Текст книги "Знахар"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ VІІ

Уже за тиждень у Василька минула гарячка й з’явився апетит. Разом із надією повернувся й добрий настрій. Під час перев’язок хлопець кривився від болю, але намагався жартувати. Доглядав його Антоній сам, а коли в млині було багато роботи, хворого пильнували жінки.

Неможливо було тримати це від них у таємниці, мабуть, саме тому новина про операцію невдовзі поширилася околицею. То один, то другий Васильків приятель зазирнув дорогою, щоб перекинутися з ним кількома словами. Цікаві баби приходили підслухати-підгледіти, щоб потім мати поживу для пліток. І тільки Антонія уникали і, побачивши його у світлиці, відразу забиралися геть. Так минули жовтень, листопад, грудень. Перед святвечором Василько почав прохати Антонія, аби той дозволив йому випробувати сили. Але той тільки сердито відказав:

– Лежи, і навіть не намагайся лубки знімати! Я сам скажу, коли!

Лише наприкінці січня він повідомив, що час зняти пов’язки. Уся родина забажала бути при цьому, але він нікому не дозволив. Сам був дуже схвильований, руки йому тремтіли, коли розгортав бинти.

Василеві ноги ще більше схудли, м’язи ще дужче ослабли. Але шрами гоїлися добре і, що найважливіше, зникли опухи й викривлення.

Антоній обережно, дюйм за дюймом, обмацував кістки крізь тонку шкіру. При цьому заплющив очі, наче те, що він бачив, йому заважало. Нарешті полегшено зітхнув і буркнув:

– Поворуши пальцями… А тепер обережно ступнями… Болить?..

– Ні, не болить, – здушеним від хвилювання голосом відповів Василь.

– А тепер спробуй зігнути коліна…

– Я боюся.

– Ну ж бо, сміливіше!

Василько виконав наказ і зі сльозами на очах глянув на Антонія.

– Я можу! Можу зігнути!

– Чекай-но, не спіши. Тепер обережно підніми ногу… отак, а тепер цю…

Напружившись і тремтячи, Василько виконував розпорядження Антонія.

– А тепер накрийся й лежи. Тиждень полежиш. Потім почнеш уставати.

– Антонію!

– Що?

– Тобто… тобто я… зможу ходити?

– Так само, як і я. Не відразу. Мусиш навчитися. Спочатку ти, як мала дитина, на ногах не втримаєшся.

Так воно й було. Лише за два тижні потому, як зняли пов’язки, Василь зміг самостійно, без допомоги обійти кімнату. Тоді Антоній скликав до прибудови всю родину. Прийшли Прокіп, Агата, і обидві молоді жінки, і мала Наталка.

Василь сидів на ліжку, убраний, і чекав. Коли всі зібралися, він устав і обійшов світлицю повільними, але впевненими кроками. Тоді зупинився посеред кімнати й засміявся.

Жінки враз вибухнули плачем, заголосили, наче сталося якесь страшне нещастя. Матінка Агата вхопила сина в обійми, уся здригаючись від плачу. Лише старий Прокіп стояв непорушно, але і йому по бороді й вусах спливали сльози.

Жінки ніяк не могли заспокоїтися, то сміялися, то вибухали плачем, і Прокіп кивнув Антонію:

– Ходи зі мною.

Обійшли довкола будинок, ступили в сіни.

– Давай свою шапку, – звелів Прокіп. Узяв її і зник за дверима до кімнат. Його не було із десять хвилин. Раптом двері відчинилися. Старий обіруч тримав шапку, а тоді простягнув її Антонію.

– Ось, бери! Самі щонайщиріші царські червінці. Стане тобі до кінця життя. За те добро, що ти нам зробив, грішми не заплатиш, але даю, що можу. Бери!

Антоній глянув на нього, тоді на шапку: вона була повна невеличких золотих монет.

– Що ти, Прокопе?! – сахнувся Антоній. – Що ти? Чи ти здурів?

– Бери, – повторив Мельник.

– А нащо ж мені воно?! Мені не треба. Дай спокій, Прокопе. Хіба ж я задля грошей? Я ж щиро, за твою доброту! Та й хлопця шкода мені було!

– Візьми.

– Не візьму, – рішуче відказав Антоній.

– Чому?

– Нінащо мені те багатство. Не візьму!

– Я ж від щирого серця, бачить Бог, що від серця. І не шкода мені.

– А я від щирого серця дякую. Спасибі тобі, Прокопе, за твою доброту, але грошей мені не треба. Хліб маю, на тютюн та одяг зароблю, чого ж мені ще?!

Мельник якусь хвилю розмірковував.

– Я даю, – мовив він врешті, – а ти не береш. Твоя справа. Звісно, силою не впхну тобі. Але й тобі так не можна! Як же ти, Антонію, не дозволиш собі віддячити? Невже хочеш, щоб мені люди очі кололи, що я тобі за таке нічим не відплатив? Не можна так, не по-християнському це, не по-людськи. Не береш золота, то візьми інше. Будь моїм гостем. Живи з нами, як родич. А захочеш часом у млині щось допомогти, чи там на господарстві, допомагай. А не захочеш – то й ні. Живи, як у рідного батька.

Антоній кивнув головою.

– Мені в тебе гарно живеться, Прокопе, і я зостануся. Але хліба дурно не їстиму. Доки стане здоров’я й сили, від роботи не відмовлюся, бо яке ж це життя без роботи? А тобі за доброту дякую.

Більше мови про те не було. І все залишилося, як і перше. Лише на стіл матінка Агата відтепер завжди ставила окрему тарілку для Антонія, і найсмачніші кусні для нього вибирала.

Найближчої п’ятниці, коли в млині найбільше роботи було, Василь вийшов на подвір’я в короткому новому кожушку, у каракулевій високій шапці й високих чоботях з лакованими халявами. Ходив, мовби нічого й не трапилося, у всіх на очах. Селяни аж роти пороззявляли, і знай штурхали одне одного ліктем у бік, бо ніхто повірити не міг, буцім правда оте, про що баби розповідали, мовляв, наймит Прокопа Мельника, який прибивсь до них хтозна-звідки здалеку, Антоній Косиба, дивовижно зцілив Василеве каліцтво.

І якщо раніше всі балакали про Василеве каліцтво, то тепер так само голосно говорили про його одужання. Говорили в Бернатах і в Радолишках, у Віцкунах і Нескупій, у По– береззі й у Гумниськах. А звідтіля звістки ширилися далі, аж до маєтків Ромейків та Кунцевичів, до великих сіл над Ручейницею і ще далі. Там люди через відстань менше цим цікавилися, зате тут, під боком, про незвичайне одужання в млині пам’ятали всі.

Тож коли наприкінці лютого під час вирубки в Чумському лісі береза, падаючи, придавила селянина з Нескупої, Федорчука, сусіди вирішили везти його до млина, до Антонія Косиби. Привезли ледь живого. Йому вже й кров горлом пішла, він і стогнати перестав.

Коли санчата, що їх тягнув невеличкий коник, стали біля млина, Антоній саме ніс до комори мішок з висівками.

– Рятуй, брате, – озвався один зі старовірів. – Сусіда нашого деревом придавило. Четверо дітей малих сиротами залишиться, бо матір минулого року поховали.

Вийшов і Прокіп, а ті до нього, аби він їх підтримав.

– Твого сина вилікував, нехай же й Федорчука рятує.

– Не моя то справа, добрі люди, – відказав повагом Прокіп, – я не можу йому ані заборонити, ані наказати. То йому вирішувати.

Тим часом Антоній обтрусив руки від борошна і став навколішки на снігу біля саней.

– Беріть його обережно, – мовив він за хвилину, – і несіть за мною.

Потому, як Василь видужав, Антоній уже й залишився в прибудові. Там було йому зручніше, до того ж, там ніхто не жив. Туди й занесли Федорчука.

До вечора Антоній займався ним, а ввечері пішов до хати, де чекали нескупівські селяни.

– Слава Богу, – сказав він їм, – ваш сусіда чоловік дужий, хребет залишився цілий. Лише шість ребер зламано та ключицю. Відвезіть його додому й нехай лежить, доки кров’ю не перестане плювати. Щойно йому кашель підійде,

86

нехай лід ковтає. Гарячого йому не давайте. І рукою лівою щоб не ворушив. Зростеться. Днів за десять приїдьте хтось із вас по мене, то я сам подивлюся.

– А не помре?

– Я не пророк, – знизав плечима Антоній, – та гадаю, що коли зробите все, як я кажу, то виживе.

Забрали вони Федорчука й поїхали. Та не минуло й десять днів, як звідтіля ж, із Нескупої, привезли нового пацієнта. Наймит одного з господарів, рубаючи кригу на річці, підсковзнувся, розмахнувшись сокирою, і розрубав собі ступню мало не до кісточки. Чи то сокира була заіржавіла, чи з личака якась зараза до рани дісталася, та нога на очах чорніла. Сам поранений усвідомлював, що це гангрена.

Антоній лише головою похитав і буркнув:

– Я тут нічим не допоможу. Нога пропала.

– Хоч життя рятуй! – благав нещасний.

– Треба ногу відрізати ось тут, у цьому місці, – Антоній показав над коліном. – Залишишся на все життя калікою, та ще й мене проклинатимеш. Скажеш, мовляв, була можливість урятувати.

– Брате, присягаюся, що ні, рятуй. Таж я сам бачу чорні плями. Гангрена.

– Як хочеш, – погодився Антоній.

Операція була неймовірно болючою й ослабила хворого настільки, що протягом кількох днів навіть мови не було, щоб його забрати додому. Проте життю вже нічого не загрожувало.

Після цих випадків слава Антонія Косиби зросла ще більше. Мало не щодня почали приходити хворі з різними недугами. У кого очі загноїлися так, що світа Божого не видко, іще комусь кістки ломило, хтось скаржився на кольку, інший задихався від кашлю. Траплялися й такі, котрі самі не знали, що з ними таке, от слабували та й годі.

Антоній не всім допомагав. Декого відразу відсилав зі словами, що від їхньої хвороби ліків немає. Деяким казав різне: то прикладати до живота мішечок з гарячим піском, то солі до страви не додавати і м’яса не їсти, то відвари різних трав пити. І якось так виходило, що ті, хто від нього з порадою вийшли, завжди одужували, а якщо й не повністю, то бодай полегшу в стражданнях отримували.

У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.

А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.

В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили – лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.

Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.

У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер

брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.

– Ну й мотлоху тут у тебе, справжній тобі хлів, – казала широкостегна Зоня, взявши руки в боки, – а добра різного, мов у жида за піччю. Як хочеш, то я приберу… Підлогу теж добряче вимити треба…

– Нехай, – махав рукою той. – Мені й так добре.

– Вікна добре було б помити, – додавала Зоня.

– Обійдеться й так.

– Чоловік без догляду – як город без плоту.

Антоній мовчав, сподіваючись, що коли не озиватиметься, то Зоня, як завжди, постоїть, постоїть, а тоді забереться й піде. Він на неї навіть не сердився, бо любив за добру вдачу, але волів бути сам.

Та цього разу Зоня не поступалася.

– Ти, Антонію, чоловік хазяйновитий. Тільки не вмієш своєї користі допильнувати. Ге-ге, ти б міг так забагатіти, якби хотів. Стільки люду до тебе приходить. Хворим допомагати, це, звісно, християнська справа, коли хто бідний, то й задурно можна, але в мене аж усередині все переверталося, що з такого багатія, як Дулейко з Бервінтів ти лише кожушок узяв. Та він би корову тобі дав, якби ти лише сказав. Міг би великі гроші заробляти.

– Не треба мені грошей, – знизав він плечима. – Я ж не голодую, а збирати не маю для кого.

– А це вже ти сам винен.

– Чого це?

– Що не маєш для кого. Тобі жінка потрібна. І діти.

– Я вже старий, – ухильно буркнув Антоній.

Зоня засміялася.

– Так-таки й старий. Не одна б за тебе пішла.

– Обійдеться.

– Я й сама пішла б. Правду кажу. Пішла б.

Антоній швиденько відвернувся від неї й пробурмотів:

– Ти ці дурниці облиш.

