Текст книги "Темна вежа. Темна вежа VII"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 51 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

А якщо Роланд і його ка-тет виграють партію? Виграють і підуть далі, до Вежі? Мордред не надто в це вірить, бо він дивним чином теж належить до їхнього ка-тету, він ділить з ними кхеф і відчуває все, що переживають вони. Він відчуває, що над ними нависла загроза втратити єдність.

«Ка-шюм!» – думає Мордред і всміхається. У пустельного собаки ще залишилося одне око. Павук проводить по ньому чорною волохатою лапою, а відтак видирає з очниці. І їсть, як виноградину. Потім знову звертає погляд до того місця, де крізь ковдру, якою Роланд завісив вхід у печеру, просочується біле світло від газових ліхтарів.

Чи може він підійти ближче? Досить близько, щоб послухати?

Мордред не бачить для цього перешкод. Особливо зараз, коли здійнявся вітер, який приглушує звуки його кроків. Захоплива думка.

Він дріботить кам’янистим схилом униз до розсіяного світла, до бурмотіння голосу з касети і думок тих, хто його слухає: його братів, його сестри-матері, улюбленця-шалапута, а понад усе – Великого Білого Ка-Таточка.

Мордред підбирається якомога ближче, наскільки стає відваги, і затихає у холодній вітряній темряві. Нещасний, він впивається своїм нещастям і снує мрії самотнього й покинутого. У печері, за ковдрою, горить світло. Нехай буде їм світло, якщо вони так хочуть, поки що нехай буде світло. Але врешті-решт він, Мордред, візьме реванш. І в темряві отримає насолоду.

Розділ VIII
ЗАПИСКИ З ПРЯНИЧНОЇ ХАТКИ

Один

Едді обвів друзів поглядом. Джейк і Роланд сиділи на спальниках, які залишив для них Тед. Юк скрутився у Джейка біля ніг. Сюзанна зручно вмостилася на сидінні свого «прогулянкового трайка». Едді задоволено кивнув і натиснув на кнопку PLAY на магнітофоні. Бобіни закрутилися… звучала тиша… крутилися далі… і знову тиша… а потім, прочистивши горло, Тед Бротіґен заговорив. Вони слухали більш ніж чотири години, Едді почергово міняв касети, які закінчилися, не дбаючи про те, щоб їх перемотати.

Ніхто не пропонував зробити перерву, а надто Роланд – той мовчки зачудовано слухав, навіть коли в стегні знову запульсував біль. Тепер стрілець розумів набагато більше і знав, що в них є реальна можливість зупинити події, що відбувалися в поселенні внизу. Але знання лякало його, бо шанси в них були дуже незначні. Відчуття ка-шюм це розпрозорило. І людина не могла повною мірою осягнути, які ставки в цій грі, поки перед очима в неї не з’явилася богиня в білому вбранні, сука-богиня, що оголювала свою гарненьку руку, коли помахом підкликала його до себе: Іди до мене, біжи до мене. Так, це можливо, ти можеш досягти своєї мети, можеш перемогти, просто біжи до мене, всім своїм серцем мені довірся. А якщо я його розіб’ю? Якщо хтось із вас не добіжить, упаде в яму коф-фа (яку ви з друзями називаєте пеклом)? Вам же гірше.

Так, якщо хтось із них упаде в коф-фа і згорить, коли до фонтанів буде зовсім близько, їм же гірше. А сука в білому вбранні? Та вона лише візьме руки в боки, закине голову назад і реготатиме до кінця світу. Отже, багато тепер залежало від чоловіка, чий змучений сухий голос заповнював печеру. Сама Темна вежа залежала від нього, бо Бротіґен володів дивовижною силою.

Та дивно було, що те саме можна було сказати про Шимі.

Два

– Перевірка, раз-раз… раз-раз… перевірка. Це Тед Стівенс Бротіґен, перевірка…

Коротка пауза. Крутилися бобіни, одна з плівкою, друга вже заповнювалася.

– Гаразд, добре. Чудово, якщо вже на те. Я не знав, чи працюватиме ця штука, особливо тут. Але, здається, все в порядку. Я підготувався до цього, намагаючись уявити, як ви вчотирьох… уп’ятьох із хлопчиковим пухнастим другом… слухаєте мене, бо візуалізація завжди здавалася мені відмінною технікою підготовки до різного роду презентацій. На жаль, у цьому випадку не подіяло. Шимі може подумки надсилати мені дуже виразні картинки, просто блискучі, але з усіх вас він бачив на власні очі лише Роланда, та й то ще в часи падіння Ґілеаду, коли вони обидва були дуже молоді. З усією повагою, друзі, але я підозрюю, що в Роланді, який прямує зараз до Краю Грому, навряд чи багато лишилося від того юнака, якого так обожнював мій друг Шимі.

…Де ти, Роланде? У штаті Мен, шукаєш письменника? Того, який у певному сенсі створив і мене? У Нью-Йорку, шукаєш жінку Едді? Хоч хтось із вас живий взагалі? Я знаю, що ваші шанси дістатися Краю Грому невеликі. Ка притягує вас до Девар-Тої, але вашому тету всіляко протистоїть дуже потужна сила, анти-ка, спрямовувана тим, кого ви називаєте Багряним Королем. Та все одно…

То Емілі Дікінсон сказала, що надія – істота в пір’ї? Я вже не пам’ятаю. Я вже дуже багато чого не можу пригадати, але як боротися, ще не забув. Може, це й на краще. Сподіваюся, що це на краще.

Леді та джентльмени, ви ще не замислювалися над тим, де я записую ці касети?

Їм це й на думку не спадало. Вони просто сиділи, загіпнотизовані сухуватим голосом Бротіґена, і передавали по колу пляшку «пер’є» і бляшанку з галетним печивом.

– Я розкажу вам, – вів далі Бротіґен. – Частково тому, що трьом із вас, вихідцям з Америки, це видасться кумедним, але ще й тому, що вам це може знадобитися, коли складатимете план знищення того, що відбувається в Алгул Сьєнто.

…Я сиджу зараз у кріслі, зробленому з суцільної брили шоколаду. Сидіння в ньому з великого блакитного суфле-маршмелоу, і скажу я вам, що ті надувні матраци, які ми збираємось вам залишити, анітрохи не зручніші. Ви б сказали, що до такого сидіння прилипнути можна, але це не так. Стіни цієї кімнати, та й кухні, яку видно крізь арку з круглого льодяника ліворуч, зроблені з зелених, жовтих і червоних льодяників. Лизнеш зелений – на смак наче лайм. Лизнеш червоний – малина. Хоча смак… в усіх значеннях цього слизького слова… дуже мало залежить від вибору Шимі, як мені здається. Просто в нього дитяча любов до соковитих кольорів.

Роланд кивнув і злегка всміхнувся.

– Хоча, зізнаюся вам, – сухо сказав голос із магнітофона, – я був би радий, аби хоч одна кімната була в стриманіших барвах. Наприклад, у синіх. А ще ліпше – в якихось темних.

До речі, про темні кольори. Сходи тут також шоколадні. Поруччя – з льодяників у формі паличок. Однак не можна сказати «сходи ведуть на другий поверх», бо другого поверху тут нема. У вікно видно машини, підозріло схожі на цукерки, а сама дорога, здається, з лакриці. Але якщо відчинити двері й ступити кілька кроків, то опиняєшся там, звідки прийшов. У місці, яке за браком кращої назви ми звемо «реальним світом».

Пряничну хатку – так ми її називаємо, бо тут усередині завжди пахне теплими пряниками щойно з духовки, – створив не лише Шимі. Чимала заслуга належить і Дінкі. Дінкі оселили в гуртожитку Корбет-Холу, і якось уночі він почув, як Шимі плаче перед сном. Багато людей у такому випадку просто проминули б від гріха подалі, і я розумію, що нема в світі людини, менше схожої на доброго самарянина, ніж Дінкі Ерншо, але замість проминути, він постукався в двері кімнати Шимі й спитав, чи можна зайти.

Зараз, якби його запитати, Дінкі відповів би, що нічого в цьому такого. «Я був новачком, я був самотнім, і мені хотілося з кимось потоваришувати, – скаже він. – А що він так голосив, то я подумав, що йому теж потрібен друг». Неначе то була найприродніша річ у світі. Можливо, в багатьох місцях це відповідає дійсності, та не в Алгул Сьєнто. І як на мене, то саме це ви маєте зрозуміти передовсім, якщо хочете зрозуміти нас. Тому вибачте, що я так багато приділяю цьому уваги.

Деякі з охоронців-г’юмів називають нас морками, як прибульця в якійсь телевізійній комедії. А морки – найегоїстичніші істоти на планеті Земля. Нетовариські? Не зовсім. Дехто з них аж занадто товариський, але рівно настільки, наскільки їм це вигідно. Серед морків дуже мало соціопатів, але більшість соціопатів – морки, якщо ви розумієте, про що я. І найвідоміший серед них (слава Богу, що ниці люди не притягли його в цей світ) – серійний убивця Тед Банді.

Якщо у вас завалялося кілька зайвих сигарет, ніхто не оточить вас такою турботою і пошаною, як морк, якому хочеться курити. Та щойно він отримає потрібне – все, шукай вітра в полі.

Більшість морків (дев’яносто вісім – дев’яносто дев’ять зі ста) почули б плач за дверима і навіть не пригальмували б. А Дінкі постукав і спитав дозволу зайти, хоч і був новачком в Алгулі, розгубленим новачком (що цілком можна було зрозуміти; він також думав, що його покарають за вбивство попереднього шефа, але це вже зовсім інша історія).

І погляньмо, як вчинив Шимі. Знову ж таки, дев’яносто вісім чи дев’яносто дев’ять морків зі ста відповіли б на таке питання криком «Забирайся» чи навіть «Пішов нахрін!» Чому? Бо ми чітко собі усвідомлюємо, що відрізняємося від більшості людей і що ця відмінність людям не до вподоби. Напевно, так неандертальці недолюблювали перших сусідів-кроманьйонців. І моркам не подобається бути заскоченими зненацька.

Пауза. Оберталася бобіна. Всі вчотирьох вони відчували, як напружено думає Бротіґен.

– Ні, це не зовсім правильно, – нарешті озвався він. – Що не подобається моркам, то це бути заскоченими в емоційно вразливому стані. Коли вони сердиті, радісні, в сльозах чи б’ються в корчах від істеричного сміху. Це те саме, що для вас потрапити в небезпечну ситуацію без револьверів.

Дуже довго я був тут самотній. Я був морком небайдужим, подобалося мені це чи ні. А потім з’явився Шимі, досить хоробрий, щоб прийняти співчуття, коли його пропонували. І Дінкі, готовий простягти руку допомоги. Більшість морків – егоїстичні інтроверти, що маскуються під суворих індивідуалістів, вони хочуть, щоб світ вбачав у них такого собі Деніела Буна[56]56
  Деніел Бун (1734–1820) – легендарний американський мисливець-першопрохідник.


[Закрыть] – і повірте мені, працівники Алгула від цього в захваті. Найлегше керувати тим суспільством, яке відкидає саму ідею суспільства. Розумієте тепер, чому мене так приваблювали Шимі й Дінкі і як мені пощастило, що я їх знайшов?

Сюзаннина долонька пробралася в руку Едді, й він ніжно її стиснув.

– Шимі боявся темряви, – розповідав Тед. – Ниці люди (я їх усіх так називаю, хоча працюють в Алгулі не лише кан-тої, а ще й г’юми з тахінами) мають тисячі хитромудрих тестів для перевірки екстрасенсорних здібностей, але все це не допомогло їм збагнути, що вони впіймали недоумка, який просто боявся темряви. Що ж, не пощастило їм.

Дінкі одразу зрозумів, у чому проблема, й розв’язав її, розповідаючи Шимі різні історії. Попервах були казки, а серед них – «Гензель і Ґретель». Прянична хатка зачарувала Шимі, й він усе допитувався в Дінкі, щоб той детально йому її описав. Тобто, розумієте, це Дінкі придумав шоколадні крісла з сидіннями з маршмелоу, льодяникові арки і поруччя. Другий поверх там справді був, хоч і недовго. Там стояли ліжка трьох ведмедів. Але ця казка не припала Шимі до душі, й він її швидко забув. А разом з нею пішов у небуття, – Тед Бротіґен тихо засміявся, – і другий поверх Casa Gingerbread.[57]57
  Пряничний будинок (ісп. – англ.).


[Закрыть] Розклався під дією бактерій, можна й так сказати.

Хай там як, а я вважаю, що це місце – фістула в часі чи… – Знову пауза. Зітхання. Потім: – Послухайте, існує мільярд всесвітів і мільярд реальностей у них. Я зрозумів це за той час, що живу в Алгулі після того, як мене притягли назад з «моєї маленької відпустки в Коннектикуті», як це називає кі’-дам. Улесливий сучий син!

А в голосі Бротіґена забриніла справжня ненависть, подумав Роланд, і це добре. Ненависть – то добре. Ненависть корисна.

– Ці реальності – неначе дзеркальна кімната. Та тільки жодні два відображення не є однаковими. Згодом я, може, повернуся до цього образу, але не зараз. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли – чи просто прийняли на віру, – що реальність органічна, реальність жива. Вона чимось подібна до м’яза. А Шимі протикає в ній дірку ментальним шприцом. У нього є така голка лише тому, що він особливий…

– Тому що він морк, – промимрив Едді.

– Цить! – шикнула на нього Сюзанна.

– …використовувати її, – вів далі Бротіґен.

(Роланд подумав, що варто було б прокрутити назад, щоб розчути прогавлені слова, але потім вирішив, що вони неважливі.)

– Це місце поза межами часу, поза межами реальності. Я знаю, що ви трохи розумієтеся на тому, як функціонує Темна вежа, розумієте її об’єднувальну роль. Тому вважайте нашу пряничну хатку балконом Вежі. Коли ми сюди потрапляємо, то ніби перебуваємо за стінами Вежі, та все одно ми до неї прикріплені. Ця місцина справжня, настільки справжня, що я повертався звідси з плямами шоколаду на руках та одязі, але отримати до неї доступ може лише Шимі Руїс. І коли ми до неї потрапляємо, вона набуває того вигляду, якого хоче їй надати Шимі. Цікаво, Роланде: ти чи твої друзі підозрювали, хто такий насправді Шимі й на що він спроможний, коли зустріли його в Меджисі?

Після цих слів Роланд простягнув руку і натиснув кнопку STOP.

– Ми знали, що він… дивний, – сказав він, звертаючись до своїх друзів. – І особливий. Інколи Катберт казав: «Що такого є в цьому хлопчикові? У мене від нього мороз по шкірі!» А потім він прийшов у Гілеад. Зі своїм мулом Капиком. Сказав, що йшов за нами слідом. Ми розуміли, що це неможливо, але на той час уже стільки всього відбувалося, що нам ніколи було перейматися хлопчиком-служником із меджиської корчми.

– Він телепортувався, правда ж? – спитав Джейк.

Роланд одразу ж кивнув, хоча до того дня ніколи не чув цього слова.

– Принаймні частину відстані він подолав саме так. Інакше й бути не могло. Бо як ще він міг перейти річку Зей? Через неї був лише один міст, мотузяний, та й той Алан перерізав, коли ми його перейшли. У нас на очах він упав у воду, пролетівши тисячу футів.

– Може, він пішов в обхід, – припустив Джейк.

– Може, – кивнув Роланд, – але так він би відхилився від курсу на шість тисяч коліс.

Сюзанна аж присвиснула.

Едді зачекав, чи не скаже Роланд ще чогось. А зрозумівши, що стрілець замовк надовго, нахилився вперед і натиснув кнопку PLAY. І знову печеру наповнив голос Теда Бротіґена.

– Шимі – телепорт. А Дінкі – провидець… і не лише. На жаль, багато доріг у майбутнє для нього закриті. Якщо ви розмірковуєте над тим, чи не знає сей Ерншо, яким буде кінець усієї цієї історії, то відповідь однозначна – ні.

У кожному разі, існує ця дірка від голки шприца в живій плоті реальності… цей балкон на Темній вежі… ця прянична хатка. Справдешнє місце, хоч як важко в це повірити. Саме тут ми зберігатимемо зброю й спорядження, яке плануємо залишити вам у одній з печер на дальньому боці Стік-Тете, і саме тут я записую цю плівку. Коли я виходив зі своєї кімнати з цією старожитньою, але на диво робочою машиною під пахвою, була десята чотирнадцять ранку за СЧБР – Стандартним часом Блакитного Раю. А коли повернуся, на годиннику досі буде 10:14. Не має значення, скільки я пробуду в пряничній хатці. І це лише одна з неймовірно зручних її властивостей…

Ви маєте собі затямити… може, давній друг Шимі Роланд уже це збагнув… що ми троє – бунтівники в суспільстві, що живе за принципом «якось воно буде», навіть якщо цей принцип призведе до кінця світу… і швидше, що раніше, а не пізніше. У нас є багато надзвичайно корисних талантів, і об’єднавши їх, ми зуміли йти на крок попереду. Але якщо Прентис чи Фінлі О’Тего (він голова служби безпеки Прентиса) дізнаються, що ми робимо, Дінкі ще до настання ночі піде на харч хробакам. Найпевніше, що Шимі також. Мені, мабуть, ще якийсь час нічого не загрожуватиме, з причин, до яких я ще згодом дійду, але якщо Пімлі Прентис дізнається, що ми намагаємося привести справжнього стрільця, щоб зруйнувати його плани, – того стрільця, який, можливо, організував загибель більш ніж п’яти дюжин Зелених Плащів неподалік звідси, – тоді навіть моє життя опиниться під великим питанням. – Пауза. – Моє пусте нікчемне життя.

Настала довша пауза. Ще зовсім недавно порожня бобіна вже заповнилася наполовину.

– Слухайте, – нарешті порушив свою мовчанку Бротіґен, – і я розповім вам історію нещасливого і безталанного чоловіка. Моя розповідь може виявитися довшою, ніж час дозволятиме вам слухати. Я впевнений, що в такому випадку принаймні троє з вас знатимуть, для чого на магнітофоні кнопка «FF». Що ж до мене, то я зараз у такому місці, де годинниками ніхто не користується, а капуста броколі, поза сумнівом, заборонена законом. У моєму розпорядженні весь час світу.

І знову Едді вразило, наскільки втомлено звучав голос цієї людини.

– Я просто хочу попросити: не перемотуйте вперед, якщо не буде в цьому нагальної потреби. Як я вже казав, у моїй розповіді можуть бути якісь деталі, що допоможуть вам, хоч я й не знаю, які саме. Я просто не можу подивитися на все це стороннім поглядом. І втомився постійно тримати захист: не лише наяву, а й уві сні. Якби не змога час від часу вислизати до пряничної хатки й спати там, не виставляючи ментальний захист, кан-тої Фінлі вже давно б нас трьох розкусили. Там у кутку є канапа, також із чудового нелипкого маршмелоу. Я можу лягти на неї й спати, й бачити кошмари, потрібні мені, щоб зберегти здоровий глузд. А потім повертаюся до Девар-Тої, де моє завдання – оберігати не лише себе, але й Шимі з Дінком. Дбати про те, щоб про наші таємні справи ніхто не дізнався, щоб охоронці та їхня довбана телеметрія вважали, буцімто ми весь час були там, де нам і належало бути: в своїх кімнатах, в Читалці чи, може, дивилися фільм у «Перлині», а після сеансу пили содову з морозивом в «Аптеці Генрі Грема». А ще я маю залишатися Руйначем. Я щодня відчуваю, як Промінь, над яким ми працюємо – Ведмедя й Черепахи, – дедалі більше угинається.

Приходьте швидше, друзі. Це моє велике бажання. Приходьте якнайшвидше. Бо, знаєте, питання не в тому, що я можу проколотися. У Дінкі жахлива вдача і звичка вибухати лихослів’ям, якщо хтось наступить йому на мозолю. А в такому стані він може вибовкати щось не те. А Шимі старається, як може, але якщо раптом хтось поставить йому не те питання чи зловить за тим, що він робить, коли поряд не буде мене…

Цю думку Бротіґен не закінчив. Але це не було потрібно, бо його слухачі зрозуміли все без слів.

Три

Коли він продовжує розповідь, то каже їм, що народився в Мілфорді, штат Коннектикут, 1898 року. Усі ми чули такі вступні слова і знаємо, що вони сигналізують (на щастя чи на біду) початок автобіографії. Проте, слухаючи записаний на плівку голос, стрільці помічають ще одну подібність, навіть Юк – і той її відчуває. Попервах вони не можуть збагнути, що саме видається їм схожим, але з часом усе стає на свої місця. Історія Теда Бротіґена, Мандрівного Бухгалтера, багато в чому нагадує історію панотця Дональда Каллагена, Мандрівного Священика. Неначе вони близнюки. А шостий слухач (що причаївся у вітряній пітьмі за ковдрою, якою затулили вхід до печери) проникається співчуттям і розумінням. Та чом би й ні? У біографії Теда Бротіґена випивка не відіграє одну з головних ролей, як це було з панотцем, та все одно це оповідь про згубну звичку й ізоляцію. Це історія аутсайдера.

Чотири

У вісімнадцять років Теда Бротіґена приймають до Гарварду, університету, де вчився його дядечко Тім. І сам дядечко Тім, бездітний, радо пропонує оплатити Теду навчання. І, на думку Тімоті Етвуда, все просто і ясно, як Божий день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, небіж сяятиме в усіх належних сферах, небіж вивчиться і піде працювати на дядькову меблеву фірму з новими силами після піврічного турне повоєнною (після Першої світової) Європою.

Але дядечко Тім не знає, що перед тим, як піти навчатися в Гарвард, Тед намагається завербуватися в Американський експедиційний корпус, [58]58
  Військові сили США, що брали участь у Другій світовій війні в Європі.


[Закрыть] як його згодом назвуть. «Синку, – каже йому лікар, – у тебе дуже сильні шуми в серці, та й слух нижче середнього. І ти хочеш сказати, що йшов сюди, не знаючи, що отримаєш велику червону печатку? Вибачай за нахабство, але по-моєму, тобі вистачає мізків, щоб це розуміти».

І тут Тед Бротіґен робить те, чого ніколи раніше не робив (а згодом поклянеться сам собі, що ніколи не робитиме й надалі). Він просить військового лікаря загадати число, не просто від одного до десяти, а від одного до тисячі. Задля розваги (у Гартфорді дощить, а тому ніхто не поспішає до пункту призову) лікар загадує число 748. Тед його відгадує. Потім 419… 89… і 997. Коли Тед пропонує йому загадати когось із відомих людей і каже потім, що це Ендрю Джонсон, не Джексон, а Джонсон, у дока нарешті лізуть на лоба очі. Він кличе іншого лікаря, свого друга, і Тед те саме показує і йому… за одним винятком. Другому лікареві він пропонує вибрати число від одного до мільйона, а потім каже, що лікар загадав вісімдесят сім тисяч чотириста шістнадцять.

У другого лікаря на обличчі відбивається миттєвий подив – навіть приголомшення, – та потім він маскує його нещирою широкою усмішкою. «Шкода, синку, – каже він, – ти схибив усього на сто тридцять тисяч чи десь так». Тед дивиться на нього без тіні усміху, ніяк не реагуючи на ту облудну усмішку, але йому ж лише вісімнадцять, він ще досить юний, щоб впасти в ступор від такого відвертого й безглуздого лицемірства. Тим часом фальшива усмішка Дока номер два починає в’янути сама. Док номер два повертається до Дока номер один і каже: «Подивися на його очі, Сем. Подивися, що в нього з очима».

Перший лікар хоче посвітити офтальмоскопом Теду в очі, але Тед лише роздратовано відмахується. Дзеркала для нього – не дивина, він знає, що його зіниці часом розширюються і звужуються, і навіть якщо поряд нема дзеркала, він знає, коли це відбувається, бо в очах наче щось тріпоче, але це його не цікавить, особливо тепер. Бо зараз його цікавить лише те, що Док номер два незрозуміло чому намахує його. «Запишіть цифру на листочку, – пропонує він Доку. – Запишіть її, щоб я знав, що ви не махлюєте».

Док номер два сердито відмовляється. Тед наполегливо повторює пропозицію. Док Сем витягає аркуш паперу і ручку, і другий лікар бере їх. Уже збирається записати число, та потім передумує, кидає ручку Сему на стіл і каже: «Це дешевий вуличний трюк, Сем. Якщо ти цього не бачиш, тоді ти сліпий». І гордо йде геть.

Тед пропонує лікарю Сему подумати про родича, будь-кого з родичів, а за мить каже, що лікар подумав про свого брата Ґая, який помер від апендициту в чотирнадцять років. Відтоді їхня мати називала Ґая янголом-охоронцем Сема. Після цього лікар Сем дивиться на Теда так ошелешено, наче той дав йому ляпаса. Та врешті його охоплює страх. Невідомо, що діє на нього більше: дивний рух зіниць чи буденна демонстрація телепатії, без театрального потирання скронь, без жодного «Я майже бачу… зачекайте», – але лікарю страшно. Він ставить на Тедовій заяві печатку велику червону печатку «НЕПРИДАТНИЙ» і намагається його здихатися – «наступний, хто мріє полетіти у Францію й нюхнути гірчичного газу?» – але Тед бере його за руку, обережно, але рішуче.

«Послухайте, – каже Тед Стівенс Бротіґен. – Я справжній телепат. Я з шести чи семи років про це підозрював, відколи почав розуміти, що це слово означає. А остаточно переконався в шістнадцять. Я можу бути корисний військовій розвідці, і мій поганий слух і шуми в серці на такій роботі не матимуть значення. Що ж до моїх очей… – Він витягає з нагрудної кишені сонячні окуляри й надягає їх. – Та-дам!»

Він нерішуче всміхається лікарю Сему. Але не допомагає. Біля дверей тимчасового пункту призову, розгорнутого в спортзалі середньої школи Гартфорда стоїть сержант, і медик підзиває його. «Цей хлопчина не придатний до служби у війську, і сперечатися з ним мені набридло. Відпровадьте його надвір».

Тепер уже Тед відчуває, як хапають за руку його, і нітрохи не обережно.

«Хвилиночку! – вигукує Тед. – Я маю ще дещо розказати! Це навіть важливіше! Не знаю, яким словом можна це описати, чи таке слово існує, але…»

Та не встигає він закінчити, як сержант виштовхує його з зали й швидко тягне коридором до виходу зі школи, повз хлопчиків і дівчаток майже одного з ним віку, які лише мовчки витріщаються на цю сцену. Слово існує, про це він дізнається лише багато років по тому, в Блакитному Раю. Це слово – «полегшувач». І це, на думку Пола «Пімлі» Прентиса, робить Теда Стівенса Бротіґена чи не найціннішою людиною в цілому Всесвіті.

Але того дня 1916 року все інакше. Того дня 1916 року його швидко тягнуть коридором і викидають на гранітний ґанок головного входу. Сержант із сильним акцентом каже йому: «Ти, хлопче, ту-во більш не потикай си».

Кілька хвилин Тед просто стоїть на місці там, де його залишили. Він думає: «Що треба зробити, аби переконати вас?» і «Чому ви такі сліпі?» Він повірити не може, що з ним таке сталося.

Але повірити мусить, бо ось він, тут, іззовні. Він вирушає в шестимильну прогулянку околицями Гартфорда, і вже наприкінці її до нього приходить розуміння. Вони йому ніколи не повірять. Жоден з них. Ніколи. Вони відмовляються бачити, що хлопець, здатний прочитати думки всього німецького командування, може їм трохи допомогти. Хлопець, який міг би розповісти високому командуванню союзників, коли планується наступна велика атака німців. Хлопець, здатний зробити це кілька разів – а може, вистачить і одного-двох! – може допомогти завершити війну вже до наступного Різдва! Але в нього навіть такого шансу нема, бо йому відмовили в шансі. А чому? Це якось пов’язано з другим лікарем, який змінив своє число, коли Тед його назвав, і відмовився записати ще одне на папері. Бо десь у глибині душі вони хочуть воювати, а такий, як він, може їм завадити.

Причина, напевно, в цьому.

Тоді хай ідуть нахрін. А він піде до Гарварду, вчитися за дядькові гроші.

І він іде. Гарвард – дещо Дінкі їм уже розповів: драмгурток, дискусійний клуб, газета «Гарвард Крімзон» і, авжеж, «Каппа», товариство «Фі-Бета-Гівнюків». Він навіть заощаджує дядькові кілька баксів, отримавши диплом екстерном.

Він на півдні Франції, війна давно скінчилася, і раптом отримує телеграму: «ДЯДЬКО ПОМЕР КРАПКА ПОВЕРТАЙСЯ ШВИДШЕ ДОДОМУ КРАПКА».

Ключове слово тут, здається, – КРАПКА.

Бачить Бог, то був один з переломних моментів. Він повернувся на батьківщину, так, він утішив тих, хто цього потребував, так. Але замість перебрати на себе керування меблевим бізнесом, Тед вирішує поставити КРАПКУ в своєму прямуванні до фінансового успіху і ПОЧАТИ подорож до фінансової невизначеності. За всю довгу розповідь Роланд і його ка-тет жодного разу не чули, щоб Тед Бротіґен покладав провину за свою навмисну анонімність на свої надприродні здібності чи на свій момент прозріння: це цінний талант, який нікому у світі не потрібен.

І Господи, яким же шляхом він приходить до усвідомлення! Насамперед його «неприборканий талант» (як його іноді називають жовтушні науково-популярні журнали) становить справжню фізичну загрозу, якщо обставини складаються. Чи не складаються.

В Огайо, 1935 року, цей хист робить Теда Бротіґена вбивцею.

Він не сумнівається, що декому це слово видалося б занадто суворим, та в цьому випадку, звісно, спасибі велике, але суддею може бути лише він сам. Місто Ейкрон, сині літні сутінки, на одному боці Стоссі-авеню дітлахи бавляться бляшанкою у футбол, а на іншому – в стікбол, [59]59
  Спрощена форма вуличного бейсболу.


[Закрыть] а Бротіґен стоїть на розі в легкому літньому костюмі, стоїть біля стовпа з нанесеною на нього білою смужкою, яка означає, що тут зупиняється автобус. За спиною в нього покинута цукерня, на шибі однієї вітрини видніє орел – емблема НАВ, [60]60
  Національна адміністрація відновлення (NRA) – спеціально створений за законом від 1933 р. державний орган, що стежив за відновленням промисловості часів виходу з Великої депресії згідно з політикою «нового курсу» Франкліна Д. Рузвельта.


[Закрыть] а на іншій, забіленій, – напис «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ». Тед просто стоїть, тримаючи свого старого потертого портфеля з кордовської шкіри і коричневий пакет, у якому лежить свиняча відбивна на вечерю, він купив її в м’ясній крамниці містера Дейла. Аж раптом ззаду на нього хтось налітає, і Тед врізається в телефонний стовп з білою смужкою на ньому. Першим приймає удар його ніс. Кістка ламається, в усі боки летять бризки крові. Далі він відчуває, як зуби врізаються в м’яку тканину губ, і зненацька рот наповнюється чимось солоним, на смак як нагрітий томатний сік. У поперек йому щось вдаряє, і чутно звук, з яким рветься тканина. Удар такої сили, що штани злітають з нього до половини заду і висять, перекручені, яку клоуна, і Тед бачить хлопця у футболці й габардинових штанях, лиснючих на дупі, який біжить по Стоссі-авеню до дітей, що грають у стікбол, і та річ, що тріпоче в нього в правій руці, як шкіряний коричневий язик, та річ – гаманець Теда Бротіґена. Господи, його пограбували й забрали гаманець!

Фіолетові сутінки літнього вечора згущуються до повної темряви, потім знову світлішають і знову поглиблюються. То його очі, вони роблять той фокус, який майже двадцять років тому так приголомшив другого лікаря, але Тед майже не помічає цього. Всю його увагу прикуто до чоловіка, який тікає, до сучого сина, який вкрав у нього гаманця й побіжно попсував йому лице. Ще ніколи в житті він не був такий лютий, ніколи. І хоча думка, яку він відправляє вслід утікачеві, невинна, більше схожа на м’який докір

(слухай приятелю чого ж ти не попросив я б дав тобі долар а може навіть і два)

…та її вага смертоносна, як у кинутого списа. І то справді був спис. Йому знадобиться деякий час, щоб це прийняти, але зрештою, коли настане час, він збагне, що тепер він убивця, і якщо Бог існує, то рано чи пізно Теду Бротіґену доведеться стати перед Його престолом і відповісти за те, що накоїв. Втікач наче об щось перечіпляється, хоч на тротуарі немає нічого, тільки напівстертий напис крейдою «ГАРРІ КОХАЄ БЕЛІНДУ» на потрісканому бетоні. Прикрашають вияв почуттів різні дитячі глупства – зірочки, комета, серпик місяця, – яких Тед згодом почне боятися. Йому здається, що він сам щойно прийняв списа в спину, але він принаймні ще стоїть на ногах. І він не хотів. Це правда. В душі він знає, що не хотів. Просто його… так несподівано розсердили.

Він підбирає свого гаманця й бачить, що на нього витріщаються хлопці, які доти грали в стікбол. Він націлює на них гаманця, наче револьвер з відкритим барабаном, і хлопчик з відпиляним держалном мітли в руках здригається від жаху. І не так падіння тіла, як це здригання впродовж наступного року переслідуватиме Теда в нічних кошмарах, а потім вряди-годи зринатиме протягом усього життя. Бо він любить дітей і нізащо не став би лякати когось із них навмисне. І він розуміє, яку картину вони перед собою бачать: чоловіка в майже спущених штанях, видно боксерські труси (крізь ширіньку, може, й член видно – який чарівний останній штрих), з гаманцем у руці й божевільним виразом на закривавленій мармизі.

«Ви нічого не бачили! – кричить він до них. – Чуєте мене? Чуєте? Ви нічого не бачили!»

Потім він підтягує штани. Потім повертається до кинутого портфеля й підбирає його, але відбивну залишає, хрін з нею, хай валяється, разом з переднім різцем він втратив і апетит.

Потім оглядається на тіло, що лежить на тротуарі, й переляканих дітей. Потім дає драла.