Текст книги "Крізь час. Темна Вежа II"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

9

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці – Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч – кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» – так їх зазвичай називали – грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

– Добре, – пролунав голос Джорджа Бйонді, – тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

– Я тут, я тут, – сказав Генрі. Він ледь-ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить, щоби вона залишила його в спокої ще хвилин на п'ять.

– Добре. Категорія – мистецтво і розваги. Питання таке… Генрі? Ану не смій куняти, ти, чмо!

– Я не сплю! – жалібно викрикнув Генрі.

– Добре. Питання звучить так: назвіть роман Вільяма Пітера Блетті, що мав шалену популярність, дія якого розгортається в Джорджтауні – фешенебельному передмісті Вашингтона, округ Колумбія, і в якому розповідається про молоду дівчину, одержиму дияволом?

– Джонні Кеш, – відповів Генрі.

– Ну ти й мудак! – заверещав Фігляр Постіно. – Та ти відповідаєш так на кожне питання! У тебе на все одна довбана відповідь – Джонні Кеш!

– Бо Джонні Кеш і є все, – серйозно відповів Генрі, й на мить, поки всі здивовано обдумували почуте, запанувала відчутна тиша… а потім пролунав неприємний вибух сміху: сміялися не тільки чоловіки в кімнаті, де був Генрі, але й двоє інших «джентльменів», що сиділи в коморі.

– Зачинити двері, пане Балазар? – тихо спитав Чимі.

– Та ні, все нормально, – відповів Балазар. Він був сицилійцем у другому поколінні, але говорив зовсім без акценту. Його мова не була мовою людини, яка здобула освіту на вулиці. На відміну від багатьох своїх побратимів по бізнесу, він закінчив середню школу. Ба навіть більше: протягом двох років він навчався в школі бізнесу Нью-йоркського університету. Його голос, як і манера вести бізнес, був спокійним, культурним і американським, а зовнішність вводила всіх в оману так само, як і вигляд Джека Андоліні. Його чиста американська мова без акценту, почута вперше, майже завжди вганяла людей у ступор, наче вони щойно почули особливо вдалий уривок черевомовлення. На вигляд він скидався на фермера, господаря трактиру чи дрібного мафіозо, який досяг успіху не завдяки тому, що в нього є голова на плечах, а тільки через те, що опинився в правильному місці в правильний час. Його зовнішність нагадувала той тип, який розумаки попереднього покоління називали «Вусатим Пітом»: огрядний чолов'яга в селянському одязі. Цього вечора він був одягнений в скромну білу бавовняну сорочку з розстебнутим коміром (попід пахвами розпливалися плями поту) і прості сірі штани з саржі. Товсті ноги без шкарпеток були взуті в коричневі шкіряні туфлі без задників, такі старі, що вони більше скидалися на капці. На кісточках зміїлися багряно-сині варикозні вени.

Чимі й Клаудіо захоплено спостерігали за ним.

Колись давно його називали IlRoche– Скеля. А дехто зі старожилів подосі так до нього звертався. У правій шухляді письмового стола, де інші бізнесмени зберігали блокноти, ручки, скріпки і тому подібне, Енріко Балазар завжди тримав три колоди карт. Але не для того, щоб грати.

Він використовував їх для будівництва.

