Текст книги "Крізь час. Темна Вежа II"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

3

Коли стрілець знову прокинувся, море було темним, але небо на сході вже почало світлішати. Наближався ранок. Роланд сів, і на нього тут же накотила хвиля млості.

Він схилив голову й чекав.

Коли нудота минулася, він подивився на руку. Так, зараження було очевидним – червоний набряк поширювався долонею до самого зап'ястя. Вище зап'ястя шкіра поки що була чистою, але він бачив ледь помітні початки інших червоний ліній, що з часом дійдуть до самого серця і спричинять смерть. Його сильно лихоманило.

«Мені потрібні ліки, – подумав стрілець. – Але тут немає ніяких ліків».

Невже він зайшов так далеко лише для того, щоб померти? Цього просто не може бути. І якщо йому судилося сконати всупереч усій його сміливості, він помре на шляху до Вежі.

«Який же ти надзвичайний, стрільцю! – хихотів у його уяві чоловік у чорному. – Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»

– Пішов ти, – прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так вже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.

Він застебнув і зав'язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що йому вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.

Спираючись на дерево їсуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.

Нудота минула.

Бредучи непевною ходою горе-п'яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в'яленого м'яса. З'їв половину, помітивши, що цього разу рот і шлунок прийняли їжу трохи охочіше. Повернувся і зжував другу половину, спостерігаючи, як над горами, де загинув Джейк, сходить сонце. Спочатку воно наче зачепилося за грізні безлісі зубці гірського хребта, а потім почало підніматися вище.

Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.

«Чудово, – подумав він. – Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець з набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».

У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.

Північ.

Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.

Північ.

І стрілець рушив на північ.

4

Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім підкотила хвиля, досить близько, аби змусити його згадати про револьвери, і він скочив на ноги раніше, ніж це усвідомив. Ноги тремтіли, як на ходулях.

Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.

«Тебе лихоманить, стрільцю, – захихотів чоловік у чорному. – Твоє нутро охоплене полум'ям».

Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап'ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.

Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна і обв'язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч – море, по ліву руку – гори, внизу – сірий всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, що, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.

Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.

Він став навкарачки і підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушує лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось. вертикальне.

Що то було?

(троє)

Байдуже.

(ось число твоєї долі)

Стрілець примудрився знову зіп'ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.

Погляд не відривався від предмета, що стояв на узбережжі. Волосся лізло в очі, стрілець нетерпляче змахнув його з лоба. Предмет не ставав ближчим. Сонце стояло в зеніті й наче застрягло там. Роландові здалося, що він знову в пустелі, десь між хижкою останнього чужоземця

(музичний фрукт їси-їси а з дупи звук)

і придорожньою станцією, де хлопчик

(твій Ісаак)

чекав на його появу.

Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.

Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.

Двері.

Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, й цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.

Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі – безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, – але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів – тяжке сапання з хрипами.

Відстань між Роландом і дверима скоротилася.

Вже ближче.

Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.

Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець врешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.

Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.

Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, – подумав стрілець. – Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».

І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.

Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя за двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.

Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:

В'ЯЗЕНЬ

У нього вселився демон. Імення демона – ГЕРОЇН.

Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.

Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.

Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.

Іншого боку не було.

Куди не кинь оком, тільки безмежні простори темно-сірого узбережжя. Тільки хвилі, мушлі, лінія припливу, його власні сліди, наближення – відбитки чобіт і заглиблення від ліктів. Він знову поглянув, й очі стали круглими від подиву. Дверей не існувало, але тінь від них була.

Він хотів було простягнути праву руку – надто повільно вона опановувала своє нинішнє місце в його видозміненому житті, – але опустив і натомість підняв ліву. Навпомацки пошукав твердої поверхні.

«Якщо я намацаю її, то постукаю в невидиме ніщо. Бодай перед смертю переживу щось цікаве», – подумав стрілець.

Рука просувалася далі, і в тому місці, де мусили бути двері, хай навіть невидимі, намацала тільки розріджене повітря.

Немає у що стукати.

Звук двигунів (якщо це були вони) зник. Довкола тільки гуляв вітер, шуміли хвилі, і якась маячня в голові.

Стрілець повільно рушив до іншого боку дверей, яких не було, навертаючись на думку, що йому привиділося…

І зупинився мов укопаний.

Щойно він дивився на захід, і перед його очима стояло суцільне сіре видовище хвилі, що накочувала на берег, а вже наступної миті погляд вперся в товщу дверей. Він бачив накладку дверного замка (теж золоту на вигляд), з якої стирчала засувка, схожа на обрубаний металевий язик. Роланд на дюйм повів головою на північ, і дверей не стало. Повернув голову в попереднє положення – і двері знову були на місці. Не з'явилися, а саме були.

Він обійшов довкола і, похитуючись, став до них обличчям.

Можна було б обігнути їх з боку моря, але Роланд був упевнений, що результат був би той самий, хіба що цього разу він би впав.

Цікаво, чи зможу я пройти крізьних з того боку, де нічого немає?

Дійсно, цікавого було дуже багато, але правда була простою. На безмежній смузі узбережжя стояли двері, і зробити з ними можна було лише одне з двох: відчинити або ж залишити зачиненими.

Стрільця трохи звеселила думка про те, що, можливо, він помирає не так швидко, як гадав раніше. Якщо він справді однією ногою на тому світі, то чому ж йому так страшно?

Простягнувши ліву руку, він взявся за ручку. Його не здивували ні мертвотний холод металу, ні тьмяний вогнедишний накал вигравіруваних на ній рун.

Стрілець повернув ручку. Потягнув двері, й вони прочинилися на нього.

Він сподівався чого завгодно, але тільки не цього.

Від побаченого стрілець закляк, уперше за все своє доросле життя скрикнув від жаху й ривком зачинив двері. Грюкнути дверима було неможливо, бо ж не було по чому грюкати, а проте це сталося, й від гучного звуку морські пташки з вереском стрімголов злетіли зі скель, на яких вмостилися було, щоб за ним спостерігати.

5

Він побачив землю з неймовірної висоти в небі – здавалося, до її поверхні милі й милі. На землі він побачив тіні хмар, що пливли по ній, наче сни. Бачив те, що міг би узріти орел, якби піднявся на висоту, що втричі перевищувала його можливості.

Переступити поріг цих дверей означало б падати довго-довго, з пронизливим криком, і загинути, врізавшись у землю на велику глибину.

Ні, ти бачив більше.

З тупим виглядом сидячи на піску перед зачиненими дверима й тримаючи поранену руку на колінах, він зважив на це. Перші ледь помітні сплетіння ліній почали з'являтися вже вище ліктя. Невдовзі зараження дійде до серця – жодних сумнівів.

У голові стрільця зазвучав голос Корта.

Слухайте сюди, шмаркачі. Слухайте, якщо вам дорогі ваші життя, бо одного дня їх зможе врятувати тільки те, що я вам скажу. Вам не дано побачити все, що ви сприймаєте оком. Вас прислали до мене, аби я, серед іншого, показав вам те, що ви не помічаєте, в тому, що ви споглядаєте – чого не бачите, коли налякані, чи б'єтеся, чи біжите, чи трахаєтеся. Ніхто не бачить усього, на що дивиться. Але перед тим, як ви станете стрільцями (авжеж, ті з вас, хто не піде на захід), ви однісіньким побіжним поглядом помітите більше, ніж дехто за все своє життя. А дещо з того, чого ви не помітите тим поглядом, ви побачите пізніше, в оці спогаду. Звісно, якщо ви доживете до того часу, коли буде що згадати. Бо різниця між тим, що бачиш, і чого не помічаєш, може виявитися межею між життям і смертю.

Він бачив землю з фантастичної висоти (чомусь це викликало в нього сильніше запаморочення і спантеличило більше, ніж візія росту, що виникла у нього перед самим кінцем розмови з чоловіком у чорному, бо побачене крізь двері візією не було). І, навіть попри вкрай ослаблену увагу, він все ж відзначив про себе істотну річ: земля, яку він бачив, не була ні пустелею, ні морем, а якимось зеленим і неймовірно просторим обширом, помережаним вузькими смужками води. Саме через них стрілець подумав, що це болото, але…

Вкрай ослаблена увага, грубо перекривив його Кортів голос. Ти бачив більше!

Так.

Він бачив щось біле.

Білі краї.

«Браво, Роланде!» – тріумфально вигукнув Корт у його голові. Роланд наче наяву відчув сильний удар його важкої мозолистої руки. І зморщився.

Він дивився крізь вікно.

Стрілець із зусиллям звівся на ноги, простягнув руку вперед, шкірою долоні відчув пекучі холодні лінії витонченої розжареної ручки. А потім знову відчинив двері.

6

Видиво, до якого він підготувався, – земля зі страхітливої, небаченої висоти, – зникло. Тепер перед його очима були слова, значення яких він не розумів. Роланд майже збагнув їхнє значення – напис виглядав так, наче Великі Літери були перекручені…

Над словами було зображення якогось екіпажа, що пересувався без коня, транспортного засобу з двигуном. Мабуть, таким був переповнений світ до того, як зрушити з місця. Зненацька він згадав про те, що розповідав Джейк на придорожній станції, коли стрілець його загіпнотизував.

Цей екіпаж без коня (біля нього стояла жінка, вбрана у хутряне боа, й сміялася) міг виявитися тим, що переїхав Джейка в дивному чужому світі.

«Це і стой інший світ», – подумав стрілець.

Зненацька видиво…

Не змінилося, а почало рухатися. Стрілець похитнувся на ногах, відчуваючи запаморочення і приплив нудоти. Слова і малюнок опустилися, і тепер він здалеку бачив прохід із подвійним рядом сидінь. З них тільки декілька були порожніми, всі інші заповнені чоловіками в дивному вбранні. Нічого подібного він раніше ніколи не бачив, але вирішив, що це костюми. Те, що було обв'язано в них навколо ший, могло бути краватками чи шийними хустками, яких йому ще не доводилося бачити. І, наскільки він міг судити, ні в кого не було зброї. Стрілець не побачив жодного кинджала чи меча, не кажучи вже про револьвери. Що ж це за довірливі вівці? Декілька чоловіків читали щось із аркушів паперу з дрібними літерами, то тут, то там серед слів були розкидані картинки. Інші писали на папері ручками, не схожими на жодну з тих, які стрілець бачив у своєму житті. Але до ручок йому було байдуже. Значення мав папір.Він жив у світі, де цінність паперу й золота була майже однаковою. Так багато паперу він не бачив ще ніколи. Щойно один із чоловіків вирвав аркуш із жовтого блокноту, що лежав у нього на колінах, і зіжмакав його в кульку, хоча писав тільки угорі з одного боку, а на іншому не писав зовсім. Навіть змучений до краю, стрілець відчув благоговійний жах і обурення з приводу такого жахливого марнотратства.

Позаду чоловіків вип'ячувалася біла стіна з рядом вікон. Декілька з них були затулені чимось на кшталт фіранок, але за іншими виднілося блакитне небо.

До проходу наблизилась якась жінка, вбрана у щось схоже на форму, але такого одягу Роландові ще не доводилося бачити. Це був яскраво-червоний комплект зі штанами. Він бачив те місце, де закінчувалися її ноги й починалося лоно. Жодна бачена ним раніше жінка в одязі так не виглядала.

Вона підійшла до дверей так близько, що Роланд подумав, чи не пройде вона в них, і незграбно зробив крок назад, якимось дивом не впавши. Вона подивилася на нього з натренованою турботливістю жінки, що водночас є служницею і господинею нікому, крім самої себе. Але не це зацікавило стрільця. Його увагу привернув вираз її обличчя, що геть не змінився. Жодна жінка – та й жодна людина, коли вже на те пішло, – не дивитиметься так на брудного, виснаженого чоловіка, що непевно стоїть на ногах, з револьверами, перехрещеними на стегнах, скривавленою ганчіркою, обмотаною довкола правої руки, і в джинсах, які виглядали так, наче по них пройшлися циркулярною пилкою.

– Чи не хотіли б ви… – спитала жінка. Кінець фрази стрілець не зрозумів. Поїсти чи випити, подумав він. Червона тканина її форми – то була не бавовна. Шовк? Трохи схоже на шовк, утім…

– Джин, – відповів голос, і стрілець це зрозумів. Зненацька його наче осяяло.

То були не двері.

То були очі.

Яким би божевіллям це не видавалося, він дивився на салон диліжанса, що мчав у небі. Він дивився на нього очима якоїсь людини.

Якої?

Відповідь була йому відома. Він дивився на світ очима в'язня.

Розділ 2
Еллі Лін

1

І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці^на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожана скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.

Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт – і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» – проголошував напис.

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з'явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному – каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах – очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, – Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.