Текст книги "Кинджал проти шаблі"

Автор книги: Тимур Литовченко

Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Ой, тіточко, ой, рідна!!! – заскиглила попівна. – Він отямився, одразу піднятися спробував, та знову знепритомнів!..

Дівчина ледве не плакала від досади й жалості до пораненого.

– А ти куди дивилася, дурепо?! – сплеснула руками знахарка.

– Я говорила, та він не послухався... і от!.. – Олександра схлипнула, вказуючи на юнака.

– Не говорити треба було, а притримати цього неслуха... Подивись–но, чи сухі пов’язки? А раптом перемінити потрібно...

– Начебто сухо все...

– Так начебто чи сухо?!

– Сухо, тіточко.

– Хвала Богові! Давай–но разом перевернемо його на бочок...

Зробивши це, жінки відступили назад. Схиливши голову набік, Марта мовила:

– Ну от, нехай поспить, йому корисно.

Й відразу звернулася до племінниці:

– До речі, і ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.

– Ой, тіточко, не треба, я як сиділа тут, так іще посиджу... – спробувала заперечити Олександра, але цілителька владно прикрикнула:

– А ну хутко спати пішла!!! Думаєш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову підвестися спробував. Тоді таке може статися...

Довелось підкоритися. Тайкома позіхаючи в кулака, Олександра пішла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, ці упертюхи варті одне одного! Обоє рябоє...» – але злякавшись очманілої думки, перехрестилася на образи й зайняла місце племінниці біля ліжка хворого.

Рогатин,

1516–1517 роки

Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».

Поки тіточка і племінниця лікували підопічного, розпитувати не було часу. Та коли нічого не відаючий господар будинку по завершенні поточних справ (а їх виявилося напрочуд багато!) нарешті повернувся до себе, відразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетніших, найродовитіших шляхтичів славетного герба Корибутів! Двадцятишестирічний Іван Михайлович зовсім нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед місцевої шляхти виділявся силою, хоробрістю, мав добру репутацію при королівському дворі.

Від усього почутого у бідолашного панотця Гавриша у голові здійнявся справжнісінький безлад, він не знав, радіти цій несподіванці чи журитися?! Тільки подумати, сам князь Вишневецький... Ах, яка честь!!!

Щоб докладно розібратися у події, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кімнаті й до пізнього вечора «радився» з пузатою сулією сливового спотикачу настільки завзято, що пропустив узагалі всі служби. Зате у підсумку дійшов досить філософічного висновку: усі ми, грішники, перебуваємо в руці Божій, усе, що робиться, – на краще, а отже, і цей шляхтич звалився на його не зовсім тверезу голову зовсім недарма... Ой, недарма!!!

Отож і вийшло, що залишок осені, всю зиму й навіть початок весни Іван Вишневецький провів у будинку п’яниці–попа Гаврила Лісовського. У період видужання за ним доглядала сама цілителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племінниця виросла, а береженого, як кажуть...

Тіточка Марта відсилала дівчину з будинку під будь–яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з–під землі, саме коли тіточці необхідно було відлучитися. У ці миті племінниця займала місце біля ліжка хворого, чим була надзвичайно щаслива. Запаморочливі секунди скороминущих зустрічей пробігали, і на зміну чарівним відчуттям радості приходив тяжкий період очікування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну–єдину солодку мить ворота в країну дівочих мрій раптом відкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тінь почуття у настільки короткий час...

Однак по мірі посилення холодів знахарка відчула, що занедужує. Почалося все зі звичайної застуди, закінчилося ж тим, що на руках у юної Олександри виявилися одразу ж двоє хворих з тією лише різницею, що князь явно одужував, тоді як тіточці ставало дедалі гірше. Втім, Іван був зовсім не проти, що за ним доглядає молоденьке дівча. Під час перев’язок він частенько посилав їй з–під прищулених повік загадкові погляди, що вселяли у її свідомість надію на майбутнє. У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. Іноді попівна нишком спостерігала за парубком з вікна, і дівоче серце при цьому солодко завмирало.

