Текст книги "Кинджал проти шаблі"

Автор книги: Тимур Литовченко

Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Змагатися з усією імперією разом було безглуздо, тому відтепер Ібрагім мав піклуватися лише про одне: як би не відстати від Сулеймана, бути з ним разом й у добрі, і в злі! Ясна річ, поступаючись кращому товаришеві в усьому – він же султан!

Султан Сулейман Пишний...

Правитель же почувався невимушено тільки в колі родини – щоправда, при цьому не маючи можливості спертися навіть на свою ненаглядну Гюльбехар.

Він гостро потребував тверезо мислячого розумного порадника, який би не лабузнився перед ним, не намагався висміяти, не підлещувався й не прагнув вичавити якнайбільше благ особисто для себе.

До чого ж призведуть такі шукання десятого султана з роду Османів?..

Глава 7

ПОДАРОВАНА РАБИНЯ

Стамбул, Османська імперія,

січень 1521 року

Ібрагім повернувся від валіде в чудовому гуморі. Скарги слуг на нестерпну поведінку рудоволосої бісиці проігнорував, вирішивши не затьмарювати райдужного настрою, а просто наказав підготувати негідницю до від’їзду.

Раптом відбулося щось неймовірне: з боку гарему долинула... сумна пісня! Ібрагім не розумів слів, але інтуїтивно відчував, що йдеться про втрачене кохання. Чим довше звучав нестерпний голос рудоволосої бестії, тим сильніше дратувався Ібрагім. Він затикав вуха, але це не допомагало. На нього накочувалося щось таке...

Таке!..

Ібрагім згадав дитинство, рідну Паргу. Маленька похила рибацька хатинка, загублена серед густих маслинових гайків. На березі моря сидить світловолосий хлопчисько, схожий на маленького грецького божка, і гілочкою чистить зібрані раковини. Цей хлопчик – він, нинішній великий Ібрагім–ефенді, а тоді – вільний син рибалки. Як усе прекрасно!..

Але ні, піддаватися таким спогадам не хотілося. Не витримавши, він роздратовано покликав євнуха. Переляканий охоронець гарему миттю з’явився перед хазяїном.

– Сіде, втихомир мерзотницю! Я не маю сил слухати її...

Євнух кинувся виконувати наказ щодуху, але Ібрагім одразу ж знов окликнув його. Шмагати рудоволосу як мінімум нерозумно: по–перше, цим можна зіпсувати зовнішній вигляд подарунка для самої валіде, по–друге, пані Хафіза розумна й одразу ж второпає, що Ібрагім не зробив їй ласку, а просто вирішив позбутися норовливої рабині.

– Втихомир мерзотницю, але лише словами. Не чіпай – сліди залишаться...

– Ну то й що з того?! – євнуха здивувало таке м’якосердя хазяїна.

– Не твоя справа, Сіде! Вона повинна добре виглядати, ото й усього.

– Слухаюся, пане!

Євнух пішов. Через якийсь час пролунав уривчастий дикий регіт, зате спів припинився. Ібрагім полегшено зітхнув, приліг на ліжко і приготувався заснути, влаштувавшись якнайзручніше на подушках. Але тут знову пролунала пісня – тільки вже відчайдушно–весела. Грек знову викликав євнуха й запитав, що сталося тепер.

– Рабині–русинці нудно, – знизав плечима євнух.

– Ну, то нехай чимось займеться! Утихомир її, вона зводить мене з розуму.

– Та як же зупинити те, чого не можна зупинити?! – вереснув переляканий євнух. Очевидно, його також дратувала незвичайна поведінка рудоволосої бісиці.

– Добре, Сіде, приведи її до мене.

– Чи приготувати її до таїнства, о мій пане? – обличчя охоронця гарему розквітло хтивою посмішечкою.

– Ні, просто приведи, та скоріше.

– Добре, хазяїне, все буде виконано, як забажаєте!

Невільницю привели закутану з голови до ніг. Вона незграбно ступала по дорогих пухнастих перських килимах. Ібрагім кинув рабині подушку й кивнув. Вона присіла і втупилася просто в обличчя свого господаря величезними зеленими очищами.

– У нас не заведено, щоб жінка дивилася чоловікові в очі, – роздратовано процідив Ібрагім.

– Вибачте, пане, я не знала, – і невільниця потупилася.

«А вона не така вже й свавільна», – подумав Ібрагім, уголос же мовив:

– Як тебе звуть?

