Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

– Вам теж усього найкращого, мадам.

Сюзанна кивнула. Важкі кроки Найджела віддалилися, і вона залишилася сама, сидячи спиною до дверей, що вели в Нью-Йорк.

Єдині звуки, що долинали до її вух, – іржаве напівмертве сипіння машинерії в стінах.

Розділ V
У ДЖУНГЛЯХ, ВЕЛИЧЕЗНИХ ДЖУНГЛЯХ

Один

Лише загроза, що ниці люди й вампіри вб’ють Юка, вберегла Джейка від того, щоб загинути разом із панотцем. Довго мучитися, приймаючи рішення, він не став – просто закричав

(ЮКУ, ДО МЕНЕ!)

з усієї телепатичної сили, на яку тільки був спроможний, і Юк швидко побіг за ним. Джейк промайнув повз ницих, що стояли, зачаровані черепахою, і попрямував до дверей з написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». З тьмяного помаранчево-червоного освітлення ресторану вони з Юком ступили в квадрат сліпучого білого світла і гострих, копчених пахощів їжі. В обличчя вдарила пара, гаряча й волога

(джунглі)

може, то був антураж для подальших подій

(величезні джунглі)

а може, й ні. Зір прояснився, коли звузилися зіниці, й він побачив, що це кухня «Діксі-Піґ». Колись, незадовго до приходу Вовків у Калью Брин Стерджис, Джейк ішов за Сюзанною (тільки тоді вона була Мією), коли їй ввижалося, буцімто вона прийшла на якусь величезну порожню кухню і шукає там їжу. На цю саму кухню – тільки зараз на ній вирувало життя. На залізному рожні над відкритим вогнем шкварчала велетенська свиня, і з кожною краплею жиру на заквецяні залізні ґрати полум’я спалахувало яскравіше. Обабіч стояли дві гігантські плити з мідними ковпаками витяжок, а на плитах парували каструлі заввишки з самого Джейка. Вариво в одній з них помішувало створіння з сірою шкірою, таке відразливе, що Джейк заледве спромігся не відвести гидливо погляду. По боках сірого рота з товстими губами росли бивні. Брезклі щоки звисали великими бородавчастими складками плоті. Заляпаний білий фартух і пухкий кухарський ковпак довершували кошмарну картину, накладали на полотно шар лаку. За спиною у з’яви вовтузилися в паровій хмарі ще дві істоти в фартухах. Вони пліч-о-пліч мили біля подвійної раковини посуд. В обох на шиях були хустки. З них один був людиною, хлопчиком років сімнадцяти. Другий скидався на потворного двоногого кота.

– Вай, вай, лос монстрос хлопчиська, тре каннітс ан фаунз! – заверещав шеф-кухар з бивнями на посудомийок. Джейка він не помітив. На відміну від кота – той прищулив вуха і засичав. Без зайвих роздумів Джейк метнув Орізу, яку тримав у правій руці. Тарілка пролетіла в паруючому повітрі й легко, мов ніж – масло, розітнула котячу шию. Голова з очима, що досі горіли зеленим вогнем, хлюпнула у раковину, здійнявши мильні бризки.

– Сан фай, кан діт лос! – закричав шеф. Здавалося, він не розумів, що відбувається, чи не міг зрозуміти. Він повернувся до Джейка. Очі під крутим горбкуватим підборіддям були бляклого синьо-сірого кольору – очі розумної істоти. Побачивши його спереду, Джейк збагнув, хто він такий: страхітливий кабан-бородавочник, наділений інтелектом. А це означало, що на рожні він готував свого родича. Що, схоже, не суперечило правилам «Діксі-Піґ».

– Кан фо хлопчисько айн-тет кан фа! Ші-со пан! Вай! – Кабан звертався до Джейка. І, щоб довершити божевілля: – А як не хчеш мить, то й не починай!

Інший помічник, людського роду, викрикнув якесь попередження, але шеф-кухар не звернув на нього уваги. Схоже, він вважав, що для Джейка, котрий убив його помічника, тепер просто справа честі – зайняти місце мертвого кота.

Джейк жбурнув другу тарілку, і вона врізалася в кабанячу шию, обірвавши потік балаканини. На плиту праворуч вихлюпнулося близько галона крові, зашипіло, і кухнею розійшовся нестерпний сморід від горілого. Голова кабана повернулася набік уліво і похилилася назад, але не відпала. Створіння (а зросту в ньому було футів із сім, не менше), похитуючись, зробило два кроки ліворуч й охопило руками свиню, що шкварчала на рожні. Голова відірвалася ще трохи й тепер лежала на правому плечі Шефа Кабана, витріщаючись одним оком на оповиті парою лампи денного світла. Руки кухаря прикипіли до розжареної туші й почали плавитися. А наступної миті він сам упав у відкритий вогонь і його блуза зайнялася.

Джейк відскочив якраз вчасно – щоб побачити, як інший кухарчук наступає на нього з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.

Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.

– Ти… – почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.

Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:

– Ти розумієш нашу мову?

– Ога. Тіко зувсім трожечки, – кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. – Я вчу, відколи сюда попав. – Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.

– Ти з Серединного світу? – спитав Джейк. – Адже так, я правий?

У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.

– Ога, – сказав хлопець. – Зтудова я, з Ладвега.

– Це десь біля міста Лад?

– На північ, подобається тобі чи ні, – відповів кухарчук. – Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.

– Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?

Повагавшись, хлопець кивнув:

– Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… – Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.

– Але не мертва.

– Нє. Я чув, як вона дихала.

Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…

– Як тебе звуть, хлопче?

– Джохабім я, син Госси.

– Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.

– Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.

– Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…

Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»

Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід – у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.

Принаймні поки не скінчаться Орізи.

– Зброя? – спитав він у Джохабіма. – Є тут якась зброя?

Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».

– Гаразд, я пішов, – сказав Джейк. – А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.

Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.

– Гей, малий. – Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. – Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.

– Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! – вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.

– Останній шанс, – промовив грубий обізнаний голос. – Виходь.

– Краще ти заходь, – запропонував Джейк. – Тарілок у мене вистачить! – Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.

Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.

Він опустився на коліно й пробурмотів: «Юку, шукай Сюзанну», – підкріпивши свій наказ подумки картинкою.

Шалапут востаннє зміряв Джохабіма недовірливим поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу – щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.

– Слухай, ти, малий засранцю! – закричав чоловік за дверима. – Мені зараз урветься терпець!

– Чудово! – гукнув Джейк у відповідь. – То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.

Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього – тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.

– Що? – перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому здалося, що хлопець сказав: «Стережися пастки для розуму», але то було якесь безглуздя. Чи ні?

– Стережися пастки для розуму, – повторив Джохабім, цього разу чіткіше, і повернувся до своїх баняків та мильної води.

– Якої пастки для розуму? – спитав Джейк, але Джохабім зробив вигляд, що не чує, а в Джейка не було часу зостатися і влаштувати йому перехресний допит. Він побіг наздоганяти Юка, дорогою весь час озираючись через плече. Якщо до кухні ввірвуться ще кілька ницих людей, Джейк хотів бути першим, хто про це дізнається.

Але ніхто не з’явився, принаймні поки він не зайшов слідом за Юком у комору ресторану, тьмяно освітлену кімнату. Уздовж її стін і аж до стелі тяглися ящики, пахло кавою та прянощами. Це місце нагадувало комору універсального магазину Стоунгема, з тією лише різницею, що тут було чистіше.

Два

У кутку були зачинені двері, за якими видніли обкладені кахлями сходи, що вели бозна на яку глибину, освітлювані тьмяними лампочками під матовими скляними плафонами, загидженими мухами. Юк без вагань рвонув униз, кумедним підстрибом долаючи сходинки. Носа він не відривав від сходів, і Джейк зрозумів, що він натрапив на Сюзаннин слід, прочитав це в голові свого маленького друга.

Джейк намагався лічити сходинки, нарахував сто двадцять, а відтак утратив їм лік. Згодом стало цікаво, чи вони ще в Нью-Йорку (або під ним). Одного разу він почув знайомий слабкий гуркіт і вирішив, що то міг бути поїзд метро, а якщо так, то вони з Юком усе ще в Нью-Йорку.

Врешті-решт вони досягли дна сходового колодязя. Їхнім очам відкрилася широка склепінчаста зала, дуже схожа на вестибюль якогось готелю. Та тільки готелю не було. Юк потрюхикав уперед, не підводячи носа від землі. Карлючка хвоста розгойдувалася з боку в бік. Щоб не відставати, Джейку довелося перейти на біг. На дальньому боці зали стояв кіоск, у запилюженому віконці якого висіла табличка: «ОСТАННІЙ ШАНС ПРИДБАТИ СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», а також «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО! ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЮ ВИЗНАЧНУ ПОДІЮ! АСТМАТИКИ БЕЗ ДОВІДКИ ВІД ЛІКАРЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ!» Джейк не знав, що такого грандіозного сталося 11 вересня 2001-го, але потім вирішив, що, мабуть, ліпше й не знати.

Аж раптом він почув голос у своїй голові, що пролунав чітко, наче говорив прямісінько йому на вухо: «Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?»

Хто така позитронна дамочка, Джейк не мав ані найменшої гадки, зате голос упізнав одразу.

«Сюзанна! – закричав він, зупиняючись біля кіоску для туристів. Його напружене обличчя освітила здивована радісна усмішка, від якої він знову став схожий на дитину. – Сюзі, ти там?!»

І почув її радісний, сповнений подиву відгук.

Збагнувши, що Джейк уже не йде назирці, Юк розвернувся і нетерпляче загукав: «Ейк! Ейк!» Але Джейк на мить забув про нього.

– Я чую тебе! – заволав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…

У нього за спиною, можливо, на перших сходинках довжелезних сходів, а може, вже й нижче, хтось закричав:

– Це він!

Загуркотіли постріли, та Джейк їх майже не чув. На його превеликий жах, щось пробралося до нього в голову. Щось наче рука, уявна рука. Він подумав, що вона могла належати ницому, який перегукувався з ним через двері. Рука ницого знайшла ручки керування в чомусь на зразок Догана Джейка Чемберза і тепер торсала їх туди-сюди, намагаючись

(скувати мене щоб я застиг на місці щоб мої ноги вросли в підлогу)

зупинити його. І той голос пробрався всередину, бо, поки він надсилав і отримував думки, він був відкритий…

Джейку! Джейку, де ти?

Часу відповідати їй не було. Якось, пробуючи відчинити незнайдені двері в Печері голосів, Джейк викликав видіння мільйона дверей, що відчиняються одночасно. Тепер він уявив, що одна з них, грюкаючи, зачиняється зі звуком, схожим на звуковий удар Господа Бога.

Якраз вчасно. Ще якусь мить його ноги не могли зрушити зі свого місця на запилюженій підлозі, а потім щось заверещало від болю й відсахнулося. Відпустило його.

І Джейк рушив. Спершу незграбно, але швидко піддав ходу. Десь звіддалік його гукала Сюзанна, та він не наважився відкритися настільки, щоб відповісти. Лишалося сподіватись, що Юк не загубить сліду, а Сюзанна не припинить передавати сигнал.

Три

Пізніше він вирішив, що після останнього ледь чутного крику Сюзанни став наспівувати пісеньку, почуту з радіоприймача місіс Шоу, але точно сказати б не зміг. З таким самим успіхом можна намагатися визначити походження головного болю чи точну хвилину, коли людина усвідомлює, що її здолала застуда. У чому Джейк був упевнений, то це в стрілянині і в тому, що повз вухо просвистів рикошет, але все те відбувалося досить далеко позаду і зрештою він перестав пригинати голову (і навіть озиратися). До того ж Юк тепер просувався досить моторно – швидко-швидко переставляючи пухнасті лапки. Внизу стукала й свистіла підземна машинерія. На підлозі одного з коридорів вигулькнули сталеві рейки, й Джейк зрозумів, що тут колись ходив трамвай чи щось таке. На стінах регулярно траплялися офіційні повідомлення друкованими літерами (ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДІК; ЧИ МАЄТЕ ВИ СИНЮ ПЕРЕПУСТКУ?). Подекуди від стін повідпадали кахлі, в підлозі бракувало відрізків рейок, а в декількох місцях, підозріло схожих на вибоїни, стояли калюжі задавненої брудної води, що на вигляд аж кишіла паразитами. Двічі або тричі Джейк з Юком проминули транспортні засоби, схожі на гібрид гольф-мобіля та дрезини. Також їм трапився робот з головою у вигляді великої ріпки, він сяйнув до них тьмяно-червоними лампочками очей і щось крякнув: напевно, «стій». Джейк підняв Орізу, без найменшої гадки, чи допоможе тарілка проти такого створіння, якщо воно вирішить його наздогнати. Але робот не поворухнувся. Схоже, той млявий спалах висотав останні запаси його батарей, чи акумуляторів, чи атомних елементів живлення, хай там на чому він працював. Де-не-де Джейкові на очі траплялися настінні написи. Два з них – знайомі. Перший виголошував: «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ», з червоним оком понад кожним словом. Інший повідомляв – «БАНҐО СКАНК’84». Ого, побіжно подумав Джейк, цього Банґо вже й тут знають. А тоді вперше зловив себе на тому, що мугикає щось собі під носа. Не зовсім слова, а приспів старої пісні, майже забутої, яку він почув колись на кухні по радіо місіс Шоу: «А-вімове, а-вімове, а-віі-уууумі-ові…»

Він одразу ж це облишив, наляканий моторошним заклинальним своїм співом, і гукнув до Юка, щоб той зупинився.

– Юку, мені треба відлити.

– Юк! – Решту договорили нашорошені вуха й блискучі очі: «Не барися там».

Джейк оросив сечею одну з обкладених кахлями стін, між квадратами яких стікало щось зеленаве. Прислухався, чи не женуться за ним, і не розчарувався. Скільки їх там? Який загін? Роланд би, напевно, визначив, але в Джейка з цим було сутужно. Відлуння кроків навіювало думку про цілий полк.

Струшуючи останні краплини, Джейк Чемберз подумав, що панотець уже цього не зробить ніколи, і не всміхнеться йому на всі тридцять два, показуючи пальцем, і не перехреститься перед їдою. Вони його вбили. Відібрали йому життя. Зупинили дихання і серцебиття. Панотець назавжди зник з їхньої історії й тепер навідуватиметься хіба що в їхні сни. На очі Джейкові навернулися сльози. І плачучи, він знову став схожий на дитину, як і тоді, коли всміхався. Юку кортіло бігти далі за слідом, але він озирнувся через плече, і на його пичці з’явився вираз, який годі було з чимось сплутати, – занепокоєння.

– Усе добре, – Джейк застебнув ширінку і витер мокрі щоки тильним боком долоні. Та тільки нічого доброго не було. Він був більш ніж засмучений, більш ніж сердитий, більш ніж наляканий тим, що ниці невідступно його переслідували. Тепер, коли адреналін в його організмі пішов на спад, він відчув, що не лише засмучений, а й голодний. І втомлений. Втомлений? Та на межі виснаження, от він який. Він не міг згадати, коли востаннє спав. Його засмоктало в двері, й він опинився в Нью-Йорку – це він пам’ятав. Пам’ятав, як Юка мало не збило таксі і проповідника Бога-Бомби теж, його ім’я нагадувало про Джиммі Кеґні, що грав Джорджа М. Когана в тому старому чорно-білому кіно, яке він дивився по телевізору у себе в кімнаті, коли був маленький. Тому що в тому фільмі, збагнув він, звучала пісня про чоловіка, якого звали Гарріген: «Ге-А-два Ер-І – Гаррігеном мене звіть». Усе це він пригадував, а от коли досхочу обідав…

– Ейк! – гавкнув Юк, невблаганний, мов доля. Якщо в пухнастиків бували переломні моменти, то Юку до нього ще далеко, втомлено подумав Джейк. – Ейк-Ейк!

– Йду-йду, – кивнув він, відлипаючи від стіни, до якої був притулився. – Ейк-Ейк зараз буде бігти-бігти. Вперед. Знайди Сюзанну.

Йому хотілося повільно брести, ледь переставляючи ноги, але так не годилося. Та й просто йти не годилося теж. Він змусив свої ноги перейти на біг підтюпцем і знову став мурчати під носа пісеньку, але тепер уже зі словами: «У джунглях, величезних джунглях спить сьогодні лев… У джунглях, тихих джунглях спить сьогодні лев… ооо….» А тоді повтор: вімове, вімове, вімове, – безглузде слово з кухонного радіоприймача, завжди налаштованого на хвилю старих пісень на станції WCBS… та чи згадка про цю пісню не перепліталася тісно зі спогадами про якийсь фільм? Та пісня була не з «Янкі Дудл Денді»,[19]19
  Біографічний кіномюзикл 1942 p., присвячений Джорджеві М. Когану (про якого йдеться вище), актору, співакові, танцюристові, сценаристу, режисеру, власникові театру, хореографу, відомому як «Людина, що володіє Бродвеєм».


[Закрыть] а з якоїсь іншої стрічки. Може, про жахливих монстрів? Може, він бачив її ще зовсім малюком, ще коли був у

(пелюшках)

підгузках.

«Біля села, тихого села лев сьогодні спить… Біля села, мирного села спить сьогодні лев… І-о, а-вімове, а-вімове…»

Джейк зупинився, важко дихаючи й тримаючись за бік. У тому місці відчував гострий біль, та поки що той біль був стерпний, він ще не пробрався досить глибоко, щоб Джейка спинити. А от рідина… тягуча зеленава рідина, що сочилася між кахлів… вона проникала крізь старезний бетон і потрощене личковання, бо це були

(джунглі)

надра міста, глибокі, як катакомби

(вімове)

чи як…

– Юку, – мовив Джейк крізь зашерхлі губи. Господи, як же йому хотілося пити! – Юку, це не рідина. Це трава. Чи бур’ян… чи…

Юк гавкнув, назвавши свого друга на ім’я, та Джейк не звернув на це уваги. Відлуння кроків переслідувачів не стихало (вони вже були ближче), але наразі він не зважав і на це. Трава, що росла з облицьованої стіни.

Якою ця стіна заростала.

Опустивши погляд додолу, він побачив, що й з підлоги теж піднімається трава, ясно-зелена, майже фіолетова в світлі флуоресцентних ламп. А уламки розбитих кахлів нагадували рештки, залишені давнім народом, що жив і будував ще до того, як Промені почали руйнуватися і зрушив з місця світ.

Він нахилився. Запустив руку в траву. І підняв кілька гострих шматків кахлю, так, але також у жмені опинилася земля, земля

(джунглів)

якоїсь глибокої катакомби чи крипти. А може…

У землі, яку він зачерпнув рукою, повзав жук, жук з червоною міткою на чорній спині, схожою на криваву посмішку. Скрикнувши від огиди, Джейк викинув підняте геть. Мітка Короля! Точно! Отямившись, він збагнув, що стоїть на коліні й займається археологією, як герой якогось старого фільму, поки хорти, що йдуть його слідом, невпинно наближаються. І Юк дивився на нього блискучими від тривоги очима.

– Ейк! Ейк-Ейк!

– Так, – він звівся на ноги. – Я йду. Але, Юку… що це за місце?

Юк гадки не мав, чим викликана стурбованість у голосі його ка-діна: він бачив усе те саме, що й раніше, і запах відчував той самий. Її запах, той, що хлопчик наказав йому знайти й простежити. А тепер він посвіжішав. І Юк побіг далі, керуючись чітким слідом.

Чотири

Через п’ять хвилин Джейк знову зупинився і закричав:

– Юку! Почекай хвилинку!

Біль у боці повернувся, тепер кололо глибше, але й цього разу Джейк зупинився не через біль. Усе навколо змінилося. Чи змінювалося. Боже поможи, він знав, на що перетворювалося все навкруги.

Лампи денного світла над головою так само яскраво світили, але на кахляних стінах вже буяла зелень. Повітря стало вільготним, воно просочило його сорочку, аж вона прилипла до тіла. Повз Джейка пролетів гарний чималий метелик, і хлопчик провів його зачудованим поглядом. Спробував схопити, але метелик легко випурхнув, уникнувши його руки. Майже грайливо, подумав Джейк.

Облицьований коридор перетворився на стежку в джунглях, яка попереду полого піднімалася до нерівної діри в заростях – можливо, якоїсь галявини. За нею Джейк бачив старезні дерева, що росли в тумані. Їхні стовбури густо поросли мохом, з гілля звисали ліани. Він бачив велетенські розрослі папороті, а крізь зелене плетиво листя прозирало палюче небо джунглів. Джейк знав, що він під Нью-Йорком, повинен бути під Нью-Йорком, але…

Раптом щось галасливо заверещало, та так близько, що Джейк скривився й підвів погляд, не сумніваючись, що зараз побачить просто над головою мавпу – вона шкіритиметься до нього з-поза ряду ламп. Аж раптом кров похолола йому в венах від гучного лев’ячого рику, що розлігся джунглями. І цей лев, очевидячки, не спав.

Ще трохи – і Джейк кинувся б звідти на повній швидкості. Але зрозумів, що це неможливо, бо відступати було нікуди – за ним гналися ниці (швидше за все, під проводом того, котрий казав, що панотця ззіли на обід). Та й Юк нетерпляче зиркав на нього блискучими очиськами – йому явно кортіло йти далі. Юк дурником не був, проте ознак тривоги не виказував, принаймні не турбувався щодо того, що чекало на них попереду.

Сам Юк не міг збагнути, чому хлопчик так поводиться. Він знав, що хлопчик втомився – бо відчував запах втоми, – але також розумів, що Ейк боїться. Та чого? В цій місцині пахло не дуже приємно, і головним був запах багатьох людей, але Юку вони не видавалися аж такими небезпечними. До того ж тут був її запах. Дуже свіжий. Майже новий.

– Ейк! – дзявкнув він знову.

До Джейка вже повернулося самовладання.

– Гаразд, – сказав він. – Уперед. Але повільно.

– Льно, – погодився Юк, але навіть Джейк зміг вловити разюче несхвалення у відповіді пухнастика.

Хлопчик пішов далі лише тому, що вибору в нього не було. Він піднявся стежкою, яка бігла вгору крізь зарості (що ж до Юка, то йому дорога здавалася ідеально рівною весь час, відколи вони спустилися сходами), до отвору, обрамленого ліанами й папороттю, до шаленого скрекотіння мавпи й оглушливого реву лева на полюванні, від якого буквально замерзали яєчка. У голові без упину крутилася пісенька

(у селі… у джунглях… цить, мій любий, не ворушись, мій любий)

і тепер він згадав не лише назву пісні, а й назву гурту (це були «Токенз»[20]20
  Чоловічий гурт виконавців пісень у стилі ду-воп із Брукліну, Нью– Йорк. Найбільш відомі за синглом 1961 р. «Лев сьогодні спить», що тривалий час очолював хіт-паради.


[Закрыть] із піснею «Лев сьогодні спить», вже не в хіт-параді, але досі в наших серцях)

що її виконував, але ж що то було за кіно? Як, у біса, називалося те кляте кі…

Джейк дійшов до вершечка схилу й опинився на краю галявини. Він зазирнув у отвір, крізь мереживо широкого зеленого листя й яскравих пурпурових квітів (до серця однієї квітки пробирався крихітний зелений черв’ячок), і в той же час назва фільму спливла в його пам’яті, й шкіра вкрилася сиротами від шиї до п’ят. Наступної ж миті з джунглів (величезних джунглів) вийшов перший динозавр і потупав на галявину.

П’ять

Колись дуже давно

(перекусити час гарненько)

коли він ще був зовсім маленький

(трохи для мене і трохи для тебе)

колись давно, коли його мати поїхала в Монреаль зі своїм мистецьким клубом, а батько полетів у Веґас на щорічне відкриття осінніх шоу

(ожинового чаю і ожинового варенька)

колись давно, коли Бамі було чотири рочки…

Шість

Бама – так його кличе єдина в його житті добра (місіс Шоу місіс Ґрета Шоу)

людина. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки з дитячого садочка до холодильника магнітами, схожими на маленькі пластмасові фрукти, вона зве його Бамою, і для нього

(для них)

це особливе ім’я, бо ж одного п’яного пополудня в суботу батько навчив його співати «Ширше й вище, ми вже ближче, труднощі нам не страшні, Багряна хвиля Бами – це ми!», а відтак вона зве його Бамою, це таємне ім’я, про яке знають лише вони двоє, і від цього таке відчуття, наче в тебе є хатинка, де ти можеш сховатися, затишна хатинка в моторошному лісі, де всі тіні здаються монстрами, людожерами й тиграми.

(«Тигр, тигр вогняний»,[21]21
  Перший рядок вірша Вільяма Блейка.


[Закрыть] – співає йому мати, бо так вона уявляє собі колискову, вкупі з «Я чула дзижчання мухи… коли померла»,[22]22
  Рядок вірша Емілі Дікінсон.


[Закрыть]від чого Бамі стає дуже моторошно, хоч він і не зізнається в цьому матері. Часом уночі, а іноді й удень, у тиху годину, він лежить у ліжку й думає: «Я почую, як дзижчить муха, і помру, моє серце зупиниться, язик западе в горло, як камінь у криницю», але ці спогади він намагається сховати сам від себе)

Приємно мати таємне ім’я. Тож коли він дізнається, що його мати їде до Монреаля заради мистецтва, а батько – у Веґас, щоб допомогти презентувати нові шоу Мережі, він благає матір, щоб та попросила місіс Ґрету Шоу залишитися з ним, і зрештою мати здається. Маленький Джейкі знає, що місіс Шоу – не мама, сама місіс Шоу вже не раз казала йому, що вона не його мама

(«Сподіваюсь, Бамо, ти розумієш, що я не твоя мати, – каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці сандвіч з арахісовим маслом, беконом і бананами, і скоринки з нього зрізані так, як лише Ґрета Шоу вміє їх стинати, – бо в мої обов’язки це не входить»)

(А Джейкі – тільки тут він Бама, з нею він Бама – не знає, як їй пояснити, що він розуміє, розуміє, розуміє, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не підросте й не перестане боятися Мухи Смерті)

І Джейкі каже: «Не турбуйтеся, я в порядку», – та все одно він радіє, що місіс Шоу погодилася залишитися замість останньої няньки з Au-Pair,[23]23
  Au Pair (від фр. Sejouraupair, читається «о пер») – програма культурного обміну, яка дає молоді можливість подорожувати та жити в іншій країні, мешкаючи в іншій родині. В обмін на особисте місце проживання, харчування та кишенькові гроші учасник (учасниця) програми доглядає за дітьми та виконує легку хатню роботу. Термін перебування у родині, як правило, становить один рік.


[Закрыть]яка ходить у коротких спідничках і завжди грається зі своїм волоссям та помадою, а до нього їй діла нема, вона не знає, що в душі він Бама, і яка ж вона, ця Дейзі Мей

(так його батько називає всіх няньок)

дурна дурна дурна! А от місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу іноді дає йому перекусити, називаючи це Полуденним чаєм або Підвечірком, і з чого б він не складався – з м’якого сиру й фруктів, сандвічів зі зрізаною скоринкою, торта з заварним кремом, канапок, що залишилися після вчорашньої вечірки з коктейлями, – вона завжди наспівує одну й ту саму пісеньку, накриваючи на стіл: «Перекусити час гарненько, трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю й ожинового варенька».

У його кімнаті є телевізор, і щодня, коли батьків немає вдома, він відносить туди свою їжу, їсть і дивиться дивиться дивиться, і чує звуки її радіо, що долинають з кухні, завжди старі хіти, завжди WCBS, а інколи чує її також, місіс Ґрету Шоу, яка підспівує «Чотирьом сезонам» Банді Джексон Лі «Йя-Йя» Дорсі, і часом він уявляє, як його батьки гинуть у автокатастрофі й вона таки стає його матір’ю і називає йогобідолашним хлопчиком і бідним-нещасним малюком, а тоді внаслідок якогось магічного перетворення вона проникається до нього любов’ю, а не просто дбає про нього, вона любить любить любить його так, як він любить її, вона його мати (а може, й дружина, він не дуже тямить, яка між ними різниця), але вона називає його Бамою, а не пупсиком

(як його справжня мати)

чи шибеником

(як батько)

і хоча він розуміє всю дурість цієї думки, але прокручувати її в голові, лежачи в ліжку, приємно, це допомагає позбутися думок про Муху Смерті, яка прилетить і дзижчатиме над його тілом, коли він помре, а його язик западе в горло, як камінь у криницю. Після обіду, прийшовши додому з садочка (коли він подорослішає достатньо, аби розуміти, що повна його назва – дитячий садочок, настане вже час іти до школи), він дивиться в своїй кімнаті «Кіно на мільйон доларів». У передачі «Кіно на мільйон доларів» показують одне й те саме кіно в один і той самий час – о четвертій годині – щодня впродовж цілого тижня. За тиждень до того, коли батьки поїхали й місіс Ґрета Шоу залишилася ночувати, замість піти додому