Текст книги "Шукач [Стрілець]. Темна вежа I"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

III

Джейк Чемберз (часом його називають Бамою) спускається сходами, тримаючи в руках портфеля. Там, усередині, лежать підручники з природознавства, географії, зошит, олівець і сніданок, який кухарка матері, місіс Грета Шоу, приготувала на ультрасучасній кухні з металу й пластику, де безперервно, поглинаючи неприємні запахи, гуде вентилятор витяжки. У пакеті зі сніданком лежать бутерброд, намащений арахісовим маслом і джемом, бутерброд із копченою ковбасою, салатом-латуком і цибулею та чотири коржики Орео. Не те щоби батьки не переносили сина на дух, але, схоже, вони просто не звертають на нього уваги. Вони відцуралися його, передавши до рук місіс Ґрети Шоу, няньок, репетитора влітку й школи Лайнера (Приватної та Доброї, а найголовніше – Для Білих) решту часу. Ніхто з цих людей жодного разу навіть не спробував удати із себе щось більше, ніж те, чимвони є насправді, – фахівцями, найкращими в своїй галузі. Ніхто не стискав його в міцних теплих обіймах, як це зазвичай роблять у історико-любовних романах, котрі читає його мати і котрі Джейк переглядав, вишукуючи сороміцькі місця. Істеричні романи – так їх іноді називає батько, або «розпирачі корсажів».«Базікай – оце й усе, на що ти здатний», – з безмежним презирством кидає йому мати за зачиненими дверима, під якими підслуховує Джейк. Батько працює на телебаченні – у Мережі. Джейк навіть зміг би розрізнити його серед сонму підтягнутих чоловіків з модними зачісками «сторч». Мабуть, зміг би.

Джейк поки ще не усвідомлює, що терпіти не може всіх фахівців, крім місіс Шоу. Люди завжди спантеличували його. Його мати, якась дуже вже худа, однак сексуальна, часто спить зі своїми божевільними друзями. Батько часто говорить про людей із Мережі, що ті «занадто вже захоплюються кока-колою». Ці слова завжди супроводжуються усмішкою, у якій немає навіть натяку на гумор, і демонстрацією жвавого понюху нігтя великого пальця.

Зараз він на вулиці, Джейк Чемберз на вулиці, він, ніби демонстранти, «вийшов на вулиці». Чепурний, вихований, симпатичний, вразливий. Раз на тиждень він грає у кеглі в «Мідтаун Лейнз». У нього немає друзів, самі лише знайомі. Він ніколи не замислювався над цим, але це його пригнічує. Хлопчик не знає чи не розуміє, що тривале спілкування з фахівцями залишило на ньому свій відбиток – через це він набув багатьох їхніх характерних рис. Місіс Грета Шоу (вона краща за багатьох із них, але, блін, не надто це втішно) дуже фахово робить бутерброди. Нарізає їх на чотири частини і стинає скоринку з хліба, тож коли він їсть у школі свій сніданок, то це більше схоже на вечірку з коктейлями: варто лишень уявити, що замість книжки про спорт чи вестерна Клая Блейздела зі шкільної бібліотеки у твоїй руці бокал. Джейків батько заробляє шалені гроші, бо він майстер влаштовувати «розправи» – себто показувати у своїй Мережі забійніше шоу, ніж у конкурентів з іншої Мережі. Батько викурює чотири пачки сигарет на день. Він не кашляє, але в нього неприємна усмішка, та й від дози старої доброї кока-коли часом не відмовляється.

Джейк іде вулицею. Мати залишає йому гроші на таксі, але, коли немає дощу, він ходить пішки, розмахуючи портфелем (а іноді – сумкою для боулінгу, хоча зазвичай він залишає її в своїй шафці), маленький хлопчик із білявим волоссям і блакитними очима – справжнісінький американець на вигляд. Дівчатка вже почали звертати на нього увагу (з дозволу матерів, звісно), та й він не цурається їх, бо сором'язлива непоступлива пиха маленького хлопчика вже в минулому. Сам того не усвідомлюючи, він розмовляє з ними як фахівець і цим відлякує від себе. Йому подобається географія, а ще боулінгу пообідній час. Його батько володіє акціями компанії, що виготовляє автоматичне обладнання для боулінгу, але в «Мідтаун Лейнз» використовують обладнання іншої марки, не тієї, до якої має причетність його батько. Джейкові здається, що все це йому байдуже, але насправді він замислювався над цим.

Йдучи вулицею, він проминає крамницю «Блуміз», у вітрині якої стоять манекени – у шубах, костюмах, що застібаються на шість Ґудзиків, деякі взагалі без нічого, «в чому мати народила». Ці манекени – ціляльки – виглядають дуже фахово, а він терпіти не може будь-яку фаховість. Він ще занадто маленький, тож не здатний ненавидіти самого себе, але зерно вже впало у Грунт, тільки дай йому час – і воно проросте та дасть гіркі плоди.

Він опиняється на розі і стоїть там, тримаючи збоку портфель. Повз нього з ревінням проноситься транспорт – фуркочуть сварливі сині з білим автобуси, жовті таксі, «фольксвагени», велика вантажівка. Джейк усього лише дитина, але дитина, наділена неабияким розумом, тож краєм ока він помічає свого вбивцю. Це чоловік у чорному: обличчя не видно, тільки поли сутани шамтять на вітрі, руки тягнуться до нього, а на вустах жорстка усмішка фахівця. Джейк не випускає портфеля, у якому лежить обід, приготований навдивовижу вправними руками місіс Ґрети Шоу, і долілиць падає на проїжджу частину. Крізь затемнене лобове скло він мигцем бачить налякане обличчя бізнесмена у темно-синьому капелюсі, за криси якого хвацько заткнуте маленьке стильне перо. Десь від звуків рок-н-ролу розривається радіо. На протилежному боці вулиці пронизливо кричить якась стара жінка. На ній темний капелюх із серпанком. Цей чорний серпанок зовсім не стильний: він схожий на траурну вуаль. Джейк не відчуває нічого, крім здивування і звичного йому запаморочливого спантеличення – невже це і є кінець життя? І він вже більше ніколи не вкотить по кеглях із кращим результатом, ніж два сімдесят? Він незграбно простягається на дорозі і просто перед носом бачить недавно залиту тріщину в асфальті. Портфель вислизає з його рук. Джейк ще встигає подумати, чи він, бува, не зідрав коліна, а потім його переїжджає автомобіль бізнесмена у синьому капелюсі зі стильним пером. Це великий синій «кадилак» 1976 року випуску з білими покришками «Файрстоун». Машина і капелюх майже одного кольору. Вона трощить Джейкові спину й, розплющивши живіт, буквально розмазує по асфальту. З рота б'є фонтан крові. Він повертає голову і бачить задні габаритні вогні «кадилака» й дим, що виривається з-під задніх коліс від раптового гальмування. На його портфелі машина теж залишила широкий слід від шини. Джейк веде головою в інший бік і бачить великий сірий «форд»: верещать гальма, й автомобіль зупиняється в кількох сантиметрах від його тіла. До нього мчить на всіх парах чорношкірий хлопець, що торгував сухарями й содовою з візка. Кров струменить Джейкові з носа, вух, очей, анального отвору. Його геніталії розчавлені. Він роздратовано думає про свої коліна, наскільки сильно він їх обідрав. А ще думає, чи, бува, не запізнюється до школи. Тепер уже й водій «кадилака» мчить до нього, белькочучи щось на ходу. Звідкись лунає жахливий спокійний голос, голос фатуму: «Розступіться, я священик. Останнє причастя…»

Він бачить чорну сутану і відчуває, як тілом прокочується хвиля жаху. Це він, чоловік у чорному. Джейк із останніх сил відвертає обличчя. Десь по радіо передають пісню рок-групи «Кісс». Він бачить свою руку – маленьку, білу, гарну, – що розчепіреними пальцями шкребе бруківку. Він ніколи не гриз нігтів.

Не відводячи від руки погляду, Джейк помирає.

