Текст книги "Звірослов"

Автор книги: Таня Малярчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…

Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.

– Люба, – Артьом Миколайович цілує згин її шиї, – мене не треба шукати. Я тут.

– Артьом…

– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?

Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.

– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!

Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.

– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.

– Нема за що.

Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:

– І передавайте Аліні від мене вітання.

– Обов’язково передам.

Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.

– Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала? – питає Григорівна в Белли.

Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.

– Не знаю, – відповідає Белла, – сумніваюся, що вони мені допоможуть.

– Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.

– Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба – бути нещасною?

– Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.

– Як?

– Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.

Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.

– Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда? – Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.

– Мені цього не треба, – бурмоче та. – Мені вистачає сну.

– Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.

– Його ніде тут нема.

Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу – светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.

Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують). Усе буде таких коричнево-зелено-салатових відтінків, якраз як Григорівна найбільше любить.

Як би жінці не було погано, думає Григорівна, у неї завжди залишаються її магазини.

Приміряти Григорівна буде значно більше, ніж у результаті купить. Вона робить так завжди. Міряє все, що подобається. Навіть те, що їй не по кишені.

Пообідня пора. До закриття магазинів ще багато часу.

Григорівна йде повільно, без поспіху. Вона знає, що передчуття – це найкраще. Можливо, вона плюне на все і купить у «Аптеці матері і дитини» біля Пасажу якийсь непристойно дорогущий крем у блідо-рожевому тюбику. І потім, з цим дорогущим кремом на обличчі їй буде легше висиджувати години терапевтичного чергування в поліклініці. Коли їй ставатиме тоскно, як то часто буває, вона згадуватиме про крем.

Такі речі, думає Григорівна, полегшують загалом занудне життя жінки.

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.

Ноги Григорівни наливаються свинцем, у животі починає бурчати.

Ще не пізно, думає Григорівна, повертайся на майдан Незалежності і пірнай у підземку. Ще не пізно.

Однак невідома сила, можливо, інстинкт самознищення, тягне Григорівну все далі в епіцентр натовпу.

– Що сталося? – запитує в когось Григорівна.

Ніхто не відповідає. Люди тупцюють посеред вулиці, як сліпі кури. Вони не знають кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза.

– Нам всім піздєц! – вигукує довговолосий чоловік з гітарою. – Тікайте!

Люди з криком відчаю кидаються врозтіч.

О боже, думає Григорівна, знову нічого не вдасться купити.

Жіночка, яка продавала на Хрещатику механічних песиків, що вміють світитися і гавкати, кидає песиків разом з коробкою на асфальт і біжить кудись у бік Золотих воріт. Песики всі разом заходяться скавуліти в коробці, немов живі.

Бідні, думає Григорівна.

Їй теж треба тікати. Однак ноги приросли до роздільної смуги і відмовляються рухатися. Григорівна хоче закричати про допомогу і не може витиснути з себе жодного звуку.

Допоможіть, думає Григорівна, допоможіть мені! Не залишайте мене тут! Мені страшно! Візьміть мене на руки і віднесіть у безпечне місце. Заховайте мене під прилавком «Аптеки матері і дитини» – ця аптека зовсім поруч!

Хрещатик блискавично порожніє. Неприродна ворожа тиша заповнює Григорівну з голови до п’ят. Уся вона – тиша. Німота і немічність. Стоїть абсолютно сама посеред величезної і широчезної вулиці, з тисячею гривень у гаманці і, як засвічений автомобільними фарами кролик, чекає на свій кінець.

На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу впізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» – не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.

«Панфілов пагіб», – проноситься в голові Григорівни цитата з фільму. – «Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна далжна бить взята!»

Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.

Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.

Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Зараз вони пристрелять мене.

З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом, як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.

«Рак-к-ка-с-совскій! – чомусь хоче щосили загорланити Григорівна, – Рак-к-ка-с-совскій!»

Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.

Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.

– Слухайте, – каже танкам Григорівна, – у мене є тисяча гривень. Хочете?

Танки хитають хоботами на знак незгоди.

– А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.

– Нікому, кажеш???!!!

Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.

– Я тебе зразу поняла! – кричить Аліна. – Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!

Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:

– Пішла на х…й.

І, високо піднявши голову, залишає поле бою.

3

«Що я за людина?» – думає Белла.

Заходить у воду.

Сьогодні вода темна, аж чорна.

«Що я тут роблю? Що від нього хочу? Мушу дати йому спокій. Йому і собі».

– Сьогодні вода якась чорна, – каже Белла.

– Вам треба навчитися плавати в будь-якій воді.

Його голос здається Беллі байдужим і далеким, немов протилежний берег.

