Текст книги "Звірослов"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Сanis lupus familiaris (собака)

Ельвіра Володимирівна сидить у кабінеті № 17. Щоб знайти цей кабінет, треба піднятися дерев’яними східцями на другий поверх і пройти в кінець темного коридору.

Ельвіру Володимирівну всі бояться, бо вона дуже принципова. Тому до її кабінету потрапляють, як правило, ті, що ніколи раніше Ельвіру не знали. Або помилково. Або з цікавості – щоб на власні очі побачити найпринциповішу жінку у світі.

Ззовні Ельвіра Володимирівна – сіренька жіночка, вибілена пергідролем. Маленьке суворе лице, що не знає милосердя. Маленькі фіолетові губки, складені бантиком – з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки. Нігті залаковані в акуратний червоний колір артеріальної крові. Спідничка – трохи нижче колін, у вузьку елегантну смужку. Такий же елегантно смугастий піджак. Мінімум прикрас: ланцюжок на шиї, сережки у вухах, перстень зі штучним польським янтарем на середньому пальці правої руки, – і все золото. Іноді Ельвіра Володимирівна одягає окуляри – «ЩОБ КРАЩЕ ТЕБЕ БАЧИТИ».

Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни в понеділок, наприклад.

Понеділок – єдиний прийомний день.

Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС.

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе.

Ретельно оглядає прибульця з голови до п’ят і скрипучим терпким голоском каже:

– Зачекайте, будь ласка, за дверима.

– Чому?! – обурюєшся ти. – Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора… Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу!

Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь усе одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. Ти мимоволі тупишся в ідіотські стенди, розвішені довкола в коридорі, ти дізнаєшся, що АЛКОГОЛЬ + СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, а СЕКС – ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІД, без сенсу бурмочеш собі під ніс дитячу лічилку «стоп-калі-ка-тошка-чорная-кошка», але лічилка не приносить заспокоєння.

Та що таке?! – зриваєшся ти. Скільки можна це терпіти?!

Удруге вриваєшся до кабінету № 17, розпашілий і злий. Твоя опущена громадянська гідність за секунду піднялася на три щаблі догори. Ти зараз їй покажеш! Вона зараз буде на колінах благати вибачення!

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона не дивується. Вона чекає на тебе. Вона знала, на що ти здатний, і готова прийняти бій.

– Скажіть мені, – починаєш кричати ти, – хто дав вам право тримати мене за дверима?! Я вам не пахолок! Я громадянин України, який справно платить податки і дотримується законів. Я прийшов до вас, бо в мене є проблема, яку маєте вирішувати ви! І ваша робота – допомогти мені, а не сидіти за столом і лакувати нігті в жахливий червоний колір! Ви маєте всміхатися мені, щебетати навколо мене, безперервно вибачатися і… і… лизати мені зад!

– Ви цього справді хочете? – терпко і мелодійно запитує Ельвіра Володимирівна, а ти раптом знову стаєш крихітним-крихітним жабенятком у великому болоті.

– Слухайте, – говориш уже спокійніше, – я мешкаю по вулиці Фрунзе, у будинку тридцять дріб тринадцять. За цей будинок відповідаєте ви. Ваш ЖЕК, я хотів сказати. І в ньому, цьому будинку, уже третій місяць не працює ліфт. Моя квартира на дев’ятому поверсі. Уже три місяці я бігаю сходами, як п’ятнадцятирічний юнак. 162 сходинки. Ніби не багато, якщо ходити ними день-два. Але три місяці?! Чому ви нічого не зробили за три місяці?!

Ельвіра Володимирівна підводиться з-за столу й усміхається. Але якось так страшенно дивно. Як усміхаються дуже голодні люди над повною тарілкою смачної їжі.

Ти не хочеш, щоб вона відповідала. Ти взагалі шкодуєш, що сюди прийшов. Біс із ним, з ліфтом. Ходив сходами три місяці – походиш ще три. Теж мені – соціально активний знайшовся! Нехай хтось інший скаржиться. У великому будинку завжди знайдеться той, кому треба більше.

