Текст книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

В моєму дитячому садку було фортепіано. Воно жило у великій залі, куди нас приводили двічі на тиждень. Нас вели парами, ми трималися за руки, минали довгі коридори з вітражами, у коридорах смерділо сирістю і завжди – котлетами, тому ми йшли дуже швидко, не розмовляючи, а тільки стискаючи руки одне одного, аби скоріше проскочити у велику привітну залу, залиту світлом і чимось таємничим. У залі нас садовили на розмальовані червоними квітами дерев’яні стільчики, і заходила вона. Висока сухоребра жінка з довгим волоссям. Завжди у тонкій білій блузі з рюшами і чорній вузькій спідниці. Наша вчителька музики. Вона сідала за фортепіано і починала грати, а я дивилась, як фортепіано згорблювало її, як волосся спадало з її чола на плечі, як через тонку блузу пробивалось мереживо ліфчика, і тоді я відчувала якусь тонку лінію навколо горла й живота, яку могла б назвати ніжністю, якби лінії і почуття вимірювалися лише словами, і я не співала, а лиш заплющувала очі, щоб усе дивитися на фортепіано, вчительку і її мереживо під сорочкою, і робила так протягом багатьох років, доки остаточно не затерлося її лице і не забулися її запахи.

Коли тато забирав мене з садка, і ми повертались калюжами додому, я розповідала про довгі темні коридори з вітражами, про Мар’яна, який завжди пхає пальці в рот, про котлети з хліба і про те, що я понад все на світі хотіла б мати вдома фортепіано, схоже до того, яке живе у великій світлій залі нашого дитсадка. Я питала тата: «Ти мені купиш фортепіано?», а він завжди відповідав, що купить, хоч так ніколи і не купив.

Я згадала, як мама принесла багато хризантем, а я сиділа в куті, бо перед тим защиро прикинулась мертвою і всіх дуже налякала. Мама розкладала хризантеми по вазах у кожну кімнату. Тато сидів за столом і пив чай. Мама просила тата пробачити мені, звільните від покарання, але я ніяк не могла почути, що тато відповідає. Мені було страшенно нудно в куті, я вже перестала плакати і кривилася тільки, коли хтось звертав на мене увагу, здавалось, я сиділа там вічність, аж поки у квартирі не стало темно і у вікнах навпроти не засвітилося. Щомиті я готова була порушити заборону виходити з кута, думала, ось зараз візьму і вийду, і нічого вони мені не зроблять, але час усе минав, а я все не виходила. Я боялася. Пахли хризантеми. За фортепіано сиділа висока худа вчителька співів і грала, але ніхто з нас не співав, бо не хотів порушити щось у повітрі, розірвати лінію її тіла, яку я могла б назвати ніжністю або страхом ніжності, якби відчуття було співмірне з геометрією; ніхто ані пискнув, навіть Мар’ян, який завжди любив пищати по-справжньому; на стіні – портрет Леніна; гнів учительки, яка не могла зрозуміти, чому ми не співаємо; її білі груди, – так, я пам’ятаю найбільше її білі груди, які ніколи не бачила, але насправді бачила завжди, а потім тато переносив мене сплячу з кута на ліжко, – і голос фортепіано звучав далі.

(реставрація): Неможливо повернути себе назад – до тої себе, якою була ще кілька місяців тому. Коли виходиш з берегів власного інтиму. Очевидно, є безліч подій, випадків і ситуацій, після яких дорога назад уже не має сенсу. Треба мовчати й уважно спостерігати за наслідками. Придивлятися. Можливо, моє падіння не таке вже й страшне, можливо, це не я впала, а світ піднявся вище свого звичайного рівня. Треба прислухатися. Треба мовчати. Треба нарешті перестати(,) боятися(,) продовжувати.

2

Всі мої герої померли.

Але треба було б сказати – всі мої імена померли, бо іншого героя, крім мене самої, в мене не було, – а я ще жива.

Було багато імен, але жодного вдалого. Так і не змогла себе нормально назвати, напевне, через брак

ВІДСУТНІ 2 СТОРІНКИ

Наступного ранку вона казала те саме, але я не вірила, та сніг насправді випадав. Мама, напевно, вміла ним керувати. Він випадав, коли їй того хотілося. Не знаю, чи зараз теж так, а чи, може, відповідальність на себе перейняла якась інша мама. У всякому разі треба в неї запитати, що це за фокуси посеред жовтня, нехай опам’ятається – зараз усім погано – не тільки їй.

