Текст книги "Кинджал проти шаблі"

Автор книги: Тимур Литовченко

Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Сулейман глибоко шанував матір, як і наказували традиції. Він думав, що ж скаже при зустрічі – адже вже чотири місяці уникав її товариства. А ця літня жінка така самотня у своєму гаремному світі!..

Проходячи широкими коридорами, володар помітив молоду блакитнооку дівчину й широко посміхнувся їй. Яскравий рум’янець покрив щоки красуні, вона вся затріпотіла й поспішила скоріше піти геть. Гарний знак, відзначив про себе султан. Дівчина свіжа, немов пуп’янок троянди...

– Що це за чарівне створіння? – поцікавився правитель у всюдисущого кізляр–аги.

– Одна з надісланих нещодавно русинок, подарунок хана Гірея, – непевно відповів той, а сам потихеньку відправив одного з молодших євнухів до валіде – доповісти про подію...

Теплі промені сонця ніжно торкалися різьблених віконниць на вікнах покоїв Хафізи. Вийнявши руку з–під теплого покривала, валіде–султан обперлася на широке підвіконня. Пряний аромат ялівцевого дерева торкнувся її ніздрів. Легке покривало впало на підлогу, тонка батистова сорочка трохи сповзла, ледь відкривши ніжні плічка, що досі зберігали молочну білизну й гладкість усе ще моложавої шкіри, яку невблаганний час чомусь помилував.

Валіде була маленькою, витонченою... але жахливо хворобливою! Вона відчувала моторошні головні болі, тому інколи не спала всю ніч, але й дотепер виглядала непогано. А все завдяки тиші, що панувала в її покоях... Багато років тому потрапивши в палац зовсім ще юною невільницею, вона була налякана і пригнічена тишею грандіозної споруди. Тепер же, через багато років, стала розуміти й цінувати необхідність тиші.

Хафіза посиділа біля вікна ще трохи, потім, гукнувши служниць, вдяглася у приготовані для прийому безформні одежі, неспішно полишила свої покої й в оточенні почту попрямувала у тронну залу. Це була найрозкішніша, величезна світла кімната, на всю ширину однієї із стін якої витягнувся низький вузький диван, поруч із ним примостився круглий горіховий столик. Валіде опустилася на одну з прямокутних подушок, складених у кутку. Зазвичай на прийомах вона намагалася сидіти на якійсь підставці з таким розрахунком, щоб відвідувачі дивились на неї знизу вгору. Тим самим матір султана підкреслювала свій високий статус. Однак зараз, при зустрічі з сином, усім своїм виглядом Хафіза, навпаки, спробувала показати власну беззахисність і уразливість, тому сіла якнайнижче, наскільки дозволяв її статус.

Правителька поставила біля ніг невелику скриньку, інкрустовану перламутром, дістала звідти невелике люстерко в золотій оправі, прикрашеній дорогоцінними каменями: колись цю штукенцію подарував своїй матері юний Сулейман... П’ятнадцятирічний юнак (тоді ще шах–заде) виготовив люстерко власноруч. Майстер–ювелір Костянтин доручив йому зробити золоту табакерку, проте парубок проігнорував наказ наставника й узявся за більш складну річ. Він працював дуже довго, старанно підбираючи самоцвіти, переробляючи й доповнюючи елементи оправи, доки не довів свій витвір до досконалості. Уста Костянтин хотів покарати учня за свавілля (себто за невиконання свого завдання щодо табакерки), але побачивши люстерко, замилувався роботою й змінив гнів на милість.

Поки велика валіде віддавалася спогадам, у двері обережно постукали: одна з наставниць прибула, щоб зі слів хадім–агасі повідати про зустріч Сулеймана й русинки. Звістка про те, що Нейше звернула на себе увагу султана, надзвичайно потішила велику правительку. Що ж, у цієї дівчини з’явилася непогана перспектива стати новою ікбал... або хоча б тимчасовою фавориткою її царственого сина!

– А чи буде Нейше присутньою на офіційній церемонії? – ніби ненавмисно поцікавилася валіде.

– Ні, пані, вона ще не пройшла повного навчання, – відповіла наставниця.

– Наказую підготувати Нейше до свята.

– Але ж, пані!..

– Я наказую, хіба цього недостатньо?

