Текст книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

і уяви – далеко на Півночі росте дзвінкий кедр який здатний у голки всмоктувати сонячну енергію і приходить такий час коли він починає дзвеніти і дзвенить три роки так що навколо висить неймовірний гамір а потім замовкає на тридцять років ніби замислюється

я тулюся до тебе кохана надто близько і ти могла б побачити в цьому якусь непристойність але не бачиш бо стільки навколо бруду а ця дівчинка ще зберегла в собі крихту здивування вона ще до чогось прагне ще бореться зі своїм чудовиськом (ти вагаєшся) вона хоче від мене одного листа в якому я не напишу нічого крім погоди то хіба я можу їй відмовити в такій дурниці адже стільки було чоловіків які не вартували слова взагалі а я до них і говорила і приходила ввечері

о Господи коли ти так собі скажеш я хочу щоб у мене за спиною як добрий ангел чатував сенс

секс – я так хочу щоб був секс

я до перехожих і навіть до собаки яка п’є з калюжі воду всміхаюся так ніби бачила їх голими і вони сором’язливо ховають погляд у своє безкомір’я думають мало що коли могло статись і вона справді нас такими бачила підглядала за нами коли ми засиджувалися в лазні: тепер пригадуємо як під вікном щось було зашаруділо і стихло а ми тоді подумали що то хрущі – ця дівчинка небезпечна бо нам не подобаються її зсутулені плечі – самотні дівчатка небезпечніші за тертих рецидивістів – ми ж хочемо збереження своєї інтимності щоб нам у вікна ніхто не заглядав коли на столі парує смажена картопля а біля пічки муркоче сіра кішка ми хочемо щоб вечір був на диво спокійним щоб наші ноги відпочивали на канапі після важкого робочого дня так – і щоб ніхто не крав муркотіння нашої кішки – це дуже важливо – йди своєю дорогою дівчинко нам незручно в твоїх райдужних оболонках упізнавати себе голими

продавець бананів у кіоску називається Мордва в нього пласке овальне лице й надміру вузькі очі селькупа і він віддаючи копійки завжди торкається до моєї долоні так що я думаю а чому б і ні

кажуть – селькупи дуже щирі й привітні якби Мордва продавав не банани а дині і якби я підійшла до нього невимушено ґраційно сказала що знаю тільки що ківі це тропічний аґрус і взагалі не розуміюся на динях але дуже хочу вибрати солодку як мед то чи не могли б ви пане мені допомогти (при цьому не можна рухати носом бо селькупи не люблять жінок з рухливими носами) Ви ж бачите – я в безвихідній ситуації лише надія на галантного продавця не рухаю носом приваблива 19 років сусіди кажуть непогано готую дітей не маю в шлюбі не була і – о – Мордва подарує мені десяток медових динь донесе додому кине на ліжко і зґвалтує несамовито повільно – не мружачи й борони Боже не заплющуючи очей його жовта шкіра мені навіть на хвильку сподобається я навіть дозволю її собі погладити бо завжди гладжу випадкових коханців щоб було якомога більше людей таврованих моєю зимовою ніжністю і – о – Мордва такий сильний що не засне відразу опісля а ще витримає кілька моїх усних пасажів про Чарлі Чапліна

який перед смертю залишив цілий маєток щасливцеві який зможе подолати його рекорд у мистецтві випускання кружалець диму: сигара повинна бути обов’язково кубинською кружалець повинно бути не менше одинадцяти однакового діаметра на однаковій відстані одне від одного а між ними повинен проходити струмінь диму тонко й рівномірно як шовкова нитка складена в одинадцять разів і – о – Мордва міг би випустити такі кружальця а на гроші Чарлі купив би плантацію динь і два кіоски в центрі міста і кожного дня вбивав би по кілька чоловіків які похітливо на мене дивилися б особливо таджиків бо вони дуже схожі на індійців роз’їжджають на білих слонах і викрадають чужих наречених Мордва кинджалом різав би їм горлянки викладаючи з голів візерунки на клумбах а через два роки відніс би у якесь міністерство звіт про доходи і привів би до нашої з ним затишної домівки ще одну вродливу пошановувачку медових динь

тобто розумієте – нема кохання на все життя і так само нема на все життя сексу в будинку напроти живе старий командор Рєзанов який двісті років тому повернувся з Америки і плачучи припав сліпій матері до колін бо не міг пригадати якою мовою говорив у дитинстві й мати відвела його до хати і лікувала травами три місяці а головне – командор залишив в Америці свою кохану іспанку Кончіту в неї біле як молоко волосся і голубі як небо очі але юна не поїхала з ним і невдовзі після розлуки померла можливо від туги так що не залишилося після неї жодного ґудзика яким можна було б командорові защепити собі сорочку спогадів жодного скельця яким можна було б командорові пустити з жили заражену коханням кров і командор прийняв обітницю мовчання і лишився жити так як є – купив великий бінокль і підглядає за мною з горища – Мордва кілька разів ловив на собі його згасле око але не перерізав командорові горлянку бо якраз мав намір нести до міністерства звіт про доходи і коли я сказала що вчора скінчилася мука Мордва якось розсіяно змовчав мовляв це вже немає ніякого значення ніякогісінького не треба мені вже ні муки ні пирогів ні тебе тому я наступного дня перешукала всю хату і під матрацом знайшла два акуратно відкритих листи від коханки яка пише що – все гаразд тільки от дуже за тобою Мордвинко скучила щоночі згадую твою жовту шкіру що пахне динями і мрію щоб ти в мене ввійшов на світанку

тобто нема кохання на все життя і нема на все життя сексу але якщо ми з тобою ще колись зустрінемося кохана і ти подумаєш а чому б і ні адже навколо тільки бруд а ця дівчинка бореться зі своїм чудовиськом і вимагає від тебе набагато менше ніж вимагали чоловіки до яких ти говорила і приходила ввечері – то тоді я хочу щоб за нашими плечима було так темно що і в бінокль не розібрати чи там стоїть ангел чи сата…

коли я порпаюся у волоссі Каган-Шабшай вона виглядає щасливою і починає говорити про колорадських жуків – каже що щаслива зовсім не тому що я їй порпаюся у волоссі а тому що в цьому блаженному краї нема колорадських жуків і так з усіма місцевими жителями – заглянь у їхні душі – каже – ти не побачиш там моя люба невільнице і тіні нарікання на долю бо всі вони знають що могло бути набагато гірше і ранки вони могли зустрічати в світлі тілець щойно вилуплених личинок і жити вони могли з підозрілим поглядом людини яка уважно заглядає під спід картопляного листя і їх самих вернуло б від власних поглядів вони цуралися б дзеркал тіней і відображень у воді але ти не думай що колорадський жук так лякає місцевих жителів – ні – їх лякає запах жука а ще більше жовта рідина із запахом жука яка завжди залишається на руках маленьких дітей тому для них межа нічного жаху – побачити вві сні поле зеленої картоплі з маленькими червонястими ягідками на галуззі а вони оглядають поле не зблизька щоб розпізнати в ягідках живу істоту а здалека коли видно лише відтінки червонястих горбиків які легко можна прийняти за порічки або малину – і знаєш – є такі безмежно безпечні сни коли найбільший жах не видається жахом бо мозок який може його зрозуміти відпочиває і тому люди прокидаються без найменшого здогаду що бачили вві сні справжнє жахіття одягаються чистять зуби відслонюють штори і дивлячись на руки своїх дітей раптом усвідомлюють що на галуззі картоплі не можуть рости ані порічки ні малина і що то були без сумніву червонясті з чорними крапками по боках личинки колорадського жука і вони в агонії поспішають до мого брата Ромера аби ще раз переконатись у тому що в Сибіру колорадський жук навряд чи зможе перебути зиму адже він заривається в землю не більше ніж па десять сантиметрів – тим більше Урал ця мерзота переходила шістдесят років що там зими набагато м’якші ніж у нас – тому шановні мешканці принаймні століття нема чого турбуватися і боязко користуватись у бесідах евфемізмами – ми живемо в країні ельдорадо

і мені поруч з волоссям Каган-Шабшай теж стає радісно й щасливо бо справді в обличчях місцевих жителів я завжди бачу вдячність долі за те що ні завтра ні будь-коли протягом прийдешніх ста років вони не зустрінуть у себе на городах колорадського жука але одночасно я помічаю в їхніх обличчях нешанобливе ставлення до жителів Уралу і далі – ніби ці люди їм нагадують метушливих і суєтних мучеників пекла не вартих ламаного гроша прокажених необрізаних вошивих рудих і нікчемних чорноробів з повними відрами живого врожаю

підозрюю Груба Марія ненавиділа бабу Ядзю з такою ж таємною внутрішньою огидою яку можуть відчувати люди які ніколи не торкались колорадського жука до людей які його торкалися – мешкаючи з нею в одній кімнаті вона відразливо затуляла очі хусткою коли баба Ядзя вранці одягалась а коли та їй пропонувала сніданок Груба Марія зовсім відверталась до вікна мовляв не треба мені твоїх смердючих помиїв жидівко невмивана очі мої аби тебе і твоїх бенькартів не виділи – і хоча звичайно як тільки двері за Ядзею зачинялися Груба Марія одразу починала ваговито відкривати баняки й поважно нюхати гарячі страви а потім вирішувати яку виделку вона сьогодні заховає в курнику або віддасть до кращих часів Великій Марії – але й тоді її губи кривилися від невимовної огиди перед Ядзею і ні виделки ні покришки баняків вона не брала голими руками

любов Грубої Марії до депутатів і головного лікаря була прямо пропорційною ненависті до Ядзі вона ходила до них тільки на великі свята одягала для них свою синю струксову спідницю й американську хустку а коли вела їх до хати показати наочно як учора невістка била її баняком по голові то щоразу намагалася все ближче до них торкнутись або йдучи мимоволі зачеркнути їх боком і намагалась водити якомога більше депутатів від чого ставала ще огряднішою і грубішою – навпроти церкви вона говорила напрочуд голосно і так само голосно майже вульґарно до них реготала щоб усі бачили кого вона веде і з ким розмовляє – ніби грала роль найповажнішої в селі жінки з якою всі рахуються і приносять на Великдень у подарунок паски – а коли депутати нарешті заходили до хати ні на мить не забуваючи про свій депутатський гонор і суворо казали заплаканій Ядзі: ну товаришко нащо Ви били маму? – то Груба Марія закладала на грудях руки ні на мить не забуваючи про гонор найповажнішої в селі жінки і теж так само суворо питала: справді товаришко нащо Ви били маму? га? і тої миті вона була переконана що Ядзя била Грубу Марію баняком по голові і що підрубала нещасній старій жінці ліжко і що не дає їй їсти або навпаки годує здохлими отруєними щурами тому Грубій Марії нічого більше не залишається як головою та в воду – такої подяки дочекалась від дітей на старість років – і ми тебе захистимо Груба Маріє щоб ти це знала – ми з поважними товаришами депутатами не дозволимо над тобою глумитися зайшлій жидівці

Ядзя коли приходили депутати заплакана сиділа за столом і пальцями перебирала мереживо скатертини мовляв я б і сьогодні все залишила й поїхала до Житомира або до Новограда-Волинського там такі ліси якби ви лиш знали і стільки влітку білих грибів і підберезників я було назбираю в мочарах повну пазуху й біжу з коровами додому а тоді на ноги нічого не вдягали та й трусів у мене не було от я прибіжу додому сяду на ґанку й витрушую з пазухи гриби а все тіло аж пашить – стільки п’явок – я б поїхала до цьотки Тофільки я їй колись від баби гарбузове насіння у двох мішках несла спочатку пронесу сто метрів один мішок потім лишу його на дорозі й вертаюся за другим а баба мішки зашивала шовковою ниткою щоб я звідти не тягала зернята і я не тягала але раз так розізлилася що розпорола мішки посеред дороги і схрупала все до одного – пам’ятаю тільки як цьотка крадькома виглядала з вікна і все чекала коли нарешті я розізлюсь і розпорю мішки і я це зробила для неї щоб вона знайшла нарешті свій спокій бо вона знаходила спокій коли мене била – так шановні депутати я поїхала б хоч зараз бо деколи дуже хочеться підкоритись Грубій Марії як колись цьотці Тофільці навіть цікаво як зміняться її рухи під впливом моєї поразки чи побільшає жестів і чи сиве волосся знову набуде русявого кольору але якщо я поїду то решту днів мене будуть переслідувати її закладені на грудях руки а я їх страшенно боюся і тому залишаюсь вертітися навколо леза і мріяти що прийде час і я її таки вдарю баняком по голові а потім годуватиму отруєними щурами і в день коли вона в страшних муках відійде у кращий світ у мене буде весілля

депутати оглядали баняки і йшли геть помахуючи на Ядзю вказівним пальцем – діти лягали на полудень спати Груба Марія поспішала до Великої і Малої Марій розказати як усе минулося а Ядзя верталася на город збирати з картоплі колорадських жуків

найкраще Ядзі було у жидівки а Ядзя знала що каже бо перебула у стількох людей стількох попідмивала бабусь і стільком малим дітям витирала носи що гріх сумніватися – жидівка була дуже висока і гарна – коли Ядзю до неї привів її чоловік вона сиділа з донькою на гойдалці в саду й читала французький журнал Ядзя дуже її боялася бо бачила що чоловік теж її боїться тому не відходила від чоловіка і його велосипеда навіть не сміла подивитися вгору – лиш чула як вони через неї сварилися невідомою мовою і який у жидівки глибокий грудний голос – але потім жидівка пішла до хати й винесла Ядзі велетенську булку з маслом і Ядзя назавжди її полюбила як вірна собака що любить своїх господарів ніби за їхню ласку а насправді за їжу

пані я буду Вам усе робити буду бавити дівчинку буду на річці чистити срібло ходитиму до крамниці й віддаватиму всю до копієчки здачу прибиратиму в кімнаті замітатиму митиму посуд збиватиму сметану – і буду завжди мовчати як риба в склянці ніколи не скажу Вам слова впоперек тільки візьміть мене до себе і годуйте мене

Ядзя вмлівала перед жидівкою особливо коли приносила ввечері їй воду мити ноги або коли сиділа під горіхом з дитиною а вона сиділа навпроти й читала – в неї були окуляри з тонким золотим ланцюжком який змією сповзав від скроні до шиї і на зап’ясті в неї був годинник хоча Ядзя не знала що то годинник думала – там живе маленький чортик і не дивувалась бо жидівка могла мати свого чортика Ядзя не сумнівалася що вона могла мати і мітлу і хвіст і совині очі опівночі що вона може літати ночами і тому інколи її чоловік іде на кілька днів геть але завжди повертається з опущеною головою і повною торбиною невідомих фруктів – коли він ішов жидівка сиділа в мансардочці й курила китайські трави а Ядзя підглядала за нею через щілину в дверях і найбільше тоді хотіла гладити жидівку по голові бо їй здавалося що вона плаче і її зелені очі можуть утратити колір або стати звичайними – а раз жидівка покликала Ядзю до себе й посадила її собі в ноги як вірного пса і Ядзя її тоді вдруге полюбила назавжди

я буду з тобою скільки битиметься моє серце кохана митиму тобі ноги перегортатиму сторінки французького журналу й маститиму булки маслом тільки не відганяй мене від себе й дозволяй гладити по голові

жидівка розповідала Ядзі про себе про світ про чорних людей про великі річки і кам’яні австрійські мости потім знов про себе але вже своєю мовою і Ядзя не помічала зміни далі розуміючи кожне слово запам’ятовувала мовлене як магічне закляття проти дощу й того дня вона втретє полюбила жидівку так як дають обітницю духовної незайманості й того дня жидівка теж її любила як ніхто й ніколи більше – а назавтра з’явилася цьотка Тофілька щоб забрати заплакану Ядзю до себе бо їй знову потрібна була нянька – і Ядзя у вузлику понесла з собою три рублі і сорок копійок здачі і чорта на зап’ясті

мені шановні депутати ніде так не було добре як у жидівки а я стільки людей перебачила що знаю що кажу і не думайте я не хочу її знову побачити – ні – жидівка напевне померла у війну або з чоловіком переїхала на батьківщину та й зараз вона була б уже стара а я не хочу знати яка вона стара але тільки її я дійсно люблю і моя любов вірна і щира як любов собаки до господаря я живу єдино тому щоб вона за мною спостерігала – в моїй хаті отут над образом деколи сидять її очі й на подвір’ї деколи сидять коли скосити траву то видно й на толоці – всюди де б я не ходила і де б не була і що б зі мною не сталося поганого – нема гіршого ніж прокинутися вранці біля Петра і не відчути на собі її погляду й мені здається я і мої діти стаємо на неї зовні подібними як то буває зі старим подружжям а коли ніхто не чує я називаю свою старшу доньку не Мирославою а Миррою і вона справді більше Мирра а не Мирослава навіть коли Велика Марія обзивала її вошивою вона все одно була Миррою і ми часто з нею ходимо повз жидівський будинок Остафійчуків щоб піймати запах китайських трав і щоб побути там звідки нас силоміць викинули

тому мені байдужі будь-які біди і злидні от вчора я сказала Петрові що дома закінчилася мука а він тільки відмахнувся рукою мовляв це вже немає ніякого значення ніякогісінького бо мені вже не треба муки і пирогів і тебе а сьогодні я знайшла за пічкою акуратно розпакований лист від коханки яка пише що

в мене Пєтєнька все гаразд Серьожі підійшли чоботи які ти прислав тільки щось він зараз хворіє бо в нас два місяці без перерви йдуть дощі і мені Пєтя дуже без тебе одиноко все чекаю коли ти скажеш їй про нас і приїдеш

і я заховала лист у пазуху як колись ховала туди гриби й побігла до Петра на роботу викрикуючи: Пєтєнька! Серьожі підійшли чоботи які ти прислав! – але мені всередині було байдуже і до Петра і до Мотрі най би собі їхав хіба я тримаю? – Пєтєнька! Дуже без тебе одиноко! – а мені все одно шановні депутати

– так мамо буде вже цьому терпіти…

а в сусідньому селі жив Лесь Бомко який на Купала все ходив у ліс шукати цвіт папороті й одного разу його знайшов бо під ранок повернувся додому блідий як смерть сів під горіх де сидів завжди і сказав Васюті що відтепер розуміє мову тварин і що відтепер ти Васюто сама будеш різати курей і свиней або наймемо різника або Франя попросимо він і так без діла цілими днями блендає – а Васюта на Купала ходила на Замаґурку шукати цвіт кучерів ніби то були не кучері а троянди Адольфо – але на Замаґурці крім суниць диких груш і борсучих нір нічого не було (правда казали що по понеділках там ходить мара б’ють ланцюги й іржуть конячі голови одна дівчинка ледве звідти винесла ноги і зливали їй віск чотири старі баби з Остапківців) – тому Васюта поверталася зранку додому надто печальною щоб мати силу визиваюче не подивитися на Бомка мовляв огій чоловіче добрий ти вже чисто здурів та хіба мені треба курей чи свиней? – мені вже ніц не треба маю сир і сметану і мені буде…

а раз вони обидвоє косили траву на присадибі й Васюті раптом здалося що Лесь щойно скосив кучер і вона кинулася до Леся як квочка мало не вдарила по лиці але то був не кучер а кульбаба – заспокійся Васюто бо ти стала ще чорнішою ніж є – видиш то кульбаба кучера я б не скосив кучерів тут уже давно нема вони люблять мочарі і спеку – й Бомко кидав косу і йшов під горіх курити тютюн хоча знав що від тютюну в нього вкорочуються пальці ніби хто їх обрізав січкарнею і курив доки Васюта не приносила йому гарячі пироги з цибулею а потім знов курив доки Васюта не лягала спати й доки вона не вставала мовляв я буду тут курити Васюто доки ти не забудеш кучері й не згадаєш все гарне що в нас було – як ми мотузком у липні струшували з пшениці сніг який у нас був злий собака Рудько як мені на полі залізла під сорочку миша і як я півгодини без упину ригав – а згадай усіх їжаків що ми з тобою бачили і лисиць і мурашник у глинищах – о – а скільком кротам ми заливали воду в нори скільки курчат забрали з-перед хати сороки а як ми знайшли в полі яйця диких курей поклали їх під гуску як вилупились курчата і через тиждень утекли назад у поле – хіба ти не пам’ятаєш? – а як циганка вкрала кожух з хати а як Франьо казав дітям що в нього корови такі чисті бо він їх щонеділі купає у ванні і як діти йшли дивитись на ту ванну – а про дурнуватого Василя Соли – хіба не пам’ятаєш Соли? – як він лупив люд доки не бачив крові і як його вбив на толоці грім пам’ятаєш яка тоді була гроза а ми їли в літній кухні затерку з молоком? – я тоді ще сказав когось нині обов’язково вб’є громом – і вбило – в нас уже дорослі доньки скоро треба буде заміж видавати а ти все шукаєш свої кучері – кажуть до Аннички залицяється син Ядзі яка маму била баняком по голові – не знаю може ще втрутитися і роз’єднати? – чекаю що ти Василинко скажеш…

Лесь сидів під горіхом а Васюта доїла корову коли на подвір’я зайшли свати від Ядзиного сина – Васюта кинулася мити руки й знімати фартух але Ядзя привіталася з нею так ніби все гаразд і в неї і в Васюти – й попереду ще багато часу і нічого ще не закінчується – не я перша і не ти остання Васютко в житті яких були одні жінки

коли мені виповниться шістдесят шість років я буду жити у старій частині великого галасливого міста бажано з метрополітеном на п’ятому поверсі п’ятиповерхового цегляного будинку і мої вікна будуть виходити на внутрішню частину такого ж будинку як мій – у дворі між будинками поруч з поламаними гойдалками завжди стоятиме чорна калюжа й нечасті автомобілі вгрузаючи в неї бризкатимуть на мене смердючою водою коли я сидітиму на лавці біля під’їзду – але мене завжди дивуватиме що помешкання моє на диво тихе й небагатолюдне інколи я навіть думатиму що сусідні квартири порожні і я сама живу в п’ятиповерховій покинутій вежі

я вдягатимуся винятково в світло-коричневе і світло-сіре вбрання і в сусідній продуктовій крамниці завжди куплятиму своє улюблене печиво й мені буде дуже приємно кожен день проживати однаково дозволяючи собі маленькі творчі варіації – для мене буде надзвичайно важливо: вертатися з крамниці швидко чи повільно – всміхатися до продавців мовляв я не вредна язиката баба яку нервують ваші надміру повільні рухи чи дивитися крізь них мовляв слухайте в мене вдома живуть син з невісткою й донька із зятем і в них по четверо дітей які понад усе на світі люблять стрибати з дивана на стіл і кричати коли хтось тихо говорить а коли я тікаю в туалет почитати мені обов’язково вимикають світло злісно регочучи за дверима – мені буде важливо скільки пияків і безпритульних божевільних тіточок я побачу за день і чи вони мене побачать а якщо побачать то чи я їм сподобаюся або нагадаю когось із раннього дитинства – для мене буде велика різниця чи на стелі зранку сидітиме два комарі чи три і чи мені захочеться вбита їх подушкою – і єдине що я справді навчуся досконало робити – це варити овочеві супи щоразу даючи їм найчастіше жіночого роду манірні й вишукані імена – довгий час проблему для мене становитимуть огіркові супи бо огірок коли розварюється втрачає смак або навіть стає огидним – і мистецтво змішування крупів бо наприклад гречка і товчений горох разом не смакують узагалі а гречка й геркулес смакують – а коли ці проблеми вирішаться я додаватиму в супи відвар м’яти або липи або молодих смородинових бруньок і чекатиму щоб хтось до мене прийшов і скуштував новий суп і якщо протягом тижня ніхто не приходитиме я виливатиму суп в унітаз і варитиму новий

