Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Такі деталі Едді не цікавили. Метод працював – решта не мала значення. Шимі теж працював… але чи довго він протримається?

– …але він єдиний, хто це робить, – підсумував Едді. – Тобто Шимі.

– Угу.

– Єдиний, хто вміє це робити.

– Угу.

Едді подумав про два їхні завдання: звільнити Руйначів (чи повбивати їх, якщо іншого виходу не буде) і врятувати письменника від загибелі під колесами мінівена на прогулянці. Роланд вважав, що вони впораються з обома цими роботами, але принаймні двічі їм знадобляться телепортаційні здібності Шимі. До того ж після сьогоднішньої розмови їхні гості мають повернутися всередину периметра потрійної огорожі, а це означало, що Шимі муситиме їх телепортувати. Загалом три рази він має виконати свою роль.

– Він каже, що йому не боляче, – озвався Дінкі. – Якщо ти через це переймаєшся.

У печері пролунав веселий сміх. Шимі прийшов до тями й підживлювався в товаристві своїх найкращих друзів.

– Ні, не через це, – похитав головою Едді. – Те, що відбувається з Шимі під час телепортації… що Тед думає з цього приводу?

– Що в нього мозкові кровотечі, – без вагання відповів Дінкі. – Крихітні крововиливи на поверхні мозку. – Для наочності він постукав себе пальцем по черепу в різних місцях. – Диньс, диньс, диньс.

– І з кожним разом стає дедалі гірше? Адже так?

– Послухай, якщо ти думаєш, що це я змушую його перекидати нас із місця на місце, то ти помиляєшся.

Як вуличний регулювальник, Едді здійняв руку.

– Ні-ні. Я просто намагаюся з’ясувати, що відбувається.

І які в нас шанси.

– Я терпіти не можу його використовувати! – вибухнув Дінкі. Він намагався говорити тихо, щоб не почули в печері, та Едді навіть на думку не могло спасти, що він перебільшує. Дінкі був страшенно засмучений. – Він не заперечує… він охоче на це погоджується… але від цього мені ще паскудніше на душі. Він так дивиться на Теда… – Дінкі знизав плечима. – Як собака – на найкращого в світі хазяїна. Думаю, ти вже помітив, що на вашого діна він дивиться так само.

– Він робить це заради мого діна. Тож усе гаразд. Ти можеш цьому не вірити, Дінкі, але…

– Але ти віриш.

– Абсолютно. А зараз дуже важливе питання: Тед знає хоча б приблизно, скільки ще протримається Шимі? Враховуючи те, що тепер він має тут сяку-таку підтримку?

Кого ти намагаєшся підбадьорити, брателло? – зненацька заговорив у нього в голові Генрі. Як завжди, цинічний. – Його чи себе?

Дінкі подивився на Едді так, наче той несповна розуму чи щонайменше дивакуватий.

– Тед був бухгалтером. Іноді вчителював. Коли нічого кращого не підверталося, виконував поденну роботу. Але він не лікар.

Та Едді не вгавав.

– То що він усе-таки думає?

Дінкі мовчав. Віяв вітер. Долинала музика. Десь далеко бурмотів у мороці грім.

Нарешті Дінкі сказав:

– Ще три-чотири рази… але наслідки все тяжчі. Може, лише два рази. Але гарантій нема, розумієш? Він може впасти мертвим від інсульту наступного разу, коли відкриватиме нам цю діру, в яку ми проходимо.

Едді намагався придумати, що б ще спитати, але не зміг. Відповідь, яку він отримав, була доволі вичерпною, тож коли Сюзанна покликала їх у печеру, він зрадів.

Чотири

До Шимі Руїса повернувся апетит (що їм усім видалося добрим знаком), і він з ентузіазмом наминав їжу. Криваві цятки у нього в очах трохи зблякли, але їх досі було добре видно. Едді подумав, що можуть сказати охоронці в Блакитному Раю, коли їх побачать, і чи міг би Шимі носити сонцезахисні окуляри, не збуджуючи нічиїх підозр.

Роланд змусив Рода звестися на ноги і тепер розмовляв з ним у глибині печери. Ну… щось на зразок того. Насправді говорив стрілець, а Род слухав, час від часу крадькома кидаючи на Роланда захоплені погляди. Для Едді стрільцеві слова були тарабарщиною, але два слова він розібрати зумів: Чевін і Чейвен. Роланд розпитував цього Рода про того, що трапився їм дорогою до Ловелла.

– Ім’я в нього є? – спитав Едді в Дінкі та Теда, беручи другу порцію страви.

– Я зву його Чакі, – відповів Дінкі. – Бо дуже вже нагадує ляльку з одного жахастика, який я колись бачив.

Едді розплився в усмішці.

– «Дитячі ігри», ага. Я теж бачив. У твої часи, Джейку, його ще не зняли. А в твої, Сюзіелло, і поготів.

Волосся у Рода було інакшим, але повні, вкриті ластовинням щоки і сині очі один в один були як у Чакі.

– Як думаєте, він уміє зберігати таємниці? – спитав Едді.

– Якщо його не розпитують, то вміє, – сказав Тед. Відповідь, з погляду Едді, була не надто втішна.

Десь за п’ять хвилин балачки Роланд, вочевидь задоволений, приєднався до решти компанії. Він присів навпочіпки (тепер, коли суглоби вже розім’ялися, зробити це було неважко) і подивився на Теда.

– Цього хлопця звати Гейліс із Чейвена. Хтось може помітити його відсутність?

– Навряд, – відповів йому Тед. – Роди приходять до брами біля гуртожитків маленькими групками, шукаючи роботи. В основному вантажниками. Заробляють вони їжу і щось попити, така їхня платня. Якщо вони не приходять, ніхто цього не помічає.

– Добре. А скільки триває тутешня доба? Двадцять чотири години відтепер до цього самого часу завтрашнього ранку?

Здавалося, це питання зацікавило Теда, і він трохи поміркував над ним, перш ніж відповісти.

– Радше двадцять п’ять, – сказав він нарешті. – А може, й трохи довше. Бо час уповільнюється, принаймні тут. Промені слабшають, і різниця між плином часу в різних світах що далі, то все більша. Напевно, це одна з найбільших точок напруги.

Роланд кивнув. Сюзанна запропонувала йому поїсти, але він, подякувавши, похитав головою. За їхніми спинами, втупившись у свої ноги, босі й укриті виразками, сидів на дерев’яному ящику Род. У Едді очі поповзли на лоба від подиву, коли до Чакі (чи то пак Гейліса) наблизився Юк. Ще більший подив викликало те, що тваринка дозволила спотвореній руці погладити себе по голові.

– А вранці наступає такий час, коли там унизу виникає… не знаю, як це сказати…

– Певний хаос? – підказав Тед.

Роланд кивнув.

– Ви чули, як нещодавно прозвучала сирена? – спитав Тед. – Якраз перед тим, як ми з’явилися.

Всі похитали головами.

Здавалося, Тед не здивувався.

– Але як заграла музика, точно чули?

– Так, – кивнула Сюзанна і запропонувала Тедові ще одну бляшанку «нозз-а-ли», яку той узяв і з очевидною втіхою випив. Едді внутрішньо здригнувся.

– Дякую, мем. Отож, сирена сигналізує про початок нової зміни. Після неї вмикається музика.

– Ненавиджу ту музику, – понуро сказав Дінкі.

– Якщо і є така пора, коли контроль послаблюється, то це саме вона, – підсумував Тед.

– І о котрій годині це відбувається? – запитав стрілець.

Тед і Дінкі обмінялися непевними поглядами. Питально здіймаючи брови, Дінкі показав вісім пальців. Коли Тед одразу ж кивнув, на його обличчі відбилося полегшення.

– Так, о восьмій, – Тед розсміявся і цинічно хитнув головою. – О восьмій, якби це був світ, де та тюрма лежала б строго на сході, а не сьогодні на південному заході, а завтра на сході.

Таке місце, як Алгул Сьєнто, не могло ще навіть уві сні привидітися Теду Бротіґену, а Роланд уже жив у світі, що розпадався, тож його не надто вибивало з колії те, що незаперечні факти життя стали ненадійними.

– До цього приблизно двадцять п’ять годин, – сказав Роланд. – Чи трохи менше.

Дінкі кивнув.

– Але не варто розраховувати на те, що заскочите їх зненацька. У них уже виробився автоматизм, бо працюють давно.

– Проте це наш найліпший шанс, – сказав Роланд. Він перевів погляд на свого давнього знайомця з Меджису. І поманив його пальцем.

П’ять

Шимі одразу ж поставив тарілку, підійшов до Роланда і склав пальці в кулак.

– Хайл, Роланде, що колись був Вілл Деаборн.

Роланд відповів на привітання й повернувся до Джейка.

Хлопчик непевно на нього подивився. Стрілець кивнув, і Джейк підійшов. Тепер Джейк і Шимі стояли один навпроти одного, а Роланд сидів між ними навпочіпки, не дивлячись на жодного з них.

Джейк здійняв руку до лоба.

Шимі відповів тим самим.

Джейк подивився вниз на Роланда і спитав:

– Що ти хочеш?

Роланд не відповів. Він так само спокійно дивився на вхід до печери, неначе в тих безкраїх сутінках щось привернуло його увагу. І зненацька Джейк зрозумів, що від нього вимагається, так чітко, неначе зазирнув у Роландові думки (хоч він цього й не робив). Вони підійшли до роздоріжжя. Саме Джейк запропонував, щоб Шимі сказав, у який бік їм рухатися далі. Тоді це невідь-чому здавалося навдивовижу вдалою думкою. Але тепер, дивлячись у це просте, відкрите, дурненьке обличчя і залиті кров’ю очі, Джейк ніяк не міг збагнути двох речей: що в нього вселилося, коли він запропонував цей варіант і чому хто-небудь – наприклад, Едді, котрий попри все, що їм довелося пережити, зберігав доволі ясну голову, – не сказав йому лагідно, але твердо, що довіряти їхнє майбутнє Шимі Руїсу – це ідіотизм. Повна туфта, як сказали б колись його однокласники зі школи Пайпера. Тепер Роланд, який вважав, що навіть у смертній тіні можна отримати корисний урок, хотів, щоб Джейк поставив питання, яке сам же й запропонував, і відповідь, поза всіляким сумнівом, покаже, яким забобонним і легковажним він став. Та все одно, чом би й не спитати? Навіть якщо це те саме, що кинути монету, чом би й ні? Напевно, наприкінці свого короткого, проте беззаперечно цікавого життя Джейк відкрив для себе світ, де існували магічні двері, слуги-роботи, телепатія (до якої він і сам мав хоч і невеликі, проте здібності), вампіри й павуки-перевертні. Після всього цього чому б не доручити вибір Шимі? Врешті-решт, вони мусили обрати той чи той варіант, і він, чорт забирай, забагато пережив, щоб тепер перейматися через такі дрібниці, як виставити себе йолопом перед супутниками. «Крім того, – вирішив він. – Якщо вже тут я не в колі друзів, то кого тоді називати друзями?»

– Шимі. – Дивитися в ті криваві очі було страшнувато, але він себе примусив. – Ми шукаємо дещо. Це означає, що у нас є завдання. Ми…

– Ви повинні врятувати Вежу, – перебив Шимі. – Мій давній друг має зайти в неї, дістатися аж до самої гори і побачити, що там. Там може бути оновлення, смерть чи там може бути те й друге разом. Колись він був Вілл Деаборн, Так. Для мене він Вілл Деаборн.

Джейк зиркнув на Роланда, котрий так і сидів навпочіпки, вдивляючись у вхідний отвір печери. Але хлопцеві здалося, що його обличчя поблідло і набуло дивного виразу.

Роланд зробив свій коронний жест пальцем: продовжуй.

– Так, ми повинні врятувати Темну вежу, – підтвердив Джейк. І подумав, що тепер розуміє несамовите бажання Роланда побачити її та зайти всередину, навіть якщо це коштуватиме йому життя. Що знаходилося в центрі Всесвіту? Про що людина (хлопчик) може лише здогадуватися, щойно замислиться над цим питанням, і що може прагнути побачити?

Навіть якщо від одного погляду на це він збожеволіє.

– Але для цього нам потрібно виконати два завдання. Одне – повернутися до нашого світу і врятувати людину. Письменника, який розповідає нашу історію. А друге завдання – це те, яке ми обговорювали. Звільнити Руйначів. – Чесність змусила його додати: – Або принаймні зупинити їх. Розумієш?

Але цього разу Шимі не відповів. Він дивився туди ж, куди й Роланд: надвір, у сутінь. Здавалося, Шимі загіпнотизували – принаймні такий був у нього вираз обличчя. Дивлячись на нього, Джейк відчув неспокій, але не відступив. Врешті-решт, він впритул підійшов до свого питання, і що йому лишалося, крім як іти вперед?

– Питання в тому, яке завдання нам виконувати першим? Видається, що рятувати письменника легше, бо там у нас не буде супротивників… принаймні таких, щоб ми про них знали… але існує можливість, що… – Джейк не хотів казати: «Існує можливість, що наша телепортація тебе вб’є», – тому ніяково затнувся на півслові.

Спершу йому здалося, що Шимі відповідати не збирається і він, Джейк, постане перед важкою дилемою: повторювати питання чи ні, – але зрештою колишній хлопчик-слуга з корчми заговорив. Він так само не дивився ні на кого з присутніх, а тільки крізь вихід з печери в темряву Краю Грому.

– Мені вчора снився сон, так, – почав Шимі з Меджису, чиє життя колись урятували троє юних стрільців з Ґілеаду. – Мені снилося, що я знову в «Раю для подорожніх», тільки Корал там не було, і Стенлі, і Петті, і Шеба також не було, того, який грав на піаніно. Там не було нікого, крім мене, а я мив підлогу і співав «Безжурне кохання». А потім рипнули двері, так, вони завжди так дивно рипіли…

Джейк побачив, як кивнув Роланд. На його вустах жевріла ледь помітна усмішка.

– Я подивився вгору, – вів далі Шимі, – і побачив, що зайшов той хлопець. – Він глипнув на Джейка і знову перевів погляд на вхід. – Він був схожий на тебе, юний сей, так, майже близнюк твій. Але його лице було залляте кров’ю, а одного ока не було, і кульгав він сильно. Він був як сама смерть, так, і налякав мене дуже сильно, а що вже сумно було на нього дивитися… Я просто мив собі далі підлогу, бо думав, що так він не зверне на мене уваги чи навіть взагалі не побачить і піде геть.

Зненацька Джейк зрозумів, що знає закінчення цієї розповіді. Чи він бачив її? Чи той скривавлений хлопець був він?

– Але він подивився на тебе впритул… – пробурмотів Роланд. Все ще навпочіпки, все ще пронизуючи поглядом сутінки.

– Еге ж, Вілле Деаборн, просто на мене, так і було, і сказав: «Чому ти мусиш завдавати мені болю, коли я так тебе люблю? Коли я не можу і не хочу робити щось інше, бо любов створила мене, і підживлювала, і…»

– «І підтримувала мене в найкращі часи», – прошепотів Едді. З його ока викотилася сльоза і, впавши, залишила темну пляму на землі печери.

– «І підтримувала мене в найкращі часи. Чому ти мене різатимеш, і спотвориш мені обличчя, і наповниш моє серце скорботою? Я лише любив тебе за твою красу, як і ти колись любив мене за мою ще до того, як світ зрушив з місця. А тепер ти дряпаєш мене гвіздками і ллєш розпечену ртуть мені в ніс. Ти нацькував на мене тварин, так, і вони виїли мені м’які місця. Довкола мене збираються кан-тої, і спокою нема від їхнього сміху. Та все одно я люблю тебе і служитиму тобі, і навіть поверну магію, якщо ти мені дозволиш, бо таким було сотворено моє серце, коли я піднявся з Приму. І колись я був сильний і прекрасний, та тепер моя сила майже вичахла».

– І ти заплакав, – сказала Сюзанна. І Джейк подумав: «Звісно, заплакав». Він і сам просльозився. Плакали також і Тед, і Дінкі Ерншо. Лише в Роланда очі лишалися сухі, але стрілець був блідий, страшенно блідий.

– Він плакав, – сказав Шимі (сльози котилися в нього по щоках, поки він переповідав свій сон), – і я заплакав теж, бо бачив, що він прекрасний, як білий день. Він сказав: «Якби тортури припинилися зараз, я міг би ще відновитися… якщо не обличчя, то принаймні силу собі повернути…»

– Мій кес, – промовив Джейк, і правильно, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

– «…і мій кес. Але ще тиждень… чи, може, п’ять днів… чи навіть три… і буде запізно. Навіть якщо тортури припиняться, я помру. І ти теж помреш, бо коли любов полишає світ, серця в ньому холонуть. Розкажи їм про мою любов, і про мій біль, і про мою надію, що ще жива. Бо це все, що я маю, і все, чим я є, і все, чого прошу.» Потім хлопець розвернувся і вийшов. Двері знову дивно рипнули. Рии-ип.

Шимі нарешті подивився на Джейка і всміхнувся йому так, наче щойно прокинувся.

– Я не можу відповісти на твоє питання, сей. – Він постукав себе по лобі кісточками пальців. – У мене тут мало мізків, саме павутиння. Так Корделія Дельґадо казала. Мабуть, вона правду казала.

Джейк не озвався. Він був приголомшений. Той самий скалічений хлопець снився і йому, проте все відбувалося не в таверні, а в Ґейдж-парку, тому, де вони бачили Чарлі Чух-Чуха. Вчора вночі. Напевно, снився. Він одразу ж забув той сон і, якби не розповідь Шимі, не згадав би ніколи. А Роланд, Едді та Сюзанна теж, виходить, бачили той сон, тільки в кожного він був свій? Так. Це читалося у них на обличчях, так само ясно, як і зворушення та бентега на лицях у Теда й Дінкі.

Роланд, поморщившись, підвівся, ляснув себе по стегні й сказав:

– Дякую-сей, Шимі, ти дуже нам допоміг.

Шимі боязко всміхнувся.

– І як я це зробив?

– Не суши собі над цим голову, мій дорогий. – Роланд повернувся до Теда. – Нам з друзями потрібно ненадовго вийти. Маємо поговорити ан-тет.

– Звісно, – кивнув Тед. І стріпнув головою, неначе проганяючи туман.

– Зробіть моєму душевному спокою послугу, повертайтеся швидше, – попросив Дінкі. – Швидше за все, нас іще ніхто не шукає, але я не хочу випробовувати долю.

– Він буде вам потрібен, щоб перекинути вас назад? – спитав Едді, кивнувши на Шимі. Питання, по суті своїй, було риторичним: бо як інакше вони втрьох могли повернутися?

– Ну, так, але… – почав Дінкі.

– В такому разі ти випробуєш свою долю на повну міць. – Сказавши це, Едді вийшов разом із Сюзанною та Джейком з печери слідом за Роландом. Юк залишився сидіти біля свого нового друга, Гейліса з Чейвена. Щось у цьому стривожило Джейка. То були не ревнощі, радше страх. Неначе він бачив поганий знак, який міг би розгадати хтось мудріший од нього – наприклад, хтось із манні. Та чи хотілося йому знати розгадку?

Напевно, ні.

Шість

– Я не пам’ятала свого сну, аж поки він не почав переказувати свій, – сказала Сюзанна. – Але якби він не розповів, я, певно, ніколи б його не згадала.

– Так, – кивнув Джейк.

– Але тепер я пригадала все до найменших подробиць, – провадила вона. – Я була на станції метро, а той хлопець спустився сходами…

– А я був у Гейдж-парку… – перебив Джейк.

– А я – на гральному майданчику на Маркі-авеню, де ми з Генрі часто грали один на один, – сказав Едді. – У моєму сні малий з закривавленим лицем був у футболці з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ…»

– «НУДНО HE БУВАЄ», – на превеликий подив Едді, закінчив Джейк.

Здивування друга Джейк не помітив – його думки вже повернули в інший бік.

– Цікаво, чи Стівен Кінг використовує сни, коли пише свої книжки? Ну, знаєте, як дріжджі, щоб міг рости сюжет.

На це питання ні в кого не було відповіді.

– Роланде, а де ти був у цьому сні? – спитав Едді.

– У «Раю для подорожніх», де ж іще? Хіба колись давно я не бував там із Шимі? – І своїми давно мертвими друзями, – міг би додати він, але не додав. – Я сидів за столиком, за яким Елдред Джонас полюбляв грати у «Гляньте».

– Той хлопчик зі сну, то був сам Промінь, адже так? – тихо спитала Сюзанна.

Коли Роланд кивнув, Джейк зненацька усвідомив, що Шимі все-таки відповів на його питання. Поза всіляким сумнівом, він указав їм, що робити в першу чергу.

– У когось із вас є питання? – спитав Роланд.

Один по одному його супутники похитали головами.

– Ми ка-тет, – сказав Роланд, і вони хором підхопили: – Ми з багатьох одне.

Ще якусь мить Роланд зволікав: він дивився на них (навіть не так дивився, як задоволено роздивлявся їхні обличчя), а потім повів назад у печеру.

– Шимі, – покликав він.

– Так, сей! Так, Роланде, що колись був Вілл Деаборн!

– Ми врятуємо хлопця, про якого ти нам розповів. Ми не дамо поганим людям кривдити його.

Шимі всміхнувся, але збентежено – він уже не пам’ятав про хлопця зі свого сну.

– Добре, сей, це добре!

Роланд повернувся до Теда.

– Коли Шимі переправить вас назад, поклади його в ліжко. Або, якщо це привертатиме зайву увагу, просто зроби так, щоб він відпочив.

– Ми можемо сказати, що у нього нежить, і тоді йому не доведеться йти в Читалку, – погодився Тед. – У Краї Грому підхопити застуду простіше простого. Але ж він може нас повернути, а тоді… – Він клацнув пальцями в повітрі.

Сміючись, Шимі повторив його жест, тільки обома руками. Сюзанна відвела погляд, бо їй стало недобре.

– Я це знаю, – сказав Роланд. І хоч його тон не надто змінився, всі члени його ка-тету потай пораділи, що ця розмова майже добігла кінця. Роландові уривався терпець. – Бережіть його спокій, навіть якщо він почуватиметься добре. Для того, що я задумав, він нам не знадобиться. Завдяки зброї, яку ви нам залишили.

– Це хороша зброя, – кивнув Тед. – Але чи вистачить її, щоб знищити шістдесят людей, кан-тої і тахінів?

– Чи станете ви з нами, коли почнеться бій? – запитав Роланд у Теда й Дінкі.

– З величезним задоволенням, – сказав Дінкі, і його зуби вишкірилися у злостивій посмішці.

– Так, – приєднався Тед. – І, можливо, у мене є ще одна зброя. Ви дослухали мої записи?

– Дослухали, – відповів Джейк.

– Отже, знаєте історію хлопця, який поцупив у мене гаманець.

Цього разу кивнули всі.

– А як щодо тієї молодої жінки? – спитала Сюзанна. – Міцного горішка, як ти сказав. Як щодо Тані та її хлопця? Чи то пак чоловіка?

Тед і Дінкі коротко перезирнулися, і в їхніх поглядах читався сумнів. А потім одночасно похитали головою.

– Колись вона, може, й пристала б на наш бік, – мовив Тед. – Але не тепер. Тепер вона одружена і хоче лише одного – обійматися зі своїм чоловіком.

– І руйнувати, – докинув Дінкі.

– Та хіба вони не розуміють… – почала вона, але закінчити не змогла. У неї перед очима все стояв той сон: не так власний, як сон Шимі. «Ти дряпаєш мене гвіздками», – сказав Шимі хлопець зі сну. Хлопець зі сну, який колись був прекрасним.

– Вони не хочуть розуміти, – м’яко відповів їй Тед. Помітивши, як потемніло обличчя Едді, він похитав головою. – Але я не дозволю вам ненавидіти їх за це. Вам – нам – можливо, доведеться вбити декого з них, але ненавидіти їх я не дозволю. Не жадоба і не страх, а відчай змусив їх відкинути розуміння.

– А ще те, що Руйнувати – це божествено, – сказав Дінкі. Він також дивився на Едді. – Це розкішне відчуття, як упродовж півгодини після того, як ширнешся. Якщо ви розумієте, про що я.

Едді зітхнув, поклав руки в кишені й промовчав.

Здивувавши усіх, Шимі підняв пістолет-кулемет «койот» і описав ним дугу. Якби він був заряджений, то пошуки Темної вежі скінчилися б просто тут, у печері.

– Я теж буду битися! – вигукнув він. – Бах-бах-бах! Пам-пабам-пабам!

Едді й Сюзанна рвучко пригнулися, Джейк інстинктивно затулив собою Юка, Тед і Дінкі закрили обличчя руками, неначе це могло їх урятувати від сотні великокаліберних сталевих куль. А Роланд спокійно забрав у Шимі пістолет-кулемет.

– Твій час допомагати настане, – сказав він, – але після того, як ми виграємо цей перший бій. Ти бачиш Джейкового пухнастика, Шимі?

– Еге ж, він з Родом.

– Він розмовляє. Піди спитай, чи схоче він і з тобою поговорити.

Шимі слухняно пішов туди, де Чакі/Гейліс досі гладив Юкову голову, опустився на коліно і попросив Юка назвати своє ім’я. І шалапут зробив це майже оцразу, до того ж напрочуд чітко. Шимі розсміявся, і Гейліс теж. Вони сміялися, як пара дітлахів із Кальї. Дітлахів-рунтів.

А Роланд тим часом повернувся до Дінкі й Теда. Губи на спохмурнілому обличчі стрільця стислися в майже невидиму білу лінію.

Сім

– Коли почнеться стрілянина, він має бути десь у безпечному місці. – Стрілець показав жестом, як ключ повертається в замковій шпарині. – Якщо ми програємо, то вже не матиме значення, що з ним буде далі. Та як переможемо, то його допомога знадобиться нам ще принаймні один раз. А може, й двічі.

– Щоб потрапити куди? – спитав Дінкі.

– В Америку Наріжного світу, – відповів Едді. – До маленького містечка Ловелл в Західному Мені. На самісінький початок червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, наскільки це дозволить подорож в один бік.

– Схоже, напади в Шимі почалися після того, як він перекинув мене в Коннектикут, – тихо сказав Тед. – Ви ж розумієте, що ваша подорож до Америки може ще більше підірвати його здоров’я? Чи навіть убити? – Він говорив рівним буденним тоном. Просто цікавлюся, панове.

– Ми розуміємо, – кивнув Роланд. – Коли настане час, я чітко поясню йому, чим він ризикує, і запитаю, чи…

– Та ну, чувак, всі ці розпитування можеш собі запхати в те місце, де завжди темно, – скривився Дінкі. Він так нагадав Едді його самого, яким він був перші кілька годин на узбережжі Західного моря: розгубленого, сердитого, спраглого героїну, – що його навідало дежа-вю. – Якщо ти скажеш йому, що хочеш, аби він себе підпалив, то єдине, що він тебе спитає, – чи є в тебе сірники. Ти для нього Ісус Христос.

Зі змішаними відчуттями страху й хворобливої цікавості Сюзанна чекала на відповідь Роланда. Але той мовчав. Лише пильно дивився на Дінкі, тримаючись великими пальцями за петлі в патронташі.

– Думаю, ви розумієте, що мертвий не зможе повернути вас із Америки сюди, – миролюбнішим тоном проговорив Тед.

– Перестрибнемо цю перепону, коли до неї підійдемо, – сказав Роланд. – А поки що й інших перепон вистачає.

– Я рада, що спершу ми візьмемося за Девар-Тої, – промовила Сюзанна. – Те, що там відбувається, – просто паскудство.

– Таак, мем, – протягнув Дінкі й підняв уявного капелюха. – Точне слівце.

Напруга в печері розвіялася. За їхніми спинами Шимі наказав Юкові перекотитися на спину, і той слухняно виконав команду. Род усміхався до вух. Сюзанні стало цікаво, чи давно Гейлісу з Чейвена випадала оказія показати цю свою усмішку, таку по-дитячому чарівну.

Вона хотіла було спитати в Теда, чи можна якось дізнатися про те, який зараз в Америці день, але передумала. Якби Стівен Кінг був мертвий, вони б уже про це знали. Так сказав Роланд, і в його правоті вона не сумнівалася. Поки що письменник був живий-здоровий, спокійнісінько марнував свій час і дорогоцінну уяву на якесь безглуздя, поки світ, що його він був народжений уявляти, і далі припадав порохом у нього в голові. Не дивно, що Роланд був злий на нього. Вона й сама трохи на нього сердилася.

– Який у вас план, Роланде? – спитав Тед.

– План базується на двох припущеннях: що ми можемо їх здивувати, а потім викликати серед них паніку. Навряд чи вони тепер сподіваються, що хтось може їм завадити. Від Пімлі Прентиса і до останнього охоронця-г’юма, який стереже огорожу ззовні, – жоден з них не має підстав думати, що їх потурбують, не кажучи вже про напад. Якщо мої припущення слушні, ми переможемо. Якщо ж програємо, то принаймні не доживемо до тієї миті, коли останній Промінь не витримає і Темна вежа впаде.

Знайшовши грубо накреслену карту Алгула, Роланд розгорнув її на землі. Усі решта зібралися довкола.

– Ці бічні колії, – сказав він, показуючи на позначку під номером 10. – Деякі зламані локомотиви і вагони стоять за двадцять ярдів від південної огорожі. Принаймні у бінокль так видно. Чи не так?

– Авжеж. – Дінкі показав на середину найближчої до огорожі лінії. – Можна й півднем його назвати, чому ні, слово не гірше за інші. На цій колії стоїть товарний вагон, дуже близько до огорожі. До нього лише десять ярдів чи десь так. На ньому напис «СОО Лайн».

Тед кивнув.

– Добре прикриття, – завважив Роланд. – Я б сказав, навіть чудове. – Він показав на територію за північним краєм селища. – А тут різноманітні сараї.

– Там раніше тримали різні матеріали, – пояснив Тед. – Але тепер більшість стоять порожні. Якийсь час там ночували Роди, але шість чи вісім місяців тому Пімлі й Горностай їх вигнали.

– Порожні вони чи ні, але місця для прикриття там більше, – сказав Роланд. – А земля позаду них і довкола, яка незахаращена і більш-менш рівна? Рівна настільки, щоб ця машина могла пересуватися вперед і назад? – Він показав великим пальцем на «прогулянковий трайк Сюзі».

Тед і Дінкі перезирнулися.

– Певна річ, – сказав Тед.

Сюзанна очікувала, що Едді протестуватиме, не одразу здогадається, що замислив Роланд. Але він промовчав. Добре. Вона вже подумки прикидала, яка зброя їй знадобиться.

Хвилину-дві Роланд сидів мовчки, роздивлявся карту, неначе розмовляв з нею без слів. Тед запропонував йому сигарету, стрілець узяв. Потім почав говорити. Двічі малював шматком крейди на бічній стінці ящика зі зброєю. Ще двічі домальовував на карті стрілки: одна вказувала на гадану північ, друга – на південь. Тед поставив одне питання, Дінкі – друге. Позаду них з Юком гралися, наче двійко дітей, Шимі та Гейліс, а шалапут дуже точно повторював їхній сміх.

Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:

– А ти чимало крові збираєшся пролити.

– Справді, збираюся. І якнайбільше.

– Для дами ризиковано, – відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.

Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.

Кров і вогонь.

– Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, – сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. – Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь, це точно. Я крутитимуся, як вугор на пательні.

– І з цього може щось путнє вийти? – різко запитав Дінкі.

Роланд невесело всміхнувся.

– Ще й як може.

– Як ви можете це стверджувати? – спитав Тед.

Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.

– Бо інакше бути не може, – відповів стрілець. – Іншого шляху я не бачу.