Текст книги "Кинджал проти шаблі"

Автор книги: Тимур Литовченко

Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Навчиш мене користуватися моїм малесеньким кинджальчиком?!

– Зрозуміло, навчу! Будеш володіти ним, як володію я, як учив мене батько. Гаразд?

– Гаразд, гаразд! Давай–но його сюди, – простягнула руку Олександра, розглядаючи дамаський клинок, як заворожена.

– Стривай, не так швидко.

Князь завбачливо відвів руку з кинджалом убік, потім повернувся до скрині, витягнув звідти найтоншу шовкову хустинку, підкинув у повітря й виставив уперед клинок. За секунду на підлогу впало дві половинки хустки.

– Обережніше з ним. Бачиш, який гострий?

– Він мій, він мій! Давай сюди!!! – скрикнула нетерпляче Олександра.

– Віддам, віддам, не хвилюйся: князівське слово твердіше від криці, з якої викувано цей кинджал! Але віддам лише, коли навчу, як поводитися з ним, не раніше... Ти не знаєш всієї сили кинджала! Небезпечна це штука, ох і небезпечна!..

– А якщо в бою кинджал і шабля зійдуться, хто з них переможе?! – не вгамовувалася попівна.

– Якщо в бою, то шабля, хоча...

– Хоча що?

– Врахуй, ластівко моя, що кинджал – зброя таємна, тому... дивлячись який бій буде! Кинджал метнеш – ворога враз уб’єш. От якщо тільки відбити кинджал у кидку, тоді...

– А можна відбити?

– Можна й не встигнути відбити. Тоді, якщо кинджал умілою рукою кинутий, – тоді від нього вірна смерть!

– Ну, саме отака зброя мені й потрібна!

– Зрозуміло, моя ластівко, зрозуміло.

Ні батько Гаврило, ані тіточка Марта не зраділи рішенню Вишневецького навчити дружину володіти зброєю, але суперечити не насмілилися. Через два місяці заповітний кинджальчик остаточно перейшов у повну власність попівни, від чого вона впала у бурхливий захват, а інші домочадці – у мовчазне невдоволення...

* * *

У жовтні погода вкотре за той рік зіпсувалася. Спочатку в повітрі кружляли самотні сніжинки, потім північний вітер пригнав довгі череди пухких бруднувато–сірих хмар – і почався нескінченний снігопад. Вітер здіймав сніг, що випав напередодні, й пожухле опале листя, стрімко кружляв над землею й розкидав пригорщами на всі боки. Вранішній іній, тоненький та іскристий, вкривав оголені гілки дерев, кущів, стіни похмурих будинків.

На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком і неодмінною родимкою на правому плечику. Родимка була дивної форми й найбільше нагадувала... тонку вигнуту шаблю!

Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:

– Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воїн буде, ой великий! Рідній землі на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!

Щаслива, хоча й виснажена пологами попівна розпливлася в радісній посмішці.

Немовля охрестили в церкві Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром. Негайно ж слідом за цією радісною подією до Івана Вишневецького примчав на змиленому огирі гонець із родового замку й привіз листа від матері – княгині Тетяни: вона повідомляла, що серйозно занедужала й хоче якнайшвидше побачитися з сином.

Князеві було совісно, що за весь час після отриманого поранення він не написав їй ані слова й навіть не сповістив про всі події останнього року. Стосунки між матір’ю й Іваном були доволі натягнутими: стара княгиня не надто любила старшого сина, він же намагався не турбувати матір зайвий раз, щоб ненароком не викликати в неї осуду якихось своїх вчинків. Саме тому навіть не повідомив їй про своє несподіване одруження.

Водночас народження його первістка – спадкоємця слави князівського роду Вишневецьких – могло змінити ситуацію на краще. Іван сподівався, що якщо не йому особисто, то хоча б онукові новоявлена бабуся зрадіє, тоді він без особливих проблем перевезе свою родину з Рогатина в родове гніздо... Втім, недобре внутрішнє передчуття змушувало його відкладати цю непросту справу на потім.