В одному з моїх кутніх зубів невелика дірка. З часом вона збільшується, але я не поспішаю до стоматолога. Коли мені страшно або трохи сумно, я ховаю в неї кінчик язика – і стає спокійніше.

Таке: трирічний хлопчик виліз на залізну драбину, яка, як і багато інших незрозумілих конструкцій на шкільному майданчику, очевидно, призначена для різноманітних ігор і спортивних управлянь, – і виліз так високо, що дуже злякався і почав просити маму зняти його звідти. Мама лагідно переконувала хлопчика злізати самому – насправді це не так високо, як йому здається. Хлопчик трохи вагався між страхом і простягненими материними руками. Думав. А тоді радісно вигукнув: мамо, а я звідси можу навіть плюнути! І плюнув, звичайно, – просто мамі в лице.

Але вернімося до терпіння.

Один мій знайомий якось безглуздо закохався у відому політичну діячку. Нікому в цьому не зізнавався, але, без сумніву, тут була справа в коханні. Він завжди переводив на неї бесіду, сяк чи так – тільки щоб згадувалося її ім’я. Часто кепкував з неї і її політичних кампаній, стібався з її зовнішності, розповідав про неї вульгарні анекдоти, напевне, для того, щоб ні іншим, ні навіть самому йому не спало на думку здогадатися, де насправді кріп посіяний. Він, видно, боявся, що усі його почуття чорним шрифтом вибиті на чолі, і намагався наперед усіх і себе переконати в протилежному.

Через деякий час він перебрався до Києва. Щоб бути до неї ближчим. Може, кілька разів зустрічався, не знаю, чи й заговорив.

Познайомився з її старшим помічником – чоловіком дуже серйозним і багатим. Познайомився і з донькою помічника. Одружився з нею. Повернувся з нею до Івано-Франківська.

Дружина мого знайомого виявилася гарною і мудрою. В їхній квартирі затишно. У вітальні на стіні висить у рамці фотокартка: усміхнений батько дружини пригортає до себе з одного боку її, свою доньку, а з другого – свою шефиню, про яку йшла мова вище.

Мій знайомий іноді з-під лоба позирає на цю світлину. Але я не знаю, на яку з жінок він дивиться. Деколи здається, що він одружився тільки заради леґального права мати на стіні ЇЇ лице.

З

Жінки панічно бояться самотності.

Чоловіки теж її бояться, але по-справжньому вони ніколи себе самотніми не відчували і не знають, що це таке. Жінки не дають їм можливості побути самотніми. Жінки хапаються за чоловічі пеніси, як за рятівний канат, – немає значення, які завдовжки – і тримаються так міцно, що виглядає, ніби так буде завжди. Їм хочеться, щоб так було все життя, на все життя. Щоб більше не довелося закохуватися, розповідати історії про дитинство і шкільну науку, звикати до запаху чужого тіла і смороду чужої білизни, Щоб більше не треба було когось нового, іншого, знайомити зі своєю родиною і турбуватися за його родинну адаптацію, не треба було іншому знову, як уперше, максимально відкриватися і довірятися, – бо цей, що вже є, найкращий, а може, найгірший, але є. Бо вчергове закохатися вже ніколи не вдасться – це будуть тільки замінники першого, а потім замінники замінників.

Жінка проходить випробувальний термін, коли вперше віддається чоловікові. Її потаємна мрія: щоб перший залишився єдиним, і якщо так станеться, вона буде зразковою дружиною й терпітиме все, щоб нею залишитися до смерті. Вона заспокоїться і буде абсолютно щасливою, як равлик у хатці, як черепаха в панцирі, як вгодована котиця на спині у свого господаря. Більше ніщо ніколи не виведе її з рівноваги: ні алкоголізм чоловіка, ні його численні зради. Якщо чоловік прийде і скаже, що кохає іншу, вона попросить в нього вибачення, вона все зрозуміє, потисне за плече, поспівчуває йому і його коханій, але ніколи не відпустить. Їй насправді не потрібна чоловіча любов, і так само не потрібний його пеніс, але вона будь-кому перекусить горло у боротьбі за особистий спокій. Сім’я вигадана для таких жінок, або так – саме такі жінки вигадали сім’ю.

