355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Тимур Литовченко » Кинджал проти шаблі » Текст книги (страница 6)
Кинджал проти шаблі
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 13:15

Текст книги "Кинджал проти шаблі"


Автор книги: Тимур Литовченко


Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Здавалося б, життя гарне й просто навіть чудове! Одразу після проголошення свого найкращого друга султаном колишній раб–грек одержав звання великого сокольника й посаду доглядача султанських покоїв, а також розкішне утримання відповідно до нової посади. Втім, до своїх тридцяти трьох років Ібрагім дожив завдяки трьом якостям – вродженій інтуїції, кмітливості й везінню. Тому тепер він ніяк не міг заспокоїтися, знаючи, до чого це грізна річ – влада! Ні–ні, відносини між ним і Сулейманом до самого останнього часу залишалися ледве не братніми, але зі смертю султана Селіма Явуза [13]щось невловиме в них все–таки змінилося.

Зійшовши на вершину влади, Сулейман з незрозумілої причини відгородився від свого друга Ібрагіма незримим муром відчуженості. Він уже не влаштовував зі своїм улюбленцем ні гучних свят, ані довгих нічних диспутів, не радився з ним, не викликав, щоб послухати його чарівну гру на скрипці. Султан став замисленим, дратівливим і примхливим. Навіть при скороминущих зустрічах Ібрагім відчував на собі пильний погляд владики, сповнений підозри й відчуженості.

Запитання Сулеймана мали провокаційний характер, і перш ніж відповідати, обережний грек зважував кожне слово, навмисно говорив невиразно й непевно, побоюючись накликати на свою голову несподіваний гнів. Однак вибрана лінія поведінки, мабуть, була аж ніяк не найкращою: нечіткі відповіді викликали у султана бурю роздратування, і правитель дедалі частіше проганяв колишнього улюбленця геть з очей.

Ібрагіма лякав дивний душевний настрій Сулеймана, спантеличувала повна неможливість вгадати примхи володаря. Тому напруга в їхніх відносинах ставала абсолютно нестерпною! Іноді доглядачеві султанських покоїв здавалося навіть, що його пана підмінили і що з ним розмовляє зовсім інша людина...

Грек розумів, що довго це не триватиме, й одного разу він зробить непрощенну помилку, що завершиться в найкращому разі опалою або вигнанням, у найгіршому – навіть смертю. Ситуацію необхідно було обговорити з кимсь дуже могутнім, наприклад з валіде–султан [14]. Ханум Хафіза мала над сином таємничу й необмежену владу, а після смерті чоловіка її вплив зріс багаторазово. Коли син зійшов на трон, валіде в супроводі пишної процесії переїхала зі старого палацу в новий і оселилася в особливих палатах. Тепер під її рукою перебувало все палацове життя, аж до самих дрібних служників і кухні.

З іншого боку, яким би сильним і могутнім не був Ібрагім, однак самостійно встановити стосунки з валіде він не мав найменшої можливості, тому що не міг проникнути в султанський гарем. Отже, Ібрагіму належало звернутися до кізляр–аги [15], незважаючи на люту ненависть до цих носіїв срібної трубочки [16], – до негідників–євнухів, особливо до тих, хто носив показово жіночі або милозвучні квіткові імена... Довелося збирати в кулак усю свою волю й зустрічатися з головним чалмоносцем!

Управитель «чорних» євнухів був суперечливим у всьому. У цій людині боролися два начала: могутність і незначущість. Йому була підвладна доля будь–якої мешканки маленького світу, названого султанським гаремом, однак ця людина ніколи не проявляла свою могутність відкрито, а незмінно діяла у таємний спосіб. За хадім–агасі стояла ціла зграя таких самих негідників, які творили найбрудніші справи й навіть убивали не замислюючись... хоча водночас запобігливо кривлялися, принижувалися й підлабузнювалися.

Отже, охоронець гарему милостиво погодився на зустріч – і от вони зійшлися. Один гарний, розумний, багатий, любитель блискучого життя. Здавалося, його могутність не має меж... принаймні, поки що. Інший чорношкірий, гладкий, виродливий, всюдисущий пильнувач Баб–ус–сааде [17]. Як і султанові, йому були відкриті четверті ворота [18].

Ібрагім терпляче слухав просторікування ненависного створіння. Він прекрасно усвідомлював, що окрім читання Корану, готування дарунків для мечетей, лікарень, шкіл і священних тюрбе, вишивання килимів, одягу і плетіння мережив, більшість свого часу велика валіде витрачає на зовсім інші речі, як от збирання доносів і пліток від всюдисущих євнухів, вірних наставниць і відданих служниць. Час від часу господарка гарему даною їй владою придушувала чвари й розбрат, ба навіть справжні бунти, якими довірений її опіці світ був просочений до найменших корінців...

– Передай великій валіде–султан, – попросив Ібрагім кізляр–агу, терпляче вислухавши всі до єдиної плітки, – що я прошу її прийняти мене особисто.

Одержавши щедру платню за настільки незначну послугу, головний євнух низько вклонився й позадкував, а потім зник безслідно, немовби ніколи й не бачився із султанським мазунчиком.

* * *

Велична валіде Хафіза замислено розглядала хитромудру вишивку «хрестиком» на розкішній батистовій сорочці, відібраній в однієї з присланих ханом Гіреєм рабинь і піднесеній матері султана в подарунок.

– До чого винахідливі ці слов’янки! – гарчала вона собі під ніс. – Це ж треба придумати таке – сховати християнський символ навіть у настільки необразливому мистецтві, як рукоділля... Ну так, справді, виглядає така сорочка надзвичайно красивою, але як поставиться Великий Аллах до того, якщо мусульманка носитиме оце?!

Й відразу згадала, що невеликий лист, виконаний вітію–ватою арабською в’яззю, ромеї [19]незмінно сприймали як маленький квітчастий килимок, не розуміючи, що в танку гнучких стебел сховане важливе повідомлення. Валіде настільки переймалася своїми думками, що не побачила служницю, яка вже досить довго стояла перед нею.

– Чого тобі? – запитала нарешті Хафіза, відволікшись від роздумів.

– О велика пані, хадім–агасі просить вас вислухати його!

Серце затріпотіло в грудях валіде: нарешті її син–султан вирішив відвідати свою стару матір!!! Якою владною й могутньою не була правителька, однак вийти самостійно за межі гарему не могла навіть вона. Такі вже правила: валіде могла лише написати синові й передати через головного євнуха записку, а потім чекати й сподіватися, що послання дійшло за призначенням, а не загубилося в купі інших повідомлень. Жодна мешканка гарему не могла самостійно вийти навіть на базар, щоб купити собі прикраси або солодощі! Цим займалися знов–таки євнухи, які забезпечували всім необхідним численних одалісок – зрозуміло, якщо ті мали гроші!

– Запроси його сюди негайно, – скомандувала валіде.

Менш ніж за хвилину перед нею постав кізляр–ага. Правителька завмерла, чекаючи приємної звістки...

– О велика пані, о велична правителько! Ібрагім–ефенді просить витратити ваш дорогоцінний час на невеличку бесіду з ним, – мовив хитрий євнух і додав від себе: – Великий ефенді чимсь явно пригнічений і стурбований, тому що виявляв неприховане нетерпіння.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі матері султана, вона лише потупила прекрасні очі й позбавленим емоцій голосом мовила:

– Добре, передай Ібрагіму, що я, можливо, прийму його завтра після ранкової молитви.

Потім простягнула євнухові кілька монет. Низько кланяючись, хадім–агасі позадкував до дверей.

«Чекала звісток від сина, а зустрінуся всього лише з Ібрагімом», – подумала засмучена Хафіза. На різке плескання її долонь прибігли служниці. Валіде наказала підготувати одну з відведених їй кімнат для завтрашньої бесіди з греком.

Цікаво, що діється на чоловічій половині палацу, чого цей пройдисвіт отак завзято рветься до неї? У грека начебто все має бути добре, він же одержав і владу, і становище при дворі, і грошове утримання... Чого ж не вистачає мазунчикові її сина? Що турбує могутнього Ібрагіма–ефенді?..

Наступного дня великий сокольник у супроводі євнухів, пройшовши четверті ворота, опинився на жіночій половині палацу. Серце скажено калатало, Ібрагім подумки уявляв собі можливий перебіг майбутньої розмови. Ось і територія валіде: кімната вкрита килимами з довгим шовковистим ворсом, у якому ноги потопають, немовби у м’якій траві.

Мати султана сиділа на високому п’єдесталі зі строкатих твердих подушок гордовито й величаво. Її маленька фігурка немовби ширяла високо в повітрі, валіде була вбрана у довгу світлу безформну сукню і блискучу чадру. Велична господарка гарему приймала його, як велів палацовий етикет: тримаючи в одній руці витончену скриньку з коштовностями, в іншій – люстерко. У віддаленій частині вкритої килимами кімнати поміж ледь помітними нішами, де зберігалися флакони із запашною водою, різні прикраси й милі серцю дрібнички, стояв мармуровий столик з розкидистим канделябром, мерехтливе світло якого освітлювало пагорб із подушок позаду, довершуючи ілюзію польоту у повітрі «жінки–статуї». Так, найбільше Хафіза нагадувала саме довершену мармурову статую, лише величезні живі очі, обрамлені чорними густими віями, підказували відвідувачеві, що перед ним людина, а не мертва бездушна лялька.

Ібрагім побажав правительці здоров’я й довгих щасливих років, після чого переломився в низькому довгому поклоні. Валіде відповіла на вітання після значної паузи, таким чином, відповідно до вимоги палацового етикету, підкреслюючи свій високий статус. Ледь помітно поворухнула рукою, дозволяючи Ібрагімові присісти на величезну подушку й почати розмову.

– О велика правителько... – мовив грек і спробував перехопити погляд Хафізи, але валіде миттєво опустила очі й уп’ялася в люстерко. Він зрозумів, що мати султана не надто благоволить до нього, і знову почав:

– О велика правителько! Я ризикнув постати перед поглядом вашим і витратити ваш дорогоцінний час, оскільки дуже стурбований настроєм вашого царюючого сина. Багато з того, що робить наш благословенний султан – нехай продовжить Великий Аллах дні його! – відверто непокоїть мене.

Велика правителька мовчала, тому Ібрагім повів далі:

– Ваш син більше не запрошує мене до себе, не радиться перед вирішенням державних справ, майже не розмовляє зі мною...

Валіде подумки пораділа змінам: нарешті її син позбувся впливу цього властолюбного грека! А власне кажучи, хто взагалі такий цей Ібрагім–ефенді?! Щоб високошляхетний спадкоємець слави Османів вислуховував поради колишнього раба... Що він оце собі надумав: невже великий султан повинен танцювати під дудку заповзятливого вискочки й колишнього невільника?..

Хафіза тягнула паузу, тому Ібрагім був змушений продовжувати:

– Необхідно зазначити, що наш високоповажний султан надзвичайно багато зробив навіть за настільки малий період правління. Він ухвалив прекрасні рішення, що забезпечили процвітання нашої держави...

– Тоді що ж тебе непокоїть? – поцікавилася валіде з іронією і зловтіхою.

– Мене турбує настрій султана. Після сходження на престол Османської імперії він дуже перемінився. Мені здається, високоповажний володар правовірних перебуває в якійсь безвиході. Він розриває старі зв’язки, але при цьому не налагоджує нові! Султан безперервно шукає щось незрозуміле йому самому, але через гостру нестачу вражень і відчуттів замикається в собі... Тому я вважаю своїм священним обов’язком уберегти нашого султана від можливих помилок...

Що ж, подумала валіде, а грек таки має рацію: Сулейман дійсно змінився... причому не зовсім у кращий бік! Син майже не навідується до рідної матері, не ділиться з нею своїми планами. Зрозуміло, він іноді заглядає, щоб коротко побажати їй здоров’я й вислухати найбільш нагальні прохання, проте...

Іноді валіде дуже–дуже кортіло позбутися всієї цієї церемоніальної пихи, кинутися слідом за сином, обійняти й пригорнутися до нього, по–жіночому поплакати на його мужньому плечі, розповісти, як же їй сумно й самотньо в цьому блюзнірському світі суцільного крижаного нерозуміння...

Але Хафіза знала: вона – велика валіде, а тому не може дозволити собі настільки явних емоційних сплесків. Тепер син не приходить до матері настільки ж часто, як колись. У гарем навідується регулярно – однак для того лише, щоб відвідати цю ненависну пустоголову Гюльбехар [20]! Тому ця проклятуща розжиріла корова ходить по гарему повною господаркою, ігноруючи накази самої валіде. Вона роздула штат служниць до небачених розмірів. Мерзотниця розбудовує свою власну, практично незалежну від валіде «жіночу» державу – причому на території, підвладній матері султана...

Поки велика правителька подумки кляла невістку, Ібрагім повідав наступне:

– До речі, учора я побував на базарі. Ряди ломляться від надлишку товарів – хіба ж при Селімі Явузі таке бувало?! А ясир!!! Очі просто розбігаються від його надлишку... Які раби, які рабині!!! Прекрасні слов’янки... До чого вони розумні й прекрасні!.. Один лише придбаний мною коваль чого коштує: то й не коваль зовсім, а справжній ювелір своєї справи! Я хотів би подарувати парочку рабинь і рабів нашому високоповажному султанові. Може, це відволіче правителя й підніме йому настрій?

– Купувати рабинь у гарем – це привілей євнухів, а не придворних, – справедливо зауважила валіде.

– Я хотів саме подарувати рабів султанові... Все ж таки нові враження, – підкреслив грек.

– Ти мудра людина, Ібрагіме, я згодна з тобою.

А сама подумала: адже пройдисвіт має рацію! Треба, мабуть, перемінити декорації – придбати для султана побільше нових цікавих служників, поповнити гареми одалісками. Сьогодні ж відібрати нових наложниць для гарему – бажано слов’яночок... Постачальники «живого товару» присягаються: саме слов’янки настільки кмітливі й витончені, що можуть захопити увагу будь–якого чоловіка! А раптом нові рабині, прислані ханом Гіреєм, справді відволічуть Сулеймана від Гюльбехар, повернуть владу (а отже і спокій в імперії) самій Хафізі?..

Ібрагім тим часом вів своє:

– Особисто вам, о велика валіде, я подарую дуже цікаву служницю–русинку, придбану мною днями. Рабиня обійшлася мені надзвичайно дорого, але запевняю вас – вона коштує заплачених за неї грошей! Щоправда, не така вона гарна, як жінки султанського гарему, але надзвичайно мила, розумна й начитана, розмовляє кількома мовами й навіть латиною, вміє шити, вишивати й багато чого іншого. Молода й енергійна. А головне – не сумує, як решта, навпаки, весь час сміється... А як співає!.. Голос надзвичайно високий, немовби дзвіночок, бадьорить і тішить вухо. Просто живий скарб, а не рабиня, – от що я вам скажу!..

У пропозиції Ібрагіма валіде запідозрила якийсь підступ, тому замість цілком очікуваної подяки уїдливо поцікавилася:

– Якщо твоя рабиня настільки гарна й досконала, навіщо ж дарувати її, немов непотрібну... або навіть обридлу річ?

Тоді ефенді перейшов до заздалегідь заготовленої захопленої пишної промови:

– О благословенна правителько, ви настільки багато для мене зробили й так багато означаєте в моєму житті!.. У порівнянні із благодіяннями, які я одержую, спілкуючись із вами, навіть найкраща й найдорожча рабиня нічого не вартує! А тому я, скромний раб, благаю прийняти від мене цей невимірно малий, скромний дарунок на знак моєї глибокої поваги до вас! Можете на ділі переконатися, наскільки я відданий вам і нашому султанові: я навіть готовий пожертвувати власним задоволенням! Я не стану насолоджуватися купленою для себе, але не використаною мною рабинею–служницею...

Після таких слів валіде припинила спротив і прихильно мовила:

– Гаразд, високоповажний Ібрагіме, я прийму твій дарунок.

Низько кланяючись, царедворець вийшов геть. Він лишився задоволений розмовою, інтуїтивно відчувши, що зміни, які відбулися з Сулейманом, торкнулися не тільки його самого, але навіть величної валіде! Ібрагім також зрозумів, що нарешті придбав впливового союзника в особі матері повелителя правовірних.

Але головне – досить вишукано позбувся нестерпної некерованої рабині, яку придбав за шалені гроші, піддавшись її непоясненному впливу... і яка всього лише за два дні перебування в нього в будинку встигла перелаятися з усім гаремом!!! До того ж своїм демонічним реготом і незвично потужним голосом зводила з розуму і слуг, і самого господаря будинку.

Тим часом валіде, перебуваючи під враженням ідеї, підкинутої заповзятливим греком, викликала до себе кізляр–агу. Поприсідавши й повклонявшись досхочу, євнух застиг перед матір’ю султана, очікуючи наказів.

– Бажаю оглянути невільниць, надісланих ханом Гіреєм. Також запроси служниць і уста–ханум [21]для відбору одалісок: потрібно терміново поповнити султанський гарем.

– Добре, пані, зараз же виконаємо! – І головний євнух щодуху кинувся геть.

Активність валіде не на жарт стурбувала Гюльбехар: клята розжиріла корова намагалася ледве не штурмом пропхатися на територію валіде, однак темношкірі євнухи не пропустили її, а послані нишпорити служниці не змогли роздобути жодних мало–мальськи цінних відомостей – за що були жорстоко покарані.

Шукати жінок у власний гарем Сулейман не міг... та й не вмів. Утім, султани ніколи і не шукають дружин – замість них це роблять інші. Дуже часто все вирішує простий випадок. Однак покладатися на провидіння тепер Хафіза ніяк не могла. Одного разу вона вже вибрала цю мерзенну черкеску Гюльбехар, і рабиня була доставлена її синові для втіх... Всупереч очікуванням, горянка не зламалася, а незабаром перетворилася з незначущої наложниці на справжню володарку, перетворилася на султаншу перш, ніж Сулейман – на султана. У черкески було для цього все: царствена хода, горда вдача, вимогливий голос. Навіть тіло, розжиріле після пологів, не могло зіпсувати справи!

Недарма Сулейман дедалі частіше відвідував Гюльбехар, цікавився народженими саме нею дітьми. Таке спілкування приносило володареві правовірних масу задоволення й упевненість у собі. Із султаном черкеска була милою, скромною й не просила для себе нічого, за винятком дріб’язків: нефритових гребенів, перлових ниток, відрізів оксамиту або шовку. Зрозуміло, Сулейман щедро обдаровував скромницю понад це, вона ж лише мило закочувала вологі виразні очі, а її коров’ячі вії починали заклично тріпотіти.

Валіде ледь стримувала тремтіння, щоразу зустрічаючи черкеску. Зарозуміла дочка гір, темпераментна і свавільна, розгулювала по гарему в широких шовкових шароварах і в довгих прозорих сорочках із просторими рукавами, демонструючи крізь тонку тканину розжиріле, але як і раніше міцне тіло. Нахабниця роздавала служницям найнесподіваніші завдання й накази, тим самим демонструючи, що володарка в гаремі не валіде Хафіза, а вона – неповторна Махідевран [22].

І тут раптом – отака прикра осічка!..

Відбір одалісок для гарему володаря тривав недовго: в основному з новою партією прибули темношкірі рабині–служниці, слов’янок же надіслали всього лише трьох. З–поміж них виділялася одна русинка з дивним ім’ям Марися: стрункий дівочий стан, пишні розвинені груди, каштанове волосся, що струменилося на плечі великими локонами, доволі світла оксамитова шкіра, величезні блакитні очі, пухкі червоні губи, рум’янець у всю щоку, легка дівоча хода – ну просто красуня! До того ж веселої вдачі... Валіде мимоволі замилувалася нею й охрестила рабиню новим – гаремним ім’ям: Нейше [23].

Роки в татарському полоні не минули даремно: дівчину навчили запально танцювати, грати на лютні й багатьох інших премудростей. Природна доброта й легкий характер рабині викликали в Хафізи непідробний захват. Пані правителька була впевнена, що русинка легко завоює серце її сина й одночасно не вислизне з–під її особистого контролю – на відміну від мерзенної черкески. Задоволена валіде передала майбутню одаліску в руки уста–ханум для подальшого навчання всяких необхідних дріб’язків і гаремного етикету. Оселили Нейше–Марисю при покоях валіде, а не в загальному гаремі: адже тут Гюльбехар не могла її побачити...

Раннім ранком Хафіза викликала головного євнуха й передала з ним записку для сина. У посланні скаржилася на здоров’я й самотність, після чого просила володаря правовірних відвідати свою стару матінку наступного дня. Бажано якнайраніше – наприклад, одразу після вранішньої молитви.

* * *

Прочитавши записку, Сулейман відчув величезну провину щодо цієї відданої й такої рідної жінки. Раптом забувши про державні проблеми, він зрозумів, наскільки несправедливо обійшовся з матір’ю. Адже він не приходив до неї вже дуже давно, не цікавився її здоров’ям, нічого не розповідав про себе. Але ж ця сильна жінка теж може бути самотньою й нещасною!..

Минуло вже чотири місяці, як Сулейман вступив у права володаря держави. Європа раділа: нарешті скінчилося правління Селіма Грізного, Селіма Похмурого! Настала нова ера – епоха його сина Сулеймана. Час надій і перетворень...

Сидячи на самоті за пишною трапезою, володар правовірних намагався усвідомити, що ж помінялося у його житті після воцаріння на престолі? Батько помер наприкінці рамадану на шляху із Стамбула в Едірне, залишив світ живих у муках від нестерпного болю, який відчував вже давно. Що ж спонукало грізного султана діяти саме таким чином, чим виправдувалася його нелюдська жорстокість? Нещадність до ворогів нікого не дивувала – власне кажучи, душі всіх Османів були сповнені цією якістю понад всяку розумну міру. Але як пояснити жорстокість до близьких людей?! Незрозуміло...

Якось роздивляючись папери батька, Сулейман зненацька знайшов карти і креслення нових фортець. Виявляється, Селім Грізний мріяв не тільки про походи, але також про будівництво міст!.. Можливо, через нерозуміння з боку свого батька Баязида Справедливого, через нестерпну хворобу, що спалювала цого, він не мав ні часу, ані надій на одержання престолу, а тому розчистив шлях до влади найжорстокішим чином – убивши власного батька?! Зрозуміло, це Селіма аж ніяк не виправдує, але ж він квапився залишити свій слід в історії. І таки домігся бажаного!

Іншим разом на очі Сулейману потрапили сувої, написані зовсім нещодавно. Це виявилися... вірші його батька?! Скорботні рядки про самотність, про нерозуміння. Виявляється, Селім Явуз був романтиком – хто б міг подумати! Але звідки тоді жорстокість до нього – до рідного сина?! Адже Сулейман все своє життя намагався сподобатися похмурому батькові будь–що й навіть свій мініатюрний двір у Манісі створив за зразком батьківського. Однак ніколи не чув від нього ні поради, ні підбадьорення.

Лише одного разу за спільною вечерею Селім немовби похапцем спитав про подальші плани сина. Тоді Сулейман наважився викласти систему правління державою, заздалегідь обговорену з Ібрагімом. Реакція Селіма була несподіваною: одутле обличчя батька вкрилося червоними плямами, гнів буквально душив і роздирав його! Грізний правитель репетував, безладно розмахував руками. Сулейман не розумів, чим настільки роздратував його?! Він був ошелешений, буквально розчавлений...

Тоді батько вигнав його просто з–за столу. Покликав до себе лише через деякий час, при цьому довго розглядав сина, немовби оцінюючи... раптом пригорнувся до нього, мов дитина, й вимовив слова, пронизані благанням, які Сулейман не забуде ніколи:

– Запам’ятай гарненько, синку: якщо турок злазить із сідла, щоб сидіти на килимі, він перетворюється у ніщо! У ніщо, синку, ти зрозумів?..