Коли ж молоді люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, поетичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам’ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість. У такі хвилини князь зовсім забував, що перед ним усього лише безвісна попівна з Рогатина. Вони разом сміялися, переживали, сперечалися, іноді їхні погляди збігалися, іноді ні.

Поступово якась магічна сила, донині невідома Олександрі, заповнювала весь її внутрішній світ павутинням дивних фантазій. Час для дівчини зупинився, уперше в житті доля щасливою рукою підхопила її й не відпускала. І Сашунька була безмірно щасливою.

Нарешті зміни, що відбувалися з дівчиною, були помічені не тільки нашорошеною тіточкою, але навіть вічно зайнятим батьком. Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по–жіночому...

– Дивись мені, дівко, себе в суворості утримуй! – хрипіла Марта в студений грудневий вечір, коли злягла остаточно.

– Ой, що ви таке говорите, тіточко?! – попівна зашарілася так сильно, що яскраво–червоними зробилися не тільки обидві її щоки, але також шия, вуха й навіть чоло.

– Знаю, що кажу...

Знахарка захекалася, перевела подих і продовжила:

– Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А він...

– Тіточко!..

– Помовч, коли старші говорять... Ти всього лише попівна, а він – князь, спадкоємець найшляхетнішого роду! Хіба ти йому рівня?! А не утримаєш поклику серця...

– Ой, тіточко, ви про що?..

– Помовч нарешті! Я хоч і розхворілася зовсім, але не осліпла, усе бачу: і як ти до князя тягнешся, і як він тобі посміхається... Отож, коли поклику серця не втримаєш і в подолі принесеш сама знаєш кого... Хто тебе тоді заміж візьме – ні дружину, ні вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька – із цим як бути?..

– Так, до речі: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! – глибокодумно промимрив панотець Гавриїл, який немовби ненароком виявився поруч.

– Ой, що за пристрасті такі!!! – не втерпівши, гримнула Олександра й стрілою вилетіла з будинку на двір, щоб остудити розпашіле чоло.

І тільки залишившись наодинці з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозуміла: як не сумно, однак тіточка Марта права у всьому! Відтоді як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд від татарських набігів, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж підносила вдячні молитви Пресвятій Богородиці за те, що вберегла її від гіркої долі, уготованної зниклій назавжди подружці Марисі, – а вберегти її тепер зможе не хто інший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всіляко печеться. Але це тепер, а от одужає він – тоді сяде на свого баского коня й разом з вірними воїнами назавжди покине Рогатин...

І її покине!..

Чим частіше подібні образи виникали у свідомості юної попівни, тим більше вона журилася. Тепер обмиваючи цілющими відварами майже загоєні рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тіла князя, Олександра вже заздалегідь тужила. Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокіл одужає й полетить від неї геть?! Тоді гаряча хвиля крові вдаряла у голову, тіло била пропасниця, на душі ставало зовсім порожньо!..

Втім, догляд за пораненим вимагав постійної уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попівна опановувала себе й абияк довершувала процедури. Якось міняла князеві пов’язки, а він декламував напам’ять вірші про любов великого поета Франческо Петрарки до якоїсь Лаури:

Коли вона, напівзакривши очі,

В єдиний подих з’єднує дихання

І заспіває, янгольські хорали

Додаючи до слів, Божественний мотив,

Я слухаю – і нових почуттів приплив

Бентежить так, що можна вмерти,

І я кажу собі: «Коли прощання

Настільки солодке з життям, то чому я живий?..»

Вона слухала завмерши, кидала ніжні погляди на Іванка й відчувала, як у душі буяє вогонь раніше незвіданого чистого почуття... Але водночас побоювання людського осуду підступними язиками пекельного полум’я обпалювало вуха й щоки!!!

Тим часом князь продовжував декламацію. Дівчина вже закінчила перев’язку, але не йшла, а зовсім сп’яніла від трепетного почуття, безпорадно тонула у вирі його світло–карих очей... І не помітила, як повіки її зненацька зробилися важкими, повільно опустилися, червоні губки самі собою відкрилися... Іванко нахилився над попівною й ніжно поцілував. їхні серця закалатали часто, увесь навколишній світ закружляв, немовби обоє потрапили на гігантську карусель.

– А–а–ах!.. – пролунало здивовано десь за спиною. Миттю отямившись від солодкого забуття, Олександра озирнулася і з жахом побачила, що на порозі завмер не тільки її розгублений батько, але й згорблена тіточка Марта, що притулилася до дверей. «Ганьба, яка ганьба!..» – запекло стукало у вухах. Ледь не збивши з ніг рідних, попівна вихором полетіла до своєї кімнатки, впала на коліна в покутті під іконами й розридалася.

Минув час, і Олександра почула тихий голос батька:

– Донечко, ходімо зі мною.

Священик дбайливо торкнув попівну за плече. Слабко розуміючи, що відбувається, дівчина слухняно попленталася за ним у кімнату тіточки Марти.

– Бідолашна моя, бідолашна дівчинка! – заговорила знахарка слабким голосом, ледь побачивши племінницю. – Що я накоїла, дурепа стара, навіщо наговорила тобі всяких...

Але Олександра, здавалося, й без того усвідомила все. Тому одразу заприсягла й тіточці, й батькові, і собі самій, що викине з голови всі думки про молодого князя... і навіть самі натяки на такі думки!!!

Заприсягла – але!..

Але протрималася ця присяга рівно до наступного вечора, коли настав час міняти князеві пов’язку: тут попівну охопило настільки гарячкувате бажання не просто доторкнутися до жаданого тіла, але й тремтливо забитися в його обіймах, що сльози бризнули з дівочих очей!

І що їй, грішниці, втрачати?! Вона ж так кохає його!..

Олександра перебувала в повному розпачі до глибокої ночі. Тепер дівчина зраділа б і короткій розмові, і скороминущому дотику. Зібравши всі рештки мужності, рішуче підійшла до дверей. Весь будинок спав, але не Іванко – вона відчувала це!.. Босоніж, щоб не розбудити батька й тіточку, намагаючись обходити рипучі мостини, підійшла до кімнати хворого. Серце завмирало від страху, вона ледь дихала.

Зупинившись перед заповітними дверима, хотіла постукати, але передумала: якщо Іванко почує її в настільки пізню годину, то нізащо не впустить!

Глибоко вдихнувши й відчуваючи, як палають від сорому щоки, попівна штовхнула двері. Ті прочинилися відразу без найменшого скрипу, і дівчина прослизнула всередину. Кімната тонула в мороці, непідвладному самотній свічці. Сашунька облизала пошерхлі від хвилювання губи: Іванко сидів на ліжку, на його голих грудях вигравали м’язи. Як зачарована, вона дивилася на милого.

Іванко ж не відриваючись стежив за вогником плачучої воском свічки. Раптом, немов відчувши чужу присутність, підняв голову й побачив попівну. Його очі широко розкрилися, а нещасна Сашунька скам’яніла від переляку. Іванко продовжував дивитися на неї, не рухаючись, хоча не помітити його збудження було неможливо.

– Ти навіщо прийшла? – запитав коротко.

Не тямлячи, що робить, Сашунька почала благати:

– Іванку, не проганяй мене! Давай хоча б поговоримо. Я не можу так жити.

Його погляд ковзнув по дівочих грудях і стегнах. Вона настільки близька й жадана, але разом з тим так недоступна!.. Її рідні проти...

– Ні, я так не можу, я ж не залізний! – у розпачі скрикнув він і затремтів.

Олександра злякалася, але не відступила.

– Будь ласка...

– Ні!

Дівчина заридала. Вона боялася, що князь її все одно прожене. І навіть слабко розуміла, що найкращий вихід – їй самій негайно же піти звідси. Однак ноги вже понесли її вперед, до коханого! Забувши про все на світі, попівна кинулася до нього, пригорнулася до могутніх грудей:

– Іванку, чому ти це робиш?! Чому?!

