Текст книги "Знахар"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Та зрозуміла вона й те, що цей її добрий друг і сам потребує допомоги, що його вочевидь спіткало якесь велике нещастя, а в душі діється щось незбагненне й таємниче.

Напад, свідком якого вона стала в крамниці, навіював тисячі фантастичних припущень. Як на здоровий глузд, то будь-яке з них було недоречним, проте обираючи між сірістю й неправдоподібністю, Марися воліла друге. Тому їй і здавалося, що Антоній Косиба, знахар із млина – це загадковий романтичний герой, можливо, який-небудь принц у вбогому вбранні, або нещасний, що вчинив колись злочин – звичайно, мимоволі або в стані афекту – і прирік себе на життя в бідності й жертовність на благо інших.

Ні, вона не помилялася, не могла помилятися, коли виразно чула з його вуст слова французького вірша. Звичайний селянин не міг би їх так повторити. Зрештою, він зрозумів зміст вірша! Як можна було це пояснити?

«Припустімо, – думала вона, – що отак мандруючи, він колись дійшов до Франції чи Бельгії. Це цілком можливо. Багато селян емігрує, а потім повертається».

Проте такий підхід до справи й розгадка таємниці були занадто прозаїчними. Зрештою, якби так було насправді, то чому це так його вразило? Може, за цим криється якась трагедія? Безсумнівно, вірш про щось йому нагадав, пробудив якісь болісні спогади.

«Він і справді дуже незвичайна людина», – вирішила Марися.

І вона вірила в це, пригадуючи собі деталі, які підтверджували її переконання. Спосіб життя цього чоловіка зовні, проте лише зовні нагадував життя інших простих людей. Його делікатність, великодушність, шляхетність…

Марися була певна, що натрапила на слід справжньої таємниці, і вона вирішила розплутати її. Дівчина ще не знала,

як саме це зробити, проте розуміла, що не заспокоїться, доки не знайде розгадки.

А тим часом сталися події, які спрямували її думки й зацікавлення геть в іншому напрямку.

Розділ IX

Десь у середині червня рано-вранці на ринковій площі зупинився великий темно-синій автомобіль. У Радолишках його знали геть усі, бо ж належав він– панові з Людвикова. Авто запинилося біля колоніальної крамниці Мордка Раби– нова. З вікон крамнички пані Михалини Шкопкової було добре видно, як спершу вийшов пан Чинський, тоді його дружина й нарешті їхній син, пан Лешек.

Марися відсахнулася. Устигла тільки помітити, що молодий інженер іще більше схуд, і що був убраний у дуже світлий, попелястого кольору костюм, у якому він здавався ще вродливішим, ніж завжди. Дівчина була певна, що двері от– от відчиняться, і пан Лешек увійде. Здивовано відзначила, що серце калатає дедалі швидше. Подумала, що вона, мабуть, почервоніла, і що він іще подумає, наче це через нього.

Вона вже не раз подумки прикидала, як його зустріне. Але тепер, коли він був так близько, не могла пригадати жодного зі своїх планів. Знала одне: що радіє, дуже нерозважно радіє його приїздові.

Сіла за прилавком і заходилася пильно гаптувати. Хотіла, аби він її такою й побачив, коли прийде.

«Найкраще нічого не планувати, – вирішила Марися, – а повестися відповідно до того, як він себе поведе. Адже він може лише увійти й попрохати пачку цигарок… Як звичайнісінький покупець…»

Це був би жахливий учинок з його боку, від самої лише думки про це Марисі робилося невимовно сумно, тим більше,

що вона дужче, аніж будь-коли відчувала, що минулої осені повелася з ним нечемно й несправедливо.

«Навіть, якщо він лише попросить цигарки, – думала вона, – я мушу бути з ним увічливою. Хоч би він швидше прийшов!»

Проте він не прийшов узагалі.

Прочекавши отак із чверть години, Марися обережно наблизилася до вікна лише аби побачити, як Чинські сідають до авто. Машина розвернулася й рушила в бік Людвикова.

– Поїхав, – голосно мовила Марися, і в цю першу мить їй стало невимовно прикро.

Лише ввечері, лежачи в ліжку, вона почала міркувати про це, і дійшла висновку, що це ще нічого не означає. Навіть, якщо він і збирався зайти до неї, то не зробив цього вочевидь через те, що батьки поспішали, а він не хотів привертати їхньої уваги до знайомства з нею, знайомства, яке б їм явно не сподобалося. Заснула спокійно.

Проте назавтра біля полудня вона розхвилювалася, почувши знайоме гуркотіння двигуна. Його було чутно вже здалеку. І на Марисине здивування, темп цього гуркотіння зовсім не зменшувався. Справді, мотоцикл із ревом перетнув площу, майнув у вікнах і помчав далі.

«Може, він ще заверне?» – думала Марися, знаючи, що ошукує сама себе.

Стало цілком зрозуміло, що він про неї забув, і що не має найменшого наміру побачити її знову.

«То он воно як… – сказала дівчина до себе. – То й добре…»

Але добре не було. Гаптувати вона не могла. Руки тремтіли. Кілька разів укололася в палець. Ні про що інше думати не виходило. Якщо він поїхав дорогою, то напевне до Зеновичів. Ці Зеновичі – дуже багаті люди, і мають двох доньок на виданні. Про молодого Чинського давно говорили, що він ожениться з однією з них. Але тоді хіба можливі оті чутки про баронесу з Польщі?

«Зрештою, – з гіркотою думала Марися, – Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».

Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.

Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.

«Може, воно й на краще, – утішала себе Марися. – Пані Шкопкова має рацію, я не повинна задурювати собі ним голову».

Того ж таки вечора начальник місцевої пошти, пан Собек, був приємно вражений. Зустрів панну Марисю, як та поверталася додому, і коли запропонував їй прогулянку до Трьох Грушок, дівчина погодилася не вагаючись. Нічого дивного в тім би не було, якби йшлося про будь-яку іншу дівчину з Радолишок. Собек сміливо міг зарахувати себе до тих мужчин, що мають успіх у протилежної статі. Був молодий, непоганий на вроду, мав державну посаду з перспективою кар’єри, бо ж усім було відомо, що його дядько – неабияка персона в окружній дирекції. Крім того, пан Собек чудово грав на мандоліні, на прегарній, інкрустованій перламутром мандоліні, із якою в неробочі години ніколи не розлучався.

Оця мандоліна, а також інші вказані риси пана Собека помітно приваблювали молодих панянок. Усіх, чи то пак, майже усіх, з одним, проте, винятком, причому дуже прикрим для пана Собека. Марися, щоправда, завжди була з ним увічливою, проте ніколи не виявляла бажання ближче познайомитися й неодмінно відмовлялася від пропозиції піти на ковзанку, прогулянку чи на вечірку.

Якби пан Собек належав до чоловіків амбіційних, то давно вже припинив би свої спроби сподобатися Марисі. Але він був статечним, поважним хлопцем, примх чи капризів не мав, відсутністю терплячості не грішив, а що відзначався стійкістю сподобань, то час від часу повторював свої пропозиції.

І от того дня він таки переконався, що обрав слушну тактику.

Вони йшли поруч дорогою, добре знаною молодим і старим мешканцям Радолишок, до Трьох Грушок, дорогою, що нею колись старі, а тепер молоді, ходили парами, і яку пані аптекарка в’їдливо називала Коров’ячим променадом, бо туди й корів на пасовисько гнали.

З вікон плебанії, звідки ксьондз, що турбувався про моральність своїх парафіян, бачив цю дорогу мов на долоні й міг доволі чітко сказати, скільки наступного року відбудеться шлюбів, і хто саме вінчатиметься. Досить було помітити, що той чи інший парубок «вчащає» на прогулянки постійно з однією й тією самою панною. Висловлюючись звичайною мовою, казали, що «він із нею ходить», а це у свою чергу сприймалося як обітниця шлюбу, а в найгіршому випадку – як незаперечний прояв кохання. Чому це вбачалося саме в «ходінні», а не стоянні, сіданні чи іншій будь-якій зміні позиції людського тіла, у Радолишках ніхто не замислювався, і вже напевне не думав про це під час першої своєї прогулянки до Трьох Грушок із Марисею пан Собек.

Він думав тільки про пану Марисю, про те, що вона вбога, але дуже освічена і з кращими манерами, ніж в інших дівчат, що вона точно вродливіша за будь-яку з них, і що такої дружини не посоромився б навіть державний чиновник надзвичайно високого рангу. Свої ж думки він виражав тим, що тихенько бренькав на інструменті (він полюбляв сам так називати свою мандоліну) мелодію модного танго: «Чи покохаєш ти мене колись, Лоліто…»

На жаль, панна Марися, хоча й розуміла делікатний натяк танго, хоча й здогадувалася про наміри віртуоза, хоч і відчувала певну вдячність за таку честь, проте настрою партнера не поділяла. Вона навмисне пішла на прогулянку з паном Собеком, щоб розважитися, переконати себе, що Собек – людина порядна, і вона не повинна його уникати, бо він був би для неї відповідним чоловіком. Навіть ідеальним. Він не пив, не влаштовував скандалів, не гасав на мотоциклі, зате відзначався неабиякою сталістю. Не те, що дехто!.. Що з того, що він не такий розумний і манери в нього не такі вишукані. Цим нікого не зганьбиш…

Та всі ці аргументи, добра воля й прогулянка, що закінчилася лише коли зійшов місяць, романтичний настрій, прикрашений музикою й розмовами виявилися ні до чого: Марися повернулася додому знеохочена, сумна й вирішила ніколи більше не ходити на прогулянки до Трьох Грушок ані з паном Собеком, ані будь із ким іншим.

Уночі їй наснився страшний сон. Вона бачила себе й молодого Чинського. Вони їхали мотоциклом із шаленою швидкістю, втікали від пожежі, яка їх весь час наздоганяла. І раптом перед ними опинилася прірва, вони впали на кам’янисте дно… Було так багато крові, а він сказав:

– Я помираю через тебе.

І вона відчула, що теж помирає й почала кликати на допомогу.

Коли розплющила очі й отямилася від сну, побачила, що над нею схилилася пані Шкопкова.

– Куди ніч – туди й сон! – сказала вона. – Що тобі наснилося, що ти так кричала?

У першу хвилину Марися хотіла розповісти їй усе, та пригадала собі, що пані Шкопкова вміє тлумачити сни, тож вирішила промовчати. Може, сон означав щось погане для пана Чинського, якого пані Шкопкова однаково не любила. Вона тільки й шукала нагоди, аби сказати йому щось неприємне.

– Я кричала? Сама не знаю, чому, – сказала Марися. – Може, щось і снилося. Сни так легко забуваються.

Проте Марися не забула. Назавтра, побачивши коней з Людвикова і пана Леха в бричці, вона аж здригнулася. Була певна, що цього разу він зайде.

Та вона помилялася. Він прислав по цигарки кучера! Кучера!

Чинський вочевидь уникав зустрічатися з нею. Подальші події остаточно це підтвердили. Не було й дня, аби він не з’являвся в містечку чи не проїздив його вулицями. Іноді бричкою іноді верхи, а найчастіше мотоциклом. Минулого року він ніколи тут так часто не бував. Тепер, видко, робив це на злість Марисі або з якихось інших причин, про які вона не знала.

Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.

«Може, його спіткало щось погане?» – занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!

Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.

І от, коли вона вже геть утратила надію – сталося.

Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася – і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.

Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.

Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію – нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді

майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.

А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.

Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.

– Я геть очамріла! Що я давала йому замість паперу? Боже! Ви тільки гляньте!

