355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Тимур Литовченко » Кинджал проти шаблі » Текст книги (страница 1)
Кинджал проти шаблі
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 13:15

Текст книги "Кинджал проти шаблі"


Автор книги: Тимур Литовченко


Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Annotation

...Коли князь Іван Вишневецький та його молода дружина Олександра раділи народженню свого первістка Дмитра, людська заздрість єдиним ударом розбила їхнє щастя. Полонена і продана в рабство Олександра була змушена боротися за виживання, доки не зійшла на один з найвищих щаблів влади в Османській імперії. Княжич Дмитро Вишневецький виріс хоробрим вояком, справжнім оборонцем українських земель від турецьких набігів і дістав прізвисько Байди. Саме тоді невблаганна доля зіткнула матір і сина, які не підозрювали про кревний зв’язок між ними!

Історія України в романах

ПРОЛОГ

Частина І

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Частина II

Глава 10

Глава 11

Глава 12

Глава 13

Глава 14

Глава 15

Глава 16

Глава 17

Глава 18

Глава 19

Глава 20

ПІСЛЯМОВА

ДОДАТОК

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

notes


Історія України в романах

Тимур і Олена Литовченки

КИНДЖАЛ ПРОТИ ШАБЛІ




Харків

«Фоліо»

2012








ПРОЛОГ


Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою,

Османська імперія,

26 жовтня 1563 року

Позадкувавши від несподіванки, султанша, однак, не зводила очей із мертвого тіла, простромленого дюжиною стріл зі спеціальними срібними наконечниками.

Точніше, вона розглядала не просто вбитого, а чудернацьку витягнуту родимку, що зачаїлася на плечі й досі була незмінно схована сорочкою.

О Великий Аллах, невже це він?!

Він – той самий, якого вона все життя безуспішно шукала?!

О Великий Аллах, але що ж тоді вона накоїла!!!

За що їй така пекельна мука, за що?..

Як завжди у хвилини бурхливого хвилювання, біля самої основи черепа спалахнув і почав стрімко розростатися нестерпний біль, заповнюючи всю її сутність без залишку.

Схопившись обома руками за потилицю й жахливо зойкнувши, султанша впала непритомною до ніг мертвого козацького ватажка, якого тільки нещодавно люто ненавиділа...

...і тому зробила все можливе для його загибелі!..



Частина І

ПОПІВНА З РОГАТИНА


Глава 1

ВАЖКІ ПОЛОГИ


Рогатин,

14 жовтня 1503 року

Пологи тривали ще з ночі – ось уже понад дванадцять годин. Лазню топили по–білому третій раз поспіль. Води у Настусі давно відійшли, через втрату крові породілля раз у раз упадала в безпам’ять. Зграйка переляканих повитух дедалі прибувала, але жодна з них нічого не могла вдіяти: дитинча затято не бажало залишати материнське лоно.

Чоловік Настусі – місцевий священик Гаврило – зовсім розгубився: він то зачинявся у церкві Святого Духа, полум’яно читав молитви, бив земні поклони, намагаючись випросити у Богородиці успішних пологів, то безладно бігав будинком або геть безглуздо метався подвір’ям, бурмочучи щось собі під ніс, то раптом намагався прорватися до багатостраждальної дружини... Повитухи заспокоювали Гаврила, як могли, намагалися розтлумачити, що священнослужитель породіллі зараз нічим не допоможе – навпаки, нашкодить... не приведи Господи – нашкодить!.. Зневірений панотець знову кидався в церкву, де на нього нападала паства, що залишилася й без заутрені, і без обідні:

– Отче, а хоч би вечірня служба буде сьогодні?! Та що ж у нас за настоятель такий, якщо навіть ніяких треб доладно не можна справити?! То п’яний як чіп, а то й зовсім безпричинно людей до храму Божого не пускає!..

– А–а–а, пішли ви всі геть, анафема вам, нехристям!!! – волав украй зневірений священнослужитель, замикаючи двері церкви перед самим носом обурених парафіян. Але, не маючи сил витерпіти стан невизначеності, через якихось півгодини нещасний кулею вилітав із храму й знову мчав додому. Навздогін же одержував нову порцію обурення:

– Та що ж це таке робиться?! Та ми на тебе, недбалого, самому митрополитові поскаржимося!.. Та хіба ж можна свою парафію напризволяще кидати?! Горіти тобі, нечестивцеві, у пеклі за цей гріх!!!

– Анафема, анафема вам!.. – знесилено мимрив отець Гавриїл.

І все повторювалося знов і знов...

– Послухай–но, Василисо, а може, все ж таки тітку Марту покличемо?! – обережно запитала одна з повитух старшу й настільки ж обережно додала: – Адже помре Настуся, їй–богу помре! І дитя не народиться, і вона не виживе...

Пропозиція була небезпечною, годі й казати, але!..

– Покличемо, а, Василисо?! – не вгамовувалася повитуха. Старша втомлено і якось безнадійно подивилася вслід нещасному чоловікові, що вкотре помчав у свою церківку для піднесення безнадійних молитов небесам, і нарешті погодилася:

– Гаразд, маєш рацію! Напевно, все ж таки доведеться покликати, бо і справді вже лиха недовго чекати.

– А Гаврило як же?! – миттю підскочила третя повитуха.

– А що Гаврило?! Що Гаврило?!

– Та всім же відомо, що він Марту...

– А не його це справа, кінець кінцем, – відрізала старша повитуха. – Коли не зумів у Господа Бога допомоги випросити, нехай ще подякує і нам, і самій відьмі.

– То як, послати за Мартою?!

– А що робити, пошлемо!..

Тітка Марта була відомою на всю околицю цілителькою, вона допомагала багатьом: хвороби різні відганяла, суглоби вивихнуті вправляла й багато чого іншого робила – загалом, лікувала майже всі болячки. Щоправда, у рідкісних випадках казала: «Безнадійно це, тут не лікувати потрібно, а молитися!» – але настільки суворий вирок виносила відразу ж, без зволікань і зайвих коливань, а за лікування навіть не бралася.

До тітки Марті люди ставилися по–різному. Дехто вважав її мало не святою, інші хоч позаочі, хоч в очі називали відьмою, ба навіть більше того – «клятою відьмою». Втім, цілителька добре розуміла, що всім не догодиш, тому зла ні на кого не тримала, а просто робила свою справу в міру відпущеного від природи таланту. Жила у лісі неподалік Рогатина, життя вела непоказне, майже затворницьке... але ж наскільки християнське?! Ненависники в цьому сумнівалися, але перевірити особисто святість цілительки не бралися. А шанувальниці лише захоплювалися подвижництвом літньої вже жінки.

Коли її племінниця Настуся вийшла заміж за Гаврила Лісовського – молодого настоятеля церкви Святого Духа (а прихід йому давали саме за умови одруження з місцевою дівчиною), зять моментально приєднався до ненависників тітки Марти. Молодій дружині панотець наказав прямо й суворо: «Щоб ноги старої відьми в будинку моєму не було! І взагалі, нехай обходить Рогатин десятою дорогою». Настуся, що любила тітку, сплакнула, але чоловіка ослухатися не насмілилась, тож усі відносини з підозрілою родичкою перервала.

Коли ж отець Гавриїл почав час від часу добряче випивати, а від того не завжди доладно виконував свої пастирські обов’язки, злі язики відреагували миттєво: мовляв, прокляла Марта панотця, що зненавидів її, – ото й потягнуло його до хмільних напоїв! Можливо, він і сам думав про це, тому ставлення свого до підозрілої родички не міняв.

Знаючи все це, повитухи тягнули до останнього, не наважуючись послати за цілителькою. Небезпечне рішення ухвалили, лише коли ситуація зробилася вкрай загрозливою. Втім, відправлений до лісу хлопчина повернувся вже за кілька хвилин з голосним лементом:

– Марта вже сама поспішає сюди, я її зустрів на околиці Рогатина, вона жахливо розсерджена!!!

Судомно хрестячись і репетуючи, майже забувши про нещасну породіллю, повитухи безладно забігали подвір’ям, заверещали:

– Свят! Свят! Свят!..

І не дивно: адже вся околиця знала круту вдачу тітки Марти... Але в жодному разі укритися від гніву цілительки їм не вдалося: до двору попівського будинку вже підкотив невеликий віз, пронизливо заіржав кінь, на повному скаку зупинений різко натягнутими віжками.

– Прокляну!!! Усіх вас до десятого коліна прокляну, коли племінничка моя помре!!! – зичний голос тітки Марти перекрив безладний галас, учинений смертельно переляканими жінками.

Без жодних розпитувань цілителька кинулася в лазню, де дві найсміливіші баби притримували вкрай знесилену Настусю.

– О–о–о, тіточко, нарешті ти приїхала, я тебе так чекала... – промимрила породілля знекровленими губами.

– Мовчи, дитинко, мовчи, люба! Тобі сили поберегти потрібно, – майже ніжно проворкотіла Марта.

Баби навіть перезирнулися від несподіванки: справді, тон цілительки разюче відрізнявся від розгніваних вигуків, що тільки–но доносилися знадвору.

– Я просила, щоб за тобою послали, але ніхто мене не слухав... – продовжувала скаржитися Настуся.

– Мовчи, моя рідненька, я зараз усе виправлю...

– Усе буде добре, тіточко?..

– Ти мене знаєш, я б не взялася рятувати навіть тебе, якби не було надії!

– Тіточко Марто!..

– Нічого, рідненька, нічого! На ось, ковтни, – і цілителька влила до рота племінниці кілька крапель напою з маленького глиняного флакончика.

Непритомна Настуся повалилася бабам на руки.

– Хутко несіть її в будинок, у постіль укладайте, у чисте перевдягніть! – скомандувала Марта.

– Але вона ж іще не...

– Мовчати!!! – гримнула знахарка. – Ви тут багато чого накоїли, тож тепер мене послухайтесь, дурепи недолугі!!! Настусю в будинок віднесіть, умийте і перевдягніть, у постіль покладіть – нехай поспить! У лазні все негайно прибрати! А це заварити онде у тім чавунці!..

І цілителька тицьнула одній з бабів вузлика з пучечками сушеного зілля.

– Боже! – благала Марта, коли породіллю віднесли в будинок. – Боже, дай мені сили виправити все, що ці дурепи тут накоїли!!! Прошу Тебе, Господи Боже Всемогутній!..

На порозі виникли розгублені повитухи, вони мовчки спостерігали за гарячкуватою молитвою Марти. Відчувши спиною їхні перелякані погляди, цілителька озирнулася й рішуче скомандувала:

– Я кому сказала?! Якщо дотепер не зрозуміли – повторюю: лазню вимити, воду нагріти, чисте рядно приготувати, зілля в чавунці заварити й у будинок віднести, кімнату якнайдужче натопити...

– Та як же ж це?! У будинку ж народжувати не можна, лазня тоді навіщо?! – захвилювалися повитухи. – Та й Настя там спить... Навіщо все це?..

– Робіть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати... За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато крові... Спати буде щонайбільше годину – а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушіться, бабоньки... Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовніше, зрозуміло?!

– Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас... – промимрила одна з повитух.

– Якщо дитя не народиться, тоді точно прокляну!

– А якщо?..

– А виконаєте все, як вам наказано, – ще подумаю.

– Ну... тоді з Богом!

Робота закипіла. Марта на кухні щось варила і студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й іншого зілля.

– Меду! Дайте меду! – командувала Марта.

Усе вертілося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведені.

І раптом...

– Марто?!

Посеред великої кімнати виник панотець Гавриїл, що сторопів від несподіванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнівається він на те, що порушено його давню заборону, чи радіє зненацька прибулій допомозі. Повитухи, притулившись до стін, боялися навіть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цілительку.

– Ішов би ти звідси до храму молитися, – тихо мовила нарешті Марта.

– А–а–а!.. Це!.. – піп зробив невиразний жест руками і знову застиг на місці.

– Іди по–хорошому, – порадила цілителька. – Потім поговоримо, коли все це добре завершиться.

Гаврило мовчки зник.

– Ну, чого стали?.. – звернулася знахарка до повитух, і ті миттю повернулися до полишених обов’язків.

Сама ж тіточка Марта підійшла до ліжка, де тихо спала племінниця, ніжно опустила величезну руку на її чоло, прислухалася до відчуттів.

– Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, – промурмотіла тихесенько і звернулася до наймолодшої з повитух, яка саме пробігала поруч:

– Чи все вже готово?

– Так, тіточко Марто, усе виконали, як було наказано!

– Тоді почнемо, благословившись...

Вона поторсала сплячу племінницю за плече:

– Прокидайся, рідненька, потрібно справу почату завершити!

Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:

– У лазеньку йти, тіточко?

– Ні, миленька, нікуди йти не потрібно. Народжуватимеш прямо тут.

– Але ж!..

– Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Марта зробила повитухам знак, і тих немовби вітром здуло. Тоді цілителька знов звернулася до племінниці:

– Ти, миленька, подумай про дитинча – як йому у череві твоєму тісно й лячно, га?! Повітря ледь вистачає, задихається дитинча твоє...

– Ой, тіточко, що ж робити?!

– А от давай–но разом піднатужимось, разом зітхнемо!.. От і звільниш ти дитятко своє з темниці... Ну, давай–но – піднатужся!..

Що за таїнство відбувалося в кімнаті між тіточкою і племінницею, залишилося невідомим. Однак приблизно за годину з кімнати долинув спочатку слабкий і невпевнений, потім голосний дитячий писк, слідом за ним загримів заклик Марти:

– Агов, бабоньки, приймайте маля!..

Повитухи дружно кинулися в кімнату. На ліжку сиділа щаслива, але вкрай виснажена породілля, а цілителька тримала на руках манюсіньке немовля. Коли перев’язали пуповину, тіточка Марта уважно оглянула дитятко на наявність дефектів. Дівчинка була невеликою, але пухкенькою й білошкірою, круглу голівку малятка прикрашав яскраво–рудий чубчик, зелені вічка й маленькі акуратні вушка... по п’ять пальчиків на ніжках і на ручках...

А на правому плічку червоніла невелика родимка у вигляді корони!!!

– Гарне немовлятко, – задоволено кивнула Марта. – І родимка на правому плечику, як у всієї нашої рідні. Щоправда...

Вона ненадовго замислилася.

– Щоправда, ні в кого з рідні не було родимки у вигляді корони... Ніяк не зрозумію, гарний знак це чи поганий?!

– Дайте мені немовлятко, тіточко, я хочу на донечку глянути, – попросила Настуся.

– Усе в неї добре, навіть родимка наша сімейна є... А тобі, дорогенька, поспати потрібно. На от, випий, силоньки побережи.

Цілителька знов напоїла племінницю відваром, від якого та майже моментально заснула. А її новонароджена донечка, дбайливо вкутана у шматок тонкого рядна, мирно спала, кумедно посмоктуючи маленький кулачок.

Марта задоволено кивнула:

– Спасибі, Боже! Дякую Тобі, що вчасно напоумив мене і спрямував сюди. Я встигла, Господи, встигла саме вчасно!..

* * *

Дівчинка росла нехай не красунею, зате розумною і здоровою. Щасливий панотець Гавриїл відзначив народження дочки рясним узливанням «вина своїх радощів» і пив кілька місяців поспіль, сяк–так виконуючи обов’язки настоятеля храму Святого Духа. Коли ж вийшов із запою – спохопився, що донечка дотепер не похрещена! Втім, оскільки йшлося не про просте дитинча, а про маленьку попівну, щасливий батько сімейства проголосив у найближчу неділю душевну проповідь на тему:

«Бог милосердний нехай пробачить нам гріхи наші як вільні, так і мимовільні!» – й узявся виправити прикре непорозуміння.

Отак і вийшло, що охрестили дівчинку вже в наступному – 1504 році під ім’ям Олександри. Втім, без курйозу не обійшлося: роблячи відповідний запис у церковній книзі, Гаврило чомусь вивів ім’я своєї молодої дружини – «Анастасія»! Коли ж здивована жінка і присутня на хрестинах внучатої племінниці тіточка Марта (після достопам’ятних подій раз і назавжди пробачена священиком) вказали на явну безглуздість – дописав поруч із першим друге ім’я «Олександра». Жінкам же сказав: мовляв, нічого страшного, називайте, як хочете, – Бог бачить кожне своє чадо!..

Через три роки попадя Настуся померла: так і не отямившись остаточно після дуже тяжких пологів, зів’янула тихо й непомітно, немов зірвана польова квітка. Засмучений смертю дружини священик вкотре гірко запив. Тоді тітка Марта залишила своє відлюдницьке життя на далекому хуторі й остаточно перебралася в Рогатин, щоб вести осиротіле попівське господарство та виховувати внучату племінницю. Стара цілителька навчала маля розпізнавати і вчасно збирати різне зілля, готувати відвари й цілющі напої. Далі узялася навчати її грамоти, згодом найнявши вчителів, яких тільки змогла знайти в Рогатині і в його найближчій околиці. Грошей на освіту не шкодувала, тому вже до шести років дівчинка досить непогано читала Молитвослов і Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми – давньогрецьку.

Відтоді здібна й допитлива Олександра читала–перечитувала стародавні сувої та книги, якими славилася храмова бібліотека. Наситившись віковою мудрістю, гортаючи цупкі на дотик пергаментні сторінки, уявляла себе то мандрівником, то завойовником, то ще яким–небудь відважним сміливцем...

Отак і минуло дитинство попівни Олександри–Анастасії Лісовської.

Цікаво, яка доля чекає її попереду?


Глава 2

ШЛЮБИ УКЛАДАЮТЬСЯ НА НЕБЕСАХ


Рогатин,

пізня осінь 1516 року

Ось уже який місяць поспіль юна Олександра боялася заснути. А все тому, що бачила щоночі один і той самий жахливий–жахливий сон!.. Ледь заплющувала очі, як нескінченний кошмар повторювався знов і знов.

* * *

Прекрасною літньою дниною подружки відправилися в ліс за ягодами: росла, худенька, нескладна, чимось невловимо схожа на хлопчика Олександрунька – не красуня, але миловидна, з товстелезними рудими косами й виразними зеленими очима, а з нею дочка пекаря Марися – перша красуня Рогатина, довгонога й огрядна, з правильними рисами грецької богині, величезними блакитними очима, пухкими червоними губками, густим хвилястим чорним волоссям, уже сформованими розкішними грудьми. На неї заглядалися і старий, і молодий. Черга кандидатів у наречені зростала щодня, але з незмінною увагою вислухавши пропозиції сватів, батько–пекар щораз обіцяв подумати: мовляв, час є – дочці ледь чотирнадцять виповнилося. Куди ж поспішати?..

Подружки бігали лісом, збирали ягоди, квіти, плели вінки, наспівували пісень. Вирішили пограти в хованки: Марися під кущем смородини сховалася, проте пташки над тим місцем так і звилися, защебетали схвильовано – очевидно, гніздечко у них там заховано. Уважна Олександрунька відразу виявила Марисю й у свою чергу побігла ховатися. Знайшла старий дуб на краю галявини, залізла в просторе дупло й там причаїлася, очікуючи, коли ж подружка її знайде?! Марися лісом усе бігає, бігає, аукає, а знайти Олександруньку не може: уже й під кущики, і під молоденькі ялинки заглядала – нема ніде подружки, наче й не було! А вона тим часом сидить у своїй схованці та знай собі посміюється...

Раптом на серці в дівчини важко зробилося, хоча з чого б це, здається?! Нашорошилася, прислухалася – справді, щось дивне в лісі відбувається: змовк пташиний щебет... отже, хтось чужий з’явився! Висунулася з дупла й побачила: Марися неподалік на галявині зупинилася, квіточками замилувавшись, а в цей час до неї обережно підкрадаються... два кримчаки!

– Стережися, подружко! Біжи додому хутчіш, піднімай народ!!! – щосили скрикнула Олександрунька. Вистрибнула з дупла на землю й кинулася до подруги на допомогу, на ходу підхопивши суху жердину.

Зачувши розпачливий крик, Марися щодуху кинулася у бік Рогатина.

А перед Олександрунькою звідкилясь постав вершник на коротконогому жвавому огирі. Кочовик міг би скористатися безвідмовною зброєю – міцним арканом з кінського волосу, та оскільки жертва була зовсім поруч, вирішив схопити дівчину голими руками. От уже нахилився із сідла й хижо потягнувся, щоб упіймати одну з рудих кіс... але Олександрунька спритно ухилилася, до того ж гарненько вперіщила кримчака жердиною по попереку.

– А–а–а!!! – зойкнув вершник і тепер уже схопив волосяну петлю, однак кмітливе дівча випередило його, щосили вдаривши коня по крутому боку. Жеребець дико заіржав, звився дибки й, не розбираючи дороги, понісся геть, ледве не скинувши зі спини наїзника. Судячи з розпачливої лайки останнього, гілки дерев, що хльостали його по обличчю, заподіювали негідникові серйозних неприємностей.

Натомість Марисі не пощастило: кримчаки наздогнали її на самому узліссі. У повітрі просвистів аркан – і з жалібним зойком пораненої пташки дівчина повалилася на землю, запекло намагаючись звільнитися від пут. Один з вершників умить опинився поруч з нею, спритно скрутив, звалив жертву поперек сідла – і понісся геть.

– А–а–а!!! – розпачливо заволала попівна.

– Ря–ту–у–у!.. – голос бранки донісся вже здалеку.

Ні жива ні мертва від переляку, Олександрунька примчала в Рогатин, одразу ж кинулася до свого будинку, що стояв майже на околиці. На її лементи збіглися люди, потім жалобно вдарив набатний дзвін. Люди озброїлися хто чим міг і кинулися навздогін кримчакам, але тих уже й слід прохолов... Хіба ж хто наздожене їхніх малорослих жвавих жеребчиків?!

* * *

Олександра прокинулася від голосного шуму. Швидко підхопилася з ліжка, накинула, що під руку трапилося, вибігла на ґанок і побачила, як просто із сирої досвітньої імли на подвір’я випливає невеликий кінний загін. Вершників було близько дюжини, всі один в один – молоді, ставні.

– Агов, дівко! – звернувся козак, що їхав попереду, до Сашуньки. – Де тут у вас цілителька яка–небудь проживає?

– А що сталося? – поцікавилась тіточка Марта, що вибігла на подвір’я слідом за племінницею.

– Та панича нашого татарва клята підстрелила...

Тут один із прибулих увів на подвір’я за вуздечку двох коней, на перев’язі між якими лежав поранений молодий воїн, судячи по заляпаному брудом і закипілою кров’ю одягу – той самий панич.

– Як же це він отак сподобився? – запитала схвильована Олександра, перед внутрішнім поглядом якої миттю спливли картинки щойно баченого кошмару.

– Ми кримчаків вирішили поганяти...

– Ви?! Кримчаків?! – стрепенулася дівчина.

– Авжеж! Занадто вже розперезалися бузувіри прокляті, просто жах! Хіба не знаєш?..

– Кому і знати, як не їй, – зітхнула знахарка, але племінниця перебила її захопленим вигуком:

– Ой, слава Богу, заступники ви наші!!! А далі що?..

– Усе було добре, ми наздоганяли, бузувіри тікали так, що тільки вітер у вухах свистів.

– Ну то?..

– Отут–то наш панич вирвався далеко вперед і наскочив прямо на їхню засідку!

– Ой!!!

– Не бійся, дівко, він не з лякливих! От тільки доки ми на допомогу приспіли, собаки–кримчаки панича серйозно поранили, кольчугу двічі прострелили, проклятущі...

– Тож допоможіть, зробіть ласку, – додав той, що тримав коней з перев’язом за вуздечку. – Бо самі розумієте: коли панич кров’ю спливе, що ми його матінці скажемо?..

– А як давно його поранили? – діловито поцікавилася Марта.

– Давненько, – невиразно мовив юнак.

А один з його товаришів додав:

– Незабаром розвидниться, а на засідку кримчаків ми ввечері нарвалися. Ех, казав же я, що не можна князя залишати без догляду: ще занадто молодий і запальний!..

Досадуючи на допущену помилку, він у розпачі стягнув з голови сіру смушкову шапку, міцно стис її в кулаці й повторив:

– Ех–х–х, запальний!..

– Кепсько, – підібгала губи тіточка Марта. – Нумо, то чого стоїмо?.. Ворушіться хутчіш! Несіть панича в будинок, а там подивимося, чим йому допомогти можна.

Четверо слуг зняли перев’яз із коней, узялися за краї й понесли непритомного проводиря в кухню попівського будинку. Швидко оглянувши тут пораненого, цілителька поцікавилася:

– Сподіваюся, стріл ви не чіпали... чи все–таки намагалися витягнути? – У голосі Марти прозвучала підозра.

– Не чіпали, тіточко, навіть оперення не обламали.

– Хвала Богові, що не чіпали! Тому й живий ще ваш панич дотепер, інакше б давно вже кров’ю зійшов...

– Тіточко, а ти можеш його вилікувати? – із потаємною надією запитав один з козаків.

– Поки не знаю, – Марта зробилася замисленою й зосередженою. – Зроблю все, що необхідно, тоді й відповім.

– А нам що робити?

– Ви або назад скачіть, або на нічліг залишайтеся. За панича не турбуйтеся, він у потрібні руки потрапив. Не заважайте тільки. А хочете поговорити, то господаря почекайте. Гаврило не вдома, він пішов треби виконувати...

– Треби?!

– Це подвір’я – настоятеля церкви Святого Духа панотця Гавриша. Він ще звечора до помираючого відправився, тож сьогодні навряд чи додому повернеться...

Марта подумала, прикинула щось і додала:

– Так–так, не повернеться – адже заутреню служити вже зовсім незабаром! Отже, панотець Гавриїл, швидше за все, від помираючого прямо в церкву піде, а вже потім додому навідається, якщо ніяких інших справ попутно не виникне. Так що або чекайте, або поїжджайте.

– А можна біля панича залишитися? Може, наша допомога знадобиться?

– Допомога?..

Цілителька оглянула козаків недовірливим поглядом, потім зненацька кивнула на племінницю й рішуче заявила:

– Не заважайте краще, а допомогти мені й Сашунька зможе, вона краще за вас із цим упорається!

– Ой, звісно, впораюся! – вигукнула Олександра, дуже зрадівши такій честі, до того ж виявленій привселюдно.

Марта пильно оглянула козаків і запитала:

– А чи є серед вас поранені?

– Є, як не бути! Але ми потерпимо. Не звикати! Ви нам тільки хазяїна на ноги поставте, а інше не важливо.

– Ну, що ж... – І знахарка знову звернулася до племінниці: – Олександрунько, біжи до Кагирличихи й попроси сулійку перваку – він у баби найміцніший. Та хутко, хутко!

Двічі просити Олександру не довелося. Доки вона бігала до сусідки за перваком, Марта роздягнула юнака й уважно оглянула поранення. Панич при цьому стогнав, але не отямився.

«Що ж, може, воно й на краще...» – подумала знахарка.

Стріла, що поцілила в бік, пройшла навиліт і не зачепила життєво важливих органів, тому рана виявилася безпечною. Цілителька акуратно переломила й витягла стрілу, обмила рану густим трав’яним відваром, наклала пов’язку. До весілля загоїться...

Зате плече стривожило Марту не на жарт: стріла пробила кольчугу й увійшла глибоко в тіло, міцно засівши там. Марта взяла витягнуту стрілу й заходилась уважно вивчати наконечник. Він мав доволі хитромудру форму – борозенки, зазублини... Якщо помилитися, наслідки можуть бути найнебезпечнішими. Добре, що козаки стріли цієї не чіпали!..

Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надріз на спині й проштовхувати стрілу вперед, іншого виходу немає...

Ляснули двері, у сінях почулися квапливі дівочі кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунці, що стояв у печі, саме закипіла вода.

– От і добре, вчасно прибігла! Давай–но, Олександрунько, заходь скоріше, руки мий добряче, будеш допомагати, – зраділа цілителька.

– Звісно, тітонько! Я зараз.

Марта пішла у свою кімнату за рядном. А Сашунька несміливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столі. Вона мимоволі замилувалася бездоганним тілом, юним і засмаглим. Пораненого била дрібна пропасниця, численні крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчі й на хвилястому темно–русявому волоссі, що недбало розсипалося по плечах.

Юнак на якийсь час отямився, розплющив великі світло–карі очі, невидющим поглядом ковзнув по кімнаті, потім зупинився на розгубленій Олександрі. Однак дівчині здалося, що він пильно розглядає її. У голові запаморочилося. «Що це зі мною коїться?» – виникла дивна думка. І слідом за нею якийсь внутрішній голос шепнув: «Дивись, він просто створений для тебе!.. Для тебе однієї».

Ілюзія тривала недовго, але дівчині здалося, ніби минула ціла вічність. Панич спробував піднятися, але наступної ж миті зі стогоном повалився назад на стіл. Коли тіточка повернулася, то побачила, що Олександра невідривно дивиться на юнака.

– Чого ти витріщаєшся, дурненька?! Він же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно...

Попівна навіть не ворухнулася.

– Агов, дівко, годі!!! Кажу тобі, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився...

Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву.

– Роби, як я скажу. Руки не трусяться?

– Не трусяться, тіточко, не трусяться! – відгукнулася дівчина.

– Дивись же мені!..

– Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім... – запричитала Сашунька.

– Не ховай його завчасно.

Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо!» – та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена... Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася.... Дивно все це, як не крути.

Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись:

– Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу.

– Ну що ж, сиди, коли сили є, – відповіла Марта й чомусь зітхнула.

– Добре, тіточко!

Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала:

– Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого... Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна.

– Звісно, тіточко!

– Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже... Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло?

– Неодмінно, тіточко!

Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди.

Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі... й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній.

– Ти хто? Що це зі мною? – поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею.

– Ой, паничу, нарешті ви отямились! – скрикнула радісно дівчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа.

– Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цікаво дізнатися?

– Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа.

– Як же я опинився в цьому вашому Рогатині?

– А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки... – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її:

– Кримчаки?! Ага, пригадую... здається...

– Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли!

– Так уже і з того світу?.. – недовірливо мовив поранений і зробив спробу перевернутися зі спини на бік: очевидно, мав намір підвестися.

– Ой, паничу, заради Бога не ворушіться!!! – скрикнула Олександра. – Вам не можна ще вставати в жодному разі, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну!

Втім, хворий не слухав її попереджувальних зойків і продовжував безладні рухи. Та миттєвий гострий біль прошив тіло хороброго неслуха, і він знову знепритомнів.

– Тіточко!!! – зойкнула Олександра, підскочивши до дверей.

На щастя, Марта вже поспішала на заклик:

– Що сталося?! Чого волаєш, наче божевільна?..


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю