Текст книги "Звірослов"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Таня Малярчук
Звірослов

Gallus domesticus (курка)

1

– Як тебе звати?

– Капітоліна.

– ???

– …але можна просто Ліна.

– Ну чого ж. Капітоліна так Капітоліна, – він сміється. – Скільки тобі років?

– Двадцять три. Буде. Через три з половиною місяці.

– Ти приїхала до Києва недавно?

– Два дні тому.

– Чому до Києва?

– Як вам об’яснити… Я дуже люблю «Київський» торт. А свіжим він тільки у Києві буває. Ну дуже люблю «Київський» торт! Жити без нього не можу.

– Де мешкаєш?

– У подружки.

– Розумієш, ми не зможемо забезпечити тебе житлом. Ми не державна компанія.

– Я розумію.

– Ми не вимагаємо стажу роботи, вищої освіти, тому…

– Я закінчила курси ажурного плетіння! У мене є міжнародний сертифікат! І ще я вмію вишивати бісером…

– …тому зарплата не дуже велика.

– Я розумію. Мені багато не треба, – регоче, а потім злякано прикриває рот долонею. – Вибачте, я деколи так сміюся, невпопад. Вибачте.

– Будеш працювати в рибному відділі.

– Як гарно! Я люблю рибу.

– Багато любові не знадобиться. Я б сказав – навпаки.

– А що конкретно треба буде робити?

– Виловлювати з акваріума живу рибу і…

– І…?

– І відрізати їй голову.

Капітоліна голосно регоче, а потім злякано прикриває рот долонею:

– Вибачте, вибачте мені.

Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить – гроші, а значить – «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.

Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна. Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси – ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.

Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?

Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.

Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.

«Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.

Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.

Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.

– Вибачте, – радісно щебече вона, – ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?

Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.

Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.

– Обережніше! – кричить Капітоліна. – Ви мене затопчете!

– Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!

– Я двігаюсь!

– І двігайся!

– І двігаюсь!

Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.

Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі – і стати. Це як з прививкою Манту.

Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

«Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я – принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще – Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.

Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.

Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?

Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.

– Як «Лук’янівська»? – тараторить Капітоліна. – Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!

Пасажири перезираються між собою і знизують плечима.

– Він забув? – Капітоліна мало не плаче. – Водій поїзда забув? Чи подумав, що на «Львівській брамі» ніхто не виходить? Я виходжу! Мені треба на «Львівську браму»!

– Дєвушка, ти с луни свалілась?

– А якщо з луни, то що? Звалюватись з луни ніхто нікому не забороняв.

– Жаль. Надо би.

Капітоліна виходить на «Лук’янівській» і сідає на дерев’яну лавку посеред платформи.

Нічого страшного, думає вона. Зараз я зберуся з думками, заспокоюся і вирішу ситуацію. Одну станцію метро можна і пішки пройти.

Незнайомий чоловік у темно-синьому, схожому на шкільну хлопчачу форму костюмі підходить до Капітоліни і ввічливо вітається. У нього в руках незрозуміле червоне кружальце на паличці і рація.

– Капітоліна? – питає чоловік.

– Я.

– От і добре. Я боявся, що не впізнаю Вас, але не впізнати таку неземну красу неможливо.

Капітоліна розквітає від гордощів. Витирає рукавом почервонілі очі.

– Ви – кучер?

– Завжди до Ваших послуг, – і чоловік елегантно присідає в реверансі.

– Уявляєте, поїзд не зупинився на «Львівській брамі»! – скаржиться Капітоліна, підводячись з лавки.

– Таке іноді трапляється, але не переймайтеся. Ходімо за мною. Я Вас швидко довезу, куди треба.

– Ви на кареті?

Кучер подає Капітоліні руку.

– Ну звичайно, Ваша Високосте.

– Капітоліна, Київ – це місто возможностей, – подружка Капітоліни, Натаха, старша на п’ять років. Вона вже перевдягнулась у нічну сорочку і збирається лягати спати.

– Я тебе не дуже розумію, Натаха.

– Що тут непонятного? У Києві ти можеш стати будь-ким, ким тільки захочеш, або навпаки, стати ніким.

– Натаха, я не хочу стати ніким.

– Ти і не станеш. Главне не розпускати соплі і мати опрідільонну ціль. От дивися. Я офіціантка у нічному клубі, да? Но в мене є ціль. Я хочу стати адміністратором цього нічного клубу. Та шо там адміністратором?! Главним адміністратором! Поняла? У мене є опрідільонна ціль.

Капітоліна ворушить бровами. Так вона демонструє активну роботу думки.

– Від завтра я буду працювати в супермаркеті. У рибному відділі, – бубонить Капітоліна.

– Це непогано для начала. Багато хто пройшов через супермаркети. Але ти ж усвідомлюєш, що все життя не можеш там працювати? На рибі.

– Звичайно, не можу, – Капітоліна по-дитячому надуває губки. – Але в супермаркеті багато відділів. Можна раз у рік їх міняти для разнообразія.

– Ну ти дурна, прям як курка, Капітоліна!

– Не називай мене куркою, Натаха!

– Харашо, ти просто дурна. Сконцентруйся. Вибери собі яку-то ціль.

Натаха залізає в ліжко.

– Натаха, а як це зробити? В смислі, як вибрати ціль? Яку ціль?

– Я не можу вибрати її за тебе. Це твоє лічне дєло. Твоя жизнь.

Капітоліна вимикає світло і теж залізає в ліжко. Крутиться. Голова кипить від можливих життєвих планів.

– Натаха, ти спиш?

– Угу.

– Допоможи мені, умаляю! Придумай мені що-не-будь.

– Ну, стань директором супермаркету, наприклад.

Капітоліна вибухає реготом.

– Натаха, ти шо?! Куди мені?! Та я, чесслово, табличку множення знаю лише до семи.

– Велике діло. Виучи.

– Придумай щось інше, Натаха. Пожалуста.

Натаха незадоволено повертається до Капітоліни.

– Підемо легшим путьом. Подумай, Капітоліна, що ти любиш робити?

Капітоліна не довго розмірковує над відповіддю:

– Я люблю дивитися на себе в дзеркало і їсти «Київський» торт.

– Ну ти прям курка куркою!

Натаха відсувається до стіни і накривається ковдрою з головою. Капітоліна залишається сама в жорстокому світі невизначеності. Зажурено зітхає.

– Директором супермаркету я не стану, – міркує вголос Капітоліна, – але я можу стати ДРУЖИНОЮ директора супермаркету.

Капітоліна прочитала не так багато книжок, але ті, що прочитала, як одна, були про безсмертне неземне кохання. Капітоліна може вважатися спеціалістом із неземного кохання. Капітоліна сама – втілення кохання. Крихітне худеньке тіло, світле кучеряве волосся, задертий догори носик і великі зеленющі очі, не зіпсуті митарствами голодного розуму.

Фартушок і акуратний білий чепчик дуже личать Капітоліні. Вона стоїть поруч з гігантським акваріумом, у якому плавають такі ж гігантські чорні риби, і дивиться на своє відображення на акваріумному склі. Капітоліна собі подобається. Рибам теж. Риби зажурено туляться ротами до акваріумних стін, ніби просячи у Капітоліни дозволу на один поцілунок.

Коля, напарник Капітоліни у рибному відділі, вправно розрубує щойно привезену тушу лосося на рівні шматки. Коля – мовчазний дебелий хлопець із завжди опущеним поглядом. Фартушок і білий чепчик йому страшенно не пасують. У такому наряді Коля схожий на трансвестита.

– Ти постійно мовчиш, Коля, – каже Капітоліна.

Коля справді мовчить.

– Тобі неприємно говорити зі мною? Чи просто не маєш що сказати?

Коля складає шматки розрубаного лосося на вітрину, устелену подрібненою кригою. Відкриває здоровенне відро з морською капустою і фасує капусту по двісті грамів у пластикові коробки.

– Та мені й не треба, щоб ти зі мною говорив! – злиться Капітоліна. – Великий пан!

До акваріума підходить делікатна літня жіночка і довго розглядає його вміст.

– Виловіть мені, будь ласка, он оту жирненьку щуку в крапинку, – каже Капітоліні.

Риби в акваріумі полошаться.

– Яку? – допитується Капітоліна, беручи в руки сачок. – Ту, що так сумно дивиться, чи ту, яка заховалася за двома коропами?

– Ту, що заховалася за коропами.

Капітоліна пхає сачок в акваріум і невміло з ним вовтузиться. Піймана щука брикається. Забризкує водою Капітолінин фартушок.

– І почистіть її, будь ласка, – каже делікатна жіночка.

Капітоліна голими руками виймає щуку із сачка. Кладе на залізний стіл поруч з акваріумом. Щука конвульсивно вигинається, гамселить по столу хвостом, широко розкриває рота, і Капітоліна боїться, що зараз із цього рота вилетить громоподібний риб’ячий крик.

– Бідна, – шепоче Капітоліна і гладить щуку по спині. Щука трохи заспокоюється.

– Ви мені вибачте, – звертається Капітоліна до делікатної жіночки, – я сьогодні перший день на роботі. Це моя перша риба. Трохи шкода її, знаєте.

Делікатна жіночка співчутливо киває головою.

– У дитинстві, – лепече Капітоліна, – я читала «Енциклопедію благородних дівиць». У цій енциклопедії було все, що потрібно знати жінці. Як варити раків, наприклад. Знаєте? Треба їх кидати зразу в окріп. Так раки вмруть миттєво. Якщо кидати раків у теплу воду, то смерть їхня буде повільною і страшною. А це не гуманно, розумієте мене? Жінка повинна бути гуманною.

Делікатна жіночка нетерпляче потирає руки.

– Але про щук в енциклопедії нічого не писали, – каже Капітоліна. – Як її вбити так, щоб гуманно? Може, якийсь укол з отрутою миттєвої дії? І чого риби взагалі живі?! Нехай би плавали в річках уже мертві!

– Дєвушка, можете швидше? – делікатно нагадує про себе делікатна жіночка.

Капітоліна бере величезного ножа і прикладає його сталеве лезо щуці до голови.

– Зараз-зараз, – каже Капітоліна. – Зараз-зараз.

Щука завмирає. Її сиве водянисте око винувато дивиться на Капітоліну. Так, немов перепрошує за те, що своїм існуванням провокує Капітоліну до злочину.

– Не бійтеся, тисніть, Ваша Високосте, – нашіптує щука. – Мені не буде боляче. Я не відчуваю болю.

Капітоліна крізь сльози тисне на ніж і жабра щуки роздуваються як крила.

Капітоліна плаче і тисне на ніж усе дужче.

– Дєвушка, ну що ви тут мексиканський серіал устроїли? – делікатна жіночка, як то зазвичай буває, виявляється зовсім не делікатною.

Коля, який увесь час никав поруч, відбирає в Капітоліни ніж і зі знанням справи, одним точним ударом відрубує щуці голову.

Капітоліна довго дивиться на Колю заплаканими зеленющими очима, а потім випалює:

– Вбивця! – і, закривши лице руками, біжить у туалет митися.

Він, як і напередодні, сидить за столом, копирсається в документах.

Капітоліна тихенько заходить у кабінет.

– Можна, Альберт Романович?

Він жестом запрошує сісти на стілець біля столу.

Капітоліна сідає. Знервована.

Як я зараз виглядаю? – думає вона. Напевно, жахливо. Треба було нафарбувати губи. І тоналкою заїди замастити. Заїди – це моє прокляття. Скоро взагалі рот не зможу відкривати.

– Капітоліна, – він зводить на неї свій гострий суворий погляд. – Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликав?

– Здогадуюся, – киває Капітоліна, а в самої мурашки по шкірі.

Усміхається однією з тих чарівних посмішок, яких можна навчитися лишень перед дзеркалом.

– Добре, якщо здогадуєшся.

Він зітхає, немов має щодо сказаного великі сумніви.

– Сподіваюся, такого більше не повториться. Адже не повториться?

– Чого?

– Комедії з рибою.

– Ну яка ж це комедія?! – зривається Капітоліна. – Я так плакала!

Альберт Романович мовчки дивиться на Капітоліну.

Яка ж вона дурна, думає він.

– Це так жорстоко – відрізати рибам голови, – каже Капітоліна. – Дуже жорстоко.

– А свиням не жорстоко?

– Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.

– І це не жорстоко?

Капітоліна опускає голову.

– Жорстоко, – бурмоче ледь чутно.

– А корів убивати не жорстоко?

– Корів особливо жорстоко… – Капітоліна схлипує.

– А коней, а індиків, а качок, а кроликів, – кричить Альберт Романович, – але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?

– Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.

Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.

– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.

– Я все зрозуміла.

Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.

– Що ти зрозуміла, Капітоліна?

– Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…

– Але?

– Але і багато любові.

Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?

– Що мені з тобою робити, Капітоліна?

– Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.

– Будеш? – Альберту Романовичу раптом стає смішно.

– Буду, Альберт Романович.

Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.

– Риби мене зрозуміють.

Капітоліна наминає «Київський» торт.

– Як я його люблю! Який він смачний!

– А скільки має калорій! – Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. – Як тобі на роботі? – питає в Капітоліни.

– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.

– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.

– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.

Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.

– І де ти дінешся?

– Ну, – загадково усміхається Капітоліна, – у мене є ідея.

Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.

– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!

– Хто?

– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться – прямо мурашки по шкірі.

– Він шото має до тебе?

– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?

Натаха пиляє нігті.

– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.

– Капітоліна влюбилась… – констатує Натаха.

– От ти пиляєш нігті, Натаха, – раптом задумано каже Капітоліна, – а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?

– Я ніколи не бачила живих курей, – відповідає Натаха.

Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:

– От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.

2

Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.

Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.

Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.

Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.

Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.

Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.

Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.

Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.

Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій вітрині, трохи заспокоюється. Вона, може, не така елегантна, але дуж-ж-же вродлива. У любовних романах про неї могли б написати: « Навіть у білому чепчику і фартушку прислуги Капітоліна з першого погляду привертала до себе увагу; її хотілося вдихнути як свіже повітря».

Капітоліна всміхається сама собі. «Її хотілося вдихнути як свіже повітря».

– Доброго ранку, Альберт Романович, – урочисто виголошує Капітоліна, трохи заголосно як для такої буденної фрази.

– Капітоліна, – він елегантно киває головою у відповідь і, проходячи повз, тихенько докидає:

– Тобі пасує форма. Особливо чепчик.

Капітоліна шаріється. Капітоліна готова стати повітрям, яке він вдихне.

– Пасує, – погоджується вона, – але я би краще обійшлася без чепчика. Я люблю ходити з розпущеним волоссям.

Покійна Капітолінина бабця завжди казала, що найкраще волосся – розпущене. Чим довше, тим краще, щоб було розпущене. Нехай люди дивляться на нього, а особливо чоловіки. І що б чоловіки не казали, саме довге розпущене жіноче волосся приваблює їх найбільше. Можливо, вони навіть не підозрюють про це. Адже чоловіки рідко коли дають собі відлік у тому, що керує їхніми вчинками. Вони наївно думають: честь, гідність і гордість. Але ж ні. Жінка. Тобто її волосся.

Волосся має бути живе.

– Що це значить – живе? – трохи глузливо запитує Натаха.