Тоді Сулеймана надзвичайно скривдила батькова поведінка. Але чи настільки вже неправим був Селім Явуз?! Здавалося, він любив тільки війну, полювання та вірних яничарів. Але насправді все виявилося зовсім по–іншому!!!

І от тепер Сулейман, сидячи на самоті, намагався подивитися на своє життя в Манісі очима батька. Як він жив дотепер? Гуляв, веселився разом з Ібрагімом, а Селім бачив ледарство душі власного нащадка й ніяк не міг на це вплинути! Тоді батько гнівався від безвиході: як можна залишити величезну спадщину Османів – цілу імперію, під опікою настільки легковажної людини?! І це ж його рідний син, якого він усіляко оберігав, якому дали можливість всебічно розвиватися...

Батько справді любив Сулеймана, але, спалюваний хворобою, поспішав жити. А як обтяжена владою людина – був надзвичайно самотнім. Отже, навіть рідний син не розумів його – справжній жах!

Але все–таки...

Так, коли Селім Явуз помер, то загартовані в боях яничари, до яких він також був нещадним, плакали як діти, щиро сумуючи за померлим правителем. Отже, хоча б для когось у цій величезній імперії батько був по–справжньому дорогим...

Перебираючи в пам’яті останні події, Сулейман почав розуміти таке ставлення батька до себе. Як єдиний син Селіма, він був одноосібним претендентом на імперський престол. Водночас він поводився як останній гультяй. Ясна річ, батько жахався: ще б пак, адже цей телепень (у його розумінні) колись неодмінно мав очолити велику державу!..

Тому батько був роздратований і розчарований поведінкою єдиного сина, не хотів говорити з ним. Селім Явуз боявся, що, ставши десятим султаном Дому Османів, його спадкоємець не впорається з настільки відповідальною роллю й загубить справу, започатковану величними предками.

Тепер Сулейман усвідомив усе це. В його руках зосередилася грандіозна влада, він повинен знайти своє місце в історії, виробити власну концепцію правління країною – от що зараз життєво необхідно!!! І на жаль, у цьому йому не міг допомогти ніхто – навіть вірний друг Ібрагім, товариства якого він так потребував.

Навіть навпаки, як це не парадоксально: новоявленому султанові найменше потрібна допомога саме Ібрагіма!!! Так, грек завжди приходив на його виклик. З ним можна було без найменших церемоній потеревенити після вечері, читаючи книгу, запитати про незрозумілі місця. Але іноді Сулейману здавалося, що друг кепкує з нього, у глибині душі нехтуючи його рішеннями. Ібрагім ставав дедалі більш зарозумілим, коли говорив щось на кшталт:

– Доля володаря – боротьба! Володар повинен підкоряти інших, а не підкорятися сам. Тобі також не уникнути боротьби з іншими.

Сулейман згадав останні слова молитви, що пролунали під склепінням мечеті під час урочистої служби на честь його сходження на престол:

– Нехай буде прихильним милостивий і милосердний Аллах до султана султанів, до правителя правителів, до тіні Аллаха на землі, до господаря двох світів, до володаря Ак–деніз [24]і Караденіз [25]– до султана Сулеймана–Хана, сина султана Селіма–Хана!

Його ім’я було згадано в молитві, він став всенародно визнаним султаном. Більше того, названий главою ісламу – тінню всемогутнього Аллаха на землі! Обтяжена настільки величезною владою людина відрізняється від простого смертного, як озброєний до зубів від беззбройного. Над султаном – саме лише небо, на ньому лише Аллах. Аллах у всьому присутній, але всі повеління виходять від його тіні на землі – від султана.

Тіло Сулеймана пронизав справжній переляк. Він згадав відвідування гробниці святого воїна Аюба: тут сивобородий старець, одягнений як жебрак, вручив володареві правовірних короткий кривий клинок дамаської сталі зі срібним руків’ям, всіяним дорогоцінними каменями. Старець був главою дервішського ордену Мавлані – святого братства, що підтримувало Османів від самого початку їхнього правління. Клинок же був Мечем Дому Османів! Одного разу взявши в руки цю символічну зброю, її в жодному разі не можна впустити...

