Текст книги "Крізь час. Темна Вежа II"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Оновлення
Короткий зміст попереднього роману

Роман «Крізь час» – це другий том довжелезного циклу під назвою «Темна вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до вежі темної прийшов» (котра, в свою чергу, завдячує своєю появою «Королю Ліру»).

У першому томі (його назва – «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», нарешті наздоганяє чоловіка в чорному – чаклуна, якого він переслідував дуже довго (але ми ще не знаємо, як довго). Переслідуваний виявляється людиною на ім'я Волтер. Саме він, криючись під облудною маскою, удавав із себе друга Роландового батька в ті часи, коли світ ще не зрушив з місця.

Але мета Роланда – не ця напівлюдська істота. Він прагне досягти Темної вежі. А чоловік у чорному (кажучи точніше, те, що цьому чоловікові відомо) – лише перший крок на шляху до цього загадкового місця.

Власне кажучи, хто такий Роланд? Яким був його світ до тою, як зрушити з місця? Що таке Вежа і чому він так прагне її досягти? У нас є тільки уривчасті відомості, напевно нічого не відомо. Роланд – стрілець, хтось на кшталт рицаря, що зобов'язаний захищати світ, тримати його, щоби він не зрушив з місця. Спогади про цей світ у Роланда пов'язані з «любов'ю і світлом, що його переповнювали».

Нам відомо, що Роландові рано довелося пройти випробування на зрілість, бо він дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, ще могутнішого чарівника, ніж Волтер (цей останній був Мартеновим спільником, про що батько Роланда не знав). Нам відомо, що Мартен навмисне зробив так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець зазнає поразки і його «відправлять на Захід». Але Роланд гідно витримав випробування, вийшовши з нього переможцем.

Що ще нам відомо? Світ стрільця трохи нагадує наш. У ньому ще залишилися предмети людської діяльності на кшталт бензинових колонок і декілька пісеньок (наприклад, «Гей, Юдо!» або ж нісенітниця, що починається словами «Боби, боби, музичний фрукт…»). Ще живі деякі звичаї та обряди, подібні до тих, що їх ми за своїми романтичними уявленнями пов'язуємо з Диким Заходом.

Наш світ та світ стрільця пов'язані між собою невидимими нитками. На придорожній станції, що стоїть на довгому тракті для диліжансів, у величезній стерильній пустелі, Роланд зустрічає хлопчика на ім'я Джейк, який помер у нашому світі. Насправді це сталося так: на розі вулиці його штовхнув на проїжджу частину всюдисущий (і страхітливий) чоловік у чорному. Джейк ішов до школи, тримаючи в одній руці портфель, а у другій – пакунок з обідом. Останній спогад хлопчика про свій світ (нашсвіт) – це колеса кадилака, що розчавлюють його… і смерть.

Та зустрітися з чоловіком у чорному йому не судилося: Джейк знову помирає. Цього разу причиною його смерті стає стрілець, котрий стикається з необхідністю вдруге у своєму житті зробити найболючіший вибір і врешті-решт вирішує принести в жертву свого символічного сина. Поставши перед потребою обирати між Вежею і хлопчиком (а можливо, між засудом на вічні муки і спасінням), Роланд обирає Вежу.

«Вперед, – каже йому Джейк перед тим, як упасти в прірву. – Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі з гнилими скелетами. Темний чаклун пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Пророцтва, виголошені цими картами, що показують В'язня, жінку на ймення Дама Тіней, темну примару, що називається просто – Смерть («але не твоя, стрільцю», – каже йому чоловік у чорному), стануть головними у цій книзі… і другим кроком Роланда на довгому й тернистому шляху до Темної вежі.

«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…

Пролог

Моряк

Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.

«Він тоне, стрільцю, – казав чоловік у чорному, – і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».

Але сон не був кошмарним, якраз навпаки – приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж продовжувати жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.

«Добре, гаразд, я потону, – подумав він, слухаючи рокіт хвиль. – Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…

Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру грецьких горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім – про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.

Страховисько – повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, – втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом – залишалося не більше чотирьох ярдів'. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.

– Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?

Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало – він не міг згадати, де він і як сюди потрапив, чи він справді наздогнав чоловіка в чорному, чи це був лише сон. Знав тільки, що треба якомога швидше забиратися подалі від води, поки вона не затопила йому набоїв.

Почувши неприємне ревіння води, що невпинно наростало, стрілець перевів погляд з чудовиська (істота зупинилася і підняла клешні, за допомогою яких просувалася берегом, зараз викликаючи в пам'яті абсурдну згадку про боксера у вихідній позі, яку Корт, навчаючи їх, називав позою честі) на велетенську хвилю з гребенем білої піни, що насувалася прямо на них.

«Воно чує хвилю, – подумав Роланд. – Чим би воно не було, у нього є вуха». Він зробив спробу підвестися, але занімілі ноги підігнулися.

«Це сон, – подумав він. – Я досі сплю». Але навіть у такому розгубленому стані, як зараз, він розумів, що це припущення надто принадне, аби виявитися вірогідним. Він спробував встати ще раз (і тепер йому майже вдалося), але знову впав. Хвиля вже підкочувала. Часу не було. Йому не залишалося нічого, крім як пересуватися так само, як це робила істота праворуч: обпираючись на обидві руки, він підтягував своє тіло і повз галькою узбережжя нагору, подалі від хвилі.

Повністю уникнути її не пощастило, проте він відповз досить далеко, на що й розраховував. Хвиля накрила лише його чоботи. Майже підібравшись до його колін, вона відкотилася. «Можливо, перша дісталася не так далеко, як я думав. Можливо…»

У небі стояв півмісяць, оповитий серпанком туману. Але тьмяного світла, яке пробивалося крізь нього, було досить, аби роздивитися, що кобури потемніли. Револьвери точно промокли. Чи сильно – годі було сказати. Чи набої в барабані та в патронташі теж набралися вологою – залишалося невідомим. Спочатку він мусить забратися подалі від води, а тоді вже перевіряти. Він мусить…

– Дод-е-чок? – пролунало вже значно ближче. Переймаючись через воду, стрілець геть забув про те, що вона викинула, – про істоту. Він озирнувся і побачив, що їх розділяє лише якихось чотири фути. Повзучи, потвора підтягувалася на клешнях, встромляючи їх у вкритий галькою та мушлями пісок узбережжя. Вона підняла своє м'ясисте зигзагоподібне тіло, від чого умить стала схожою на скорпіона, от тільки жала на кінці тулуба Роланд не бачив.

Знову розкотистий гуркіт, цього разу значно гучніший. Істота негайно зупинилася й підняла клешні вгору, знову демонструючи власний варіант «пози честі».

Ця хвиля вже була більшою. Роланд знову почав підтягуватися вгору схилом узбережжя. Щойно він витяг руки, тварюка з клешнями метнулася до нього з такою блискавичністю, яку годі було навіть уявити, судячи з її попередніх рухів.

Стрілець відчув яскравий спалах болю у правій руці, але думати про це було ніколи. Він щосили відштовхувався від землі підборами промоклих чобіт, чіплявся за неї скрюченими пальцями і все-таки спромігся уникнути хвилі.

– Дид-е-чик? – зажурено запитала потвора, наче кажучи: «Невже ти мені не допоможеш? Бачиш, я у безвиході!» – і Роланд побачив, як кінці великого і вказівного пальців його правої руки зникають у зубчастому дзьобі істоти. Вона знову метнулася вперед, і Роланд підняв праву руку, з якої стікала кров, – саме вчасно, аби врятувати ті два пальці, що залишилися.

– Дум-е-чум? Дед-е-чем?

Стрілець, похитуючись, звівся на ноги. Істота розірвала його мокрі джинси, продірявила старий чобіт, зроблений з м'якої, але міцної, мов сталь, шкіри, і вирвала шматок м'яса з Роландової литки.

Правою рукою він витяг револьвер, але те, що двох пальців, потрібних йому для виконання цього древнього обряду – вбивства, вже немає, збагнув тільки тієї миті, коли револьвер з глухим стукотом упав на пісок.

І потвора жадібно накинулася на нього.

– Е ні, мерзото! – гаркнув Роланд і вдарив тварюку ногою. З таким самим успіхом можна було садонути по камінній брилі… що кусається. Створіння відірвало носок Роландового правого чобота, більшу частину великого пальця, зірвало з його ноги сам чобіт.

Стрілець нахилився, підняв револьвер, впустив його, вилаявся і врешті-решт спромігся втримати зброю. Дія, що раніше здавалася настільки простою, що навіть задумуватися не доводилося, зненацька виявилася трюком, не легшим за жонглювання.

Істота вже припала до ноги стрільця й шматувала її, белькочучи свої незрозумілі питання. В напрямку берега котила нова хвиля. У розсіяному сяйві півмісяця хребет хвилі з баранцями виглядав мертвотно-блідим. Омароподібне страховисько облишило гризти чобіт і знову підняло клешні, прибираючи позу боксера.

Скориставшись лівою рукою, Роланд витяг іншого револьвера і тричі натиснув на гачок. Клац, клац, клац.

Тепер принаймні ясно, що з набоями у барабані.

Він сховав револьвер у ліву кобуру. Щоби вкласти зброю в праву кобуру, довелося за допомогою лівої руки повернути його дулом донизу й дозволити опуститися на місце. Потерті рукоятки з «залізного» дерева були слизькими від крові, плями вкривали кобуру й старі джинси, до яких вона була прив'язана ремінцем. З цурпалок, на місці яких ще зовсім недавно були стрільцеві пальці, струменіла кров.

Скалічена права нога заніміла, тому болю в ній не відчувалося, а от у правій руці лютував нестерпний вогонь. Душі вправних, натренованих протягом багатьох років пальців, котрі вже розчинялися в нутрі тварюки під дією її шлункового соку, волали, що вони досі на місці, що їм боляче, вони у вогні.

«Бачу, попереду в мене великі проблеми», – відсторонено подумав стрілець.

Хвиля відступила. Монстр опустив клешні, прорвав нову дірку в стрільцевому чоботі, а потім вирішив, що його господар значно смачніший, аніж цей шмат шкіри, що невідь яким чином з нього знялася.

– Дад-е-чам? – спитала істота і в блискавичному темпі майнула за ним. Стрілець відступав, майже не відчуваючи своїх ніг. Він розумів, що, напевне, істота наділена якимось розумом, бо ж наближалася вона до нього обережно, мабуть, з досить віддаленого прибережжя, не знаючи, що він таке й на що він може бути спроможний. І якби його не розбудила чимала хвиля, створіння розшматувало б йому обличчя, поки він бачив десятий сон. А тепер воно вирішило, що він не тільки смачна, але й легка здобич.

Страховисько – ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), – вже майже наздогнало його.

Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівноваги.

– Дод-е-чок? – якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).

Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.

Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп'ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.

Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.

– Дед-е… – почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.

Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б'ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.

Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З-під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.

Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.

Насунулася чергова хвиля.

Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.

Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один – на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.

Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.

Через силу скинувши камінь, він почав методично топтати лівим чоботом тіло потвори з правого боку, розкришуючи панцир, вдавлюючи білі кишки в темно-сірий пісок. Істота вже була мертвою, але він ніяк не міг вгамувати свій гнів. Ніколи за весь довгий час мандрів його не ранили так сильно. І так несподівано.

Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.

Хитаючись, мов п'яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.

На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де він знаходився, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.

У голому світлі місяця він побачив інших істот – таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.

Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною і отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли-небудь ранок.

В'язень

Розділ 1
Двері

1

Три. Ось число твоєї долі.

Три?

Так, троє – це містика. Троє – в самому серці заклинання.

Хто такі ці троє?

У першого темне волосся. Він стоїть на межі грабунку та вбивства. У нього вселився демон. Імення демона – ГЕРОЇН.

Що це за демон? Я про такого не чув, навіть у дитячих казках його не було.

Він намагався говорити, але голос пропав так само, як і голос провидиці, Зоряної шльондри, Повії вітрів. Він бачив карту, що, тріпочучи на вітрі, спускалася з ніде в нікуди, дедалі перевертаючись і перевертаючись в пітьмі, що налаштовує на лінощі. На ній з-поза спини молодого чоловіка з темним волоссям огидно кривлявся павіан. Його людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп'ялися в шию юнака, що кінчики губилися в складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.

В'язень, —по-приятельському прошепотів чоловіку чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім'я Волтер). – Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…

2

Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.

Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.

Роланд підвівся і сів.

Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев'язати руку, і ще одну – для бинтування ноги.

«Забирайтеся геть, – наказав він відсутнім частинам свого тіла. – Ви вже примари. Забирайтеся».

Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.

Стрілець підживився в'яленим м'ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок – ще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м'ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так вже й багато. Він майже закінчився.

Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.

Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.

Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, – у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.

Зачудований, він дивився довго-предовго, змушуючи себе дивитися, від захвату навіть тимчасово забувши про біль.

Але був ранок, і на нього чекали справи.

Він помацав задню кишеню в пошуках щелепи, обережно доторкуючись долонею правої руки, аби не зачепити її цурпалками пальців, бо тоді нескінченне схлипування руки переросте в пронизливе голосіння.

На місці.

Гаразд.

Потім.

Незграбно розстебнув кобури і поклав їх на нагрітий сонцем камінь. Вийняв револьвери, відкрив барабани й дістав набої, що стали тепер ні до чого не придатними. Стрілець викинув їх. Яскравий зблиск привабив якусь пташку: вона підхопила один із набоїв дзьобом, але, не втримавши, впустила й полетіла геть.

Самі револьвери слід було берегти, подумати про це раніше, але оскільки сам по собі, без набоїв револьвер у цьому чи будь-якому іншому світі – не більше, ніж палиця, стрілець спершу поклав самі кобури на коліна і обережно провів лівою рукою по шкірі.

Кожна з них була мокра від пряжки до місця, де патронташ перехрещувався на стегнах. Вище кобури, схоже, були сухими. Він обережно витяг кожен патрон із сухих гнізд патронташа. Права рука не вгавала: намагалася впоратися з цим завданням, наполегливо, попри біль, вимагала забути про те, що вона вкорочена, і він знову й знову повертав її на коліно, наче пса, занадто дурного чи занадто неспокійного під час лікування. Ошалівши від болю, він раз чи два був готовий вдарити по ній.

«Бачу, попереду в мене серйозні проблеми», – знову подумав стрілець.

Сподіваючись на те, що ці набої не пошкоджені, він склав їх купкою. Купка виявилася такою малою, що в стрільця защеміло серце. Двадцять. Кілька з них обов'язково не вистрілять. І на жоден він не міг розраховувати. Діставши решту, він склав їх іншою купкою. Тридцять сім.

«Та ти все одно був не надто добре озброєний», – подумав він, чудово розуміючи різницю між п'ятдесятьма сімома бойовими патронами і двадцятьма, та й то не напевно. Або десятьма. Або п'ятьма. Чи то одним. Чи жодним.

Ненадійні набої він відклав до другої купки.

У нього ще залишався кошіль. Це по-перше. Він поклав його на коліна, а потім повільно розібрав револьвери й виконав ритуал чищення. Закінчити вдалося тільки за дві години. На той час біль був уже таким нестерпним, що паморочилася голова. Думати логічно стало важко. Хотілося спати. Ще ніколи в житті йому не хотілося цього так сильно. Але коли виконуєш свій обов'язок, прийнятних причин для задкування не існує.

– Корт, – промовив він не своїм голосом і сухо розсміявся.

Потім повільно, неквапом зібрав револьвери й зарядив їх набоями, які здалися йому сухими. Коли справу було зроблено, він узяв револьвер, призначений для лівої руки, звів курок… але потім повільно опустив назад. Авжеж, йому хотілося дізнатися. Дізнатися, чи почує він звук пострілу, натиснувши на гачок, чи тільки даремне клацання. Але клацання означатиме, що патрон холостий, а зі звуком пострілу кількість набоїв зменшиться від двадцяти до дев'ятнадцяти… чи дев'яти… чи трьох… абож не залишиться.

Він відірвав од сорочки ще шмат, склав у нього інші – намочені – набої і зав'язав лівою рукою, допомагаючи собі зубами. Клунок поклав до кошеля.

«Спати, – вимагав організм. – Спати, ти мусиш поспати, поки ще не сутеніє, іншого виходу нема, ти геть виснажений…»

Хитаючись, він звівся на ноги й обвів поглядом порожнє узбережжя. Всіяне безбарвними мушлями, воно мало колір заношеної спідньої білизни, яка давно вже потребувала прання. То тут, то там у крупнозернистому піску стирчали великі валуни, вкриті гуано. Застарілі шари мали жовтавий відтінок старих зубів, свіжіші плями були білими.

Лінія припливу була позначена бурими водоростями, що вже почали висихати. Поблизу лінії стрілець побачив шматки свого правого чобота і бурдюки. І подумав, що великі хвилі могли легко змити бурдюки в море. Те, що цього не сталося, можна було приписати лише диву. Сильно накульгуючи, стрілець повільно підійшов до того місця, де вони лежали. Підняв один і потрусив, тримаючи за горлечко. Інший був порожній. У цьому ж іще лишалося трохи води. Мало хто зміг би зрозуміти, в чому між ними різниця, але стрілець знав кожен із бурдюків не гірше, ніж мати знає своїх дітей-близнюків, котрих вона завжди розрізняє. Він подорожував з ними довго-предовго. Всередині хлюпотіла вода. Це було добре. Дар. Адже істота, що напала на нього, або її родичі могли розірвати цей чи інший бурдюк одним неуважним укусом чи розрізати клешнею, але цього не сталося, та й приплив їх не зачепив. Від самої істоти не лишилося й сліду, хоча двоє з її побратимів закінчили своє життя далеко за лінією припливу. Можливо, її труп розтягли інші хижаки, можливо, що родичі влаштували їй похорон у морі, як слони(з дитячих казок він знав, що ці гігантські створіння ховають своїх небіжчиків).

Він підняв бурдюк лівим ліктем, напився і відчув, як мало-помалу до нього повертаються сили. Щоправда, правий чобіт перетворився на дрантя… та раптом у душі стрільця зажевріла іскорка надії. Сама підошва залишилася цілою – подряпаною, але цілою – і, можливо, вдасться обрізати другий чобіт до пари, зробити щось таке, аби воно бодай трохи протрималося…

Йому стало млосно. Він щосили змагався з запамороченням, але коліна підігнулися й довелося сісти, по-дурному прикусивши язика.

«Ти не зомлієш, – рішуче наказав він собі. – Тільки не тут, ввечері сюди може повернутися котрась із цих потвор і довершити почате».

Тож він звівся на ноги і обв'язав порожній бурдюк довкола пояса. Але, пройшовши усього двадцять ярдів у напрямку того місця, де залишилися його револьвери і кошіль, знову впав напівпритомний. Якусь мить він просто лежав, притиснувшись щокою до піску, й відчував, що край мушлі врізається йому в щелепу так сильно, аж може піти кров. Спромігшись ковтнути води з бурдюка, стрілець навкарачки поповз до того місця, де прокинувся. На висоті двадцяти ярдів від початку схилу росло дерево Ісуса – хоч яким би чахлим воно не здавалося, але якусь тінь все-таки відкидало.

Двадцять ярдів розтяглися для Роланда на двадцять миль.

Проте він вперто підштовхував залишки своїх пожитків до того жалюгідного острівця затінку. А там ліг і поклав голову в траву, поволі провалюючись у стан, що нагадував сон, безпам'ятство чи смерть. Він дивився на небо і намагався визначити час. Ще не полудень, але, судячи з розміру острівця тіні, в якому він спочивав, зеніт був уже не за горами. Зібравши волю в кулак, щоби протриматися ще трохи, стрілець повернув праву руку й підніс її до очей, шукаючи червоних ліній, промовистих ознак зараження крові, отрути, що невпинно просочувалася всередину організму.

Долоня стала блідо-червоною. Недобрий знак.

«Тепер дрочитиму лівою, – подумав він. – Хоч якась втіха».

А потім провалився в пітьму і проспав шістнадцять годин. Весь цей час у вухах стояв невпинний глухий рокіт хвиль Західного моря.