І от несподівана звістка про хворобу матері сплутала всі плани! Іван зрозумів, що цього разу доведеться їхати одному, а дружину й сина як і раніше залишити в Рогатині. Мабуть, аж до наступної весни... Хлоп’я поки ще дуже мале, Олександрі необхідно відновити сили після пологів. Зима вже близько, на дорогах неспокійно – татарва швендяє... Краще почекати хоча б до весни! А поки що з’їздити додому самому, провідати матір, підготувати її до прибуття молодої невістки й онука...

Мабуть, найкраще вчинити саме так!

Збираючи чоловіка в дорогу, Олександра нишком плакала, потім заходилася благати:

– От знову ти їдеш, а ми тут самі без тебе залишаємося! Давай вже тут перезимуй, тоді всі разом і поїдемо...

– І радий би, ластівко моя, та не можу, ніяк не можу: матінка пише, що дуже їй зле, слізно благає приїхати! Нудьгує без мене, сама розумієш. Важко їй самій після того, як батько мій чотири роки тому помер. Хто ж окрім сина її підтримає?

– А ми як же, Іванку мій миленький?!

– У тебе й батько, і тіточка є! Та я можу й пару дружинників своїх тут залишити, щоб тебе охороняли... Не сама тут будеш.

– Без тебе я однаково що сама–самісінька.

– Я зараз поїду, провідаю матір і негайно повернуся, а навесні неодмінно разом у Вишнівець відправимося!

– Так це аж навесні... Іванку!..

Однак незважаючи на всі застереження, Вишневецький залишався непохитним. Відчувши всю його рішучість, молода дружина нарешті здалася:

– Добре, хай буде по–твоєму: їдь до своєї матінки, але тільки вертайся скоріше. Відчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляє над нами.

– Облиш! Нічого не трапиться...

– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мій ясний! А ми на тебе чекатимемо – і я, і синочок твій.

– Неодмінно, моя ластівко! От відвідаю матінку, втішу її у хворобі й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообіцяв Іван.

Отак і вирішили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже більше для годиться.

– А раптом ти поїдеш, і ми більше не побачимось?.. – прошепотіла попівна.

Але князь не чув останніх слів коханої, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолі невеличкого загону відданих слуг поскакав до матінки у Вишнівець.

* * *

Не відав щасливий чоловік, що зла доля розлучає їх назавжди!

Про це знало лише серце молодої дружини.

Знало – і мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери із собою, збережи й захисти!!!

Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу...

Наслідки виявилися фатальними для всіх.

Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..

Глава 4

ПІДЛІСТЬ

Вишнівець,

грудень 1517 року

Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері... й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві – Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка – із Семеном Олізаром.

– Матінко?!

Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито–монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:

– А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.

– Так взимку ж можна і не запилитися! – у тон їй мугикнув Олізар.

– Матінко... то ви хворі чи здорові?! – Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися...

– Хвала Богові, синку, твоїми молитвами жива–здорова, як бачиш! – продовжувала єхидствувати стара княгиня.

– Моїми молитвами?! – здивувався Іван.

– Ну так, природно! А що, хіба ж ти не молив Господа про здоров’я твоєї старої немічної матері, перед світлими очима якої ти, невдячний син, не з’являвся он уже скільки часу?!

Вона кинула на ошелешеного Івана підозрілий погляд.

– Молився, ясна річ, але!..

– Тоді чому ти дивуєшся, синку?..

Вражений віроломством матері, молодий князь затремтів від обурення. Це ж треба настільки безбожно брехати... і почуватися при цьому настільки безтурботно!!! Побачивши таку його реакцію, стара княгиня мовила діловито:

– Ти, синку, присядь поруч зі старою матінкою, відпочинь з дороги, поїж–попий досхочу. Як бачиш, до нас Семен Олізар у гості навідався. Та не просто так, а в досить важливій невідкладній справі, про яку клопоче й переді мною, і перед твоєю княжою милістю...

Кинувши на мовчазного гостя не надто люб’язний погляд з–під насуплених брів, Вишневецький опустився на лаву поруч із матір’ю й мовив сумовито:

– Ну, в чому там справа?

– Ми тут порадилися з гостем нашим... – обережно почала стара княгиня, однак зненацька зам’ялася й після крихітної, ледь помітної паузи заходилася нерозбірливо мимрити: – Загалом–то, синку, справа ця давно вже обдумана... Не знаю тільки, чи пам’ятаєш ти... Це ж батько твій, нині покійний... А ти тоді малим був надто, щоб...

– Щоби що?!

Вишневецький надто добре знав свою матір, тому зрозумів: недарма вона змінила тон, ох недарма! Напевно замислила щось негарне.

І тут не витерпів Олізар:

– Та проста справа – простіше нікуди! Непогано би об’єднати й наше майно, і нашу могутність, і наші володіння – от і вся справа!..

– Як, тобто, об’єднати?..

– Та отак: ти, Іване Михайловичу, – купець, а в мене товар для тебе є!

– Що–о–о?!

Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.

– А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.

– За якою такою угодою?!

– Була угода, була, сам знаєш, – кивнула стара княгиня.

– Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..

– Синку, ти ж прекрасно розумієш!..

– Не розумію.

– Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.

Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище... а матуся тут, виявляється, живісінька–здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою – плете інтриги, намагається командувати дорослим сином...

– Угода хоч і стара, але дорожча від будь–яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олізар.

– Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, – прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!

І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.

Олізар колись давним–давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по–перше, далеко не настільки знатним, а по–друге – на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.

Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все–таки обмін посланнями й рідкі візити в гості – це вже не те...

Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві... Чого ж іще бажати?!

Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони...

Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка–Коширського, за що одержав у подарунок маєток Бєлашов! Настя, зрозуміло, наплакалася досхочу – тим паче, злі язики посилено розпускали плітки про прокляття, що витало над родиною Сангушків. Але батько стояв на своєму, і дочка зрештою упокорилася: а що тут вдієш?! Іван же так легко заспокоїтися не міг. Щоб розвіяти сум, зібрав невеличкий загін і поїхав патрулювати межі своїх володінь.

Тим часом, сімейне щастя новоспеченої княгині Сангушко–Коширської тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олізару довелося підшукувати Настусі нового чоловіка... Та налякані чи то родовим прокляттям Сангушків, що цілком могло перейти на його дружину, чи якимись іншими обставинами, але наречені тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.

Отоді–то і згадав Семен Олізар про стару угоду зі своїм покійним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справді, чом би не виконати її?! А що Настуся побувала за іншим?.. Ну, то й що такого! Був у неї чоловік Януш Михайлович Сангушко–Коширський – і нема його, як не було, а буде тепер у чоловіках Іван Михайлович Вишневецький!!! І ім’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковість... Зате дітей у першому шлюбі не нажила, натомість статок і становище в суспільстві прижила!..

Окрилений надією, Олізар прибув у родовий маєток князів Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втім, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спільну мову зі старою вдовою, він нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоїть! Піддавшись умовлянням Олізара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нібито погане самопочуття матері й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю...

Пастка була розставлена вмілими руками.

Зрозуміло, «дичина» попалася – інакше й бути не могло!..

– Стривай, Іване, не гнівайся на матір, – гукнув Семен молодому князеві, щосили намагаючись наздогнати його.

Втім, Вишневецький ніяк не відреагував на окрик.

– Та не біжи ти від мене, немов очманілий!..

Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олізара й неприязно процідив крізь зуби:

– Ніколи я ні від кого не тікав, ще чого...

– Ну, ясна річ! Ти незмінно відрізнявся гордістю й хоробрістю, – відхекуючись після швидкої ходи (майже бігу!), Семен зупинився перед Вишневецьким і заговорив якомога м’якіше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час виріс, змужнів... Просто орел, як я подивлюся! А між іншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирічним хлоп’ям... Коли батько твій покійний Михайло вкотре збирався в похід на бусурман, коли вирішив тебе із братом твоїм Олександром прихопити – пам’ятаєш?..

– Чого б не пам’ятати, – процідив крізь зуби Вишневецький.

Олізар же продовжував у колишньому піднесеному тоні:

– Ох, яким же хвацьким вояком був твій батько! А ти весь у нього вдався і вродою, і статтю...

Очі Олізара заблищали демонічним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очі його почали злипатися: позначилася втома після довгої дороги й загальна тяжка гнітюча атмосфера рідної домівки.

Мати завжди уявлялася Іванові не жінкою із плоті та крові, а такою собі величною кам’яною статуєю. Він щиро дивувався батькові: як цей життєрадісний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якої ну зовсім не було ні почуттів, ані емоцій – сам лише суцільний тверезий розрахунок?! Не дивно, що після смерті старого князя Михайла син просто втік з рідного дому, щоб тільки не стати таким, як його мати – безжальним і безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз і назавжди встановленим церемоніалом!!!

– Отож, дорогий ти мій Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозиція, якщо ти ще не забув про це...

Слова Олізара повернули Вишневецького до реальності.

– Що?..

Судячи з реакції, він і досі не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:

– Сподіваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..

– Як же її забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.

Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тільки–но відбувалася у материній світлиці, тепер, за відсутності старої княгині, йому не хотілося сваритися з Олізаром. Зрештою, це ж славетний воїн, товариш його покійного батька... хоча, зрозуміло, він не вирізнявся ні високою моральністю, ані шляхетністю...

– Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вільна, – тон Олізара зробився урочистим.

– А я, здається, повідомив у присутності моєї шановної матінки, що не хочу харчуватися недоїдками із Сангушчиного столу... Та й не можу....

– Але послухай–но, хоробрий мій лицарю Іване Михайловичу!..

І Вишневецький не стерпів. Вирішивши завершити настільки неприємну бесіду одним махом, він мовив холодно:

– Мене ця пропозиція анітрохи не цікавить, бо я вже одружений.

Потім розвернувся й пішов геть – хотілося будь–що виспатися з дороги.

Такої відповіді Олізар ніяк не очікував!!! Сказати, що він був ошелешений, – це не сказати нічого!.. Дещо заспокоївшись, він злодійкувато озирнувся на всі боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останніх слів молодого князя. Здається, довгий замковий коридор був порожнім... Семен постояв якийсь час, збираючись із думками, потім поспішив до старої княгині. Знайшов її там же, де й залишив, – у світлиці за столом.

– А до речі, можна поцікавитися, звідки це приїхав ваш синок? – немовби ненароком запитав він, ледь переступивши поріг кімнати.

– Приїхав... ну, і приїхав собі! А користі, як бачите, ніякої, – відгукнулася Тетяна, замислено граючись улюбленою срібною ложечкою.

«Або баба ця просто надзвичайна лицемірка, краща від мене самого, або їй невідомо те, що вже відомо мені, або з глузду з’їхала й геть нічого не пам’ятає», – вирішив Олізар і продовжив обережно:

– Бачу, що ніякої... Але от якби довідатися точно, звідки він з’явився!.. Може, я б зміг зрозуміти, чого це молодий князь не в дусі?!

– З Рогатина, з ненависного Рогатина, – мовила стара княгиня.

– А що у нього там, у тому Рогатині? І чому це вільне місто ненависне вашій князівській милості, дозвольте поцікавитися?..

– Не знаю я, у тім–то й річ, що не знаю! – Вона відірвала нарешті погляд від яскравих відблисків, віддзеркалених сріблом ложечки.

– Як це не знаєте?..

– Отак не знаю! Він – невдячний, зовсім не бажає розмовляти зі своєю матінкою, що народила його на світ Божий, – у голосі княгині прорвалися досі стримувані нотки обурення й образи. – Одне тільки знаю: як доповідали мені слуги мого непутящого сина, Іван Михайлович спочатку просидів у Рогатині весь кінець минулого року, зиму й весну цього, потім виїхав звідти, згодом повернувся знову. Затіває щось, по всьому судячи...

– А більше його слуги ні про що таке підозріле не згадували? – обережно поцікавився Семен.

– Кліщами не витягнеш! – від роздратування вона гепнула кулаком по столу.

– А послали б вірних людей довідатися, що там, у Рогатині, відбувається...

– Ще чого, стану я за власним сином шпигувати!..

– А якщо я дізнатися спробую? – обережно запропонував Олізар.

– А чом би й ні?! Спробуйте...

