Текст книги "Звірослов"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Rattus norvegicus (щур)

1

Це неможливо, переконує себе Тамара Павлівна, це неможливо. Я живу на сьомому поверсі нового цегляного будинку, а сьомий поверх – це для нього зависоко. Він не зміг би. Йому не вистачило б сміливості і нахабства. Для таких, як він, і другий – зависоко. Як він примудрився? Як йому це вдалося? Однак усе вказує на те, що він таки є.

Тамара Павлівна прискіпливо оглядає свою кухню. Виймає з шафок кухонне приладдя, обнюхує кожну тарілку і каструльку, порпається в пакетах з крупами і макаронами.

І найгірше, думає Тамара Павлівна, я навіть не знаю, що робити. Переставляти каструлі і макарони – це не вихід. Тамара Павлівна ніколи раніше не потрапляла в подібну ситуацію. Не була в такій безпосередній близькості з ним. З ворогом.

Він може бути і не один, думає Тамара Павлівна. Якщо так – то я пропала. Мені треба тікати звідси.

Зберу мінімальні пожитки, якийсь там паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару – і піду собі геть. Бо жити в одному помешканні з ворогом я не буду. У мене є гордість. Я люблю гігієну і чистоту. Я просто помішана на чистоті. Подивіться на мою квартиру: усе сіяє і пахне. Ніякої пилюки. Речі на своїх місцях. Вискладені рівненько і акуратно, у гармонії з величиною і кольором. А він (чи вони) все зіпсував. Увірвався в моє ідеально вичищене життя й упослідив його. Тепер я смерджу. Так, я вже відчуваю, як засмерджуюсь. Ніяка дезінфекція не врятує мене від цього жахливого запаху гнилизни.

Тамара Павлівна пробує відсунути холодильник, а потім раптом дає холодильнику спокій і сідає на стілець біля вікна.

А що я зроблю, думає вона, коли він вискочить звідти, з-поза холодильника? Я ж безборонна супроти нього. Він вискочить і першим ділом кинеться на мене. Роздере пазурами обличчя. Виїсть очі. Відкусить ніс своїми тоненькими і гострими як леза зубками. Може, він тільки того й чекає, щоб я відсунула холодильник і випустила його на свободу. Може, він не може пролізти попід ним, бо має таке товсте-товстелезне черево. Ні, це помилка – відсувати холодильник. Нехай там сидить, як у тюрмі, а я тим часом подумаю.

Тамара Павлівна помічає, як уся трясеться від страху й огиди. Їй так шкода себе. Ну чого так мусило статися? Хіба вона чимось це заслужила? І чого взагалі так буває, що хтось ні сіло не впало влізає без дозволу в чиєсь житло і руйнує його затишок, руйнує все, над чим людина працювала довгі роки, ціною великих зусиль і старань.

Ненавиджу, думає Тамара Павлівна. Як я сильно ненавиджу.

Вона одягається, складає в сумочку паспорт, гроші і фотографії Софії Ротару, щільно зачиняє кухню, а потім – на ключ – квартиру, і виходить надвір. Біля під’їзду на лавці, як завжди, сидить бабця Алевтина. Відпочиває.

– Йдете кудись, Тамарочко Павлівно? – питає бабця Алевтина. – Якщо в магазин, то купіть мені, будь ласка, цукру. А я гроші віддам.

Тамара Павлівна не витримує. Їй так тяжко. Вона мусить поділитися з кимсь своїм горем. Плачучи, вона обіймає бабцю Алевтину і приречено каже:

– Щур вигнав мене з моєї хати.

Бабця Алевтина і не таке чула за своє життя. Її неможливо чимось налякати чи збентежити. Безстрашна бабця Алевтина просиділа на лавочці під під’їздом тридцять з лишком років і допомогла силі-силенній людей. Люди підсідають до неї, ніби просто щоб хвильку перепочити, а насправді щоб розповісти свою біду і почути у відповідь мудру пораду.

Але справа Тамари Павлівни не буде легкою, – так думає бабця Алевтина. Ти повернувся, думає вона, ти прийшов, щоб відімстити мені.

– Звідки ви, Тамарочко Павлівно, знаєте, що то таки щур? – солоденьким голоском, так, щоб не зчинити ще більшого переполоху, запитує Тамару Павлівну бабця Алевтина. – Ви його бачили? У високі цегляні будинки щури рідко забігають. Миші можуть, а щури навряд чи.

– Це щур, – відповідає Тамара Павлівна і заходиться ридати ще дужче. – Я знаю, що це щур. Я чую його. Я чую його запах! Чую, як він підриває паркет за холодильником і як задоволено посопує!

– Ну-ну, Тамарочко Павлівно, я вірю вам, – каже бабця Алевтина і погладжує сусідку по спині. – Щура неможливо сплутати з мишами, я вірю вам. Як ви кажете, що це щур, значить щур. Тільки він може посопувати за холодильником.

– І посопує! – плаче Тамара Павлівна. – І шкребеться так, що мурашки по тілу бігають! І хропе деколи! Якби ви чули, як він хропе! Як… як…

– Як чоловік, – підказує бабця Алевтина.

– Як чоловік! Як мужик!

Бабця Алевтина скрушно похитує головою, і її руки непомітно для Тамари Павлівни починають нервово посіпуватися.

Ти прийшов, думає бабця Алевтина, через так багато років. Не полінувався. Хоч був такий страшенно лінивий. Але я тебе не боюся, твердить про себе бабця Алевтина, бо я не маю чого тебе боятися. Я нічим перед тобою не завинила, а навпаки – зробила те, що мусила.

– Як мені тепер бути?! – Тамара Павлівна заламує в істериці руки. – Я не можу туди повернутися! Я не зможу переступити поріг власної квартири. Він там сидить! Причаївся! Торжествує!

– Найперше, – починає бабця Алевтина, – треба заспокоїтися і перестати його боятися. Він цього хоче. Щоб його боялися. Але насправді це всього лишень щур. Брудний, гидкий, облізлий і смердючий, але не небезпечний.

– Я знаю, що зробити, – каже Тамара Павлівна, – купити щурячої отрути! Він з’їсть і вмре.

Яка вона ще молода і недосвідчена, думає бабця Алевтина, дивлячись на сорокарічну Тамару Павлівну. Наївна. Хоче так легко з ним упоратися.

– Так то воно так, – провадить бабця Алевтина, – але щур отруту не зачепить. Він не буде її їсти.

– Чому? – дивується Тамара Павлівна. – Отрута спеціально щуряча. Він нічого не запідозрить. З’їсть і здохне. Чого щур має не їсти спеціальну щурячу отруту?

– Бо він хитрий.

Хитрий. Ти був хитрий, думає бабця Алевтина, а я була ще хитріша. Я тебе обдурила. З тобою інакше не можна було. Тільки ще більшою хитрістю.

– Колись, – каже бабця Алевтина, – до моєї хати теж був забіг щур. Я боролася з ним чотири роки.

– Чотири роки?! – Тамарі Павлівні йде обертом голова.

– Так, чотири роки. У нас була така гра. Хто кого обдурить. Хто виявиться хитрішим. І він програв.

Бабця Алевтина гордо випростується на лавці, ніби ще досі з кимсь воює.

– Ось що я вам скажу, Тамарочко Павлівно, повертайтеся до себе додому. Врешті-решт це ваш дім, тож поборіться за нього. Не бійтеся щура. Живіть з ним. Вивчіть його характер. Втріться до нього в довіру. А потім, коли він вже перестане від вас ховатися, коли довіриться вам і втратить пильність – тоді завдайте смертельного удару. У найнесподіваніший момент. Спідтишка. У спину. Як і годиться справжній жінці.

Уявіть собі, що бабця Алевтина не завжди була бабцею. Колись, і це було дуже давно, вона була просто Алевтиною. Не красунею, але й не потворою. Не мудрою, але й не дурною. Не багатою, але й не бідною. І вона мала чоловіка, з яким прожила чотири роки.

Вони познайомилися в технічному училищі. Алевтина працювала там прибиральницею, а він – сторожем. Називався Омелян. Був товстий і незграбний, любив голосно реготати і кидати масними жартами.