– Буде виконано.

– Отак краще! А тепер йди геть: я очікую сина.

Наставниця безшумно вийшла.

Султан прибув до валіде з безліччю безцінних дарунків. їх усе вносили і вносили, здавалося, їм не буде кінця... Але велика правителька навіть не дивилася на ці предмети: вона не бачила сина вже місяці чотири й тепер вирішила насолодитися спілкуванням з ним. Сулейман простягав матері тканини – вона відсувала рулони убік. Він розкладав на маленькому столику прикраси – мати як і раніше дивилася тільки на сина. Він поцікавився її здоров’ям – вона відповіла двозначно: незважаючи на безсонну ніч і нестерпний головний біль, а також на первісний намір виставити себе слабкою й беззахисною, Хафізі зненацька закортіло відчути себе здоровою, повною сил і енергії.

Тоді Сулейман заспокоївся й почав розповідати про себе: як важко довелося йому – але він упорався. Мати слухала й мовчки кивала. Вона відзначила, що за останні чотири місяці її хлопчик виріс і змужнів. Він дуже змінився: це вже не колишній захоплений юнак, що розкошував у Манісі, – це мудрий правитель Блискучої Порти ^[33]!..

Вони ще довго розмовляли, насолоджуючись спілкуванням, потім валіде стомилася й відразу ж по завершенні візиту султана заснула, немов маленьке дитятко – міцно й солодко. Уперше за чотири місяці мігрень відпустила її...

* * *

Офіційна церемонія почалася. Дівчата зібралися на майданчику біля великого фонтана, вони танцювали, співали, грали на музичних інструментах, потім вишикувалися довгою шеренгою. Всі були надзвичайно гарні, молоді й свіжі, веселі й енергійні.

Сулейман оторопів, побачивши стільки претенденток. Яку ж вибрати? Розгублено дивився він то на шанобливо усміхненого кізляр–агу, то на шеренгу красунь, проходжуючись уздовж їхнього ряду із шовковою квітчастою хусточкою в руці. Саме цю хустку він повинен вручити обраниці, але на якій з них зупинитися?..

Зненацька султан завмер, немов загіпнотизований величезними блакитними очима, у яких не було ні остраху, ні покірності, ані бажання звабити. Авжеж, він уже бачив ці прекрасні очі сьогодні вранці... і ці пухкі губки, і природний рум’янець на всю щоку!..

– Хто ти і як тебе звати?

– Я Марися, пане!

Хадім–агасі видав незрозумілий звук – щось середнє між обуреним зойком і жалібним беканням.

– Але для вас, о султане, я буду Нейше, – миттю виправилася дівчина.

– О Великий Аллах! – прошепотів уражений Сулейман і відразу простягнув дівчині заповітну хустку. Потім мовив, звертаючись до євнуха: – Я чекаю на Нейше сьогодні в моїх покоях.

– Ваша воля, о найбільший із правителів, – закон для нас, ваших вірних слуг! Сьогодні ж ця чарівна гюзель прийде до вас...

Головна управителька зробила русинці знак йти за собою й відвела до покоїв Гюльбехар, щоб та підготувала наложницю до майбутньої ночі: Марисю мали викупати в ароматних водах і відповідним чином одягнути, перш ніж увести в спальню правителя.

Отак Марися зробилася фавориткою самого Сулеймана! Султан не міг відірватися від русинки. Потопаючи в синяві її очей, він на певний час забув про все: про владу, про сина, про Ібрагіма й багато про що інше...

Русинка дістала апартаменти у верхньому гаремі, де було повно килимів, подушок, море подарунків і численну прислугу. Її меню тепер складалося з п’ятнадцяти вишуканих страв! Одне засмучувало красуню: тепер вона жила у верхньому гаремі, тоді як її люба Олександрунька як і раніше перебувала в розпорядженні валіде–султан.

* * *

Подруги бачилися дедалі рідше. Роксолана жила в тісній кімнатці для прислуги разом з десятком таких же роботящих дівчат. Вона була завантажена роботою, але не сумувала – працювала з вогником, постійно щось наспівуючи, час від часу регочучи весело й заразливо. Через це прізвисько Хуррем, надане їй самою Гюльбехар, намертво приклеїлося до служниці, потіснивши навіть її офіційне ім’я Роксолана.

