Текст книги "Звірослов"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Corvus corax (ворон)

1

Осінь – пора старих фотографій.

Антоніна Василівна розклала два товсті альбоми з фотографіями в себе на колінах, а самі коліна вкрила пледом.

Жучка – задрипана і паршива собачка Антоніни Василівни – скавулить під дверима. Жучка хоче надвір, у туалет, але Антоніна Василівна в печалі.

– Жучка, – каже Антоніна Василівна, – потерпи хоч раз у житті. Я дивлюся фотографії. Я хочу поплакати!

Жучка продовжує скавуліти.

Врешті, думає Антоніна Василівна, я не пам’ятаю, коли останній раз виходила з нею надвір. Клята стареча пам’ять. Це було вчора? Чи позавчора? Учора мене болів поперек – навряд чи я в такому стані виходила надвір.

– Добре, – каже Антоніна Василівна Жучці. – Йдемо. Твоя взяла.

Антоніна Василівна підводиться з крісла, а Жучка радісно вимахує однією третьою свого надірваного ліфтовими дверима хвоста.

– От сволочі! – вигукує Антоніна Василівна, торкнувшись до батареї у вітальні. – Уже листопад, а опалення і не думають включати!

Одягає своє пошарпане, але колись страшенно модне бордове демісезонне пальто «джерсі». Гладить комірець зі стриженого песця. Взуває чорні чоботи, і на правому, як завжди, розходиться замок.

Треба купити собі нові чоботи, думає Антоніна Василівна, бо скоро не буде в чому вигулювати Жучку. Поруч з метро «Мінська» нещодавно відкрився магазин «Взуття по 50 гривень». Антоніна Василівна бачила на вітрині магазину напис, обвішаний різнокольоровими кульками: «Ми вже відкрились». Треба буде туди зайти. Раз уже відкрились, то треба зайти.

У коридорі Антоніна Василівна завмирає і прислухається.

Ну не може цього бути! Невже знову?! Скільки можна?! Люди остаточно втратили совість!

– Я їм зараз покажу! – викрикує Антоніна Василівна. – Жучка! За мною!

Вона виходить з квартири і спускається на ліфті з другого поверху на перший. Жучка збігає сходами.

Тут, на першому поверсі, музику чути сильніше. Антоніна Василівна йде на звук.

Може, я і присліпувата стала, але зі слухом у мене поки що все гаразд, думає вона. Ні встиду, ні совісті.

У шостій квартирі двері прочинені. Антоніна Василівна сміливо заходить усередину. Жучка дріботить услід за нею.

Зараз я їм влаштую дискотеку, думає Антоніна Василівна. Зараз вони в мене поспівають.

Квартира виявилась нежилою. Ніяких меблів, ніяких побутових речей. Коридорчик і одна кімната з дзеркальними стінами. Антоніна Василівна спершу навіть розгубилася. Власне відображення в дзеркалах їй не подобається.

Яка я стала стара і згорблена, думає.

На підвіконнику масивний магнітофон, увімкнений на повну потужність. Антоніна Василівна корчить незадоволену кислу гримасу, а Жучка береться підспівувати на свій дзявкотливий собачий манер.

– Закрий писок, Жучка, і без тебе тошно!

Антоніна Василівна озирається в пошуках жертви.

І раптом бачить перед собою дивовижну істоту чоловічої статі в атласі і блискітках.

– Господи, що тут відбувається? – бурмоче Антоніна Василівна собі під ніс.

Фавн кілька секунд витріщається на гостю, а потім дивним ненормальним кроком пливе до магнітофона і стишує звук.

Гомік, думає Антоніна Василівна, або ще гірше – трансвестит. Куди я потрапила? Нагло придушать мене тут, і ніхто не спохватиться.

– Що вам треба? – каже істота в атласі і блискітках.

Антоніна Василівна зауважує, що це доволі молодий хлопець, смаглявий, із загельованою чуприною і загримованим обличчям. Синя атласна сорочка з рюшем на розхристаних грудях, чорні широкі штани з лампасами, лаковані туфлі на підборах.

– Молодий чоловіче, ви чого вирядилися, як клоун? – гнівно каже Антоніна Василівна, ніби це її якимсь чином стосується.

– А яке ваше діло? Що вам узагалі треба?

– Вимагаю більше поваги! – видає Антоніна Василівна. – Не шануєте мене, то принаймні вшануйте старість!