Омелян дивився на Алевтину як на повну миску салату олів’є, який треба з’їсти, щоб не зіпсувався до завтра. Алевтина сплутала цей його голодний погляд з пристрастю. Одружилася з ним і привела до себе додому, у тісну квартирку на дві кімнати.

Омелян відразу тут прижився. Обклав квартиру своїми речами, які ні до чого не пасували. Заполонив кімнати своїм неприємним запахом, який дуже нагадував запах гнилої картоплі. Безперервно в чомусь порпався, тягав з вулиці на балкон усілякий непотріб і казав при цьому: ніколи не знаєш, що тобі може пригодитися.

Він не чистив уранці зуби і взагалі їх ніколи не чистив. Ніколи не мив свою густу руду шевелюру, не підстригав волосся, що росло з вух і носа, а на мізинному пальці правої руки відрощував довгий жіночий ніготь, який використовував як відкривачку для бляшаних консервів.

Омелян безперервно в хаті курив і збивав сигаретний попіл в улюблені вазони Алевтини. Постільна білизна під ним завжди була чорною, а шкарпетки, коли б не одягалися, завжди смерділи каналізацією.

Але найгірше відбувалося вночі. Омелян мав звичку вночі їсти. Алевтина засинала, а він брів на кухню і жер усе підряд. Солодке, солоне, кисле, гірке, холодне, сире, смажене, тушковане, мариноване, неїстівне. Сало з мандаринами, м’ясо з морозивом, вермішель з карамельками, сосиски зі сливовим повидлом, кільку разом із алюмінієвими ложками.

– Яка різниця, що з чим їсти, – казав він, – якщо в животі все одно все змішається.

Після себе Омелян залишав гори брудного посуду, купи пір’я, кісток і крихт, спорожнілі банки, бутлі, склянки і горнята, яєчну шкаралупу на підлозі і плями олії на підвіконнику. Його очі після нічних трапез ставали маленькі і червоні, ситі і задоволені. Очі щура, якому добре живеться. Алевтина впізнала їх. Вона зрозуміла, що пропала і пропаде ще більше, якщо не буде боротися. Привела додому щура, то тепер мусить з ним боротися. Або він, або вона.

– Навіть не думай, – попередив Омелян Алевтину. – Я не такий дурний. Ти не зможеш мене позбутися. Я хитрий.

Тамара Павлівна повертається до себе додому і швидко вмикає всюди світло. На перший погляд – нічого не змінилося. Усе як було, так і є. Але це тільки на перший погляд. Він ходив тут, думає Тамара Павлівна. Уже всюди побував. І на моєму ліжку, напевно, полежав. І у ванній. І на столі все обнюхав. Усюди залишив свій огидний гнилий запах.

Але дійсно, чому я маю віддавати йому свою хату? Хата моя, і я в ній залишуся, не він.

Тамара Павлівна вмикає телевізор, щоб не так сильно боятися. Але вона знає, що там – у кухні за холодильником – причаївся її ворог. Сопе. Чекає зручного моменту, щоб напасти.

– Щурику! – раптом заводить Тамара Павлівна. – Не бійся мене. Я нічого поганого тобі не зроблю. Навпаки, нагодую тебе. Що ти любиш? Хліб? Чи ковбаску? Чи, може, і те, і те?

По той бік холодильника тиша. Сопіти також перестало.

Тамара Павлівна відрізає шматок білого батона і кидає його за холодильник.

– Чи, може, помастити батон маслом? – Тамара Павлівна ніколи не здогадувалася, що здатна на такі ніжні інтонації. – А води? Тебе напевно мучить спрага.

Хочеш питоньки? Воду? Молоко? Пиво? У мене є для тебе пиво. Ти любиш пиво, правда?

Гра виглядала так:

– Коханий, – щебетала Алевтина, – я навіть і не думала про таке!

Омелян недовірливо мружив свої маленькі червоні оченята.

– Я не хочу тебе позбуватися! Я хочу зістарітися з тобою і вмерти на одній подушці! Ось чого я хочу.

Омелян казав:

– Так-так, я тобі взяв і повірив.