Одного разу, прибираючи в покоях валіде, вона почула тужливий протяжливий стогін. Як виявилося, стогнала сама правителька: вона напівлежала на подушках, все її тіло пронизував жахливий біль, голову розривала нестерпна мігрень... Тихо підійшовши до своєї пані, Роксолана почала погладжувати її мініатюрні ніжки обережно й ласкаво. Гладила й обмацувала їх, немовби щось шукала. Правителька припинила стогнати: нехитрі маніпуляції зі ступнями принесли їй деяке полегшення...

Зненацька служниця натиснула на якийсь горбочок. Валіде пронизливо скрикнула, у кімнату вбігли стражники й покоївки, які миттю виволокли винну невільницю з покоїв правительки. Вислухавши звіт смертельно переляканої прислуги, головна наставниця коротко розпорядилася «нагородити» негідницю півсотнею батогів: ще б пак, якась рабиня насмілилася доторкнутися до самої валіде – нечувана зухвалість!!!

Доки Роксолану готували до екзекуції, головна наставниця щосили розпікала її:

– Як ти насмілилася, мерзотнице?! Це ж сама валіде–султан!..

Але негідниця вперто повторювала, мов заведена:

– Так навчила мене тіточка Марта – велика цілителька! Вона завжди говорила, що затяжного виснажливого болю можна позбутися, лише перенісши біль миттєвий.

Головна наставниця не вгамовувалась:

– Ти добре подумала, що говориш і вчиняєш?! Заподіяти біль самій матері султана – та за таке страчувати треба!!! Тому подякуй, що я веліла всього лише відбатожити тебе! Нехай же шрами на спині вічно нагадують тобі про те, що...

– Я думаю, валіде зараз стане легше і вона покличе мене до себе, – з певною зловтіхою мовила Роксолана й раптом дико зареготала, чим шокувала всіх присутніх.

Першою отямилася від шоку головна наставниця, яка вигукнула ображеним тоном:

– Ах так?! Отже, тобі весело?! Весело тобі, мерзото?! Весело настільки, що ти насмілилася перебити мене?! Ну, тоді тримайся!!!

Євнух змахнув батогом, але тут Роксолана утнула новий неймовірний фокус: затягнула сумну пісню... Євнух миттю розгубився й опустив батіг.

І в ту ж мить у двір вбігла тіточка Емель із лементом:

– Велика валіде–султан своєю волею наказує звільнити рабиню Роксолану й терміново відвести до її покоїв!

Сказати, що всі були вражені, – це не сказати нічого... Але хто б ризикнув піти проти волі матері султана?! Тому євнух беззаперечно розв’язав бранку, а тіточка Емель допомогла їй одягнутися й повела до валіде.

Коли вони увійшли до правительки, та зустріла їх чарівною посмішкою й наказала служниці:

– Підійди до мене, Роксолано.

Вона наблизилась до пані. Хафіза відкрила скриньку, що стояла поруч, видобула звідти кілька брязкіток і мовчки простягнула служниці.

– Спасибі, шляхетна пані, – подякувала Роксолана правительці, низько вклонившись. Але відразу ж запитала: – А чи можна відмовитися від твоїх дорогоцінних дарунків і одержати замість цього дозвіл час від часу відвідувати лікарню?

– Що за дивне прохання? – набурмосилася валіде.

– Пані, там є невеличка бібліотека, наповнена сувоями й пергаментами: я б із задоволенням почитала! А також там є сховище, де зберігаються сушені трави й інші цікаві речі. Я погано пам’ятаю свій рідний будинок – усе, що було зі мною колись, до полону, бачиться немовби в тумані. Але моя подружка Марися... тобто Нейше, розповіла, що в моєму будинку була тіточка Марта – велика цілителька. І я дійсно згадала мою найдобрішу тіточку! Отож, о велика пані, мені здається, що, перебираючи трави у сховищі, я зможу більше згадати про рідний дім...

Хафіза була вкрай здивована: уперше на її пам’яті служниця відмовлялася від дорогих дріб’язків, попросивши замість цього дозволу читати сувої й пергаменти, торкатися пучків сушеного зілля! Вона не знала, як найкраще відповісти на таке дивне прохання.

Зненацька різьблене вікно розчахнулося через протяг, і в кімнату вдарив порив сирого холодного повітря. Русинка миттю зірвалася з місця й накинула на плечі валіде теплу в’язану шаль.

«З непокірливої русинки вийде чудова слухняна покоївка! Дівчина швидко міркує й уміє наперед вгадати те, чого потребує її пані в наступну мить: цінна якість для прислуги... От тобі й Хуррем!» – подумала Хафіза. Отже, вона була права, прийнявши дивну реготуху в подарунок від Ібрагіма. Мабуть, треба дозволити їй те, про що вона просить...

Уголос же Хафіза мовила:

– Запам’ятай, служнице: відмовлятися від дарунків господарів не можна! На перший раз прощаю тебе...

– Дякую, о велика пані! Я прийму твої коштовності.

Валіде задоволено кивнула і звернулася до тіточки Емель:

– Відтепер Роксолана звільняється від усіх видів робіт, бо стане прислуговувати тільки мені одній. Забезпеч моїй служниці допуск до бібліотеки і сховища лікарських трав при приміщенні для хворих.

Роксолані виділили окрему кімнату біля покоїв матері султана. Відтепер зникла сама можливість бачитися з подружкою Марисею... Але чи то під впливом відвідувань бібліотеки й сховища зілля, чи ще з якоїсь незрозумілої причини пам’ять поступово поверталася до Олександри. Ночами їй снилися маленькі вулички, широкі лани і степи, густі ліси й небезпечна норовиста річечка Горинь. Вона також згадала, як ходила разом з Марисею за грибами і ягодами, як їм було добре в рідному Рогатині...

До речі, поступово згадувала й дедалі більшу кількість мудрованих рецептів, засвоєних від найдобрішої тіточки Марти! Поступово валіде–султан оцінила вміння нової служниці приготувати та вчасно піднести благодатний відвар або настоянку, або інше зілля, що приборкувало нестерпний біль, надавало бадьорості й сил.

І Хафіза ще більш прихильно оцінювала подарунок Ібрагіма–ефенді.

* * *

Одного разу Роксолана одержала від Нейше коротеньку записку: подружка просила про термінову зустріч. Як на лихо, валіде вередувала і весь день ні на крок не відпускала від себе русинку: то книгу їй почитай, то ароматні травички завари та принеси, то витиранням цілющим коліна намасти... Роксолана з ніг валилася, але їй дуже хотілося довідатись, про що ж побажала повідати Марися?! Тому вже пізно вночі вона, набравши брязкіток для задобрювання гаремної сторожі, пробралася в кімнату Нейше.

Та повідала подрузі, як разом з іншими фаворитками виїжджала на прогулянку по місту. Одягнені у вуалі наложниці сиділи у критих візках, їх супроводжували євнухи й численна охорона. Візки рухалися повільно, часто зупинялися, одаліски намагалися фліртувати з охороною й перехожими, але марно: ласкаве слово, сказане наложниці блискучого володаря Порти, можна було розцінити як замах на його власність – а хто б ризикнув зробити таку дурість?!

Загалом, Марися жахливо нудьгувала, озираючись на всі боки, як раптом звернула увагу на одного з яничарів охорони, обличчя якого здалося їй віддалено знайомим.

– Степаночку, це ти? – тихо запитала Марися.

Яничар здригнувся, немовби його вдарили. «Так! Колись я справді був Степаном, але то було давним–давно. Тепер мене звуть Алі», – відповів він.

– Олександрунько, ти пам’ятаєш нашого Степаночка?! – радісно щебетала Марися. – Це ж син коваля, дещо старший від нас! Ми з тобою ще на нього заглядалися, таким він був гарним і ладним... Степан зник років за п’ять до мого викрадення. Виявляється, він став яничаром! Тепер же розповів, що тут дуже багато наших земляків, які з’явилися в яничарських лавах у різний час. І до речі, днями кримчаки надіслали новий ясир. Ти розумієш, Олександрунько?! Серед бранців можуть бути люди з нашого Рогатина, вони можуть знати, що сталося з нашими родинами! Степан розпитає цих людей і розповість про них на наступній прогулянці...

