Текст книги "Знахар"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ IV

У самих Одринах, у маєтку, не було нічого вартого уваги. Великий палац, спалений під час війни, порослий кропивою, лопухами й кінським щавлем, із кожним роком укривався мохом і пліснявою й дедалі швидше руйнувався. Власниця, княгиня Дубанцева, удова колишнього петербурзького сановника, постійно мешкала у Франції й ніколи не приїздила. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки в дерев’яному флігельку, де теж не бракувало слідів занепаду.

Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.

І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував у Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.

Пан Окша, видко, від батька успадкував вдачу самітника, до сусідів, які, зрештою, жили далеченько, у гості не квапився, то й вони до нього ніколи не їздили. Він охоче просиджував удома, незважаючи на молодий вік, що, зрештою, нікого не дивувало, бо дружину мав навдивовижу вродливу і, як казав лісник Барчук, «дуже віддану», донечку-янголятко й щастя в родині.

Тож виїздив він у справах украй неохоче. Щоразу, коли виникала потреба навідатися до повітового Браслава, чи, крий Боже, до самого Вільна, Ян Окша постійно відкладав від’їзд, може, ще й тому, що трохи «слабував», а поїздки дуже його втомлювали. Бувало, як трохи застудився, то й кров’ю спльовував, і в ліжку доводилося лежати. А що був він доброю людиною, то всі підлеглі дуже його жаліли, бачачи, як він на очах підупадає. Двічі довелося навіть лікаря до нього привозити, а воно й нелегко, та й дорого, бо вісім верст – то вам не абищо. Подейкували люди, що молодий лісник уже не оклигає, зрештою, на те воно й скидалося.

Літом у пущі прегарно. У повітрі розливається міцний запах живиці, повітря тепле, мов у печі, комашок різних стільки, що аж у вухах дзвенить. Погойдуються верхів’я струнких сосон, вітер шумить у кронах прастарих дубів, мох пухнастий, мов килим, ягід та грибів і не злічити, словом, жити й жити! А коли осінь настане, тиша в лісі така, як у костелі під час урочистої служби. Дерева стоять задумані й навіть не відчувають, як листя, мов золоті й червоні пелюстки з них облітає. А взимку все вкриває сніг, високо, глибоко, наростає пухнастими подушками на гіллі, і варто людині перевести подих, на повні груди вдихнути свіже морозяне повітря, як її огорне радість.

Але після зими настає весна. З відталої землі лісової, з-над озер та боліт здіймаються вологі випари, і саме тоді гіршає тим, кого мучать сухоти. Так сталося і з паном лісником Окшею. Зиму він переніс добре, та коли в березні почав танути сніг, він підупав на здоров’ї. І як заслабнув, то вже четвертий тиждень у ліжку лежав, і у спальні приймав звіти від підлеглих єгерів. Схуд так, що ледве впізнати можна було, а при нападах кашлю ним так трусило, що він протягом чверть години й слова не міг вимовити й насилу дихав. І лише піт великими краплинами виступав йому на чолі.

У суботу сталося так, що лісникова дружина вже єгерів більше до нього не пустила. Вийшла до них на кухню, бліда й змарніла, і тихо проказала:

– Чоловікові так погано, що… не можна його турбувати.

І розридалася.

– А якби так лікаря до нього привезти, пануню, – озвався один. – Усе-таки помирати легше буде.

– Чоловік не хоче лікаря, – похитала вона головою. – Я й сама його благала, але він не погоджується.

– Я би-м поїхав по доктора, – пропонував інший. – А панові лісникові можна сказати, що доктор проїздом, цебто по дорозі заїхав.

Вирішили так і зробити, і пані Окша втерла сльози й повернулася до спальні. Після багатьох безсонних ночей вона й сама ледве на ногах трималася. Та наблизившись до ліжка недужого, спробувала посміхнутися й вдати веселощі. Вона боялася, аби Янек не здогадався про її справжні, страшні й болісні думки, котрі шарпали її бідну душу. Коли він засинав, пані Беата падала навколішки й гаряче молилася.

– Боже, пробач мені, не карай, не метися мені! Не забирай його в мене! Я згрішила, накоїла багато лиха, але пробач! Пробач! Я не могла вчинити інакше!

І сльози текли по її блідому, аж прозорому обличчі, а вуста тремтіли, шепочучи незрозумілі слова.

Але Янек швидко прокидався. Наставав новий напад кашлю, і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було швидко давати лід і ліки.

Несподівано ввечері йому покращало. Гарячка впала. Він попрохав піднести його вище й сів. Без жодних протестів випив склянку вершків і сказав:

– Мені здається, що я житиму!

– Звичайно, звичайно, Янеку! Криза минула, це ж очевидно. Ти почуваєшся сильнішим. Побачиш, за місяць ти зовсім видужаєш.

– От і я так думаю. Маріоля ще не спить?

Він ніколи не називав її цим ім’ям. Не любив його й від початку називав дівчинку просто Марисею, а згодом до цього звикла й Беата.

– Ні, ще не спить. Робить уроки.

– Отже, ти знаходиш час займатися з нею?

Він замовк, а тоді сказав:

– Боже, скільки кривди я завдав тобі та їй.

– Янеку! Як ти можеш говорити такі жахливі речі! – перелякалася вона.

– Це правда.

– Ти сам у це не віриш. Ти подарував нам стільки щастя, стільки найпрекраснішого щастя!

Він заплющив очі й прошепотів:

– Я кохаю тебе, Беато, із кожним днем усе дужче. І це кохання не дасть мені померти.

– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе моє життя буде гіршим, ніж смерть. Але не треба про це. Усе вже минулося, слава Богу. Знаєш, що? Я покличу Марисю. Вона так давно тебе не бачила; Дозволь мені!

– Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.

– Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

– Гаразд, – погодився хворий.

Беата прочинила двері й погукала:

– Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

– Татусю! – пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.

– Таткові нині покращало, – швидко проказала Беата, – але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.

– Як там твої справи, дитинко? – запитав Окша.

– Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?

– Підмила?

– Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.

– Це, певне, ті з Червоного лісу.

– Ага, Микола теж так думає.

– А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? – запитав він, усміхаючись.

– Аж ніяк, таточку! – палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.

Рука була худа й неприродно біла.

Коли Марися вийшла, Янек мовив:

– Як же ця дівчина росте. їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.

– На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

– Так, так, – палко погодився він, – я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

– Нині ти знову багато витратила на ліки?

– Не переймайся цим.

– Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

– Янеку! Про що це ти! – докірливо вигукнула пані Беата.

– Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.

На обличчі Беати з’явилися червоні плями.

– І це ти мені таке говориш, Янеку?! – вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша потупився.

– Я не маю права прирікати її на бідність.

– А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!

– Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…

– Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.

– Звичайно, кохана, звичайно, – він притулився обличчям до її руки.

– От бачиш! – просяяла вона. – А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.

– Добре. Мені вже хочеться спати.

– На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.

– Добраніч, моє щастя.

Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.

Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.

– Янеку, – неголосно покликала вона, – треба випити ліки.

Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.

І тоді побачила, що очі в нього розплющені.

Він був уже мертвий.

Розділ V

Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер – власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.

Земля в тих околицях не була ані дуже багатою, ані дуже родючою, житньо-картопляною, що належала переважно дрібній шляхті й селянам. Проте жита на помел Прокопові не бракувало, бо конкурентів поблизу не було, хіба що вітряк у віддаленому за п’ять верст литовському селі Бервінти. А той на вісімдесят хат намолоти не міг, бо литвини відзначалися хазяйновитістю, і переважно з п’яти десятин збирали більше, аніж білоруський господар із семи чи й восьми.

Так само було й у Нескупій. У Нескупій жили кацапи, старообрядці, що колись примандрували сюди з Росії. Усі мужики здорові, роботящі, могутні, що їм заввиграшки було від світанку до заходу сонця за плугом ходити й орати так глибоко, як і в Бервінтах не орали.

У Радолишках, як у кожному містечку, жили євреї, які потрохи займалися тим, що скуповували збіжжя по віддалених селах для потреб містечка і на вивіз до Вільна. Ці Прокопові Мельнику теж роботу давали. Тож він не нарікав, бо ж якщо не посуха, якщо води в ставах не забракне, то й причин немає. А посуха в тих краях траплялася рідко, і мусила тривати хтозна-скільки, щоб води для колеса не стало. Бо стави, хоча й викопані десь двісті років тому, були добрячі, глибокі, та й чистили їх кожні десять років, аби не заросли.

Ставів було три. Два горішні й один долішній. Усі густо верболозом порослі. До нижнюю провадив двосажневий схил, а крім лотоків, спрямованих під колесо, були ще й два великі спусти, на випадок повені. У ставах риби було чимало: плітки, окуні, мині та найбільше пічкурів. Не бракувало й раків. У глибоких ямах, попід корчами, що їх вода вимила, вони гніздилися сотнями. Обидва Прокопові наймити, і особливо молодший Казюк, добряче навчилися їх ловити. У воді по коліна стоїш, і як у річку по лікоть або й глибше руку запхнеш, то вже рака й витягнеш.

У самому млині їх, щоправда, ніхто не їв, гидуючи, зате в містечку, у Радолишках, їх завжди можна було продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і доктор, особливо цей останній полюбляв ними ласувати. Волів за візит півкопи раків узяти, аніж зо два десятки яєць чи й три злоті.

За містечком, верст за дванадцять, на фабриці теж було любителів чимало, але тут треба було нагоди. Пішки задалеко, а старий Прокіп коня для такого не давав, хоч той геть у стайні застоявся, та ще й гладкий був, мов той кнур. Паші йому, видко, не бракувало. Він лише стояв, переступав з ноги на ногу й пирхав, аж луна по хліві розлягалася. Хлів був великий, міцний, збудований з добрих колод. Крім коня там ще стояли дві корови, а в загороді тримали підсвинків. Під дашком було досить місця для воза й сіна.

Дім був прибудований до млина. Мав три кімнати, у яких жив Прокіп із родиною та наймитами, і прибудову, зовсім нову, котру господар поставив ще для старшого сина, Альбі– на, коли той мав женитися. Від Альбінової смерті прибудова стояла пусткою, бо й другого сина, щойно він там оселився, назавтра спіткало нещастя. Подейкували люди, що хтось на неї прокляття кинув чи лихим оком на підмурівок глянув. Чи була в тім правда чи ні, та все ж ніхто там мешкати не хотів, хоч були й такі, що потайки переконували, буцім не прибудову проклято, а Господь покарав Прокопа Мельника через його нащадків за те, що він свого брата спадку позбавив і з торбами пустив.

Такі чутки страшенно Прокопа гнівили. Не міг він такого стерпіти, тож не один постраждав від нього за ці підозри.

І все-таки щось у цім мусило бути. Бо ж мав старий Мельник троє синів. Середульший на війні загинув, найстарший перед самим весіллям п’яний на лід вийшов, крига не витримала, і хлопець потонув. А наймолодший, забиваючи клин у шворінь при самім вершечку, упав і ледве живим залишився, проте поламав обидві ноги. Марно привозили доктора, марно той брав ноги між дощечки. Хлопець на все життя мусив залишатися калікою, ходити не міг. Уже п’ятий місяць він то сидів, то лежав, до жодної роботи не здатен був, і у свої вісімнадцять був тягарем для батька.

Та й із донькою не повелося Мельникові. Вона вийшла заміж за майстра в цегельні, але той загинув під час пожежі, а що жінка саме на той час вагітною була, то видко через це народила хворе дитя, що страждало на чорну хворобу.

От чому старий Прокіп ходив похмурий мов ніч, і вовком дивився на кожного, хоча люди й заздрили йому через багатство, хоч і в млині робота завжди кипіла, та й сам Мельник на здоров’я не скаржився.

Того року восени додався йому ще один клопіт: молодшого наймита, Казюка, забирали до війська. На його місце абикого Прокіп брати не хотів. Робота в млині відповідальна, вимагає тямущості й сили. Перший-ліпший пастух тут не підійде. Довго міркував старий, аж перегодом вибір його впав на Микитку Романюка з Побереззя. Батько Микитки однаково мав двох жонатих синів, а наймолодший до міста мусив найматися. Хлопець здоровий, та й школу навіть закінчив.

Отак собі постановивши, у четвер, що був базарним днем у Радолишках, подався Прокіп у дорогу. До тартака від млина недалечко, менше версти. А битим шляхом саме селяни на торговицю прямували. Одна за одною проїжджали брички й вози. Селяни Мельникові вклонялися, бо всі його знали. Усяк, не спиняючи шкапини, здоровкався, позираючи цікаво, як старий змирився з Божою волею, що отак понівечило йому останнього сина, Василька. Проте по Прокоповім обличчю годі було про щось здогадатися. Як завжди Мельник мав нашорошені брови й ворушив своєю широкою сивою бородою.

Нарешті й Романюк з’явився. Певне, їхав скупитися, бо віз порожній був, лише ззаду жінка Романюкова сиділа.

Прокіп махнув до нього рукою й пішов поруч із возом. Чоловіки потиснули одне одному руки.

– Ну, то що там? – запитав Романюк. – Багатієш, брате?

– Живу із Божою поміччю. Але маю гризоту.

– Та чув.

– Не те. Казюка, бач, до війська беруть.

– Беруть?

– Та беруть.

– Так оце?..

– Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.

– Звісно, – погодився Романюк.

– То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.

– Чом би й ні.

– Ну, то як?

– Що як?

– Ну, з Микитою?

– Цебто, щоб до тебе, на роботу?

– Ага.

Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:

– Хлопець здоровий…

– То й слава Богу, – квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. – Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.

– Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.

– Роботу шукати?

– Ну, певне ж.

– Але повернеться?

– Та чого ж не повернеться? Я до нього зараз із Радолишок картку поштову надішлю.

– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

– Та я розумію.

– Роботи тепер багато. Без двох наймитів не впораюся, – додав Прокіп.

– Він вчасно приїде.

– То з Богом!

– З Богом!

Романюк шарпнув віжки, на що, зрештою, маленька сива конячка й вухом не повела, і поринув у думки, сповнений задоволення. Бо то таки не абищо: сам Мельник з-поміж багатьох обрав його сина.

Озирнувся й глянув на жінку. Між товстими хустками, якими щільно закутана була її голова, видніли лише ніс та очі.

– Нашого Микиту Мельник бере, – сказав Романюк.

Жінка зітхнула:

– Боже, мій Боже!..

Невідомо було, радіє вона, а чи сумує. Зрештою, Романюк ніколи над цим не замислювався. Такий уже в неї голос був, наче вона постійно жалілася.

Радів і Прокіп. Він понад усе не любив змін і клопотів. Тепер справу було залагоджено. Так йому принаймні здавалося, і здавалося аж до вечора в п’ятницю.

Того дня він пізніше, ніж зазвичай, пішов зачиняти млин. Продовжував чекати. Удома ніхто й не здогадувався, чого це він такий сердитий, бо старий нікому нічого не сказав. Зате подумки він лютував. Адже він виразно наказував прийти до нього в п’ятницю! Казюка вже не було. Завтра роботи прибуде, а тут хоч головою об стіну бий!

– Чекай-но ти, щеня погане, – бурмотів він тихо, посмикуючи бороду.

І присягнувся собі, що не візьме його, хоч би той із самого ранку прийшов. Субота – це не п’ятниця. Краще вже першого-ліпшого з гостинця узяти, навіть злодія, аби не Микиту.

Проте й узавтра Микитка не з’явився. Довелося до помочі взяти одного із селян, що збіжжя до млина привіз.

Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч гнів заважав йому проказувати «Отче наш», сів біля хати на лавці. Мельник жив довго, проте оце вперше трапилося йому, аби хтось так його підвів. Він-бо хотів Микиті послугу зробити, а той не прийшов. Звісно, він в Ошмяні знайшов роботу, тому й не повернувся, та це його не виправдовувало.

– Пошкодують Романюки, – бурмотів він, пахкаючи люлькою.

Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.

– У день святий щоб такі речі, – сплюнув Мельник. – Бога не бояться.

Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.

Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.

Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:

– Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.

Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.

– Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, – показав за собою.

Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.

– А звідкіль Господь привів? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.

– Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.

– І від самого Гродна роботи не знайшлося?

– Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.

– У Мицкунах?

– Так.

– Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?

– Воловик, Юзеф. Одноокий.

– Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.

Прибулий посміхнувся:

– Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.

– А як же це так?

– Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.

– То й у млині працював?

– Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп спохмурнів.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш – то й ні.

Прокіп знизав плечима.

– Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?

– Я й не напрошуюся.

– То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.

– Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.

– Та хто його знає, де той Каліш.

– Певне, що далеко.

– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди на нім різні.

Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:

– А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?

– Не маю.

– І жінки своєї не маєш?

– Ні.

– А чому?

– Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.

– Що правда, то правда, – погодився Прокіп, – через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.

І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.

Його роздуми урвав прибулець:

– Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.

– Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.

– Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.

– А чого не маєш?

– А ти маєш? – запитав незнайомець.

Мельника це здивувало.

– Аякже! У мене ж сім’я.

– Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..

Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.

– Ніхто не має близьких, – сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.

Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.

– Що там люди про мене кажуть чи думають, – мовив він, – мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.

На те незнайомець мовчки підвівся. За кілька кроків від хати лежав у траві млиновий камінь, що навпіл розколовся. Чоловік нахилився над ним, підважив обіруч: його половину, розставив ноги, вперся й підняв. Потримав його так трохи, мовчки дивлячись на Мельника, а тоді кинув, аж земля загула.

Прокіп повільно натоптував люльку. Прибулий сів поруч, витягнув з кишені цигарку. Закурили, і мельник сказав:

– Уже й полудень доходить.

– Та доходить, – погодився прибулий, глянувши на сонце.

– Час обідати. Що це баби у святий день порядку не пильнують.

Проте баби пильнували, бо за мить із сіней почувся тоненький дівочий голосок.

– Дідуню! Обід!

– Ходи, поїси з нами, що Бог дав, – буркнув Прокіп, підводячись.

– Дай тобі Боже, – озвався незнайомець і пішов за ним.

Із сіней, де не було підлоги, праворуч через високий поріг вели двері до кімнат, а ліворуч через іще вищий – до світлиці, чи то пак до просторої кухні, яка слугувала водночас їдальнею, і де через це проводили цілий день. Чи не чверть приміщення займала здоровенна піч, білена вапном. Величезний отвір пашів жаром. На його червоному тлі чорніли казани, які сичали, булькотіли й сповнювали повітря запахом смачної страви. На печі й на добудованих лежанках, де взимку спали дорослі й діти, зараз лежав хіба що якийсь мотлох, прикритий смугастим килимом.

Непотиньковані, але обшиті шалівкою стіни вкривали сотні кольорових вирізок. У кутку висів визолочений іконостас, прикрашений кольоровим папером, а перед ним на мосяжних ланцюжках горіла невелика оливна лампадка.

У тому таки кутку стояв великий стіл, задля неділі накритий скатертиною із грубого чистого полотна. На скатертині лежала велика пласка хлібина, дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі й сіль у зеленій сільниці з накривкою у вигляді вівці з ягнятами. Під стіною тяглася широка лава, а над нею висіли мисники, прикриті газетами з вирізаними зубчиками. На мисниках стояли глечики, миски, чашки, тарілки, емальовані каструлі й казанки, а на почесному місці пишалися шість мідних каструль, що виблискували різкою металічною червінню.

У світлиці було шестеро людей. Стара, згорблена баба, дві досить ще молоді жінки й бліденька дівчинка з гарними чорними очима. На вигляд їй було років тринадцять. Крім того двоє чоловіків: кремезний рудий мужик із широкими плечима. Цей скромно сидів біля дверей. Та ще худорлявий молодий брюнет, про якого прибулий відразу здогадався, що то син господаря, Василь. Цей сидів на лаві за столом, обпершись на лікоть, та й дивився у вікно. Поява батька й незнайомця не порушила його невеселих думок.

Тим часом жінки заметушилися й заходилися подавати. За мить на столі вже парували дві здорові миски: одна із жирним, щедро забіленим борщем, друга – з вареною картоплею.

Для Прокопа й Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта їла зі спільних мисок. Старий сів на почесному місці під образами, розмашисто перехрестився, інші зробили те, що й він, і за мить у кімнаті почулося смаковите сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого не здивувала. Таке часто траплялося. Ніхто й не звернув на нього особливої уваги. Присутні зрідка перекидалися словами, то польськими, то білоруськими, як і всі в тих краях. Невдовзі миски спорожніли, і стара господиня, яку всі називали матінкою Агатою, звернулася до однієї із жінок:

– Ну ж бо, Зоню! Ти що, вчаділа? Ворушися!

Зоня, висока, із широкими стегнами жінка підхопилася, прибрала порожні миски й побігла до печі. Узяла в кутку кочергу на довгому держалні, швидко сунула її у розжарений отвір і витягла казана. її рум’яні, пуцуловаті щоки розчервонілися від вогню, а повертаючись із повного мискою, мусила тримати її в простягнених руках, бо мала дуже великі й повні груди.

Після борщу прийшла черга на м’ясо, варену свинину, покраяну на шматки, великі як кулак, жирну, із прорістю.

– Ольго! – нетерпляче проскрипіла матінка Агата, звертаючись до іншої жінки. – Відкрай-но братові хліба! Не бачиш?

Ольга, худенька й метка, узяла буханець, піднесла його, притулила до грудей і відтяла довгий, тонкий і рівний окраєць.

– І мені хліба, мамо, – попрохала дівчинка, що її всі кликали Наталкою.

– І подорожньому не забудь, – буркнув Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя й поклала перед ним таку саму

акуратну скибку.

– Спасибі, – озвався той, а вона засміялася й кивнула головою.

– Немає за що.

– А ти здалеку? .

– Здалеку, з Каліша.

– То ти й у Вільні був?

– Та був!..

– І Остру Браму бачив?.

– Бачив. Там ікона Богородиці, чудотворний образ.

Прокіп спідлоба глянув на сина й знову похнюпився.

– Це кожен знає, що так і є, – буркнув він.

– А ти сам чудеса бачив? – запитав Василь.

– Бачити не бачив, але люди розповідали. Про різні чудеса.

– А приміром, які, будь ласкавий, розкажи.

– Та я таких речей не втну, – подумавши, відказав гість, – але що сам чув, як зумію, розповім.

– Розкажи, розкажи, – мала Наталка підсунулася ближче.

Він знехотя почав оповідати про матір, що мертвих близнят народила, про торговця, якому злодії товар покрали, про блюзніра, котрому язик відсох, солдата, якому на війні обидві руки відірвало, і всім їм Матір Божа Остробрамська допомогла.

Усі саме скінчили обідати, і жінки заходилися прибирати, але поставали нерухомо, заслухавшись оповідача. А він, видко, від природи не належав до балакучих, то й говорив тихо й небагато.