– Не пам’ятаю, пане.

– Як це не пам’ятаєш?!

– Не пам’ятаю, правда... У мене багато імен: Настуся, Марія, Русана... Або от іще – Олександра!

– Дивне ім’я для жінки. Олександром звали найславетнішого з воїнів... Ну що ж, назвемо тебе Роксоланою ^[27].

– Як буде завгодно панові.

Ібрагім задоволено мугикнув і мовив:

– Я хотів повідомити, що завтра ранком ти відправишся служницею до гарему самого султана Сулеймана.

Рабиня явно не розуміла, радіти їй чи засмучуватись.

– Добре, іди до себе й збирай речі.

– Нема чого збирати, пане! Немає у мене речей, – спокійно сказала новоспечена Роксолана.

– Ну, гаразд! Немає – то й немає. Тоді просто забирайся з очей моїх. І наказую тобі: більше не співай, помовч!

Роксолана кивнула й позадкувала до дверей. Ледве ненависна бестія зникла з очей, Ібрагім глибоко зітхнув. Але за дверима раптом пролунав вибух демонічного реготу клятої бісиці. Нещасний Ібрагім схопився за голову й заволав:

– Сіде!!! Сіде!!!

Євнух з’явився миттєво.

– Де тебе носить?!

– Я був тут, хазяїне...

– Добре, не виправдовуйся. Просто збери цю мерзотницю й відправ до гарему султана терміново... уже зараз!!! – заверещав Ібрагім.

– Але, пане...

– Негайно ж, я сказав!!! Миттю!!! Вона зводить мене з розуму!..

Сіде зітхнув і вийшов геть із хазяйських покоїв, широко посміхаючись: звички норовливої рабині для євнуха теж були нестерпними – тільки от зірвати свій гнів він не мав на кому...

* * *

Роксолана прибула в Бабус–сааде пізно ввечері в закритому візку. Чорні як ніч євнухи заштовхали її в довгу непривітну кімнату, де вже спало близько сотні (якщо не більше!) мешканок гарему, розпатланих і злих. Жінки лежали на великих смугастих матрацах, як заманеться розкиданих на підлозі. Однак Роксолані не дали навіть такої жалюгідної підстилки, тому вона знайшла вільний куток, присіла просто на голу підлогу, поклала під голову мізерний вузлик і, по–котячому згорнувшись клубочком, міцно заснула.

Ранком її впустили у загальні покої, де ліниво тинялися молоді, недбало вдягнені одаліски й брудні недоглянуті служниці. Обмивання відбувалися в маленькій кімнатці, у підлозі якої було пробито отвір для зливу брудної води.

Роксолана не розуміла, куди вона потрапила. У гаремі Ібрагіма було чисто, тепло й затишно, тут же панував цілковитий безлад, всюди валялися брудні ганчірки й вузлики з убогими пожитками. То це і є нижній гарем султанського палацу, чи що?!

Зненацька з бічних дверей у загальні покої увійшла пишнотіла красуня, від якої одаліски й служниці кинулися врозтіч, мерщій звільняючи дорогу. Красуня ступала твердо й упевнено, її випещене тіло проглядало крізь тонку прозору шовкову тканину розкішної довгої сорочки. Невеликий почет розштовхував і збивав з ніг тих, хто забарився, прокладаючи дорогу своїй пані.

Порівнявшись із Роксоланою, красуня грубо штурхонула її зі словами:

– Ну от, ще м’ясо прибуло!

Не втримавшись на ногах, струнка русинка розтягнулася на брудній підлозі під презирливий регіт одалісок і служниць.

Роксолані було до сліз кривдно. Вона стиснула маленькі кулачки й крикнула в спину кривдниці:

– Навіщо ж так грубо?! Я ж не зробила нічого поганого.

– Що за нахабність?.. Хіба можна промовляти отак до самої ікбал ^[28]?.. – поповз по кімнаті стривожений шепіток.

– Мені щось почулося? – гордовито спитала в оточуючих красуня. Всі одразу замовкли, вичікуючи, чим закінчиться сутичка між могутньою пані й новенькою рабинею. Ікбал повільно повернулася й пішла назад до русинки. Її очі метали блискавки...

Але в цю мить, різко прочинивши інші двері, до зали увійшла мініатюрна літня жіночка. Її почет був набагато численніший і більш пишний, ніж оточення ікбал, тому Роксолана вирішила, що літня жіночка має тут набагато більший вплив.

– Валіде–султан, валіде–султан... – почулося звідусіль.

Роксолана зрозуміла: це мати самого тутешнього правителя!

– Що відбувається? – вимогливо запитала велика пані, з презирством і злістю поглядаючи на усміхнену ікбал. Пишна красуня мовчала. Зненацька з почту валіде вийшла наперед блакитноока темноволоса дівчина, допомогла Роксолані підвестися (в ній вона, як не дивно, упізнала свою давню рятівницю Марисю) й сміливо звернулася до володарки:

– Пані, я не знаю, що тут відбулося. Зате я знаю цю дівчину: вона з Рогатина, як і я сама.

«З Рогатина?!» – ледве не скрикнула Роксолана, але вчасно стрималася. І все–таки серце солодко занило: нарешті вона згадала, як називається рідне місто!!!

Рогатин, Рогатин... Так, саме так!

Не забути б тепер...

– А що можеш сказати нам ти, Гюльбехар? – тим часом звернулася валіде до смаглявої красуні. Та явно не очікувала подібного повороту подій, тому стояла, мовчки озираючись навколо.

Улюблена ікбал султана, мати шах–заде Мустафи, хоч і була досить могутня, але в гаремі все–таки командувала валіде. Мати султана воліла перебувати у своїх покоях і без особливої потреби не виходити в загальний зал нижнього гарему – у цю подобу брудного свинарника. Гюльбехар користувалася з цього і коїла що хотіла не тільки у своїх покоях, але й за їхніми межами. їй нічого не вартувало штовхнути, вдарити, останніми словами обізвати, образити будь–яку одаліску або служницю... Від цього ікбал навіть діставала особливе задоволення! Та відповідати за подібне свавілля Гюльбехар не звикла, тому й розгубилася.

– Все зрозуміло, – презирливо процідила валіде й звернулася до євнухів, вказуючи на Роксолану: – А тепер відповідайте ви, хто ця рабиня?

Євнухи щось улесливо зашепотіли валіде на вухо, один з них простягнув поважного вигляду папера.

– Добре, і з цим розібралися, – кивнула мати султана, а потім голосно звернулася до юрби жінок, вказуючи на Роксолану: – Слухайте й запам’ятовуйте: це моя нова служниця! Усі це запам’ятали?

– О так, валіде–султан!.. – хором відповіли мешканки нижнього гарему.

Тоді валіде обернулася до євнухів і гнівно гримнула:

– Але чому мені не доповіли, коли прибула моя нова служниця – між іншим, подарована мені на знак особливої уваги не ким–небудь, а самим Ібрагімом–ефенді?! Й чому мою нову служницю відправили до нижнього гарему, а не в мої особисті покої?!

– О велика пані, не карай нас! Було вже надто пізно, ми не хотіли тебе турбувати, тому відправили твою служницю сюди, у нижній гарем, усього лише на одну–єдину ніч... – заскиглили євнухи

– Дивіться ж! Потім з вами розберуся! – пообіцяла велика валіде й звернулася до русинки:

– Як тебе звати?

Досі не отямившись від шоку, Роксолана замість відповіді голосно розреготалася. Подумки повторюючи забуту назву рідного містечка, вона забула нове звучне ім’я, яким нагородив її колишній хазяїн, і тепер не знала, що відповісти могутній валіде. Це здалося їй неймовірно смішним.

– Як бачиш, пані, її ім’я настільки ж забавне, як і вона сама: її звуть Хуррем ^[29], – відповіла замість Роксолани Гюльбехар і відразу звернулася до юрби жінок: – А ви що думаєте? Хіба це не смішно?

Побоюючись можливої помсти злопам’ятної ікбал, жінки підлесливо захихикали. Ім’я «Хуррем» не передвіщало лиха нікому: ні всемогутній Гюльбехар, ні валіде Хафізі, ні султанським сестрам, ні огрядному чорношкірому кізляр–азі – старшому євнухові... Поки ще нікому!.. Поки ще вони всі веселилися.

Поки ще!..

– Мовчати!!! – грізно гаркнула валіде Хафіза. – Побійтеся Аллаха, припиніть дурні глузування!.. Мій почет священний. Ця жінка – моя служниця, і я нікому не дозволю глузувати з неї. Особливо тобі, Гюльбехар!.. Тому запам’ятайте гарненько: хто ще бодай раз затіє скандал з кимось із моїх людей – того очікує суворе покарання. Сподіваюся, усі пам’ятають, що своїх слуг караю тільки я сама й ніхто інший?!

Смішки миттю припинилися, всі присутні дружно схилилися перед валіде–султан. Тоді вона повернулася до Гюльбехар і мовила:

– Я зараз дуже зайнята, тому з тобою розберуся пізніше. Зрозуміла?

Гюльбехар усе давно зрозуміла, проте відчувала повну безкарність. Статус ікбал останнім часом дуже сильно піднявся при дворі. Султан дедалі рідше заглядав до матері й любих сестер, зате дедалі частіше відвідував Махідевран. Тому, мовчки вислухавши погрози Хафізи, Гюльбехар гордовить пішла у свої покої.

Тоді валіде оцінюючи подивилася на новоприбулу служницю й подумала: «Чи настільки розумна ця русинка, як описував Ібрагім? Зовні дуже навіть мила, густе вогненне волосся, великі зелені очі... Щоправда, не красуня, як клята Гюльбехар... Втім, це не головне: вона явно виділяється з юрби незатребуваних одалісок, якими кишить нижній гарем і які роками залишаються без уваги султана. Що ж, подивимося!..»

– Годі байдикувати, у нас сьогодні багато справ, – мовила нарешті валіде й попрямувала на свою половину, прихопивши з собою численних євнухів і служниць.

Роксолана слухняно пішли за новою господинею.

Покої Хафізи були найпрекраснішими і найрозкішнішими у всьому палаці після покоїв самого султана. Наповнені зеленувато–синім сутінком приміщення дарували прохолоду влітку, узимку ж незмінно були зігріті теплом мідних жаровень, а пухнасті килими й численні гобелени створювали відчуття приємного затишку.

Прислуга складалася з темношкірих чоловіків–євнухів і численних служниць, усі вони розміщалися в невеликих кімнатах, групувалися по п’ятеро–десятеро людей відповідно до роду робіт, статусу, віку і достоїнств. Тут були танцівниці, вишивальниці, покоївки, гардеробниці, управительки, ба навіть знавці східної медицини, яких називали табіб–ханум ^[30]. Скрізь панував ідеальний порядок. Приміщення були заставлені диванами, а не вистелені брудними матрацами, як у нижньому гаремі, скрізь стояли також столики й усілякі потаємні шафки.

У цілому ж гарем найбільше нагадував величезний мурашник, де поруч зі спальнями розміщалися трапезні, лазні, кімнати відпочинку ^[31], склади, кухні та інші підсобні приміщення, покликані створити зручності для мешканок. Всі ці будівлі потопали у величезних квіткових клумбах і фруктових садах. У спеку мешканки гарему гуляли по кипарисових алеях і насолоджувалися прохолодою від численних фонтанів.

Однак не слід думати, нібито мешканки гарему жили у лінощах: турбот в усіх було по горло! У їхні обов’язки входили збирання, прання, пошив і лагодження одягу, приготування їжі... У кожної мешканки гарему було своє чітко окреслене коло робіт, які вона була зобов’язана виконувати, кожна неухильно дотримувалася незліченної кількості твердих правил та інструкцій. У самої ж валіде багато часу йшло на ранковий туалет і догляд за зовнішністю, а також на збирання пліток і чуток, на плетиво інтриг та на найрізноманітніші підступи.

* * *

Марися (вона ж Нейше) обіймала й цілувала Роксолану, радісно примовляючи:

– Ну от, дорога Олександрунько, ми нарешті зустрілися знову! От і добре, от і славно. Як же нам пощастило! У нас сьогодні торжество...

Роксолана не слухала щебетуху, натомість напружено намагалася згадати, хто вона така – її загадкова рятівниця?! Але пам’ять не бажала підкорятися, ворота свідомості були зачинені намертво. У миттю розпухлій від болю голові виникали лише якісь натяки на спогади: літо... ліс... двоє дівчат збирають гриби... Але хто це?! Де це було?! Невже в тому загадковому Рогатині, назву якого, здається, вона вже запам’ятала досить добре?..

Ну, щодо Рогатина, припустимо, ще невідомо. Але от у Перекопі, якби не ця красуня, вона вже точно подохла би в куряві під палючим сонцем. То хто ж вона – її добрий янгол–охоронець?.. У далекому Перекопі вона називала саму себе Марисенькою, тут же її іменують Нейше. Втім, у неї самої вже онде скільки прізвиськ: Хуррем, Роксолана, Настуся, Олександра і ще... як там її називає рятівниця?.. Ну, так – Олександрунька!

У кімнату увійшла одна з гаремних управительок – тіточка Емель, що відразу ж поцікавилася:

– Чим це ви тут зайняті?

Нейше–Марися радісно заговорила:

– А ми, тіточко, готуємося до мого виступу! Я буду сьогодні танцювати, ви ж знаєте!..

– Ну що ж, Нейше, тоді готуйся до виступу. А от Роксолану я заберу, ми для початку до табіб–ханум навідаємось, а там видно буде.

І обернувшись до новенької, запитала:

– Що ти вмієш робити?

– О–о–о, моя золота подруженька Олександрунька вміє все: і шити, і вишивати, і лікувати, – знов защебетала жвава Марися–Нейше, не давши Роксолані й рота розкрити. – Ви знаєте, її тіточка Марта в нас у Рогатині є найзнаменитішою цілителькою! А які пиріжки пече – пальчики оближеш!.. А як співає наша Олександрунька – справжнє диво! Просто як соловейко весняний – от як!..

Роксолана слухала її, широко розкривши рота. Неясні тіні минулого з неймовірним зусиллям продиралися в шпарину ледь відкритих воріт пам’яті. Це породжувало нестерпний біль у потилиці. Настільки нестерпний, що нещасна зрештою змушена була опустити очі й утупитися на чисто вискоблену підлогу кімнати.

– Тіточко Емель, а нехай Олександруньку зі мною оселять, добре? – зненацька попросила Марися. – У моїй кімнаті місця для неї саме вистачить. Ну будь ласка!..

«Було б непогано! Я би потихеньку розпитала цю Нейше про наші рідні місця», – подумала Роксолана.

– Розселенням слуг не я займаюся, – заперечила тіточка Емель. Було видно, що ці слова великою мірою засмутили

Марисю. Тому управителька звернулася до Роксолани: – Ну що ж, підемо поки що зі мною, а далі побачимо.

Роксолана передала свій скромний вузлик в руки тіточці Емель і пішла за управителькою. Табіб–ханум ретельно оглянула нову служницю, потім покликала управительку й щось зашепотіла їй на вухо. Уважно вислухавши лікарку, та поцікавилася:

– Скажи–но, красуне, а скільки у тебе дітей?

– Скільки... кого?!

Питання виявилося геть несподіваним, тож Роксолана навіть відсахнулася. Тим паче що нова порція неясних натяків на спогади вдарила у потилицю з неймовірною силою, відгукнувшись нападом вибухового болю вже не тільки в голові, але й по всьому тілу.

– Ну так, дітей! Ти ж жінка, що в цьому такого?

– Тіточко Емель, але в мене не було дітей! – відповіла Роксолана. Втім, її впевненість розсіювалася в міру того, як тануло моторошне павутиння болю, що розтягнулося від потилиці по всьому тілу. Так, дітей у неї начебто і не було... Але, може, все–таки були?!

Здається, були діти...

Чи хоча б одна дитинка...

Чи все–таки не було?!

І чоловік!..

Примарні тіні минулого, що розтанули колись давним–давно, ще на самому початку полону, тепер оживали й наполегливо стукали у збуджений мозок.

– Наші табіб–ханум не помиляються: діти в тебе були. Принаймні, одну дитину ти точно народила.

– Не може бути! – слабко захищалася Роксолана.

– Красунечко, я розумію, що ти хочеш приховати це... але мені можеш сміливо сказати все, – зашепотіла тіточка Емель.

– Ні. Ні–ні... – вона вперто мотнула головою, хоча цей рух заподіяв їй нестерпного болю.

– Ну добре, облишимо поки цю тему, – зітхнула тіточка Емель і перейшла до іншого: – Я чула, нібито валіде одержала тебе в подарунок від самого Ібрагіма–ефенді. Кажуть, він заплатив за тебе немислиму суму. Це правда, що ти багато чого вмієш?

– Так, тіточко! Я вмію читати й писати, знаю різні мови, вишиваю, співаю, танцюю, можу за хворими доглядати. От вас саму, наприклад, переслідують сильні головні болі, які ви намагаєтеся лікувати маковим відваром, але це мало допомагає. А от я вас вилікую, тіточко Емель! Заварю прості травички, які тут на поличках розкладені, – я ж бачила. І тоді біль мине.

Управителька була вражена: ніхто й уяви не мав про її недугу, а ця рабиня з ходу вгадала те, чого не могли виявити найіменитіші табіб–ханум!

– Як ти здогадалася? – пошепки запитала вона русинку.

– Дуже просто: по різних зіницях.

Оце так!..

Загалом, чим далі, тим більше управительці подобалася русинка. Вона нагадувала тіточці Емель її саму – тільки років десять тому...

– Гаразд, я допоможу тобі, – вирішила нарешті управителька. – Я не завжди була Емель, раніше мене звали Катериною, а батько мій був підданим Польської корони. І чоловік у мене був, і дитинча. Але татари спалили мій будинок і повбивали всіх, хто був мені любий і дорогий, а мене, молоду гарну бранку, продали сюди.

Тепер Роксолана щосили придивлялася до цієї жінки. Здається, це й її власна історія також... якщо тільки натяки на спогади не обманюють!

– Наші долі досить схожі, красунечко, тільки ти не пам’ятаєш нічого. Може, так воно і є: табіб–ханум сказала, що тебе колись сильно вдарили по голові. Напевно, хотіли вбити, а ти всього лише пам’ять втратила... Зате я все пам’ятаю й живу із цим. Кожний день пам’ятаю, – мовила засмучена тіточка Емель. – Що ж, я збережу твою таємницю, тому що сама була у твоїй шкурі... й мені колись теж допомогли, як я тепер допоможу тобі! Будеш прислужувати самій валіде, не підведи ж мене.

– Не підведу, – пообіцяла Роксолана. А сама замислилася: чи не грає пам’ять злий жарт із нею?! Потрібно зібрати в кулак усю волю й спробувати згадати минуле, як би важко це не було!

Отже, удома в неї була дитина? А може, це було в полоні?! Втім, не схоже, полон вона пам’ятала досить добре. Отже, все–таки вдома, у тому самому загадковому Рогатині...

Ні, думати про це зараз небезпечно: біль у потилиці зростав і ширився! Але на дозвіллі все–таки варто згадати.

Неодмінно згадати!..

Тим часом управителька відвела дівчину на кухню й пояснила по тому, як доручила вимити посуд:

– Новачки, що потрапили в гарем, виконують найбруднішу і найважчу роботу, звикай.

– Не дуже–то й брудне це заняття, – бадьоро відповіла Роксолана. І щоб відволіктися від натяків на хворобливі спогади, що роїлися в голові, з ентузіазмом узялася за роботу.

«Сподіваюсь, я не помилилася з новенькою», – подумала тіточка Емель, а вголос мовила:

– Завтра тебе почнуть навчати читання Корану, танців, співу і гри на одному з музичних інструментів. А також шиття й іншого рукоділля. Але поки у твої обов’язки входить допомога на кухні.

– Я впораюся, тіточко Емель, – пообіцяла Роксолана.

* * *

Сулейман нудьгував. Учора він відвідав Гюльбехар і малолітнього сина. Маля шах–заде щось белькотав, бігав, стрибав і, нарешті знесилившись, заснув, тим самим викликавши у султана сльози розчулення. Махідевран, хоч і розжиріла, але досі ще жадана й кохана, обдарувала його справжнім морем солодкого задоволення. На знак подяки султан вирішив почитати їй вірші, ікбал зручно вмостилася на подушках і приготувалася уважно слухати.

Однак не минуло й чверті години, як Гюльбехар уже неприховано позіхала. Вона нічогісінько не розуміла, про що хотів повідати їй Сулейман цими захопленими рядками. При чому тут місяць і зірки, якщо йшлося про алмази?! Товстусі було нудно, але зупинити володаря вона не могла, побоюючись образити його.

Втім, султан незабаром припинив читання й простягнув Махідевран сувій, щоб вона сама насолодилася перлами поезії. Однак прекрасна черкеска з роду царевича Бекбулата (чий рід іде від самого Темура!) дотепер не навчилася ні читати, ані писати: замість неї це прекрасно робила уста–ханум. Тому товстуха покрутила сувій так і сяк, посміхнулася дещо висушено й нарешті повернула вірші володареві. Сулейман подивився на ікбал, згадав зустрічі з Ібрагімом і замислився над тим, а чи вірно він вчинив, відмовившись від спілкування з другом дитинства?.. На душі зробилося тужливо, серце защеміло. Султан залишив Гюльбехар, на ходу наказавши слугам, щоб покликали великого сокольника розділити з ним трапезу.

Як же зрадів грек, одержавши запрошення від султана! Він одягнув якнайрозкішніше вбрання, прихопив лютню й радісно пішов до свого володаря. Перед очима султана постав у всій пишноті. Здавалося, усе було, як і колись: вони вечеряли смаженим м’ясом козулі з розмарином і спеціями, потім ласували виноградом, персиками, запивали все це шербетом. Курили кальян, із захватом читали й обговорювали вірші, Ібрагім повільно перебирав струни лютні...

Але щось ненормальне все–таки відчувалося в їхніх відносинах! Ібрагім здавався якимсь неприродним, занадто вже покірним і покладливим. І райдужний настрій Сулеймана зненацька змінився сумною замисленістю. Чорні думки знову здолали повелителя правовірних. Він згадав про необхідність зміни правил і принципів. Про довіру, про владу й самотність, про родину, про спадкоємця й Гюльбехар. Вона така гарна, добра, затишна... але ж зовсім чужа!

Раптом султан відволікся від сумних думок і з незрозумілими веселими нотками в голосі запитав:

– Ібрагіме, а що зараз відбувається в Європі?

Великий сокольник був здивований. Так, він регулярно одержував відомості звідти, але не думав, що це зацікавить Сулеймана.

– Яка саме країна вас цікавить, мій пане? – обережно запитав Ібрагім.

– Ну, приміром, Франція?..

Ібрагім перевів погляд на розкішну кришталеву люстру й, повільно підбираючи слова, почав:

– У Парижі увійшов у моду східний стиль: шаровари, тюрбани, халати. Шляхта при королівському дворі одягнена, немов наша знать. Кальяни, усілякі східні аромати... та інше в тому ж роді. Схід просочив усі сфери життя: театр, живопис, літературу... Принаймні, так говорять... – про всякий випадок уточнив сокольник.

Султан подумав, що грек розумний і голими руками його не візьмеш! Але все–таки... Все–таки тирада була вимовлена якось без душі, занадто бундючно, у нудотному тоні. Загалом, неприродно.

– Ти, Ібрагіме, як завжди добрий товариш, мені було весело з тобою. Теж як завжди... – мовив Сулейман. – Однак притомився я щось! Напевно, останнім часом занадто багато подій відбулося.

Ібрагім із глибоким поклоном вийшов, збентежений раптовою зміною настрою султана, а Сулейман подумав: «Усе помінялося занадто швидко. Я тепер правитель, усі навколо посміхаються, а от що вони думають насправді?! Як довідатися?..»

Невизначеність виводила султана з рівноваги.

Де точка опори, як віднайти сердечний лад?

В обіймах Махідевран?.. Але ж вона зовсім чужа – от хоча б у поезії і то не розуміється анітрохи.

У компанії колишнього друга?.. Ні, у їхніх відносинах щось зруйнувалося.

А може, в обіймах інших мешканок гарему?!

Сулейман відчув, що йому не вистачає свіжих вражень. Чому головний євнух дотепер не представив нових невільниць?! Султанові жахливо закортіло мати жінку – але зараз тільки б не Гюльбехар! Його охопила нестримна тваринна пристрасть, груба хіть, що шукала виходу. І раптом Сулейман зрозумів, що ледь вгамує руйнівну чоловічу спрагу, як розум його очиститься. Все вірно: варто відчути себе володарем у малому, а вже потім думати про велике...

– Ясміне! – крикнув султан і повторив ще голосніше: – Ясміне!!!

Але, всупереч очікуванням, євнух не з’являвся. Султан вийшов на різьблену терасу, нічне повітря було свіжим і чистим. Він вдихнув на повні груди: о–о–о, як добре!..

І раптом почув пісню. Сумну пісню, хоча слів не розібрати... Співала жінка. Співала досить тихо, але голосом надзвичайно високим і якимось незвичайним: він ніби м’якою котячою лапкою торкався тонких струн султанської душі, знівеченої пошуками чогось невловимого, незрозумілого йому самому. Сулейман прислуховувався дуже старанно, однак ніяк не міг визначити місця, звідки долинала пісня.

– Ясміне!!! – роздратовано гаркнув правитель утретє. – Ясміне, куди ти запропастився, клятий негіднику?!

У ту ж мить прибіг кізляр–ага зі схрещеними на грудях руками й почав улесливо кланятися. Султан був розлючений, він затупотів ногами й заволав:

– Ясміне, ти чуєш пісню?!

– Так, мій пане!

– Хто це там співає?!

– Не знаю, пане!.. – перелякався головний євнух.

– То довідайся!!!

– Слухаюся, о володарю! Зараз довідаємося й покараємо...

Втім, хадім–агасі, прислухавшись, затримався й обережно вимовив:

– Але річ у тім, о мій пане, що пісня лине з боку покоїв самої валіде...

– Однаково довідаєшся й доповіси, хто це співає...

– Буде виконано, мій пане!

– І ще, старий шахраю, ти обіцяв показати оновлений гарем. Де ж ті красуні, яких нам надіслав хан Гірей?! Де служниці, куплені на базарі?!

– О найбільший із правителів світу, – мовив головний євнух, – найкрасивіші дочки високих гір, широких степів і пекучих пустель відібрані, навчені й очікуватимуть на вас завтра в гаремному саду! Я тільки й чекав наказу Вашої милості, щоб...

– Прекрасно! – уперше за весь вечір похвалив його султан.

– О великий правителю... – відразу промимрив Ясмін, кумедно переминаючись з ноги на ногу.

Султан жестом зупинив його:

– Що іще сталося?

– Пане, ваша матір – велика валіде–султан – просила нагадати вам, що очікує на Вашу милість завтра в себе після вранішньої молитви.

– Добре. Якщо валіде бажає мене побачити, я прийду до неї... А тепер піди й довідайся нарешті, хто це там розспівався?!

– Слухаюся, мій пане!

І хадім–агасі миттю зник, немовби й не було його тут зовсім.

* * *

Невідомо, чи довідався кізляр–ага щось про таємничу порушницю палацового спокою. У всякому разі, Ясмін нічого не доповів своєму володареві ні в той вечір, ні наступного дня, ані через день. А Сулейман згодом забув про подію, поринувши в безодню світських, справ...

Попереду на султана очікувало прекрасне майбутнє... але чи знайдеться у всій великій імперії людина, яка розділить з правителем радість відновлення?

Глава 8

МАРИСЯ

Стамбул, Османська імперія,

січень 1521 року

Султан збирався до валіде. Мармуровий столик був завалений коштовностями, принесеними зі скарбниці. Поруч на розкішному перському килимі лежали різноманітні дорогі тканини: шовк, оксамит, парча, ситець, батист, маркізет...

Побувавши в хамамі ^[32], Сулейман облачався в чистий шовковий одяг, насамперед вибравши світлу довгу сорочку. Мати так полюбляє шовк, подумав він і вирішив зайнятися подарунками, гідними самої валіде. Підійшов до стосу рулонів найтоншої тканини, провів рукою по поверхні одного з них: незвичайне враження ласкавої прохолоди!.. Султан відібрав кілька відрізів шовку, один рулон білого як сніг маркізету, пару рулонів квітчастого ситцю й відріз м’якого темно–синього оксамиту.

Перейшовши до мармурового столика, схилився над прикрасами. Взявши в руки нитку білих морських перлів, задумався, а чи варто дарувати це матері? Приймаючи від нього перли (хай навіть небачено чудові), вона завжди сумно повторює: «Це до сліз»... Ні, краще вибрати щось інше! Мабуть, от цей перстень із великим рубіном... і оці рубінові сережки! Камені тут менші, зате які ж вони прекрасні – так і виграють на сонці.

І цю витончену скриньку з оніксу теж варто прихопити, і нефритовий гребінь, привезений з далекого Китаю. І оцей масивний золотий браслет чудово прикрасить її витончену руку... Жінка – вона завжди настільки прекрасна в золоті! Сулейман мимоволі замилувався коштовністю, потім недбало кинув у скриньку ще десяток дрібничок, які матінка неодмінно подарує своїм улюбленицям–служницям.

Нарешті покликав кізляр–агу:

– Ясміне!

Євнух виріс миттєво, начебто з–під землі:

– О володарю, ваша матінка вже зачекалася. Вона так нудьгувала без вас!..

– Ясміне, я знаю, що велика валіде нудьгувала, але я усе ще занадто мало зробив для держави!.. Тепер же поклич слуг і служниць: відправляємося негайно.

Чорношкірі раби миттю наповнили кімнату, зібрали визначені господарем подарунки й пішли до тронної зали гарему на зустріч із великою валіде–султан.