Від нього йшов просто пекельний жар, для Олександри це було нове, невідоме раніше відчуття: хотілося, щоб милий міцніше обійняв її, щоб взяв її обличчя у свої широкі долоні, щоб їхні губи знову злилися в поцілунку, як тоді...

Руки Іванка стисли дівочі плечі, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевільних очах і злякалася: зараз він зробить із нею щось страшне, непоправне – те саме, чим лякала тіточка Марта!!! Закохані пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.

– Ні, так не можна! Не по–людськи це! – закричав Іванко, але відразу ж пригорнув попівну до свого гарячого тіла. Руки князя ковзали по її спині вгору й донизу, Сашунька притискалася до коханого щосили. Іванко завмер, не розтискаючи обіймів, тоді вона оповила руками його шию, припала до його вуст, почала цілувати як божевільна, намагаючись у такий спосіб виявити все своє кохання...

Але милий раптом відсторонився, різко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь підхопив її, акуратно посадив на ліжко й широким кроком вийшов з кімнати. Попівна встигла помітити, що його обличчя сполотніло від жагучої боротьби із самим собою.

За якийсь час Іванко повернувся в супроводі батька Гаврила й тіточки Марти. Сашунька скам’яніла, оскільки ніяк не очікувала, що коханий отак зненацька виставить перед рідними її ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:

– Батечку і тітонько, я негідна грішниця, ані краплі не варта вас... та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому... жити в миру...

– Стій! Зупинись! Дай–но нарешті мені слово мовити! – перервав попівну князь і заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що відтепер самим своїм життям завдячує і цілительці Марті, й милій Сашуньці. Що не давав родині поважного священнослужителя Гавриїла Лісовського ніякого приводу вважати себе негідником, який заради розваги паплюжить дівочі долі. Що кохає Олександру настільки ж міцно, як і вона його. Що покохав, ледь побачив, і що одне лиш нездужання через нанесені татарами поранення завадило йому освідчитись. І тому...

Тут Іван похитнувся, попівна миттю кинулась до нього, але не втримала... Наступної ж миті обоє впали на коліна посеред кімнати, і князь звернувся до батька коханої:

– Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостів за нашими стародавніми звичаями – не склалося, як бачиш... Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоєї дочки: нехай стане моєю законною дружиною перед Богом і людьми!..

Як же міг священик відповісти відмовою на цю щирість?!

* * *

Отак молодий князь Іван Михайлович і освідчився дочці рогатинського попа Олександрі–Анастасїі, а незабаром і обвінчався з нею в місцевій церкві. Цього разу запис у церковній книзі було зроблено негайно. Весіллячко вийшло скромним, у тихому сімейному колі. Але це нічого, що весілля непоказне – аби тільки коханий не припиняв любити щасливу дружиноньку до самої смерті!..

Ледь одужавши, по розкислій від дрібних весняних дощиків дорозі Вишневецький умчав у супроводі слуг навздогін своєму загону, який вже виступив без проводиря у черговий похід проти татар.

А через якийсь час його молода дружина відчула, що вагітна...

Що ж чекає на них усіх попереду?

Глава 3

КИНДЖАЛ

Рогатин,

1517 рік

Після середини травня не випало ані краплі дощу. Змучені посухою осики, осокори, ясени потихеньку скидали листя – не яскраво–червоне або золотаво–жовте, а висохле мертвотно–брунатне. Поникли випалені безжалісним сонцем поля. Тільки кущі барбарису й горобини залишалися зеленими, лише подекуди в їхньому смарагдовому листі майоріли жовті та червоні плями. Здавалося, мине ще два–три місяці, і все навколо вимре... Дивлячись на все це, старожили кивали сивими головами й перешіптувалися між собою про необхідність улаштувати хресний хід, щоб вимолити в Господа Всемогутнього прощення за вчинені гріхи, а разом з тим – дощу, дощику... ну, хоч короткочасних гроз!..

Нарешті Бог зглянувся й послав довгоочікувану зливу, напоївши спраглі лани й ліси. Потім знову запав спекотний тиждень. Далі боязкий ранковий дощик перемінявся жахливою спекою, а вже після Івана Купала почалася суцільна негода: з раннього ранку до пізньої ночі дощ лив стіною аж до кінця липня! Врожай гнив на корені.

Нарешті депутація старожилів прийшла до панотця Гавриша з настійним проханням улаштувати хресний хід уже за припинення нестерпного потопу. Ледь священик погодився, ледь домовилися про все – визирнуло сонечко, світ знову змінився, лани підсохли...

Що б усе це означало?

* * *

Ненадовго заїхавши до молодої дружини, наприкінці травня Іван Вишневецький, який вже остаточно одужав від торішнього поранення, виїхав на далекі межі своїх володінь, щоб особисто перевірити застави, призначені для попередження про хижі наміри грабіжників–татар. І от уже два місяці від князя не було жодної звістки.

За час відсутності чоловіка Олександра з худенького жвавого дівчиська із хлоп’ячою фігуркою остаточно перетворилася на сформовану жінку. Стегна набули округлості, груди налилися, худеньке біле личко з величезними зеленими очима погладшало, гостре підборіддя майже зовсім зникло, невиразні тонкі губки тепер зробилися опуклими, соковитими і звабливими, немовби жменя свіжої малини. Молочно–біла шкіра ще більше пополотніла, зате стала гладенькою й оксамитовою. Одне в зовнішності Олександри лишалося незмінним: хай як ретельно не заплітала вона товсту «заміжню» косу, але з–під квітчастої хустки як і раніше виривалися непокірливі прядки рудого волосся, що вигравали на сонці найчистішим золотом.

Сам лише вигляд попівни збуджував чоловіків і викликав у них потаємні бажання, однак при зустрічі з Олександрою вони смиренно опускали очі додолу й поспішали якнайшвидше забратися геть. І недарма: попри довгу відлучку князя Вишневецького, ніхто із простолюдинів не бажав нажити собі неприємностей з його молодою дружиною...

Вона відчувала усі ці зміни й не розуміла, радіти їй чи тужити? Колись тонка талія втрачала форму, округле черевце зростало із кожним днем... До батька зі своїми страхами та непевністю не підійдеш – втім, у настоятеля церкви Святого Духа вистачало турбот, тому Гаврило зазирав додому як завжди нечасто. Інша річ – тіточка Марта, яка щотижня перешивала племінниці сукні, що залишилися їй від матері. Отож Олександра й чіплялася до цілительки з усілякими «незручними» запитаннями.

– Там у тебе, напевно, бичок оселився! – жартувала знахарка, оглядаючи схвильовану вагітну.

– Бичок?! Який такий бичок?!

– Звичайний бичок, чорненький бочок, круті ріжки, жваві ратички, – підбурювала її цілителька.

– Ой, тіточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..

– До чого ж ти ще дурненька, дівчинко моя! – ласкаво обіймаючи племінницю, сміялася тоді Марта. – Вже й заміжня, а в казки дотепер віриш... Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!

– Ви впевнені, тіточко?..

– Авжеж, козак! Тільки хлопчики отак ростуть, дівчатка ж бо звичайно тишком–нишком у череві материнському переховуються...

Думка про майбутнього сина розтікалася у свідомості Олександри подібно до меду, викликаючи надзвичайно приємні, досі невідомі почуття. Разом з тим у душі майбутньої матері оселився панічний страх незахищеності. Вона постійно боялася, що під час відсутності чоловіка не вбереже дитятко, не впорається з новими обов’язками, не захистить майбутнє немовля. Щовечора роздягалася й пильно розглядала черево, що повсякчасно збільшувалося, трохи заспокоювалася... але потім її знов охоплювало хвилювання за обожнюваного Іванка, який дотепер не давав про себе знати!.. А може, він знову поранений?! Може, взагалі потрапив у полон до клятих бусурманів і не може повідомити своїй ластівці про себе?! А що буде з нею, якщо Іванко не повернеться?..