Втім, у голосі старої княгині відчувалася безнадійність. На цьому Семен попрощався, вийшов у відведені йому покої, а потрапивши туди, насамперед велів покликати до себе повірника у найтемніших справах – Прохора, за надійність і готовність у будь–який час стелитися хазяїнові під ноги прозваного Копилом ^[2]. З ним мав півгодинну таємну нараду, після чого відпустив слугу, сам же повалився на широку лаву, розтерзаний найпохмурішими передчуттями.

Копил повернувся вже глибоко вночі.

– Ну, що тобі вдалося дізнатися?

За час відсутності слуги Олізар не заплющив очей. Було видно, як сильно він стомився від очікування найменшої звістки.

– Дізнався, хазяїне, вивідав усе, що тільки можна було вивідати!

– Ну що?..

– Кепські справи.

– Тобто?!

– Дружину там, у Рогатині, молодий князь Іван Михайлович має.

– Що–о–о?!

– А що чуєте: справжню законну дружину! У неї, до того ж, ще й немовля від князя народилося. Хлопчик...

– Ти що верзеш, мерзотнику! Коли ж він устиг?..

Розгніваний Олізар схопив слугу за комір сорочки й притягнув до себе, але Прохор напівпридушеним голосом просипів:

– Говорю, як на сповіді!.. Та й навіщо мені брехати?! Що я, зовсім з глузду з’їхав, щоб на самого князя Вишневецького наклеп зводити?..

Насилу опанувавши себе, Семен відпустив вірного слугу, впав на лаву й простогнав:

– І звідки, скажи мені, ці баби проклятущі беруться?! Вічно підлізуть під найзавидніших наречених, усі плани поплутають...

Слуга розсудливо промовчав, чекаючи, коли хазяїн заговорить знову. І той спитав:

– А чого ж його власна мати про таке ні сном, ні духом?..

– Минулої осені татарва клята князя підстрелила, його довезли куди найближче – просто в Рогатин тобто. Там його місцева знахарка лікувала... А слуги побоялися матері–княгині розповісти про таку справу: відомо, що стара норов крутий має!

– Ну, а згодом?

– А потім уже сам князь заборонив їм патякати про все це: адже доки він у Рогатині відлежувався та від важкої рани одужував, то закохався, а потім уже й оженився.

– А ти як же довідався про всю цю справу?

– Та як, як!..

Копил на секунду потупився, після чого заявив з несподіваною рішучістю:

– Та дуже просто: підгледів і підслухав – чого вже там!..

– А тебе самого ніхто не помітив, доки ти підглядав та підслуховував?

– Мене?! А хто на слуг увагу звертає, нас же навіть за людей не вважають...

Прохор подивився на хазяїна з докором: мовляв, не кривдьте вірну, всім серцем віддану людину настільки нікчемними підозрами...

– Ну, добре, добре! То що ж ти підгледів?

– А те, як молодий князь Вишневецький, відіспавшись із дороги, спершу листа якогось написав, потім гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, віддай це моїй обожнюваній Олександруньці. На словах же передаси: нехай замість мене синочка нашого, дитятко моє любе, поцілує. І нехай незабаром чекає на моє повернення. Я у матері день або два побуду, не більше – сил бракує довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякі справи вдома залагодити. Тим паче, що по весні хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – і пішов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашої милості...

– Та–а–ак, погані справи, зовсім погані... – Олізар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсім непередбачену перешкоду.

– Куди вже гірше, – обережно підтакнув Копил.

– Так ти б краще порадив, як із цією справою бути, а не гугнявив отут мені!.. – миттю напустився Семен на слугу.

– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатині...

– Та ще й синок у них, не забувай!...

– Тобто, ви б хотіли, щоб вони зникли звідти?

– Зникли?!

Хазяїн і слуга уп’ялися один одному в очі й досить довго мовчали. Першим не витримав Прохор:

– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби...

– Якби та якби! – розлютився Олізар. – Якщо мені потрібно, то й нехай зникнуть вони обоє, щоб навіть сліду їхнього на цьому світі не залишилось!..

– Часу надто мало, – поскаржився Копил. – Князь сказав гінцеві своєму, що всього лише днів на два у Вишнівці затримається, не більше...

