бачив, як Єн почав плигати по столі, залишаючи повсюди зелені плями.

Геть-чисто збите з пантелику жабеня знову посадили в скляну банку. Тепер, правда, у ній було менше води, але з’явилася маленька дерев’яна драбинка. Саме на її верхніх щаблях Єн мав висихати, бо зрозуміло, що коли погода для жаби сприятлива, вона сидітиме вгорі на драбинці, а не у воді. Тепер експонат з банки став зеленим, а тому був зобов’язаним робити усе так, як це роблять особини з його підвиду. В крайньому разі – так уважав хлопчик.

«Сумнішим вже бути не може», – думав Єн, і йому захотілося померти. Маючи такий колір, він тепер не міг з'явитися перед своїми рідними. А як відреагує Ассапа, коли побачить його такого?

Сонце почало припікати, і наш бідака задумливо та знічено спустився по драбинці у воду, щоб трішки охолодитися. Проте ледве він устиг пірнути, як помітив, що рідина навколо нього починає зеленіти, а він знову набуває колишнього забарвлення. Жабеня сприйняло це не інакше, як чудо. Воно перелякано видряпалося по драбинці знову вгору і тепер здивовано дивилося на зелену воду під собою. Очевидно, що старий Бурр з рідного ставка таки правду казав: «Остерігайтеся людей, вони великі чарівники!»

Уся ця історія з жабкою Єном мала трагічне завершення. Люди просто забули про нього, і він помер з голоду. Це сталося тому, що хлопчик та його сестра поїхали на канікули, а там було стільки цікавого! Тож діти й не згадували про свого зеленого бранця, що сидів у слоїку на підвіконні веранди. Хоча сказати, що вони забули Єна, також буде неправильним. Вони ж бо не знали навіть його імені.

Єн помер на третій день, так і не дочекавшись допомоги. Це були останні, дуже важкі дні для маленького брата Ассапи. І добре, що ніхто в Трауленському струмкові не бачив його мук.

З того часу минув рік…

В останні години свого життя наше жабенятко марило чистими водами рідного струмка та квітками шипшини над його хвильками. Потім воно заснуло від слабкості і вже більше не прокинулося. Це сталося чотирнадцятого серпня.