Сім’ю вигадали Інна й моя мама.

Їм обом пощастило втримати своїх перших чоловіків.

Мама познайомилася з татом на сільській дискотеці і добре його запам’ятала, хоча він її навряд чи. Тато, страшенно п’яний, сидів на поламаній лавці Народного дому, в кутку, не маючи сили ані дійти додому, ні взагалі підвестися. Дівчачі тіла ритмічно дриґались в нього перед очима з вродженим награним кокетством, кожну з них розпирало від власної цноти і самоповаги, на кожній з них писало: «Візьми мене назавжди», і кожна з них терпляче чекала, коли нарешті хтось прийде і візьме. Тато якраз був закінчив університет і повернувся додому. Десь в іншому місті, наприклад, в Херсоні, він залишив свою третю Люду і своє розбите коханням серце. І третя Люда надала перевагу іншому. Тато тиждень на дивані читав історичну белетристику, наприклад, про Генріха VIII, грав у шахи зі своїм другом дитинства і наминав вареники, які йому почерез день варила його мама. А в неділю, коли прийшов час дискотеки, мама відіслала його між люди і сказала, що таких Люд він матиме тут десять. Тато не повірив і напився, але зате повірила дівчина, яка вночі тягнула його на собі додому. Вона не тільки повірила, а й усе вирішила замість нього. Вчасно завагітніла Інною, вчасно пропонувала зробити аборт, вчасно її зупинила татова мама, відіграли весілля, а через шість років я знайшла її матір’ю собі.

Тато не опирався, бо опиратися не вмів – ні своїй мамі, ні моїй мамі. Вони завжди допомагали одна одній, керовані інстинктом збереження власного, суспільного і всепланетарного (метафізичного) спокою. Лише одного разу, коли минуло двадцять три роки з часу заснування шлюбу, тато прийшов і сказав, що кохає іншу – останню в його житті Людмилу – і хотів би далі бути з нею. Моя мама стрепенулася, прикликала на підмогу свекруху, і та успішно залагодила справу, погрожуючи татові прокляттям. Канон сім’ї виявився непорушним і таким, що вкотре себе виправдав.

Інна ж познайомилася з Григорієм у сімнадцять років. До того в неї було кілька хлопців, але батьки пильно наглядали за розгортанням подій і, коли треба, застосовували фізичні покарання – якщо не для Інни, то для її недоладних кавалерів. Один з них – Паша – мені страшенно подобався. Він умів виліплювати з пластиліну чорну пантеру і стадо слоників. Але у Паші батько був москалем-алкоголіком, а мама – сумнівної поведінки, тому він не витримував найменшої критики і не мав жодних шансів. Закінчилося все тим, що батьки спіймали закоханих на велосипеді – Інну присоромили і забрали додому, а Пашу добряче гупнули в спину.

Григорій, навпаки, мав машину і порядних батьків. Почав дуже вишукано за Інною упадати, дарував їй косметику й прикраси, а мені – морозиво, шоколад і грейпфрути завбільшки з голову. Інна віддалася йому на моєму дивані, коли дата весілля була вже призначена за взаємною згодою обох сторін.

Але Інна завжди повторювала Григорієві, що своїм одруженням зробила йому величезну послугу і будь-якої хвилини може піти і не повернутись. Інна завжди трималась гордо і незалежно, аж поки якось, дивлячись у дзеркало, не усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми. Відтоді в її серці посіявся страх бути зрадженою і покинутою. Якби Григорій сказав, що кохає іншу, Інна змушена була б смертельно образитися, піти і не повернутися, дотримуючись тих принципів свого шлюбу, про які знали всі навколо включно з Григорієм.

Тому Інна прийняла позицію вартового. Всі жінки для неї перетворилися на потенційних Григорієвих коханок. Вона ненавидить їх такою первісною ненавистю, яку, напевне, Єва відчувала до своїх доньок і онучок.