– От і поміркуй, як би влаштувати так, щоб ці двоє з Рогатина за два дні зникли!

– Воно б і нічого... можна й за день упоратися. Можна б навіть і скоріше, та от тільки...

– Що?..

– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте поміркувати...

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посередині кімнати й обхопивши потилицю долонями. Коли ж Олізар почав виявляти ознаки нетерпіння, поставив найменш очікуване запитання:

– А що, якби на вільне місто Рогатин зненацька кримчаки напали?..

– Ну, напали б, і?..

– І з–поміж інших убили б або забрали в полон цю саму новоявлену княгиню – а?!

– Та–а–ак!..

Крекчучи, Семен дрібненькими кроками наблизився до слуги й, зазираючи йому просто в очі, зашепотів:

– Непогано... Непогано було б, якби не в полон погнали, а відразу ж на місці повбивали... Бо Іван за живою коханкою, мабуть, навздогін кинеться! Отже, нехай краще на місці приб’ють обох.

– Можна й на місці, – погодився Прохор. – Ну, підстрелили... Буває ж, хіба ні?

– Буває, ще й як буває, – погодився зі слугою хазяїн. – Тоді моїй Настусі шлях під вінець із князем Вишневецьким миттю відкрився б.

– Завжди радий прислужитися своєму панові! – хитро посміхнувся Копил.

– Облиш радіти! Ти насамперед скажи, як нам з бусурманами знестися й домовитися?! За якихось два дні...

– Не переймайтеся такими дрібницями, ваша милосте! Ви стільки разів громили загони кримчаків, що відбитої у них зброї...

– От–от: громив!

На обличчі Олізара був написаний непідробний розпач, коли він продовжив розвивати свою думку:

– Чого доброго, як довідається татарва клята, хто послуги від них просить, то й не захоче жодної справи мати з моїми посланцями! А у нас часу обмаль...

– Ніхто нічого не довідається й не запідозрить, не турбуйтеся!

– Як це не довідається?! Як, тобто, не запідозрить?! – сторопів Семен.

– Та отак! – смиренно мовив Прохор, відразу припав вустами до хазяйського вуха й щось швидко зашепотів. По мірі розуміння почутого вираз обличчя Олізара змінився спочатку на спокійний, а потім і на досить задоволений. Старий відсторонився від слуги, розправив плечі, ляснув його по спині й вигукнув радісно:

– Ну, Копил, ну, хитрун!.. Ну й надумав же ти, чесне слово!..

– Завжди радий прислужитися вашій милості!

– Так–так... А як же ми довідаємося, де саме в Рогатині живе новоявлена князівська дружина?!

– Та простіше простого: простежимо, куди гонець Вишневецького поїхав.

– А ти, часом, не додумався наказати комусь із...

– Наказав, зрозуміло, – підтвердив Прохор. – Ще не знаючи навіщо, але наказав простежити за гінцем, не привертаючи до себе зайвої уваги. Тому до моменту нападу на Рогатин буде відомо, на який саме будинок напасти. Про всяк випадок можна буде й сусідів пошерстити, щоб уже напевно...

– Та–а–ак!

Олізар знову ляснув слугу по спині, підкрутив сиві вуса, крекнув від задоволення й мовив рішуче:

– Ну що ж, хитрун, дій! Бог тобі на допомогу...

Рогатин,

кінець 1517 року

Татари напали перед самим світанком. Почалося з того, що спалахнули дахи двох сараїв у садибах, розташованих на самій міській околиці. Вогненні відблиски затанцювали на стінах кімнати, де спала Марта, однак знахарка прокинулася, лише коли у двері дрібно затарабанили чиїсь слабенькі кулачки.

– Біда яка, тіточко Марто!.. – скрикнула, влітаючи в будинок разом із клубами морозної пари й диму, сусідська дівчина Любаша. – Кримчаки налетіли, залишені вашим князем охоронці вбиті лежать, от матінка й послала мене до вас сказати, щоб...

– Сама бачу! – обірвала її слововилив знахарка. І без того все зрозуміло: зовні долинав стукіт копит, кінське іржання, свист і хвацьке гикання.

– Дякую тобі, дівонько, біжи геть звідси!

Вони кинулися урозтіч: Любаша – назад на вулицю, тіточка Марта – до племінниці. Ледь переступивши поріг кімнати Олександри, заволала що є сили:

– Вставай, племінничко, лихо сталося: бусурмани налетіли! Бери синочка – і бігом до панотця в церкву, ховайся там у підвалі!!!

Олександра миттю схопилася на ноги, вкутала немовля у ковдрочку, поклала до великого кошика. Передавши дорогоцінну ношу тіточці, закуталася в теплу хустку (незважаючи на грудневий мороз, одягатися тепліше не було часу), підхопила кинджальчик, що лежав в узголів’ї ліжка, не впустивши шансу коротко висловитися із цього приводу:

– Ну от, тіточко, тепер, мабуть, згодиться!

– Біжімо звідси!!! – розсерджено гримнула Марта, неприязно поглядаючи на марну на вигляд зброю в руках молодої матері.

Вони кинулися геть із будинку... але діставшись вхідних дверей, разом відсахнулися: просто на порозі застигла горілиць Любаша, із грудей якої стирчала довга стріла! Жаліслива Олександра зойкнула, схопила її за плечі, відтягла назад у будинок. Втім, занадто пізно: сусідська дівчина вже не дихала.

– Тіточко Марто!.. – зі слабкою надією в голосі звернулася Олександра до знахарки.

– Я тут безсила, – зітхнула та.

– Але ж ми з Любашею майже однолітки!..

– Їй уже нічим не допоможеш, а тобі от про кого думати потрібно! – нагадала Марта, потрясаючи в повітрі кошиком із немовлям. – А тому, племінничко, давай–но звідси назад...

– Куди це назад?! – здивувалася Олександра.

– Та не на двір же! Там татарва, тож мерщій назад у будинок і через віконце...

Зненацька вогненний відблиск зметнувся прямо перед розкритими дверима, потім нагорі щось затріщало, потягнуло димом.

– Дах підпалили, кляті нехристі! – простогнала знахарка. – Ну, Олександрунько, коли не хочеш тут заживо згоріти, а бажаєш дитинча своє врятувати та чоловіка коханого дочекатися – тоді геть звідси! Хутко!..

Не барячись більше ані секунди, жінки кинулися до тильної сторони будинку, розчахнули вікно, вискочили через нього на засніжений город, перетнули його й метнулися на темну вуличку, що вела до храму... От уже й церква Святого Духа зовсім поруч, як раптом перед ними виросли дві чоловічі фігури: широкоплечі присадкуваті силуети, лисячі шапки на очі насунуті...

– Тіточко, тримайтеся позаду! – прошипіла Олександра, затуляючи собою знахарку. Попівна розуміла одне: за спиною – найдорожчі для неї люди, перед нею – люті вороги...

Далі все відбулося в лічені секунди. Татарин, що стояв ближче, кинувся на нібито беззахисних жінок, але одразу лантухом звалився на сніг, судомно хапаючись за перерізану горлянку.

– А–а–а?! – скрикнув його товариш чи то від несподіванки, чи від переляку. Олександра кинулась до нього, зробила різкий випад, як навчав Іван... і от уже другий татарин, моторошно завиваючи, корчився біля її ніг з розпатраним черевом, намагаючись утримати кишки, що лізли назовні.

– Олександру–у–унько–о–о!.. – видихнула вкрай здивована Марта. Немовби відчувши небезпеку, немовля у кошику завовтузилося й запхинькало.

– Хутчіш, хутчіш! – попівна рішуче підштовхнула тіточку вперед, до темної громади церкви Святого Духа. Марта дісталася жаданої мети першою, потягнула за величезне мідне кільце... але двері й не подумали піддаватися! Як це ставалося дедалі частіше, Гаврило замкнувся у храмі, щоб в обіймах із сулією сивухи провести «цілонічну молитву за спокуту своїх і чужих гріхів» – амінь!.. Міцно обійнявши кошик з дитинчам лівою рукою, правою знахарка заходилася калатати у двері щосили, несамовито волаючи: