Текст книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Колготи висохли ще два дні тому, а светр сьогодні вранці. Чому ти їх досі не знімеш?

– Вона сказала, що мусить повернути його, тільки нехай мине деякий час. Запитала, чи я переконана, що він її не любить. Я відповіла, що не переконана, і додала, що нехай повертає, якщо повертатиметься. Бо тіло запрограмоване на вічне повернення. Так і моє тіло рано чи пізно повернеться до мене.

– Але чому? Чому ти досі не зняла з батареї светр? Він вже кілька годин як сухий.

– Він був і в неї, і в мене першим чоловіком. Але в неї він був таким раніше. Ми з нею також перші одна для одної: вона для мене перша дружина жонатого коханця, я для неї – перша коханка її чоловіка. Вона сказала, що мусить його повернути, бо все йому вибачила, чого ніколи, напевно, не зробила б я. Не зробила б. Я ніколи не вибачила б йому, якби він раптом перестав мене любити. Мамо, тепер послухай мене дуже уважно, я-не-зняла-з-батареї-светр-бо-мені-абсолютно-однаково-чи-він-висох-чи-ще-сохне-чи-взагалі-є!

Мама з жахом вибігає з кімнати і щільно зачиняє за собою двері. Видно, що дуже себе картає, адже їй не треба було аж так налягати з тими светрами, ну, не зняла, то й біс із ними, зі светрами і колготами, зняла б завтра, а як не завтра, то через тиждень-два, а тут – на тобі. Вона не хотіла від мене багато, тільки щоб я промовчала або, скинувши все на забудькуватість і нехлюйство, випила йогурту й спокійно заснула.

А я нарешті – серед тихої кімнати – лягаю долілиць на підлогу й відчуваю, як одинока куца сльоза витікає з ока і тече далі по щоці. З кожним днем усе менша й менша. Напевне, зовсім незабаром озеро моїх сліз перетвориться на звичайну суху яму з гівном і здутими венами на шиї.

Чую, як зсихається мій мозок. З кожним днем він стає все сухішим і сухішим, ніби хтось повісив його на батарею, а зняти вчасно забув. Доведеться чекати, поки навесні відключать центральне опалення. Але боюся, що тоді буде запізно і мій мозок не відрізнятиметься від засушеного поміж сторінками товстої книги кажана.

Кожне слово приносить чомусь біль і занепокоєння. Слова, як кажани, метушаться коридорами мого приреченого на зсихання мозку, намагаючись відшукати з нього бодай найменший вихід. Мій мозок став для них газовою камерою, лазнею-пасткою, розкішним палацом, де всі запрошені на бенкет будуть знищені. Слів дуже багато. Вони могли б стати повноцінною мовою, могли б знадобитися для серйозної епохальної справи, яка переверне людське мислення і принесе планеті більше добра, ніж користі, могли б, якби тільки всі ці слова так неухильно й немилосердно не нагадували мені тебе. Всі до найдрібнішого прийменника. Вся вміщена в одинадцяти томах українська мова належить моєму минулому, моєму спогадові про тебе. Я виговорила тебе, вимовила, огорнула твою блаженну суть в цитати і сентенції, народила тебе зі свого приреченого на зсихання мозку. Кожне слово тепер пахне тобою, має по одному з його жестів, має ті самі контури рота і ритм серцебиття, температуру тіла і схильність до алкоголізму. Твій привид стоїть за кожним значенням і поняттям, за всіма ідеями й аксіомами. Все, що я вмію сказати, – кажу про тебе.

Волосся – це те, що робить жінку неврівноваженою й одночасно рятує від радикального рішення. Жінці не байдуже її волосся навіть тоді, коли байдуже все решту. Особливо якщо це волосся довге.

Зараз мені зійшлося на волоссі. Я мию його кожного дня, дуже часто його чешу, розглядаю в дзеркалі, але волосся чомусь довшає і виглядає все гірше. Дійшло до того, що воно просто обвисло на моїй голові, як морські водорості.