Але йому було приємно. Омелян бачив, що Алевтина боїться, а більшого від своєї дружини він і не вимагав. Страх і любов – це одне і те ж. Принаймні, так думав Омелян, і в дечому він мав рацію.

Він став дуже обережним. Їжу купував і готував собі сам. Ніколи не обертався до Алевтини спиною. Ніколи не залишав її саму надовго, очевидно, для того, щоб не дати часу детально спланувати напад. Алевтина всміхалася і незмінно називала Омеляна «коханим». Розпитувала, як ідуть справи на роботі і чи його раптом не болить сьогодні живіт.

– Не болить, моя люба, зовсім не болить, – переможно відповідав Омелян, гладячи себе по столітровому череві, – і знаєш, Алюсю, мене ніколи не болить живіт. Він у мене залізний.

А якось з Омеляном сталося нещастя. Під час його зміни обікрали технічне училище. Винесли з лабораторного кабінету демонстраційний верстат. Омелян міг поклястися, що не спав тієї ночі жодної секунди. Бо він такий – дуже сумлінний. Він бездоганно сторожив своє училище. Він любив його. Він навіть добровільно витруїв з училища всіх тарганів. І тут такий прокол. Майже неймовірний. Винесли верстат, не зламавши жодного замка, жодного вікна чи дверей.

Омелян прийшов додому як побитий пес. Алевтина з обіймами кинулася його зустрічати.

– Коханий, як справи на роботі?

– Погано, – відповів Омелян. – Уночі вкрали верстат. Мені виписали догану, а гроші за верстат вирахують із зарплатні.

– Біднесенький!

Алевтина цілувала чоловіка в голову і черево, тулялася до нього, муркотіла і ластилася, як справжня породиста кішка.

– Ти лягай відпочинь, – підспівувала Алевтина, – тобі треба відпочити, коханий. У тебе стрес.

А дійсно, думав Омелян, мені треба відпочити, у мене стрес. І ліг. Укрився пледом майже з головою, так що виднілися лише його вузенькі червоні оченята. І не спав. Він боявся в цей важкий для себе момент втратити пильність.

Під вечір у Омеляна піднялася температура. Він постогнував під одіялом, а Алевтина незмінно сиділа поруч і лагідно приговорювала:

– Мій біднесенький! Не переймайся ти цим верстатом! Усе буде добре! Тобі треба відпочити. Довірся мені.

– Я хитрий, – повторював у лихоманці Омелян, – я такий хитрий! Що сталося з моєю хитрістю?

Тамара Павлівна намащує хліб маслом, кладе згори плястерик ліверної ковбаси і кидає за холодильник. По той бік – хрускіт і задоволене похропування.

Він їсть, радіє Тамара Павлівна, він довіряє мені.

Уже минув місяць, як Тамара Павлівна взялася з ним боротися.

– Ти мій щурику дорогий, – каже вона перед тим, як йти спати, – я лягаю спати. Не сумуй там без мене. Займися чимось, розважся. Моя квартира до твоїх послуг. Бігай, скільки тобі заманеться. Не бійся. Я нічого поганого тобі не зроблю, але і ти май совість. Не стрибай уночі по моєму ліжку.

Іноді посеред сну Тамара Павлівна зривається, бо їй здається, що він щойно був десь поруч, можливо, навіть під ковдрою, десь зовсім близько. Вона панічно вмикає нічник і вдивляється в присмерки кімнати. У кожен куток і закапелок. Нічого ніде. Тиша.

– А знаєш, – каже Тамара Павлівна, чистячи і без того чистий чайник, – мені якось навіть веселіше з тобою, щурику. Раніше я була така самотня, не мала до кого й слова промовити. А тепер бачиш – говорю без упину. Усе тобі розповідаю. Теркочу, ніби якась базарна баба. Ти мені вибач. Хочеш ще ковбаски? Я купила палку «Московської». Така добра, така жирна.

Омелян ніколи не забуде того поцілунку. Алевтина досі не цілувала його так. Так пристрасно.

Вона нахилилася над ним, мокрим від хворобливого поту, виснаженим, нещасним, – і поцілувала в губи. Омелянові запаморочилося в голові. Стало якось затишно і блаженно. Стало зовсім не страшно.