Вони з Капітоліною стоять у ванній напроти дзеркала і досліджують волосяний покрив власних голів. Волосся у Натахи коротко стрижене, висвітлене, з елементами нерівномірно облізлої рудизни.

– Я сама добре не розумію, – каже Капітоліна, – бабця завжди пояснювала цей пункт розпливчасто, образно шолі. Живе волосся, повторювала вона, це волосся, яке ворушиться.

– Само?

Капітоліна знизує плечима.

– Так бабця казала. Волосся має ворушитися.

– Шото твоя бабця тут напутала, – Натаха підходить до дзеркала впритул, і її волосся їй здається швидше мертвим, аніж живим.

– Щоб волосся ворушилося, – жвавіше продовжує Капітоліна, – його треба раз у тиждень мастити яєчним жовтком або кислим молоком і промивати відваром з кропиви. Але найкраще робити примочки на волосся з ранкової сечі трирічної дитини.

Натаха з недовірою дивиться на Капітоліну, потім знову на своє волосся, потім знову на Капітоліну.

– Де я тобі візьму трирічну дитину?! – і, ніби отямившись, додає: – А у твоєї суперумної бабці яке було волосся, Капітоліна?

Капітоліна якраз цього запитання боялася найбільше.

– Бабця не мала волосся. Бабця була зовсім лиса.

– От ти, Коля, скажи мені чесно, тобі подобається моє волосся?

Коля сидить на табуретці біля службового виходу і їсть принесений з дому бутерброд. Капітоліні не видно, з чим бутерброд, можливо, тільки з маслом. Капітоліна теж голодна, але бутерброд з маслом ніколи не їла б.

– Коля, з чим твій бутерброд?

Коля мовчить.

– Коля, скажи мені чесно, я тобі не подобаюся вся, да? Ані моє волосся, ані я взагалі. Не подобаюся, да?

Коля мовчить.

– Але за що? Що я тобі зробила?

Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.

– Мене всі люблять, – плаче вголос, – бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.

Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.

– Це мені? – від здивування Капітоліна перестає ревіти. – А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.

Усе одно бере бутерброд і надкушує.

– А ти добрий, Коля, – каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. – Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.

Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.

– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?

Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.

– Натаха, тут попахує криміналом! – збуджено каже Капітоліна. – Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.

– Я нічого не чула, – сонно відповідає Натаха. – Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.

– І таких людей, як ти, – більшість, – ображається Капітоліна. – Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.

– Ти куди? – Натаха висуває голову з-під ковдри.

– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.

– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!

Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.

– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють – ти будеш винна.

– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох? – Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається. – Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?

Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.

– Мороз, – шепоче Натаха. – Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, – тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, – скаже він, і погляд його потеплішає, – щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

– Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

– Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

– Гупало дуже сильно, – пробує аналітично мислити Капітоліна. – Це означає, що падало звисока.

– Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

– Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

– Ходімо, – ниє вона.

– Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

– А я тобі казала! – сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед. – Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

– Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.

– Що це, Капітоліна?

– Це батон, – тихо каже Капітоліна. – Білий, черствий батон.

Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, – тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз – що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна – і в цьому її… як це слово?… шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім – уміти рахувати.

Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.

Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».

Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.

«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»

Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.

«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».

Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.

– Капітоліна, що ти тут робиш?

– Я… Я до вас. Маю розмову.

– Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…

– Недовго.

Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.

– Що ти хотіла?

Альберт Романович повертається до свого столу.

– Я…

– Ну?

– Я прийшла вам подякувати, – бурмоче Капітоліна. – Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.

– Вітаю.

Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.

– Це все? – Альберт Романович нервово соває великий перстень на правій руці туди-сюди.

– Хіба цього мало?

– Капітоліна, у мене за півгодини важлива зустріч. Мені треба йти. Якщо в тебе більше нема…

– Є!

Альберт Романович залишає в спокої свій перстень і пильно роздивляється Капітоліну.

Цікаво, чи ворушиться зараз у мене волосся, думає Капітоліна. О, лиш би ворушилось!

– Взагалі-то, – випалює Капітоліна, – я прийшла вам поскаржитись.

– На що?

– Не на що, а на кого. На свого напарника.

– На якого напарника?

– На Колю. Я не можу з ним працювати. Він постійно мовчить. За місяць роботи він жодного слова мені не сказав, уявляєте?! Так можна в дурку загриміти! Ні тобі «добрий день», ні «будь здоров». Скажіть йому щось. Скажіть, щоб він зі мною говорив!

Альберт Романович регоче. Бере свій дипломат і рушає до виходу.

– Ти місяць з ним пропрацювала і нічого не зрозуміла, Капітоліна?

– Що не зрозуміла?

– Твій напарник не може говорити. Він німий.

Капітоліна розгублено стоїть посеред кабінету.

– До побачення, Капітоліна, – підганяє її Альберт Романович. – У мене справді обмаль часу.

– До побачення.

Проходячи повз свого боса, Капітоліна знову вловлює його запах.

Фу.

Покійна Капітолінина бабця була зовсім лиса.

Зараз не має значення, як її звали, хоча живим часто кортить називати мерців на імена. Капітоліна без вагань сказала б, що її бабцю звали Маргарита. Хоча вірити Капітоліні не варто.

І ось, покійна Капітолінина бабця – Маргарита. Молодою вона мала дивовижно розкішне волосся. За таке волосся більшість жінок продали б свою душу. І можливо, Маргарита народила собі немовля лишень для того, щоб кожного ранку мати дитячу сечу і робити з неї на волосся примочки.

Волосся не те, щоб блищало. Воно сяяло.

Маргарита ніколи не зав’язувала волосся у вузол чи хвіст, ніколи не носила головні убори, навіть у найлютіші зими. Вона казала, що волосся її гріє краще за будь-яку хустку. Ймовірно, вона мала на увазі щось зовсім своє, коли говорила «гріє».

Чоловік Маргарити прийшов за нею, коли Маргариті виповнилося чотирнадцять років. Йому приснилась Маргарита та її волосся. Приснилось усе до найдрібнішої деталі: Маргаритине село, будинок, батьки, пічка в будинку, колір скатертини, якою був накритий у вітальні стіл.

Прокинувшись, він заявив усім родичам, що сьогодні одружиться. Зібрав сватів і поїхав шукати свій сон. Село виявилося реальним. І будинок Маргарити. Її батьки, і пічка, і скатертина.

Він зайшов до чужої хати і відразу, з порога, крикнув:

– Я беру вашу доньку за дружину!

Маргарита якраз була в сусідній кімнаті. Вона почула його голос і все зрозуміла. Вона не опиралась, а прийняла долю, як належне. Пізніше Маргарита повторювала Капітоліні, що жінку треба приходити і брати. Жінка піде за того, хто наважиться не спитати в неї дозволу.

– Але ж їй тільки чотирнадцять років! – заголосила Маргаритина мама. – Куди їй одружуватись?!

Маргарита вийшла з кімнати до гостей, і її волосся засяяло яскравіше, аніж десять свічок, аніж усі свічки світу.

– Усе добре, мамо, – сказала Маргарита. – Я згідна.

Вони прожили разом сорок сім років, аж поки чоловік не помер від раку легенів. Маргарита ніколи ні з ким не обговорювала своє подружжя, а знайомі і сусіди розповідали Маргаритину історію як казку дітям перед сном.

На двадцятому році шлюбу Маргарита сказала своєму чоловікові:

– Адже ти мене більше не любиш, правда?

Чоловік сховав у землю погляд і деякий час понуро мовчав. Потім нарешті озвався:

– А куди я піду? Я не маю куди піти.

– Не треба нікуди йти. Будемо жити, як жили.

Решту часу вони жили, як жили. Ніхто нічого не запідозрив, ні про що не здогадався. Тільки волосся Маргарити раптом відпало само собою і більше не виросло.