Показувала йому на розкладені на прилавку різні предмети, і сміялася, сміялася, не могла погамувати цього радісного сміху.

Щось у ній тремтіло, щось тріпотіло. Щось зроджувалося до життя, нового, чудового, світлого, крилатого, мов великий білий птах.

Чинський стояв непорушно й захоплено дивився на неї. Колись він написав до неї в телеграмі, що вважає її найвродливішою дівчиною… Але тепер вона була такою прекрасною, якою він її ніколи ще не бачив.

– Оце гарно! Дуже гарно, – говорила вона. – Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.

– Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!

– За що?

– За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.

– І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?

– Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.

– Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.

Чинський заперечно похитав головою.

– Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.

– Як це? – обурилася вона. – Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.

– Ні! – махнув він рукою. – Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.

І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.

– Знаєте, що це таке?

– Ні.

– Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.

Марися раптом споважніла.

– Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.

– Чому? – обурився він.

– Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.

– Я був ідіотом! – вигукнув він.

– Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.

– Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?

Марися глянула йому просто в очі.

– Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…

– Марисенько! – простягнув до неї руки.

Вона похитала головою.

– Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…

– Моя ти єдина! Скарбе мій!

– Але, – продовжувала вона, – я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.

– Ні, – перебив він її, – я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!

Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.

Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.

Отож відтоді пан Лех Чинський приїздив щодня, а його кінь чи мотоцикл, що стояв біля крамниці пані Шкоикової, викликав розголос у містечку, численні коментарі й заздрість, яка природно перетворилася на те, що називають порушенням громадської моралі.

Щоправда, якщо сприймати це дослівно, ні про що аморальне ніхто не довідався. Те, що молодий інженер просиджував у крамниці, двері якої завжди й для кожного були відчинені, не могло свідчити про якісь підозри стосовно панни Марисі. Проте людська заздрість не рахується з очевидними речами. Мало не кожна дівчина в Радолишках могла похвалитися якимсь залицяльником, проте жодного з них не можна було й порівнювати з молодим Чинським. Чому ж цей красень-брюнет вибрав собі таку приблуду, як ця Марися, що працювала в Шкопкової, важко було збагнути. Якщо вже й хотів шукати товариства для себе серед містечкових панночок, то можна було знайти і вродливіших, і заможніших, і хоч з якого боку глянь – більш гідних. Батьки цих гідних, зрозуміло, поділяли обурення своїх доньок, поділяли його й молоді люди, що ходили з ними до Трьох Грушок. Разом усе це становило в Радолишках громадську думку.

Якщо Марися, попри свою природжену вразливість, не відразу помітила таку зміну містечкових настроїв, то лише через те, що вона була занадто заглиблена у власні переживання. Ці переживання були такими новими й прекрасними, що весь зовнішній світ поруч з ними зникав в імлі й здавався чимсь нереальним, випадковим і неважливим.

Марися розуміла, що кохає. З кожним днем усвідомлення цього ставало дедалі виразнішим, глибшим. Марно було із цим боротися. Точніше, не марно, бо саме завдяки цій боротьбі, завдяки необхідності скорятися силі почуття вона все сильніше зазнавала тієї п’янкої насолоди, щасливого затуманення, що проймало її, мов вихор, що не дає дихати, оглушуючи й засліплюючи, огортаючи зусібіч невидимими, прозорими дотиками, позбавляє волі, підхоплює, веде за собою…

«Я кохаю, кохаю, кохаю», – вона повторювала це собі тисячі разів щодня й було в цьому здивування й радість, і переляк, і щастя, і захоплення цим неймовірним відкриттям у власній душі, що досі не відала, який же безцінний дар у ній живе.

її приголомшувало це тим більше, що насправді не відбувалося нічого нового. Коли б якісь випадкові свідки й забажали та зуміли підслухати розмову двох молодих людей у крамниці пані Шкопкової, то зазнали б розчарування. Чинський приїздив, цілував Марисину руку, а пізніше розповідав їй про свої подорожі та пригоди, або ж вони читали одне одному книжки, що їх він тепер постійно привозив. Переважно то були вірші. Часом Марися розповідала про своє дитинство, про матір, про плани, яким, на жаль, не судилося збутися. Змінилося хіба те, що вона звала його паном Лешеком, а він її – просто Марисею. Звісно, коли цього ніхто не чув.

Змінилося б, може, дещо більше, якби Марися на те погодилася. Пан Лешек не раз намагався її поцілувати, але вона завжди опиралася так рішуче й схвильовано, що йому не залишалося нічого, крім як запастися терплячістю. Потому він від’їздив, а вона решту дня думала лише про минулі години й про ті, що прийдуть завтра.

Замкнувши крамницю, Марися поверталася додому, сповнена зосередженості й радісного споглядання свого щастя, сповнена любові до всіх цих маленьких будиночків, до зелених дерев, блакитного неба, усього світу, всіх людей, яких вітала щирою посмішкою.

Ось чому вона не помічала їхніх неприязних поглядів, зверхнього ставлення, ворожості й кпин. Та не всі обмежувалися тим, що мовчки демонстрували неприязнь та осуд. Якогось дня стався випадок, що спричинився згодом до дуже прикрих наслідків.

У Радолишках віддавна мешкала відома на весь повіт родина лимарів Войдилл. Войдилли походили із дрібної, проте справжньої шляхти, і це була найперша причина, з якої їх поважали в містечку, а другу становило те, що з діда-прадіда вони славилися як щонайкращі лимарі. Сідло, ремінь чи упряж, зроблена Войдиллами з Радолишок користувалися величезним попитом, хоча й коштували дорожче за віденські. Головою цієї заможної й шанованої родини в ті часи був Панкрацій Войдилло, якого всі звали Пане-добродію, позаяк то була його улюблена примовка. Успадкувати справу Пана-добродія мали його сини, Юзеф і Калікст, а третього сина старого Войдилла й родина, та й усе містечко вважали невдахою.

Батько постановив вивчити його на священика. З тяжкою бідою протяг він ледачого до науки хлопця через шість класів гімназії й віддав до духовної семінарії. Проте всі витрати й клопоти виявилися даремними. Марно тішилося серце старого Пана-добродія, коли син приїхав додому в сутані. Не минуло й року, як Зенона витурили із семінарії. Щоправда, Зенон розповідав усім, наче сам покинув науку, не відчуваючи покликання, проте люди подейкували, що причиною, через яку він так і не вивчився, стала його пристрасть до горілки й жінок. Слушність цих підозр невдовзі підтвердила й Зенонова поведінка. Він частіше просиджував у шинку, аніж у костелі, а про те, у яких жінок на Крамній вулиці був частим гостем, краще й не згадувати.

Знаючи латину, він міг би працювати в аптеці. Так принаймні вважав батько. Та й тут його спіткало розчарування: Зенон дуже швидко покинув роботу в аптеці. І про те різні чутки гуляли, та їх не вдалося перевірити, бо радолиський аптекар, пан Немира, до балакучих не належав, та й зі старим Паном-добродієм були вони друзями.

Отож цей Зенон Войдилло, проходячи якогось дня в товаристві кількох хлопців повз крамницю пані Шкопкової саме тоді, як Марися зачиняла двері, спинився й удавано приязним тоном її зачепив:

– Доброго вечора, панно Марисю, що доброго чувати?

– Доброго вечора, – відказала, усміхаючись, Марися. – Спасибі.

– І все-таки воно вам незручно.

– Чого це незручно? – здивувалася дівчина.

– Ну звісно! Пані Шкопкова наче й добра жінка, а про таку річ не подумала, – співчутливо продовжував Зенон.

– Про яку ж це річ?

– Та про канапу.

– Канапу? – ще більше здивувалася Марися.

– Ну, певне ж, що про канапу. Адже в крамниці прилавок вузький і твердий. Удвох, особливо з молодим паном Чинським, зручно вмоститися на ній нелегко.

Зенонові товариші вибухнули голосним реготом.

Марися ще нічого не втямила, але вже передчуваючи якийсь підступ, стенула плечима.

– Не розумію, про що це ви…

– Про що це я вона й не здогадується, цнотлива Сусанна, – звернувся Зенон до товаришів. – Зате знає, як це робиться.

У відповідь пролунав новий вибух реготу.

Уся тремтячи, Марися витягла ключ із замка, збігла зі східців і прожогом подалася додому. Коліна їй тремтіли, у голові шуміло, серце калатало в грудях.

Досі ніхто ще не скривдив її так брутально й так огидно. Вона нікому не завдала найменшого зла, нікому лихого слова не сказала. Навіть лихих думок у неї не виникало. І ось маєш…

Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.

– Боже, Боже… – шепотіла вона неслухняними губами. – Як же це страшно, як же гидко.

Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.

Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радо– лишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.

Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.

«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», – майнуло Собекові в голові.

Торкнувся Марисиного ліктя й заговорив:

– Не варто плакати, панно Марисю. Щиро вам кажу, розважливо. Не варто. Мине час, біль вгамується. Шкода вас, оченята виплачете. Ви ж у сто разів за нього краща. Це він нехай переживає. Скривдив вас, Бог його за це покарає. Ніщо на світі не минає марно. Такий уже закон. Це як із граблями. Наступиш на зубці. Думаєш, що граблям шкоду робиш, а й не зглянешся, як граблі держалном як не торохнуть по голові… Закон такий. Ну, не плачте, панно Марисе…

Зворушений її сльозами й власного безпорадністю, він і сам ледь не плакав. Легенько погладив її по спині, що здригалася від ридань.

– Тихо, панно Марисе, тихо, – говорив він. – Не треба, не варто. Скривдив вас… скривдив. Лихий чоловік. Безсовісний.

– Але за що, за що! – ридала Марися. – Він мені, щоправда, не подобався… ніколи… Але я не зробила йому нічого поганого.

Собек замислився.

– Про кого це ви говорите?

– Про нього, про Войдилла…

– Про старого? – вражено запитав Собек.

– Ні, про цього… колишнього семінариста.

– Зенона? А що цей хуліган вам заподіяв?

– Обізвав мене жахливими словами… При людях! Такий сором! Такий сором! Як я тепер людям в очі дивитимусь?

І вона заломила руки.

Собек відчув, як йому кров ударила в обличчя. Доки він думав, що це пан Чинський скривдив дівчину, то мимоволі ставився до цього з певною байдужістю як до втручання Господнього провидіння, проти якого всі ми безсилі. Та довідавшись, що йдеться про молодшого Пана-добродія, він раптом розлютився.

– Що саме він вам сказав? – запитав Собек намагаючись зберігати спокій.

Якби Марися не була цим така вражена й схвильована, то звісно, не розповідала б нічого. Якби вона мала час подумати, то зрозуміла би, що немає сенсу розповідати про це панові Собеку, сторонній людині. Та цієї миті вона занадто прагнула співчуття. І як уміла, тремтячим голосом розповіла про цей жахливий випадок.

Вислухавши, Собек заспокоївся й навіть засміявся.

– І чого ви лишень звертаєте на такого дурня увагу, – мовив він. – Чи він щось говорить, чи пес бреше – однаково. Немає чим перейматися.

– Легко вам говорити…

– Легко чи ні, це інша справа, а Зенона не варто сприймати серйозно. Що для вас Зенон? Начхати та й годі…

– А хоч би й так, – Марися втерла сльози. – Адже люди чули, у містечку пліткуватимуть. Де ж я очі подіну?

– Ой, панно Марисе, а нащо ж вам очі ховати? Сумління у вас чисте, без сумніву.

– Не кожен повірить, що чисте.

– Хто сам чесний, той повірить, а лиха людина й у костелі бруд знайде. Та на лихих немає чого зважати. Було та й загуло, минулося. Бачите, – показав він на кошика, – це я до садівника йду полуниць купити. Не підете зі мною? Добрі полуниці, великі. А солодкі!

Марися посміхнулася.

– Спасибі, але мені додому треба…. До побачення.

– До побачення, панно Марисе. А перейматися далебі немає чого.

Дівчина зупинилася й сказала:

– Ви такий добрий до мене… Я цього ніколи не забуду.

Собек скривився й махнув рукою.

– Яке там добрий. Не варто й говорити. До побачення.

І мугикаючи під носом якусь пісеньку, попрямував до садка. Вибрав полуниці, поторгувався, заплатив, повернувся додому. Він обожнював полуниці. Висипав їх у дві глибокі тарілки, розтер у ступці цукор, щедро посипав ним ягоди, аби просякли. Він любив усе робити методично.

Тим часом закип’ятив воду на чай, вийняв з буфета хліб і масло. Це була його вечеря, яка нині, з нагоди суботи, завершувалася такою смакотою, як тарілка соковитих, ароматних полуниць. Другу він залишив на завтрашній обід.

Потому помив посуд, витер, розставив, зняв зі стіни свою прекрасну мандоліну й вийшов.

Улітку в суботні вечори вся молодь була на вулицях, головно на Коров’ячому Променаді. Пан Собек увесь час зустрічав знайомих. Із деким він зупинявся, балакав, жартував, декому лише вклонявся здалека. Проминув Віденську, вулицю Наполеона, потому подався до Трьох Грушок і завернув. Дівчата намагалися залучити його до своєї компанії.

Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

– Гей, – погукав один, – пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

– Щось не хочеться, – зупинився Собек.

– Та чого там не хочеться, – озвався інший голос. – Сідайте до нас, то й захочеться.

– А до вас я не сяду, – відказав на те Собек.

– А чого б це?

– Бо між вами є негідник, а я з негідниками справи не маю.

Запала мовчанка, а тоді третій голос запитав:

– А кого це ви на думці маєте, коли на те ваша ласка?

– На думці я його не маю, – спокійно процідив Собек. – Я його зневажаю. А коли вам цікаво, про кого це я, пане Войдилло, то якраз про вас.

– Про мене?

– Так, про вас, пане екс-семінаристе! Для мене ви негідник і до вас я не пристану.

– За що ви людину образили, пане Собеку? – примирливо озвався хтось із компанії.

– Не людину, а скотину. Ба гірше, бо ще й хулігана.

– Та він п’яний чи що? – закричав Зенон.

– Чи п’яний? Ні, пане Войдилло, я не напідпитку. Я геть тверезий. Не те, що ви, по рівчаках ночуєте. Непристойним чином на молодих дівчат нападаєш. Лише п’яна, перепрошую, свиня може невинну й беззахисну дівчину на вулиці серед людей паскудними словами ображати. Ось так.

І бренькнув кілька тактів з «Осінніх маневрів».

– Це йому про ту Мариську йдеться, що в Шкопкової працює.

– Певне, що про неї, – підтвердив Собек. – Про неї, що її такий негідник, як шановний пан Войдилло…

– Замовкніть! – вигукнув Войдилло. – Годі з мене!

– Вам годі, а мені мало!

– Пильнуйте свого носа!

– Та й ви може на свій глянути. От лише темно. Здалеку не видко. Але до мене ви не підійдете, бо боїтеся.

Зенон засміявся.

– Чого, чого, дурню, мені боятися?

– А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

– Облиште, не варто, – порадив хтось із ґанку.

– Авжеж, що не варто руки каляти, – тим самим тоном підхопив Собек.

– Сам дістанеш по морді! – гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

– Пусти, – озвався здушеним голосом Зенон.

– А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

– Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

– Не чіпатиму!

– То маєш, аби пам’ятав!

– Не чіпатиму, присягаюся!

– То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

– Рятуйте, браття! – заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.