Окрилена надією довідатися будь–що про родину, Роксолана повернулася до своєї кімнати й миттєво заснула. У цю ніч їй наснилася рідна хата, квітучі мальви під вікном... Батько–священик... Найдобріша у світі тіточка Марта... і зовсім зненацька – статний широкоплечий воїн Іванко... і маленьке рудоволосе маля!!! Так–так, у неї точно був синок, тіточка Емель і табіб–ханум абсолютно праві!..

Але минув тиждень, потім інший, а звісток від Степана все не було. Нарешті від Марисі надійшла нова записка! Весь день Роксолана літала покоями валіде, немов на крилах.

– Що з тобою, Хуррем?! Я вкрай стомилася, а ти просто пурхаєш... – нарешті звернулася володарка до служниці.

– Пані, можна, я сьогодні ненадовго відлучуся?

– А куди ти підеш?

– Нейше дуже просила прийти до неї!..

– Добре, йди, – милостиво дозволила Хафіза.

– Спасибі, о велика пані!!!

– Але не раніше, ніж я засну.

– Звісно, пані, зрозуміло, не раніше, ніж ви заснете...

Попри втому, валіде задрімала пізно. Тільки тоді Роксолана пірнула в лабіринт звивистих коридорів і невеличких кімнат, пройшла повз численну охорону, яку доводилося задобрювати невеликими даруночками, втім, особиста служниця самої валіде одержувала удосталь брязкіток від своєї пані, тож проблем не виникало.

От і знайомі двері! Дивно, однак стражів біля них не було. Роксолана без стуку увійшла в темну кімнату. Очі швидко звикли до відсутності світла, вона озирнулася й помітила Марисю, що лежала ниць на підлозі біля розкішного ліжка. Вікно було розчахнуте навстіж, але кімнату все одно наповнювали міцні пахощі. Запідозривши неладне, Роксолана кинулася до подруги, перевернула... і ледь утримала зойк розпачу, що рвався з грудей, відсахнулася, уражена холодністю й безвладною піддатливістю тіла!

Поза сумнівом, дівчина була мертва.

Одразу ж крізь змішаний аромат пахощів Роксолана вловили різкий запах гіркого мигдалю. Здається, ненаглядну подруженьку отруїли... І найжахливіше: разом зі смертю Марисі розсіялася примарна надія довідатися хоч би щось іще про рідний дім і свою родину!..

Роксолана озирнулася, помітила малюсінький клаптик паперу й невелику коробочку, машинально сунула їх за пазуху і вже зібралася непомітно полишити кімнату, як раптом почула ледь вловимий шурхіт: хтось крався сюди з боку розчахнутого вікна! Ледь помітні тіні ковзнули по стіні... Роксолана пригнулася, сховалася за розкішну завісу широкого ложа й почала обережно спостерігати зі свого прихистку за тим, що відбувалося у кімнаті.

Зовсім не звертаючи уваги на мертву Нейше, там бродили двоє в безформних одежах. Вони немовби щось шукали, про щось сперечалися, але говорили пошепки, тому важко було розібрати, чоловіки це чи жінки.

– Як можна було забути?.. – шепотів один голос.

– Все тому, що ми квапилися. Навіщо було лізти у вікно? – обурювався інший.

– Хто ж знав, що там буде сторожа...

– Господиня веліла чекати, коли піде охорона, от і треба було чекати!..

У коридорі почувся тупіт: це прийшли й стали біля дверей чорні євнухи охорони! Тепер шлях у коридор було відрізано... Явно запанікувавши, парочка почала кидатись на всі боки, у темряві натикаючись на меблі й ризикуючи здійняти великий галас.

– Ай, моя нога! – раптом зойкнула одна з гостей. Тепер було зрозуміло, що це жінка...

– Тихіше ти! – засичав другий гість... здається, чоловік?! Цікаво, який самогубець ризикнув проникнути в покої фаворитки самого володаря правовірних?..

Але галас уже привернув увагу охорони.

– Пані, у вас усе гаразд? – запитав один з євнухів.

– У мене все добре, – відповів жіночий голос, у якому Роксолана з жахом упізнала голос Лейли – чоловікоподібної служниці Гюльбехар.

У цей час парочка вбивць (у чому Хуррем уже не сумнівалася!) наблизилась до завіси, за якою ховалася Роксолана. І тут чоловік зашепотів:

– Зробимо так: ти йди й відволічи охорону, а я тим часом знайду пропажу і втечу через вікно. Навіть якщо тебе затримають, ніхто не доведе, що Нейше отруїла саме ти. Зрозуміло?