– Я ніяк вас не образив.

– Ага, не образили! З одного вашого вигляду мені лупається від сорому лице.

– Я вас не просив на мене дивитися.

– Молодий чоловіче! Ви не живете на безлюдному острові! Будете жити на острові, то, будь ласка, ходіть хоч у спідницях, хоч голяком! А тут, серед людей, прошу, одягайтеся так, як це годиться робити чоловікам!

Хлопець, очевидно, зрозумівши, що швидко конфлікт владнати не вдасться, повністю вимикає магнітофон і підходить ближче до Антоніни Василівни.

– Е-е-е… шановна, що вам від мене треба?

– Антоніна Василівна. Мене звати Антоніна Василівна.

– Антоніна Василівна, що…

– Антоніно Василівно! В українській мові існує кличний відмінок.

Хлопець сердито зціплює зуби.

– Антоніно Василівно! Що вам від мене треба?

Антоніна Василівна випростується з усією гордістю, на яку тільки здатна її старість.

– Ви дуже гучно крутите музику.

– Але я маю на це право! – обурюється хлопець.

– Звичайно, ви маєте право, проте не забувайте, що інші теж мають право. І ваше право, молодий чоловіче, закінчується там, де починається право інших!

– Зараз день, шановна. Чи як правильніше сказати – шановно!

– Не пискуйте мені. Я хочу, щоб ви припинили крутити свою дурацьку музику.

– Вмикати музику дозволено до десятої вечора.

– Якщо вона нікому не заважає.

– А вам вона заважає?

– Заважає! І мені, і Жучці.

– Хто така Жучка?

– Жучка – моя собачка. Музика її збуджує, і Жучка починає скавуліти. Уявіть, що робиться в моїй квартирі, коли ви так невинно собі тут крутите магнітофон.

Хлопець помічає біля ніг Антоніни Василівни паршивого безхвостого пса – суміш болонки, пуделя і благородної бездомності. Йому стає смішно.

– Я не бачу нічого смішного, – каже Антоніна Василівна. – Якщо ви далі вмикатимете музику, я викличу міліцію.

– Міліцію?! Хіба я роблю якийсь злочин?!

– Так. Ви заважаєте мені. Ви заважаєте мені… жити.

Антоніна Василівна розвертається, щоб піти геть.

– Жучка! За мною.

Але Жучка зайнята. Її сечовий міхур не витримав випробовувань музикою і часом.

– Скандальна стара баба!

Антоніна Василівна через ланцюжок на вхідних дверях пильно оглядає свого сусіда з першого поверху.

– О, ви змінили наряд? – каже вона. – Джинси і футболка личать вам куди більше.

– Навіщо ви викликали міліцію?!

– Я вас попереджала. І викличу знову, якщо виникне потреба.

Хлопець втомлено зітхає.

– Може, ми з вами якось домовимося?

– Не думаю, що нам удасться.

– Я не можу без музики.

– А я можу.

– Ви не розумієте.

– Слухайте, – каже Антоніна Василівна. – Мене не цікавить, чим ви там, у вашому притоні, займаєтесь. Але надалі робіть це в тиші. Тиша корисна для таких молодих людей, як ви. У тиші є над чим подумати. А ви, я бачу, думаєте вкрай рідко.

У проймі дверей з’являється Жучка. Вона радісно дзявкотить.

– Ваше подобіє пса насцяло мені на паркет, – безсило каже хлопець.

– Жучці, до вашого відома, більше років, ніж вам!

Антоніна Василівна з гуркотом зачиняє двері.

Хвильку роздумує, а тоді знову їх відчиняє.

Хлопець стоїть там, де стояв.

– Мені не те, щоб цікаво, молодий чоловіче, але так… просто… заради інформації. От, чим ви там займаєтесь?

– Танцюю.

– Танцюєте?

– Танцюю.

Антоніна Василівна мовчки повертається до себе в квартиру.

От зараза, думає вона, мій темперамент доведе мене до могили.

Тільки би не прокинутись… тільки би не прокинутись… Тьху!

Антоніна Василівна розплющує очі. Одразу бачить двох ворон, які сидять на електричних дротах і дивляться на неї через вікно.

Жучка лиже Антоніні Василівні ноги.

– І що я тепер буду робити, – зітхає Антоніна Василівна. – Ще надто рано для усього.

Читати не хочеться. Перемикати телевізор теж. Не хочеться дивитися у вікно, бо там надто мрячно. Нічого не хочеться.

Антоніна Василівна згадує про старі фотографії. Можна було б зайнятися ними.

– Але кого ти обдурюєш, – каже сама собі. – Усі ті фотографії ти знаєш напам’ять. Ти вже надто довго стара.

Антоніна Василівна примушує себе встати. Закутується в плед. Бере з полиці першу-ліпшу книжку і вмощується з нею в крісло. Наугад розгортає книжку.

«Я научилась просто, умножить…»

А що, думає Антоніна Василівна, таки навчилась. Тільки тепер навчилась. Я живу просто, але так, як мені подобається. Мені добре. Спокійно. У мене навіть є деякі плани на майбутнє. Є люди, з якими я іноді зустрічаюся і мило спілкуюсь. Але головне – я. Мені добре самій з собою. А чого ще хотіти? Це в житті головне – коли добре самій.

«Я научилась просто, умножить…»

У цій фразі звучить якась туга, якась болюча гірка самотність. Вона не стосується мене, думає Антоніна Василівна. Я не самотня. У мене є багато що.

– Ти хочеш надвір, Жучка?

Жучка завжди хоче надвір. Вона радісно вимахує навсібіч однією третьою хвоста. Лиже Антоніні Василівні ноги.

– Припини це, Жучка! Я не мила ноги з Великодня!

Може, я й не зробила всього, що хотіла, думає Антоніна Василівна, ходячи базаром у пошуках несепараторної сметани. Далеко не все. Але людина, як правило, хоче більше, ніж може. І це нормально. Людина повинна багато чого хотіти, щоб зробити хоча б щось.

– Ця сметана сепараторна чи натуральна?

Продавчиня молочного відділу пильно розглядає Антоніну Василівну.

– А вам яку треба?

– Натуральну.

– Уся сметана натуральна. Попробуйте. Не сметана, а вершки. Зараз вона ріденька, бо свіжа. Але за ніч у холодильнику загусне так, то ножем не розріжете.

Я, наприклад, ніколи не фарбувала волосся, але завжди цього хотіла, думає Антоніна Василівна.

– А сметана ваша, домашня? – питає в продавчині.

– Моя! Аякже! Чия ж іще?!

– І у вас є корова?

– Жіночко! Ну а звідки, по-вашому, у мене сметана, якби не було корови?

– І як вашу корову звати?

Продавці за сусідніми лотками, які, як виявилося, уже давно слідкують за розмовою Антоніни Василівни і молочниці, пирскають сміхом. Однак сама молочниця спантеличена.

– Звати? Ніяк. Просто корова. Вона має якось зватися?

– У мене, приміром, є собачка, – каже Антоніна Василівна. – Її звати Жучка.

– Ну, то собачка, а то корова.

– Не бачу різниці.

– Не бачите?! Ваша собачка не дає молока!

– Ваша корова теж, – каже Антоніна Василівна, проходячи до наступного лотка.

І ще, думає Антоніна Василівна, я ніколи не була в Буенос-Айресі. Але я багато де не була.

Антоніна Василівна обережно натискає на дзвінок квартири, що нижче поверхом. За мить двері відчиняються.

– Ви?!

– Я теж рада зустрічі. Можна зайти?

– Що вам треба? Я не вмикаю музику.

– Саме про це я хочу поговорити.

Антоніна Василівна без запрошення заходить до квартири.

Танцюрист одягнений у синю атласну сорочку з рюшами на грудях і в чорні штани з лампасами. Цього разу Антоніні Василівні подобається його вбрання.

– Я не буду просити вибачення, – упевнено каже Антоніна Василівна.

– Я і не сподівався.

– Для занять танцями мусять бути інші місця. Якісь там будинки культури, наприклад.

Хлопець мовчить.

– Але в мене є для вас пропозиція, – Антоніна Василівна хвильку роздумує. – Я дозволю вам вмикати музику, якщо…

– Якщо?

– Якщо ви дозволите мені приходити і дивитися.

– Дивитися на що?

– Ну, як ви займаєтесь.

Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.

– Це шантаж, – каже хлопець.

– Це ділова пропозиція.

– Але тут нема на що дивитися, – жертва розгублено розводить руками. – Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.

– А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.

– Навіщо вам це?

Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.

– Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.

– Ходіть у театри.

– Молодий чоловіче, не вчіть мене жити! Якби я хотіла ходити в театри, то ходила б. До речі, як вас звати?

– Віктор.

– Ну то як, Вікторе, ви приймаєте мою пропозицію?

Віктор безпорадно чухає потилицю.

– Ви справжня напасть для мене, – тихо каже.

– Повірте, це не найгірше, що з вами могло статися.

– Добре. Приходьте. Але якщо будете мені заважати, то…

– Я не буду вам заважати. Обіцяю.

Антоніна Василівна задоволено потирає руки.

– Почнемо, – хазяйновито каже вона. – Я тільки збігаю за Жучкою.

– Ми не домовлялися про Жучку!!! Вона сцить на паркет!

– Вікторе, – виразно, по-менторському, каже Антоніна Василівна, – навчіться приймати те, що з вами відбувається, з належною гідністю.

2

Він танцює – вона сидить на табуретці в кутку кімнати і спостерігає. Склавши руки на колінах. Замислено схиливши голову.

Він час до часу ловить у дзеркалі її погляд. Збивається і починає все спочатку.

Жучка умиротворено дрімає біля табуретки, іноді прокидаючись, щоб видати довге пронизливе скавуління.

– У вас все блискуче. Навіть туфлі, – раптом каже Антоніна Василівна.

Віктор удає, що не чує, але тим не менше ніби між іншим зиркає на свої туфлі. Звичайні лаковані танцювальні чоловічі туфлі. Знизує плечима і продовжує танцювати.

Синя атласна сорочка намокає від поту на спині і під пахами.

Минає година – він безперервно танцює. По кілька разів повторює одні і ті ж рухи. Кружляє. Кидається ногами вперед і вбік. Крутить тазом.

– Ви вертите задницею гірше, ніж якась… пропаща жінка, – знову озивається Антоніна Василівна.

– Вам не подобається?

Антоніна Василівна запинається.

– Ну, не знаю. Просто це виглядає непристойно.

– Танець – це завжди непристойно.

– Я колись танцювала в народному ансамблі. Там було все пристойно. Я маю на увазі – ми не вертіли задницями.

Віктор нічого не відповідає. Антоніна Василівна ніяково перебирає пальцями.

– Але я не довго танцювала. Керівничка ансамблю сказала, що я не підходжу. Сказала, що затовста. Хоча сама вона важила не менше ста кілограмів.

Жучка сонно підводить голову і скавулить.

– Ви їй вибачте, – виправдовує Жучку Антоніна Василівна. – Жучка рідко слухає музику. Вона більше любить читати.

Надя – закадична подруга Антоніни Василівни – приходить раз-два на місяць, щоб випити чаю і перевірити, чи все в порядку. Антоніна Василівна відчуває, коли Надя має прийти, фізично. Антоніна Василівна реагує на Надю так, як деякі гіпертоніки на зміну погоди.

– Надєжда! Яка несподіванка! – вигукує з порога Антоніна Василівна.

Надя стала Надєждою дуже давно. У часи своєї молодості вона безперервно наспівувала пісню «Надєжда – мой компас зємной».

– Як поживаєш? – Надя швидким кроком заходить у вітальню, вмощується в крісло біля вікна і протяжно зітхає. – Ну, розказуй, – каже.

Антоніна Василівна знає сценарій бездоганно. Вона присідає на канапу поруч з Надею.

– А що розказувати? Усе по-старому.

Надя тільки цього й чекає.

– Помер Артьомов і Болеславський. Артьомов від інфаркту, Болеславський від цукрового діабету.

Антоніна Василівна смутно пригадує Артьомова і Болеславського.

– Заміть, – продовжує Надя, – умирають самі мужчини. Самі мужчини.

– За статистикою, вони менше живуть, – підтримує розмову Антоніна Василівна.

– При чому тут статистика, Антоніно! Мужчини вмирають з двох причин. Перша – їх заїдають жони, як, наприклад, Артьомова. Подумати тільки – здоровий був чоловік! Спортом займався! Друга причина – алкоголь і неправильний образ жизні.

Надин погляд нишпорить по кімнаті в пошуках компроматів. Надя все знає і всюди встигає. Надя – секретар Бога на землі.

– Може, чаю, Надєжда?

– Давай. Тільки не забудь дві ложки цукру. Не розумію, як можна пити чай без цукру.

Вони переходять на кухню. Надя безцеремонно зазирає в холодильник і в сміттєвий кошик, а Антоніна Василівна вдає, ніби цього не помітила. Усе йде за сценарієм.

– А в тебе що нового? – питає Антоніна Василівна, заливаючи чайник із заваркою окропом.

– Да так, організовую помаленьку соціальну жизнь.

– Соціальну жизнь?

– Уяви собі. Дискотека для старичків. У п’ятницю. Ти обязатєльно маєш бути.

Антоніна Василівна сміється.

– Надєжда! Що ти придумала?! Яка дискотека?!

– Да ти мені ще дякувати будеш! – Надя ображено надуває крихітні вицвілі губки. – Три місяці місце вибивала! Всьо таке, жива музика, мужчин і женщин порівну, мужчин даже більше…

– Мужчини ж повмирали всі…

– Антоніна, не єхіднічай! Всі знакомі просто в захваті. Даша Мєчнікова собі новий наряд спеціально купила. Готуються баби по повній програмі. Завивки, омолодітєльні маски для лиця…

– Ти здуріла, Надєжда.

– А чого здуріла?! Я тебе, Антоніна, не понімаю. Якщо шістдесят лєт, то що – скласти на грудях руки і смерті дожидатися?! А тут – реальна возможность знайти собі на старість мужика.

Антоніна Василівна аж підскакує від хвилювання.

– Та на який чорт він мені здався?! Усе життя без мужика обходилася, так щоб тепер мені криша поїхала?!

– Не кричи, Антоніна, – Надя складає руки докупи, немов у молитві. – Я тобі от що скажу. В старості мужик навіть більше потрібен, ніж в молодості. В молодості чих-пих, сама собі туда-сюда – і добре. А на старість хочеться, щоб хтось поруч був. Не мені це тобі говорити. Сама знаєш. Тільки в позу не понятно для кого стала.

– Пий чай, Надєжда, а то вистигне.

Вони деякий час мовчки п’ють чай. Дві чорні ворони сидять на електричних дротах за вікном. Антоніні Василівні добре видно їхні мордочки і дзьоби.

Надя раптом, як гуска, витягує шию, прислухаючись до чогось.

– Антоніна, – вигукує вона, – як ти це терпиш?! Музика так гримить, що аж люстра труситься!

Антоніна Василівна обережно ставить чашку з чаєм на блюдце.

– Я би на твоєму місці міліцію викликала!

– Я й викликала, – спокійно каже Антоніна Василівна. – Не допомагає.

– Боже, яка молодьож пішла! Слухай, хочеш, я піду туди і таке їм влаштую, що більше ніколи музики не захочеться!

– Не треба, Надєжда, я сама з цим розберуся.

– Ти завжди була така, – Надя знову складає в молитві руки. – Надто інтелігентна, щоб себе захистити.

Надя востаннє пробігається квартирою, щось фіксує собі у своїй маленькій голові, прицмокуючи, і вирушає далі в пошуках нових пліток і смертей.

– Гляди мені, Антоніна, як не прийдеш на мою дискотеку – обіжуся по гроб віку. В цю п’ятницю. Я тобі ще нагадаю по телефону. Не хочеш мужиків, то хоч старих знакомих побачиш. А то сидиш тут, як тхір у норі.

– Слава богу, – бурмоче собі під ніс Антоніна Василівна, коли за Надею зачиняються двері.

Але на спокій сподіватися ще зарано. До вечора Антоніна Василівна співатиме «Надєжда – мой компас зємной».

Антоніна Василівна спершу навіть не зрозуміла, що відбувається.

Вона добре поспала, її нічого не боліло, нічого не снилося. Вона встала з ліжка і за звичкою підійшла до вікна. Упевнитися в тому, що світ ще на місці. І він був на місці, але білий.

– Жучка, сніг випав, – тихо каже Антоніна Василівна.

Жучка з радісним гавчанням вистрибує на підвіконник.

– Тепер буде легше, – продовжує Антоніна Василівна. – Я люблю сніг. Люблю зиму. Узимку всі люди стають дітьми.

Антоніні Василівні страшенно хочеться різдвяної їжі. Куті і вареників з оселедцем. Разом. Однією ложкою кутю, іншою – вареник з оселедцем. Антоніна Василівна ковтає слинку. Вона вже сто років не їла цих вареників.

– Жучка, вдягайся! Ми йдемо!

Антоніна Василівна навстіж відчиняє шафу з одягом. Шафа забита блузами, сукенками і светрами різних років і фасонів.

Так, думає Антоніна Василівна, сьогодні я одягнуся по-святковому. Сьогодні свято.

– Вікторе, я вас вітаю, – урочисто щебече Антоніна Василівна.

– З чим? – ліниво питає Віктор.

– З першим снігом.

Антоніна Василівна подобається собі. Вона стає посеред дзеркальної кімнати, розглядаючи свій наряд з усіх сторін.

– Я вас не впізнаю, Антоніно Василівно, ви одяглися як справжній клоун! Що за сорочка?! Що за спідниця?! Ви зібралися в бордель?

Віктор насолоджується кожним своїм словом. Око за око, думає він.

– А босоніжки? На вулиці зима, а ви в босоніжках. Антоніно Василівно, з вами все гаразд?

– Хлопче, сьогодні в мене дуже хороший настрій, і вам не вдасться його зіпсувати. Швидше навпаки.

– Тобто ви МЕНІ зіпсуєте настрій?

Антоніна Василівна пропускає його репліку повз вуха.

– Мені прийшла в голову геніальна ідея, Вікторе.

– Я вже її боюся!

– Ну чого так відразу, – Антоніна Василівна присідає на табуретку. – Ви мені подобаєтеся саме за сміливість.

Віктор вимикає магнітофон.

– Розумієте, – починає Антоніна Василівна, – мене завжди всі боялися. Ви не питали, а я вам не казала… Я майже сорок років пропрацювала у школі…

– Я мав би здогадатися, – Віктор корчить театральну гримасу. – Ви абсолютно неадекватні. Кажуть, учителів зі стажем не допускають свідчити в суді. Надто мінливий психічний стан…

– Молодий чоловіче! Слідкуйте за своїм язиком!

Антоніна Василівна нервово йорзає на табуретці.

– Не стовбичте. Присядьте, – каже.

Віктор спирається ліктями на підвіконник.

– У цій кімнаті одна табуретка, і ви зайняли її.

Він глузливо всміхається, і Антоніна Василівна зауважує, що їй це подобається.

– Я викладала літературу.

– Ого! Я думав математику. Як правило, математички найнестерпніші. Та, що вчила мене, її звали Мирослава Миколаївна, так ось – вона любила бити дітей указкою по пальцях.

– Я ніколи не била своїх учнів! – спалахує Антоніна Василівна і вже спокійніше додає: – Вони і без того мене боялися.

– Я вважаю, що це неправильно.

– Я теж так вважаю. Але учні все одно боялися. Хоч я ніколи навіть голос не підвищувала. Я була добрим учителем.

– Можу собі уявити.

В Антоніни Василівни горять щоки.

«Якби він міг побачити мене тоді, сорок років тому, чи я сподобалася б йому?»

Антоніна Василівна встає з табуретки і відвертається. Бачить у дзеркалах відображення його відображення. Воно з цікавістю за нею спостерігає.

– Антоніно Василівно, ви так рівно тримаєте спину, що багато хто з бальників вам би позаздрив.

– Моя покійна бабця штурхала мене кулачками в спину, коли я сутулилась. Я досі іноді відчуваю ці її кулачки.

Антоніна Василівна глибоко вдихає.

– Але ось що я вирішила… подумала. Я буду викладати вам літературу.

Віктор здивовано округлює очі.

– Адже ви за своїми танцями все профукали, хіба ні? Сумніваюся, щоб ви прочитали більше ніж десять книжок. Так, я даю вам не більше десяти книжок.

– Антоніно Василівно, але…

– Це не займатиме багато часу. Кілька годин на тиждень. Ви не уявляєте, як багато цікавого я можу розказати. Література – це світогляд. Без літератури ви ніхто. Вош дрожащая.

Віктор мовчить.

– Не думайте, навіть для того, щоб танцювати, треба знати літературу. Ви не зможете без літератури добре танцювати. Танці – це не мова тіла, як ви собі думаєте, це, мова… душі…

О боже, що я виговорюю, думає Антоніна Василівна.

– Але мені не потрібні уроки літератури.

Антоніна Василівна дивиться на нього і впевнюється, що це правда. Він не жартує. Йому не потрібні уроки літератури. Він говорить серйозно і остаточно.

