Текст книги "Знахар"
Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Розділ II
Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався невтримною життєлюбністю, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був бездоганним. Його слава постійно зростала. У світі медицини його вважали знаменитістю.
Здавалося, про вбивство теж не могло бути мови з тієї простої причини, що професор не мав ворогів. Єдиним імовірним мотивом злочину могло бути пограбування. Проте й це викликало серйозні сумніви. Легко було встановлено, що того фатального дня професор мав із собою трохи більше, ніж тисячу злотих, і всім було відомо, що він носив звичайний недорогий годинник і ніколи не надягав обручку. Отож заздалегідь спланований напад з метою пограбування й убивство як результат такого нападу виглядали невірогідними. Якби сталася катастрофа чи випадкове вбивство, труп швидко б знайшли.
Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті. Позаяк минулого року поліції вдалося розшукати аж п’ятьох осіб, що зникли внаслідок утрати пам’яті, більшість журналістів у численних статтях висувала саме це припущення.
Якщо в газетах на це натякали, а в приватних розмовах відверто говорили про таємничі обставини зникнення професора Вільчура, то зовсім з інших причин.
Віллу професора на Бузковій алеї марно брали приступом репортери. Вони без жодних зусиль довідалися, що дружини професора та їхньої семирічної донечки немає у Варшаві, проте слуги наче води в рот набрали й відмовлялися будь про що розповідати. Настирливіших журналістів відсилали до родича зниклого, голови апеляційного суду Зигмунта Вільчура. А той лише незворушно повторював:
– Мій кузен був надзвичайно щасливим зі своєю дружиною. Численні друзі вважали їх зразковим подружжям. Отож припущення, наче зникнення професора, чим я особисто вражений, пов’язане з його родинними справами, було й залишиться, – з особливим притиском говорив пан Зиг– мунт, – недоречністю.
– А чи могли б ви, пане голово, сказати нам, де зараз перебуває пані Беата Вільчур? – допитувалися журналісти.
– Звичайно. Я готовий повторити вам те, що на власні вуха чув від мого кузена саме того дня, коли він востаннє вийшов з дому. Він повідомив, що відіслав дружину з донькою за кордон.
– А яка мета її поїздки?
Голова усміхався й робив невизначений жест рукою.
– Скажу вам щиро: я про це не запитував Мабуть, що йшлося про поїздку на курорт. Наскільки я пригадую, його дружина не надто добре зносила нашу дощову осінь. Зрештою, вона доволі часто виїздила за кордон.
– Але ж такий несподіваний виїзд у день чи напередодні балу, на який уже були розіслані запрошення…
– Шановні панове. У людей справи складаються по-різному. Крім того, наші стосунки не були настільки близькими, щоб я знав достеменно про всі їхні клопоти. Та як їхній родич хочу вас попрохати не роздмухувати цю справу до розмірів бозна-якої сенсації. І я особливо сподіваюся, що в пресі не буде жодних натяків про родинне життя мого кузена. Я дуже на це розраховую. А натомість поділюся з вами своєю особистою думкою про всю цю історію. Можливо, що професор збирався поїхати зі своєю дружиною. Проте у Варшаві його затримала надзвичайно важлива операція, про яку писали всі газети. Після вдалого її завершення, мій кузен міг поїхати до дружини.
– Минуло стільки часу, – зауважив один з репортерів, – неймовірно, щоб до професора не дійшов увесь цей галас у пресі. Він дав би знати про себе.
– Звичайно. Якщо цей галас до нього справді дійшов. Проте за кордоном є стільки куточків, тихих пансіонів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не доходять.
– Інформацію про зникнення професора опублікували всі закордонні газети, – наполягав журналіст. – Та й радіо…
– Радіо можна не слухати. Я й сам, приміром, ненавиджу радіо. А скільки людей під час відпочинку не бере до рук газет. Не кожному хочеться це робити де-небудь у Ти– ролі чи Далмації.
– Звісно, пане голово. Та є ще одна обставина. Так от, професора немає ані в Далмації, ані в Тиролі, ані взагалі будь-де за кордоном.
– І яким же чином вам вдалося це встановити? – запитав, усміхаючись, голова.
– Це було зовсім неважко. Я просто дізнався у відповідних органах, що закордонний паспорт професора Вільчура було видано на рік. І термін його дії закінчився два місяці тому, а продовжено його не було.
Запала мовчанка. Нарешті голова розвів руками.
– Гм. Справа, поза всяким сумнівом, дуже незрозуміла. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб це з’ясувати. Над цим працює й поліція. Хай там як, але я знову нагадую про своє прохання.
Саме завдяки цій просьбі, висловленій шанованою людиною, і через загальну прихильність, якою користувався зниклий професор, преса відмовилася від спокусливої нагоди дошукуватися причин у його особистому житті. Звісно, це не зупинило зливу чуток, які кружляли між знайомими й незнайомими, проте щойно стало зрозуміло, що свіжих новин не буде, як усе почало вщухати.
Зате поліція не покинула справу. Комісар Гурний, якому її було доручено, протягом кількох днів з’ясував ряд важливих деталей. Опитування персоналу клініки дало підставу стверджувати, що їдучи додому того нещасливого дня, професор Вільчур мав пречудовий настрій і віз із собою щойно куплене соболине хутро, яке призначалося дружині в подарунок з нагоди восьмої річниці шлюбу. Ніщо не вказувало на те, щоб він очікував несподіваного від’їзду дружини. Слуги розповіли, що про це він довідався лише із залишеного пані Беатою листа, який геть приголомшив Вільчура. Професор скидався на непритомного, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Щоправда, листа не знайшли. Та неважко було здогадатися, що він стосувався розлучення. Таке припущення висловив і пан Зигмунт Вільчур, який не приховував від слідства найдрібніші деталі й докладно розповів про свої відвідини кузена.
Подальше розпитування слуг виявилося марним. Пані Беата щоранку їхала автомобілем на тривалу прогулянку до Лазенковського парку. Водій залишався в машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.
Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.
У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.
– Це дозволяє мені стверджувати, – говорив він голові апеляційного суду, – що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.
– Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?
– Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.
Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.
Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело слідство на інший слід.
Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.
Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.
Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз – безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.
– Ми досі не знайшли труп, – говорив комісар Бурний, – може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.
– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – питав голова.
– Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.
– То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?
– Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…
– Він ніколи не пив, – перебив комісара пан голова.
– Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.
А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова – найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.
– Сумніваюся. У Беати були принципи.
– Пане голою, як досвідчений суддя ви краще за мене знаєте, що там, де в жінки починається кохання, там закінчуються будь-які принципи. Але про невинність цієї пари свідчить також інше. Отже, вони б не втекли, бо це лише зміцнювало підозри проти них. Вони б зголосилися після зникнення професора. Адже в усіх газетах про це писали. І вони були би, певне, геть дурні, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, бо вважала б їх винуватцями злочину. Коли йдеться про таку велику ставку, як спадок після професора, вони з’явилися 6 за кілька днів, тим часом минає вже другий місяць. Мабуть, їхнє сумління таки чисте.
– От і я так думаю.
– І ще одне! Я з досвіду знаю, що злочинець ніколи не виявляється досить терплячим. Кожен квапиться отримати те, що підштовхнуло його до злочину. І вони завжди крутяться під самим носом у поліції. Почуваються впевненіше, перебуваючи на видноті, аніж тоді, коли намагаються заховатися, бо це може викликати підозру.
– Це правда.
– Безсумнівно. Я розглядав ще одну версію. Випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і в сутичці його вбили. Але тут ми знову мусимо взяти до уваги, що професор був справжнім велетнем, а на його вбранні не виявили крові чи слідів від виведення кривавих плям. Навряд чи можна припустити, що той досить хирлявий молодик міг убити такого могутнього чоловіка без використання зброї. Ось чому я не надто намагаюся їх розшукати.
Голова притакнув.
– Може, воно й краще, коли ми їх не знайдемо… Принаймні доти, доки справа остаточно не з’ясується.
– Може й краще, – погодився комісар.
Зрештою, він і не міг нічого сказати, бо досі поліція не знайшла жодних слідів Беати Вільчур, її доньки та цього невідомого чоловіка.
Минали місяці, і серед безперервної метушні, якою є життя в будь-якому великому місті, усі поступово забули про зникнення професора Рафала Вільчура. Документи слідства повільно вкривалися пилюкою в чиновницьких шафах і нарешті зникли під вагою інших паперів. За рік їх поскладали до скрині й перевезли до архіву.
Згідно із законом, суд призначив куратора, що мав управляти майном зниклого Вільчура, а адвокат Шренк, якому доручили цю функцію, не мав підстав нарікати. Платню отримував регулярно, а роботи було небагато. Віллу на Бузковій алеї він винайняв, капітал розмістив у цінних паперах, керувати клінікою доручив найближчому співробітникові професора, надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав у нього цілковиту довіру.
Зрештою, у клініці все йшло, як і раніше, за встановленим ще професором Вільчуром, порядком. Протягом кількох місяців добудували новий корпус, а потік пацієнтів, який спершу досить відчутно зменшився, повернувся до звичних розмірів. Зміни, запроваджені доктором Добранецьким, були невеликими. Єдине, що він скасував, були безкоштовні місця для дітей з бідних родин, та ще кілька працівників клініки звільнилося, зрештою, шкоди установі це не завдало. Першим через отих дітей після доволі неприємної суперечки із шефом пішов доктор Скужень, потому звільнили бухгалтера Міхаляка й секретарку, панну Янович, яка порядкувала в клініці, мов у себе вдома й дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, та ще й дратувала його відсутністю належної до шефа поваги.
Її поведінка була неприпустимо викличною, тим більше, що новий директор дещо посилив дисципліну в клініці, де досі панував занадто патріархальний настрій. Водночас вага Добранецького зросла, причому не лише в очолюваній ним установі. Нові вибори в Товаристві хірургів принесли йому посаду голови, а за рік він посів кафедру замість Вільчура, отримавши звання професора, а що був справді надзвичайно талановитим лікарем і діловою людиною, то поступово невпинно здобував славу й багатство.
З часом назва «Клініка професора Вільчура» перетворювалася на чимраз відчутніший анахронізм. Тому нікого не здивувало, коли, зрештою, за згодою куратора цю назву замінили на «Клініку імені професора Вільчура». У зв’язку із цим вийшла доволі солідна біографія авторства професора К. Добранецького, що називалася «Професор Рафал Вільчур – геніальний хірург».
Книга закінчувалася словами:
«Віддаючи шану незабутній найкращій Людині, мудрому Вчителю й видатному Вченому, польська медична спільнота перебуває в жалобі після його таємничого зникнення, яке, мабуть, назавжди залишиться трагічною загадкою».
Розділ III
Сержант поліції в Хотимові, Віктор Каня, бездіяльно сидів біля письмового столу, вкритого чистим зеленим папером і час від часу позіхав, позираючи у вікно. Відділок розташувався в останньому будиночку край містечка, і з вікон видніли вкриті густою зеленню поля, берег озера, де саме розвішували сіті, чорна смуга лісу, під якою здіймався дим над комином тартака Гасфельда, і дорога до цього тартака. Нею саме наближався Канин заступник, сержант Собчак, з якимсь високим, худим бороданем.
Собчак робив сягнисті кроки, погойдувався навсібіч, мов качка, і ніс під пахвою великий лист дикту для випилювання лобзиком. Бородань, певне, був робітником з тартака, імовірно віднедавна. Сержант Каня бачив його вперше, а він бо знав усіх у Хотимові й довкола в радіусі десяти кілометрів. До того ж те, що Собчак ніс дикт сам, схиляло до роздумів. Він вочевидь не вважав за можливе скористатися послугою свого супутника, отже із цим супутником не все гаразд: він супроводжував Собчака не добровільно.
До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійки в селі, за дрібні крадіжки в лісі, у полі, за браконьєрство. Іноді вдавалося впіймати якогось грізного бандита чи розтратника, котрі уникали великих доріг і намагалися бічними шляхами дістатися німецького кордону.
Та бородань, що його вів Собчак, попри свій могутній зріст вочевидь не викликав побоювань у сержанта. Тут явно йшлося про якісь дрібниці.
За кілька хвилин двері відчинилися й обоє ввійшли досередини. Бородань зняв шапку й зупинився біля порога. Собчак віддав честь і відрапортував:
– Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.
– Зараз побачимо, – буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. – Маєте якісь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукайте-но його.
Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.
– І звідкіля ж ви тут узялися? Га? – запитав сержант.
– Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.
– Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?
– Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.
– А як звався власник тартака в Чумці?
– Фібіх.
– І довго ви там працювали?
– Півроку.
– А народилися ви теж у Сурському повіті?
Бородань знизав плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Сержант грізно глянув на нього.
– Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?
– Так.
– Де у школі вчилися?
– Не знаю.
– Ім’я та прізвище? – вже гаркнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви що, глухий?
– Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.
– Ну, то кажіть правду!
– Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.
– То що, у вас ніколи документів не було?
– Ніколи.
– А як же вас на роботу брали? Без документів?
– У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф
Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.
– Це ми ще з’ясуємо.
– Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.
Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.
– А де ваша сім’я?
– Не знаю. Немає в мене жодної родини, – у відчаї сказав бородань.
– А до суду вас коли-небудь притягували?
– Так.
Сержант широко розплющив очі.
– Де?
– Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого – два тижні.
– За що?
– За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу – волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?
Він кахикнув і розвів руками.
– Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.
– Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.
Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.
– Переночуєте тут, – сказав Каня, – а завтра відішлю вас до повіту.
І підвівшись, додав:
– Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.
– Якщо не можна інакше, то немає ради, – похмуро відказав бородань.
– А тепер ходіть сюди.
Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.
Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?
Йому вже пояснювали не раз, що це неможливо, аби він ніяк не звався. І він, зрештою, із цим погодився. Але боявся про це навіть думати. Щойно починав, його огортало дивне відчуття: немовби він забув щось надзвичайно важливе. І думки, пройняті гарячковим хвилюванням, утікали навсібіч, збиралися якимись пошарпаними клубками, розпачливо смикалися, немов тварини, охоплені дикою панікою; вони вирували дедалі швидше, безцільно, беззмістовно, тоді розбивалися на тисячі уламків, перетворювалися на якесь химерне клоччя, що нагадувало безформних незрозумілих страховиськ, що зросталися у великий жмут вати, який поступово заповнював йому череп.
У такі хвилини він зазнавав найжахливішого страху. Йому здавалося, що він збожеволіє, зсунеться із глузду, і він почувався абсолютно безпорадним, безсилим і розгубленим.
Бо ж у цьому пекельному хаосі він жодного разу й на мить не втратив свідомість. Десь усередині мозку якийсь чіткий механізм спокійно фіксував кожен симптом, кожну фазу. І це спричиняло найгірші муки.
Марно він намагався нелюдськими зусиллями волі вирватися із цієї трясовини. Перестати думати, зосередити увагу на якомусь предметі, рятуватися. Лише фізичний біль приносив сяку-таку полегшу. Тоді він до крові впивався зубами в тіло, гриз руки й бився головою об стіну аж до повної знемоги, до втрати свідомості.
Тоді він лежав нерухомо, украй виснажений і напівмертвий.
Тому й боявся, по-тваринному, огидно боявся своєї пам’яті. Боявся всього, що могло примусити необачно зазирнути в морок минулого, у ту кошмарну темряву, якої несила здолати і яка, проте, притягає, мов бездонне провалля.
Тому такий допит у відділку був для нього справжніми тортурами і, опинившись сам та усвідомивши, що небезпека нападу минула, він майже радів своєму ув’язненню.
Проте повторне затримання поліцією, муки роздумів і небезпека нового нападу паніки примушували його захистити себе від усього цього в майбутньому. А зарадити цьому могло лише одне: він мусив здобути документи. А що законним шляхом виготовити їх було неможливо, треба було їх у когось забрати, украсти.
Він ще не знав, як це зробити, але рішення вже визріло.
Наступного дня рано-вранці його доправили до повітового старости в містечку за кільканадцять кілометрів звідси. Староство було у великому будинку. Сержант залишив бороданя на першому поверсі під наглядом поліцейського, який стежив ще за кількома заарештованими. Після тривалого очікування їх почали по одному викликати на другий поверх, де була зала суду.
Огрядненький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив він швиденько. Та коли надійшла черга бороданя, він явно щось запідозрив, бо наказав чекати. Поліцейський вивів підсудного до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь дідок і завзято щось писав. Кімнатка була невеликою. Сівши на лаві під вікном, бородань почав знічев’я придивлятися до роботи старенького. На столі лежала купа паперів. Були там і клопотання, обліплені гербовими марками, кольорові квитанції й раптом бородань здригнувся: чи не найближче від нього лежала пачка паперів, з’єднана скріпкою, а зверху лежав документ. То була метрика на ім’я Антонія Косиби, що народився в Каліші. Вік 52 роки. Унизу видніли печатки.
Бородань озирнувся на поліцейського. Той стояв, обернувшись спиною, і читав якісь оголошення на дверях. Тепер треба було лише покласти шапку на стіл так, аби прикрити нею папери.
– Негайно приберіть свою шапку, – обурився старенький. – Теж іще місце знайшли!
– Пробачте, – буркнув бородань і прибрав її разом з паперами, а тоді згорнув і заховав у кишені.
Звичайно, цього разу скористатися документами було неможливо, тож його засудили до трьох тижнів арешту за невиправне бродяжництво.
Через три тижні чоловік вийшов із повітової в’язниці й рушив у світ уже як Антоній Косиба.