Брав дві карти і притуляв одна до одної, утворюючи літеру «А» без горизонтальної риски. Поряд будував іще одну фігуру у вигляді літери А. Понад двома клав карту, щоб зробити дашок. 1 так викладав шарами букву А за буквою А, поки на письмовому столі не виростав картковий будиночок. Якщо нахилитися і зазирнути всередину, то можна було побачити щось схоже на вулик із трикутників. Чимі сотні разів спостерігав, як ці будиночки завалюватися (Клаудіо також час від часу ставав свідком Цієї події, але не так часто, бо він був на тридцять років молодший за Чимі, який сподівався скоро піти на пенсію і переїхати зі своєю стервозною дружиною на їхню ферму на півночі Нью-Джерсі, де він увесь свій вільний час плекатиме свій сад… і намагатиметься пережити довбану сучку, на якій він оженився, прожити довше за тещу, мабуть, не вдасться, він вже давно покинув мріяти про те, як їстиме фетучині на поминках Ла-Монстри, Ла-Монстра була вічною, але якась примарна надія пережити бодай стерво-дружину в нього лишалася; у його батька був улюблений вираз, який у перекладі звучав приблизно так: «Господь пісяє тобі на потилицю щодня, але топить лише один раз», і Чимі, хоч і не був дуже впевнений, гадав, що Господь все-таки непоганий хлопець і тому він може сподіватися на те, що переживе якщо вже не тещу, то бодай дружину), але тільки одного разу бачив, як Балазарові урвався через це терпець. Найчастіше конструкція розліталася через якусь дрібницю – хтось грюкнув дверима в сусідній кімнаті чи п'яниця наштовхнувся на стіну. Бувало, Чимі бачив, як будівля, на зведення якої пан Балазар (якого він досі називав Да Босе, як героя коміксу Честера Гоулда) витрачав багато годин, завалювалася, бо в музичному автоматі надто гучно звучали баси. А часом ці повітряні споруди падали без будь-якої видимої причини. Одного разу – цю історію він розповідав як мінімум п'ять тисяч разів, і вона до смерті набридла всім його знайомим (за винятком його самого) – Да Босе подивився на нього поверх руїн і сказав: «Бачиш, Чимі? Ось відповідь – для кожної матері, яка проклинала Бога за те, що її дитина лежить на дорозі мертва, для кожного батька, що проклинає чоловіка, який звільнив його з заводу, залишивши без роботи, для кожної дитини, що народжена була страждати і спитала – чому. Наші життя подібні до цих штук, які я будую. Іноді вони ламаються з якоїсь причини, а буває, це відбувається зовсім без причини».

Карлочимі Дрето вважав це найглибокодумнішим з усіх почутих ним тверджень про життя людини в світі.

Той єдиний випадок, коли Балазар розлютився через падіння будиночка, стався дванадцять, а може, й чотирнадцять років тому. До нього прийшов один тип, аби спитати щодо спиртного. Неосвічений тип, який жодного поняття не мав про гарні манери. Від нього смерділо так, наче він приймав ванну раз на рік, та й то з-під палки. Інакше кажучи, недоумкуватий ірландець. І звісно, він прийшов через випивку. Ірландцям завжди потрібна лише випивка, наркота їм по цимбалах. А цей ірландець, він подумав: те, що стоїть на столі в Да Босса, – якийсь жарт. «Загадай бажання!», – закричав він після того, як Да Босе пояснив йому (культурно пояснив, як джентльмен джентльменові), чому вони не можуть займатися комерцією разом. А потім цей ірландець, один із тих чуваків з кучерявим рудим волоссям і таким блідим кольором шкіри обличчя, що його можна прийняти за туберкульозника чи щось таке, один із тих, чиє прізвище починається на О, а потім іде така закарлючка між О і справжнім прізвищем, так от, він взяв і дунув на стіл Балазара, наче піno, [8]8
  Nino – хлопчик (ісп.).


[Закрыть]який задуває свічки на святковому торті, й карти розлетітися довкола Балазарової голови, і Балазар відчинив ліву горішню шухляду письмового столу, шухляду, у якій інші бізнесмени могли б зберігати канцелярське приладдя, приватні цидулки чи щось подібне, і дістав звідти пістолет сорок п'ятого калібру, і застрелив того ірландця, влучивши в голову, а вираз Балазарового обличчя при цьому не змінився, і після того, як Чимі і хлопець на ім'я Трумен Алекзандер, котрий помер чотири роки тому від серцевого нападу, закопали ірландця під курником десь за Седонвілем, штат Коннектикут, Балазар сказав, звертаючись до Чимі:

– Будувати – справа людей, paisan. [9]9
  Paisan – земляче (спотвор, im., ісп.).


[Закрыть]А руйнувати – справа Бога. Згоден?

– Так, пане Балазар, – відповів тоді Чимі. Він і справді був згоден.

Балазар вдоволено кивнув.

– Ви зробили так, як я звелів? Поховали його там, де на нього будуть срати кури й качки чи щось таке?

– Так.

– Дуже добре, – лагідно сказав Балазар і дістав з правої горішньої шухляди письмового стола нову колоду карт.

Одним рівнем Скеля Балазар не вдовольнявся. На даху першого ряду він будував другий (тільки вже не такий широкий), над другим – третій, понад третім – четвертий. Щоби будувати вище, йому потрібно було підвестися. Тепер, для того щоб зазирнути всередину, не треба було низько нахилятися. А заглянувши, можна було побачити не ряди трикутних фігур, а крихку, предивну і неймовірно гарну залу із ромбів. Якщо надто довго дивитимешся всередину – голова тобі піде обертом. Якось Чимі зайшов на Коні-Айленді в «Дзеркальний лабіринт», і там йому запаморочилося в голові. Більше він туди не ходив.

Чимі казав (він вважав, що йому ніхто не вірить, а насправді всім було просто байдуже), що одного разу бачив, як Балазар збудував щось подібне не до будиночка з карт, а до справжньої вежі з карт. Ця вежа стояла, аж доки не був зведений дев'ятий рівень, а потім впала. Чимі не знав, що всім це до сраки, бо всі, кому він розповідав, зображали перед ним щиросердне здивування, тому що Чимі був наближеною особою Да Босса. Але люди справді були б вражені, якби йому вдалося дібрати слова для опису вежі – її витонченості, її висоти (вона сягала майже трьох чвертей відстані од кришки письмового стола до стелі, конструкція з вшіетів, двійок, королів, десяток і тузів, схожа на мереживо; червоно-чорна конфігурація з паперових ромбів кидала виклик світові, який у вихорі мчить крізь усесвіт непослідовних рухів і сил); вежа, котра для захопленого погляду Чимі здавалася промовистим запереченням усіх несправедливих парадоксів життя.

Якби він міг дібрати правильні слова, то сказав би: «Я дивився на те, що він побудував, і розумів, чому існують зірки».

10

Балазар знав, як усе мусило бути.

Федерали пронюхали, що Едді везе товар – можливо, він вчинив нерозумно, коли обрав саме Едді, мабуть, інстинкти починають його підводити. Але Едді чомусь здавався такою підходящою кандидатурою, таким ідеальним перевізником. Балазарів дядько (перша людина, на яку він працював у бізнесі), казав, що існують винятки з будь-якого правила, крім одного: ніколи не довіряй нарколигам. Балазар тоді промовчав – не годилося п'ятнадцятилітньому хлопчакові висловлювати свою думку, навіть якби він хотів погодитися, – але про себе подумав, що єдине правило без винятків – це те, що існують правила, яких це правило не стосується.

«Але якби тіо [10]10
  Тіо – дядько (ісп.).


[Закрыть]Вероне був живий, – подумав Балазар, – він би посміявся з тебе і сказав: слухай, Ріко, ти завжди був надто розумним, коли це стосувалося твого зиску, ти знав правила, ти тримав рота на замку, коли це було потрібно, але в тебе завжди був зарозумілий погляд. Ти завжди був занадто високої думки про свій розум і врешті-решт ускочив у халепу, пастку власної гордині. Я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно так воно і станеться».

Він склав дві карти у формі літери А і накрив їх іншою картою.

Едді загребли, трохи протримали, а потім випустили.

Балазар забрав брата Едді та весь їхній запас марафету. Цього буде досить, аби заманити його… а Едді йому був потрібен.

Балазар хотів бачити Едді тому, що його тримали лише дві години, а дві години – це ненормально.

Допитували його в аеропорту Кеннеді, а не на 43-й вулиці, і це також було ненормально. Це означало, що Едді вдалося скинути більшу частину чи навіть весь кокс.

А може, ні?

Він думав. Він розмірковував.

Едді вийшов з аеропорту Кеннеді через дві години після того, як його вивели з літака. Цього часу було надто мало, щоби витрясти з нього правду, і надто багато, аби вони вирішили, що він чистий, що якась стюардеса просто поспішила з висновками.

Він думав. Він розмірковував.

Брат Едді був зомбі, але сам Едді ще не втратив клепки, Едді досі був міцним горішком. За дві години його б так легко не завербували… якщо тільки це не пов'язано з його братом. Щось із його братом.

Та все одно, чому його не відвезли на Сорок третю вулицю? Як так вийшло, що не було фургона митниці, замаскованого під поштову вантажівку (якби не ґрати на задніх вікнах, їх можна було б легко сплутати)? Бо Едді справді щось зробив із товаром? Десь його скинув? Сховав?

Сховати товар на літаку неможливо.

І скинути неможливо.

Звісно, і з деяких в'язниць годі втекти, й деякі банки пограбувати, і від деяких термінів ув'язнення відмазатися. Але ж людям іноді це вдавалося. Гаррі Гудіні пощастило вибратися з гамівних сорочок, замкнених багажників, банківських сховищ, хай їм чорт. Але Едді Дін – не Гудіні.

Справді?

Він міг наказати прикінчити Генрі в їхній квартирі, міг зробити так, щоб Едді загинув на лонг-айлендській естакаді або – навіть краще – також у квартирі, де копи побачили б таку картину: двоє наркашів, докайфувавшись до нестями, забули, що вони брати, і повбивали один одного. Ате при цьому надто багато питань залишилося б без відповіді.

Він отримає відповіді тут, у себе, і залежно від того, якими вони будуть, і щоби клопіт не заскочив його зненацька, вживе якихось заходів чи просто задовольнить свою цікавість (будуть відповіді), а потім замочить їх обох.

Кількома відповідями більше – двома наркоманами менше. Бодай якийсь зиск і не така вже й велика втрата.

У іншій кімнаті тривала вікторина, й хід знову перейшов до Генрі.

– Добре, Генрі, – сказав Джордж Бйонді. – Будь уважний, бо питання підступне. Категорія – географія. Питання таке: як називається єдиний континент на планеті, де живуть кенгуру?

Запала напружена мовчанка.

– Джонні Кеш, – відповів Генрі, й усі розреготалися на повні горлянки, та так, що аж стіни здригнулися.

Чимі напружився, боячись, що Балазарів картковий будиночок (який міг би стати Вежею тільки в тому разі, якби так було завгодно Господові чи сліпим силам, що керували всесвітом від Його імені) розлетиться.

Карти трохи затремтіли. Якщо хоч одна з них упаде, то вона неминуче потягне за собою інші.

Але цього не сталося.

Балазар підвів очі і всміхнувся до Чимі.

– Piasan, – сказав він. – Il Dio est bono; il Dio est malo; temps est poco-poco; tu est une grande peeparollo. [11]11
  Земляче… Господь добрий. Господь злий. Часу мало-мало, а ти великий йолоп (спотвор, im.).


[Закрыть]

Чимі всміхнувся.

– Si, senor, – відповів він. – Io grande peeparollo; Io va fanculo por tu. [12]12
  Так, сеньйоре. Я великий йолоп. Заради тебе я готовий відправитися в дупу (спотвор, im.).


[Закрыть]

– None va fanculo, catzarro, – відповів йому Балазар. – Eddie Dean va fanculo. [13]13
  Не треба лізти в дулу, вилупку. Туди піде Едді Дін (спотвор, im.).


[Закрыть]

Він лагідно посміхнувся і почав зводити другий рівень своєї карткової вежі.

11

Коли фургон припаркувався біля Балазарового бару, Кол Вінсент саме дивився на Едді. І побачив шось неймовірне. Він спробував заговорити і зрозумів, що не може. Язик прилип до піднебіння, і Кол зміг видушити з себе тільки притлумлене бурмотіння.

Він побачив, що колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

12

Цього разу рішення Роланда виступити на передній план було підсвідомим: він інстинктивно плигнув, ні про що не думаючи, рухаючись так само спонтанно, як і тоді, коли зіскакував зі стільця й тягнувся по револьвери, коли хтось вдирався до кімнати.

«Вежа! – ошелешено подумав він. – Це ж Вежа, Господи, Вежа в небі, Вежа! Я бачу в небі Вежу, накреслену вогненними червоними лініями! Катберте! Алане! Десмонде! Вежа! В…»

Але цього разу він відчув, що Едді бореться – не з ним, а намагаючись поговорити, відчайдушно прагнучи щось йому пояснити.

Стрілець відійшов назад і почав слухати – слухати без надії. А десь над узбережжям, на невідомій відстані в часі й просторі, його непритомне тіло здригалося в конвульсіях і тремтіло, як тіло людини, що бачить солодкий до нестями чи неймовірно кошмарний сон.

13

«Вивіска! – кричав Едді у своїй власній голові… й голові того, іншого. – Це просто неонова вивіска, не знаю, про яку вежу ти думаєш, але це просто бар, він належить Балазарові, «Похила вежа», так він його назвав на честь тієї, що стоїть у Пізі! Це просто вивіска, що буцімто зображає Пізанську вежу, яка падає, хай їй хрін! Припини! Заспокойся! Чи ти хочеш, щоб нас замочили ще до того, як у нас з'явиться шанс показати їм, де раки зимують?»

«Пітза?» – із сумнівом перепитав стрілець і знову подивився на вивіску.

Вивіска. Так, тепер він і сам бачив: то була не Вежа, а Стовп-вказівник. Він похилився на один бік, на ньому було багато зубчатих вигинів, і виглядав він дивовижно – але й по всьому. Зараз Роланд бачив, що вивіска була зроблена з трубок, трубок, у якийсь спосіб наповнених червоним болотяним вогнем, що палахкотів усередині. У деяких місцях його було менше, ніж у інших – у цих місцях вогненні лінії пульсували і дзижчали.

Тепер він роздивився, що під вежею були літери, зроблені з вигнутих трубок. У більшості це були Великі Літери. ВЕЖА – прочитав він, так, ПОХИЛА. ПОХИЛА ВЕЖА. Перше слово складалося з трьох літер: перша була Б, другої букви він не знав, а третя Р.

«Бер?» – спитав він у Едді.

«БАР. Це не важливо. Тепер розумієш, що це просто вивіска, знак? Ось що має значення!»

«Розумію, – відповів стрілець. А сам подумав: «Невже в'язень справді вірить у те, що сказав? Чи він тільки намагається, аби все не пішло шкереберть (як і вежа, зображена вогненними лініями, бо, схоже, ще трохи, і вона впаде)? І здивувався, як це Едді може вважати будь-який знак звичайною річчю.

Тоді розслабся! Чуєш мене? Розслабся!

«Бути крутим?» – спитав Роланд, і обидва відчули, що він ледь-ледь посміхнувся в свідомості Едді.

Так, будь крутим. Дозволь, я сам все владнаю.

Так. Добре.Він дозволятиме Едді самому все владнати.

Принаймні деякий час.

14

Кол Вінсент нарешті спромігся відліпити язика від піднебіння.

– Джеку. – Його голос був таким же рипучим, як грубе килимове покриття.

Андоліні заглушив двигун і роздратовано глянув на нього.

– Його очі.

– Що там з його очима?

– А що з моїми очима? – спитав Едді.

Кол глянув на нього.

Сонце вже сіло. В повітрі не залишилося нічого, крім денної порохняви, але світла було достатньо, аби Кол побачив, що очі Едді знову карі.

Якщо вони взагалі змінювали колір.

«Ти ж це бачив». – наполягала якась частина його свідомості. Але чи було це насправді? Колові було двадцять чотири роки, і за останні двадцять один рік жодна людина в світі не вважала його вартим довіри. Часом він бував корисний. Майже завжди був слухняний… якщо його тримали на короткому повідку. Та чи надійний? Ні. І з часом Кол перестав довіряти сам собі.

– Нічого, – пробурмотів він.

– Тоді ходімо, – сказав Андоліні.

Вони вийшли з фургона. Оточені вартовими – Андоліні ліворуч, Вінсент праворуч, – Едді зі стрільцем переступили поріг Похилої вежі.

Розділ 5
Розбірки й стрілянина

1

У своєму блюзі двадцятих років Біллі Голідей співала (й одного дня пісенне пророцтво справдилося щодо неї самої): «Лікар сказав: зроби свій вибір, дочко, і не вживай цих штук/Ще пару раз ширнешся – і все, тобі каюк». Каюк Генрі Діну настав за п'ять хвилин до того, як фургон пригальмував перед «Похилою вежею» і його брата повели всередину.

Запитання Генрі ставив Джордж Бйонді (друзі називали його «Великим Джорджем», а вороги – «Великим шнобелем»), бо сидів праворуч від нього. Зараз, коли Генрі сидів, куняючи й по-совиному кліпаючи очима, Фігляр Постіно вклав фішку в руку, що вже набула того відтінку пилюки, який свідчить про тривалу залежність від героїну, сірого відтінку – передвісника гангрени.

– Твоя черга, Генрі, – сказав Фіґляр, і Генрі безвільно випустив фішку з руки.

Й оскільки він і далі сидів, утупившись у якусь точку в просторі та не виказуючи жодного наміру посувати фішку, Джиммі Гаспіо зробив це за нього.

– Глянь-но, Генрі, – сказав він. – У тебе є шанс урвати шматок пирога.

– Пирога-шмирога, – сонно сказав Генрі, а потім несподівано роззирнувся навкруги, неначе пробуджуючись. – А де Едді?

– Невдовзі буде тут, – заспокоїв його Фігляр. – Ти грай давай.

– А дозу дасте?

– Грай, Генрі.

– Добре, добре, тільки не нависай наді мною.

– Не нависай над ним, – наказав Джиммі Кевін Блейк.

– О'кей, не буду, – погодився Джиммі.

– Готовий? – спитав Джордж Бйонді й значуще підморгнув іншим, коли підборіддя Генрі опустилося на груди, а потім знову повільно піднялося – видовище нагадувало споглядання колоди, яка ще не промокла наскрізь і тому не готова навіки опуститися на дно.

– Ага, – відповів Генрі. – Валяй.

– Валяй! – радісно вигукнув Джиммі Гаспіо.

– Валяй його, козла! – погодився Фігляр, і всі вибухнули сміхом (Балазарова споруда в іншій кімнаті, що тепер сягала трьох поверхів заввишки, знову заколивалася, але не розвалилася).

– О'кей, слухай уважно, – сказав Джордж і знову підморгнув. І хоча категорією Генрі був спорт, Джордж оголосив іншу – «Розваги і мистецтво».

– У якого популярного співака в стилі кантрі та вестерн були такі хіти, як «Хлопець, якого звали Сью», «Блюз в'язниці Фолсом» та ще купа селюцьких пісень?

Кевін Блейк, настільки розумний, що справді міг додати сім і дев'ять (якби для цього йому дали фішки для покеру), аж зайшовся реготом, плескаючи себе по колінах, та так, що ледь не перекинув дошку.

І далі вдаючи, що читає з картки, яку тримав у руці, Джордж продовжив: – Цього популярного співака також знають під псевдонімом «Чоловік у чорному». Його ім'я означає місце, куди ти відливаєш, [14]14
  John – Джон – унітаз (америк. сленг).


[Закрыть]а прізвище – це те, що ти маєш у гаманці, [15]15
  Cash – Кеш – гроші, готівка (англ.).


[Закрыть]звісно, якщо ти не довбаний нарколига.

Настала довга пауза: всі притихли в очікуванні.

– Волтер Бреннан, – нарешті сказав Генрі.

Вибух реготу. Джиммі Гаспіо міцно стис плечі Кевіна Блейка. Кевін кілька разів садонув Джиммі кулаком у плече. Картковий будиночок у Балазаровому кабінеті, що вже перетворювався на вежу з карт, знову заколивався.

– Ану позатикайте пельки! – проревів Чимі. – Да Босс будує!

Вони миттю втихомирилися.

– Добре, – сказав Джордж. – Правильна відповідь, Генрі. Це було не так легко, але ти впорався.

– Як завжди, – відповів Генрі. – Я завжди, бля, виходжу сухим із води. То як щодо дози?

– Класна ідея! – сказав Джордж і взяв десь у себе за спиною коробку від сигар «Рої-тан», витяг звідти шприц і втикнув його у поколоту вену вище ліктя Генрі. І тут Генрі настав каюк.