Я розумію, що волосся – це метафора минулого, яке завжди з тобою. Як свято. Кожен сантиметр кожної волосини – це хвилина, година, день, рік з минулого, що його не хочеться від себе відпускати. Ніби запечатана бандероль з адресою відправника й одержувача, яку ти чомусь не несеш на пошту, а, як трупа, тримаєш у шафі. Минуле, звичайно, повинне бути зі своїм власником – від нього не відкараскаєшся ні втечею, ні механічною ампутацією, ні запеклим алкоголізмом, але його треба певним чином консервувати, як добрі господині консервують кабачки на зиму, і тільки коли приходить справжня зима, коли справді мерзнуть руки і трясе в лихоманці, – тоді тільки можна обережно витягувати своє минуле з бутлі й вкладатися з ним спати, скрутившись калачиком чи запхнувши великого пальця до рота. В інакшому випадку минуле стає нав’язливою ідеєю вічного повернення, воно шантажує, тероризує, ходить за ногами, як особистий кілер. Тоді неможливо вибратися з багна пам’яті.

Чим довше волосся – тим більший відтинок власного життя жінка за собою волочить. Як його не заплітай і в який колір не фарбуй. Відмивай – не відмивай. Чеши – не чеши. Її минуле постійно з нею. Вона належить тому, що вона пережила і куди підсвідомо прагне повернутися з теперішнього.

Я знаю багато фатальних історій про жінок і їхні коси. Всі вони закінчуються ножицями. Або лезом. Якщо жінка не відтинає волосся, то перетинає вени – так чи так. Минуле мусить кудись проллятися, тобто відділитися від жінки вегетативним шляхом. Бо загалом жіночий організм схильний триматися за прожите надто міцно, аж поки не настає вже згадана вище зима.

Моя тета Мирослава – батькова сестра мала довгу й товстелезну косу, плекати яку їй з дитинства допомагала мама. Ніщо теті так не личило, як ця коса; можливо, в теті більше не було нічого гарного, крім неї, хіба що груди. Коса досягала середини стегон, коли тета вступила до Київського університету ім. Т. Шевченка на факультет журналістики. Там вона одружилася й народила сина і доньку, там вона розсварилася з чоловіком і прокурювала пачку сигарет за одну ніч, була звинувачена в певного роду націоналізмі й через журналістську практику мала проблеми з місцевою владою. Тета повернулася ненадовго до матері – з двома дітьми і косою у валізці. Виклала косу на стіл, ніби подарунок на Різдво, – діти гралися на підлозі ґудзиками, мама плела скатертину з білих ниток «Ірис». Коса пролежала на столі два дні, і ніхто в її бік не смів звернути погляду, а після недовгого прощання з матір’ю тета в одну мить схопила її зі столу й кинула в піч. Тета тоді поїхала з дітьми до Сибіру, де живе ось уже двадцять років і, напевно, вже ніколи не повернеться. Волосся в неї відтоді завжди коротке, принаймні, не довше, ніж місяць-два.

Щоб заспокоїтися, я сідаю навпроти дзеркала.

Як би важко не було – треба.

Беру тупі, але єдині у всій квартирі ножиці. Леза, ножі й інші гострі предмети мама завбачливо від мене ховає.

Чиїсь запахи, дотики, слова ще дуже реально вібрують у мені, і знервоване тіло ще готове плодити нові ілюзії, але мотузки порвано остаточно.

Цілий тиждень я намагалася дотягнути до понеділка – й от він нарешті настав.

Сиджу навпроти дзеркала і безперервно думаю про терпіння.

Терпіння насправді нема – є можливість обстригти волосся під самий корінь. Коли його обстригаєш, то ніби набираєш повні легені повітря для нової дози потенційного минулого. Той факт, що я зараз обстригаю волосся, доведеться рано чи пізно обстригти також.

Обтяті пасма складаю в целофану торбину, щоб потім закопати волосся на пустирі чи спалити в татовій попільничці. Від попелу сигарет попіл минулого майже не відрізняється, – принаймні смак такий самий.

Мені стає легше й свобідніше, але чомусь не так радісно, як думала.

Як би голову не обстригати – голова залишиться все одно.

Але я не хотіла так починати жити. Думала – в мене все буде по-іншому – не так, як у решти типових алкоголіків і наркоманів. От – думала – здобуду освіту, дізнаюся про все можливе, швиденько схоплю істину і сенс, народжу двох дітей, навчу їх того, що знаю сама, допоможу суспільству вибратися з болота, а тоді вже можна зводити докупи руки й ноги, тобто вмирати.

Але виявилося – це не так просто. Принаймні – здобути освіту. Особливо коли постійно думаєш про одне й те саме.

Коли торкаєшся правою рукою лівої, і тобі здається, що це рука іншої людини.

І ти думаєш – що це з тобою сталося? Чого ти живеш в ілюзіях? Чого ти заінтриговано торкаєшся своїх рук? Що ти хочеш ними відчути?

Його нема ані в тобі, ні поза тобою.

Так, ніби він умер.

Так, ніби вмерла я.

Так, ніби хтось із нас умер, а хтось залишився жити.

…

Минає багато часу…

…

Може, тижнів два…

…

Я часто ходжу в туалет, а потім довго розглядаю те, що в ньому від мене залишається. Не хочу щось після себе залишати, хочу бути закритою системою, хочу бути скульптурою.

4

– Ти далі чекаєш на нього? – питає Роза, коли я нарешті перестала вити. (Роза страшенно подібна на ту Розу, в яку я була колись закохана). Киваю головою. Насправді я чекаю не на нього, а на своє тіло, але Розі я цього не поясню. Тіло має повернутися з дня на день. От-от стане на моєму порозі – і я усміхнуся йому. Спитаю, як йому булося без мене, що нового побачилося, з ким новим переспалося, а тіло віддано дивитиметься мені в очі й нічого не скаже, крім того, що не може без мене жити.

– Я чекаю, що він прийде, але він може і не прийти. Люди згарячу здатні прийняти якесь неправильне рішення, а потім соромитися через нього переступити, як би не хотілося. Я ненавиджу людські принципи.

– А скільки ти будеш його чекати? – знову питає Роза, і я починаю підозрювати, що це її робота.

– Не знаю, може, кілька днів, тижнів, але якщо він все-таки прийде, то, без сумніву, менше, ніж якщо не прийде.

– А ти знаєш, де він зараз і що робить?

– Кажуть – що поїхав до Львова, але Ксеня вчора бачила його тут, він був одягнений в чорну шкірянку і простоволосий – його кепка в мене. Що він робить – не знаю, і це найбільше мене засмучує.

Я б розказала Розі більше, але вона може все передати мамі. Мамі краще взагалі не знати, що я чекаю на нього. Всі свої речі я давно спакувала, наперед попрощалась з усіма друзями, віддала всі борги, купила за мамині гроші багато косметики, щоб вистачило на деякий час нового життя. Я не хочу бути його утриманкою – я хочу утримувати його. Хочу йому готувати смачну їжу й вибирати одяг, купати його, чесати вранці, дивитися на нього голого і не збудженого, взагалі – з нетерпінням уже чекаю на нього.

– Скажи, а якщо він не прийде по тебе і через місяць, і через рік, що ти зробиш?

– Як то – не прийде?

– Ну, якщо йому обридла ця жіноча тяганина – і він захоче свободи?

– Тоді я накладу на себе руки.

– Як ти це зробиш?

– Якось дуже просто, може, розітну вени на руках – мене чомусь зараз страшенно цікавлять руки.

– Ти кажеш це дуже спокійно.

– Я перестала вміти плакати і нервуватись. Тільки вию.

Задзвонив телефон.

– Напевно, тіло телефонує, турбується, як я себе почуваю.

– То підніми слухавку.

– Як я можу підняти слухавку, якщо телефонує моє тіло? Якщо воно телефонує, то зрозуміло, що в цій кімнаті його нема, хіба Ви досі не здогадалися? Чим я підніму слухавку? Душею?

– А хіба можна на душу накласти руки?

– Не можна, ти ж знаєш – душа безсмертна, але коли я захочу накласти на себе руки – то знайду своє тіло, де б воно не ховалось, і перетну йому вени на руках. Мене зараз чомусь це страшенно цікавить.

Все більше речей стала забувати. Прізвища середньовічних письменників і письменників 17-го століття, назви хімічних елементів з періодичної системи, столиці різних африканських країн. Забуваю те, що, здавалося, забути взагалі неможливо.

Натомість усе більше пам’ятаю його.

О, колись, коли ми були разом, я не вміла його пам’ятати, зустрічі з ним дуже швидко минали, і я не змогла б розкласти їх по годинах і днях тижня. А тепер усі вони ретельно прокласифіковані в моїй пам’яті й відшліфовані до найменшого погляду і натяку, розмови покояться кожна у своєму часі, і будь-коли я можу дослівно їх переказати.

Часто я впізнаю його у спинах незнайомих чоловіків. Хоча відразу бачу, що це – не його спина, але чомусь тоді здається, що чоловік обернеться і виявиться ним, і нехай з іншою спиною. Спин так багато протягом дня, що я не встигаю розчаровуватись: біжу за спиною, торсаю її і перепрошую, що сплутала, біжу, торсаю, перепрошую, біжу, торсаю, перепрошую і т. д.

Колись я думала, що місто, в якому я живу, – дуже маленьке, але тепер переконуюся, що навіть у дуже маленькому місті можна ніколи випадково не зустрітись. Мені хочеться цілими днями блукати містом і розглядати спини чоловіків – я впевнена, що котрась із них мусить бути його. Я подумала про це вчора вночі – і вже хотіла було одягатись і вирушати, але вчасно спам’яталася. Лізо, май гордість, – казала собі, – він повинен шукати, а не навпаки, – і подумай, а якщо він не хоче бути знайденим? Якщо йому буде неприємно? Ти ж відразу це помітиш – і як тоді?

– Ви знаєте, я пишу роман, – кажу до Рози, яка далі продовжує сидіти біля ліжка. Сумніваюся, щоб її насправді турбувала моя доля. Можливо, мама або Інна платять їй за кожну проведену зі мною хвилину. Вони намагаються щось зробити. Зрозуміли, що не є для мене авторитетами, і тому залишилося платити гроші тому, хто має шанси ним стати. Ця Роза має всі шанси. Вона страшенно схожа на мою Розу – жінку, в яку я була колись закохана. Від любові до Рози в мене залишилися оранжевий халат і календарик з Георгієм-змієборцем.

– І про що цей роман?

– О, – відповідаю я, – він майже ні про що. Це просто багато речень, які нічого не можуть пояснити. Там є місто певної величини, в якому живу якась я паралельно з деякими іншими людьми. І от якась я живе собі слово за словом, аж поки в одному розділі не перетинає вени на руках. В передостанньому. Вона постійно всім казала, що перетне собі вени, але час минав – і всім обридло чекати. Вона просто забагато про це говорила. І от кров тече по руках, а якась я біжить до телефону, щоб попросити декого її врятувати. Кров капає на підлогу, на телефонний апарат, на килим, на її шкарпетки – загалом – усе в крові, а якась я сама ще не може собі повірити. Їй приємно і страшно водночас. Бо, можливо, смерть – це ще одне продовження життя, наприклад, в якомусь іншому романі, але вже без людей і без вен, які підлягають перетинанню, і не буде нічого такого, натиснувши на що, можна було б перестати себе усвідомлювати.

– Я не люблю романи, в яких нічого не відбувається, – каже Роза.

– Але в ньому все відбувається – просто переказати сюжет займе багато часу. Я приблизно переповіла закінчення передостаннього розділу.

– А що буде в останньому?

– В останньому розділі все повториться: я буду з температурою лежати у великому дідовому ліжку на пружинах. У кімнаті три ліжка – але я лежатиму саме на дідовому – біля вікна.

– Тобто тебе врятують?

– Навіщо Ви питаєтесь – хіба це має значення? І от я лежу в ліжку, накрившись великою ковдрою, і мені дуже тепло. До кімнати заходять мама з татом, і я бачу, що вони засмучені станом мого здоров’я. Вони зараз ідуть на базар до Заболотова. Мама прикладає руку до мого чола й щільніше обгортає мене ковдрою. Я не хочу залишатися з бабою, бо баба завжди розповідає про своє життя так, ніби вже померла. Тоді мама обіцяє привезти мені з базару пупсика й дитячу іграшкову посудку. Пупсика на базарі не знайшлось, але посудку все-таки привезли. Вона складалася з білого чайника і шести білих горняток, які можна було використовувати і як горнятка, і як інше кухонне причандалля, наприклад, каструлю. Ще було шість білих блюдечок – ну, звичайна така посудка, яку я розкладала на підлозі де-небудь і чаювалась нескінченну кількість разів. Іноді я змішувала в ній різні ліки і трави, і потім вона довго смерділа. Останнє, що я пам’ятаю про посудку, – це те, що вона несподівано з’явилася в нашому акваріумі: тато посадив у неї зелені водорості. А коли під час невеликого землетрусу рибки повискакували на килим – ми віддали акваріум сусідці. І більше посудки я ніколи не бачила.

– І що?

– Нічого, просто я досі ніколи не згадувала про посудку, так, ніби її взагалі не існувало. А тоді я не уявляла собі життя без неї. І так сталося з багатьма іншими іграшками і речами, спідничками, олівцями, шапками, розмальовками. От гумового їжачка я страшенно любила, пластмасову ляльку у синьому пластмасовому костюмі, яку мені мама подарувала на Миколая, волохатого рися на коліщатках, якого можна було возити навколо будинку, як коляску з дитиною. Але все це я несподівано забула, ніби водномить, ніби перейшла якийсь часовий кордон, через який заборонено переволікувати свої улюблені іграшки. Так само я забула і безліч людей, так чи інакше причетних до мого дитинства. Забула дядька з лікарні, який подарував мені десять використаних уколів і майстерно сплетеного з крапельниць чорта; забула жіночку Раю з яремчівського курорту, яка любила їсти сире тісто на вареники й постійно цитувала-рядки Чукотського про таргана – (тепер я ще пригадала, як Рая сиділа на гойдалці біля річки, і гойдалка дивно скрипіла, розумієте, дуже печально, як віолончель); я забула також своїх дитячих подруг – Наталю Говеру й Шалеву Іру, заради яких я ладна була колись перетерпіти найнебезпечніші конфлікти з мамою. Як могло статися, що зараз я живу по-інакшому, без цього всього? Невже я така байдужа до минулого? Чому я не тягну його за собою, а волію водномить обстригати волосся? І от ще що: можливо, те, що зараз мене прикуло до ліжка, так само раптово забудеться і впаде на дно минулого аж до останнього розділу, і якщо так, то невже все навколо відбувається заради цього останнього судного приходу?!

В моєму дитсадку були двоповерхові ліжка, і серед дітей вважалося дуже престижним спати на другому поверсі. Моє ліжко було вгорі, але, по суті, я ніколи не використовувала його за призначенням.

Коли товста російськомовна нянька веліла всім лягати спати, я роздягалася до трусів, перемовлялася з кількома дівчатками про нагальні буденні справи і, як решта, долала довгий і захоплюючий шлях сходження до свого ложа. На вершині, в родовому гнізді, я озирала світову марноту, вкривалася з головою – і чекала. Поки настане тиша.

Соромно сказати, що я робила під ковдрою, крім того, що копирсалась в носі й роздирала на ногах укуси комарів. Моє ліжко тоді здавалося мені човном. Іноді я відчуваю те ж, особливо після вживання алкоголю, але тепер я розрізняю поняття предметів фізичного світу й свідомість.

Нарешті, коли всі засинали (я визначала цей момент за станом загального втихомирення – приблизно через п’ятнадцять хвилин), мені під ковдрою ставало неймовірно нудно і треба було повертатися на грішну землю. Сходження по драбині вниз захоплювало мене не менше, або й більше, бо серед цих сонних дитячих тіл треба було поводитися дуже обережно, щоб якесь не прокинулося й не зчинило галасу. Мар’янові, наприклад, який спав піді мною, таке зробити принесло б тільки задоволення.

Боса і в трусах, я рівним упевненим кроком виходила зі спальні. Нянька, як завжди, в голубому костюмі з білим комірцем, в якому – тепер я думаю – могла б у 19-му столітті ходити англійська гувернантка, сиділа за столом і з якогось невідомого дива накладала на шматок скла тонкий шар синього пластиліну. Нянька, не здіймаючи голови, віталася зі мною, ніби вперше за сьогодні побачила, і питала, чи здогадуюсь я, що це за шар синього пластиліну на склі. Я відповідала, що це – озеро. Нянька ствердно кивала підборіддям, хоча синій пластилін цілком міг бути і небом. Нянька хвалила мене й казала, що я дуже мудра, можливо, через те, що лиш я з дітей виявляла до неї щиру прихильність. Я була її найкращим старшим другом. Відчувала, що мушу їй щомиті допомагати, бо інакше нянька зі своєю діточою наївністю пропаде наступного ж дня. Я пояснювала їй серйозні й необхідні речі щоденного порядку, а вона натомість розповідала мені про блискавки у формі кулі, чорних принців, які з’являються під час затяжних дощів, і про те, як її сусідка і добра знайома колекціонує марки.

Через годину я знову чимчикувала до свого ліжка. Бувало так, що саме тоді, коли всі діти прокидались, я тільки засинала. Мар’ян зловтішно смикав мене за волосся й відразу тікав, щоб не дістати по голові.

Але якось моє зневажене ліжко мені відомстило: під час шаленої біганини спальнею, невдало зманеврувавши, я посковзнулася і впала долілиць просто на його боковину. Нянька вибігла надвір, щоб нашвидку набрати в пригорщі снігу й прикласти мені до щоки. Сніг швидко розтанув, а моя щока напухла майже вдвічі.

До п’ятої години я сиділа біля своєї шафки в коридорі й чекала, коли за мною прийдуть батьки: треба було натякнути їм, що це – я, інакше вони навряд чи впізнали б, хіба що за кольором колготів і нерівно підстриженою хлопчачою ^{чілкою. Мар’ян кружляв навколо мене і розповідав найсмішніші історії, які я коли-небудь чула. Так смішно мені не було більше ніколи. Бо сміятись було страшенно боляче – і Мар’ян, бачачи мої муки, спеціально провадив далі свою підступну розвагу.}

Тато прийшов рівно о п’ятій і зовсім не здивувався виробничій травмі, не пожалів мене і нічого не сказав; висадив на шафку, одягнув і, як злочинця, повів за руку додому

Я бачила, що няньці було не по собі через цей інцидент, напевно, вона відчувала вину за моє падіння і безперервно повторювала свій улюблений і безпорадний вигук «ой мамочкі».

Знала б вона зараз, які бувають глибокі падіння.

Тепер я часто уявляю свою няньку, її голубий костюм з білим комірцем і рідке вигоріле волосся, заплетене в косу навколо голови, її товсте, неповоротке і напрочуд наївне тіло, її ламані українські слова і додаткову порцію вареників з лівером, яку я в неї постійно випрошувала. Не було нічого смачнішого за ці вареники і водянистий горох з підливою і дрібкою салату.

Якось нянька попросила мене піти на гральний майданчик і пошукати загублене кимось з дітей відерко. Мені вона довіряла найбільше.

Я одягнулась і вийшла. Йшла у напрямі грального майданчика. Відерко вже виднілося на горизонті – в пісочниці. Але по дорозі я раптом відчула велику нехіть і байдужість до відерка і дитсадка, раптом перестала розуміти, чому я тут перебуваю і що взагалі роблю на цьому світі. Напевно,тоді – відіслана в дорогу без нагляду і достойної мети – я пережила свою першу депресію. Мить повагавшись, я попрямувала геть за межі дитсадівської території, покинула напризволяще няньку в дитинстві й відерко в піску. До настання темряви каталась у тролейбусі, засинала під вікнами і ліхтарями, боялась, плакала, знову засинала. Потім хтось кудись мене вів, напевно, тато, бо тільки він умів цілу дорогу не промовити жодного слова – просто не мав що мені сказати. Не знаю, чи мене били, але, очевидно, ні, бо на той час я діставала тільки за подерту одежу і не помиту підлогу.

Назавтра няньки в дитсадку я не знайшла. її не було ні наступного дня, ні через тиждень. Казали, що вона перейшла працювати в інтернат, бо завідувачка дитсадка її не терпіла.

Літо я провела в бабиному селі, а восени пішла у перший клас. Про няньку я тоді вже не пам’ятала.

Але вона безперечно пропала без мене, адже я була її останньою надією на порятунок.

Я згадала – вона була схожа на маму маленького гіпопотамчика.

Роза могла б бути моєю мамою, але була всього лиш викладачкою літератури. Я закохалася в неї заради літератури і знала все, що вона читає, але не знала, що вона їсть, з ким спілкується і скільки платить за телефон. Я не знала, як вона живе поза межами тіла, але знала, що живе віддавна.

Роза спостерігала за мною, як у лабораторіях спостерігають за білими мишами люди у білих халатах. Вона подразнювала і вивчала реакції. Наприклад, як я поведуся, якщо мені пильно дивитися в очі протягом двох хвилин; як я поведуся, якщо доторкнутися до моєї руки; якщо схопити мене за лікоть і майже проштовхнути в порожню аудиторію; як засильно я знічуся, якщо довго сидіти зі мною на лавці у порожньому старому дворику і розповідати про кішок. Звичайно, я реагувала неадекватно.

Якось ми не бачилися тривалий час – майже ціле літо. Я писала Розі листи, постійно про неї думала, впізнавала її в інших людях, запам’ятовувала найдрібніші деталі, щоб потім усе розказати їй. Те літо було метафорою Рози. Мені була потрібна не Роза, а її ідеальне буття в мені. Я зрозуміла, як це, коли життя має мету і можна з нею прожити дуже довго, як мінімум – до кінця.

Тоді Роза снилася мені лиш раз. Я пам’ятаю, як ми сиділи в автобусі, що блискавично рухався вздовж траси, так що я іноді сумнівалася, чи бува він над трасою не летить. Ми з Розою трималися за руки, точніше – Роза тримала мою руку, а я тремтіла. Я відчувала автобус, як останнє, що принесе мені щастя; я, Роза і порожній автобус над дорогою. Я відчувала церкву без вікон і шпарок, де є той, хто – Бог, той, хто в нього вірить, і ті, що забули про перших двох.

І раптом Роза поцілувала мене в губи. Я завмерла. Не могла поворухнутись ні уві сні, ні після того, як прокинулась. Узагалі до кінця літа майже нерухомо лежала в ліжку. Іноді тільки ходила пити пиво з шоколадом на берег великої річки, якою понуро пропливали баржі, пароплави й тіні кажанів, або губилася в книжкових супермаркетах серед яскравих обкладинок і незнайомих латиноамериканських прізвищ.

Все змінилося, коли ми знову зустрілись восени. Я почала багато курити. Курила навіть у ванній і у власній кімнаті. Де б не перебувала – всюди мусила курити, бо інакше просто збожеволіла б від нестерпності. Час почав минати від зустрічі до зустрічі, а не щоденно; у період між зустрічами я впадала в летаргію і багато чого не помічала навколо себе, наприклад, того, як у моєму дворі з’явились ластівки. Якщо засинати не вдавалось – я щось писала про Розу. Приблизно таке:

«Ти кожного дня чекаєш, що вона прийде. Вже не дозволяєш собі розкидати на підлозі одяг, книжки і подушки, слідкуєш, щоб у туалеті завжди був туалетний папір, а у ванній – пахуче мило і чистий рушник. Ти уявляєш, як вона буде стояти босою на килимі в твоєму коридорі перед тим, як ти, надто схвильована, щоб розважливо мислити, запропонуєш їй вовняні шкарпетки. Вона буде схожою на античну скульптуру, коли ти їй уперше відверто подивишся в очі, а в той момент, як вона трохи нахилиться вперед, щоб сісти на твій диван, ти захлинешся від спазму в горлі від несподіваного щастя від її парфумів від її губної помади – і вже тоді зможеш умерти зі спокійним серцем, якщо спокійне серце захоче скласти тобі таку компанію».

«Але ти ненавидиш своє помешкання, воно викликає в тебе дивне бажання деінде народитися вдруге, щоб ніколи не чути цього смороду порожньої равликової хати, не бачити цих рожевих стін у крапинку, не торкатися до залізних клямок і до білої ковдри, не відчиняти холодильник, морозильна камера в якому надто мала, щоб у ній можна було на зиму заморожувати полуниці, афини, смородину, зелену квасолю і жовті абрикоси, щоб одного зимового ранку ти встала з ліжка першою зготувати для неї фруктовий салат і зварити свіжий овочевий суп. Ти хотіла б, щоб вона, відкривши очі годиною пізніше, почула себе дуже затишно, так, як почувалась, дивлячись на стареньку бабуню, яка спускала помиті ноги з бамбетля і вони не діставали до землі, бо бабуня була така маленька, як грудочка землі».