– Алевтино, – прохрипів він, – скажи мені. Скажи правду. Ти любиш мене?

Алевтина віддано дивилася Омелянові в очі. Тридцять секунд, хвилина, дві. Омелян чекав, і це чекання було для нього найнестерпнішим у житті. Він хотів, щоб «так». Тої довжелезної безкінечної миті Омелян віддав би свою мілку щурячу душу, тільки аби вона сказала «так».

– Я люблю тебе, – нарешті відповіла Алевтина.

І Омелян розцвів. Світ навколо захлинувся від щастя.

– Я знав це, – сказав Омелян. – А тепер, Алевтинко, принеси мені щось поїсти.

Тамара Павлівна зривається на своїй білосніжній постелі з криком відчаю, але цього разу з іншої причини. Щур тут ні до чого. Їй приснився кошмар. Їй приснилась Софія Ротару.

– Щурику! – голосить Тамара Павлівна. – Як мені погано! Який страшний мені приснився сон!

Тамара Павлівна любить Софію Ротару. Дивиться по телевізору кожен її концерт. Вичитує з газет найменші подробиці перипетій її життя. І Тамарі Павлівні здається, ні, вона впевнена, що Софія Ротару знає про це. Вона мусить відчувати таку сильну до себе любов. Посудіть самі, кожного разу під час свого концерту в телевізорі Софія Ротару дивиться просто на Тамару Павлівну. Тамара Павлівна навіть експериментувала. Відходила від телевізора вбік, і Софія Ротару вела очима за нею. Вона співає тільки для Тамари Павлівни. Вона теж її любить. Тамара Павлівна не сумнівається.

– І ось, – голосить Тамара Павлівна, – мені приснилося, що я в залі, на її концерті. Назбирала грошей на квиток, купила великий букет червоних троянд і чекаю. Софія Ротару на сцені, співає, як завжди, пречудово, і дивиться тільки на мене. Я це відразу помічаю. Я всміхаюся їй, а вона усміхається у відповідь. Я стаю така щаслива, бо мої здогади підтверджуються. Софія Ротару знає про мене, вона чекала, коли нарешті я прийду на її концерт, подарую їй букет троянд, заговорю до неї.

Вона теж мене любить. І це природно, щурику, любов за любов – так у цьому світі мусить бути. Концерт закінчується, Софії Ротару дарують оберемки квітів, а я не поспішаю. Жду, коли натовп розійдеться. Хочу побути з нею наодинці. Нарешті стою тільки я і вона. Порожня зала. Тільки я і вона. Я щаслива – вона теж. Простягаю їй свій букет. Софія Ротару дякує. Я кажу: я прийшла. А Софія Ротару: дуже вам дякую, приходіть ще. Я нічого не розумію. Думаю, напевно, встидається зробити перший крок. Я ловлю її за руку, ловлю її погляд і кажу: це я, ти впізнаєш мене? Софія Ротару вириває руку, відштовхує мене, хоче йти. Думаю, напевно боїться. Кажу: не бійся мене, це я, ти ж чекала мене, правда? І тут, щурику, стається щось страшне. Кошмарне. Двоє високих чолов’яг хапають мене попід пахи і тягнуть до виходу. Я кричу, благаю, пручаюся, а вони незворушні, як груди каміння. Я кричу: Софіє, Софійко, куди ж ти? Не відштовхуй мене! Це я! Я тебе люблю! А вона стоїть на сцені і мовчить. Холодно спостерігає за тим, як мене, ніби шкодного пса, викидають на вулицю. І викидають. У калюжу. Я бовтаюся там, сльози жалю змішуються з болотом, і я розумію, що залишилася такою самотньою, щурику, якби ти тільки міг це знати. Якою самотньою я залишилась!

Тіло Тамари Павлівни здригається від тяжких ридань.

Раптом у присмерках її спальні зблискують два червоні вогники. Вогники наближаються. Вони вже зовсім близько.

– Щурику, це ти?

На постелі Тамари Павлівни дрібні, але впевнені крочки.

– Мій маленький, ти прийшов пожаліти мене?

Тамара Павлівна перестає плакати. Ось він – цей відповідальний момент. Просто біля її лиця, навпроти, руда мордочка ворога. Тамара Павлівна гладить щура по спині, а щур лиже їй руку. Один невинний рух, одне найменше зусилля – і Тамара Павлівна знову стане вільною. Тонка шийка хрусне – і все. Ось він – цей відповідальний момент.

Алевтина подає Омеляну величезну тарілку смаженої картоплі. Улюблена Омелянова їжа. Картопля парує, ще гаряча, щойно зі сковорідки, з цибулею і перчиком. Омелян кладе тарілку поперед себе і з апетитом вдихає духмяний аромат.

Алевтина весь час поруч, ніби солдат на відповідальній військовій операції. Вона трохи бліда, але Омелян цього не помічає.

– Алевтинко, дякую тобі, – каже Омелян, – картопля так добре підсмажена, з двох сторін, саме як я найбільше люблю.

– На здоров’я, коханий, – відповідає Алевтина.

Омелян наминає картоплю, а Алевтина задоволено за цим спостерігає.

– Їж, мій коханий, їж, – каже вона, – тільки пережовуй, не ковтай усе зараз, добре пережовуй.

Омелян пережовує. Він не ковтає все зараз.

Як гарно, думає він, як іноді раптово все може змінитися на краще. Ще сьогодні вранці Омелян був переконаний, що його життя скінчено, а тепер він знову щасливий. Алевтина любить його, він любить її і поїсти. І ось є і те, й інше. І любов, і їжа. І не треба бути обережним. Війна завершилась. Вони разом зістаріються і вмруть на одній подушці.

Зненацька виделка випадає в Омеляна з рук.

– Алевтино, – кричить він, – мене заболів живіт!

– Коханий, це тимчасово. Зараз мине. Може, ти занадто смачно поїв. Так буває.

– Живіт! Мій живіт! Він дуже болить!

– Біднесенький!

Омелян корчиться на ліжку. Кричить. Алевтина незворушно стоїть поруч, ніби солдат, що хоче бачити, як його бомба знищує велике місто.

– Я викличу «швидку», – каже Алевтина. – Потерпи. Лікарі тобі допоможуть.

І всміхається.

– Алевтино! – обличчя Омеляна прозріває від жахливого здогаду. – Ти отруїла мене! Ти отруїла мене!

– Отруїла, коханий, – муркоче Алевтина, – потерпи. Зараз усе мине.

2

Бабця Алевтина сидить на лавці біля під’їзду. Вечоріє. Уперше за два довгі зимові місяці із заходу подув свіжий весняний вітер. Бабця Алевтина вдихає його запах на повні груди.

Тамара Павлівна купила бабці Алевтині цукру.

– Дякую, Тамарочко Павлівно, – каже бабця Алевтина, – якби не ви, то пила б я несолодкий чай ще довго.

– Ну, що ви, дорогенька! Навіщо тоді сусіди. Мені зовсім не тяжко купувати вам цукор.

Тамара Павлівна підсідає на лавку до бабці Алевтини. Тамара Павлівна світиться щастям – бабця Алевтина відразу фіксує суттєву зміну в її поведінці.

– Тамарочко Павлівно, і як у вас справи?

– Добре, дякую!

– Як ваш… е-е… гість?

– Я зробила так, як ви сказали. Його більше нема.

– От і чудово! – бабця Алевтина переможно потирає руки.

Як добре, думає вона, що жінки вміють бути солідарними. Жінки ніколи не залишать одна одну в біді.

Тамара Павлівна заходить до своєї квартири. Відразу йде на кухню, щоб приготувати собі чаю.

– Сьогодні на роботі таке смішне сталося, – уголос каже Тамара Павлівна, – Олена Прокопів зламала руку… – сьорбає чай, він гарячий. – У магазинах знову все подорожчало. Десяток яєць уже вісім гривень!

Тамара Павлівна зітхає. Дивиться кудись у глиб своєї кухні.

– Я така самотня, – врешті каже Тамара Павлівна, – дуже самотня. Але тепер мені легше. У мене є ти.