– Що ви робили три місяці? – шепочеш ти і задкуєш у бік прочинених дверей. – Що ви зробили за три місяці?

Ельвіра Володимирівна стає навпроти тебе, і так здається, ніби її сміх зараз зміниться на сльози.

– А ти? – каже вона. – ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!

– Я? – ти показуєш на себе пальцем, з останніх сил сподіваючись, що в кабінеті є ще хтось. – Я?

– Ти! Що ти зробив за ці три місяці, поки не працював ліфт?

Тобі йде обертом голова. Ти хочеш сховати цю голову в теплий вологий торф. Ти хочеш, щоб у тебе не було голови – тільки стовбур. Що ти зробив? Ти не можеш відповісти на це запитання. Бо все залежить, з якого боку підійти, як на все подивитися.

– Що конкретно ви хочете знати? – белькочеш. – Що я зробив де? Ви про ліфт?

Ельвіра Володимирівна мовчить.

– Але я не повинен був ремонтувати ліфт… Це не в моїй компетенції… Це не мій обов’язок…

Мовчанка.

– Чи ви про роботу? Мою власну роботу? Чи про мій дім, так? Що я зробив вдома? Поясніть, про що ви, бо я нічого не розумію!

Ти бачиш, як на суворому сухому лиці Ельвіри Володимирівни з’являється гігантська сльоза. Сльоза тече по запалій щоці, згідно із законами земного тяжіння, вбирає шматочки жеківської пилюки, чорної туші і дешевого тонального крему, а потім з гуркотом падає на підлогу кабінету № 17. І ти здригаєшся. Тупцюєш до дверей. Хочеш дременути звідси на свій затишний дев’ятий поверх, бо з тебе вже досить. Досить. Ти не на Страшному суді. Ти не перед священиком.

– Усі чоловіки – собаки, – каже Ельвіра Володимирівна і повертається за свій стіл. – Пішов геть звідси!

І ти йдеш геть, ледь стримуючись, щоб не заскавуліти.

Мучишся. Кілька днів після того не можеш знайти собі місця. Не спиш уночі. Нервуєш.

Що вона, ця всрана бюрократка хотіла сказати? Що вона собі дозволяє? Ліфт не ремонтований уже три місяці. 162 сходинки зранку і ввечері. Вниз – вгору, вниз – вгору. А ти, хоч і не їздиш ліфтом, платиш за ліфт податок. Так-так. Щомісяця по гривні з копійками. І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.

Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.

Ти кілька днів не виходиш з дому. Обдумуєш плани помсти і по черзі їх відхиляєш. Я її наб’ю, думаєш ти. Фарбована шавка. Прийду і відразу без розмов заціджу їй в її нахабну розмальовану морду.

Ти перекладаєш у шафі светри і сорочки. Сортуєш шкарпетки. Чистиш туфлі. Розглядаєш себе у дзеркалі і здаєшся собі мудрим і статечним. Ти людина, чиїй думці можна довіряти. Яку поважають.

Що ти зробив? Багато чого, відповідаєш сам собі. Усього і не перелічити. Але справа не в цьому. Яке вона мала право питати тебе про таке?! Яке її діло?! Справність ліфта і твоє особисте життя – речі непорівнювані. Ти її не питав, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА? Ти спитав тільки, що вона зробила за останні три місяці, що не мала часу дати розпорядження відремонтувати ліфт. Ось і все.

Ти телефонуєш до своїх друзів. Пропонуєш піти випити по кварті розливного пива і подивитися футбол, однак усі друзі зайняті цими днями. Може, наступного тижня?

Допізна крутиш телевізор, а потім засинаєш під нього десь біля п’ятої ранку, коли на вулиці Фрунзе з’являються перші автобуси.

Як таке могло зі мною статися, думаєш ти. Як я до такого допустився. Може, це депресія? Може, так і приходить депресія?

Наступного понеділка ти йдеш у ЖЕК. Старенька прибиральниця на вході впізнає тебе, кидає швабру і тікає в невідомому напрямку. Напевно, збирати підмогу. До Ельвіри Володимирівни вдруге не приходять. Значить, бути біді.

Ти піднімаєшся дерев’яними східцями на другий поверх. Довгий темний коридор, на стінах стенди, які не мають строку давності.

АЛКОГОЛЬ – СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, СЕНС + ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІГ.

Кабінет № 17.

Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось усередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.

– Мені почекати в коридорі? – обережно запитуєш.

– Ні-ні, заходь, я не зайнята.

Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.

Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.

– Знаєте… я… мені…

– Тобі не потрібен ліфт, – замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.

– Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах – добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.

– Нема за що. Присядь. Посидь.

Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.

– Ельвіро Володимирівно, я… я… Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!

– Ну, заспокойся, – Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно смугастий піджак. – Не переймайся так сильно. Усе буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.

Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.

Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.

Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.

І дозволяєш почухати себе за вухом.

Aurelia aurita (медуза)

1

Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.

Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла – на стільці поруч.

– Добрий день, – каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.

Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.

Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.

– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.

Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.

– Рік народження, – каже.

Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.

– Ваш рік народження!

Белла радісно сплескує в долоні.

– А! От що! Сімдесят восьмий.

– Повний, будь ласка!

– Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

– Ох! – театрально стогне лікарка. – 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

– То поїдьте, – несміливо вклинюється Белла.

– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

– А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?

– Белла.

– Белла? Ви угорка?

– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.

– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

– Можна? – питає голова.

– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

– Так-так, я вже кажу.

– Ну?

– Мені сниться мужчина.

– Ваш?

– Ні.

– Знайомий.

– Ні.

– Як часто сниться?

– Кожної ночі.

– Як довго?

– Не знаю. Рік. Два.

– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

– Може, і не треба було так… – бубонить собі під ніс.

– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! – Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. – І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна – мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, – запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

– Чого це добре?

– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім – сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

– Ну, Алла, ти же медсестра…

– Ну і що, що медсестра? – обурюється Аллочка.

– Сарана не нападає на людей. А медузи – та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

– Григоровна, – Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, – я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

– І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

– Сусідка ваша, виходить.

– Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.

– Як її божевілля проявляється?

– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

– Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

– Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.

– Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

– Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

– Я так і хотіла сказати.

Медсестра Аллочка густо червоніє.

Пізно, думає Григорівна.

2

Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

– Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

– Знову встала зарано.

Підходить до вікна.

Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.

Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.

Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.

Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.

Стає з горням кави біля вікна.

Там усе без змін – Белла продовжує копошитися зі своєю звіриною.

Котики-песики, думає Григорівна, а насправді сексу хочеться.

– А хочеться, – виговорює вголос.

Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна.

Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати – означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть.

Я годую їх, думає Белла, щоб виправдати своє неробство, щоб хоч щось робити.

Пів на восьму ранку.

Григорівна поспішає в поліклініку на роботу. Та ж сама салатова сукенка, підперезана тонким ремінцем зі шкірзамінника. Ноги, худі й криві, на підборах виглядають ще худішими й кривішими. Величезна лискуча сумка через плече. Очі підведені чорним. Губи міцно зімкнуті, здається, ніби їх немає взагалі.

Григорівна проходить повз Беллу швидко, із високо піднятою головою.

Я не маю чого мучитися докорами сумління, думає Григорівна, я сказала їй правду. Божевільним деколи корисно для профілактики сказати, що вони божевільні. Вони не вірять, звичайно, але зерно сумніву вже посіяне.

– Вибачте, – Белла торкає Григорівну за плече. Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.

– Вибачте, – повторює Белла, – ви терапевт з районної поліклініки, правда?

– Я? – Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. – А! Я. Терапевт.

– Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, – бурмоче Белла, – я до вас вчора приходила…

– Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…

– Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…

– Вибачитися? За що?

– Я вас, – каже Белла, – поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.

Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.

Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.

– Я згадала, – Григорівна говорить ледь чутно. – Вам сниться незнайомий мужчина.

– Вибачте, – повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.

Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.

Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!

Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.

Вискакує з ліжка.

Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.

Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.

– Тш… – Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.

– А мені сниться війна, – ні з того ні з сього каже Григорівна. – Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.

Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.

– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, – каже Григорівна. – І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.

Григорівна безпомічно схлипує.

– Може, вам треба просто відпочити, – видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.

– Я вже боюся лягати спати… А ви?

– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.

Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.

Фу, думає Григорівна.

– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?

– Він мене вчить плавати.

– Що?

– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.

– Ви не вмієте плавати?

– Не вмію.

– Уві сні не вмієте?

– Взагалі не вмію.

Вона таки божевільна, думає Григорівна.

– Він торкається до вас? – чомусь запитує.

– Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.

– Дивно.

– Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.

Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.

– Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.

– Зміниться?

– Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?

Белла густо шаріється.

– Він гарний, – каже вона. – Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.

– І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?

– Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.

– Дивно.

Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.

– Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.

– Чого це мій мозок не зміг би?…

Белла стискає долоні в кулак.

Ого, думає Григорівна.

Вони деякий час сидять мовчки.

– А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ, БЕЛЛА?

Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.

– Чесно кажучи, – продовжує Григорівна, – можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи – я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?

Белла мало не плаче.

Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?

– Я хочу більшого, – говорить Белла.

– Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!

– Чого це несправжній?! – Белла тре почервонілі очі. – Він просто соромиться. Він нерішучий.

– Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він – це ви.

– Не може такого бути, – і Белла починає тихенько схлипувати, – він зовсім інший.

Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.

– Ви готові? – раптом чує його голос десь позаду.

– Так, – відповідає.

– Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?

– Якщо можна – собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.

Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.

Знову я сказала дурницю, думає Белла.

– Йдемо на глибшу воду, – каже він.

– Я боюся.

– Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.

Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок – по шию.

– Я боюся. Я не піду далі.

– Ви не втопитеся. Я поруч.

– Я не боюся втопитися.

– А чого ви боїтеся?

Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.

– Ну ж бо!

Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.

– Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, – у паніці шепоче Белла.

– Що?

– Нічого.

– Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.

– Я топлюся, – Белла набирає повне горло води.

– Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.

Беллу обпікають його долоні на талії.

– Залиште! Не торкайтеся до мене! – кричить Белла.

– Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.

– Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.

Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.

– Куди ви?

– Я вже поплавала.

– Боягузка.

– Що ви сказали?

Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.

– Собачкою тяжко, – каже вона.

– Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.

– Я не вмію.

Він зітхає. Я вже обридла йому, думає Белла. Він втомився від мене.

– Я вам співчуваю, – каже Белла.

– Чому?

– Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.

– Хто вам сказав?

– Я бачу.

– Це моя робота. Вона мені подобається.

Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».

– Ви дуже гарний, – раптом каже Белла.

– Дякую.

– Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.

– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.

– Я не боюся води.

– А чого ви боїтеся?

«Вас».

Григорівна не знаходить собі місця.

– Сьогодні так багато людей, – каже вона до Аллочки.

– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.

– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.

Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.

«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».

Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».

– Можна?

– Григорівна? Можна, звичайно!

Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.

– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.

Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває – холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.

– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.

– Я по ділу, – бурмоче Григорівна. – Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.

– Цукерку? – Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».

– У вас завжди найлуччі, – каже Григорівна.

– Для вас – всьо найлучче!

– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?

– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, – Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. – Григорівна, я весь вніманіє.

Григорівна відкашлюється.

– Така справа, – каже вона. – Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.

Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.

– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, – голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, – я вам давно казав: вам треба мужчину.

– Ви мене не поняли, – скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, – я не про себе говорю!

– Не встидайтеся мене, я ваш друг, – каже Артьом Миколайович.

– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.

– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.

– Беллі не харашо.

– Кому?

– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.

– Странне ім’я. Вона угорка?

– Ні, але два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.

Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.

– Григорівна, – нарешті озивається Артьом Миколайович, – все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.

– Шизофренія?

– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.

– Як це?

– Вона почне бачити його наживо – от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.

– Ні-ні, – заперечує Григорівна, – Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…

– Що «але»?

– Але вона хоче більшого.

Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.

– Я от думаю, – шепоче вона, – може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.

– Григорівна, – так само шепоче Артьом Миколайович, – ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.