– Навіщо?

– Не зрозумів?

– Навіщо мені взагалі вчитися плавати?

– Вас ніхто не примушував. Ви самі захотіли.

– Я не хотіла.

Белла розвертається до нього лицем. Він ніяковіє.

– Я думав, ви хотіли…

У нього чорні очі, помічає Белла. Ймовірно, вони заразили своєю чорнотою воду.

Белла робить над собою зусилля і всміхається.

– Я жартую, – каже вона, – звичайно, хотіла. Це я так жартую. Ви не ображайтеся.

– Почнемо, – видно, що він не зрозумів жарту. – Тримайте спину рівно. І розслабтеся. Вода вас не з’їсть.

– Але у воді може бути щось таке, що з’їдає…

– Помовчіть. Ви забагато говорите. Не говоріть і не думайте. Тільки пливіть.

– Я не можу не думати. Я думаю безперервно…

– Тихо!

Він бере Беллу за руки і тягне на себе. Белла втрачає рівновагу.

– Відштовхніться від дна і працюйте ногами. Я вас тримаю. Не бійтеся. Працюйте ногами, як ластами.

– Що таке ласти?

– Робіть, як я кажу!

Белла повисає на його руках.

– Ну чому ви зовсім не рухаєтесь, Белла?! Вода вас триматиме, тільки трохи їй допоможіть! Ви йдете на дно, як дерев’яна колода.

Він уперше назвав мене на ім’я, думає Белла.

– Я ніколи не навчуся. Залиште мене.

– Я вас не залишу.

– Справді?

Він раптом зупиняється і, дивлячись чорними очима в чорну воду, каже:

– Що ви від мене хочете, Белла?

Медсестра Аллочка вихром уривається до кабінету і сідає навпроти Григорівни.

– Ви чули? – таємничо починає вона.

– Що? – Григорівна почуває себе немічною і навіть трохи хворою. Григорівну дратує Аллочка і оцей її невідомо звідки почерпнутий запал.

– Пам’ятаєте ту сумашедшу кошатницю, що до нас приходила? Ви ще казали, що вона ваша сусідка. Якесь таке странне ім’я – французьке чи італьянське…

– Угорське.

– Ну да, угорське.

– І що? Кажи, не інтригуй.

Аллочка вичікує паузу.

– Зробити вам чай, Григоровна? – каже.

– Алла! Що там случілось?! Що ти знаєш?

– Сьогодні вранці її забрали.

– Хто забрав? Куди?

– Ну, в психушку. Мені водітєль «швидкої» розказав, а я зразу поняла, що це вона.

Григорівна підводиться і нервово ходить навколо Аллочки.

– Навряд чи це вона. Чого б її мали забирати?

– Григоровна, тут сомнєній бути не може. Сто процентів наша кошатниця. Всьо, як ви казали: перший поверх, шоста палата!

Аллочка дістає з сумки два пряники, один їсть сама, інший дає Григорівні.

– Візьміть, скушайте, підкріпіться. Небось ще нічого не їли, правда?

– Алла, розкажи все, що ти знаєш.

– А що тут розказувать. Розгулювала по вулиці в чому мать родила!

– Що?

– Да-да. Гола, зовсім гола ходила по вашій Петропавловській в сопроваждєнії двох десятків бездомних псів і котів. Зрєліще ще то! Двох санітарів пси покусали, так свою хазяйку защіщали. Такий був шум страшний, що даже сигналізація на машинах спрацьовувала.

– Цього не може бути, Алла…

– Ну да, не може… Я вам казала: баба без сексу дуріє.

Григорівна безсило опускається на крісло і закриває лице руками.

– Григоровна, з вами все в порядку? Я хочу сьогодні відпроситися пораньше. В мене в тьоті день рождєніє.

– Так, звичайно.

Григорівна хапає ротом затхле медикаментозне повітря.

– Слухай, Алла, я тебе щось попрошу взамін. Стрельни для мене в когось сигарету.

– Ви ж два года держались, Григоровна…

– І питається, нащо?

У білій лляній сорочці, з розтріпаним волоссям, широко розкритими від здивування і страху очима Белла виглядає навіть привабливою.

Якби я була чоловіком, думає Григорівна, то могла б влюбитися в неї.

Белла навпочіпки сидить на лікарняному ліжку. У палаті ще шість ліжок, але пацієнти на них не ворушаться і не дихають. Просто дивляться в стелю.

– Белла! Що сталося?! – Григорівна присідає на краєчок Беллиного ліжка. – Як це сталося?!

– Я не знаю, – відповідає Белла.

Два кремезні мужики в зелених халатах никають коридором, час до часу зазираючи в палату. Ось різниця між нами і ними, думає Григорівна, ми в білих халатах ходимо, а вони у зелених.

– Тут не можна робити різкі рухи, – каже Белла. – Не можна бігати, стрибати, кричати, пчихати, співати.

– Ну… – Григорівна мнеться, – без цього всього можна обійтися.

– Я й не скаржусь. Ні-ні. Мені тут непогано.

Григорівна мовчить.

З вікна палати видно церкву.

– У тебе гарний вид з вікна, – каже за мить.

– Ми можемо ходити в церкву молитися.

– Відпускають?

– В огорожі є дірка. Хворі лазять у церкву через дірку.

– Ніхто не тікає?

– Ніхто. Усі повертаються назад.

Григорівна підсідає до Белли ближче.

– Белла, що сталося? Ти ж вроді би була нормальна.

– Нормальна?

Напевно, не можна так зразу, думає Григорівна. Не можна на неї тиснути. Сама розкаже.

– Мені так неприємно… так неприємно через усе це, – глухо бурмоче Белла. – Я поводжуся як справжня ідіотка. Добре, що я сюди попала.

– Ну, не наговорюй на себе. Ніяка ти не ідіотка.

– Але я божеволію від цієї тиші.

Григорівна не має що відповісти.

– Тиша і довкола, і всередині, – продовжує Белла. – А я хочу закричати, заверещати на весь голос. Щоб люди не знали, куди мене подіти і як закрити мені рот.

– Заспокойся, Белла.

– Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.

Тільки тепер Григорівна помічає, що Беллине обличчя набуло якогось хворобливого синюшного відтінку.

– Ти себе недооцінюєш, – каже Григорівна.

– А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.

– Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?

– Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, – Белла запинається, – що всього. Що хочу від нього всього.

– Ох, Белла, нащо ти це зробила?!

– Бо я більше так не могла – бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.

– Тобі треба його забути, – категорично заявляє Григорівна. – Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!

Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:

– Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!

Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.

– Брешеш ти всьо, – долинає з сусіднього ліжка.

Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.

Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:

– Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?

Та не відповідає.

– Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.

– Виявилося, що в мене немає купальника, – спокійно говорить Белла і заплющує очі.

Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.

– Не бійся, – кажуть вони, – ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.

Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.

– Я не знаю, чи хочу виходити, – каже Белла.

– Як це не хочеш?! – майже кричать жінки. – Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.

– Нашою?

Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.

– Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.

Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.

– А коли тут був монастир? – Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.

– Коли?

Жінки заскочені питанням зненацька.

– Десять років тому, ще за Брєжнєва, – упевнено каже одна.

– Вєрка, що ти мелеш? – заперечує друга. – За царя руского!

– Ну, це ти в нас по історії береш. Ідьом.

Усі троє рушають у бік церкви. Церква величезна, біла, із зеленими куполами.

– Порядна церква, – каже Вєрка до Белли. – Зараз побачиш. Даже другий поверх має. Я, правда, на другому поверсі ще не була – не встигаю добігти…

– А священик в церкві є?

– Який священик?! Церква недєйствінна. Там тільки музейні работнікі, падли, жити нам не дають. Ганяють туди-сюди, ніби ми свині, а не люди. Не мають права! Як будуть щось тобі казати – посилай куда подалі. Не мають права. Це всьо наше було!!!

Белла дрижить, чи то від страху, чи то від нервового збудження. Жінки проворно відчиняють перед нею масивні дерев’яні двері з кованими кільцями замість ручок.

– Ну, вперед, – кажуть. – Не бійся. Заходи як каралєва!

У церкві напівморок. Біля олтаря горять свічки. Белла ступає всередину.

– Вхід дві гривні, – чує справа від себе.

Касирка музею «Кирилівська церква» запитально дивиться на Беллу.

– Вхід у музей дві гривні.

Белла ігнорує касирку і проходить далі вглиб. Навколишні стіни розписані стертими часом фресками. Тіла, ноги, голови, німби.

– Женщіна, ви що, не чуєте мене?

– Я не повинна платити, – каже Белла, – це все колись було моє.

– Напасть, а не психи, – незадоволено бурчить собі під ніс касирка і відступає.

Белла бродить поміж стінами. На одній фігура ангела в голубому плащі із напівскрученим сувоєм у руках. Під ним напис: «Ангел, що звиває небо».

Белла притуляється до ангела, і їй здається, що вона зараз вросте в стіну, стане її частиною, однією з фресок. Ангел пильно слідкує за Беллою.

– Я так згрішила, – шепоче Белла і цілує йому ноги.

Касирка музею, вона ж, очевидно, і охорона, кидається до Белли з криком.

– Ну я ж спеціально для вас написала чорним по білому! Ну ви хоть читати-то вмієте?! Ну як мені з вами боротися?! Сидіть собі у своїх палатах – чого ви сюди ходите? Ненормальні!

Касирка тягне Беллу до виходу. Тикає пальцем в невеличке оголошення на дверях:

«Шановні парафіяни, відвідувачі музею та пацієнти психіатричної лікарні! Просимо вас не цілувати стіни церкви. Дякуємо за розуміння. Адміністрація музею»

Поруч ще одне оголошення:

«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».

4

– Григоровна, ви курите?!

Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз біля смітярки, і похапцем докурює свою десяту за сьогодні сигарету.

– А що?

Григорівна намагається не дивитися на нього.

– Негарно лікарям курити.

– Терапевтам можна.

Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.

– Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.

– Дякую, – Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.

Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.

– Як у вас діла? Не заходите до мене…

– Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.

– Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.

І як мені це витримати? – думає Григорівна.

– Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.

– Не знаю… Напевно, не зможу…

Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.

– Ви якось схудли чи мені здається?

– Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.

– Якщо і саранча, то дуже гарненька.

Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.

– Як ваша знакома… Белла? – загадково питає Артьом Миколайович.

– Добре.

– Їй більше ніхто не сниться?

– Ви знаєте, більше не сниться.

– Як жаль, – Артьом Миколайович розчарований.

– А знаєте що, Артьом Миколайович, – Григорівна впритул підступає до нього, – а знаєте що? Поцілуйте мене просто зараз. Тут і зараз. Поцілуйте мене.

Артьом Миколайович злякано витріщається на Григорівну.

– Навіщо тут, – бурмоче, – приходіть до мене в кабінет… У кінці зміни… Там спокійно, без свідків…

– Тут і зараз, Артьом Миколайович, – Григорівна заплющує очі і вип’ячує назустріч йому губи.

«Все або нічого».

– Григоровна, що ви робите? На нас люди дивляться.

– Нехай дивляться.

– Так не можна. Треба знати прілічія.

Григорівна відходить вбік і припалює одинадцяту за сьогодні сигарету.

– Як Аліна? – спокійно питає. – Передавайте їй привіт.

– Обов’язково передам, – каже Артьом Миколайович і, ошелешений, заходить у приміщення поліклініки. – До свіданія.

Треба хоч раз у житті змогти від чогось відмовитися, думає Григорівна, запускаючи в легені хмарку диму.

«Так-так. Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими».

Григорівна швидко крокує Хрещатиком. Сонце сліпить їй очі. Григорівна мружиться і нічого крім сонця не бачить. Щось тягне її. Щось усередині неї шепоче, що треба поспішати, що в кінці шляху її, Григорівну, чекають. І вона майже біжить.

Навколо, усюди по широчезній хрещатицькій дорозі лежать мертві закривавлені тіла. Григорівна акуратно їх переступає. Не звертає на них ніякої уваги.

Не добігли, думає, не встигли.

Ще трохи, і я буду щаслива, думає Григорівна, коли війна завершується, хтось – та й зостається. І тоді цей хтось стає істинно щасливим. Так, по війні приходить щастя.

На розі Хрещатика і Прорізної Григорівна зупиняється. Шеренга військових з автоматами перекриває їй дорогу. Військові в шоломах. Григорівна не бачить їхніх лиць.

– Гей, ви! – кричить їм Григорівна. – Ану вступіться! У мене немає на вас часу. Я мушу пройти далі. Там чекають на мене.

– Ніхто тебе там не чекає, – відповідають військові.

– Ви брешете. Врешті, ви нічого не знаєте. Ви тупі як деревина.

Військові шепочуться поміж собою. Григорівна нервує.

– Вступіться, – повторює вона. – Мені треба пройти далі.

– А чому ти така впевнена, що треба?

Які невиховані, думає Григорівна, тикають мені, ніби я з ними свині пасла.

– Треба, я впевнена, що треба.

Військові розступаються, і звідти, з натовпу, виходить Артьом Миколайович. Він одягнений в офіцерський мундир. Мундир страшенно йому личить.

– Гарний мундир, – каже Григорівна.

– Григоровна, що ви тут робите?

– Я? Прогулююсь собі.

– Бреше, – кажуть військові.

– Ну добре, – Григорівна червоніє. – Я йшла до вас, Артьом Миколайович. Адже ви чекали на мене, правда?

Артьом Миколайович ховає руки в кишені.

– Чекав, але не так, щоб сильно, – тихо відповідає він.