– А чого дурниці? Не бійся. Місяця не минає, щоб до мене хтось не посватався. Не така я вже й погана, хоч і вдова. Минулої неділі ти сам бачив, приїздили з Віцкунів старий Баран і садівник Сивек. Хотіли мене висватати за молодого Мищонека. А я не погодилася, хоча він і молодший за мене, і волоку* землі в спадок від батька отримає. А я не хочу. Не такого мені треба чоловіка. А за тебе піду, тільки скажи. І знай, що сам Прокіп був би цьому радий…

– Не мені женитися, Зоню…

– Хіба я тобі не подобаюся?

– Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.

– А це чому?

– Та от так.

– Баби тобі треба. Хіба ж ні?

– Та ні.

– А щоб же тебе холера вхопила! – вибухнула несподівано Зоня. – Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!

І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня гніву в ній більше не було. Зоня знову дбайливо досипала йому юшки, наливала міцнішого, ніж іншим, чаю й вишкіряла в усмішці рівні білі зуби.

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

– Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

* Волока – ділянка землі, що дорівнювала приблизно 16,8 га

{прим. пер.).

– То й добре.

– А я знаю, нащо вона так чепуриться.

– Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.

– Ні, – похитала заперечно головою Наталка. – Вона через те, що хоче з тобою женитися.

– Не мели казна-чого, – буркнув Антоній.

– Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.

– Дурниці вони кажуть.

Дівчинка сплеснула в долоні.

– Справді? Справді?

– Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?

– Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.

– Авжеж, авжеж, – Антоній погладив її по голові й усміхнувся.

– Оженишся?

– Ти виростай.

Лише з нею він охоче розмовляв і лише до неї іноді всміхався. Він щиро полюбив Наталку. Тож щоразу, коли в неї ставалися напади епілепсії, він дуже хвилювався й обіцяв собі навесні піти до лісу й пошукати цілющих трав, котрі могли б її вилікувати. Скрізь довкола, де люди збирали на продаж чи для власних потреб ромашку, валеріану, м’яту, липовий цвіт, пижмо, блекоту, спориш, листя берези, мак-самосійку, дягель, полин, подорожник, вовчі ягоди, чабрець, шипшину й різні інші лікарські рослини, він ніяк не міг допитатися лише про цю. Не міг пригадати собі назву, і хоча й описував докладно, як виглядає ця рослинка з маленькими вузькими листочками, ніхто не знав ані назви, ані того, чи в тутешніх лісах її можна знайти.

Одного разу Антоній навіть подався до аптеки в Радо– лишках, сподіваючись там купити. Але аптекар, роздратований довгим поясненням і тим, що сам він такої рослини не знає, наказав йому забиратися геть. Він прогнав його із задоволенням, бо що більше знахарів оселялося в околиці, то гірше йшли справи в аптеці. Успіх, яким користувався знахар із поблизького млина, був як сіль в оці й для місцевого лікаря, доктора Павлицького, і для аптекаря. А розголос був занадто великий, щоб не позбавляти їх обох пацієнтів навіть із містечка.

Коли під час березневої повені люди почали частіше хворіти, а в доктора Павлицького пацієнтів не прибувало, він, порадившись із аптекарем, вирішив діяти. Звернувся з розлогим листом до старости й повітового лікаря, поскаржившись на пошесть знахарів і прохаючи владу втрутитись. Проте службовий процес ішов повільно й відповіді не було. Тим часом стався випадок, який страшенно розгнівав доктора Павлицького. Якогось дня по нього прислали бричку з Ключева. Тамтешній дідич, пан Киякович, страждав від каменів у нирках і часто викликав лікаря, по якого присилали зазвичай рано-вранці. Це було наслідком звичних причин. Пан Киякович вечорами запрошував сусідів на бриджа, не міг утриматися й не перехилити кілька чарок, тож уночі неминуче ставався напад, а на світанку кучер Ігнацій вирушав парою найпрудкіших коней по пана доктора.

Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.

– Як це? – не повірив доктор. – Вас посилали по знахаря?

– По знахаря.

– Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.

– Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.

Лікар вибухнув:

– Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й

про анатомію не може мати жодного поняття – це загроза для людського життя?

– Та я розумію, – буркнув кучер.

– Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?

Ігнацій засміявся.

– Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.

Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:

– Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.

– А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.

– Хто не хоче?

– А отой… знахар Мельників.

– Як це не хоче?

– Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.

– Але харчі бере, – вигукнув Павлицький.

– Ні, харчів теж не бере! Хіба що, масло, яйця чи ковбасу. Він щира душа.

Лікар зціпив щелепи. Прибувши до маєтку, навіть не дорікав панові Кияковичу, та на зворотній дорозі наказав Ігнацієві заїхати до млина.

Перед млином, точніше, на подвір’ї біля прибудови стояло кільканадцять возів. Випряжені коні байдуже скубли траву. На возах лежали недужі. Семеро чи й восьмеро селян сиділи на колодах під хлівом і курили цигарки.

– Де цей… знахар? – загукав доктор Павлицький.

Один із чоловіків підвівся й показав рукою на двері.

– А в хаті, паночку!

Лікар зістрибнув із брички й штовхнув двері. Уже в сінях у ніздрі вдарив сопух юхтової шкіри, дьогтю й квашеної капусти. У хаті панувала страшенна задуха. Купи мотлоху й бруд, що вкривав підлогу, шибки у вікнах і всі речі… Усе, як і передбачав лікар. Під стіною на лаві сиділа баба з виразними ознаками жовтухи. Здоровенний, кремезний бородань із сивуватим волоссям стояв, схилившись над столом, і змішував якісь сухі трави на брудній шматині.

– Це ви знахар? – гостро запитав доктор Павлицький.

– Я у млині наймит, – відказав коротко Антоній, кинувши непривітний погляд на прибулого.

– Але насмілюєтеся лікувати! Людей отруюєте! Вам відомо, що це загрожує ув’язненням?!

– Чого вам треба і хто ви такий? – спокійно запитав знахар.

– Я лікар, доктор медицини. І не сподівайтеся, що я спокійно дивитимусь, як ви тут людей труїте.

Знахар упорався із травами, зав’язав їх у вузлика і, простягаючи його жінці, пояснив:

– Дві дрібки на кварту води, як я вже казав. Пити гарячим. Натщесерце половину вранці й увечері половину. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

– Ну, з Богом.

Баба подякувала і, постогнуючи, вийшла. Знахар сів на лаві й звернувся до лікаря:

– А кого ж це я отруїв, пане?

– Усіх труїте!

– Неправда, пане. Жоден з них не помер.

– Не помер? Але помре! Ви поступово отруюєте їхні організми. Це злочин! Розумієте? Злочин! І я цього не допущу! Я не маю права спокійно на це дивитися. У такому бруді, у такому смороді! Лише на ваших руках більше мікробів, ніж в інфекційній лікарні!

Він роззирнувся з неприхованою огидою.

– Запам’ятайте, що я вам кажу: якщо не припините своєї злочинної практики, вас посадять до в’язниці!

Знахар ледь помітно знизав плечима.

– Немає на те ради! Я нічого поганого не роблю. А в’язниця? Що ж, у в’язниці теж люди живуть, не собаки. А ви на мене, пане докторе, не гнівайтеся.

– Я вас попередив! І раджу припинити. Раджу!

Погрозив йому пальцем і вийшов. З насолодою вдихнув свіже повітря. Ігнацій з козлів кинув на нього сповнений іронії погляд. Доктор Павлицький уже сів до брички, коли на порозі млина побачив Василя, свого колишнього пацієнта. Василь вочевидь чекав на нього, бо вклонився й підійшов до брички.

– Добридень вам, пане докторе.

Він ішов упевненими кроками й стояв прямо. Стояв і дивився просто в очі лікареві.

– От бачите, пане докторе, я видужав, – гордовито сказав він. – Слава Богу, видужав. Антоній вилікував. А ви, пане докторе, казали, що немає жодної надії. На все життя хотіли мене калікою залишити.

– Яким же чином він вас вилікував? – вже не приховуючи свого гніву, запитав лікар.

– Ну, бо він відразу збагнув, що кістки погано були поскладані. То він їх поламав і знову склав. Тепер я навіть танцювати можу.

– Ну… ну, то вітаю, – буркнув доктор і гукнув до кучера. – Поїхали!

Усю дорогу його терзали лихі думки. Коли приїхав додому, було вже по обіді, проте родина повернулася до столу, щоб він не їв на самоті. Доктор швидко ковтав захололу печеню, намагаючись не показувати, що йому не смакує. Стара Марцися, котра тридцять років тому вчила його ходити, знічено метушилася. Батько сумовито позирав на газету, яку почала йому читати Каміла. Три тижні тому він розбив свої окуляри, а на нові грошей не було. Камілька була вбрана в поруділу сукню, у якій дівчина виглядала жалюгідною й старшою, ніж насправді, мати силкувалася за усмішкою приховати страдницький вираз, який уже не полишав її обличчя. Місяць грязевих ванн повернув би їй здоров’я надовго.

«Боже, Боже, – міркував доктор Павлицький, доїдаючи компот із розварених яблук. – Я ж так їх люблю, ладен усе для них зробити, але дивитися щодня, щогодини на їхню вбогість, це для мене занадто».

Йому здавалося, що кожен їхній жест, кожне слово, кожен куток їхнього вбогого помешкання сповнені гірких докорів на його адресу. Скільки сподівань вони пов’язували з його майбутнім, з практикою, прибутками. Натомість вони вже понад рік сидять у цій дірі, і грошей ледве стає на скромне життя. Якби ж він міг звідси вирватися! Він не боявся роботи. Ладен був поїхати навіть до Африки чи до Гренландії. Але ж вони тут усі померли 6 від голоду. Він відчував, був упевнений, що у світі на нього чекав би успіх, кар’єра, гроші, проте знав, що він ніколи не наважиться зробити рішучий крок. Павлицький був рабом своїх почуттів, щирих і глибоких. Ці почуття прикували його до родини, до батьків, сестри, навіть до старої Марцисі, прикували немов ланцюги, прикували до маленького дерев’яного будиночка в невеличкому вбогому містечку… Що більше він занурювався в трясовину цього безнадійного животіння, то старанніше уникав можливості поділитися своїм розпачем з рідними. Він був такий вдячний їм, що й вони ніяк не виявляли свого розчарування. І все-таки йому ставало боляче від їхніх думок, які напевне в них виникали. Ці думки незбагненним чином просякали все в цьому домі, сповнювали повітря безмежним смутком, якого не могли прогнати найкраще вдаваний сміх, найгучніші вирази задоволення.

– Був я у цього знахаря, – озвався Павлицький. – Сказав йому правду й порадив, аби він вчасно зупинився із цією своєю практикою.

– А це правда, – запитала Камілька, – що в нього стільки пацієнтів?

– Стільки? – засміявся доктор. – Якби в мене була десята частина того, якби…

Він не договорив і прикусив губу.

Мати швидко, дуже швидко заговорила про кицьку Басю, яка десь поділася, про те, що в середу іменини в Козлицьких, про священникову корову, котра дає на диво багато молока.

Проте Павлицький цього не чув. Щось у ньому закипало, кров шумувала в скронях. Він раптом рвучко відштовхнув від себе недопиту склянку чаю і схопився на ноги.

– А знаєте, чому в нього більше пацієнтів? – вигукнув він. – Знаєте?..

Зустрівся з їхніми переляканими очима, проте вже не міг зупинитися.

– Бо він уміє лікувати, а я не вмію!

– Юреку! – зойкнула мати.

– Так! Так! Не вмію!

– Що ти таке кажеш?

– Пам’ятаєте того мельничука, що ноги мав поламані? Пам’ятаєте?.. Так-от я йому погано їх поскладав. Авжеж, погано. Я не зміг цього зробити, а цей знахар зробив!

Батько поклав йому руку на плече.

– Заспокойся, Юреку. Це твоїх вмінь жодним чином не применшує. Ти не хірург, а терапевт, і не зобов’язаний розумітися на… чужій спеціальності.

Доктор Павлицький засміявся.

– Звичайно! Звичайно! Я не хірург! Але цей знахар теж ні, хай йому дідько. Він селюк! Звичайнісінький наймит у мельника! Та з мене годі! Мені однаково! Я не дам себе заморити голодом! От побачите! Побачите, що і я вмію боротися!

І вийшов, грюкнувши дверима.