Найдивніше, що і я потрапила до чорного списку Інниної ненависті. Я особисто її образила, замахнулась на Григорія, спробувала забрати в неї її спокій. Тепер я їй не сестра, а суперниця. І мамі я суперниця, а не донька. Вік доньок і сестер закінчився.

Жінки смішні, бо панічно бояться самотності.

Але цей страх, очевидно, пов’язаний з їхньою фізичною слабкістю. Жінки не можуть самі себе оборонити, бо не мають у руках сили, і тому хочуть понад усе на світі захистити себе шлюбом від наруги.

Я знала колись дівчину, яка систематично тренувала м’язи рук. Вона була дуже сильна і головне – вона відчувала свою силу. Вона ніколи нічого не боялася, бо в неї були сильні руки. Вона була гарна і впевнена у собі, знала всі найсвіжіші новини, не губилася у будь-яких ситуаціях і хворобах, не боялася ходити до гінеколога, не боялася похоронів і мерців, не боялася зґвалтування і взагалі нічого не боялась, бо була безстрашна, відчуваючи в своїх руках силу. Коли цій дівчині виповнилося вісімнадцять, з нею сталася трагедія: їй вирізали апендикс. Тиждень дівчина лежала в лікарні, потім місяць ходила дуже повільно з огляду на біль унизу живота, але, коли біль ущух, вона чомусь не стала ходити швидше. Почала уважніше й обережніше поводитися зі своїм тілом, ніби несподівано зрозуміла якусь його потаємну цінність – і відтоді припинила щоденні вправи з руками. Вона сказала, що зайве навантаження їй шкідливе, бо шов від рани може кожної миті розійтися, а коли на тілі залишився лише рубець, вона сказала, що не може напружуватися, бо відчуває внизу живота безодню, в яку боїться вся заразом провалитися.

– Від фізичного напруження я можу тріснути, як зашита повітряна кулька, – так сказала, і після того я більше не бачила, щоб дівчина тренувала свої руки. Зрештою, і її я більше не бачила – вона стала непомітною, як усі і як я. Її обличчя втратило суворість і грубі контури, помітно зм’якло, пальці на руках подовшали, голос повищав. У дівчини з’явилися проблеми: вона почала страждати через зовнішність, через брак комунікації, через кохання. Хлопці використовували її і покидали, а дівчина завжди була впевнена, що вони повернуться. Вона стала вірна, як собака; один комплімент – і ви ризикували потрапити до списку її «єдиних і саме тих» супутників життя. Руки завжди ховала в кишені, хоча вони, звичайно, ні в чому не були винні. Іноді я думала, що такі худі і тонкі вони вже не потрібні цій дівчині. Дівчина втратила їхню силу і стала нарешті жінкою.

Можливо, Інна також втратила свою шлюбну незалежність, коли зіткнулася з фізичною слабкістю.

Вони з Григорієм живуть на першому поверсі, а Інну завжди дратували сусідські автомобілі під вікнами. Інну взагалі завжди дратували неприємні запахи. І от одного разу, коли Григорія не було вдома, черговий сусід у черговий раз під Інниним вікном розпочав миття свого авта. Інна попросила сусіда припинити або від’їхати з-під її вікна. Сусід відмовився. Інна почала кричати. Він її послав. І тоді сестра, не довго думаючи, вилила сусідові на машину настоянку з курячого посліду, яким вона підливає вазони. Розлючений чоловік прибіг до Інни в квартиру (вона спокійно йому відчинила, бо до того була абсолютно безстрашною), і зовсім несподівано, на Іннин превеликий подив, схопив її за плечі і почав трусити. Інна не чекала такого, вона і не припускала, що таке взагалі можливе. Вона годину сиділа на підлозі і невидющо дивилася кудись наперед себе. Костик приносив їй води, втішав її, гладив по голові, пригортав до себе і співчутливо розглядав синці на руках. Синці були майже непомітними, але Інна не могла вкласти у свій відкореґований світ факт їхнього існування. Потім вона годину плакала. Костик витирав їй сльози з підборіддя і шиї. А вже потім, очевидно, Інна подивилася в дзеркало й усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми і слабкими руками.

Я усвідомила власну немічність набагато раніше. Я завжди знала про неї. Завжди боялася чужої агресії і найперше – з боку тата.

Я знала, коли була недолугою замкненою дівчинкою, що він будь-якої миті може ні з того ні з сього вдарити мене в обличчя. На цей удар я чекала дуже довго. Він був неминучим – я була переконана.

Я спеціально дратувала тата дрібницями, докоряла йому його курінням в кімнаті, сміялася з його хвалькуватості, не подавала йому їсти, коли він наказував, або просто не виконувала його настанови, – і все це через те, що я вже не мала терпіння чекати, коли нарешті дістану свій заслужений удар в обличчя. Я хотіла пришвидшити його чи принаймні логічно обґрунтувати. Я тремтіла у його щоденному передчутті, йшла з дому, влаштовувала істерики, кричала татові образливі речі, щоб нарешті моя підозра удару справдилася. Можливо, такою поведінкою я намагалася перебороти в собі страх удару. Не могла витримати постійно його передчувати. Жити в постійному передударному стані.

Напевно, щось таке було в моєму батькові, що виказувало його потенційну здатність мене набити. Хоча, коли він справді бив, мене ніколи не боліло. Він бив абсолютно не боляче, як за прислів’ями повинні були б бити матері. В моєму випадку сталося все навпаки: мама била дуже боляче, принаймні так мені здавалося, а можливо, її биття набувало більшої ударної сили, підкріплене пронизливим криком і потворними гримасами.

Тато бив так, ніби просто торкався мого тіла, щоб упевнитися в його реальності. Або так: процес лупцювання, яким би зовні він не виглядав серйозним, тата чомусь смішив, і коли він тільки здіймав на мене руку, його рот мимохіть скривлявся в усмішці, перетворюючи загрозливу ситуацію у фарс.

Ні, я не боялася татового побиття. Я боялася самої його можливості. За багато років спільного життя я напам’ять вивчила татові настрої і точно знала, якого настрою боюся найбільше.

Цей його настрій був філософським, а не побутовим чи соціальним. Тато хмурнів, зводив докупи брови, лінія рота вигиналась у верхню половину прямокутника, а ніс ставав таким гострим, що я бояласяраптом об нього порізатися. Татові тоді було все до сраки. І мама, і робота, і гроші, і життєве призначення. Він ненавидів тоді людський голос, і чим більше цей голос лунав невпевненіше, тим більше тато його ненавидів.

Тато повертався з роботи, а я, ніби між іншим, виходила йому назустріч, і відразу фіксувала характер настрою. Саме той. У животі починало млоїти. Зараз хтось неодмінно на нього наткнеться – чи Інна, чи мама. Я не хотіла цього. Я хотіла його розвеселити. Хотіла, щоб всі люди любили всіх інших людей. І тому я, хоч знала з досвіду, що найкраще зараз сховатися до своєї кімнати, майже не тямлячись, як на страту, простувала йому назустріч і невпевнено казала: «Тату, тільки не кажіть, що і сьогодні Ви забули принести мені з робота пластилін».

Тато на мить зупинявся, ніби роздумуючи, чи він мене любить, чи ні, а тоді різко, ніби згадавши, що зараз йому все до сраки, а це мале шмаркаченя – найбільше, відповідав: «Йди до сраки».

Звертав у кухню і мовчки жував вечерю, всоте перегортаючи книжку про Другу світову війну.

І я йшла до сраки. Млость перебиралася з живота в груди, я зачинялася в своїй кімнаті, тримаючи двері ногою, щоб Інна не заходила дивитися, чи я плачу. Весь світ тоді мені здавався сракою, де я приречена перебувати з татової волі. Так, ніби для того, щоб почати жити, варто тільки сказати нещасному: йди до сраки. Я лютилася сама на себе, прибігала на кухню, змахувала зі столу книжку про війну і кричала татові щось про гідність, право й елементарну повагу, про те, що він зненавидів мене першим, бо немовля, яке тільки народилося, не розуміється на нюансах людських взаємостосунків і не може саме почати раптом ненавидіти, – і тоді, коли я так викрикувала, я мріяла про удар, думала: ну коли нарешті він вдарить, ну вдар же, хіба ти не хочеш? А він хотів. Я бачила, що він може мене вдарити без сміху, дуже боляче і дуже серйозно, в його очах тоді сидів звір, якому неможливо пояснити, що для агресії повинна бути причина, що все на світі повинно мати причину, звичайно, якщо світ не срака.