Тоді Олександра безладно метушилася, бігала будинком, кидалася до вікна, потім падала в покутті на підлогу й била десятки земних поклонів. Уночі підхоплювалася з ліжка, бігла на подвір’я, там прислухалася до кожного звуку, потім тихенько прокрадалася висохлими городами ближче до лісу, зупинялася на самому краєчку заповітної стежинки, по якій такою ж темною травневою ніччю поїхав коханий з невеличким загоном вірних людей. Вдихала ще не остигле після розпеченого дня повітря, намагаючись вловити в ньому дим багаття й пахощі трішки пригорілої саламати. Вдивлялася в байдужо–холодне обличчя місяця, що прикрашав безхмарне нічне небо, і благала зірки вказати Іванку шлях до неї – до палко коханої дружиноньки!..

Маля починало нетерпляче бити ніжкою, відволікаючи Олександру від сумних думок. Вона ніжно голубила черевце, зітхала:

– Потерпи, синочку, от повернеться татонько й зрадіє за нас із тобою...

На тім розверталася і йшла назад, сумно похнюпившись. Майбутній козак продовжував бешкетувати, бити ніжками немовби тому, що занепокоєння матері передалося йому, і всією своєю поведінкою демонстрував войовничу вдачу.

– Не бійся, синку, я й без батька захищу тебе від ненависного ворога! – обіцяла Олександра, ласкаво гладила себе по черевцю, бігла додому, з розбігу стрибала на величезну м’яку перину й намагалася якнайшвидше заснути. У такі хвилини попівна відчувала, що з її коханим Іванком нічого поганого не сталося, що він живий–здоровий і от зараз, у цю саму мить всією душею рветься до неї й до їхнього майбутнього синочка...

В одну з таких божевільних від розлуки ночей вона дійсно почула цокотіння кінських копит і вибігла зустріти коханого... але, на щастя, вчасно помітила, що коні під вершниками були напрочуд низькорослими, а сам загін не скакав, а немовби підкрадався до околиці! Тоді Олександра стрілою полетіла на головний майдан Рогатина до набатного дзвона, а добігши – заходилася щосили смикати мотузку. За кілька секунд околицю збудив тривожний гул небезпеки, попівна ж і далі смикала мотузку... як раптом відчула, що задихається: то кримчак накинув їй на шию аркан і смикнув жертву до себе...

Жінка спробувала крикнути, але з горла вирвався лише здавлений хрип. Татарин смикнув удавку сильніше, вона не втрималась на ногах, упала в дорожню куряву, мучитель радо скрикнув і кинувся до жертви... І тут Олександра відчула під лівою рукою камінь! Схопивши його, з останніх сил кинула кудись у бік бусурманина, особливо не цілячись...

І знепритомніла.

* * *

– Марто, що з нею?! Вона житиме?! – волав зневірений Іван Вишневецький.

– Ти, княже, не скигли, немов обікрадена базарна баба! Племінниця моя, мабуть, ще міцнішою від тебе буде, вона он козака виношує, первістка вашого...

– Марто, не бреши!!! Відповідай всю правду, коли тебе князь запитує!..

– Та буде жити, буде! З чого б їй не жити, коли в неї тільки подряпини й синці на тілі, а більше ніякого збитку?

– А чому ж вона все мовчить та мовчить, до тями не приходить?!

– Від переляку це, княже. Але нічого страшного, то минеться.

– А кров?! Марто, оглянь її уважно!..

– Не її це кров, а того клятого бусурманина, якому вона голову каменюкою розкроїла.

– Марто, ти разом з її батьком!.. Ви обоє мені за все відповісте!!! Що моя дружина на майдані в таку пізню годину робила?! Чому її не охороняли, чом за нею не встежили?!

– Не репетуй, Іванку, а краще відповідай: ти ріку утримати зможеш?

– Ріку?! Яку таку ріку?..

– Та на будь–якій річці, скільки греблі не гати, однаково вода рано чи пізно перешкоди розмиє і прорветься! Отак і дружину твою нічим не утримаєш: це не жінка – це ж водограй, от хто вона така! Ти їй замок на двері – вона у віконце стрибне, зустрічати тебе кинеться.

– Невже?..

– Ото ж бо й воно! Ти власну дружину ще не знаєш, як годиться.

– Так коли ж мені було пізнавати її, якщо я одразу... – мимоволі почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляє, загалом–то, з незнатною простолюдинкою.

– От–от, одразу! Саме так! – знахарка невдоволено підібгала губи. – Розкажи–но краще, де тебе два місяці носило, чому звісток про себе не подавав?

– А ти подивись, що довкола коїться! То посуха, то зливи...

– Та бачу, бачу! Всі бачать! Як не бачити, коли...

– Ото ж бо! Тому кляті кримчаки аж надто далеко відступили: моїм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дійти, щоб їх наздогнати. А там таке сталося, такого ми надивилися!.. – виправдувався далі князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:

– Іванку, соколе мій ясний, чи це ти?..

– Я це, я!!! – зрадів князь і обійняв молоду дружину за плечі.

– Обережніше, ведмедю!.. – пробуркотіла Марта, злякавшись, щоб у припливі ніжності Вишневецький не зробив чогось недоброго її улюбленій племінниці.

Але князь лише нетерпляче відмахнувся, Олександра ж продовжувала шепотіти:

– Як же ми тебе чекали... і я, і синочок наш!..

– А раптом дочку мені народиш?..

– Козак у неї буде, козак! – буркнула знахарка.

Не звернувши на цю репліку уваги, Вишневецький запитав заклопотано:

– Як ти на площі опинилася, коли бусурмани напали?

– Тебе зустрічати побігла, соколе мій коханий, та вчасно помітила, що коні не наші якісь, от у дзвін і вдарила!

– Це татарські спостерігачі були, сонечко моє. Пощастило тобі, що не весь загін, а тільки троє прийшли до Рогатина рознюхати, що тут і як. Ми їхнє головне військо мало не до самого Криму відігнали, але якийсь мурза, мабуть, відокремився. Оце й були його розвідники.

– Отож я і зрозуміла одразу, що татари це...

– Спритно ж ти розправилася із клятим кримчаком, що тебе заарканив!

– Це я дитинча наше захищала!

– Дитинча!..

Геть розімлілий від щастя князь опустив голову на її величезне черево й одразу відчув удар малюсінької ніжки.

– Ай, це хто так хоробро б’ється?! – посміхнувся він, відсахнувшись.

– Це синок наш! Такий же мужній, сильний, відважний і неслухняний, усе воює та воює...

– Ой, ластівочко моя, хотів я до матері нарешті з’їздити, та дивлюся, що нікуди від тебе не поїду! За тобою наглядати потрібно, та й кримчаки щось зачастили у гості. Якщо спостерігачі вештаються – отже, до війни недалеко. Тебе в нинішньому стані везти у Вишнівець негоже – що ж, доведеться почекати, коли народиш.

Марта, спостерігаючи за молодим подружжям, зітхнула, махнула рукою й вийшла геть. Тоді Вишневецький легенько підхопив свою Олександруньку на руки, заходився носити по кімнаті й ласкаво шепотіти їй на вушко:

– Як же погарнішала ти, люба! Та таку красуню сам король за дружину взяти захоче! А тому залишусь я краще з дружинонькою коханою, отак!..

Наступного ранку Олександра прокинулася радісною й щасливою. Іванко хропів поруч. Намагаючись не розбудити чоловіка, вона потихеньку перелізла через нього й попрямувала до двох величезних, окутих залізом скринь, що від учора з’явилися в кімнаті. Але князь спритно схопив її за поділ сорочки:

– Куди націлилася, утікачко?

– Та от хочу забрати твою гостру шабельку, що лежить на отій скрині! – намагаючись вирватися з міцних обіймів чоловіка, Олександра вказала на зброю.

– Навіщо тобі шабля моя? Ще поранишся... Вистачить з тебе й того, що у скринях лежить!

– А що там?..

– Подарунки для моєї обожнюваної дружиноньки, із самого Перекопу привезені.

– Ой, хочу, хочу!..

– Але подарунки призначені тільки для покірної дружини, а не для неслухнянки, що по ночах з будинку втікає! – хитро зіщулив очі князь.

– Не хочу ніяких подарунків, окрім шабельки гострої! Вона мені потрібна, щоб під час твоєї відсутності від ворогів захиститися, себе й дитинча наше оборонити. Якби у мене минулої ночі шабля козацька була – хіба ж міг би мерзенний кримчак арканом мене упіймати, немов козу яку–небудь?!

– Козу арканом ніхто ловити не стане, – ліниво заперечив князь.

– А я б його шабелькою, шабелькою!.. – тупочучи ніжкою, щебетала вона уперто.

– Та до чого тобі шабля, коли ти йому й звичайнісіньким каменем голову розкроїла?!

– А з шабелькою краще, спокійніше!..

– Та я ж тепер поруч! Подивись–но тільки, які подаруночки для тебе привіз: і шовк, і оксамит, і найтонша парча, і нитки перлів, і корали, і намиста яхонтові... Чобітки з тонкої шкіри!.. А на туфельки помилуйся – отакі тільки королівни носять!!! І все для тебе, моя ластівко.

Князь притягнув дружиноньку до себе й поцілував у солодкі вуста, проте Олександра різко відсторонилася й продовжувала гнути свою лінію:

– Дякую за подаруночки, та що ж вдієш, якщо ти знов у похід зазбираєшся?! Хто оборонить мене краще від мене самої, га?!

– Любонько, але ж!..

– То якщо не шаблю, то хоч щось для захисту мені подаруй!!! Якщо кохаєш – не відмовиш.

Загалом, що називається, наскочила коса на камінь. Олександра тупотіла ногами, присідала і підстрибувала, пхинькала – загалом, задіяла весь арсенал жіночих капризів, аби тільки витребувати у чоловіка хоч якусь зброю! Вишневецький справедливо заперечував, що не жіноча то справа – шаблею махати, списом колоти, сулиці ^[1]кидати, з лука стріляти...

Коли ситуація зробилася нестерпною, звернулися до домочадців. Почувши примхливу вимогу дочки, панотець Гавриїл крекнув, почухав потилицю й, пославшись на необхідність справити якусь чергову требу на іншому кінці Рогатина, поспішно втік. Тіточка Марта обурилася від душі, заходилася перераховувати, які нещастя можуть звалитися на голову вагітної жінки й іще не породженої дитинки, якщо дозволити вагітній торкатися зброї.

Але не допомогло навіть авторитетне слово знахарки!.. Що поробиш з юною дурепою?! Нарешті Вишневецький втомився чинити спротив. Підійшовши до ближчої скрині, відкрив, довго порпався в речах і нарешті витяг звідти жіночу черкеську сукню з невеликим кинджалом на паску. Сукня була не найкрасивішою з привезених, та й вагітній Олександрі вона була безнадійно малою. Зате від самого лише виду кинджала молода жінка прийшла у невимовний захват! Зручне срібне руків’я, прикрашене дорогоцінними камінчиками, невеличкий булатний клинок чудової дамаської сталі з витіюватим загадковим візерунком, прекрасні піхви, інкрустовані слоновою кісткою, перлами і яхонтами...

Не кинджал, а сама досконалість!

– Це саме те, що тобі потрібно, – мовив князь. – Кинджал легкий, його завжди можна сховати в рукаві. А у вмілих руках він навіть небезпечніший від найкращого меча або шаблі!

– Ой, дякую! Дякую, дякую!!! – завищавши від захвату, Олександра кинулася на шию чоловікові. Зітхнувши якимсь своїм думкам, тіточка Марта вийшла геть із кімнати, залишивши подружжя наодинці.