Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

Розділ ІХ
СЛІДИ НА СТЕЖЦІ

Один

Усю ніч Джейка мучили кошмари, і здебільшого пов’язані вони були з «Діксі-Піґ». Коли він прокинувся, в печеру просочувалося мляве світло. У Нью-Йорку таке світло завжди навіювало йому думку прогуляти школу й цілий день провалятися на дивані: читати книжки, дивитися ігрові шоу по телевізору, а потім спати аж до вечора. Едді й Сюзанна спали, притулившись одне до одного, в одному спальнику. Юк не схотів ночувати на постелі, яку залишили для нього, і спав біля Джейка: скрутившись у клубок, поклавши пичку на ліву передню лапу. Хтось міг би подумати, що тваринка спить, але Джейк помітив проблиск золота з-поміж повік і зрозумів, що Юк за ним підглядає. Спальник стрільця був відкритий і порожній.

Хвилину-дві повагавшись, Джейк зрештою підвівся і вийшов надвір. Юк рушив слідом. Він м’яко і нечутно ступав по втоптаній землі, піднімаючись за Джейком вгору стежкою.

Два

Роланд мав змучений і нездоровий вигляд, але сидів навпочіпках, тож Джейк зрозумів: якщо стрільцеві вистачило для цього гнучкості, то, напевно, нічого страшного з ним не відбувалося. Він присів біля стрільця, звісивши руки між коліньми до землі. Роланд не промовив ні слова, тільки глянув на нього і знову перевів погляд на в’язницю, яку персонал називав Алгул Сьєнто, а самі в’язні іменували Девар-Тої. На горизонті й під ними уже помалу розвиднювалося. Сонце – електричне, атомне чи ще якесь – ще не світило.

Юк гепнувся біля Джейка і начебто заснув. Але Джейка важко було надурити.

– Хайл і веселого дня, – сказав Джейк, коли тиша стала занадто гнітючою.

Роланд кивнув.

– Весело почнеться, весело й мине. – Але вигляд у нього при цьому був такий веселий, як у похоронної процесії. Здавалося, той стрілець, що шалено танцював комалу в світлі смолоскипів у Кальї Брин Стерджис, уже тисячу років як лежав у могилі.

– Як ти, Роланде?

– Сісти навпочіпки можу.

– Еге ж, я бачу, але все-таки?

Роланд зиркнув на нього, потім сягнув рукою в кишеню і витяг кисета з тютюном.

– Почуваюся старим і повним попелу, як ти, напевно, знаєш. Куритимеш?

Джейк повагався, та потім кивнув.

– Цигарка буде коротка, – попередив Роланд. – У кошелі, який, на щастя, повернувся до мене, є чимало корисного, але тютюну небагато.

– Збережи для себе, якщо хочеш.

Роланд усміхнувся.

– Чоловік, не спроможний поділитися своєю звичкою, має од неї відмовитися. – Він розірвав навпіл якийсь листок, скрутив пару цигарок, дав одну Джейкові й запалив їх сірником, черкнувши об ніготь. Дим повис у прохолодному нерухомому повітрі Кан Стік-Тете, а потім став повільно здійматися вгору. Цигарка здалася Джейку гарячою, тютюн – міцним і залежаним, але жодного слова скарги не зірвалося з його уст. Бо йому подобалося. Він згадав, скільки разів давав собі слово не курити, як його батько, ніколи в житті не курити, – і отакої, сам започаткував звичку. За згодою, якщо й не зі схваленням, свого нового батька.

Роланд простягнув руку й торкнувся Джейкового лоба… лівої щоки… носа… підборіддя. Від останнього доторку стало трохи боляче.

– Прищі, – сказав стрілець. – Це від тутешнього повітря.

Він також підозрював, що висипка на обличчі в хлопчика пов’язана і зі сплеском негативних емоцій – через смерть панотця, – але говорити про це не став, щоб не засмутити Джейка ще більше.

– А в тебе їх нема, – завважив Джейк. – Шкіра чиста, як у немовляти. Щасливчик.

– Так, прищів нема, – кивнув Роланд і затягнувся цигаркою. Під ними в світанковій імлі лежало село. «Мирне село», – подумав Джейк. Та не так мирним воно здавалося, як просто мертвим. Він роздивився дві фігури, які звідси видавалися трохи більшими за цятки, що розміреною ходою йшли назустріч одна одній. Охоронці-г’юми патрулювали зовнішній периметр огорожі, здогадався Джейк. На якусь коротку мить вони злилися в одну цятку, і хлопчик навіть уявив собі їхню розмову, а потім знову розділилися. – Чиряки мене обминули, але стегно болить страшенно. Неначе вночі хтось його розкрив і наповнив товченим склом. Гарячим склом. Але це квіточки порівняно з оцим. – Він торкнувся голови. – Таке враження, що череп луснув.

– Ти справді думаєш, що відчуваєш травми Стівена Кінга?

Замість відповісти словами Роланд склав великий палець і мізинець правої руки в коло і поклав на нього вказівний палець лівої. Той жест означав: я кажу тобі правду.

– Паскудно, – сказав Джейк. – І йому, і тобі.

– Може, так, а може, й ні. Ти сам подумай, Джейку, добре подумай. Відчувати біль можуть лише живі. Те, що я зараз переживаю, може означати, що Кінг не загине одразу. А отже, його легше буде врятувати.

Джейк подумав, що це може означати, що Кінг якийсь час пролежить на узбіччі в напівсвідомій агонії, а тоді помре, але йому не хотілося це казати. Нехай Роланд тішиться надією. Але було ще дещо, і це тривожило Джейка набагато більше, не давало йому спокою.

– Роланде, я можу поговорити з тобою дан-дін?

Стрілець кивнув.

– Якщо бажаєш.

Джейк зібрав докупи всю свою мужність.

– Чому ти зараз такий сердитий? Нащо ти сердишся? Чи на кого? – Він помовчав. – Не на мене?

Роландові брови поповзли вгору, і він розреготався.

– Не на тебе, Джейку. Анітрохи. Та ніколи в житті.

На радощах Джейк зашарівся.

– Вічно забуваю, який ти сильний у доторку. З тебе вийшов би чудовий Руйнач.

То була не відповідь, але Джейк вирішив не загострювати на цьому уваги. А від думки про те, щоб самому стати Руйначем, мало не здригнувся.

– А хіба ти сам не знаєш? – спитав Роланд. – Якщо вже ти зрозумів, що я, як сказав би Едді, злий як чорт, то хіба тобі так важко дізнатися причину?

– Я міг би, але то було б неввічливо. – То була правда, але не вся. Джейк невиразно пам’ятав біблійну історію про те, як Ной напився на ковчезі, поки перечікував із синами потоп. Один із синів прийшов і побачив, що його старий спить п’яний на ліжку, і насміявся з нього. За це Бог його прокляв. Зазирати в Роландові думки було, звісно, не те саме, що дивитися і реготати з нього п’яного, але майже.

– Ти хороший хлопець, – сказав Роланд. – Хороший і добрий. – Попри відсторонений стрільців тон, Джейк мало не помер від щастя. Аж раптом десь позаду них, угорі, прозвучало лунке КЛАЦ! і враз на Девар-Тої полилося сяйво спецефектового сонця. А за мить до них долинули слабкі звуки музики: «Гей, Джуд» в обробці для ліфтів і супермаркетів. Унизу настав час прокидатися і співати. Для Руйначів починався новий день. Хоча, як здогадувався Джейк, навіть уночі руйнування там не припинялося ні на мить.

– Пограймо з тобою в гру, – запропонував Роланд. – Ти спробуєш залізти до мене в голову і дізнатися, на кого я серджуся. А я, своєю чергою, спробую тобі завадити.

Джейк трохи змінив позу.

– Роланде, по-моєму, ця гра не така вже й весела.

– А я б усе одно зіграв проти тебе.

– Ну, якщо тобі так хочеться, то можемо.

Джейк заплющив очі й викликав у пам’яті змучене поросле щетиною обличчя Роланда. Його блискучі сині очі. Між тих очей, трохи вище, він уявив двері – маленькі, з латунною ручкою, – і спробував їх відчинити. Спершу ручка навіть трохи повернулася, але потім застигла. Джейк натиснув сильніше. І знову ручка почалася повертатися, та завмерла. Джейк розплющив очі й побачив, що на лобі в Роланда проступили дрібні краплі поту.

– Це тупо. В тебе лише сильніше розболиться голова.

– Про це не думай. Роби все, що можеш.

«Радше не можу», – подумав Джейк. Але якщо їм обов’язково було грати в цю гру, він не комизитиметься. Він знову заплющив очі й ще раз побачив між Роландових густих брів маленькі двері. Тепер він сильніше і наполегливіше взявся до справи. Відчувалося, що це трохи схоже на армрестлінг. Ще мить – і ручка повернулася, і відчинилися двері. Роланд застогнав, та потім болісно розсміявся.

– З мене годі, – сказав він. – Боги милосердні, який же ти сильний!

Але Джейк пропустив ці слова повз вуха. Він розплющив очі.

– Письменник? Кінг? На нього ти сердишся? Чому?

Роланд зітхнув і викинув недопалок цигарки, який ще димів. Джейк зі своїм вже розправився.

– Бо через нього в нас тепер дві роботи, тоді як могла б бути одна. І винен у тому, що ми змушені робити другу, сей Кінг. Він знав, що має робити, і здогадуюся, в глибині душі знав і те, що це його вбереже від смерті. Але він злякався. І втомлений був. – Роланд презирливо скривився. – Тепер нам доведеться голими руками загрібати замість нього жар. І чималим для нас коштом.

– Ти сердишся на нього, бо він боїться? Але… – Джейк насупився. – Чом би йому й не боятися? Він же лише письменник. Вигадник, а не стрілець.

– Це я розумію, – відказав Роланд. – Але сумніваюся, Джейку, що йому завадив страх, точніше, що страх був єдиною перешкодою. До всього, він ще й ледачий. Я відчув це, коли з ним познайомився. Думаю, Едді теж це зрозумів. Робота, для якої він був створений, настрашила його, отож він сказав собі: «Так, а знайду-но я собі щось простіше, приємніше і приступніше моїм здібностям. А в разі чого про мене подбають. Змушені будуть про мене подбати». От нам і клопіт на голову.

– А він тобі не сподобався.

– Так, – кивнув Роланд. – Анітрохи. І довіряти йому я не можу. Я вже зустрічався з писаками, Джейку, вони всі більш-менш з одного тіста ліплені. Бояться життя, от і вигадують різні байки.

– Ти справді так думаєш? – Ці слова засмутили Джейка, але зерно істини в них він побачив.

– Так. Але… – Він знизав плечима. «Як є, так уже є», – промовляв той жест.

«Ка-шюм», – подумав Джейк. Якщо їхній ка-тет розпадеться з вини Кінга… То що? Помститися йому? Думка, гідна стрільця. І безглузда – те саме, що мститися Богу.

– Але що вдієш, – закінчив за нього Джейк.

– Еге ж. Хоча дати гарного копняка йому під боягузливий ледачий зад я б не відмовився.

Джейк розреготався, стрілець усміхнувся і собі. Потім підвівся, кривлячись від болю і впираючись руками в праве стегно.

– Холера, – прогарчав.

– Дуже болить?

– Не зважай на мої болі й нарікання. Ходімо, я покажу тобі щось набагато цікавіше.

Трохи накульгуючи, Роланд підвів Джейка до того місця, де стежка оббігала схил маленької гори і, ймовірно, вела до верхівки. Тут стрілець спробував сісти навпочіпки, але скривився від болю і натомість став на одне коліно. Правою рукою показав на щось на землі.

– Що ти бачиш?

Джейк теж опустився на коліно. Земля тут була всипана дрібним камінням і уламками скелі. Подекуди камінці було перевернуто і в осипаній породі видніли сліди. Трохи далі від того місця, де вони пліч-о-пліч уклякли, ріс мескітовий (як здавалося Джейку) кущ, і дві його гілки було зламано. Хлопець нахилився і відчув тонкий гострий запах соку. Він знову пильно подивився на сліди. Було їх декілька, вузьких і не надто глибоких. У тому, що їх залишила не людина (і не пустельний собака), сумніватися не доводилося.

– Ти знаєш, кому вони належать? – спитав Джейк. – Якщо знаєш, просто скажи – з армрестлінгом я вже пас.

Роланд усміхнувся.

– Простеж їх трохи далі. Побачимо, який ти слідопит.

Нахилившись уперед, наче в нього болів живіт, Джейк повільно пішов уздовж слідів. Заглибини губилися за валуном. На камені лежав шар пилюки, а в ній видніли подряпини – наче щось тернулося дорогою об валун.

І залишило дві шорсткі чорні волосини.

Джейк узяв одну й одразу ж, здригнувшись від огиди, здмухнув її з пальців. Жоден його рух не уник пильного ока Роланда.

– У тебе такий вигляд, наче ти привида побачив.

– Це кошмар! – Джейк не зміг впоратися з тремтінням голосу. – Господи, що то було? Що за нами стежило?

– Той, кого Мія назвала Мордредом. – Голос Роланда звучав рівно, але Джейк ледве примусив себе подивитися йому у вічі – таким холодним був погляд стрільця. – Дитина, яку, за її словами, зачато від мене.

– Він був тут? Вночі?

Роланд кивнув.

– Підслуховував… – Закінчити речення Джейк не зміг.

Зате Роланд зміг.

– Підслуховував, як ми балакали й планували подальші дії. І Тедову розповідь теж чув.

– Але ти цього не знаєш напевне. Ці сліди міг залишити хто завгодно. – Та тепер, після розповіді Сюзанни, лапи монстра-павука були єдиним, що спадало Джейкові на думку при погляді на сліди.

– Пройди трохи далі, – порадив Роланд.

Джейк здійняв дашком брови, і стрілець кивнув. Віяв вітер, доносив до них музику, яку крутили в тюремному поселенні (Джейкові здалося, що зараз звучала пісня «Міст над буремними водами»),[66]66
  Пісня з однойменного альбому дуету Пола Саймона й Арта Ґарфункеля.


[Закрыть] а ще – далекий гуркіт грому, схожий на перекочування кісток.

– Що…

– Іди, – наказав Роланд, кивком показуючи на камінці, якими була засипана стежка на схилі.

Джейк послухався, бо зрозумів, що це черговий урок – з Роландом ти завжди був у школі. Навіть у тіні смерті можна було почерпнути якийсь урок.

З іншого боку валуна стежка якихось тридцять ярдів вела прямо, а тоді знову зникала з поля зору. І на цьому прямому відрізку сліди були дуже чіткі. З одного боку три, з іншого – чотири відбитки.

– Вона казала, що відстрелила йому одну лапу, – промовив Джейк.

– Казала.

Джейк спробував намалювати собі образ семилапого павука завбільшки з людське немовля, але не зміг. У нього виникла підозра, що йому просто не хотілося уявляти цю картину.

За наступним поворотом на стежині лежав висушений труп. Джейк не сумнівався, що йому розпороли черево, але сказати щось напевне було важко. Не було ні нутрощів, ні крові, ні мух, що кружляли б над рештками. Лише грудка чогось брудного й висхлого, що віддалено (дуже віддалено) нагадувало собаку.

Підійшов Юк. Понюхав рештки, задер лапу і помочився. Потім зайняв своє місце біля Джейкової ноги з таким виглядом, наче виконав важливу справу.

– Це була вечеря нашого гостя, – сказав Роланд.

Джейк роззирнувся навколо.

– Він і зараз на нас дивиться? Як думаєш?

– Я думаю, хлопчикам, які ростуть, потрібно відпочивати.

Джейк відчув, як щось неприємно кольнуло в душі, але він не став дошуковуватися, що то за відчуття, просто відкинув його. Ревнощі? Та яке там! Як він міг ревнувати до істоти, яка почала життя з того, що зжерла свою матір? Так, він був кревний родич Роланда – його справжній син, якщо вже бути точним, – але волею випадку, не більше.

Адже так?

Джейк усвідомив, що Роланд пильно на нього дивиться, і під цим поглядом йому стало незатишно.

– Про що задумався?

– Та пусте, – відповів Джейк. – Просто цікаво, де він міг залягти.

– Важко сказати. Лише на цьому схилі, напевно, близько сотні нір. Ходімо.

Роланд повів його зворотним шляхом за валун, на якому Джейк знайшов шорсткі чорні волосини, і заходився методично стирати ногою сліди, що їх зоставив Мордред.

– Навіщо це? – запитав Джейк, трохи різкіше, ніж йому хотілося.

– Едді й Сюзанні не треба про нього знати, – відповів стрілець. – Він хоче лише спостерігати, а не втручатися в наші справи. Принаймні поки що.

«А звідки ти знаєш?» – хотів було спитати Джейк, але знову дав про себе знати той укол (те відчуття, що аж ніяк не могло бути ревнощами), і він передумав. Нехай Роланд собі думає, що хоче. А він, Джейк, тим часом буде насторожі. І якщо Мордред буде настільки дурний, що покажеться…

– Найбільше мене непокоїть Сюзанна, – сказав Роланд. – Саме її присутність «дитятка» може вивести з рівноваги. І йому найлегше буде прочитати її думки.

– Бо вона його мати, – уточнив Джейк.

– Так, між ними є зв’язок. Я можу розраховувати на те, що ти триматимеш рота на замку?

– Авжеж.

– І спробуєш виставити захист для своїх думок? Це теж важливо.

– Я спробую, але… – Джейк стенув плечима, наче кажучи, що він не знає, як це робиться.

– Добре, – кивнув Роланд. – Я робитиму те саме.

Повіяв вітер. На зміну «Мосту над буремними водами» прийшла пісня «Бітлів» (у цьому Джейк був впевнений на всі сто), приспів якої закінчувався на «біп-біп-мм-біп-біп, йе!» Невже в цих заметених порохом напівмертвих містечках між Ґілеадом і Меджисом її знали? Невже в цих містечках були свої Шеби, які грали на своїх розладнаних піаніно «Веди мою машину», поки слабшали Промені, клей, на якому трималися світи, розтягувався, і самі світи провисали?

Він рвучко труснув головою, відганяючи від себе ці думки. Роланд все ще дивився на нього, і Джейк відчув спалах роздратування (що йому було геть не властиво).

– Я мовчатиму, Роланде, і намагатимусь тримати свої думки при собі. За мене не турбуйся.

– Я й не турбуюся, – сказав стрілець, і Джейку довелося придушити спокусу – йому кортіло зазирнути в голову свого діна і дізнатися, чи правда це. Він досі вважав, що підглядати не можна, і не лише тому, що це неввічливо. Недовіра була кислотою, що роз’їдала стосунки. Їхній ка-тет і без того був крихкий, а попереду в них було багато роботи.

– Добре, – сказав він. – Це добре.

– Обре, – погодився Юк дружнім тоном, наче казав: «Тоді вирішено», і обидва мимоволі всміхнулися.

– Ми знаємо про його присутність, – сказав Роланд, – а він, швидше за все, про нашу обізнаність не підозрює. За цих обставин кращого годі й сподіватися.

Джейк кивнув. Йому вже трохи відлягло від серця.

Коли вони підходили до печери, до входу своїм звичним швидким поповзом наблизилася Сюзанна. Понюхала повітря і скривилася. А потім помітила їх, і гримаса поступилася місцем усмішці.

– Бачу красенів-мужчин! І давно ви, хлопці, повставали?

– Зовсім недавно, – відповів Роланд.

– І як ти почуваєшся?

– Добре, – сказав стрілець. – Прокинувся з головним болем, але все минулося.

– Правда? – недовірливо подивився на нього Джейк.

Роланд кивнув і стиснув хлопчику плече.

Сюзанна спитала, чи не зголодніли вони. Роланд кивнув, і Джейк також.

– Тоді заходьте, – сказала вона. – Побачимо, що тут є пожувати.

Три

Сюзанна знайшла яєчний порошок і бляшанки консервованої яловичини. Едді розкопав відкривачку і маленький газовий гриль-хібачі. Трохи пововтузившись, він спромігся нарешті його розпалити і навіть не дуже перелякався, коли гриль до нього заговорив.

– Здрастуйте! Я на три чверті заповнений скрапленим газом «Ґемрі», який можна придбати у «Вол-Март», «Барнабіз» та інших чудових крамницях! Обираючи «Ґемрі», ви обираєте якість! Темно тут, чи не так? Чи можу я допомогти вам рецептом чи підказати час для приготування?

– Ти допоможеш мені, якщо заткнешся, – сказав Едді, і гриль більше не озивався. Едді навіть замислився, чи, бува, не образив його, потім ще глибше замислився, що слід було б укоротити собі віку й позбавити світ своєї проблемної особи.

Роланд відкрив чотири банки консервованих персиків, понюхав і схвально кивнув.

– По-моєму, нормальні, – сказав він. – Запах приємний.

Коли вони вже закінчували снідати, повітря перед печерою замерехтіло, і за мить нізвідки з’явилися Тед Бротіґен, Дінкі Ерншо і Шимі Руїс. За ними, скулений і дуже зляканий, у пошарпаному вицвілому комбінезоні, ховався Род, якого просив привести Роланд.

– Заходьте, поснідайте з нами, – світським тоном запросив стрілець, ніби перед ним щодня вигулькувала четвірка телепортів. – Їжі вистачить на всіх.

– Напевно, ми відмовимося, – сказав Дінкі. – У нас мало ч…

Та не встиг він закінчити, як коліна Шимі підігнулися і він упав біля входу в печеру. Його очі закотилися під лоба, на потрісканих губах з’явилася тонка плівка піни. Шимі забився в судомах, ноги безцільно молотили повітря, викреслюючи гумовими мокасинами лінії в скелі.

Розділ X
ОСТАННЯ РОЗМОВА
(СОН ШИМІ)

Один

Поміркувавши трохи, Сюзанна вирішила, що подальші події навряд чи можна назвати шарварком, бо для цього потрібна дюжина людей щонайменше, а їх було лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Рода, а не рахувати його ніяк не можна було, бо найбільший гамір створював він. Побачивши Роланда, він упав на коліна, здійняв руки над головою (достоту як рефері, який сигналив про вдалий кидок, що приніс додаткові очки) і заходився швидко-швидко бити поклони – в буквальному значенні чолом, бо кожен уклін супроводжувався ударом об землю. Водночас він щось белькотів, чи то пак верещав своєю дивною мовою з багатьма голосними. І за час усієї цієї гімнастики він ні на мить не відводив очей від Роланда. Сюзанна майже не сумнівалася, що стрільцеві зараз поклоняються, наче якомусь богові.

Тед також упав навколішки, але через Шимі. Старий охопив його голову своїми руками, щоб вона не шарпалася, бо давній знайомий Роланда з часів Меджису вже встиг порізати щоку об гострий уламок скелі, й поріз цей виявився небезпечно близько до лівого ока Шимі. Тепер з його рота полилася тонка цівка крові: потекла вгору його помірно щетинистою щокою.

– Дайте мені щось закласти йому до рота! – закричав Тед. – Хто-небудь, допоможіть! Отямтеся! Він язика собі відкусить, чорт забирай!

Біля відкритого ящика зі сничами досі стояла, притулена, дерев’яна кришка. Роланд розбив її об підняте коліно (Сюзанна спостерегла, що сухий крутій у стегні йому не завадив). Жінка на льоту піймала уламок дошки й розвернулася до Шимі. Ставати навколішки їй не було потреби – вона вже й так була на колінах. Один кінець деревинки був увесь у гострих скабках. За цей край вона взялася рукою, а інший вклала Шимі до рота. Він так сильно прикусив його, що аж хруснуло.

А Род тим часом тільки те й робив, що волав пронизливо, майже фальцетом. З усього вереску вона зуміла розібрати лише кілька слів: хайл, Роланд, Ґілеад і Ельд.

– Хто-небудь, заткніть йому пельку! – закричав Дінкі, і до всезагального вереску долучився з гавкотом Юк.

– Не зважай на Рода, тримай Шимі ноги! – відрізав Тед. – Треба його знерухомити!

Дінкі теж опустився на коліна і вхопив Шимі за ноги: одна тепер була боса, на другій ще тримався сміховинний гумовий мокасин.

– Юку, цить! – шикнув Джейк, і тваринка послухалася. Але пози не змінила: лапи широко розставлені, живіт майже притискався до землі, шерсть настільки розпушилася, що Юк, здавалося, збільшився в розмірах удвічі.

Роланд припав до землі біля голови Шимі, спираючись ліктями на гостре скелля, і забурмотів йому щось на вухо. З його слів Сюзанна розчула дуже мало – заважав своїм вереском Род, але розібрала «Вілл Деаборн», і «Все добре», і начебто «Відпочивай».

Хай що сказав йому Роланд, слова, здавалося, подіяли. Вона побачила, як Дінкі трохи відпускає ноги колишнього прислужника корчми, але залишається насторожі, готовий будь-якої миті стиснути їх, якщо Шимі знову засмикається. М’язи рота Шимі теж розслабилися, і зуби розімкнулися. Шмат дерева, настромлений на його верхні різці, наче завис у повітрі. Сюзанна обережно зняла його й зачудовано подивилася на закривавлені дірки, що лишилися в м’якому дереві, деякі з них завглибшки півтора дюйма. Язик Шимі вивалився з рота і звисав набік, нагадуючи їй Юка на відпочинку, коли той спав на спині, розкинувши лапи на всі боки компаса.

Гамір влігся. Тепер лише Род бубонів швидко-швидко, як ведучий аукціону, та ще Юк тихо гарчав, стоячи в захисній позі біля Джейка й дивлячись на новоприбулого звуженими очима.

– Закрий рота і не шарпайся, – сказав Роланд Роду і додав кілька слів іншою мовою.

Род завмер на півдорозі до чергового удару лобом. Не опускаючи задертих догори рук, витріщився на Роланда. Едді помітив, що замість половини носа у нього був велетенський чиряк, червоний, наче стигла полуниця. Род затулив очі коростявими брудними долонями, неначе від стрільця линуло нестерпно сліпуче світло, і впав на бік. Підтягнув ноги до грудей і лунко при цьому перднув.

– Голос народу, – пожартував Едді, і Сюзанна розсміялася. Після цього знову запала тиша, яку переривали хіба що завивання вітру знадвору, ледь чутна мелодія з Девар-Тої та далекий гуркіт грому, те перекочування кісток.

Минуло п’ять хвилин, і Шимі розплющив очі, сів і роззирнувся навколо з приголомшеним виглядом людини, яка не розуміє, де знаходиться, як сюди потрапила і чому. Потім його погляд натрапив на Роланда, і нещасне змучене обличчя просвітліло від усмішки.

Роланд відповів усміхом і простягнув руки.

– Ти підійдеш до мене, Шимі? Якщо ні, то я сам тебе обійму.

Шимі навкарачки підповз до Роланда (темне брудне волосся спадало йому на очі) й поклав голову стрільцеві на плече. Сюзанна відчула, як очі пощипує від сліз, і відвела погляд.

Два

Невдовзі Шимі сидів, притулившись спиною до стіни печери. За подушку для голови й спини йому правив дбайливо підкладений чохол із «прогулянкового трайка Сюзі». Едді запропонував йому содову, але Тед сказав, що краще дати йому води. Першу пляшку «пер’є» Шимі вихлебтав за одним заходом і тепер посьорбував другу. Всі решта пили розчинну каву, за винятком Теда: він цмулив «нозз-а-лу» з бляшанки.

– Не знаю, як ти це п’єш, – чесно зізнався Едді.

– «У кожного свій смак», сказала стара служниця, цілуючи корову, – відповів Тед.

І лише Дитя Родерика не смакувало жодного напою. Воно так і лежало там, де впало, – біля входу до печери, затуляючи очі руками. І легенько тремтіло.

Тед оглянув Шимі між першою й другою пляшкою води: виміряв йому пульс, зазирнув до рота, помацав череп, чи нема забитих місць. Щоразу він питав, чи не боляче, і щоразу Шимі урочисто хитав головою, не зводячи очей з Роланда. Промацавши всі ребра («Лоскотно, сей, дуже», – засміявся Шимі), Тед проголосив його здоровим, як бик.

Едді, якому було добре видно обличчя й очі Шимі в світлі газового ліхтаря, подумав, що це насправді величезна брехня.

Сюзанна готувала нову порцію яєць із порошку та яловичини. (Гриль знову подав голос: «Добавка, ге?» – спитав він підбадьорливо і схвально.)

– Вийдемо на хвилинку, поки Сьюз готує хавчик? – запропонував Едді Дінкі Ерншо, зустрівшись із ним поглядом.

Дінкі зиркнув на Теда, і той кивнув. Перевів погляд на Едді.

– Ходімо, якщо хочеш. Сьогодні вранці у нас трохи більше часу, але це не означає, що його можна марнувати.

– Я розумію, – сказав Едді.

Три

Вітер зміцнів, але замість освіжити повітря, приніс ще гірший сморід. Колись, ще в школі, Едді їздив з класом на екскурсію на нафтоочисний завод у Нью-Джерсі й досі вважав, що гіршого запаху, ніж там, він не нюхав за все своє життя. Двох дівчат і трьох хлопців з його класу тоді знудило. А їхній екскурсовод лише добродушно розсміявся і сказав: «Пам’ятайте, що так пахнуть гроші. Це допомагає». Можливо, «Нафта й бензин Перта» досі очолювали його хіт-парад смердючок усіх часів, але тільки тому, що тутешній сморід ще не проявив себе на повну силу. А до речі, що в назві «Нафта й бензин Перта» видалося йому знайомим? Він не міг збагнути, та й, напевно, це не мало значення, але дивно, як усе повертається в цьому світі. Ні, «повертається» – не зовсім відповідне слово, чи не так?

– Відлунює, – пробурмотів Едді. – Оце вже точніше.

– Що, вибач? – перепитав Дінкі. Вони вийшли на стежку і дивилися вниз, на будівлі з блакитними дахами вдалині, і плутанину вагонів, і казкове маленьке село. Казкове, поки не згадаєш, що оточене воно потрійним дротом і через один виток пропущено електричний струм, який може вбити людину, яка до нього торкнеться.

– Пусте, – відмахнувся Едді. – Що це смердить, не знаєш?

Дінкі похитав головою, але показав рукою кудись за тюремне селище – у напрямку, що міг бути південним чи східним.

– Знаю лише, що там щось отруйне, – сказав він. – Якось я запитав у Фінлі, то він сказав, що там були заводи. Виробництво «Позитроніки». Знайома назва?

– Так. А хто такий Фінлі?

– Фінлі О’Теґо. Начальник безпеки. Права рука Прентиса. Його ще називають Горностаєм. Тахін. Хай би що ти планував, спершу треба погодити з ним. А вже він тобі влаштує солодке життя. Побачити, як він валяється мертвий на землі, – ото було б для мене всенародне свято. До речі, моє справжнє ім’я – Річард Ерншо. Збіса приємно познайомитися.

Едді потиснув простягнуту руку.

– Я Едді Дін. Тут, на заході від Пекоса,[67]67
  Пекос – містечко в штаті Техас, розташоване в долині річки Пекос, неподалік від кордону з Мексикою. Асоціюється з Диким Заходом. Саме в Пекосі відбувається дія багатьох ковбойських фільмів.


[Закрыть] мене знають як Едді з Нью-Йорка. Жінку звуть Сюзанна. Вона моя дружина.

Дінкі кивнув.

– Ага. А хлопець – Джейк. Теж з Нью-Йорка.

– Так, Джейк Чемберз. Слухай, Річ…

– Дякую за спробу, – всміхаючись, перебив він, – але надто довго я був Дінкі, щоб зараз щось міняти. Але могло бути й гірше. Якийсь час я працював у супермаркеті «Суперсейвер», то там був хлопець, який мав двадцять з чимось років, і його називали Джей-Джей-херовий-ді-джей. Його так називатимуть навіть тоді, коли йому стукне вісімдесят і він ходитиме з катетером.

– Ми до вісімдесяти не доживемо, – сказав Едді, – якщо не будемо хоробрими, добрими і нам не поталанить. Ні в цьому, ні в якомусь іншому світі.

Дінкі здивувався, потім спохмурнів.

– Твоя правда.

– Той хлопець, якого Роланд знає давно, має поганий вигляд, – сказав Едді. – Ти бачив його очі?

Спохмурнівши ще більше, Дінкі кивнув.

– По-моєму, ті маленькі криваві цятки в білках називаються петехії. Щось таке. – Потім, наче вибачаючись (що здалося Едді доволі дивним, зважаючи на обставини), додав: – Не знаю, чи правильно я назвав.

– Та як не назви, нічого доброго в цьому нема. І те, що його отак скрутило в корчах…

– Не надто приємні слова ти дібрав, – зауважив Дінкі.

Але Едді було посрати на слова.

– З ним таке вже траплялося?

Дінкі відвів погляд і втупився в свої ноги. Для Едді то була достатньо промовиста відповідь.

– Скільки разів? – Едді сподівався, що голос не видав усієї глибини його жаху. У білках очей Шимі було стільки кривавих цяточок, що вони мали такий вигляд, ніби хтось засипав їх паприкою. Не кажучи вже про більші крововиливи в куточках очей.

Не підводячи на нього очей, Дінкі підняв чотири пальці.

– Чотири?

– Угу. – Дінкі досі вивчав свої саморобні мокасини. – Починаючи з того дня, коли він відправив Теда в Коннектикут тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Неначе від того в нього всередині щось розірвалося. – Він подивився на Едді й спробував усміхнутися. – Але вчора, коли ми втрьох поверталися в Девар, він не зомлів.

– Виправ мене, якщо я скажу щось неправильно. У тій тюрмі внизу вам прощають усі гріхи, крім одного, смертного: телепортації.

Дінкі замислився. Для тахінів і кан-тої правила були не настільки ліберальні: їх могли відправити у вигнання чи піддати лоботомії за найрізноманітніші провинності, в тому числі недбальство, знущання з Руйначів чи за відверту жорстокість, яку вони іноді проявляли. Одного разу (як йому розповідали) Руйнача згвалтував ниций. Потім, за словами людей, він виправдовувався перед останнім начальником, що буцімто це була одна з умов його перетворення – уві сні йому явився сам Багряний Король і наказав так вчинити. За це кан-тої прирекли на смерть. Всіх Руйначів покликали на страту (один постріл у голову), що відбулася посеред Головної вулиці Плезантвіля.

Дінкі переказав Едді цю історію і додав, що так, принаймні для в’язнів телепортація була єдиним смертним гріхом. Наскільки йому було відомо.

– А Шимі – ваш телепорт, – вів далі Едді. – Ви, хлопці, допомагаєте йому… кажучи словами Тедстера, полегшуєте… і прикриваєте, якимось чином змінюючи показання приладів…

– Вони навіть не здогадуються, як легко насправді бавитися з їхньою телеметрією, – мало не сміючись, сказав Дінкі. – Уявляю, в якому б шоці вони були! Найважче – не вивести з ладу всю їхню машинерію.