Текст книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

я не хочу ніякого з тобою зближення ніякого фізичного контакту лиш аби сидіти на сходах мансарди і ковтати очима екзотичні пахощі твоєї китайської трави аби знати скільки разів на день ти вдихаєш і видихаєш повітря аби ти мене інколи впускала ближче ніж до кімнати аби ніхто нічого не знав і аби ми не знали і щоб ніхто не знав що ми не знаємо

і коли я обернулася (бо ж скільки можна тікати) то здалося що ззаду дійсно біжиш ти

рухи звичайно як у хворої риби і слова не звучать а радше ледь бринять

ти зупиняєшся так близько коло мене що я не встигаю визначити відстань між нашими очима і кажеш спокійно хоча бігла не менше кількох хвилин:

– скоро вечір пора обживати камеру Варваро

зникни маро

колись за висланими не треба було так пильно наглядати до сотні прикріплювали одного-двох наглядачів а на пилораму виганяли зовсім без нагляду бо КУДИ ВОНИ ЗВІДСИ ВТЕЧУТЬ навколо півтори тисячі квадратних кілометрів тайги

моя наглядачка не любить лише китайців – та й то з особистих причин вона заводить мене в цілком порожню камеру але я радію що в мене нічого нема – мало того

з кожним днем я все більше хочу щоб ніхто нічого не мав і це не мрія тарантула кохана не егоїстична забаганка бо і тарантули не егоїсти якщо подумати а сліпі виконавці небесного вироку – ні це не егоїзм це месіанська спроба врятувати людей від болю що прийде завтра а він прийде кохана прийде як сусід зичити гроші і головне те що біль виникає від утрати тому якщо не мати речей які можна втратити – не буде й болю який може завтра надійти

і я нічого не мала ти ж знаєш – порожня хата – анічогісінько лише якісь листівки і світлина – і все гаразд жодної сльозини за втраченим ніяких жахливих снів де ти за мною біжиш молода у чорному волоссі і в барвистій сукенці аби сказати що мене кохаєш… – нічогісінько я казала зовсім нічого бо розумієш я тебе і ніколи не мала щоб утратити ніколи ти мені не слала листівок – я здурила – і світлини твоєї не мала тільки все частіше здається що напевне колись її бачила вона мені ввижається тоді коли я плачу – тому можу страждати що цього всього нема і все – а це не страждання це тільки наближення до нього це гра у морський бій це онанізм і кава це щастя все зважувати на шальках терезів – шалена – це – без тебе

Каган-Шабшай любить красуватися переді мною голою до пояса ходить собі з виглядом повністю одягненої жодного разу не прикривається руками навіть не робить спроби прикритися не робить спроби зробити спробу – і хоч би груди були гарні а то ні зовсім обвислі й маленькі ніби виссані монстром – але я не маю права їй дорікнути чи сказати прикрийся курво стара і штовхнути межи ребра щоб ті її пуцьвірінки беззахисно гойднулися адже я нічого не знаю про Каган-Шабшай не знаю чи вона щаслива у шлюбі чи має двох дітей і чи подає милостиню жебракам біля церкви

тому я примушую себе дивитися на її груди так само відверто й невимушено як дивилася б на її ніс аби вона не думала що мені соромно а отже щоб не досягнула своєї мети

та мені й не соромно зовсім: хіба може бути соромно дивитися жінці на жіночі груди?

але наглядачка не заспокоюється а навмисно завжди стає в анфас як би я не оберталася як би не заглядала у вікно чи не нахилялася зашнурувати черевики наче тикає в мене своїми грудьми о Боже нащо мені дали наглядачку жінку невже в цьому краї між Шевченком і декабристами нема наглядачів чоловіків

звичайно я боялася б чоловіка не знала б як поводитися щоб якомога менше його збуджувати коли всміхатися а коли печально не звертати уваги мовляв не бачиш ідоле я сьогодні баную за батьківщиною мені ніколи уявляти який ти голий я заслана сюди я раба навіть менше як раба – я Прометей а ти подаєш мені їжу як під’юджений Гефест ніби й шкодуєш але все одно забиваєш у м’ясо цвяхи – щезни

і він щезне а від жінки навіть не уявляєш чого очікувати ніколи не вгадаєш де межа її чуттєвого збочення і де закінчується а де починається задоволення її страху

не думай Каган-Шабшай що я зм’якну бо те що ти робиш зовсім не інтриґуюче – заїжджено й банально порівняно з численними порнофільмами які я передивилася

я помираю від цієї тягучої доби а особливо від цих прозоро-білих ночей коли видно майже як удень і я ходжу від одного вікна до другого з надією що хоча б у он у тому маленькому дарма що заґратованому віконечку я побачу справжню як то і повинно бути в такий час темряву нехай я собі виберу око чи проткну виделкою щитовидну залозу але я буду певна того що це ніч і що пора спати і що нема чого вночі тикати в себе виделкою і ходити приблудою камерою в якій усього одне вікно дарма що заґратоване і в ньому світло бачиш у ньому мигає нетверезе причмелене сяйво мені на сміх воно шкіриться з мене і я б дала йому по писку якби воно його мало

я страждаю від авітамінозу подивіться на мої обгризені нігті й посічене волосся здається що мій пупок розв’язується і що замість легень у мене медові стільники або навіть цілий вулик із бджолами і головне не рухатися щоб бджоли не подумали що я їхній ворог і не вшпилили мене гуртом – і треба це все написати на аркуші: якесь оповідання абощо про людину-вулик про бджіл-людожерів про бажання темряви адже тут навіть якщо щільно заплющити очі видно все одно хоча в камері має бути темно так заведено споконвіку тюремним статутом

кохана я скиглю не просто так із однієї лише забаганки просто вчора прийшла до думки що безкрайня зона в якій я перебуваю схожа за всіма ознаками на відкритий космос де панують не простір і час а всебічність і входження що ніби не є негативом а навпаки моїм щасливим як не дивно здобутком бо за час заслання я не постарію ані на зморшку і не втрачу жодного дня з часу моєї присутності на землі – а це було б чудово якби не було так жахливо: бо що коли я повернуся а тебе вже не буде бо минуло якихось дев’яносто вісім років і не буде тебе вже давно – півстоліття – зміниться вдруге з того часу державний лад аптеки переобладнають під фруктові крамнички всі будуть жити щасливо й радісно так як ти і мріяла – не буде як очікувалося живих роботів віртуального сексу і клонованого потомства – ніякої фантастики і гіперелектроніки тільки от тебе не буде вже близько півстоліття а я весь цей час житиму так ніби ти є

і звертатимусь до тебе і примушуватиму себе ввечері перед сном згадувати твоє лице і коли десь ненароком побачу жовте листя а його тут розшукати рідко коли вдається адже це зона хвойної дідько забирай не жовтіючої ніколи кумуляції то радітиму що вдалось підмітити кінець якогось року може й останнього може й завтра Каган-Шабшай прийде сказати що все і що тепер вона знає чому лише в російській мові сибір жіночого роду – бо він як жінка рано чи пізно втрачає всіх собою облюблених – і заплаче хоча я не вірю що Каган-Шабшай уміє плакати

а тебе вже не буде

Каган-Шабшай любить коли їй порпаються у волоссі і вона благально кладе голову мені на коліна очі стають вузькими й наповненими покорою за вікном як завжди – сутінки що ніколи не перейдуть у ніч

дозрівають перші полуниці і я приймаю цей жест культивованої природи без шлункового бунту адже місяць тому я вже пережила одне полуничне дозрівання там звідки я

Каган-Шабшай каже що кожна людина щомісяця повинна з’їдати відро полуниць тому все гаразд

я бачила недалеко в полі дику вишню на ній навіть були рудиментарні зелені але вже мертві плоди листки знаєш такі настовбурчені ніби злі заввишки по пояс – я походила навколо а потім наїлася жимолості

спочатку було ніяково гладити Каган-Шабшай по волоссі все здавалося що моя рука шуборстається як тарган за шпалерами але наглядачка так мило розповідає про якусь жіночку

яка вже приїхала сюди алкоголічкою лице підпухле ледве ходить ніхто б на таке стерво навіть не глянув якби не була гарна хоча як на мене то ніякої краси там не бачу – звичайна жіночка з товстуватими ногами але рухалася вона якось дуже плавно ніби хвора риба і говорила ніби завжди щось комусь винна а чоловіки таке люблять от і взяв її до себе мій брат Ф. Е. Ромер чоловік ставний і відомий у своїх колах вилікував її гіпнозом і одружився але виявилося що на її рухи і голос алкоголь не впливав бо поводитися стала так само тільки твердість відчувалась і тверезість думки і жили вони непогано народилася дитинка Ромер ходив щасливий як качур у дощ але незабаром вона збожеволіла знову почала пити ходила селом розхристана у лейбику і вічно співала своєї дурної: «дєвчьоначка ока ока дєвчьоначка чєрнаока дєвчьоначка мілая папляши» або «атрадясь нікуда нє хаділа атрадясь нікуда нє пайду атрадясь нікаво нє любіла атрадясь бєзнадьожна люблю» і як пава витанцьовувала… а деколи на неї нападала меланхолія і вона бурмотіла собі під ніс: «тайга прєвольная широкая і вольная єсть лі на свєтє такая шир как ти в душе маєй Сібірь»…за дитиною зовсім не дивилася тому Ромер її відвіз до села недалеко а сам знову одружився… в селі їй добре було здається що там жили її земляки я навіть одну знаю Стефанія Ніколаєвна називається її вислали в 51-му разом з родиною… в селі комарів і оводів тьма а вона ходила майже не одягнена ноги й руки голі то її так пообкусувало до крові що рана на рані сиділа і ночувала вона десь у полі місцеві люди боялися щоб її часом до смерті комахи не загризли а як тільки сніг сходив – вона щоранку гола в Єнісеї купалася чоловіки за плотами сиділи й підглядали думаю що не було без того аби і злягалася з кимось: нічого дивного коли з головою не все в порядку та й чи мало є таких підляків які з чужої слабкості користають а раз було таке що викликала до себе додому міліцію а сама роздяглася догола (вона взагалі любила це діло) бігає по надвірку з мікрофоном не знаю навіть де його взяла і викрикає що мовляв подивіться яка в мене жизнь

Каган-Шабшай ще довго розказує але на тому місці де жіночка має вмерти я вимикаю лампу й роблю вигляд що пора спати

Ф. Е. Ромер – іконописець

ставний і відомий у своїх колах правовір його тіло маленьке але надзвичайно рухливе здається що кожна кінцівка досягла найвищої автономії і приєднана до тулуба силоміць і найбільше не пощастило голові якій пасувало б тіло вдвічі більше – борода наполовину сива

у Ромера семеро дітей і всі від різних дружин і що б хто собі не думав Ромер жодного разу не жив у гріху а завжди в шлюбі освяченому Богом остання його дружина була талановита може й талановитіша за нього писала вірші – Ромер видав на свої кошти невеличку збірочку дивовижно малювала а що вміла пекти пиріжки з яйцем і цибулею то найкращі кухарі позаздрили б он бачиш Маньку – моя наймолодшенька дивлюся на неї і знову спогади гризуть Манька зашарілася спека тут вона не любить спеку до лазні рідко ходить а я лазню люблю як узимку вибіжу з неї в чому мама народила просто в кучугуру снігу а вона стоїть і дивиться на мене з вікна ні разу не кліпне гризуть мене спогади донько бо скільки мав жінок і як ішов від них то вони нічого не казали розуміли мене знали що йшов не зі своєї забаганки а з волі Божої закохувався і мусив йти

ну як ти? комарі покусали? так тобі й треба… ні не зрозуміла мене? не зрозуміла… (я киваю ствердно головою хоча справді не зрозуміла)… завтра день Духа Святаго земля відпочиває бо Дух на неї сходить а нас він уже сьогодні освятив своєю благодаттю… зараз ми в центрі російського православія ти не смійся що річка тамо недалечко зветься Муртушка і не дивися що в моїй бороді трупики мертвих комарів – все це суєта суєт залишається небагато вартного: лиш Манька у вікні коли я вибігаю з лазні і пристрасне почуття нового от учора вечеряли разом і мовчали

але я чув що аура навколо нас добра десь метафізично наша розмова і щира розмова мала місце але не реалізувалась на практиці а шкода бо я завжди радію коли люди чимось зв’язуються якщо подумати то слова і не потрібні зовсім вони лише нитки які просвічуються назовні а справжній зв’язок існує на внутрішньому рівні: вчора між нами був внутрішній зв’язок але не було ниток

ну що це я лише балакаю ти ж бачиш спогади мене гризуть говори щось що-небудь а я буду слухати в неділю бачила в церкві двох отців Себастьяна і Генадія Фаста й одну стару царівну в білому всі навколішки били поклони а вона в широкому білому платті стояла посередині й дивилася сліпими очима плаття таке як дівчатка вперше ходять до причастя щічки мала круглі з-під парчевої хустини виглядав один крученик волосся отець Генадій Фаст підійшов і обкурив її ладаном

ще була на службі матушка Василиса та що колись жила собі привільно чоловіками перебирала і грошима розкидалась але якось цілий день не виходила з дому а другого дня одягнула рясу сама себе висвятила на черницю і нареклась Василисою – страшна така ніс гострий і все дивиться на стару царівну видно що таємниця між ними є а я спостерігаю за двома хоча більше за матушкою бо знаєте теж хочу висвятитися на черницю але не з любові до Бога а з ненависті до чоловіків зле мені паночку не знаю куди податись от у Каган-Шабшай є кіт Єгор зовсім негарний сере де хоче вже двадцять кілограмів набрав шерсть облізла хоч косички плети а вона його все одно любить і гладить щодня і їсти дає добренького і називає левеням а мене хоч би трохи так хтось любив най би не давав їсти і не називав левеням а лише гладив мене кожного дня

от як ти говориш не треба більше бачу що маєш усередині кріпость не відпустить тебе Бог так легко як думаєш він такому доброму матеріалу не дасть на сонці вигоріти

дивись на мої ікони нема тут жодного лиця святого самі пейзажі звичайно я колись малював і портрети і натюрморти але побачив що все лож єсть крім природи

ну дай я тебе барадою патроґаю

до білих ночей багато хто не може звикнути – Каган-Шабшай нервується і її груди майже не рухаються у повітрі – тому й вигадали застави бачиш їх треба всього лиш закрити на ніч і буде суцільний морок хоч в око стрельни так як ти й хотіла правда тоді хата дуже схожа на гріб а коли заспиш і не встигнеш вчасно відчинити віконниці на світанку то починаєш задихатися і постіль смердить землею

ти – кажу – особливо не турбуйся я вже звикаю тим більше коли вночі пригнітить надто і захочеться вийти надвір то навіть приємно все навколо бачити я ж насправді боюся темряви в моїй родині багато хто з жінок її боявся от прабабка моя Груба Марія вночі ніколи не виходила з хати навіть тоді коли конче треба було вийти в туалет – вона мала спеціальне горнятко і пісяла в нього навлежачки а ти знаєш як жінці важко таке втнути і ніде не пролити не те що чоловікові а спала Груба Марія на солом’яному матраці то він борони Боже як тхнув солома стара та й бліх у ній багато було а на ранок вона вікно відчинить і виплюсне вміст горнятка наперед хати якщо літо а якщо зима то поставить горнятко на піч а сама зав’ється в хустку і сидить на куфрі як ґаздиня чекає аби прийшла Мала Марія жінка її рідного брата й спитала: що то в тебе на печі в горнятку? – тоді Груба Марія хустину з губ прибере і спокійно відповідає: та то чай хіба не бачиш… огій! – але Мала Марія бере горнятко і нюхає жовту рідину вона знає що то не чай але не знає що Груба Марія якраз найбільше любить коли хтось нюхає її сечу може заради цього вона все й затіває очі її залишаються злими але рот криво посміхається і Мала Марія розуміючи що вже вкотре ловиться на гачок кидає горня на підлогу й кричить: бодай тобі кров очі заллєла та то сциклині а не чай! – і біжить з криком на толоку… а я тепер думаю що прабабка пісяла в горня не зі зла на свою невістку чи Малу Марію а зі страху виходити вночі з хати хоча звичайно і невістку вона ненавиділа все казала їй: зась тобі йди звідки-сь прийшла! – сідала на куфрі і не давала націло побілити хату або ховала всі виделки в курнику в катранах або випускала льоху із загороди хоча останнє вона робила даремно бо льоха йшла в город Федора (жили вони мало чи не на одному подвір’ї) а Федір лютував як дідько і заганяв її собі до стайні поки невістка не приходила до нього на поріг і не викрикувала так щоб і свекруха чула: віддайте свиню т-а-т-у нащо-сте заперли мою свиню! – Федір називав Ядзю за це смродом і гімном але розумієте як було йому і Грубій Марії неприємно… Федір ніколи не признавався ні до свого сина (а мого діда) ні до його і Ядзі дітей лишень раз ішов на роботу толокою де гралася його ніби онука і не дивлячись на неї опустив на землю велике червоне яблуко баба Ядзя розповідала що яблуко було отакенне – Федір немов відчував що отак ідучи по дорозі вище церкви впаде і вмре

так і я тепер відчуваю що пора звідси їхати бо коли заплющую очі – здається що хтось обережно стриже мені вії і ножиці гострі бо вії падають рівно і швидко а коли очі розплющую то першим ділом хочеться помацати чи на місці вії і головне – подивитись чи рівно підстрижено – мені конче треба їхати Каган-Шабшай бо я боюся повернутись через багато років і я так безпечно розповідаю про своїх родичів від народження до смерті не розуміючи що то є час і могили я лише відчуваю як екзистенція дуже мене гнітить а ще більше – відчуття екзистенції і я сиджу як моя прабабка на куфрі й з острахом думаю якою буде хвилина що зараз настане і якою буду я і ти і чи прийде від неї лист і чи лист існує коли я наближаюсь до поштової скриньки і знаю що він там є а коли відчиняю скриньку то бачу що вона порожнісінька ачи він існує лише в той момент коли я до нього наближаюсь ачи він навіть тоді не існує коли справді лежить у скриньці і яке гарне слово скринька – і так думаючи про хвилину що прийде я не помічаю як ця хвилина настає і як вона минає а може й ще страшніше що я помічаю як вона настає і минає

раз було так що хтось з дітей сів на ліжко Грубої Марії і ніжка чомусь дивно хруснула і відламалася ліжко було старе на ньому сиділа ще мама Грубої Марії але коли воно як п’яний корабель похилилось на один бік то всім у хаті перехопило дух а Груба Марія тріумфувала вона нічого не казала але видно що була щасливою бо взяла з ліжка смердючу подушку лягла на свій куфер і вкрилася хусткою… всі ж так і лишились сидіти поки не прийшов Ядзин чоловік – її син – і не спитав: а що Вам мамо є що спите на куфрі? – Груба Марія на це йому показала зламану ніжку і своє похилене ложе що мовляв «буде вже цьому терпіти бо ади дивись

в-о-н-а надрубала а в-о-н-о сіло і доломило» – Груба Марія тріумфувала

– так мамо буде вже цьому терпіти

за одну ніч сталася катастрофа: на височенній березі біля мого дому поселилася родина воронів я й сама здивувалась що всього лиш за кілька годин вони встигли звити гніздо нанести яєць і висидіти малих вороненят яким уже не менше тижня бо знизу мені видно їхні дзьобики а ти ж знаєш кохана яка мала тут ніч не встигаєш перевернутися на другий бік і додивитися до кінця сон ворони ж он як впоралися так що закрадається сумнів щодо однієї ночі і я страшенно боюсь кохана що між учорашнім вечором і сьогоднішнім ранком минуло набагато більше ніж кілька годин я зараз багато чого боюся якась стала ляклива ніби лань наприклад у неділю бачила розплаканого шестирічного хлопчика і здалося що він плакав по-українськи звичайно я не могла бути певна на сто відсотків але виглядало на те що по-українськи і я так злякалась кохана саме як лань це вміє бо страх – це вміння і бігла від того хлопчика невиправдано швидко ніби відчувала сьогоднішню катастрофу… не стільки розходилося що ворони замешкали на березі і що саме ворони бо те як вони тужливо кракають схоже як колись просто в лице вив чужий чорний собака мені не допікає я не забобонна хоча кажу: багато чого стала панічно боятись – але ворони за цю кляту ніч вирвали з корінням усі мої квіти і без жодної мети так просто виклали їх копичкою корінцями до вікна і лиш я встала – зразу побачила цю квітчасту могилку – жодної не лишили всі жовті ромашки і півонії вирвали дзвоники білі і фіолетові ну все що ти б так любила а самі посідали на груду каміння і дивляться як я плачу бо я не дерев’яна і не глиняна і заплакала – більше з туги ніж зі злості за їхнім одночасним екзотичним цвітінням а ще більше за тим що я тобі не брешучи могла написати скільки за моїм вікном квітів – таких же як і в нас але уяви: всі цвітуть одночасно без розподілу за порами року і ти у мансардочці куриш китайські трави не прикриваючи зів’ялу шкіру під очима – так – купочка мертвого зілля за вікном нагадала мені твою зів’ялу шкіру маю знову підозру що ворони все підлаштували навмисно кимсь послані мені допекти бо сидять на груді каміння наче знають як гарно ти виглядала б у мансардочці – а я тобі розказую що

Ви мені сьогодні снилися моя дорога пані – ніби ми разом десь засинаємо по обидва боки кімнати і я Вам маю щось важливе сказати що хотіла сказати вже давно і тут раптом набираюся сміливості серце шалено б’ється руки покриваються холодним потом але Ви вже спите і я зіщулююся мені хочеться стати клубком сірих ниток що лежить у кошику з багатьма іншими більшими і дорожчими клубками і хочеться щоб був задушливий вечір і щоб кошик з клубками лежав під ліжком а на ліжку щоб обов’язково кохалися

але вибач кохана за все це – мені було б так приємно якби ти хоч раз мені вибачила здається що я дуже завинила не лише перед тобою а перед усіма і тягар невідмученої провини вельми гнітить мене тому хочеться якомога більше випросити пробачень і коли я усміхаюся до перехожих це означає вибачте мені і коли купую пиво й кажу продавцеві спасіба це означає вибачте мені і коли додаю до картопляного раґу цілу ложку червоного перцю бо брат учора розповідав що в Узбекистані без нього не обійдеться жодна страва розумієш там спека до п’ятдесяти градусів а холодильники рідко у кого є м’ясо псується за дві години як зрештою і все інше тому переважно тамтешні жителі харчуються вже тричі зіпсутими продуктами з личинками різної мерзоти але ніхто з них ніколи не хворіє на пронос чи якусь гіршу шлункову хворобу бо надмір червоного перцю створює у їхніх кишках своєрідний дезінфікаційний контроль – то й це означає вибачте мені і не тільки узбеки а всі навіть личинки стафілокока до яких мені так само немає справи як і до узбеків але просто для красного слова

і ще мушу сказати тобі про могили бо зараз може хтось увійти наприклад Каган-Шабшай і сказати що пора йти на пилораму рубати сосни або що вирок замінили завдяки зусиллям рідних і друзів на смерть через повішення і виконавці вже чекають біля порога і вдягайся неодмінно у біле як це личить усім цнотливим дівчатам поспіхом молися загадуй останнє бажання і вйо або що у Норильську – єдиному в світі місті з легкої руки Берії збудованому за полярним колом не вистачає для фундаменту от сміх кількох кісток і вище управління вирішило надати саме мені можливість такої пожертви а Норильськ-дуже дивне місто тут ніч триває півроку і маршрутом автобусів передбачено зупинятися біля кожного під'їзду тому мені має бути приємно віддати заради нього кілька кісток – мало що може статися і я не встигну розказати тобі що чукчі спиваються на ніц самі в тому не будучи винними – в їхній крові нема ферменту який би розщеплював алкоголь я думаю тепер: це нація святих схимників а ми і не здогадуємося – спохопимося лише тоді коли не залишиться жодного чукчі і знаєш вони наївні до краю йдуть за своїми оленями як вірні раби без постійного житла вони очевидно поклоняються цим звірам навіть коли вичиняють з їхніх шкур для себе нічні панталони і вони ніколи не вмиваються їхнє ніжне майже дитяче біле тіло ціле життя не знає води у рідкому стані як я досі не знала чоловіка я кажу – святі схимники а ми й не здогадуємося – і коли вертоліт цивілізації раптом десь відшукає серед вічного снігового медитування їхній невеличкий караван – то чукчі вискакують з конусоподібних чумів схожих на дупла йому назустріч так що двох-трьох обов’язково розриває вертолітним гвинтом а потім вони віддають усе що виглядає чужинцям цінним разом з двома-трьома усміхненими дружинами за каністру горілки бенкетують цілу ніч а вранці відвозять на санях десяток трупів нічного гульбища ген за горизонт – і найбільша трагедія в тому кохана що трупи чукчі не закопують в землю бо їхня батьківщина – кілька тисяч гектарів вічної мерзлоти яка найтеплішого дня найтеплішої пори року тане на десять сантиметрів і я так злякалась коли це зрозуміла: думала чукчі викидають трупи в море або згодовують росомахам і песцям або ще гірше – згодовують оленям а вони насправді відходять на безпечну відстань і прикидають їх камінням і все хоча я досі дивуюся звідки там каміння а тепер тільки подумай кохана чукчі не мають як ми всі родинних могил нічого не прив’язує їх до полярної географії жодного цвинтаря жодного хреста жодного зогнилого родича все ретельно заморожене й збережене просторами вічної мерзлоти