Двері відкрилися, і Лейла вийшла в коридор.

– Добраніч, дорогенька, приємних тобі снів... – прощебетала вона, на секунду завмерши на порозі.

– І тобі приємних снів, дорогенька, – пропищав її спільник фальцетом.

Зовні Лейла запропонувала євнухам провести її в покої господарки, бо вона боїться ходити на самоті палацовими коридорами. Служниця вміло фліртувала зі стражами, щедро обсипаючи їх численними брязкітками. Охорона ув’язалася за служницею Махідевран...

Завдяки фокусу Лейли з імітацією прощання смуга світла з коридору на мить проникла в темну кімнату, і Роксолана помітила на килимі неподалік себе невеличкий предмет. Ледь двері за Лейлою зачинилися, Хуррем миттєво підняла цю річ. На дотик остаточно визначила: справді, це ніж!..

Очевидно, спільник Лейли також помітив знайомий предмет і спробував підняти його... але не встиг. Повзаючи рачки, він марно обмацував підлогу в пошуках загубленої зброї, повільно наближаючись до місця, де переховувалася Роксолана.

Та зрозуміла, що рано чи пізно буде викрита, і тоді розмахнулася й кинула ніж у бік непрошеного гостя. Зброя досягла мети, легко поранивши невідомого. Зате він був украй наляканий, тому, дико скрикнувши від болю й переляку, гнаний невідомою силою, кинувся до дверей, різко розчахнув їх, збив з ніг стражів, що вже повернулися, і помчав правим коридором. Сторопілі спочатку євнухи, здійнявши неймовірний шум, кинулися за ним навздогін.

Роксолана теж вискочила з кімнати, але кинулася в протилежний бік. І тут почула тупіт ніг людей, що мчали їй назустріч. Вона швидко пошукала очима, куди б сховатися. Побачила перед собою двері до пральні, біля якої ніяких сторожів не було: отже, у кімнаті порожньо – от і добре! Хуррем смикнула двері, але ті не піддалися. Тоді вона втиснулася струнким тілом у дверну нішу й прикрила важкі штори. Саме вчасно: євнухи пробігли повз її укриття...

Потім Роксолана, так ніким і не помічена, благополучно дісталася своєї кімнати. На щастя, охорони біля дверей валіде не було: мабуть, усі кинулися у верхній гарем, де вже здійнявся справжній переполох! Хуррем тихо прослизнула у свою кімнату, тицьнула підібрані в кімнаті Нейше знахідки у квітковий горщик і, швидко роздягнувшись, шмигнула у постіль.

Усього лише за кілька хвилин гаремна варта вже нишпорила по кімнатах, перевіряючи, чи всі на своїх місцях. От уже стукають і у двері Роксолани... Вона неквапом піднялася й відчинила. Спітнілий чалмоносець відіпхнув її й зазирнув у кімнату. Потім повернувся до русинки й суворо запитав:

– Лементу не чула?

Роксолана не встигла відповісти: відкрилися двері покоїв матері султана, і в коридор вийшла сама валіде з канделябром у руці, а за нею – дві темношкірі охоронниці.

– Що сталося? – невдоволено спитала Хафіза.

– О велика пані, нехай продовжить Всемогутній Аллах твої дні, помилуй не вартих твоєї уваги рабів: фаворитка султана Нейше мертва! – мовив начальник варти, впавши перед валіде–султан на коліна.

– Як це мертва?! – жахнулася валіде.

– Ми все ще не можемо з’ясувати, що трапилося. Очевидно, коли на Нейше напали, вона встигла ранити вбивцю: з її кімнати вискочила спливаюча кров’ю жінка, яку варта переслідувала й ледь не упіймала, але в останню мить вона просто розчинилася в одному з коридорів!

– Посилити охорону й продовжити пошуки! – розпорядилася правителька, потім ухопила за руку Роксолану, яка нарешті дала волю своїм почуттям, і потягнула за собою в кімнату. Хафіза знала, що тепер не засне до ранку і їй потрібен співрозмовник. Але Роксолана лише гірко плакала.

Минуло чотири години. Варта перевернула догори дриґом весь гарем, але пораненої жінки так і не знайшли. Мерзенна вбивця, очевидно, втекла через розчахнуте навстіж вікно спальні, під час погоні зумівши вдарити одного з євнухів – Мансура – ножем у ногу... Нарешті, терміново покликана в кімнату Нейше табіб–ханум установила, що нещасну отруїли. От і все, що вдалося з’ясувати.

Втім, не зовсім... Виявилося, що останньою людиною, що бачила Нейше живою, була Лейла – служниця самої Махідевран! Це підтвердили євнухи, які проводжали її від дверей кімнати Нейше до покоїв самої ікбал. Однак далі підозр справа не пішла. У підсумку Лейлу без зайвої жорстокості відбатожили, Нейше без зайвого шуму поховали, після чого про інцидент незабаром забули.

Але не всі...

* * *

Роксолана довго й гірко оплакувала смерть подруги. Після всього, що сталося, вона наочно переконалась, які заплутані інтриги плетуться в гаремі, й навіть Хафіза часом не в силах упоратися з ситуацією! Особливо якщо чергову гидоту затіяла Гюльбехар: що вартує їй наступного разу підіслати вбивць до самої матері султана?!

Відтоді Хуррем люто зненавиділа Махідевран... і в глибині душі заприсяглась помститися їй за смерть Марисі! Що ж, одного разу в майбутньому Лейла випадково впаде з мінарета, а євнуха Мансура здолає невиліковне «біле безумство»...

Втім, усе це станеться в майбутньому.

А що ж зараз?..

Глава 9

СУЛТАНША

Стамбул, Османська імперія,

1521 рік

Коли пристрасті вгамувалися, Олександра витягла із квіткового горщика золоту табакерку і клаптик паперу, підібрані в кімнаті вбитої Марисі. Записка була надряпана нерозбірливим корявим почерком: адже на відміну від неї самої, нещасна подружка навчилася писати лише незадовго до смерті. Окрім того, папір виявився порваним у декількох місцях, тому користі від шматків послання було не надто багато.

«Мені... небезпека. Стережися», – ледь розібрала Олександра закінчення тексту. Початок листа був відсутній взагалі: усе, що залишилося від нього, вкладалося в уривки слів «...аміжнею за княз...» і «...ном Вишневе...». Зате посередині йшло доволі чітко: «...вій синок Дмитро» і «...атари повбивали всіх».

Прочитавши таке, Олександра упустила зім’ятий папірець. Навколишній світ затанцював, закружляв перед очима скаженим хороводом, немовби вгвинчуючи в палаючу пекельним вогнем потилицю нестерпно моторошний біль. І от тепер вона нарешті пригадала все, що випало на її долю!

Досі приховане, попереднє життя пронеслося перед очима: от вони разом з найдобрішою тіточкою Мартою доглядають за пораненим хоробрим воїном... от батько–священик вінчає їх, шалено закоханих одне в одного... от вона народжує руденького хлопчика... от Іванко їде у Вишнівець, щоб незабаром повернутися й назавжди забрати із собою молоду дружину та їхнього ненаглядного синочка... от фатальна ніч уявного татарського набігу, пожежа в садибі... вона намагається врятуватися втечею і будь–що захистити своїх близьких... от уже й тіточка Марта загинула, а татари виявляються не справжніми, а перевдягненими...

Далі світло померкло, зате лишилося безліч питань.

Що сталося з маленьким Дмитриком?! Що з ненаглядним Іванком?! Невже ж усі загинули від рук татар, як написала незадовго до смерті Марися?..

До чого ж доля несправедлива до неї! Олександра ледь–ледь згадала про родину, потім були недовгі дні, сповнені щасливими спогадами, – і тепер усе відразу втрачено!!!

Але ні, не може бути, щоб загинули всі!.. Неправда це: адже вона–то знає, що татари були не справжніми: хтось підіслав у Рогатин найманих убивць, переодягнених татарами – от як було насправді... Та й не бачить вона ні свого синочка Дмитрика, ані коханого чоловіка Іванка серед мертвих. Зрештою, немовля з рудим чубчиком і потомственою родимкою на плічку не могло загинути хоча б тому, що на нього чекали великі справи – адже саме так пророкувала їй всезнаюча тіточка Марта.

Загалом, з якоїсь нез’ясненної причини Олександра не вірила записці, хоча і знала, якою високою ціною заплачено за ці вбогі відомості. Вона змарніла, схудла, стала тихою й замисленою, з кожним днем дедалі більше замикалася в собі. Вже ніхто не чув її заразливого сміху й навряд чи зрозумів би, чому цій молодусі дали настільки невідповідне прізвисько – Хуррем.

Валіде помітила, що з русинкою коїться щось неладне, тоді викликала управительку Емель і наказала перевести свою служницю на найважчі роботи, при цьому встановивши за нею найсуворіше спостереження.

Тепер Олександра знов жила у спільній кімнаті з іншими рабинями, як колись, трудилася від зорі до зорі, хоча при цьому на життя не скаржилася. Час минав, і сердечні рани потихеньку затягувалися... ні–ні, не забуттям, звісно ж! Просто вона вчилася зживатися зі своїм горем, про яке пам’ятала денно й нощно, – як от тіточка Емель.

* * *

Молодий, привабливий, оточений юрбами слуг і служниць володар правовірних відверто сумував ще гірше від колишнього. Смуток зробився єдиним почуттям, що цілком заволоділо Сулейманом після смерті Нейше. Якою веселою й задерикуватою вона була!..

Поринувши у спогади, султан не помітив, як сонячний день перетворився в пізній вечір. Світлові плями від яскраво–червоних променів на невеличкому столику, підлозі й стінах дратували правителя, тому що безсоромно кидали виклик його сумному настрою, закликаючи насолоджуватися черговим прожитим днем. На душі було мерзотно; але як побороти цей огидний стан?! Маги й астрологи несли несосвітенні нісенітниці про сприятливе розташування планет; але що Сулейманові до всієї цієї суєти?! Стрілянина з лука і двобої на затуплених ятаганах не приносили полегшення. Вірні яничари рухалися, немов сонні мухи, викликаючи лише роздратування. Не тішили ні вишукані страви, ні кальян, ані спокій, що запанував нарешті в імперії.

Учора він посварився з Ібрагімом, причому серйозної причини для конфлікту не було: його друг усього лише увійшов до покоїв правителя без жодного попередження. Так ставалося завжди, але цього разу Сулейман з несподіваною появою великого сокольника здригнувся й одразу розлютився: улаштував грекові жорстоку прочуханку, обізвав його нахабою й євнухом і наказав забиратися геть. Ібрагім поспіхом вийшов. Султан подумав, що перед греком варто було б вибачитися, але з обуренням відкинув настільки дурнувату думку: всі піддані повинні знати своє місце – навіть найкращі друзі!.. Отже, розділити сьогоднішній вечір було зовсім ні з ким.

Не знаходячи собі місця, султан відправився в гарем. Зраділі одаліски защебетали, заходилися наввипередки сміятися й кокетувати з правителем. Однак машинально відповідаючи на солодкі слова і млосні погляди спраглих до ласки жінок, Сулейман оглядав їхні наймиліші у світі обличчя і прекрасні тіла доволі збайдужілим поглядом. Так, у його гаремі зібрані кращі наложниці з усього світу, але султан затято хотів бачити тільки свою Нейше...

Зненацька він підхопився і, не сказавши жодного слова на прощання, поспіхом вийшов, залишивши чудових красунь у повній розгубленості. Ні–ні, зі здоров’ям у султана все було в повному порядку! Просто настрою не було...

Султан відверто тужив.

Так дні минали за днями.

* * *

Валіде була вкрай стурбована станом царственого сина. Щодня євнухи і служниці доповідали своїй пані про найменші події в селамлік ^[34]і гаремлік ^[35]. Велика правителька побоювалася, щоб після смерті красуні–слов’янки її син ненароком не знайшов розради в обіймах Гюльбехар, яку надмірна жадоба до влади перетворила в справжню фурію. Хафіза заприсяглася, що зробить усе можливе, аби тільки відволікти султана від цієї жінки, котру хоча й люто ненавиділи, проте догідливо називали Махідевран.

Подумавши гарненько, валіде покликала до себе тіточку Емель і поцікавилася:

– Як поводиться русинка?

– Якщо моя пані має на увазі Роксолану, то вона стійка немов скеля і тверда силою духу, як алмаз, – відповіла наставниця.