IV

Стрілець сидів навпочіпки в глибокій задумі, обличчя його було похмурим. Він втомився, все тіло нило, а думки приходили в голову настільки повільно, що дратували свого володаря. Навпроти, згорнувшись калачиком, спав дивовижний хлопчик. Він і досі дихав рівно, спокійно. Свою історію він розповів, не виявляючи надмірних емоцій, хоча в кінці, коли надійшла черга «священика» й «останнього причастя», голос помітно затремтів. Звісно, про сім'ю і власне відчуття роздвоєності й спантеличен-ня від неї він не розповідав: стрілець почув це між рядків, дізнався досить, аби мати уявлення про те, що сталося насправді. В усій цій історії той факт, що міста, яке описував хлопчик (якщо це не міфічний Лад), ніколи не існувало, вражав не найприкріше, але непокоїв. Все це непокоїло. Стрілець боявся неправильно витлумачити події.

– Джейку?

– Гм?

– Ти хочеш пам'ятати це все, коли прокинешся, чи прагнеш забути?

– Забути, – швидко відказав хлопчик. – Коли кров полилася мені з рота, я відчув, яке на смак моє лайно.

– Гаразд. Зараз ти заснеш. Зрозумів? По-справжньому заснеш. Можеш лягти, якщо тобі так більше подобається.

Джейк ліг: маленький, сумирний, не здатний образити чи заподіяти шкоди. Та стрілець не довіряв його невинності. Навколо малого витав невловний ореол смерті, сморід чергової пастки. Йому не подобалося це почуття, але сам хлопчик припав до душі. Дуже навіть припав.

– Джейку?

– Ш-ш-ш, я сплю. Я хочу спати.

– Так. А коли прокинешся, то нічого з цього не пам'ятатимеш.

– О'кей. Добре.

Якусь хвилю стрілець споглядав його, згадуючи власне дитинство. Коли він поринав у ці спогади, то завжди виникало відчуття, ніби все це відбувалося з іншою людиною – людиною, яка пройшла крізь якесь казкове оптичне скло часу в інший вимір, щоби стати кимось іншим, – і зараз здавалася невимовно близькою. У стайні придорожньої станції було дуже спекотно, і стрілець ощадливо випив ще трохи води. Потім підвівся і пішов у глиб споруди, зупинившись лише на мить: щоб зазирнути до стійла для коней. Там у кутку лежав невеличкий оберемок сіна й охайно складена попона, але конем не пахло. У цій стайні взагалі нічим не пахло. Сонце знищило всі запахи, не залишивши натомість ніякого. Повітря було абсолютно чистим.

У глибині стайні, посеред тісної темної комірчини, стояла машина з іржостійкої сталі. Ні іржа, ні гнилизна не залишили на ній сліду. На вигляд вона нагадувала маслобійку. Ліворуч із неї стирчала хромована труба, що вела до водозабірника в підлозі. Стрілець уже бачив подібні насоси раніше, в інших засушливих місцинах, але настільки великого – ніколи. Він навіть уявити собі не міг, як глибоко довелося бурити свердловину (і дехто з бурильників уже давно покинув цей світ), щоб натрапити на підземне джерело, що, як завжди, сховалося в глибоких надрах землі під пустелею.

Чому вони не розібрали насос, коли покидали придорожню станцію?

Мабуть, через демонів.

Зненацька він здригнувся, спиною пробігла судома. Його ніби жаром обсипало. Потім все минуло. Він підійшов до вимикача і натиснув кнопку «Пуск». Машина озвалася гулом. Секунд за тридцять із труби вирвався струмінь чистої прохолодної води й потік у водовідвідний жолоб, до системи рециркуляції. Після того, як із труби вилилося приблизно три галони води, насос вимкнувся, наостанок клацнувши. Ця річ у нинішньому місці й часі виглядала такою ж неслушною, як справжнє кохання, і водночас невблаганною, немов Суд Божий, – безмовне нагадування про ті часи, коли світ іще не зрушив з місця. Мабуть, вона працювала на атомній енергії, бо електроенергії не було на тисячу миль навкруги та навіть сухі акумулятори давним-давно розрядилися б. Цей пристрій виготовила компанія під назвою «Північний центр позитроніки». Стрільцеві це не сподобалося.