«Зрозумій, що достовірність її вічної неприйдешності тобі лише на користь – ти не змарнуєшся у невдоволеному чеканні, не посивієш, скрегочучи зубами від млосного болю в животі, не крутитимеш, як шалена, педалі велосипеда в ті незагойні дні, коли нестерпність чекання докучить тобі більше, ніж страх не справитися з керуванням».

«Ти мрієш, як вона розглядатиме твої кружки і книжки – єдине, чим ти можеш справді похвалитися. Але вона це робитиме трохи неуважно, ніби книжка для неї завжди була маскою виправдання, а кружка – маскою втамування.

Тш-ш-ш. Не гризи нігті. Якщо так продовжуватиметься і далі, то ти ніколи не станеш кимсь важливим, ким, без сумніву, можеш стати. Візьми себе в руки і кинь так далеко, щоб жоден спогад і жодна мрія не дошукалися тебе. Візьми себе в руки або наклади їх на себе».

«Ти ніколи не підступиш до неї ближче, ніж на крок».

«Ось вона йде вулицею: коли бачить знайомих – усміхається і каже добрий день, коли бачить великого павука або метелика з гострими на кінцях крилами – усміхається знову, але цього разу непомітно для себе, коли не хоче нічого бачити – дивиться собі під ноги і все одно усміхається, так, як усміхається жінка, котра і вдень, і вночі знає, що нікому не належить, а ти чимчикуєш позаду неї, до болю в очах запам’ятовуючи її потилицю, уявляючи, як вона усміхається тобі, хоча, якби ти йшла поруч неї і бачила, як це їй легко дається, то уявляла б щось інше, але ти ніколи не йтимеш поруч неї, ти плачеш і намагаєшся проколоти голкою воло ропухи, яка живе в твоїх грудях, вночі її кумкання чути особливо голосно, так що доводиться затикати долонями вуха або занурювати голову в цебер з водою, – тобто ти розумієш: ти і надто екзальтована, щоб уміти ходити з нею поруч, і надто юна, щоб вибачити це собі».

«– треба зупинитись і більше не йти за нею. Нехай її потилиця зникне десь між шістнадцятим і сімнадцятим століттями, її рудою шифоновою хустиною нехай витре собі від крові руки єдиний убивця Авраама Лінкольна і Джона Кеннеді,а ти повернешся до всього спиною і вперше спробуєш курити сигару».

«Адже ти боїшся все назвати так, як є, що ось цей скелет дурного почуття, це нікчемне скиглення і завивання, глядіння в потилицю і в стелю, підстригання волосся, любов до черепах – це все – твоя щоденна мука, а ця немолода поважна жінка, яка, ніколи нікому не належачи, поспіхом йде попереду, – це саме та, заради якої…».

«Але твоя надія згасне дві години після того, як згаснеш ти. Може, все-таки вона зупиниться десь між світами, ніби нічого не сталося (дозвольте я піду з вами, я буду такою сильною, як мур, такою ідеальною, як Мор), візьметься тебе заспокоювати, мовляв, так чинять лише екзальтовані особи, боягузи і невдахи, попереду непросвітне урвище, даремний тимчасовий фортупляс, ти і вона – надто великий ризик, щоб заради нього порушувати звиклу суспільну геніталію, тобі лише дев’ятнадцять, не плач, бо й вона зараз заплаче, але ні, вона не плакатиме, бо сльози – це маска жалю, а сміятиметься, бо сміх – це маска непричетності, процитує якогось нещасного філософа, який, ти знаєш, все життя мордувався під ковдрою дитячим гріхом, – але ти не жди кінця розмови, перерви її ще на фортуплясі, не біжи за нею, не запрошуй її до себе, не думай про неї, не пам’ятай про неї – випередь усі події і не народжуйся взагалі».

«Скажи: мені треба вертатися додому, бо праска включена, чайник кипить, крани відкручені, кватирки повідчинювані, гроші поназичувані, діти не народжені, нерви розхитані, дощ, вітер, Ви… Тш-ш-ш…

Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».

«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер – ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин – і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни – одна ніч потягом – і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, – чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».