звичайно тебе я вже тоді майже не згадуватиму

коли раптово заявлятимуться друзі й коханці з минулого я не буду відчиняти дверей сидітиму так тихо біля порога як злодій що краде у себе а коли нежданий гість вирішить ще трохи почекати мене на лавці біля під'їзду (бо ж дарма тоді вирушав у таку даль) і його оббризкає смердючою водою одиноке авто яке тут власне проїхало помилково або через балкон я побачу краєм ока як гість дивиться на замученого часом Єгора що вилазить з-під смітника то вкотре порадію зі свого помірного й затишного помешкання – але про тебе не подумаю хоча ти кохана протягом стількох років залишишся в мені спогадом який вічно обмислює сам себе

часто я виходитиму на вечірні прогулянки і знову як колись заглядатиму у вікна незнайомим людям – там буде так само видно на столі повну тарелю смаженої картоплі тільки виделок буде не п’ять а дванадцять хоча я на це майже не зверну уваги – за мить важко перелічити всі виделки на столі – я не збентежусь я довгий час навіть не скажу собі що ну от Барбаро на столі вже дванадцять виделок але ти не бентежся – скажу це собі може вже аж наступного дня але виберу момент коли погана звістка матиме найменше сили й розумієш – це вже зовсім не те коли день повний дуже сліпучого літнього сонця – і я нічим не засмучена сиджу в затінку під горіхом і пальці мої хоч з обгризеними нігтями але не зменшуються – я дивлюся на перехожих і знаєш – у зоні мого житла тут під горіхом завжди затінок а навколо дуже сліпучо світить сонце так що шкіра перехожих і волосся й одяг неймовірно блищать – хоча може якби я не сиділа в затінку а йшла позаду них чи попереду щохвилини оглядаючись аби побачити чи блищить у них шкіра – то тоді якраз шкіра могла б і не блищати а лише трохи підсвічуватись – і люди мені не виглядали б настільки щасливими ніби більшість доби живуть у раю і тільки зараз вийшли покрасуватися переді мною своєю шкірою тобто своїм щастям – так – тоді мені буде набагато легше сказати собі правду про виделки що ну от Барбаро мені здається що вчора у вікні куди ти заглянула на мить (пам’ятаєш? – ти ще здивувалася чому на ньому немає ґрат) – так ось мені здається що в тому вікні як і колись було видно тарелю смаженої картоплі але виделок біля тарелі було не п’ять – ну я тебе прошу тільки без дурнуватих сцен – а дванадцять вони лежали купою тому ти вчора не звернула на них уваги але зараз я все проаналізувала й кажу цілком свідомо що виделок було рівно дванадцять однак бентежитися немає жодного приводу бо Вони якраз того вечора могли чекати гостей – мало що буває: запросили близьку родину або давніх друзів з сім’ями

о не дивуйся кохана я і тоді говоритиму сама до себе – тоді може навіть більше ніж будь-коли – і це буде схоже на поєдинок однакових за силою бовдурів-богатирів які дуже ймовірно що витратили на поєдинок ціле життя але глядачі навколо щодня змінюються бо ти ж розумієш у кожного сім’я діти квасоля на городі не микана і тому ніхто достеменно не може сказати ані цікавим ні самим богатирям скільки часу триває це безглузде криваве видовище