Як високо піднісся він над іншими людьми!!! Став проводирем народу, сформованого розумом, волею й доблестю його предків. І, до речі, главою яничарів, серед яких не мав жодного друга! Сулейман одразу пригадав, як очолив війська, щоб взяти участь у похоронній процесії свого батька, а після поховання вимовив ритуальну фразу:

– Нехай побудують гробницю разом з мечеттю. При мечеті повинні бути лікарня для тих, хто нездужає, і притулок для прочан.

Потім додав від себе:

– І нехай буде побудована школа.

Раптово його охопило гірке почуття самотності й гостре бажання обійняти свою Гюльбехар, покрити поцілунками її гаряче тіло...

Однак що розуміє Махідевран у правлінні імперією?!

Побачити б обожнюваних синів...

Але це всього лише малі діти – вони йому не помічники!

А може, як у далекому дитинстві, прибігти до матері, не соромлячись заридати, зарившись у складки її просторого плаття?..

Теж не годиться.

Або все–таки побенкетувати з Ібрагімом, відвести душу, як у старі добрі часи намісництва в Манісі?

Знову не те!!!

Ні, не варто зараз навіть думати про подібні речі.

Сулейман відчував розгубленість і легкий переляк перед тягарем проблем, що звалилися на нього. Нікому не довіряючи таємних помислів, молодий правитель вирішив реформувати армію, а закон зробити найпершим із чотирьох життєво важливих принципів. Він буде володарювати в Османській імперії, керуючись новими правилами, і влада над спадщиною предків не буде втрачена! Зрештою, основоположний обов’язок правителя – годувати й утримувати сотні тисяч своїх вірнопідданих...

Маючи двадцять шість років, Сулейман у всій повноті відчув тягар великого владики. Але нічого, він поведе свій народ у Європу! Окрилений новим розумінням власної ролі в історії (хоча й внутрішньо побоюючись грандіозності завдань, які належало вирішити), молодий султан радів тому, що в перші (найважчі!) місяці правління ніхто не запідозрив його щиросердих метань, а отже і слабкості. У вухах бриніли слова Ібрагіма, які перегукувалися з його власними помислами: «Одна людина – одна ціль».

Втім, подумки Сулейман додавав нове – своє власне правило: «Мій народ – моя родина!»

У палаці закипіла робота, він скидався на караван–сарай в очікуванні дорогих гостей. Сам же правитель виходив до народу, вдягнувшись у нове розкішне вбрання із золотою вишивкою, – тому що піддані повинні запам’ятати його пишноту! Сулейман не жадав від людей забагато – всього лише розуміння... бо не хотів повторити долю батька, якого ніхто не розумів.

Отже, він – десятий султан Османів.

Висловлене ним слово має стати законом, якого повинні дотримуватися всі.

Його слова, слова султана Сулеймана (а отже, і кануни [26]Османської імперії), будуть справедливими!

Можливо, м’якими й добрими.

Можливо, суворими й жорстокими.

Але незмінно справедливими...

На практичне підтвердження настільки благих намірів його правління почалося з акту милосердя: цілий караван єгипетських купців був звільнений з полону без виплати грошової контрибуції. Повелителю правовірних було приємно вимовляти слова такого благодатного наказу, уявляти собі величезну радість і вдячність торговців до нього, настільки милостивого і шляхетного.

Потім, спостерігаючи за стражами біля палацових воріт, Сулейман згадав, що пообіцяв вручити яничарам подарунки, і зажадав зробити це якомога швидше. Оточення султана хутенько зметикувало, що довго й на самоті виношуючи рішення, правитель надалі діє швидко, немовби імпровізуючи.

* * *

Четвертий місяць від дня проголошення Сулеймана султаном спливав. Хоча імперія то тут, то там вибухала бунтами, у столиці життя налагоджувалося. Спадкоємець Селіма Явуза був сприйнятий армією й народом.

Ніхто з колишніх близьких людей не міг уже вплинути на султана, як колись: ні валіде, ні Ібрагім, ані навіть Гюльбехар. Лише одна страшна сила тепер керувала правителем, ім’я їй було – Османська імперія! Вона засмоктувала в себе Сулеймана, загрожувала поглинути без залишку...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю