Текст книги "Знахар"
Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Розділ VIII
У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна – власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.
Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.
Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.
Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики – жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.
– А ти, Маринько, дивись, – казала пані Шкопкова. – На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.
Марися сміялася.
– У мене ще є час.
– Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.
– Та що це ви таке кажете! – сміялася Марися. – Мені й на думку таке не спадало.
– Ну, ну! Його батько – великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з якоюсь графинею оженить. Ти це пам’ятай.
– Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, – пожартувала вона, – то це той старий знахар із млина.
І це була правда. Марися справді любила Антонія Коси– бу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.
А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.
Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:
– Спасибі, панночко, – та й виходив.
Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.
Глянув у вікно й запитав:
– Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…
– Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця.
– Хто б це під такий дощ, – додала. – А вам і не близько. Сухої нитки не залишиться, доки до млина дійдете.
І тоді він усміхнувся.
– То ви, панночко, знаєте, що я із млина?
– Знаю, – кивнула вона головою. – Ви знахар. Адже тут усі вас знають. Але ви, певне, не тутешній, бо інакше говорите, іншу вимову маєте.
– Я здалеку, із Королівства.
– Моя матуся теж походила з Королівства.
– Пані Шкопкова?
– Ні, моя матуся.
– То ви не донька власниці крамниці?
– Ні. Я тут працюю.
– А матуся де?
– Померла. Чотири роки тому. Від сухот.
На очі їй набігли сльози, та за мить вона додала:
– Якби ви тоді опинилися в наших краях, може, і її б вилікували… Бідна матінка. Не такої долі вона для мене сподівалася. Але ви не думайте, що я жаліюся. Ні! Пані Шкопкова до мене дуже добре ставиться. І я все маю… Хіба що, крім книжок і піаніно.
– А ваш батько?
– Батько був лісником у володіннях княгині Дубанцевої. В Одринецькій пущі. Ах, як там було гарно! Батько там помер. Я тоді була маленькою… Ми залишилися самі з мамою. Бідній матусі доводилося так тяжко працювати Заробляла шиттям, давала уроки музики. Спершу ми жили в Браславі, потім у Свенцянах, і нарешті тут, у Радолишках. Тут матінка померла, і я залишилася сама-самісінька на світі. Мене взяв під опіку колишній ксьондз, а коли він поїхав на іншу парафію, то віддав мене під опіку пані Шкопкової. Добрих людей на світі багато. Але так тяжко, коли не маєш нікого справді близького.
Знахар кивнув головою.
– І мені це знайоме.
– У вас теж немає родини?
– Теж.
– Нікого?
– Нікого.
– Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.
Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.
– Ах, що там казати!
– То ви, панночко, вчена?
– Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.
На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.
– Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.
– Гарно гаптуєте.
– Матуся мене навчила.
Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.
Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.
Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.
– Щось тебе тягне до Радолишок, – із притиском зауважувала Зоня.
– А що тягне, – жартував Василь. – Він там, певне, до баби ходить.
– Та ну тебе, розумнику, – знехотя бурчав Антоній.
А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.
– Ну, що ж, – знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, – то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?
Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.
Жінки від захоплення аж розчервонілися, роздивлялися все, приміряли, мацали. І завзято торгувалися, а торг ускладнювався тим, що торговець брав платню не лише грішми, але й льоном, вовною, сушеними грибами або медом.
Антоній здалеку придивлявся до цього, та коли баби нарешті вгамувалися, зазирнув до клунків і собі. Недовго й вибирав. Узяв відріз шовку на сукню й широкий срібний браслет, інкрустований зеленими скельцями. За це мусив віддати торговцеві чимало мичок льону та добрячий лантух вовни.
Зоня аж почервоніла, спостерігаючи за цим обміном. Вона не мала сумніву, що це для неї. Натомість Ольга була переконана, що Антоній придбав це для малої Наталки.
Та обидві помилялися. Назавтра знахар коло полудня подався до містечка з пакунком під пахвою. Жінки бачили його крізь вікно, і Зоня, як більш запальна, заходилася його лаяти:
– Це для тієї ропухи, тієї старої корови! Бодай він ноги поламав!
Тим часом Антоній живий і неушкоджений дістався містечка. А що в крамниці, як він помітив, зазирнувши у вікно, була якась пані, він почекав, доки та вийде геть, і лише тоді постукав. Панна Марися привітала його, як завжди сердечно:
– Чудова погода, стриєчку! Тепло, мов улітку.
Дівчина називала його стрийком, невідомо, чому. Так їй
якось на думку спало. Інші молоді дівчата в околиці боялися Антонія, а вона не відчувала жодного страху. Навпаки, вірила в його доброту й обурено заперечувала щоразу, як хтось переконував її, що знахар із млина з дияволом знається.
– Хто зі злом має справу, – казала юна, – той людей кривдить і живе нечесно. А про нього ніхто нічого поганого сказати не може.
Не існує жодних причин, з яких одна людська істота відчуває симпатію до іншої. Звідки це береться, з повітря чи що. От і Марися не знала, чому полюбила знахаря. Вона просто раділа щоразу, коли він зазирав до крамниці. А того дня раділа ще більше, бо мала до нього прохання.
– Як добре, стриєчку Антонію, що ви прийшли, – мовила вона з усмішкою. – Я вас хочу примусити пообіцяти…
– Як це примусити, панночко?
– А ви пообіцяйте, будь ласка, що виконаєте, коли я про щось попрохаю.
Він погладив бороду й глянув дівчині просто в очі.
– Усе, що зможу.
– То й спасибі вам! Тут на Костельній живе така собі старенька бабуся. Дуже бідна. І от останнім часом ноги в неї так набрякли, що юна геть ходити не може. Вона так мене благала, щоб я вас, стриєчку, попросила, аби ви до неї зайшли й щось порадили.
– Нехай уже, – усміхнувся він. – Піду до неї, хоча я по хатах і не ходжу. Але не задурно.
– Вона дуже вбога, – знічено почала було Марися.
– Не про те йдеться, – перебив її Антоній. – За це, панночко, мусите мені віддячити й узяти цей гостинець.
І сказавши те, поклав на прилавку пакунок.
– Що це таке? – здивувалася дівчина.
– А ви зазирніть, панночко. Воно небагато, але вам згодиться.
Марися розгорнула пакунок і почервоніла.
– Шовк… І браслет…
– Носіть, панночко, на здоров’я й для оздоби.
Марися заперечно похитала головою.
– Я цього прийняти не можу. Ну, ні! Чого б це? Чому ви мені такі подарунки робите?
– Невже відмовляєтеся? – тихо запитав Антоній.
– Але як же я можу від вас узяти! І за що?
– Зроби ласку, панночко. Візьми. Тобі сукня й ці блискітки згодяться, а для мене це велика радість. Наче шматок серця дарую. Не можна відштовхувати. Це з удячності. Удячності за те, що коли до вас, панночко, приходжу, то легше мені якось на душі.
– Але це, мабуть, дорого коштувало!
– Що там коштувало, – махнув рукою Антоній. – Адже ви знаєте, що мені нічого для себе не треба… тобто… я досі так думав, що нічого не треба, а виявилося, що й у мене є свої примхи й забаганки… От, вигадав собі, що треба когось на світі мати, якусь добру душечку, що про неї як згадаєш, то й жити на світі легше людині. Я вже старію. А на старість хочеться тепла. Я тебе, панянко, щиро полюбив. Ну ж бо, бери! Гостинець то не бозна-який, але від щирого серця. Візьми! Ти самотня і я самотній, але моя самотність гірша, бо я старий. Дозволь, панянко, бодай іноді показати, що я тобі добра бажаю.
Дівчину це зворушило. Вона простягнула руки й міцно потиснула його великі спрацьовані долоні.
– Спасибі, спасибі велике, стриєчку Антонію! Я на це не заслуговую, але спасибі.
Увечері, повернувшись додому, вона показала пані Шкопковій отримані подарунки.
– Ти ба, – хитала головою пані Шкопкова. – Дивись, щоб оце твоє передбачення не справдилося.
– Яке ще передбачення?
– А що він із тобою ожениться.
Марися вибухнула сміхом.
– Що ви таке кажете! Видко, що ви зовсім його не знаєте! Він старий, і такі речі йому взагалі на думку не спадають. А зрештою, – уперто додала вона, – він, мабуть, кращий за багатьох молодих.
І говорила вона ці слова майже цілком щиро. Майже тому, що все-таки знала одного молодого хлопця, який дуже їй подобався. Знайомство почалося так само в крамничці, але вже давно, років чи не два тому. То був молодий пан Чинський, син власника Людвикова. Увесь рік його тут не було. Він учився на інженера. Але літо завжди проводив у Людвикові, звідки часто заїжджав до Радолишок. Іноді з батьками автомобілем або гарною бричкою, і тоді хіба що на хвилинку забігав до крамнички пані Шкопкової. Часом верхи або на мотоциклі. Тоді затримувався в крамниці на кілька годин.
Юнак був жвавий, запальний і такий гарний, що другого такого Марися в житті не бачила. Високий, стрункий, чорнявий як смола, засмаглий. Тільки очі мав такі самі блакитні, як і вона, інакше скидався б на цигана. До того ж він був рухливий, веселий, балакучий, коли забігав, здавалося, сповнював собою цілу крамничку. Сміявся, наспівував нові мелодії (дуже гарно співав!), показував різні фокуси. Якось навіть застрибнув на прилавок, чим прикро здивував шофера, який саме по нього прийшов.
А найдужче любила Марися його розповіді. Був іще молодий, на якісь сім років старший за неї, та Боже милий, чого він тільки не набачився, де тільки не встиг побувати! Об’їздив, певне, усю Європу Був і в Америці й на різних екзотичних островах. А як розповідав! І було що розказувати, бо маючи таку невгамовну вдачу, він увесь час потрапляв у різні пригоди. Витрушував їх одну за одною, мов із рукава.
Може, вона й підозрювала б його у вигадуванні, якби не те, що про його витівки розповідали по всій околиці, і всі знали, які проблеми має старий пан Чинський із сином. Одного разу в Радолишках під час ярмарку він верхи заїхав до шинку й там полаявся з молодим Жарновським з Велишкова, а пізніше відбувся поєдинок. Іншого разу зупинив потяг посеред поля, розіклавши на рейках велике вогнище. У повіті про нього розповідали чимало історій. Та жодна з них не приносила йому сорому чи ганьби.
Хіба що коли йшлося про жінок. Подейкували, що він жодної не пропустив, до кожної, що нагодиться, залицяється, і не одна вже через нього очі виплакала.
Проте Марися в ті плітки не вірила. А не вірила із двох причин. По-перше, не хотіла вірити, а по-друге, мала докази. Пан Лешек на жінок не звертав уваги. Вона сама це бачила. Щоразу, коли засиджувався в крамниці, усі місцеві красуні зліталися сюди одна за одною. Варто було одній угледіти біля крамниці його коня чи мотоцикла, як вона бігцем мчала додому, одягала щонайкращу сукню, підкручувала волосся, вбирала найліпшого капелюшка й приходила буцімто по листівки чи поштовий папір.
А Марися лише сміялася із цього, бо молодий Чинський на них і не дивився.
– Це ви мені покупців скликаєте, пане Лешеку, – казала йому Марися, коли вони залишалися в крамниці самі. – Пані Шкопкова мала би вам дякувати.
– Якщо прийде ще якась, покажу їй язика! – заявляв він, удаючи розгніваного.
І треба ж було, аби за кілька хвилин прийшла пані аптекарка. Вичепурена, мов на бал, а напахчена так, що в крамниці аж дихати було важко. Чинський, недовго думаючи, язика, щоправда, не показав, зате зробив гірше: заходився вдавати, наче чхає. А почавши, чхав безперестанку весь час, аж доки напахчена парфумами пані не вилетіла із крамнички мов куля, уся почервоніла й напівпритомна від гніву.
Відтоді вона зненавиділа Марисю й щоразу, зустрівши пані Шкопкову, запевняла, що не купить у її крамниці нічого й на гріш, доки там працюватиме ця огидна дівчина.
Пані Шкопкову засмутила втрата клієнтки, вона навіть вичитала Марисі, щоправда, сама не знаючи, у чому полягає її провина, проте не звільнила.
Пані аптекарка була, може, не дуже молодою, проте без сумніву вродливою. Проте пан Лешек не звертав уваги й на молодших, навіть на тих, що розкішно вбиралися чи походили з порядних родин, як-от ксьондзова небога, як донька дорожнього інженера чи панна Павлицька, сестра доктора. Звичайно, Марисі це лестило. Тим більше, що Лешек був страшенно зарозумілий, і дівчина вважала це його великою вадою. Із нею він завжди був веселим і поводився просто, проте до інших ставився з погордою. Як із рівними розмовляв лише із заможними поміщиками, на решту дивився зверхньо. Часто повторював, що його мати походить із графського дому, а батько – з магнатської, сенаторської родини, і що в цілому воєводстві, окрім Радзивиллів і Тишкевичів, ніхто не має права гнути кирпу дужче, ніж Чинські.
Якось Марися не витримала й сказала йому з іронічною посмішкою:
– Дуже кумедне видовище, коли такий молодий, поважний пан, що дуже гонориться, намагаючись заімпонувати бідній продавчині.
Він страшенно знітився й став запевняти, що зовсім не мав такого наміру.
– Не думайте, панно Марисю, що я насправді такий дурний сноб.
– Я так не думаю, – холодно відказала та. – Зате мені здається, що ви дуже тактовно підкреслюєте суспільні відмінності між мною та вами…
– Панно Марисю!
– … і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною про– давчинею з маленького містечка…
– Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!
– Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок – це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.
– То ви он як? – Чинський схопився й зблід.
– Так, пане.
– Панно Марисю!
– Загорнути ще щось? – вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.
Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.
– Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!
– Щасливої дороги…
– А хай йому грець! – вилаявся юнак.
Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.
Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.
– Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, – зітхнула вона. – Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.
Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає
своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.
«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, – писав він насамкінець, – я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».
– Буде відповідь, панянко? – запитав лісник.
Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?
Нащо це все?
– Відповіді не буде, – відповіла вона. – Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.
Минули три тижні, а Чинський не з’явився. Вона трохи за ним сумувала, і навіть ворожила, чи прийде він і чи зайде до крамниці. Третього тижня прийшла від нього телеграма. Марися не йняла віри: то була перша телеграма, яку вона отримала в житті. Надіслано її було із Криниці, а зміст був такий:
«Світ нудний крп, життя нічого не варте крп, чи аптекарка пахтиться крп, ви найвродливіша дівчина в Центральній Європі, шкода крп Лех».
За три дні в Радолишках затуркотів мотоцикл, оголошуючи всьому містечку, що молодий пан Чинський повернувся в рідні краї. Марися ледве встигла підбігти до люстерка й поправити зачіску, а він уже був у крамниці. Дівчина була йому дуже вдячна за цей приїзд, але нічим не виказала свого ставлення. Боялася, аби він не подумав, що їй залежить на його товаристві. Це знову розсердило Чинського й зіпсувало йому сподівану приємну зустріч.
Обмінявшись із Марисею кількома фразами, він сказав:
– Ви засуджуєте мій снобізм, але сноби мають одну перевагу: уміють бути чемними навіть тоді, коли їм цього не хочеться.
Марися хотіла запевнити його, що вона зовсім не мусить вдавати чемність, що своїм поверненням і тим, що не забув про неї там, у Криниці, він справив їй велику радість… Та замість цього процідила:
– Я не сумніваюся, що ваша ввічливість саме такого штабу.
Чинський пронизав її сповненим ненависті поглядом.
– Авжеж! Ви праві!
– У мене й сумнівів немає.
– Тим краще.
– Я лише дивуюся. Що ви так силкуєтеся здаватися чемним.
Він засміявся, як сам гадав, знущально.
– Ні, аж ніяк. Це виходить автоматично. Бачте, саме виховання виробило в мені автоматизм ввічливих форм для спілкування з людьми…
Дівчина схилила голову.
– Я цим захоплююся.
Він рвучко відвернувся від неї. Марися не бачила його обличчя, але була переконана, що він зціпив зуби.
Дівчина знову палко запрагнула згоди. Розуміла, що слід сказати щось примирливе, що вона ставиться до нього несправедливо, що він більше ніколи не повернеться, якщо не почує від неї жодного доброго слова. Розуміла, проте не могла спромогтися на капітуляцію.
– Прощавайте, – сказав він і, не чекаючи відповіді, швидко вийшов.
Марися не розплакалася лише тому, що до крамнички увійшла якась жінка.
Усе це сталося минулого року. До кінця канікул Чинський жодного разу не з’явився в Радолишках. Потому настала зима, довга зима, а за нею весна. Про молодого Чинського завжди трохи пліткували, до Марисі долітали різні чутки. Здається, він був на практиці за кордоном. Здається, мав оженитися з якоюсь баронесою з Познанського воєводства, кажуть, її батьки навіть приїздили до Людвикова.
Усе це Марися вислуховувала досить байдуже. Вона усвідомлювала, що їй не слід плекати щодо молодого Чинського жодних сподівань. І все-таки їй було невідь-чому прикро.
Узимку до Радолишок привезли кіно. Облаштували його в пожежній стодолі, де, незважаючи на страшенну холоднечу, протягом трьох вечорів не забракло глядачів. Показували американські фільми, а пані Шкопкова, хоча й не раз чула, як у костьолі засуджують великосвітську розпусту, що її демонструють у кіно, наважилася цю розпусту нарешті побачити на власні очі й переконатися, чи справді це так небезпечно. Побоюючись, що багатьох речей вона не зрозуміє, пані Шкопкова взяла із собою Марисю – з огляду на її освіченість і ще й тому, що Марися раніше вже в кіно бувала.
Марися й справді бачила кіно в таких містечках, як Браслав і Свенцяни, проте тоді була ще дитиною. Тепер же вона розмірковувала над змістом фільмів, а особливо ж їй подобався один. То була історія молодої сільської дівчини, на яку в її рідних краях ніхто не звертав уваги, вважаючи дівчину темною й затурканою. Та коли юна опинилася у великому місті, у розкішному магазині, куди щодня ходять тисячі покупців, із нею познайомився й покохав її такий собі славетний і багатий художник, який добачив у ній вроду, граційність і чудову вдачу.
«Так, – меланхолійно думала Марися. – Хтозна, у великому місті це й можливо, та якби юна залишилася на селі, навряд чи їй би так пощастило».
А про себе знала, що юна звідси ніколи не вирветься. А тут… хто міг би бути цим мужчиною, який у неї закохається й ожениться?.. У неї було досить здорового глузду, щоб і на мить не розраховувати на сина власника Людвикова. І його батьки на таке б не згодилися, і йому самому ніколи б таке на думку не спало, та й вона сама не хотіла би стати дружиною такого пана. Його родичам і знайомим вона виносила із крамниці до брички пакунки, невже він міг би потому сприймати її як рівню.
Та зовсім по-іншому сприймала б вона своє майбутнє, якби пан Лешек був звичайним незаможним чиновником чи ремісником, або навіть сільським господарем.
– О, тоді все було би зовсім інакше!
Вона вважала його взірцем чоловічої краси. На жодному фото кіноактора, на жодній листівці в крамниці (а їх тут було доволі) вона не бачила такого привабливого юнака. їй подобалося в ньому геть усе. Ба, навіть ця його гордовитість не вадила аж занадто, і на неї, зрештою, можна було б і не зважати. І якби він був скромною людиною і де-небудь працював, то напевне не мав би таких поглядів.
Настала весна, і Марися якщо й згадувала про Чинського, то як про героя своїх мрій, а не про майбутнього власника Людвикова.
Його постать посідала в уяві дівчини може й не надто велике, проте стале місце. Настільки стале, що там не було вільного місця для інших. В околиці не бракувало молодих чоловіків, які звертали увагу на Марисю, не приховуючи свого захоплення. Та на неї це не справляло жодного враження.
Прийшов червень, спекотний, буйний червень. Містечко, оточене хвилями зеленого моря полів, нагадувало букет могутніх крон тополь, лип та берез, під якими ховалися, мов скромні квіти білі й червоні будиночки, ледь помітні, бо густо порослі ясмином, бузком і таволгою. У святкові дні після довгої прогулянки здавалося, що немає на світі затишнішого й прекраснішого куточка. Здалеку не видко було вибоїстих немощених вулиць і куп сміття на подвір’ях або свиней, що розляглись у багнюці.
Сонце сяяло на чистому небі, на полях повівав запашний, лагідний вітерець, а на серці було легко й радісно.
У будні Марися виходила із крамниці лише по сьомій. А всередині спека була просто нестерпна. Нещодавно посаджені молоді деревця не давали затінку, або ж давали його дуже мало, стіни нагрівалися так, що всі тютюнові вироби доводилося на ніч заносити до льоху, щоб не пересохли. Зате увечері Марися чимшвидше зачиняла крамницю і, перш ніж повернутися додому, бігла на Жвирівку. Це була мілка річечка, що її влітку курка могла перебрести, не замочивши
пір’я, але у двох місцях, перед дорогою й за костьолом, вона розливалася й утворювала два величенькі й доволі глибокі ставки. Біля дороги купалися чоловіки, а за костьолом жінки, переважно молоді дівчата.
Після купання було ще досить часу, щоб допомогти пані Шкопковій по господарству, а потім сісти почитати книжку. У парафіяльній бібліотеці й невеличкій книгозбірні місцевої школи Марися вже давно перечитала все. Траплялося іноді позичити якийсь роман чи томик віршів у когось із нечисленних інтелігентів. А книжок їй дуже бракувало. Багато з них вона знала чи не напам’ять, навіть дві французькі й одну німецьку, які читала часто, щоб не забути мови.
Французька – то був старий і пошарпаний том віршів Мюссе, власність колишнього ксьондза. Одного разу вона саме читала її, коли прийшов старий, любий гість – знахар із млина.
– А що це ви, панночко, читаєте? – поцікавився. Отак просто.
– Це вірші, дуже гарні вірші… Поезія. Але по-французькому.
– По-французькому?
– Так, стриєчку. їх написав Мюссе.
Знахар підсунув книжку до себе, схилився над нею, і Марисі здавалося, що він намагається читати. Його вуста ледь помітно рухалися, та за мить він випростався.
Був геть блідий, а очі наче потьмяніли.
– Що з вами, стриєчку Антонію? – запитала юна здивовано й трохи злякано.
– Ні, нічого… – він потрусив головою й стиснув руками скроні.
– Сядьте, стриєчку, – дівчина вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця. – Спека нині страшенна, певне, вам це зашкодило.
– Ні, заспокойтеся, панянко. Уже минулося.
– То й слава Богу! А я злякалася… А про цю книжку, то послухайте, будь ласка, яка це чудова мова. Гадаю, її можна не знати, проте однаково відчути її красу, особливо у віршах.
Перегорнула кілька сторінок і почала читати. Якби вона бодай на мить відірвала очі від книжки, то побачила би, що з Антонієм Косибою діється щось недобре. Але вона читала собі. Насолоджувалася плавністю й звучанням рядків, легкою римою й зворушливим змістом почуттів поета, що оплакував розпач двох сердець, що їх жорстоко розлучила сліпа доля, і які поступово дедалі слабше відчували тугу, тугу, котра зробилася єдиним сенсом і причиною існування.
Закінчила й підняла голову. І побачила напівпритомні очі знахаря, що пильно вдивлялися в неї.
– Що з вами? – схопилася вона.
І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.
– Ви… ви… – почала юна, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:
– Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням. .. Що це… що це…
Він устав і похитнувся.
– Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! – вигукнула вона.
– Мені паморочиться в голові, – озвався він, важко дихаючи. – Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…
Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що Він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…
Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.
Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігла до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.
– Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?
– Навіщо, панянко, я й сам дійду.
– Але я хочу прогулятися.
– Добре, – мляво погодився він.
– А може, закурите цигарку? Я зроблю.
– Закурю, – кивнув він головою.
Коли вони вже йшли дорогою, Антоній поступово заспокоювався.
– Зі мною таке буває, – сказав він. – Певне, щось у мозку. Давно вже, дуже давно цього не ставалося.
– Дасть Бог, таке більше не повториться, – дівчина лагідно усміхнулася йому. – Це, певне, від сонця.
Але він заперечно похитав головою.
– Ні, люба панянко! Не від сонця.
– Тоді від чого?
Він довго мовчав, аж нарешті зітхнув:
– Сам не знаю.
А за мить додав:
– І не питайте мене, бо якщо почну про це думати, почну напружувати пам’ять, то воно знову повернеться.
– Добре, стриєчку Антонію. Поговоримо про щось інше.
– Ні, не треба, панянко. Повертайтеся. Задалека дорога для ваших маленьких ніжок.
– Де там, ніякі не маленькі. Та якщо ви, може, хочете залишитися на самоті, то я повернуся.
Вій зупинився, усміхнувся, легенько пригорнув її до себе й обережно поцілував у чоло.
– Хай тобі Бог віддячить, панянко, – тихо мовив і пішов.
Марися повернула в бік містечка. Несподіваний учинок і поцілунок цього чоловіка не лише не виявився для неї прикрістю, а немовби навпаки заспокоїв після нещодавніх переживань. Вона ще виразніше відчула, що в особі старого знахаря знайшла істоту із щирим і рідним серцем. Так, вона була переконана, що ніхто на світі не плекав до неї ніжніших і кращих почуттів і що у випадку якогось нещастя лише він один не відмовився би їй допомогти.