– Ну, головне, що чекали. Тепер усе буде по-інакшому.

Військові штуркають Артьома Миколайовича в спину, мовляв, скажи їй, не тягни.

– Григоровна, – починає Артьом Миколайович, – це все, знаєте, було несерйозно.

– Несерйозно? Не бачу в тому нічого страшного. Я люблю жарти і люблю, коли жартують. Я взагалі думаю, що людям треба більше сміятися.

Артьом Миколайович мовчить.

– Я, Артьом Миколайович, знаєте, як думаю? Думаю, що між людьми головне – взаємний інтерес. Щоб люди цікавилися іншими людьми. От візьмімо нас із вами. Ви цікаві мені. Мене інтересує, що ви за людина. Як і про що ви думаєте. Як ведете себе в різних ситуаціях. Я ще зовсім вас не знаю, але при цьому дуже радію. Бо я у передчутті пізнання, розумієте мене?

– Я не зовсім вас розумію, Григоровна.

– Усе дуже просто, Артьом Миколайович! От я вам цікава? Скажіть. Вам цікаво, що я за одна?

– Я ніби знаю.

– Нічого ви не знаєте! – Григорівна відчуває, як гаряча крапелька поту стікає чолом. – Артьом Миколайович, скажіть, що ви хотіли від мене, коли так часто запрошували до себе в кабінет, коли торкались до мене, цілували мені вухо і шию? Скажіть, що ви хотіли від мене?

– Нічого, – відповідає Артьом Миколайович.

Він жестом дає своєму війську якусь команду. Григорівна її не розуміє. Вона стоїть посеред дороги, розхристана, розпатлана, на кривих ногах і високих підборах, і в грудях їй щось страшенно гучно гупає.

Артьом Миколайович зникає за шеренгою солдат. Ті прицілюються і всі одночасно, залпом, стріляють Григорівні в груди. У саме серце.

«Панфілов пагіб!»

Григорівна падає на коліна і краєм ока помічає велику багряну пляму на своїй улюбленій салатовій сукенці. Пляма чимраз більшає.

– Моє серце, – шепоче Григорівна, – воно так болить. Так болить.

Сонце затягується чорним туманом.

Кому ж я тоді цікава? – думає Григорівна.

«Хто буде мене любити?»

Прислухається до свого серця.

«Ще мить, і я вмру».

Але серце, прострелене, калатає все одно.

5

– Григорівна, куди ми прийшли?

Белла несміливо заходить усередину невідомої їй будівлі. Григорівна радісно плескає в долоні.

– Як куди, Белла? Ми прийшли плавати!

– Плавати?

Григорівна впевнено веде Беллу за собою. Вони минають хол, минають темні коридори і роздягалки і опиняються перед гігантським басейном з голубою-голубою водою. Басейн розділений чотирма смугами. Теплий хлорований пар лоскоче Беллі ніздрі.

– Але, Григорівна, я… в мене… в мене немає купальника.

– Я про все потурбувалася! На! – Григорівна виймає з сумки куплений для Белли купальник. – Він не ахті, але на перші рази вистачить. Ми будемо тут плавати кожної суботи. Ходімо перевдягатися.

Белла розгублено стовбичить на місці.

– Але я не можу. Я не вмію плавати.

– Не вмієш? Белла, ми з тобою знаємо, що це неправда. І зараз ми покажемо, на що ми здатні!

– Я ніколи не питала у вас, що це за море, в якому ми зараз є?

– Море? Ви думаєте, це море?

– Ну так. Я не бачу протилежного берега.

– А зараз? – він робить один крок у бік Белли.

– Не бачу.

– А зараз? – він уже на відстані простягнутої руки.

– Щось ледь помітне видніється над лінією горизонту. Але я не знаю, чи то земля. Можливо, то тінь моря.

– А зараз? – він стає зовсім упритул до Белли. Його губи торкаються Беллиного чола.

– Навіщо ви мене мучите? – шепоче Белла.

– Бо ви досі не навчились плавати.

– Я вже навчилась. Я вже вмію плавати.

Белла лягає спиною на воду, відштовхується, і так, на спині, пливе в глиб моря. Бачить крізь здійняті бризки його – здивованого і спантеличеного. Пливе все швидше, аж поки його фігура не зникає в сьомих хвилях. Вода стає холодною і тяжкою.

Тепер я сама, думає Белла.

Колишеться на морській поверхні. Без руху. Без болю. Без сліз.

І мільйони медуз, великих і маленьких, рожевих і фіолетових, так само колишуться поруч. Без руху. Без болю. Без сліз.