і мене щомиті переслідує видіння як чукчі без панахид і парастасів везуть на санях своїх мерців

матушка Василиса несповна розуму – тут усі це знають бо хіба можна саму себе висвятити в черниці але подивись на неї це ж звичайнісінький паяц начепила на себе чернечу одежу – то ще нічого на вулиці тако й не подумав би але хустина в горошок на шиї – це вже ненормально бо хто коли бачив черницю з кольоровою хустиною на шиї – вона насміхається з віруючих – це всім ясно йде собі інколи з непокритою головою а волосся в неї попелястого кольору не пофарбоване і не посивіле але таке як попіл і погляд її завжди здивований бо очі такі вирячені аж круглі і губи завжди зціплені але не природно так злегка а театрально бо верхня губа набуває трикутної форми і шкіра навколо рота витягується до зморщок ніби на губах хтось хоче собі зав’язати вузлик – але хустина в горошок не найстрашніше в її особі: йде така чутка що вона ворожить молодим дівчатам на картах кажуть що кожного вечора до неї приходить кілька дівчат і сидить до півночі – я розумію що коли побачиш своїх рідних дітей на катафалку скрученими й виверненими нутром назовні й побачиш як їхні оголені суглоби відділені від тулуба що матушці Василисі дано було побачити то можна й хустинки в горошок носити але розбещувати молодих дівчат – це вже мені вибачте – а вона розбещує інакше назвати не можна ворожить їм на хлопців бо на що ще можна ворожити молодим дівчатам і каже чи вагітні якщо яка боїться тобто між нами кажучи – дає їм уроки сексу хоча я думаю: там було щось і страшніше – а ви бачили як б’є поклони в церкві і не соромно від людей у нашому селі ніколи не було такого паскудства Ви бачили село велике чисте під хатами нема кропиви свині по дорозі не бігають а заїдьте до сусіднього села в Кондратьєво то там усі чоловіки ще зранку напиваються «хрусталіку» – не знаєте? – технічний спирт ним колись кришталь чистили – не один і не одна передчасно на той світ пішли він же шкідливий як холєра от і Афанасєвни вже нема недавно поховали а думали з нею цього липня разом на пенсію виходити – було чотири села від чотирьох братів названі: Денисово Кондратьєво Макарово і Степаново то залишилось лише два а решту повимирало – і наше село не якась там деревня – деревня коли церкви нема – ми слідкуємо за правопорядком пияків ґанимо інвалідів доглядаємо покриток виганяємо а тут на тобі – вчителька сексу в чернечій рясі – Ви я Вас дуже прошу – до неї не ходіть лишіть цю справу ходіть до когось іншого наприклад в нашому селі є родина справжньої українки – Ви ж українка? – її вислали в 51-му спочатку в Тюменську область потім сюди то Стефа Ніколаєвна зберегла досі вишиту сорочку і чоловіка свого росіянина заставляє її вдягати на свята бувало бігає за ним по подвір’ї і проклинає на чому світ стоїть аби вдягнув та все по-польськи так що він і не розуміє до пуття а внукові своєму пошила сині шаровари пісні співає ваші «ой зацвили фіялочки зацвили» вона буде така рада вареників наліпить так ходіть лучше до Стефанії Ніколаєвни ніж до матушки Василиси

у матушки Василиси – напівтемрява але так і повинно бути бо вона зустрічає мене радо й водночас боязко наче за спиною хтось причаївся і зараз нанесе несподіваного удару тому вона часто озирається і мружить очі щоб їй виглядала кімната ще темнішою

сьогодні має все вийти – матушка стиха цілує мене в губи і я чую на них запах забороненої дії – карти сьогодні скажуть найправдивішу правду ти їм сподобалася хоч зовсім з лиця негарна я бачу що негарна можеш не ховатися сьогодні багато хто негарним народжується і то не їхня вина – взагалі немає ніякої вини – візьми вина і пий поки не почуєш як у животі щось проростає – я бачу що хочеш бути гарною усміхаєшся більше але тобі усмішка не личить її треба замастити кедровою олією – ставай тут і роздягайся нехай карти побачать тебе якою ти є і – соромся навіть шарійся відчувай незатишок і відчай щоб аж до мене дійшов їхній крик – чим голосніше тим менше долинає до Бога – і думати про свого майбутнього коханого зараз не можна вдай що тобі до нього байдуже нехай лиже твої коліна – матушка накидає на мої голі плечі якесь смердюче дрантя але я бачу що вона все одно боїться – а тепер падай ниць і кричи що не маєш сили так жити благай себе вдарити проси диму плазуй отут на порозі так щоб холод з-під дверей діймав тебе до кісток – я бачу що негарна але що зробити твоє тіло дане тобі як волові ярмо і зброя дурних – його ненавидіти – матушка в’яже мої руки грубою мотузкою і мені це подобається – так треба щоб карти відчули над тобою владу й відповідальність пусти своє тіло за течією щоб його потворність уже нікого не вражала дозволь йому обвиснути на тобі я так само собі це дозволяла в мене було багато кролів у ямі під хатою так багато що ніхто ніколи не знав скільки можливо що під землею вони збудували ціле кроляче королівство і повір мені я добре пам’ятаю як одної ночі сам кролячий король лежав разом зі мною на подушці бо пам’ятаю як він дрібно дихав мені в шию а кролі дихають частіше і тоді я дозволила собі забутись – у кролів дуже ніжна шкірка – о Боже што ета за цвєток – матушка хапає з підлоги троянду Адольфо і кладе мені на груди ніби любується як квітка тьмяніє й негарніє набравшись потворності у мого тіла – а потім хтось убив пана Злісного – охоронця державного лісу – знайшли його з перегризеною шиєю біля потоку рушниця відкинута набік і черевики розшнуровані – в Злісного було ворогів ціле село будь-хто міг його вбити але чомусь усі почали звинувачувати моїх кролів казали що їх у мене під городом ціла ферма понаривали тунелі аж до самого Норильська і не один бачив як вони собі спокійно пасуться на лужку недалеко від домівки пана Злісного казали що під землею кролі робляться агресивними хотіли навіть кожного переглядати щоб знайти одного або кількох із зафуцованими кров’ю мордами і скільки я не перечила пояснювала що кролі травоїдні що в них у шлуночках живе спеціальна бактерія яка робить їх не зайцями а кролями тобто цілком світськими мирними і лагідними вони завжди мусять їсти тільки траву інакше повиздихають як руді миші – нічого не допомагало – всі вперлися що кролі перегризли горлянку і фертик на тому – і що було робити – мусила за одну ніч перебити всіх своїх любчиків повкидати в казанок і варити паштет а шкірок було стільки що хоч викладай дорогу до неба – коли ж убивала кролячого короля то почувалася повдовілою чорною вдовою – досі бачу перед собою його невинні розчепірені стегенця і знесилено опущені додолу вуха – опісля горіхами обсадила свій дім – а тут горіхи не ростуть якщо знаєш і я це знала але на зло обсадила щоб більше горя було навколо…