Текст книги "Крізь час. Темна Вежа II"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

2

Зовні фургон піцерії виглядав задрипаним, але під дорожнім брудом і фарбою з балончика ховалося диво високих технологій, якому б позаздрили навіть убеенівці. Як неодноразово повторював Балазар, тих козлів не обдуриш, якщо не будеш завжди на крок попереду них – у тому числі якщо в тебе не буде такого самого обладнання. Коштувало воно дорого, але Балазар мав одну перевагу: те, що УБН купувало за шалені гроші, його люди просто цупили. На Східному узбережжі повсюдно знаходилися працівники компаній, що виготовляли електроніку, готові продати вкрай секретні розробки за зниженими цінами. Ці каццароні(Джек Андоліні називав їх кокаїнниками з Силіконової долини) буквально нав'язували свій товар.

Під приборним щитком розміщувався повний боєкомплект: поліцейська рація, ультрависокочастотний глушник поліцейських радарів, широкодіапазонний/високочастотний детектор радіопередач; високочастотний генератор перешкод, ретранслятор-підсилювач, завдяки якому всі спроби відшукати фургон стандартними методами триангуляції закінчувалися тим, що фургон виявляли одночасно в Коннектикуті, Гарлемі й у готелі «Монтаук Саунд», радіотелефон… і маленька червона кнопка, яку Андоліні натиснув одразу ж після того, як Едді Дін вийшов із фургона.

У кабінеті Балазара пролунав короткий дзвінок внутрішнього телефону.

– Це вони, – сказав Балазар. – Клаудіо, впусти їх. Чимі, накажи всім стулити писки. Едді Дін не знає, що, крім тебе і Клаудіо, зі мною є ще хтось. Чимі, йди до комори й посидь там з іншими джентльменами.

Вони пішли: Чимі повернув ліворуч, Клаудіо Андоліні – праворуч.

Балазар повільно почав зводити черговий поверх своєї будівлі.

3

«Я сам усе владнаю», – повторив Едді, поки Клаудіо відчиняв двері.

«Добре». – погодився стрілець, але розслаблятися не став, був напоготові, готовий вийти на передній план у ту ж мить, коли виникне бодай видимість такої потреби.

Брязкали ключі. Стрілець гостро відчував запахи. Від Кола Вінсента, який стояв праворуч, тхнуло немитим тілом, від Джека Андоліні ліворуч – якимось різким, майже терпким лосьйоном після гоління. Коли вони ступили до затемненого бару, в ніс ударив кислий запах пива.

Запах пива був для нього єдиним знайомим ароматом у цьому приміщенні. То був не задрипаний салун з посиланою стружками підлогою, й дошками, покладеними на козли для розпилювання замість шинкваса. Стрілець мусив визнати, що таким закладам, як шинок Шеба в Таллі, до цього було не дорівнятися. Куди не кинь оком, м'яким світлом вилискувало скло. У цій одній-єдиній кімнаті було більше скла, ніж він бачив за всі свої роки, з того часу, як виріс, – саме тоді почали закриватися лінії постачання, частково через напади повстанців під проводом Фарсона, Доброго Чоловіка, але в основному, вважав стрілець, тому, що світ почав зрушувати з місця. Фарсон був лише ознакою того великого зрушення, але аж ніяк не його причиною.

Він бачив їхні відображення скрізь – на стінах, на обкладеному склом шинквасі й у довгому дзеркалі за ним. Їхні фігурки в мініатюрі відображалися навіть на вигнутих стінках бокалів для вина у формі дзвонів, що, перевернуті догори дном, висіли над шинквасом… бокалів блискучих і крихких, як святкові прикраси.

У кутку стояла скульптура, зроблена з вогників, що спалахували і мінилися, спалахувати і мінилися, спалахували і мінилися. Золотистий ставав зеленим, зелений – жовтим, жовтий – червоним, червоний – знову золотистим. Перетинав її напис Великими Літерами. Це слово він міг прочитати, але не розумів його значення: РОКОЛА.

Та байдуже. Тут на нього ще чекали справи.'Він не мандрівник і не може дозволити собі розкіш поводитися як мандрівник; хай там якими дивовижними чи гідними подиву не були б речі, що трапляються на його шляху.

Чоловік, що їх впустив, вочевидь був братом того, хто правив диліжансом, який Едді називав фургоном (мабуть, щось на кшталт фури, вирішив Роланд), хоча цей був вищий на зріст і років на п'ять молодший. У наплічній кобурі він мав зброю.

– Де Генрі? – спитав Едді. – Я хочу бачити Генрі. – Він підвищив голос. – Генрі! Агов, Генрі!

Відповіді не було; тільки тиша, в якій бокали, що висіли над шинквасом, здавалося, невловно завібрували, та так тихо, що людське вухо не змогло б розрізнити цього звуку.

– Спочатку з тобою хоче побалакати пан Балазар.

– Ви заткнули йому рота кляпом і тримаєте десь зв'язаного, так? – спитав Едді, і не встиг Клаудіо навіть рота розтулити для відповіді, як Едді розреготався. – Та ні, чим я думаю – ви просто дали йому ширнутися, от і все. Він у відрубі. Навіщо возитися з мотузками та кляпами, якщо Генрі можна заспокоїти, вколовши йому дозняк, та й по всьому? Добре. Ведіть мене до Балазара. Покінчимо з цим раз і назавжди.

4

«Черговий знак», – подумав стрілець, побачивши вежу з карт на Балазаровому письмовому столі.

Балазар не підвів погляду. Карткова вежа вже була такою високою, що потреба в цьому відпала – він дивився поверх неї. На обличчі – вираз щирого вдоволення й лагідності.

– Едді, – мовив він. – Радий тебе бачити, синку. Я чув, в аеропорту «Кеннеді» тебе спіткали якісь неприємності?

– Я вам не син, – відрубав Едді.

Балазар повів рукою, зробивши легенький жест – комічний, сумний і недовірливий водночас. «Як ти можеш так говорити? Ти ображаєш мене, Едді», – неначе промовляв він.

– Перейдімо одразу до суті, – сказав Едді. – Ви знаєте, що тут або одне, або інше: або федерали мене пасуть, або їм довелося мене відпустити. Ви знаєте, що розколоти мене всього лише за дві години їм би не вдалося. І якби це сталося, то я б уже сидів на Сорок третій вулиці, відповідаючи на питання між перервами, відведеними для ригання в раковину.

– А вони пасуть тебе, Едді? – лагідно спитав Балазар.

– Ні. Їм довелося мене відпустити. Вони у мене на хвості, але я не маю на собі жучків.

– Отже, ти заховав товар. Це цікаво. Розкажи мені, як можна заховати два фунти коксу на реактивному літаку? Таку інформацію завжди корисно мати. Це наче в історії про загадку замкненої кімнати.

– Я його не заховав. Але й при собі його не маю, – сказав Едді.

– А хто має? – спитав Клаудіо і почервонів, бо його брат понуро, майже люто зиркнув на нього.

– Він, – із посмішкою відказав Едді, показуючи на Енріко Балазара, що височів над вежею з карт. – Товар уже доставлено.

Уперше відтоді, як Едді ввели під конвоєм до кабінету, на обличчі Балазара з'явився непідробний вираз: здивування. З'явився і миттю зник. Він ввічливо посміхнувся.

– Так, – сказав він. – Доставлено до місця, про яке ти повідомиш пізніше, після того як ти, твій брат і ваш товар опинитеся в безпеці. Може, в Ісландії. Ти так усе розрахував?

– Ні, – відповів Едді. – Ви не розумієте. Він тут. Доставка додому. Як ми й домовлялися. Бо навіть у такі часи, у такий вік, як нині, є люди, котрі й досі вважають, що угода є угода і її треба виконувати, як домовлялися від самого початку. Знаю, звучить неймовірно, але це факт.

Всі вирячилися на нього.

«Як я тримаюся, Роланде?» – спитав Едді.

По-моєму, тримаєшся ти чудово. Але не дозволяй цьому Балазарові знову повернути душевну рівновагу, Едді. Гадаю, він небезпечний.

Думаєш? Ну, на цьому я знаюся краще за тебе, друже. Я на сто відсотків упевнений, що він небезпечний. Дуже небезпечний, хай йому чорт.

Він знову подивився на Балазара і злегенька йому підморгнув.

– Тож якщо кому й слід зараз перейматися щодо федералів, то це вам, а не мені. Якщо вони приїдуть сюди з ордером на обшук, то може виявитися, що вас трахнуть, навіть якщо ви не розставите ноги, пане Балазар.

Балазар узяв дві карти, але руки зненацька затремтіли, і він відклав їх убік. Це тривало не довше миті, але Роланд помітив, і Едді побачив також. На його обличчі з'явився й одразу ж зник вираз нерішучості – можливо, навіть миттєвого страху.

– Тримай язика на припоні, коли розмовляєш зі мною, Едді. Стеж за своєю мовою і, будь ласка, пам'ятай, що мій час і моє терпіння щодо всіляких нісенітниць вже майже вичерпані.

Вираз обличчя Джека Андоліні став стривоженим.

– Та він з ними змовився, пане Балазар! Цей малий гівнюк здав їм кокс, і вони підкинули його сюди, поки вдавали, що допитують його!

– Тут нікого не було, – сказав Балазар. – Ніхто не зміг би підібратися до мене близько, Джеку, і ти це знаєш. Варто лише голубові на даху перднути, як спрацьовує сигналізація.

– Але…

– Навіть якби їм вдалося десь нас підставити, у нас все одно стільки людей у їхній організації, що через три дні їхня справа накрилася б мідним тазом. Ми б знали – хто, коли і як.

Погляд Балазара знову повернувся до Едді.

– Едді, у тебе в розпорядженні п'ятнадцять секунд на те, щоб припинити верзти цю хрінотінь. А потім я звелю Чимі Дрето зробити тобі боляче. Ще пізніше, трохи поробивши тобі боляче, він піде, і з сусідньої кімнати ти почуєш, як він робить боляче твоєму братові.

Едді весь напружився.

«Спокійно», – пробурмотів стрілець, а сам подумав: «Завдати йому болю – раз плюнути. Для цього тільки треба вимовити ім'я його брата. Це все одно що колупатися палицею у відкритій рані».

– Зараз я зайду до вашого туалету, – сказав Едді й показав рукою на двері в дальньому лівому кутку кімнати. Ці двері були настільки непомітні, що майже зливалися з обшивкою стін. – І зайду сам. А потім вийду з фунтом вашого кокаїну. Половиною партії. Ви його перевірите. Потім приведете Генрі сюди, щоб я на нього подивився. Коли я його побачу, переконаюся, що з ним усе гаразд, ви віддасте йому наш марафет, і він поїде додому з одним із ваших джентльменів. Поки він буде в дорозі, я і… – «Роланд» мало не сказав він, – я і решта чуваків, що, як нам з вами обом добре відомо, тут стовбичать, спостерігатимемо, як ви будуєте ту штуку. Коли Генрі буде вдома, в безпеці – тобто ніхто не нависатиме над ним, тримаючи біля скроні пушку, – він подзвонить і скаже одне слово. Це пароль, ми вигадали його, коли я їхав на завдання. Про всяк випадок.

Стрілець зазирнув у підсвідомість Едді, щоби перевірити, правда це чи блеф. Це була правда, принаймні Едді в це вірив. Роланд зрозумів, що Едді справді вірить, що його брат Генрі радше помре, ніж скаже це слово під дулом пістолета. Сам стрілець не був такий упевнений.

– Мабуть, ти гадаєш, що я досі вірю в Санта-Клауса, – сказав Балазар.

– Знаю, що не вірите.

– Клаудіо. Обшукай його. А ти, Джеку, йди до мого туалету. Обшукай там усе.

– Там є якийсь сховок, про який я не знаю? – спитав Андоліні.

Балазар замислився, не зводячи з Андоліні уважного погляду темно-карих очей. – На задній стінці аптечки є маленька відсувна панель, – нарешті сказав він. – За нею ятримаю кілька особистих дрібничок. Для фунта марафету там місця замало, але все одно краще перевір.

Коли Джек зайшов до маленької вбиральні, стрілець побачив спалах того самого холодного білого світла, що й у вбиральні повітряного диліжансу. Потім двері зачинилися.

Балазарів погляд блискавично метнувся до Едді знову.

– Навіщо вся ця маячня божевільного, Едді? – мало не з сумовитим виразом промовив він. – Я вважав тебе розумнішим.

– Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі, – тихо мовив Едді.

Балазар виконав його прохання. Він довго не відводив погляду. Потім відвернувся, засунувши руки в кишені так глибоко, що стало помітним заглиблення між половинками його селянської дупи. Всім своїм виглядом він демонстрував жалість – співчуття до блудного сина, – але перед тим, як він знову відвернувся, Роланд встиг вловити на його обличчі вираз, що аж ніяк не можна було назвати співчуттям. Те, що Балазар побачив у очах Едді, не спонукало його сумувати, а навпаки – викликало сильне занепокоєння.

– Роздягайся, – наказав Клаудіо, наставивши на Едді пістолета.

І Едді почав знімати одяг.

5

«Мені це все не подобається», – розмірковував Балазар, чекаючи, поки Джек Андоліні вийде з туалету. Йому було страшно, він раптом почав пітніти – не тільки під пахвами і в паху (в цих місцях він пітнів навіть у найлютіші морози), – а весь вкрився потом. Коли Едді їхав, то виглядав як наркаш – хай навіть розумний, але все одно наркаш, жалюгідна істота, яку можна заманити будь-куди, підчепивши за яйця риболовним гачком героїну, – а повернувся зовсім іншим… яким же? Так, наче він певним чином змінився, змужнів.

Так, наче хтось влив йому в горло дві кварти додаткового зухвальства.

Так. У цьому вся суть. І в наркоті. В цій довбаній наркоті. Джек перевертав догори дригом все в туалеті, Клаудіо з заповзяттям тюремника-садиста проводив особистий огляд Едді. Коли він, чотири рази харкнувши на ліву долоню, розтер змішану з соплями слину по правій руці й засадив її в гузницю Едді аж по самий зап'ясток і дюйми на два-три далі, Едді сприйняв це так незворушно, з такою стійкістю, яка, на думку Балазара, раніше не була притаманна йому чи будь-якому іншому нарколизі.

Наркоти не було ні в туалеті, ні на Едді, ні у нього всередині. Ніякого товару ні в одязі, ні в куртці, ні в дорожній сумці Едді. Отже, це все блеф і нічого, крім блефу.

Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі.

Він і подивився. Побачене змусило його нервуватися. Балазар зрозумів, що Едді Дін ні на йоту не сумнівається: він зайде до туалету і вийде з половиною Балазарової партії товару.

Балазар і сам уже ладен був у це повірити.

Клаудіо Андоліні витяг руку. Його пальці вийшли з анального отвору Едді Діна зі звуком «плям». Клаудіо так скривив рота, що той став схожим на риболовну волосінь із зав'язаними на ній вузлами.

– Швидше, Джеку! У мене рука замащена лайном цього наркаша! – сердито крикнув Клаудіо.

– Якби я знав, що ти там проводитимеш дослідження, Клаудіо, я б після останнього срання підтерся ніжкою стільця, – лагідно сказав Едді. – Твоя рука вилізла б чистішою, а мені не довелося б стояти тут із відчуттям, ніби мене щойно зґвалтував бик Фердинанд.

– Джеку!

– Спустися на кухню й помий руку, – тихо наказав Балазар. – Ми з Едді не маємо жодних причин шкодити один одному. Правда ж, Едді?

– Саме так, – погодився Едді.

– Все одно він чистий, – сказав Клаудіо. – Ну, не те щоб чистий. Просто у нього нічого немає. Будьте певні. – І вийшов, з огидою несучи перед собою руку, наче дохлу рибу.

Едді спокійно дивився на Балазара, а той знову почав думати про Гаррі Гудіні, Блекстоуна, Дага Генінґа і Девіда Копперфільда. Всі казали, що виступи штукарів – це така ж сива давнина, як і водевіль. Але ж Генінґ був суперзіркою, а малий Копперфільд – від того у глядачів взагалі зірвало дах, коли Балазар один-єдиний раз бачив його шоу в Атлантик-Сіті. Балазар обожнював фокусників відтоді, як уперше побачив одного на розі вулиці: той заробляв собі дріб'язок, показуючи фокуси з картами. А що насамперед роблять усі фокусники перед тим, як показувати фокус, – щось таке, від чого в усієї публіки перехопить подих, а потім вона шалено зааплодує? Що вони завжди роблять, так це запрошують когось із глядачів переконатися, що місце, звідки незабаром з'явиться кролик, чи голуб, чи красунечка з оголеними грудьми, абсолютно порожнє. Більше того: пересвідчитися, що потрапити туди, всередину, аж ніяк не можливо.

Думаю, може, він це зробив. Не знаю як, і мені начхати. Єдине, що мені відомо напевно – мені геть не подобається ця фігня, зовсім не подобається.

6

Джорджеві Бйонді теж дещо не подобалося. І він сумнівався, що й Едді Дін буде від цього в шаленому захваті.

Джордж був абсолютно впевнений, що невдовзі після того, як Чимі зайшов до кабінету бухгалтера і загасив світло, Генрі помер. Помер тихо, не завдаючи нікому клопоту. Його душа просто відлетіла собі геть, як спора кульбабки, підхоплена легеньким вітерцем. На гадку Джорджа, це могло статися саме тоді, коли Клаудіо пішов на кухню помити свою замащену лайном руку.

– Генрі? – прошепотів Джордж на вухо Генрі. Його губи опинилися так близько від вуха Генрі, що виглядало це так, ніби він цілує дівчину в кінотеатрі, і це було так, хай йому грець, непристойно, особливо якщо подумати про те, що чувак, мабуть, мертвий – це було наче наркофобія чи як там, бля, її називали, – але він мусив дізнатися, а стінка між цим кабінетом і Балазаровим була дуже тонка.

– Що там таке, Джордже? – спитав Фігляр Постіно.

– Стули писок, – тихо нагримав на нього Чимі. В голосі вчувалося ревіння двигуна на холостому ходу.

Усі стулили писки.

Джордж просунув руку під сорочку Генрі. Ох, дедалі, то гірше. Його не полишало відчуття, що він з дівчиною в кіно. Тепер він її мацав, тільки це була не вона, а він. Це вже була не просто наркофобія, а підорська наркофобія, бля. Кістляві, як і в будь-якого наркоші, груди Генрі не піднімалися й не опускалися, і всередині нічого не робило стук-стук-стук.Для Генрі Діна все закінчилося, участь Генрі Діна у бейсбольному матчі скінчилася в сьомому раунді. Крім його годинника, нічого не цокало.

Джордж повернувся до Чимі Дрето, відчувши тяжкий дух маслинової олії й часнику (аромат Старої Доброї Італії, який оточував його завжди), і прошепотів:

– Здається, у нас проблема.

7

Джек вийшов із туалету.

– Там нема ніякої наркоти, – сказав він і втупився важким поглядом у Едді. – А якщо ти думаєш про вікно, то забудь. Там сталева сітка десятого калібру.

– Про вікно я й не помишляв. А товар справді там, – тихо сказав Едді. – Просто треба знати, де шукати.

– Вибачайте, пане Балазар, але цей розумник починає діяти мені на нерви.

Балазар наче й не чув, що сказав Андоліні: він вивчав Едді поглядом. Та інтенсивно розмірковував.

Думав про фокусників, що дістають кроликів із капелюха.

На сцену викликається хтось із глядачів, щоби підтвердити той факт, що капелюх порожній. А що ще завжди залишалося незмінним? Звісно, те, що ніхто, крім фокусника, до капелюха не заглядав. А що сказав цей хлопець? Зараз я зайду до вашого туалету. І зайду сам.

Зазвичай він не хотів дізнаватися, як виконується той чи той фокус. Бо після цього вся втіха б пропала.

Зазвичай.

Однак задоволення від цього трюку він хотів перебити якомога скоріше.

– Гаразд, – мовив він, звертаючись до Едді. – Якщо товар там, піди й принеси його. Тільки без нічого. З голим задом.

– Добре, – погодився Едді і рушив до дверей туалету.

– Але не сам, – зупинив його Балазар. Едді враз зупинився. Все його тіло заціпеніло, наче Балазар поцілив у нього невидимим гарпуном, і від цього Балазарові стало легше на душі. Бо зараз уперше все пішло не так, як запланував малий. – Джек піде з тобою.

– Ні, – одразу ж заперечив Едді. – Я так не…

– Едді, – м'яко сказав Балазар, – мені не відмовляють.

Це одна з тих речей, яких робити не слід.

8

«Нічого, – сказав стрілець. – Нехай іде».

«Але ж… але…»

Едді ледь не втратив самовладання: він був на межі зриву. І не через підступні фінти Балазара. Його постійно гризла тривога щодо Генрі, але понад усе терзала потреба вколотися.

Нехай іде. Все буде гаразд. Скорись.

І Едді послухався.

9

Балазар дивився на Едді – стрункого голого чоловіка, в якого тільки почали з'являтися перші ознаки типової для наркоманів сутулості та впалості грудної клітини. Він стояв, схиливши голову набік. І що довше Балазар спостерігав, то сильніше відчував, як його самовпевненість потроху щезає. Здавалося, хлопець керується голосом, який чує тільки він сам.

Та сама думка, тільки в іншій формі, промайнула і в Андоліні: «Та що це таке? Він схожий на собачку зі старих грамплатівок!»

Кол хотів щось йому сказати про очі Едді. І тут Джек Андоліні пошкодував, що тоді не послухав його.

«В одній руці бажання, у другій – шматок лайна», – подумав він.

Якщо Едді підкоряється голосам, що звучали в його голові, то зараз одне з двох: або вони перестали звучати, або він перестав на них зважати.

– Гаразд, – сказав він. – Ходімо, Джеку. Я покажу тобі восьме диво світу. – Він обдарував їх сліпучою посмішкою, яка анітрохи не сподобалася ні Джекові Андоліні, ні Енріко Балазару.

– Та невже? – Андоліні витяг револьвер з подвійної кобури, що висіла в нього на поясі ззаду. – І це справить на мене враження?

Едді всміхнувся ще ширше.

– О так. Як на мене, то ти будеш просто приголомшений.

10

Андоліні попрямував до туалету слідом за Едді. Револьвер він тримав напоготові, бо нерви в нього були на межі.

– Зачини двері, – сказав Едді.

– Та пішов ти, – відповів Андоліні.

– Зачини двері, а то не віддам наркоту.

– Пішов ти, – повторив Андоліні. Зараз, трохи наляканий, відчуваючи, що відбувається щось незбагненне, Андоліні виглядав кмітливішим, ніж у фургоні.

– Він не хоче зачиняти двері, – гукнув Едді до Балазара. – Так дійде до того, що я розчаруюся у вас, пане Балазар. Та у вас тут, мабуть, цілих шість горил, і у кожної по чотири пістолети, а ви двоє сците через якогось пацана в сортирі. Мало того – ще й наркомана.

– Та зачини ти ті довбані двері, Джеку! – крикнув Балазар.

– Молодець, – сказав Едді, коли Андоліні ногою захряснув за собою двері. – Мужчина ти, кінець кінцем, чи м…

– Ну й дістав же мене цей гівнюк, – промовив Андоліні сам до себе. Він підняв револьвер рукояткою вперед, наміряючись врізати Едді по зубах.

Але закляк на місці, так і тримаючи револьвер піднятим. Злобний вишкір зубів поволі зникав, натомість щелепа відвисла від здивування, бо побачив він те саме, що й Кол Вінсент у фургоні.

Колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

«А тепер хапай його!» – сказав тихий владний голос, який не належав Едді, хоч і линув з його рота.

«Шизанувся, – подумав Джек Андоліні. – Бля, йому шизи перемкнуло…»

Але думка обірвалася, коли Едді руками вхопив його за плечі, бо коли це сталося, Андоліні побачив діру в реальності, яка. зненацька утворилася за спиною Едді на відстані близько трьох футів.

Ні, не діру. Обриси цього отвору були надто досконалі, аби називати його дірою.

То були двері.

– Пресвята Діво Маріє, – тихо з придихом простогнав Джек. Крізь дверний отвір, який зяяв у повітрі на висоті приблизно фута над підлогою перед душовою кабіною Балазара, він побачив темне узбережжя, що полого спускалося до шумливих морських хвиль. По узбережжю повзали якісь істоти. Потворні істоти.

Він усе-таки завдав удару рукояткою револьвера, але розтрощити всі передні зуби Едді аж до самих ясен, як намірявся Джек, не вдалося: рукоятка лише приплющила Едді губи й трохи подряпала їх до крові.

Сили залишали Джека: він буквально відчував, як це відбувається.

– Я ж попереджав, що ти будеш у паніці, – сказав Едді й накинувся на нього. Джек тільки в останню мить зрозумів наміри Едді й почав пручатися, як дикий кіт, але було вже занадто пізно – вони вже випали крізь той дверний отвір, і гул нічного Нью-Йорка (такий звичний і постійний, що його навіть не було чутно, поки він не стихав) змінився на ревіння хвиль і скреготливі питання страховиськ, ледь помітних у пітьмі, що сновигали туди-сюди узбережжям.