Мама відтягувала мене з кухні, а тато йшов спати. Інна казала, що я не повинна так з ним поводитися. Розповідала, як одного разу він зайшов до ванни, коли Інна була зовсім голісінькою. Я собі це уявляла. Тата і голу Іннину задницю. Потім пробувала уявити татовий пеніс і те, як мама за нього тримається. Плакала від неймовірного жалю до себе. Розглядала географічну мапу світу на стіні. Географічну мапу світової сраки. Ти якось сказав мені, що Чумацький Шлях – це срака всесвіту. Ти помилився. Коли тато посилав мене до сраки, він точно не мав на увазі зірки.

Сьогодні минуло два тижні, як я перестала боятися самотності. В цьому мені допоміг ти.

Покинувши мене.

Самотнім нема чого боятися залишитися без нікого.

Ще донедавна я думала, що ти будеш моїм першим, постійним і єдиним. Що смішна мрія, якою хворіють усі дівчата, в мене стане правдою, адже ми мали вмерти в один день і на одній подушці. І, можливо, ще все буде саме так, ти ще можеш бути моїм першим, постійним і єдиним, але тепер, коли я перестала боятися самотності, мені все одно – з ким самотньою бути.

І ось тато – великий вісімдесятикілограмовий невдаха у джинсовому костюмі, в туфлях і дерматиновій кепці, який біжить мені назустріч, бо вперше має що сказати. Його Люд(мил)и мирно покояться у глибокому урвищі зморшки між очима. Він міг би сказати мені: ну як, Лізуню, обламалася? Але натомість каже, що я ще можу врятувати світ. Ніхто не пожаліє мене і ніхто не буде терміново промивати мій шлунок від надміру антидепресантів. Ніхто не буде мене потішати майбутнім щастям ті решту п’ятдесят років, які мені ще заготовано прошвендятись. Ти самотня аж до посіріння. Сьогодні ти скажеш собі, що все буде добре, і незабаром, дуже швидко, може, наступного четверга, ти скинеш з себе цей камінь, але мине ще якихось п’ятдесят років, поки той камінь зволить скотитися з тебе сам.

– Дружини навколо нас, – каже тато, – ми маємо право ніколи їх не залишити. Нас розстріляють за кілька кроків зайвої свободи. Наша свобода – це список наших обов’язків.

– Вибач, що я вдарив тебе в лице, – каже тато, наливаючи собі й мені повні чарки горілки. – Я просто знаю, що з того і так нічого не вийде.

– Адюльтери навколо нас, – каже мій тато, – вічні поразки у боротьбі з дружинами і їхнім спокоєм. Тільки блохи мають право перескакувати з однієї голови на іншу.

Мій п’яний тато плаче в мене на колінах. Після цього він уже ніколи не зможе дотягтися до мого кам’яного обличчя. Йому з лишком вистачило одного удару, щоб туди заглянути.

Мама регулярно ходить до церкви. Регулярно, кожної неділі, пече пиріжки з сиром, регулярно підливає вазони в моїй кімнаті, регулярно пере мої майки і капрони. Вона доглядає мене як каліку. Дає три рази на день їсти. Здіймає телефонну слухавку швидше, ніж я почую дзеленчання апарата. Допитується, де я буваю, що роблю вдень, які книжки зараз читаю, і, підозрюю, сама тихцем переглядає кожну з них. Щоб знати і запобігти кожній, народженій у моїй голові, новій думці. Щоб досконало вивчити мікрофлору мого теперішнього перебивання. Якби мама могла, вона одягнула б на мене гамівну сорочку і прив’язала б мої ноги до ліжка, тільки щоб могти абсолютно мене контролювати, їй менше завдавало б клопоту годувати мене з ложечки, щопівгодини водити мене в туалет і підмивати мене, ніж терпіти постійну підозру моєї з ним зустрічі.

