355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Темна вежа. Темна вежа VII » Текст книги (страница 19)
Темна вежа. Темна вежа VII
  • Текст добавлен: 15 сентября 2016, 02:41

Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Чим Трампас різнився від решти, то це цілковитою відсутністю заздрості. Він насправді приязний – чи то пак був приязний. Іноді здавалося, що він взагалі не з ницих. Та й колеги кан-тої недолюблювали його. Іронія долі, насправді, бо якщо кан-тої могли еволюціонувати до рівня людей, тоді саме Трампас був одним з тих небагатьох, яким це насправді світило. Завдяки, зокрема, простому сміху. У більшості ницих людей сміх звучить, наче в жерстяний жолоб висипали відро каміння. Аж дрижаки беруть від того сміху, як каже Таня. У Трампаса ж сміх трохи писклявий, але поза тим нормальний. Бо, я думаю, він справді сміється. Від душі. А решта лише симулюють сміх, видушують його з себе.

Одного дня я зав’язав з ним розмову. Це було на Головній вулиці, біля «Перлини». У кінотеатрі втисячне відбувалося тріумфальне повернення «Зоряних воєн». Якщо і є на світі якесь кіно, яке Руйначі готові переглядати вічно, то це «Зоряні війни».

Я спитав його, чи знає він, звідки походить його ім’я. Він відповів: так, авжеж, від голови його клану. Кожному кан-тої, коли настає час, голова клану дає ім’я. Це щось на зразок маркера зрілості. Дінкі каже, що своє ім’я вони дістають після першої вдалої мастурбації, але ж це Дінкі. Факт залишається фактом: нам не відомо, чому їх називають так, а не інакше, та й неважливо це, але деякі імена просто розкішні. Є один хлопець, схожий на Рондо Гаттона, кіноактора тридцятих років, хворого на акромегалію (він отримував ролі монстрів і психопатів), але цього звати Томас Карлайл. Ще є Беовульф і Ван Гог Баез.

Сюзанна, в минулому прихильниця фолк-музики з Блікер-стрит, сховала обличчя в долонях, щоб не захихотіти.

– Але я все одно розповів йому, що Трампас – це персонаж відомого роману-вестерну «Вірджинець», другорядний, звісно, але Трампасу належать слова, які пам’ятають усі, хто прочитав книжку: «Всміхайся, коли таке кажеш!» Нашого Трампаса це розсмішило, і я незчувся, як за кількома чашками кави з аптечного магазину переповів йому сюжет роману.

Так ми потоваришували. Я розповідав йому про все, що відбувалося в нашій маленькій громаді Руйначів, а він мені – багато всього цікавого, хоч і безневинного, зі свого боку барикад. Ще жалівся на свою екзему, від якої немилосердно свербіла голова. Він постійно піднімав свою кругленьку шапочку, дуже схожу на ярмулку, тільки з джинсової тканини, щоб під нею почухати. Трампас стверджував, що там чухається найсильніше, гірше навіть, ніж унизу, біля дітородного органа. 1 мало-помалу я зметикував, що, коли шапочка підіймається, я можу читати його думки. Не лише ті, що були на поверхні, а всі, всі думки. Якщо швидко ворушити мізками – а цього я навчився, – я міг вільно обирати потрібне, точнісінько так, як обирають статті в енциклопедії, гортаючи сторінки. Але насправді це більше скидалося на те, як хтось вмикає і вимикає радіо, поки передають новини.

– Впасти і не жити, – сказав Едді і взяв ще одне галетне печиво. Йому дуже бракувало молока, щоб розмочити печиво: бо галети без молока – це те саме, що «Орео» без прошарку крему.

– Уявіть, що радіо чи телевізор вмикається на повну гучність, – рипучим утомленим голосом вів далі Тед, – а потім вимикається… таксамошвидко. – Тед навмисне промовив ці слова на одному подихові, і всі всміхнулися. Навіть Роланд. – Так вам буде легше зрозуміти. А тепер я розповім вам, що дізнався. Підозрюю, що вам це вже відомо, але я не можу ризикувати, бо раптом все-таки не знаєте. Це надто важливо.

Леді й джентльмени, існує Вежа (цього ви не можете не знати). Свого часу на ній перетиналися шість Променів. З неї вони черпали енергію (бо це джерело, потужність якого годі навіть уявити) і водночас підтримували її – як натяжні троси підтримують радіовишку. Так от, чотирьох Променів уже нема, четвертий зовсім недавно наказав довго жити. Лишилося всього два – Промінь Ведмедя, Шлях Черепахи (Промінь Шардика) і Промінь Слона, Шлях Вовка (його також називають Променем Ґана).

Не знаю, чи можете ви собі уявити весь той жах, що охопив мене, коли я дізнався, що насправді роблю в Читалці. Коли невинно дряпаю щось там угорі. Хоча я завжди знав, що роблю щось важливе, я просто це знав.

Але було ще одне, щось страшніше, про що я навіть не підозрював, те, що стосувалося лише мене. Я знав, що чимось відрізняюся від решти. Перш за все тому, що я був єдиний Руйнач, в кому лишилася крихта співчуття. Коли їм стає страшно, то приходять вони, як я вам уже казав, до мене. Таню й Джої Растосовича одружив Пімлі Прентис, головний. Він наполіг на цьому, не хотів навіть слухати заперечення, торочив, що це його привілей і обов’язок, бо він тут як капітан круїзного лайнера. І, ясна річ, вони дозволили йому це зробити. Але опісля прийшли до мене в кімнату і Таня попросила: «Теде, одружи нас ти. Тільки після цього ми будемо справді одружені».

Іноді я питаю себе: «Невже ти справді думав, що лише цим вирізняєшся? Після того, як почав спілкуватися з Трампасом і слухати його думки щоразу, коли він піднімав шапочку, щоб почухатися, ти справді думав, що трохи жалощів і трохи любові в твоїй душі були єдиним, що різнило тебе від інших? Чи ти дурив себе і щодо цього також?»

Я точно не знаю, але мені здається, що за цим пунктом звинувачення я не винний. Я справді не розумів, що мій талант сягає значно далі, ніж промацування і руйнування. Я – те саме, що мікрофон для співака чи стероїд для м’яза. Я… підсилюю їх. Скажімо, є одиниця вимірювання сили, назвімо її дарком, згода? П’ятдесят-шістдесят людей у Читалці здатні без мене видати п’ятдесят дарків за годину. А зі мною? Сила може зрости вдесятеро, до п’ятисот дарків за годину. Причому одразу.

Прослуховуючи голову Трампаса, я розвідав, що мене вважають здобиччю століття, а може, навіть усіх часів, що я справді незамінний Руйнач. Я вже допоміг їм знищити один Промінь, а тепер на кілька століть полегшував роботу над Променем Шардика. А коли зникне Промінь Шардика, леді й джентльмени, то Ґанів протримається недовго. А коли Промінь Ґана також згасне, Темна вежа впаде, всьому сущому настане кінець і саме Око існування осліпне.

Як мені вдалося не виказати свого жаху перед Трампасом, я не знаю. А я маю причини вважати, що тримати незворушне лице зумів не так добре, як думалося тоді.

Я розумів, що треба тікати. І саме тоді до мене вперше прийшов Шимі. Я думаю, він весь цей час читав мої думки, хоча навіть зараз не маю в цьому певності, та й Дінкі теж не має. Все, що я знаю, – що якось уночі він прийшов до мене в кімнату і спрямував мені подумки сигнал: «Я зроблю для тебе дірку, сей, якщо хочеш, і ти можеш піти світ за очі». Я спитав, що він має на увазі, але у відповідь він просто подивився на мене. Дивно, як багато можна сказати одним поглядом, правда? Не сумнівайся в моїх розумових здібностях. Не марнуй мого часу. І свого теж не марнуй. Всі ці думки я прочитав не в його голові. Я побачив їх у нього на обличчі.

Роланд гмикнув на знак згоди. Погляд його блискучих очей був прикутий до бобін магнітофона, що оберталися.

– Але я все-таки запитав у нього, куди приведе мене та діра. Шимі не знав – сказав, що доведеться покластися на випадок. Довго я не розмірковував. Боявся, що знайду причини залишитися. Я сказав: «Давай, Шимі, переправ мене світ за очі».

Він заплющив очі, зосередився, і раптом куток моєї кімнати зник. Я побачив машини, що проминали нас, спотворені, але справдешні американські машини. Більше я не сперечався і питань не ставив, а просто пішов уперед. Я не був певен, що зможу пройти в той, інший світ, але на той час мені вже було просто байдуже. Смерть видавалася мені найкращим виходом з ситуації. Принаймні вона вповільнить їм роботу.

Та перед тим, як я зробив вирішальний крок, Шимі передав мені думку: «Знайди мого друга Вілла Деаборна. Його справжнє ім’я – Роланд. Його друзі мертві, та сам він живий, я це знаю, бо чую його. Він стрілець і тепер має нових друзів. Приведи їх сюди, і вони змусять поганих людей перестати кривдити Промінь, так, як він зупинив Джонаса і його друзів, коли вони хотіли мене вбити». Для Шимі та думка була як ціла проповідь.

Я заплющив очі й ступив уперед. На коротку мить здалося, що мене щось перевернуло й поставило на голову, але не більше. Жодних дзвіночків, жодної нудоти. Було насправді доволі приємно, а надто якщо порівнювати з дверима в Санта-Мірі. Я вийшов, чи краще сказати – виповз на колінах і руках, біля шосе, по якому раз у раз шурхотіли машини. Неподалік у бур’яні перекидало вітром шмат газети. Підібравши його, я побачив, що опинився у квітні тисяча дев’ятсот шістдесятого року, майже через п’ять років після того, як Армітейдж і його приятелі погнали нас, як череду, через двері в Санта-Мірі. Опинився на іншому боці країни. Я тримав у руках аркуш гартфордської газети «Куранти». А шосе виявилося автомагістраллю Меріт-парквей.

– Шимі може створювати магічні двері! – вигукнув Роланд. Слухаючи Тедову розповідь, він одночасно чистив свій револьвер, але ця новина так його вразила, що він відклав зброю вбік. – От що таке телепортація! Ось що воно означає!

– Цить, Роланде, – шикнула на нього Сюзанна. – Мабуть, це його пригода в Коннектикуті. Я хочу послухати.

Одинадцять

Але почути Тедову розповідь про пригоди в Коннектикуті їм так і не вдається: він просто каже, що це «вже геть інша історія», і повідомляє, що піймали його в Бриджпорті, коли він намагався назбирати грошей, щоб зникнути назавше. Двоє ницих заштовхали його в машину і відвезли в Нью-Йорк, у ресторан «Діксі-Піґ». Звідти – у Федік, а вже з Федіка – до станції «Край Грому». Зі станції його повезли прямісінько в Девар-Тої, о Тед, як ми раді тебе бачити, ласкаво просимо назад!

Четверта касета вже на три чверті прослухана, Тед настільки захрип, що майже не може голосно говорити. Але, попри це, хоробро продовжує.

– Поки мене не було, час здійснив один зі своїх непередбачуваних стрибків уперед, хоча не так вже й довго я був відсутній. Тумму О’Теґо відкликали, напевно, через мене, його місце посів Прентис з Нью-Йорка, кі’-дам. Вони з Фінлі десятки разів допитували мене в кабінеті начальника. Фізичних тортур не було – мабуть, вони досі вважали, що я надто важливий, аби мною ризикувати, – зате був величезний дискомфорт і постійні ігри розуму. Вони також чітко дали зрозуміти, що в разі, якщо я знову втечу, моїх друзів у Коннектикуті стратять. На що я відповів: «Ви що, хлопці, дурні? Якщо я продовжуватиму роботу, їм усе одно кінець. Усім кінець, за винятком хіба що того, кого ви звете Багряним Королем».

Прентис склав пальці обох рук дашком (це його прикра звичка) і сказав: «Не знаю, так це чи ні, сей, але якщо правда, то коли нам настане, як ви кажете, „кінець“, ми не відчуємо жодного болю. А от маленький Боббі й маленька Керол… не кажучи вже про матінку Керол і друга Боббі, Саллі-Джона…» Закінчувати не було потреби. Я досі не знаю, чи вони зрозуміли тоді, що тими погрозами на адресу моїх юних друзів налякали мене до смерті. Налякали і разом з тим розлютили до сказу.

Усі їхні питання зводилися до того, що їм справді потрібно було з’ясувати: чому я втік і хто мені допоміг. Я міг би вдатися до старого перевіреного у військових способу «ім’я, звання, особистий номер», але вирішив дати трохи розгорнутішу відповідь. «Мені захотілося втекти, сказав їм я, після того як я випадково впіймав проблиск думки одного з охоронців кан-тої про те, що ми робимо насправді, і це мені не сподобалось». Що ж до того, як я вибрався… я сказав, що не знаю. Просто заснув, а прокинувся на узбіччі Меріт-парквей. Спершу вони підняли цю історію на глум, але згодом майже повірили в неї– найперше тому, що в моєму виконанні вона завжди звучала однаково, без жодних змін, хоч би скількома питаннями вони мене бомбардували. Ну, і, звісно, вони знали, якою силою я був наділений і наскільки відрізнявся від решти Руйначів.

«Тобто ви, сей, вважаєте себе підсвідомим телепортом?» – запитав у мене Фінлі.

«Звідки мені знати? – у свою чергу запитав я. Відповідати питанням на питання – хороша тактика на допиті, як на мене. Звісно, якщо він досить м’який, як це було в моєму випадку. – Я ніколи не відчував за собою таких здібностей, але хтозна, що дрімає у надрах нашої підсвідомості, еге ж?»

«Для вас же буде краще, якщо це зробили не ви, – сказав Прентис. – 3 будь-яким неприборканим хистом ми можемо змиритися. Але не з цим. Цей талант, містере Бротіґен, згубний навіть для такого цінного працівника, як ви». Тоді я не надто в це повірив, але пізніше Трампас дав мені зрозуміти, що Прентис, можливо, не жартував. Хай там як, такою була моя легенда, і я не відступав від неї ні на крок.

Слуга Прентиса, хлопець, якого звали Тасса – г’юм, якщо це має значення, – приносив печиво і бляшанки «нозз-а-ли», яку я люблю, бо на смак вона трохи нагадує рутбір, [62]62
  Напій з коренеплодів, цукру, спецій. Процес приготування схожий на виготовлення справжнього пива.


[Закрыть]
і Прентис пропонував усе, що мені забажається… після того, звісно, як я розповім їм, від кого отримав інформацію і як утік з Алгул Сьєнто. Потім починався черговий раунд питань, тільки тепер Прентис і Горностай хрумтіли печивом і хлебтали «ноззі». Але рано чи пізно вони завжди пропонували мені ковток питва і трохи печива. Боюся, що, як для слідчих, їм бракувало нацистських схильностей, щоб примусити мене виказати мої секрети. Авжеж, вони намагалися мене промацати, але… ви чули ту приказку про «не дури дурисвіта»?

Едді й Сюзанна кивають. Джейк теж – він сотні разів чув цей вираз від батька, коли той обговорював програми на Каналах.

– Думаю, чули, – робить висновок Тед. – Ну, так само можна сказати «не промацуй промацувальника», принаймні того, хто кумекає більше за інших. Добре, переходжу до суті, поки голос остаточно не зрадив мене.

Одного дня, десь за три тижні після того, як ниці люди притягли мене назад, на Головній вулиці Плезантвіля до мене підійшов Трампас. На той час я вже познайомився з Дінкі, роздивився у ньому споріднену душу і за його допомогою ближче пізнав Шимі. Крім щоденних допитів у домі начальника, зі мною відбувалося чимало різного. Після повернення я навіть не думав про Трампаса, зате він думав, і не лише про мене. Як виявилося.

«Я знаю відповіді на питання, якими тебе бомбардують, – сказав він. – Єдине, чого ніяк не збагну, – чому ти не виказав мене».

Я відповів, що це мені навіть на думку не спадало – що мене з дитинства привчали не бути донощиком. Крім того, не те щоб мені запихали в задній прохід розпечену кочергу і виривали нігті, хоча якби на моєму місці опинився хтось інший, то до таких методів вони цілком могли б вдатися. Найбільші тортури, на які вони спромоглися, – змусили півтори години витріщатися на тарілку з печивом на столі у Прентиса і лише потім милостиво дозволили мені взяти одне.

«Попервах я на тебе сердився, – сказав Трампас. – Та потім неохоче, але зрозумів, що на твоєму місці зробив би те саме. Перший тиждень після твого повернення я навіть спати не міг. Все лежав у своєму ліжку в Дамлі й ждав, що по мене от-от прийдуть. Знаєш, що б вони зі мною зробили, якби дізналися, що ти втік через мене?»

Я відповів, що не знаю. На що він розповів, що його б сильно відшмагав Ґескі, заступник Фінлі, а потім, з пошматованою спиною, відправив у спустошені землі, де він міг чи померти в Дискордії, чи піти на службу до замку Багряного Короля. Але ця подорож була б важкою. На південний схід від Федіка можна підчепити смертельну ядучу хворобу (напевно, рак, але такий, що протікає дуже стрімко, дуже болючий і дуже тяжкий) або ту, від якої просто божеволіють. Діти Родерика часто страждали на обидві ці хвороби, не кажучи вже про інші. Незначні захворювання шкіри в Краї Грому – екзема, прищі й висипки, – то квіточки порівняно з халепами, що можуть спіткати в Прикінцевому світі. Але для вигнанця служба при дворі Багряного Короля – єдина надія. Бо кан-тої, такий як Трампас, не може піти до котроїсь Кальї. Звісно, вони ближче, і там світить справжнє сонце, але можна лише уявляти, що зроблять з ницим чи тахіном у селах Дуги Калій.

Члени Роландового тету дуже добре могли собі це уявити.

«Не варто аж так мене возвеличувати, – порадив йому я. – Як сказав би наш новенький, Дінкі: я не розпатякую всім навколо про свої справи. Ні, правда, все просто, і шляхетність тут ні до чого».

Попри це, він мені подякував, а потім, роззирнувшись навколо, дуже тихо сказав: «Теде, я віддячу тобі за доброту порадою: іди їм назустріч, наскільки буде змога. Я не маю на увазі, що ти повинен мене їм здати, але й не хочу, щоб у тебе було більше неприємностей, ніж зараз. Хтозна, може, не так уже вони тебе й потребують, як ти думаєш».

А зараз я прошу вас, леді й джентльмени, послухати мене дуже уважно. Бо це може бути вкрай важливо – я просто не знаю напевне. Знаю лише, що від подальших слів Трампаса мене мороз продер поза шкірою від жаху. Він сказав, що серед усіх світів іншої сторони є один унікальний. Його називають Справжнім світом. Усе, що Трампас про нього знав, – що він так само реальний, як реальним був Серединний світ, поки не почали слабнути Промені й Серединний світ зрушив з місця. На американському боці цього особливого «справжнього» світу, сказав він, час іноді рухається стрибками, але завжди лише в один бік: уперед. І в цьому світі живе чоловік, який також слугує свого роду полегшувачем. Можливо, він навіть є смертним вартовим Променя Ґана.

Дванадцять

Роланд подивився на Едді, а коли їхні погляди зустрілися, обидва одночасно самими губами промовили одне слово: Кінг.

Тринадцять

Трампас розповів, що Багряний Король уже пробував порішити цього чоловіка, але ка завжди оберігало його від смерті. «Кажуть, його пісня описала коло, – сказав Трампас, – хоча ніхто точно не знає, що це означає». Втім, тепер ка – не Багряний Король, а старе добре ка – вирішило, що ця людина, вартовий чи хай би ким він там був, має померти. Він зупинився, розумієте. Він замовк, перестав співати свою пісню і тому став вразливим. Але не для Багряного Короля. Трампас повторив це мені не раз і не два. Ні, він став вразливий для ка. «Він більше не співає, – сказав Трампас. – Його пісня, єдина, що важить, скінчилася. Він забув про троянду».

Чотирнадцять

У тиші, що панувала за межами печери, Мордред почув ці слова і відійшов убік, щоб їх обміркувати.

П’ятнадцять

«Усе це Трампас розповів мені, щоб я збагнув: незамінним я бути перестав. Авжеж, вони хочуть мене зберегти: найпевніше, для них буде велика честь зруйнувати Промінь Шардика до того, як смерть цього чоловіка спричинить падіння Променя Ґана».

Пауза.

«Чи розуміють вони, яке смертоносне божевілля криє у собі ця гонитва до межі, за якою починається повне знищення? Очевидно, ні. Якби розуміли, то не мчали б. Чи це банальний брак уяви? Ніхто й подумати не міг би, що така дрібниця може спричинитися до кінця всього сущого, але…»

Шістнадцять

Роздратований, Роланд покрутив пальцем, так, неначе старий, чий голос вони слухали, міг це побачити. Він хотів почути кожне слово з того, що охоронець кан-тої знав про Стівена Кінга, а Бротіґен натомість відійшов від теми й поринув у якісь плутані роздуми. Це можна було зрозуміти – Тед Бротіґен вочевидь страшенно змучився, – але деякі речі важили понад усе. Едді теж розумів – Роланд прочитав це з напруженого виразу його обличчя. Разом вони дивилися, як тане коричнева плівка. Тепер її залишалося не більше, ніж на одну восьму дюйма.

Сімнадцять

– …та ми, бідні невігласи-г’юми, не можемо про таке знати, найбільше, на що ми здатні, – здогадуватися…

Він втомлено, протягло зітхає. Плівка крутиться, закінчується остання бобіна, але звучить на ній лише тиша. Потім нарешті:

– Я запитав у Трампаса, як звуть цього мага, але той відповів: «Я не знаю його імені, Теде, знаю лише, що магією він більше не володіє, бо припинив робити те, що йому призначило ка. І якщо ми не втрутимося, то Ка Дев’ятнадцяти, ка його світу, і Ка Дев’яноста дев’яти нашого світу об’єднаються, щоб…»

Але далі нічого немає. На цьому запис обривається.

Вісімнадцять

Бобіна, що приймала плівку, все крутилася й крутилася, блискучий коричневий край тріпотів у повітрі, поки Едді не нахилився і не натиснув кнопку STOP.

– От бля, – промимрив він собі під носа.

– На найцікавішому місці, – сказав Джейк. – І знову ці цифри. Дев’ятнадцять… дев’яносто дев’ять. – Він помовчав, а потім вимовив їх разом: – Дев’ятнадцять-дев’яносто дев’ять. Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік. Ключовий рік у Наріжному світі. Той, куди Мія вирушила, щоб народити дитину. Де зараз Чорна Тринадцятка.

– Наріжний світ, ключовий рік, – Сюзанна зняла останню бобіну з вертушки, подивилася на неї проти світла і поклала назад у коробку. – Там час завжди плине в один бік. Так, як і має бути.

– Час створив Ґан, – озвався Роланд. – Так говорять стародавні легенди. Ґан піднявся з порожнечі… у деяких переказах – із моря, але очевидно, в обох випадках ідеться про Прим… і створив світ. Потім легенько вдарив по ньому пальцем і закрутив. Так з’явився час.

Щось назрівало в печері. Якесь відкриття. Усі це відчували. То було щось, будь-якої хвилини ладне вирватися на світ, як дитина з Міїного живота наприкінці вагітності. Дев’ятнадцять. Дев’ятносто дев’ять. Ці числа повсякчас переслідували їх. Вони вигулькували скрізь. У небі, на парканах, лунали навіть у снах.

Юк дивився вгору: вуха нашорошені, очі блискучі.

Першою порушила тишу Сюзанна:

– Коли Мія пішла з нашого номера в «Плаза-Парку»… номера дев’ятнадцять-дев’ятнадцять… до «Діксі-Піґ», я впала в якийсь транс. Мені снилися сни… про тюрму… про ведучих новин, які оголошували, що той, і той, і той померли.

– Ти розповідала, – нагадав Едді.

Але вона несамовито затрясла головою.

– Не все, не все розповідала. Бо дещо здавалося безглуздим. Наприклад, коли Дейв Ґерровей оголосив, що маленький син президента Кенеді помер – маленький Джон-Джон, який салютував, коли його проминав катафалк із тілом батька. Цього я не розповідала, бо це якесь божевілля. Джейку, Едді, молодший Джон-Джон Кеннеді помер у ваших «коли»?

Обидва похитали головою. Джейк навіть не дуже розумів, про кого Сюзанна говорить.

– Але він помер. У Наріжному світі, у далекому майбутньому стосовно наших з вами часів. Я впевнена, що це сталося у дев’яносто дев’ятому. Так помер син останнього стрільця, о Дискордія. Я так собі думаю, що тоді чула сторінку некрологів з «Тайм Тревелерз Віклі».[63]63
  Тижневик мандрівника у часі (англ.).


[Закрыть]
Тоді перемішалися різні часи. Джон-Джон Кеннеді, потім Стівен Кінг. Я ніколи про нього не чула, але Девід Бринклі сказав, що це він написав «Салемз-Лот». Ту книжку, в якій був отець Каллаген, так?

Едді й Роланд кивнули.

– Отець Каллаген розповідав нам свою історію.

– Так, – сказав Джейк. – Але що…

Та Сюзанна перебила його. В очах у неї застиг туманний далекий вираз. Погляд, у якому от-от прозирне розуміння.

– А потім до ка-тету Дев’ятнадцяти приходить Бротіґен і розповідає свою історію. І погляньте! Погляньте на лічильник!

Всі нахилилися вперед. У віконцях було:

1999.

– Я думаю, що Кінг написав і Тедову історію, – мовила Сюзанна. – Ніхто не хоче вгадати, якого року її надрукували чи надрукують у Наріжному світі?

– Тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого, – тихо сказав Джейк. – Але в ній не буде того, про що ми слухали. Там описуватимуться пригоди Теда в Коннектикуті.

– А ви з ним зустрічалися. – Сюзанна дивилася на свого діна і свого чоловіка. – Зустрічалися зі Стівеном Кінгом.

Вони знову кивнули.

– Він створив панотця, створив Бротіґена, створив нас, – сказала вона начебто до себе і похитала головою. – Ні. «Усе суще слугує Променю». Він… він полегшив нашу появу.

– Так, – закивав Едді. – Так-так. По-моєму, так і є.

– У своєму сні я була в тюремній камері. І на мені був одяг, як тоді, коли мене заарештували. А Девід Бринклі сказав, що Стівен Кінг мертвий, горе, Дискордія – щось таке. Ще Бринклі додав, що його… – Сюзанна насупилася, згадуючи. Якби знадобилося, вона б зажадала, щоб Роланд витяг з неї всі спогади гіпнозом, але виявилось, що це не потрібно. – Бринклі сказав, що Кінга збив мінівен, коли письменник гуляв біля свого будинку в Ловеллі, що в штаті Мен.

Едді пересмикнуло. Роланд нахилився вперед, його очі палали.

– Ти нічого не плутаєш?

Сюзанна впевнено похитала головою.

– Він купив будинок на Черепаховій алеї! – закричав стрілець. Потім обома руками вхопив Едді за сорочку, але той, здавалося, навіть не помітив. – Ясна річ! Ка говорить, і вітер віє! Він просунувся трохи далі Шляхом Променя і купив будинок у тому місці, де матерія світів витончилася! Там, де ми бачили нахожих! Де балакали з Джоном Каллемом і звідки повернулися сюди! Ти сумніваєшся? Хоч на крихту сумніваєшся?!

Едді похитав головою – авжеж, він не сумнівався. У голові в нього ніби дзенькнуло, як дзенькає, коли ти на атракціонах вдаряєш дерев’яним молотком по педалі, вкладаєш в удар усю свою силу, і свинцевий брусок злітає аж до верхівки стовпа і дзвонить у дзвінок. І за це ти отримуєш приз – великого пупса К’юпі, тому що Стівен Кінг вирішив, що то має бути пупс? Бо Кінг походив зі світу, де Ґан запустив своїм священним пальцем час. Бо якщо Кінг каже – К’юпі, ми всі кажемо «К’юпі», і ми всі кажемо спасибі? А якби йому стукнуло в голову, що призом в атракціоні «Перевір свою силу» має бути лялька Клупі, то всі казали б – Клупі?

Едді в цьому не сумнівався. Не сумнівався, як і в тому, що Кооп-Сіті знаходився в Брукліні.

– Девід Бринклі сказав, що Кінгу було п’ятдесят два роки. Хлопці, ви з ним зустрічалися, тож порахувати зможете. Могло йому бути п’ятдесят два в дев’яносто дев’ятому?

– Можеш закластися на власну непорочність, – Едді кинув на Роланда похмурий, безрадісний погляд. – А оскільки нас переслідує дев’ятнадцять – Тед Стівенс Бротіґен, порахуйте букви![64]64
  В англійській мові імена та прізвище «Тед Стівенс Бротіґен» містять разом дев’ятнадцять літер.


[Закрыть]
– я думаю, що нам відомий не лише рік. Дев’ятнадцяте…

– Це дата, – рішуче сказав Джейк. – Певна річ. Переломна дата переломного року в Наріжному світі. Дев’ятнадцяте якогось місяця тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Швидше за все, влітку, бо він саме був надворі, гуляв.

– Тепер там літо, – завважила Сюзанна. – Червень. Шостий місяць. Якщо шістку перевернути, отримаємо дев’ятку.

– А якщо «собаку» прочитати справа наліво, то вийде «бог»,[65]65
  Гра слів: dog – god (англ.).


[Закрыть]
– спробував віджартуватися Едді, але в голосі вчувалася тривога.

– Я думаю, вона має рацію, – сказав Джейк. – Це станеться дев’ятнадцятого червня. Саме тоді Кінг потрапить під колеса, і не залишиться навіть найменшого шансу, що він повернеться до роботи над історією Темної вежі… нашою історією… Промінь Ґана не витримає перевантаження. Залишиться Промінь Шардика, але він уже понівечений. – Блідий, з посинілими губами, Джейк подивився на Роланда. – Він лусне, як кулька.

– Може, це вже сталося, – мовила Сюзанна.

– Ні, – похитав головою Роланд.

– Звідки така певність? – спитала вона.

Стрілець похмуро, без тіні гумору всміхнувся.

– Бо нас би вже не було.

Дев’ятнадцять

– Як нам цьому запобігти? – спитав Едді. – Той Трампас сказав Теду, що це ка.

– Може, він щось не так зрозумів, – сказав Джейк, але прозвучало це не надто переконливо. – То були чутки, а їх завжди перебріхують. А ще може бути, що в Кінга є час до липня. Чи серпня. А як щодо вересня? Може бути й вересень, хіба в це так важко повірити? Вересень же дев’ятий місяць…

Всі подивилися на Роланда – той сидів, простягнувши перед собою ногу.

– Його вдарить сюди, – сказав він, наче розмовляв з самим собою, і торкнувся правого стегна… потім ребер… потім голови збоку. – Мене мучить головний біль. Він стає дедалі гірший. Я не бачив підстави вам про це розповідати. – Він провів скаліченою правою рукою вздовж правого боку. – Сюди припаде удар. Розтрощить йому стегно. І ребра. Розкроїть череп. Мертвий, він впаде у придорожню канаву. Ка… і кінець ка. – Стрільцеві очі проясніли, і він стривожено повернуся до Сюзанни. – Коли саме ти була в Нью-Йорку? Нагадай-но мені.

– Першого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого.

Роланд кивнув і подивився на Джейка.

– А ти, Джейку? Так само?

– Так.

– Потім до Федіка… перепочинок… і до Краю Грому. – Він замислився, потім, ретельно підкреслюючи кожне слово, сказав: – Ще є час.

– Але там час плине швидше…

– І якщо він стрибне вперед…

– Ка…

Їхні слова прозвучали одночасно. Усі знову замовкли й дивилися на стрільця.

– Ми можемо змінити ка, – вів далі Роланд. – Бували випадки. Звісно, доведеться розплачуватися… напевно, ціна – це ка-шюм… але це можливо.

– Як нам туди потрапити? – спитав Едді.

– Є лише один спосіб, – відповів Роланд. – Нас має відправити Шимі.

У печері запала тиша, яку переривав лише віддалений гуркіт грому, що дав цьому темному краю його назву.

– У нас два завдання, – підсумував Едді. – Письменник і Руйначі. Хто в першу чергу?

– Письменник, – сказав Джейк. – Поки ще є час його врятувати.

Але Роланд похитав головою.

– Чому ні? – вигукнув Едді. – Чорт забирай, чому ні? Ти ж знаєш, який ковзкий там час? І рухається в один бік! Якщо прогавимо момент, то іншого шансу не буде!

– Але також нам треба убезпечити Промінь Шардика, – сказав Роланд.

– Хочеш сказати, Тед і Дінкі не дозволять Шимі допомогти нам, поки ми не допоможемо їм?

– Ні. Я певен, що Шимі не відмовить мені. Але уяви: ану ж як з ним щось станеться, поки ми будемо в Наріжному світі? Ми застрягнемо в дев’яносто дев’ятому.

– На Черепаховій алеї є портал… – почав Едді.

– Едді, навіть якщо він зберігся до дев’яносто дев’ятого року, згадай, що сказав нам Тед: Промінь Шардика вже почав угинатися. – Роланд похитав головою. – Серце підказує мені, що починати треба з тієї в’язниці. Якщо хтось із вас має іншу думку, я радо вислухаю.

Всі мовчали. Надворі завивав вітер.

– Передовсім треба спитатися в Теда, а тоді вже приймати остаточне рішення, – нарешті сказала Сюзанна.

– Ні, – заперечив Джейк.

– Ні! – погодився з ним Юк. Жодних несподіванок – з точки зору пухнастика, якщо Джейк сказав «ні», то була істина в останній інстанції.

– Треба спитати в Шимі, – пояснив хлопчик. – У Шимі спитати, як, на його думку, нам треба вчинити.

Після коротких роздумів Роланд кивнув.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю