Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

Роланд глянув на Стенлі – блідого, з порослим щетиною обличчям і густими темними кучерями на голові. На вустах стрільця з’явилася слабка подоба усмішки.

– Я гадаю, він може говорити, – сказав Роланд. – Стенлі, чи ти носиш ім’я свого батька? Думаю, так.

Стенлі опустив голову, і кров шугонула йому в обличчя. Проте він усміхався. Та водночас знову розплакався. «Що, в біса, тут відбувається?» – не міг збагнути Едді.

Тед, очевидячки, теж нічого не розумів.

– Сей Дескейн, чи можу я запитати…

– Ні, ні, перепрошую, – мовив Роланд. – Ваш час спливає, так ви сказали, й ми всі це відчуваємо. А чи знають Руйначі, що їм дають їсти? Чим їх годують, аби збільшити їхню силу?

Тед рвучко сів на камінь і подивився вниз на плетиво колій.

– Це якось пов’язано з тими дітлахами, яких вони перевозять через станцію, так?

– Так.

– Вони не знають, і я теж, – так само важким тоном промовив Тед. – Насправді ні. За добу нам згодовують десятки пігулок. Уранці, опівдні й увечері. Деякі – то вітаміни. Деякі призначені для того, щоб ми були слухняні, я в цьому не сумніваюся. Мені пощастило очистити від них свій організм, а також організми Дінкі й Стенлі. Та тільки… щоб таке очищення подіяло, стрільцю, людина має сама цього прагнути. Розумієте?

Роланд кивнув.

– Я вже давно підозрював, що нам дають ще якісь… ну не знаю… підсилювачі роботи мозку… але пігулок так багато, що годі визначити, які з них які. Що саме робить нас людожерами чи вампірами, чи тими й тими водночас. – Він замовк, дивлячись на неймовірний промінь світла. Потім простягнув руки в обидва боки. Дінкі взявся за одну, Стенлі – за другу.

– Дивіться, – сказав Дінкі. – Вам сподобається.

Тед заплющив очі. Інші двоє наслідували його приклад. Якусь мить не відбувалося нічого, лише троє чоловіків стояли обличчям до темної пустелі й променя Сесіла Б. Демілля… стояли й дивилися, Роланд знав напевне. Навіть із заплющеними очима.

Промінь блимнув і згас. На дванадцять секунд Девар-Тої поринув у темряву, як і пустеля навкруги та схили Стік-Тете. Дінкі хрипко (та не без утіхи) зітхнув і зробив крок назад, відокремлюючись од Теда. Ще мить – і Тед відпустив руку Стенлі та повернувся до Роланда.

– То ви зробили? – спитав стрілець.

– Ми втрьох, разом, – відказав Тед. – Але найбільше – Стенлі. Він надзвичайно потужний передавач. Одна з небагатьох речей, які здатні налякати Прентиса, ницих людей і тахінів, – це втрата штучного світла. А це трапляється дедалі частіше, і не завше через наше втручання в роботу машинерії. Просто самі машини… – Він знизав плечима. – Непридатніють.

– Як і все навколо, – завважив Едді.

Тед повернувся до нього, без тіні усмішки на вустах.

– Але не настільки швидко, містере Дін. Це підривання позосталих двох Променів слід припинити, і якомога швидше, інакше буде пізно. Ми з Дінкі та Стенлі допоможемо вам, якщо це буде в наших силах, навіть якщо для цього потрібно буде вбити всіх Руйначів.

– Звісно, – підтвердив Дінкі, нещиро всміхнувшись. – Якщо преподобний Джим Джонс це зробив, то чим ми гірші?

Тед нагородив його несхвальним поглядом і знову повернувся до Роландового ка-тету.

– Може статися, що до цього й не дійде. Але якщо дійде… – Зненацька він підвівся й ухопив Роланда за руку. – Невже ми справді людожери? – хрипким, рипучим голосом спитав він. – Невже ми їли дітей, яких Зелені Плащі привозили з Пограниччя?

Роланд мовчав.

Тед повернувся до Едді.

– Я хочу знати.

Едді не відповідав.

– Мадам-сей? – звернувся Тед до жінки, яка сиділа в Едді на стегні. – Ми готові допомогти вам. Невже ви не допоможете нам, не відповісте на моє питання?

– А що це змінить? – спитала Сюзанна.

Декілька секунд Тед не зводив з неї очей, а потім повернувся до Джейка.

– Ви з моїм юним другом як дві краплини води схожі один на одного, – сказав він. – Розумієш, синку?

– Ні, але мене це не дивує, – відказав Джейк. – Тут завжди все так відбувається. Постійно якісь… е-е… збіги.

– Ти розкажеш мені те, про що я хочу дізнатись? Боббі розповів би.

«Щоб ти потім з’їв себе живцем? – подумав Джейк. – З’їв себе замість них?»

Він похитав головою.

– Я не Боббі, – сказав він. – Хоч би який був на нього схожий.

Зітхнувши, Тед кивнув.

– Ви горою стоїте одне за одного. І чому я не здивований? Ви ж ка-тет, врешті-решт.

– Нам час, – сказав Дінкі, звертаючись до Теда. – Ми вже й так тут задлялися. Це ж вам не просто встигнути до обходу кімнат. Нам зі Стенлі треба підрегулювати їхню довбану телеметрію, аби Прентис і Горностай, коли подивляться, сказали: «Тедді Б. був на місці. Дінкі Ерншо і Стенлі Руїс також. Ці хлопці нам не надокучали».

– Так, – погодився Тед. – Думаю, ти правий. Але ще п’ять хвилин у нас є?

Дінкі неохоче кивнув. Через великий простір, що пролягав між ними й селищем, вітер доніс слабкий відгомін сирени, і юнак широко всміхнувся від щирої втіхи.

– Вони так шугаються, коли гасне сонце, – сказав він. – Це змушує їх розплющити очі й побачити, що їх оточує насправді, – а насправді то якась збочена версія ядерної зими, от що.

Тед вклав руки до кишень, опустив погляд на свої ноги, потім знову підвів очі на Роланда.

– Пора вже завершувати цю… цю недоладну кумедію. Якщо все складеться вдало, ми втрьох повернемося завтра. А тим часом – спустіться схилом на сорок ярдів, там побачите велику печеру. Вона на протилежному боці від станції «Край Грому» і Алгул Сьєнто. Там є харчі, спальні мішки й плитка, яка працює на пропані з балона. А ще ви там знайдете карту Алгул Сьєнто, грубувату, але все-таки карту. Крім того, я лишив для вас магнітофон і чимало касет. Відповідей на всі ваші питання вони, може, й не дадуть, але багато чого пояснять. А поки що просто зрозумійте, що в Блакитному Раю не все так безхмарно, як здається. Порослі плющем вежі – сторожові. Довкола Раю тягнеться дротяна загорожа в три ряди. Якщо спробуєш порятуватися втечею зсередини, то перший ряд загорожі тебе вжалить…

– Як колючий дріт, – завважив Дінкі.

– Другий так ударить струмом, що ти знепритомнієш, – вів далі Тед. – Ну а третій…

– Ми зрозуміли, – сказала Сюзанна.

– А що з Дітьми Родерика? – запитав Роланд. – Вони теж якось пов’язані з Деваром, бо ж ми зустріли одного з них дорогою сюди, і він нам таке розповів.

Сюзанна глянула на Едді, питально здійнявши брови. Він відповів їй поглядом, що промовляв: «Пізніше поясню». То була проста й бездоганна розмова без слів, одна з тих, що їх люди, які люблять одне одного, приймають як належне.

– А, ті бовдури, – сказав Дінкі, проте в його голосі вчувалося співчуття. – Вони… як їх там називали в старих фільмах? Перевірені кадри, здається. Вони живуть у маленькому сільці десь за дві милі за станцією. Це в той бік, – він показав рукою напрям. – В Алгулі вони виконують різні господарчі роботи, троє-четверо з них навіть уміють працювати з покрівлями… латати дахи й таке інше. Не знаю, які тут шкідливі речовини витають у повітрі, але ті бідолахи надзвичайно до них чутливі. Та тільки в них це виявляється радше у вигляді променевої хвороби, ніж звичайних прищів та екземи.

– Еге ж, я в курсі, – сказав Едді, згадавши горопашного Чевіна з Чейвена: його роз’їдене виразками обличчя й просякнуте сечею лахміття.

– Це бродячі фолькен, – докинув Тед. – Бедуїни. Я думаю, вони переважно йдуть туди, куди ведуть їх рейки. Під станцією і Алгул Сьєнто є катакомби. Роди знають їх як свої п’ять пальців. Там, унизу, повно різного харчу, і двічі на тиждень вони привозять їжу в Девар на підйомниках. Оцим ми й харчуємося. Воно все, звісно, стравне, але… – Він знизав плечима.

– Усе швидко розпадається, – навдивовижу похмуро сказав Дінкі. – Проте, як уже сказав Тед, вино тут просто чудове.

– Якщо я попрошу вас завтра привести з собою одного з Дітей Родерика, – промовив Роланд, – чи виконаєте ви моє прохання?

Тед і Дінкі обмінялися враженими поглядами й обидва глянули на Стенлі. Той кивнув, знизав плечима і простягнув уперед руки, долонями донизу: «Чому, стрільцю?»

Роланд хвилину постояв, поринувши у роздуми. Потім повернувся до Теда і заходився давати вказівки.

– Приведіть мені того, що має ще в голові хоч якусь клепку. Скажіть йому: «Дан сур, дан тур, дан Роланд, дан Ґілеад». Повторіть.

Ні на мить не завагавшись, Тед повторив.

Роланд кивнув.

– Якщо він все одно не наважуватиметься, скажіть, що Чевін з Чейвена наказував йому прийти. Вони ж розуміють просту мову, чи не так?

– Авжеж, – підтвердив Дінкі. – Але, містере… не можна, щоб якийсь Род прийшов сюди, побачив вас і повернувся назад. Вони страшенні базікала.

– Приведіть одного, – сказав Роланд, – а там побачимо. Мені так підказує те, що мій ка-мей Едді називає чуйкою. Розумієте, про що я?

Тед і Дінкі кивнули.

– Як щось вийде – добре. А як ні… будьте певні, що той, кого ви приведете, нікому не розповість, що він тут бачив.

– Ви вб’єте його, якщо чуйка вас підведе? – спитав Тед.

Роланд кивнув.

Тед гірко розсміявся.

– Авжеж, уб’єте. Це нагадує мені той епізод з «Гекльбері Фінна», де Гек бачить вибух на пароплаві. З цією новиною він біжить до міс Вотсон і вдови Даглас, а коли одна з них питає, чи ніхто не загинув, Гек з апломбом відповідає: «Ні, мем, лише якийсь ніґер». У цьому випадку ми можемо сказати: «Лише якийсь Род. Стрільця чуйка підвела».

Роланд холодно й неприродно широко, на всі кутні, йому всміхнувся. Едді вже бачив цю усмішку раніше й міг лише порадіти, що призначалася вона не йому.

– Я думав, ви знаєте, які у нас ставки, сей Тед, – сказав він. – Чи я щось неправильно зрозумів?

Тед зустрівся з ним поглядом і, не витримавши, втупився в землю. Його губи беззвучно ворушилися.

Дінкі, котрий досі був зайнятий мовчазною бесідою зі Стенлі, сказав:

– Якщо вам потрібен Род, ми його приведемо. Це якраз не проблема. Проблема в тому, щоб узагалі сюди потрапити. Якщо ми не повернемось…

Роланд терпляче очікував, поки юнак договорить. Коли його слова обірвалися, не закінчившись, він спитав:

– Якщо ви не повернетесь, що порадите робити нам?

Тед стенув плечима, так досконало зімітувавши Дінкі, що це навіть було кумедно.

– Все, що зможете, – сказав він. – У нижній печері також є зброя. Дюжина електричних ядер, які називають сничами. Чимало автоматів, які ниці люди називають скорострілами. То АР-15, з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.

– Там є один променевий пістолет, наче з фантастичного фільму, – додав Дінкі. – Я думаю, що від його пострілів усе розпадається. Але чи то я занадто тупий, аби ним користуватись, чи то в ньому акумулятор сів. – Він стурбовано глянув на сивого. – П’ять хвилин уже давно спливли. Пора вшиватися, Тедстере. Помчали.

– Так. Ми повернемося завтра. Може, на той час у вас уже буде план.

– А хіба у вас його нема? – здивувався Едді.

– Мій план, юначе, полягав у тому, щоб утекти. На той час мені здавалося, що це блискуча ідея. І я спромігся дати драла аж у весну тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Але за сприяння матері мого юного друга Боббі мене впіймали й привели назад. А тепер нам справді час…

– Заждіть ще хвилинку, будь ласка, – попросив Роланд і підійшов до Стенлі. Той роздивлявся свої ноги, але його обличчя знову зашарілося. І…

«Він тремтить, – подумала Сюзанна. – Як лісова тварина, що вперше здибала людину».

На вигляд Стенлі можна було дати років із тридцять п’ять, та він цілком міг бути й старшим. Його обличчя було гладеньке, без жодної зморшки, як це зазвичай бувало у людей, що, за спостереженням Сюзанни, мали певні розумові вади. В Теда й Дінкі були прищі, а Стенлі їх не мав. Роланд узяв його за руки вище ліктя й серйозно поглянув на нього. Попервах очі стрільця бачили тільки кучму темного кучерявого волосся на похиленій голові Стенлі.

Дінкі хотів було заговорити, але Тед спинив його жестом.

– Чи не поглянеш ти мені у вічі? – спитав Роланд. Нечасто Сюзанні доводилося чути, щоб його голос лунав так ніжно й м’яко. – Чи не поглянеш, перш ніж піти, Стенлі, сину Стенлі? Той, що колись був Шимі.

Сюзанна відчула, що в неї мимохіть відвисає щелепа. І почула, як поряд охнув Едді, наче його вдарили кулаком у живіт. «Але ж Роланд старий… дуже старий! – подумала вона. – Тобто якщо це хлопчик з таверни, якого він знав у Меджисі, той з віслючком і в рожевому сомбреро… тоді йому має бути вже…»

Чоловік повільно підвів обличчя. Сльози струменіли йому з очей.

– Старий добрий Вілл Деаборн, – промовив він. Його голос був хрипкий і зривався то на високі, то на низькі ноти, як буває, коли голосові зв’язки довго лишалися бездіяльними. – Мені дуже шкода, сей. Хочеш, дістань свого револьвера і вбий мене. Я зрозумію. Я все зрозумію.

– Чому ти таке кажеш, Шимі? – так само м’яко спитав Роланд.

Сльози потекли швидше.

– Ти врятував мені життя. Артур і Річард також, але найперше ти, старий добрий Вілл Деаборн, а насправді Роланд з Ґілеаду. А я дав їй померти! Тій, яку ти любив! І я її теж любив!

Обличчя Стенлі скривилося від болю, і він спробував вирватися. Але Роланд міцно його тримав.

– Шимі, у цьому не було твоєї провини.

– Я мав померти за неї! – закричав він. – Я мав померти замість неї! Я дурень! Правильно кажуть: бовдур! – Він заходився лупцювати себе по обличчі: спершу по одній щоці, потім по другій, залишаючи червоні сліди. Перш ніж пролунав третій ляпас, Роланд перехопив його руку й змусив опустити.

– Усю шкоду зробила Рея, – сказав стрілець.

Стенлі – який цілу вічність тому називався Шимі – несміливо підвів очі, щоб зустрітися з Роландом поглядами.

– Еге ж, – кивнув Роланд, – Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.

– Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?

Роланд кивнув.

– Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.

Шимі ще якусь мить на нього дивився, і так, Сюзанна побачила в ньому того хлопчика, що колись був на побігеньках у давно зниклому шинку «Рай для подорожніх»: збирав порожні кухлі з-під пива й опускав їх у бочку для миття, що стояла під головою лося, двоголового Зірвиголови, ухиляючись від штурханів Корал Торін і ще лютіших стусанів від повії, знаної під ім’ям Петті Гуляща. Вона бачила хлопчика, якого мало не вбили за те, що розлив питво на чоботи бандита, Роя Діпейпа. Того вечора від неминучої смерті Шимі порятував Катберт… та саме Роланд, що його мешканці містечка називали Віллом Деаборном, урятував їх усіх.

Шимі поклав руки Роландові на шию й міцно його обійняв. Стрілець усміхнувся і погладив скаліченою правою рукою його кучеряву голову. Глибоке гортанне схлипування вирвалося з грудей Шимі. А в кутиках стрільцевих очей Сюзанна побачила сльози.

– Так, – ледь чутно промовив Роланд. – Я завжди знав, що ти особливий. Берт і Алан теж це знали. І ось ми знову зустрічаємося на шляху. Як добре, що ми зустрілися, Шимі, сину Стенлі. Як добре. Так.

Розділ VI
НАЧАЛЬНИК БЛАКИТНОГО РАЮ

Один

Коли в двері постукав Фінлі (знаний подекуди як Горностай), Пімлі Прентис, начальник Алгул Сьєнто, саме був у ванній. У безжальному світлі флуоресцентної лампи над раковиною Прентис якраз роздивлявся своє обличчя. У дзеркалі, що збільшувало, його шкіра була схожа на сірувату поорану кратерами рівнину, що не надто відрізнялася від поверхні пустища, яке простягалося в усі боки довкола Алгула. А чиряк, на якому він зосередився цієї миті, нагадував вулкан на межі виверження.

– Хто там по мене? – ревнув Прентис, хоч і знав наперед.

– Фінлі О’Теґо!

– Заходь, Фінлі! – Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.

Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст – більш ніж сім футів.

– Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, – як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність – найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.

– Що повернувся зі станції – це добре, – кивнув Пімлі. – І що ж ти там знайшов?

– Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…

– Стривай, – перебив його Прентис. – Зажди, зажди. Дякую.

Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…

Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!

Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.

Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.

– Хоч і не слід було б, та не можу відмовити собі в задоволенні, – сказав Фінлі. – Хіба не ви розповідали, як люди на тому боці вирішили, що їсти рідкісну яловичину шкідливо?

– Атож, – Фінлі витер паперовою хустинкою чиряк, з якого досі сочився гній із сукровицею. Тривалий час він жив у цьому світі й повертатися до того, іншого, не збирався з багатьох причин, але донедавна був у курсі всіх подій, що там відбувалися. До попереднього року (якщо це можна було назвати роком) він доволі регулярно отримував «Нью-Йорк Таймз». До «Таймзу» він мав велику слабкість, обожнював розв’язувати надруковані в ньому щоденні кросворди. То була маленька згадка про дім.

– Але їсти її не перестали.

– Атож, багато хто їсть. – Він відчинив аптечку й дістав пляшечку перекису водню «Рексол».

– Ви самі винні, що мені запропонували, – вів далі Фінлі. – Не те щоб для нас воно було шкідливе; на смак воно солодке, як мед чи ягоди. Проблема – це Край Грому. – І так, наче його бос не розумів, про що йдеться, Фінлі додав: – Того, що звідти приходить, треба стерегтися. Отрута, самі розумієте.

Прентис змочив шмат вати перекисом і обробив ранку на щоці. Він дуже добре розумів, про що йдеться Фінлі, хіба могло бути інакше? Перед тим, як з’явитися тут і взяти на себе обов’язки начальника, він понад тридцять років не мав на шкірі жодної плямки. Тепер у нього були прищі на щоках і лобі, вугрі на скронях, бридкі чорні цятки довкола носа і пухир на шиї, що його скоро видалить Ґанглі, лікар поселення. (Прентис вважав, що Ґанглі – жахливе ім’я для лікаря, щось середнє між гангліями і гангреною). Тахіни і кан-тої мали менше клопотів зі шкірою, але їхня плоть могла ні сіло ні впало тріснути, вони потерпали від носових кровотеч, і навіть незначні подряпини (від колючки чи гострих уламків скелі) могли без своєчасної обробки призвести до зараження крові й смерті. Попервах від таких інфекцій чудово рятували антибіотики, але раювання швидко скінчилося. Те саме було з фармацевтичними дивами на кшталт «аккутану». Авжеж, через довкілля. Смертоносними були самі скелі й земля, що їх оточували. Щоб побачити найгірший варіант розвитку подій, варто було лиш поглянути на Родів, пришелепуватих мутантів. Звісно, вони забрідали далеко на… південний схід чи вже щось інше? Далеко в той бік, де вночі бачили слабке червоне світіння, і подейкували, що там усе значно гірше. Пімлі не був певен, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федіком назвали Дискордією не тому, що там була курортна зона.

– Хочеш іще? – запропонував він Фінлі. – У мене пара визрілих на лобі.

– Ні, я хочу доповісти, добре перевірити касети відеонагляду і телеметрію, швиденько оглянути Читалку і на тому робочий день вважати завершеним. А після того прийму гарячу ванну і годинки зо три проведу за хорошою книжкою. Я читаю «Колекціонера».

– І тобі подобається, – здивовано констатував Прентис.

– Дуже подобається, кажу спасибі. Ця книжка нагадує мені про нашу ситуацію. Та тільки мені більше до вподоби думати, що наша мета трохи шляхетніша, а мотиви – вищі, ніж сексуальний потяг.

– Шляхетно? Так ти це називаєш?

Фінлі знизав плечима і не відповів. Детального обговорення всього, що відбувалося в Блакитному Раю, за мовчазною згодою зазвичай уникали.

Прентис повів Фінлі до власного кабінету-бібліотеки, що виходив вікнами на ту частину Блакитного Раю, яку називали Алеєю. Проходячи під люстрою, Фінлі з неусвідомленою грацією тривалої звички пригнув голову. Якось (після кількох келихів графу) Прентис йому повідав, що в НБА з нього вийшов би збіса гарний центровий.

– Перша команда тахінів, – пофантазував тоді він. – Авжеж, вас би назвали «Потворами», але що з того?

– А ці баскетболісти, вони отримують лише все найкраще? – запитав Фінлі. У нього була лиснюча голова горностая і великі чорні очі. Не виразніші за лялькові, на думку Пімлі. На собі він носив купу золотих ланцюжків – серед працівників Блакитного Раю то була нова мода, і за останні кілька років тут розрісся цілий ринок для торгівлі цяцьками. А ще йому колись за власним бажанням обрубали хвоста. Напевно, то була помилка, зізнався він Прентису одного вечора, коли вони обидва були в зюзю п’яні. Неймовірно боляче, до того ж після смерті його душа за це потрапить у Пекло темряви, якщо…

Якщо після смерті щось є. Всією душею і всім розумом Пімлі відкидав цю думку, але він був би брехуном, якби не визнав (хай навіть і перед самим собою), що вона часом тривожила його серед ночі, в найтемнішу годину. Але від таких думок рятували снодійні пігулки. І, авжеж, Бог. Він вірив у те, що все суще слугує Божій волі, навіть сама Вежа.

Хай там як, Пімлі підтвердив, що баскетболісти (принаймні американські) отримують усе тільки найкраще, та й дівки дають їм більше, ніж чортовому туалетному сидінню. З цієї останньої ремарки Фінлі реготав довго, поки з кутиків його навдивовижу невиразних очей не потекли червонясті сльози.

– А найкраще, – вів далі Пімлі, – от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…

– Якби він був тахіном, то яким? – перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.

– Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, – відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.

– Але, – провадив Пімлі, – його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?

Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.

А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?

Свою роботу, от що.

Свою хірову роботу.

Два

– Отже, – мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, – ти знайшов робота-ремонтника. Де?

– Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, – сказав Фінлі. – Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.

– Так. І ви знайшли…

– Нічого, – похитав головою Фінлі. – Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. – Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.

– Але ви з хлопцями добре все обдивилися?

– Атож. Непроханих гостей не було.

Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.

– І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?

– Через це також, – відповів Фінлі. – Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. – Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.

– Що саме тебе насторожує?

Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.

– Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.

– Сумніваєшся?

Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля – що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.

– Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.

– Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?

Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура,[47]47
  Даґлас Макартур (1880–1964) – американський воєначальник, володар найвищого звання – генерал армії (18 грудня 1944 p.), фельдмаршал Філіппін (1937), кавалер багатьох орденів і медалей.


[Закрыть] що сказав: «Коли мої очі заплющить смерть, джентльмени, то моя остання думка буде про військо. І про військо. І про військо». Остання думка самого Пімлі, напевно, буде про Алгул Сьєнто. Бо що йому лишалося? І як казала ще одна велика американка, Марта Рівз із гурту «Марта і Ванделлас»: «Нікуди бігти, любий, і сховатись нема де». Усе вийшло з-під контролю, життя з поламаними гальмами котилося з гори, і нічого більше не лишалося, крім як розслабитись і насолоджуватися краєвидом.

– Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? – запитав Пімлі.

– А чом би й ні? – відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»

– Зачекай одну хвилину, – Пімлі підвівся.

– Молитва? – спитав Фінлі.

Пімлі зупинився в дверях.

– Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?

– Лише один. – Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. – Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

– Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?

– Ні, ні. – Фінлі недбало махнув рукою. – Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.

Три

У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.

Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?

«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, – подумав він. – Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».

– Господи, – промовив він, – дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…

І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис – не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.

А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього,[48]48
  Нью-Йоркська в’язниця особливого режиму, відкрита в 1930-ті роки. Розрахована на 1200 в’язнів. Сюди відправляють засуджених за особливо тяжкі злочини й на довічне ув’язнення. 9 вересня 1971 року в’язні, озброєні металевими трубами, ланцюгами й бейсбольними битками, захопили 42 заручники з охорони й відвідувачів та висунули вимогу покращити їм умови утримування. За наказом губернатора штату, яким і був у той час Нельсон Рокфелер, тюрму було взято штурмом. Внаслідок бунту й штурму загинуло 33 арештанти й 11 заручників. Повстання було тричі екранізовано в Голлівуді: «Аттика» (1983), «Впираючись у стіну» (1994) і «Вбивче подвір’я» (2001).


[Закрыть] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:

НА РОБОТУ ПОТРІБЕН:

ДОСВІДЧЕНИЙ ТЮРЕМНИЙ НАГЛЯДАЧ

НА ВІДПОВІДАЛЬНУ ПОСАДУ

В ПРИВАТНІЙ УСТАНОВІ

Висока платня! Найкращі пільги! Готовність до відряджень!

Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі – принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності – декілька трупів.

І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.