Іноді я помічаю, що вона плакала, але мені не хочеться обійняти чи заспокоїти її. Хочеться пройти повз неї і її трагічне занепокоєння. Хочеться дивитися тільки на її тулуб ззаду. Не бачити її стурбованого погляду. Не усміхатися до неї, не вдавати, що все гаразд, що нічого такого не ставалося, що я ще ніколи не бачила голого чоловіка і мені, як завжди, всього лиш десять років.

Мама постійно до мене говорить, але я не реагую. Мені приємно вдавати перед нею ідіотку. Хвору на голову інтелектуалку. Вередувати, наказувати їй у побутових дрібницях і спостерігати, як вона ні на що не зважає, тільки щоб я не думала про нього. Якби я їй сказала: «Мамо, я більше ніколи з ним не зустрінусь, якщо ти зараз засунеш голову у відро зі сміттям», – то вона, не гаючись, так і зробила б.

Купує багато кільки в томатному соусі, бо якось я призналася, що люблю її їсти. Вона купувала б мені також багато екзотичних фруктів і дорогу чорну білизну, якби це не викликало в мене підліткового спротиву. Але нехай би купувала – я приймаю її запопадливу опіку як належне, без тіні вини і сорому вигріваюся під промінням її материнського інстинкту і як блощиця копирсаюсь у шпаринках її зморщеного обличчя. Якби моє спасіння залежало від неї – я була б врятована.

Коли мамі вдається зробити для мене щось дуже важливе, наприклад, віддати свою місячну зарплату мені на штани, то лице її світліє й молодіє. Здається, що вона справді молодшає, а разом з нею – і я. В квартирі витає дух моєї дитячої доброти й улесливості. Чим далі минає час у бік мого відчуження, тим більше мама мріє повернути час назад, зупинити його, законсервувати життя на моїй десятирічності, коли все моє залежало від мами: те, чи я встигну дорозв’язувати математику, дописати твір про мову, домалювати, доскладати, дочитати і завтра піти до школи в чистому светрі.

Ввечері ми разом вмощувалися дивитись «Поле Чудес» або «Що?Де?Коли?»; я клала голову їй на коліна і вона довго гладила моє волосся, я ластилася, вдавала немовлятко, влаштовувала їй новорічні концерти з перевдяганням і вилізанням на стілець, безконечно розповідала анекдоти, смішні історії і те, як усі вчителі мене люблять і поважають; вона терпіла мої дитячі пустощі, подерті рейтузи і невчасно відкриті компоти з вишень і грушок; з трьох цукерок вона завжди віддавала мені три; вона чомусь не любила полуниці і щербет, жодне духовне зростання і духовна еволюція не зрівняються з маминим спогадом про мене – ніхто так не буде мене пам’ятати, як вона.

Мамі було боляче спостерігати, як у мене ростуть груди, а день моєї першої менструації став для неї справжнім потрясінням. Вона навіть не мала сили пояснити, що до чого. Дала пакунок з гігієнічними прокладками і втекла на цілий день з дому. Я кожні десять хвилин зазирала собі в труси і щопівгодини змінювала прокладки. Я страшенно боялася померти і таки померла. Принаймні для мами. Ще кілька років ми продовжували з нею гру в матері і доньки, але обидві розуміли правила гри і чекали, коли нарешті прийде час сходження зі сцени.

Історія моєї сексуальності – це історія маминого болю.

Зараз я спеціально походжаю квартирою в самій білизні, іноді мимохіть оголююся до пояса, кидаю дотепи щодо статевих актів і жіночої задоволеності, бачачи, як це по-руйнівному впливає на маму, як вона ховається і починає плакати, як регулярно ходить до церкви і пече неділями пиріжки з сиром.

Під час купелі я спеціально прошу потерти мені спину, і вона приречено тре.

Колись вона робила це з задоволенням, коли ще моя стать не давала про себе знати. Вона гойдала мене у ванній і з намиленого волосся конструювала дивовижні зачіски. Якби я зараз раптом попросила її мене погойдати – як би вона повелася? Чи відрізала б собі по лікоть руки?

Бачу через балкон, як мама бігцем повертається з церкви. Нагодувати мене гороховим супом і братися за пиріжки. їй полегшало б, якби я справді стала калікою. Якби сиділа у візочку і цілими днями дивилася на двері. Мама доглядала б мене решту мого і свого життя, гойдала б мене у ванній і на свята влаштовувала б мені концерти з перевдяганням і вилізанням на табуретку. Вона плекала б мою немічність віддано і саможертовно. Тільки щоб я залишалася на поверхні її материнства.

Але я не каліка. Принаймні фізично. Те, що я не можу плакати, – ще нічого не означає. Зате я можу ходити. Дуже добре ходжу, швидко, з притиском. Ходжу всюди, де треба і де не треба, так, ніби моє тіло після довгого перепочинку раптом прокинулося і взяло на себе мої дрібні психічні гризоти. Тіло мене любить і переймається моїм майбутнім, йому шкода мого незреалізованого потенціалу. Це не я можу ходити, ні, якби моя воля – я б нерухомо лежала на дивані решту дня і днів, – це воно, тіло, мене всюди носить.

Воно походжає різними поїздами, містами і квартирами, де на кухнях сидять напівзнайомі люди і курять ґанджу. Дають спробувати йому, але тіло ніяк не реагує і тільки ностальгійно вдивляється в чужі обличчя.

Тіло кидається під ноги юрбам метрополітену, вивчає напам’ять назви станцій і тексти рекламних гасел, до одуріння їх повторює і вкотре переконується, що Біблію можна замінити будь-яким іншим текстом.

(Постіль можна замінити власним пальтом. І хату можна замінити пальтом, бо в ньому живеш будь-де і будь-як, і терпимо).

Тіло вивчає себе у всіх відображеннях і тінях. Питає всіх людей, чи воно гарне. Комусь подобається, комусь байдуже, комусь відразливе.

І все йде, гарне, байдуже і відразливе одночасно, рухається не вперед, а кудись углиб, зачинене, кам’яне, здорове.

Але я знаю – моє тіло запрограмоване на вічне повернення. Воно рано чи пізно повернеться до мене, а я рано чи пізно змушена буду вирішити, куди повертатися мені.

Повертаюся до кімнати й довго в ній сиджу. Навпотемки. Хто перший порушить мою темряву, того я зненавиджу. Цікаво, хто це буде?

Заходить мама і питається, чи я вдома. Відповідаю, що мене нема, але мама сприймає мою відповідь за жарт. Мама говорить безтурботним і веселим тоном школярки, яка ніколи не отримує двійки. Хоче розвеселити мене своєю вдаваною безтурботністю. Переконана, що мені головне допомогти звикнути жити – а решта мине сама собою.

– Чому ти нічого не їла? Хочеш вмерти голодною смертю?

– Хочу, щоб мій шлунок був порожнім, коли я вмру.

Усмішка з маминого лиця зникає, але вона все ще не втрачає надії.

– Я купила йогурт. Будеш їсти?

Кажу, що ні. Мама йде на кухню, щоб подумати, що казати далі. Вертається.

– Ти підстриглась? Ти ходила в перукарню?

– В перукарню не ходила, але підстриглась.

Навколо мене каміння і залишки обстриженого волосся. В якомусь фільмі бачила, як жінка зачинилася в кімнаті і перед дзеркалом обтинала свої довгі чорні пасма волосся. Я зробила те саме.

– А де ти діла десять гривень, які я тобі дала на перукаря?

– Просиділа в кав’ярні з дружиною чоловіка, якого кохала протягом останніх шести місяців.

– І як вона? (сумніваюся, щоб мама справді таке запитала, але все-таки)

– Нічого. Синці на обличчі ще видніються, але вже майже зійшли. Він трохи побив її минулої суботи, якраз тоді, коли вони розійшлися. Вона переді мною жодного разу не заплакала, і я теж, але я заплакала б, якби могла. Просто зараз я перестала могти плакати. Вона схожа на весталку і не ненавидить мене, хоча, може, ненавидить. Я подарувала їй перстень, де вибито прохання, щоб Бог урятував мене. Нехай вона носить цей перстень, може, Бог ще мене і врятує.

– Чому ти не познімала з батареї колготи і светр?

– Вона курила ті самі сигарета, що й я, і сказала, що любить всіх людей, які люблять її чоловіка. А я не можу так сказати. І я не можу уявити їх разом, побрати їх за руки, мені дивно, щоб вони взагалі були коли-небудь знайомі.