Він повернувся назад і сів біля малого, що спав, поклавши руку під щоку. Гарний хлопчик. Стрілець випив іще трохи води й по-індійському схрестив ноги. Хлопчик, як і той поселенець на краю пустелі, що тримав птаха (Золтана, зненацька згадав стрілець, птаха звали Золтан), втратив відчуття часу, але в тому, що чоловік у чорному близько, жодних сумнівів бути не могло. Вже не вперше стрілець із подивом подумав, а чи не дає йому чоловік у чорному (з якихось власних міркувань) змоги наблизитися. Можливо, стрілець грає йому на руку. Він спробував уявити, яким буде їхнє фінальне зіткнення, і не зміг.

Йому було дуже спекотно, але слабкість минула. І знову в пам'яті зринув дитячий віршик, але цього разу замість матері йому згадався Корт – Корт, безвічна людина-двигун, з обличчям, посіченим шрамами від каміння, куль і тупих знарядь. Шрамами війни та навчання мистецтва її ведення. Стрілець волів знати, чи було в Корта кохання, гідне тих монументальних шрамів. Хоча йому це здавалося малоймовірним. Він згадав Сюзанну й свою матір, а ще – Мартена, чаклуна-недоука.

Не такою людиною був стрілець, щоб поринати у спогади. І якби за своєю природою він не був людиною емоційною і не володів даром невиразно передбачати майбутнє, то став би непрохідним тупаком. Саме тому теперішній хід думок викликав у нього подив. Кожне ім'я тягло за собою інші – Катберт, Алан, старий Джонас з тремтливим голосом. І знову Сюзанна, миловидна дівчина біля вікна. Такі думки завжди сходилися на Сюзанні, й на великій пагористій рівнині, відомій під назвою Крутояр, і на рибалках, що закидали неводи в Чисте море.

Піаніст із Талла (мертвий піаніст, в Таллі всі мертві, загинули від його руки) також знав ці місця, хоча стрілець чув про це від нього лише того, одного разу. Шеб любив старі пісні, якось заграв їх у салуні під вивіскою «Спочинок подорожнього», і стрілець тихенько замугикав одну собі під ніс:

 
Кохання, о кохання, о безжурнеє кохання,
Що ж із нами наробило безтурботне те кохання.
 

Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам'ятає той зелений світ теплих відтінків».Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не почував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловіку чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.

V

Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.

Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.

Джейк сидів біля гасової лампи.

– У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… – сказав він.

– Правильно ти вчинив. – Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м'якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.

– Мусимо побалакати, – сказав він.

Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.

– Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.

– Ви збираєтесь його вбити?

– Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.

– Куди саме?

– Туди, де Вежа, – відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані тим паче захвату.

– Тож я вирушаю завтра, – сказав стрілець. – Ти мусиш піти зі мною. Скільки м'яса ще лишилося?

– Зовсім трішки.

– А кукурудзи?

– Трохи більше.

Стрілець кивнув.

– Тут є льох?

– Так. – Джейк подивився на нього. Зіниці очей дуже розширилися, здавалося, що вони от-от лопнуть. – Треба потягнути за кільце в підлозі. Але я туди не спускався. Побоявся, що драбина зламається і я не зможу вибратися. А ще там смердить. Це єдине місце тут, яке взагалі чим-небудь пахне.

– Ми встанемо завтра рано і подивимося, чи є там щось варте того, аби взяти його з собою. А потім вирушимо.

– Згода. – Трохи помовчавши, хлопчик сказав: – Як добре, що я не вбив вас, поки ви спали. У мене були вила, і я думав про це. Але не вбив… а тепер уже не боятимуся лягати спати.

– А чого ти боявся?

У Джейкових очах промайнув лиховісний вираз.

– Привидів. І що він повернеться.

– Чоловік у чорному, – констатував стрілець. Жодних сумнівів.

– Так. Він поганий?

– Гадаю, це залежить від того, з якого боку подивитися, – неуважно відповів стрілець. Потім підвівся й швиргонув недопалок на твердий сланець. – Піду спати.

Джейк боязко на нього поглянув.

– А можна й мені лягти у стайні, разом із вами?

– Авжеж.

Стоячи на східцях, стрілець поглянув угору, і хлопчик теж підняв голову. Там, високо у небі, мерехтіла Стара Зірка, та й Стара Мати зійшла. Стрільцеві здавалося, що варто лише заплющити очі – і він почує кумкання перших весняних жаб, вдихне свіжий запах зелені, майже літній аромат уперше підстрижених газонів (і, можливо, почує млявий стукіт дерев'яних кульок: то дами зі Східного Крила, в самих лише сорочках, грають на очки, поки присмерк повільно поступається місцем повній темряві). Побачить, як Катберт і Джеймі пролазять у діру в паркані й кличуть його покататися…

Стрільцю не властиво так зациклюватися на минулому.

Він повернувся і підняв лампу.

– Ходімо вже спати.

І вони разом пішли до стайні.

VI

Вранці наступного дня він обстежив льох.

Джейк був правий – смерділо там сильно. Після пустелі та стайні – продезінфікованих, геть позбавлених запахів – цей вологий болотистий сморід викликав у стрільця нудоту. Аж у голові трохи запаморочилося. У ніздрі вдарив тяжкий дух капусти, ріпи й гнилої картоплі з довжелезними паростками. Проте драбина, схоже, була міцною, і він спустився вниз.

Підлога була земляною, голова майже торкалася балок перекриття. Тут, унизу, й досі жили страхітливі павуки, здоровенні, з крапчастими сірими тулубами. Серед них було багато мутантів, бо ж первинна порода давно виродилася. У багатьох на ніжках були очі, деякі мали по шістнадцять ніг.

Стрілець озирався навколо і чекав, поки очі призвичаяться до темряви.

– У вас там усе добре? – нервово гукнув Джейк.

– Так. – Він зосереджено глянув у куток. – Тут якісь бляшанки. Зажди.

Обережно, пригинаючи голову, він попрямував у куток. Там стояв старий ящик з відкинутим боком. У бляшанках виявилися консервовані овочі – зелені й жовті боби, а ще три банки солонини.

Набравши оберемок консервів, він пішов до драбини, піднявся до середини, там передав бляшанки Джейкові, який стояв на колінах біля отвору й приймав провіант, та повернувся, щоби взяти ще.

Під час третьої ходки стрілець почув стогін, що йшов зі стіни.

Він повернув голову, подивився і відчув, як його, немов уві сні, затоплює хвиля жаху, повільна й огидна.

Фундамент будівлі був складений із величезних блоків піщанику, які, мабуть, одразу після зведення придорожньої станції були рівні, але тепер перекосилися під різними кутами, утворюючи зигзаги. Через це стіна виглядала так, наче на ній виводили дивні меандричні ієрогліфи. Тепер із місця, де сходилися дві незрозумілі тріщини, сипалася тоненька цівка піску, наче з іншого боку щось проривалося сюди, наполегливо і з нелюдським зусиллям.

Стогін то наростав, то спадав, стаючи дедалі гучнішим, аж доки льох ущерть не переповнився цим звуком, абстрактним ревінням від нестерпного болю й неймовірного напруження.

– Піднімайтеся! – не своїм голосом закричав Джейк. – О Господи, містере, швидше!

– Відійди подалі, – спокійно наказав стрілець. – Чекай надворі. Якщо я не повернуся, коли ти долічиш до двохсот… ні, до трьохсот, ноги в руки і тікай.

– Піднімайтеся! – волав Джейк.

Стрілець не відповів. Щоб утриматися на ногах, він ухопився правою рукою за стіну.

Тепер у стіні була дірка розміром із монету. Крізь завісу жаху він чув тупотіння Джейкових ніг – хлопчик тікав. А потім пісок перестав сипатися. Стогін стих, а натомість з'явився звук безперервного важкого дихання.

– Хто ти? – спитав стрілець.

У відповідь – мовчання.

Перейшовши на Високу Мову, гучним і владним голосом, як у давні часи, Роланд запитав:

– Хто ти, Демоне? Відповідай, коли маєш що сказати. У мене мало часу, а терпіння ще менше.

– Не поспішай, – донісся зі стіни невиразний глухий голос. І стрілець відчув, як жах зі сновидіння стає дедалі сильнішим і сильнішим, ще трохи – і скоро його можна буде відчути на дотик. То був голос Еліс, жінки, з якою він жив у місті Талл. Але ж вона мертва, він сам бачив, як вона впала, це він вбив її кулею, влучивши в самісіньке перенісся. Перед очима попливли кола. Він ніби занурювався в морську безодню. – Не поспішай, іди повільно повз Тих, кого видобувають, стрільцю. Стережися тахіна. Поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в своїх руках.

– Що ти хочеш цим сказати? Поясни!

Але дихання стихло.

Приголомшений, стрілець наче прикипів до місця, аж раптом один із велетенських павуків звалився йому на руку й стрімголов поповз на плече. Мимоволі зойкнувши, він змахнув із себе потвору і, переборовши страх, попрямував до стіни. Йому не хотілося робити те, що зробив далі, але звичай був суворий і непорушний. «Слухайся, коли говорять мертві» – так говорило старе прислів'я. Лише мертвий може виголосити істинне пророцтво. Він підійшов до діри і з розмаху зацідив у неї кулаком. Піщаник легко розкришився по краях, і стрільцеві довелося тільки злегка напружити м'язи, щоби просунути руку в стінку.

Пальці намацали щось тверде, з рельєфними шорсткими виступами. Стрілець витягнув предмет назовні. Ним виявилася щелепа з підгнилим скраю суглобом. Зуби стирчали в різні боки.

– Ну гаразд, – спокійно промовив він, шпарко засунув щелепу в задню кишеню і піднявся по драбині, незграбно тримаючи перед собою останні бляшанки. Ляду залишив відчиненою – нехай промені сонця проникнуть усередину і знищать павуків-мутантів.

Джейк сидів, зіщулившись, на розтрісканому щебенистому сланці серед двору стайні. Побачивши стрільця, він аж скрикнув, відступив на крок-другий назад, а потім, плачучи, побіг до нього.

– Я думав, воно вас схопило, схопило! Я думав…

– Ні. Ніхто мене не схопив. – Він притис хлопчика до себе, грудною кліткою відчуваючи, як пашить його обличчя, ребрами – міцні обійми його сухих рук. Відчував, як шалено калатає в хлопчика серце. Пізніше він зрозуміє, що саме цієї миті полюбив малого. Авжеж, чоловік у чорному саме так усе і спланував. Яка ж бо з пасток світу здатна дорівнятися до капкана любові?

– То був демон? – Голос звучав приглушено.

– Так. Демон, наділений даром говорити. Нам більше не треба туди повертатися. Ходімо. Давай поквапимось. У нас обмаль часу.

Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.

– Ти понесеш один із бурдюків, – мовив стрілець. – Поклади його собі на плечі – ось так, бачиш?

– Бачу. – Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.

– Не надто важкий?

– Ні, все гаразд.

– Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.

– Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.

Стрілець кивнув.

– Ми ж у гори йдемо, правда?

– Так.

Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром'ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих гунна.

Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п'ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся і на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.

– Бувайте! – крикнув Джейк. – На все добре! – А потім зі стурбованим виглядом знову повернувся обличчям до стрільця. – Таке враження, наче за нами щось стежить.

– Щось чи хтось, – погодився стрілець.

– Невже там хтось ховався? Ховався весь цей час.

– Не знаю. Навряд.

– Може, нам слід повернутися? Піти назад і…

– Ні. Вороття немає.

– Це добре! – із запалом вигукнув Джейк.

Вони рушили далі. Їхній шлях перетнув дюну із затверділого піску, і коли стрілець озирнувся, придорожня станція вже зникла з поля зору. Їх знову оточувала сама лише пустеля, і нічого, крім неї, не було.