Антоніна Василівна здригається ніби від удару. Чує, як кров стікає в ноги, чує, як крихітні кулачки тереблять спину, і голос бабці звідкись ізсередини: «Ти, вороже кривавий, тобі тільки гульки в голові».

Дурепа, думає Антоніна Василівна, яка ж я дурепа!

Вона мовчки кидається геть з кімнати, а Жучка, вишкіривши зуби, тричі люто гавкає на Віктора і дріботить услід за хазяйкою.

– Ти прийшла! Молодець! Я знала, що ти прийдеш!

Надя обіймає Антоніну Василівну. Від Наді заносить ядучим малиновим запахом за десять гривень.

– Як тобі наша дискотека? Супер, правда?

Антоніна Василівна оглядає з десяток бабів різного стану збереженості, з паличками і без, розмальовані, нарядні, схожі на монструозних ляльок. Діди – їх п’ятеро – ніяково стовбичать поруч, намагаючись сховатися один за одного. Ще двоє – музиканти. Сидять на мініатюрних розкладних стільчиках і грають на потріпаних баянах.

– І музика жива. Усе, як має бути, – говорячи це, Надя цвіте і пахне ще дужче.

Музиканти заводять якийсь ностальгійний віденський вальс. Дві баби, навряд чи знайомі між собою, без жодного слова, без анінайменшої емоції на обличчі, беруть одна одну попід руки і немов дерев’яні тут же, на місці, переставляють ноги, імітуючи танець.

– Я не думала, що дискотека, як ти, Надєжда, це називаєш, відбуватиметься в переході метро, – каже Антоніна Василівна.

Надя наперед заготувала собі контраргументи.

– Дорогуша, – вигукує вона, – цей перехід на «Театральній» – саме підходяще місце для нашої дискотеки! Подивися – ніби справжній бальний зал. Усюди мармур, підлога шо нада, колони. А яка акустика – лишень послухай!

Віденський вальс у розпалі. Інші баби, беручи приклад з найсміливіших, теж попарувалися і танцюють. Діди нервово курять збоку.

– Крім того, – продовжує Надя, – у цьому переході ніколи не буває людно.

– Слава богу, – бурмоче Антоніна Василівна.

Одинокі пасажири, час до часу заходячи і виходячи з метро, на мить зупиняються, зачудовано спостерігаючи за дійством.

– Вони дивляться на нас, як на зоопарк, – кидає Антоніна Василівна.

– Та вони завидують, Антоніна! Подивися, як баби розгулялися. Нічо-нічо. Зараз і мужики підуть в оборот. Кстаті, це ще одна причина, чого я вирішила робити дискотеку тут. Щоб нагадати обществу про нас – старичків. Щоб общество побачило нас. Що ми ще не кончені.

– Але ми вже кончені, Надєжда…

Згорблений дідок з масною усмішкою виринає перед Антоніною Василівною:

– Потанцюємо, гражданочка?

– Я не танцюю, – суворо відрубує Антоніна Василівна.

– Відмовляти дуж-ж-же некультурно, – дідок усміхається ще масніше, усією своєю пожовклою вставною щелепою, і наполегливо тягне Антоніну Василівну за лікоть.

Надя по-змовницьки їй підморгує.

– Ви не розумієте, що вам говорять? – Антоніна Василівна перекрикує вальс. – Я не танцюю.

– Але чому? Я вам не нравлюсь?

– У мене замок на правому чоботі розійшовся!

Кавалер раптово дає Антоніні Василівні спокій і повертається до знудженого чоловічого товариства.

– Ти же вчителька, Антоніна, – шепоче Надя.

Вона почервоніла як рак, готова придушити Антоніну Василівну голими руками.

– Ти позориш мене як організатора.

– Але я сказала правду, Надєжда, подивися, – Антоніна Василівна нахиляється і демонструє Наді заржавілий замок на правому чоботі.

– Не юродствуй! Ти вже зовсім психічна?

– А що я такого сказала?

– Ну знаєш, Антоніна!…

Надя розвертається і йде до відфутболеного Антоніною Василівною дідка.

– Можна вас запросити потанцювати, Констянтін Констянтіновіч?

– Канєшно, гражданочка!

– Ви, Констянтін Констянтіновіч, не звертайте на мою подругу уваги. Вона трохи не в собі. Літераторша, знаєте. А це у них професіональне.

Антоніна Василівна піднімається з переходу на поверхню і йде вулицею Пушкінською в бік парку Шевченка. Падає мокрий сніг. Халява правого чобота теліпається по асфальті. Песець на комірі бордового демісезонного пальта «джерсі» намок і зі стриженого став лисим.

Яка я жалюгідна сьогодні, думає Антоніна Василівна. Аж приємно.

Голі і чорні крони навколишніх дерев чомусь нагадують Антоніні Василівні залізничні колії.

Вона заходить у безлюдний парк і сповільнює крок.

У парку треба ходити так, ніби в тебе пульс двадцять ударів на рік, думає.

Біля пам’ятника Шевченку Антоніна Василівна сідає на мокру, притрушену снігом лавку.

Я подібна на бездомну алкоголічку, думає Антоніна Василівна, але що з того? Чим вона гірша за мене?

Антоніна Василівна згадує ту алкоголічку, яку бачила нещодавно по телевізору. Алкоголічка місяць, як вийшла з в’язниці. Волосся ще не встигло відрости. Така підпухла і чорна. Вона сиділа на лавочці в якомусь парку, можливо, навіть парку Шевченка, і казала журналісту: «У мене нема паспорта. Загубила. І грошей нема, щоб новий паспорт зробити. Ніхто мене не щітає за чєловєка. А в конституції записано, що каждий чєловєк – лічность. Я – лічность. Зробіть щось для мене».

На лавку до Антоніни Василівни підсідає чоловік років сорока, одягнений так, як одягаються рибалки в негоду. Під пахвою в нього коробка з шахами.

– Шахи? – каже Антоніна Василівна. – Пограємо?

Чоловік презирливо оглядає Антоніну Василівну.

– Я граю на дєньгі.

– Я згідна. Ставлю свої чоботи… тобто п’ятдесят гривень.

Чоловік ще раз оглядає Антоніну Василівну, але цього разу з підозрою.

– Ти підіслана?

– Ні, я вчителька.

Чоловік вагається.

– Покажи дєньгі, щоб я бачив, що вони в тебе вообще є.

Антоніна Василівна виймає з кишені п’ятдесят гривень.

– Ідьом під навєс. Тут фігури намокнуть.

Вони йдуть у скверик поруч з громадськими туалетами.

Чоловік блискавично розкладає на дошку фігури.

– Ти хоть грати вмієш? – питає Антоніну Василівну.

Та не відповідає і робить перший хід білими.

Через двадцять хвилин супротивник Антоніни Василівни здивовано вигукує:

– А ти, дамочка, на виїграш граєш!

– Я завжди виграю. Через два ходи мат, – спокійно каже Антоніна Василівна. – Давай п’ятдесят гривень.

3

– Вікторе?

– Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.

– Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.

Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.

– Може, хочете чаю з печивом?

Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.

У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.

– Ви скучили за мною? – питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.

– Я звик з вами сперечатися, – Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.

– Що ж, давайте посперечаємося.

– Давайте.

Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.

– Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.

Віктор сідає в крісло.

– Що ви зараз читаєте? – питає.

– Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.

– Мені дійсно цікаво.

– Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.

Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.

– Ви п’єте чай з цукром?

– Без.

– Скільки вам років, Вікторе?

– Двадцять. А вам?

– Двадцять п’ять.

– Виглядаєте молодшою.

– Дякую.

Жучка з недовірою поглядає на гостя.

– Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?

– Старію.

– Це, напевно, дуже нудно.

– Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.

– На дискотеці?

– Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.

– Вітаю, – Віктор відкидається на спинку крісла. – Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.

Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.

– Я вмію танцювати! Деякий час я танцювала в народному ансамблі, я казала.

– На дискотеках грають «подоляночку»?

– Слухайте, нахабний молодий чоловіче! Не обов’язково вміти танцювати, щоб мати успіх у кавалерів!

Віктор встає з крісла.

– Покажіть, як ви танцюєте.

Він демонстративно виходить на середину кімнати.

– Ходіть сюди. Потанцюємо.

– Йдіть до дідька!

– Боїтеся?

– Я нічого не боюся.

Антоніна Василівна стає навпроти Віктора.

– Тільки прошу без викрутасів задницею.

– Як скажете.

Антоніна Василівна з першого ж кроку наступає йому на ногу.

– А що ми взагалі танцюємо?! – не то звинувачує, не то виправдовується вона.

– Повільний вальс.