і я собі відповім цілком чесно без тіні кокетства що нині хай їм грець тим виделкам коли так багато сліпучого сонця і я сиджу під горіхом скоцюрбившись мовляв подивися панянко в голубій сукенці яка я стара й негарна які в мене обгризені нігті жовті пальці і потворне подвійне підборіддя а ти так легко й рівно йдеш на підборах ніби пливеш і сукенка в тебе розвівається вітром ніби вітрило корабля і шкіра твоя так блищить на сонці ніби атлас тому ти повинна зараз же собою безмежно замилуватися адже ти така гарна а я така негарна (ти така гарна бо я така негарна) більше за все на світі я хочу милуватися тим як ти собою милуєшся

мені тоді буде приємно і заздрість мною не заволодіє але от якби я дізналася про виделки вчора одразу біля вікна то напевне розхвилювалася б розплакалася б тобі на плечі

адже все так по-дурному вийшло я чомусь утекла до сибіру думала там буде легше переносити вагу власного тіла до того ж у сибіру живуть мої родичі які втекли туди рівно з тої ж причини тому ми станемо одне для одного запорукою співчутливої відвертості – і я ще думала от повернуся колись назад (бо ж повернуся колись?!) упевнена і задоволена собою стану героєм бо з Сибіру не повертаються і раптом виявиться що ти мене не забула а тепер – такою – навіть змогла б полюбити адже – кажеш – дівчинко ти ще борешся зі своїм чудовиськом – однак насправді все так по-дурному вийшло мені в квітні виповнилося шістдесят шість років і я живу на п’ятому поверсі п’ятиповерхового цегляного будинку і далі себе обманюю бачиш навіть не маю сили відразу собі признатися що на столі стояло дванадцять виделок тобто що через кілька хвилин до кімнати увійде дванадцять усміхнених людей – дорослих і малюків – і вони почнуть їсти смажену картоплю весело перемовляючись так що їхня основна увага не буде прикута як то буває зі мною до тарілки з їжею – а якби їх було як колись тільки п’ятеро то розмова клеїлася б куди важче або взагалі за столом панувала б тиша – і – що особливо для мене важко – ці дванадцять людей так вечеряють не думаючи про тарілку кожного дня а я щодня дивлюся в тарілки вивчаючи їх напам’ять до найменшої зазубрини і все себе обманюю наприклад що плакатимусь тобі на плечі а насправді на бильці м’якого крісла і навколо мене будуть лиш супи й чужі вікна і німі продавці й ніхто з минулого до мене не приходитиме бо в мене не буде минулого оскільки для цього треба щоб ЗАРАЗ у мене було ще щось крім сплячої Каган-Шабшай на колінах – а вона спить дуже безпечно лише інколи починає щось бурмотіти собі під ніс невідомою мені мовою і тоді я знову починаю любляче гладити її по волоссі й заспокоювати називаючи Миррою

в шістдесят шість років я звичайно все сприйматиму легше й мені не буде чого сумувати чи побиватися адже я нарешті матиму час думати те що колись не встигла наприклад я лиш тоді згадаю подумати – що вигадка є повноцінною частиною спогаду кохана а дуже часто я спогадую самі лиш вигадки без реальних подій – що в мансарді коли я сиділа на сходах і розповідала тобі історії своїх бабів а ти курила китайські трави – мені на мить здалося що ти дивишся на мене не так як повинна й очі твої від того що ти свідомо чиниш гріх стають сивими аж перламутровими ніби жахаються тіні яку відкидають на навколишні предмети – що зрозумівши це я розхвилювалася й зашарілася і найбільше тоді хотіла аби мої історії про бабів тобі сподобалися попри те що вони просто заповнювали між нами відстань порожнечі й були зовсім необов’язковими ти може їх і не слухала а я може їх і не розповідала – і взагалі навіщо ця до пафосу непристойна чесність? – але не кажи нічого нехай усі думають що ми зустрілися тільки задля історій і – Господи – невже важко так думати нам? – слухай:

Груба Марія вмерла тієї ж грудневої суботи якої одружувалися діти Ядзі й Василини – а рівно через дев’ять місяців не більше і не менше народилась я

Назад к карточке книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"