Текст книги "Шукач [Стрілець]. Темна вежа I"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

VIII

Закінчивши розповідь і не помітивши негайної реакції стрільця на свої слова, вона спершу подумала, що історія навіяла на нього сон. Але щойно вона сама задрімала, він раптом спитав:

– Це все?

– Так. Це все. Вже дуже пізно.

– Гм. – Він уже скручував другу цигарку.

– Не накидай тютюну мені в ліжко, – дещо різкіше, ніж хотілося б, сказала вона.

– Гаразд.

Знову запанувала тиша. Тільки кінчик його цигарки блимав і згасав.

– Вранці ти поїдеш, – в'яло промовила Еллі.

– Я мушу. Здається, він улаштував мені тут пастку. Так само, як і тобі.

– Ти справді думаєш, що це число…

– Якщо хочеш і далі залишатися при своєму розумі, то у тебе ніколи не виникне бажання сказати це слово Нортові, – відповів стрілець. – Викинь його з голови. Якщо зможеш, привчи себе до думки, що після вісімнадцяти йде двадцять. Що тридцять вісім поділити на два буде сімнадцять. У чоловіка, що підписався Волтером О'Димом, багато іпостасей, але він точно не брехун.

– Але ж…

– Якщо відчуєш сильну потребу вимовити його, приходь сюди, сховайся під ковдри і говори, говори, говори його – викрикуй його, якщо треба, – поки вона не минеться.

– Врешті-решт настане час, коли не минеться.

Стрілець не відповів, бо знав, що це правда. Пастку задумано з моторошною досконалістю. Якщо хтось сказав тобі, що ти потрапиш до пекла, якщо уявлятимеш свою матір голою (коли стрілець був дуже молодим, йому таке сказали), то врешті-решт так і станеться. А чому? Та тому що ти нехотів уявляти матір голою. Тому що ти нехотів потрапляти до пекла. Бо якщо є ніж і рука, яка його триматиме, то розум зрештою зруйнує сам себе. І не тому, що хотів, а тому, що нехотів.

Раніше чи пізніше Еллі покличе Норта і скаже йому слово.

– Не йди, – сказала вона.

– Побачимо.

Він повернувся до неї спиною, але вона заспокоїлася. Він залишиться, принаймні на деякий час. Еллі задрімала.

Перш ніж остаточно провалитися у сон, вона подумала про те, як Норт звертався до нього – тією дивною мовою. Тоді вона вперше за весь час знайомства побачила, що її загадковий новий коханець проявив емоції. Навіть кохаючись, він мовчав, і лише наприкінці його дихання ставало частішим, а потім на мить чи дві зупинялося. Він наче вийшов із казки чи міфу: фантастична, небезпечна істота. Цікаво, він може виконувати бажання? Чомусь вона в цьому не сумнівалася, як і в тому, що її бажання точно справдиться. Він трохи затримається тут. Такого бажання цілком досить для такої нещасливої сучки зі шрамами, як вона. Завтра буде достатньо часу, аби подумати про якесь друге чи навіть третє. І на цій думці її зморив сон.

IX

Вранці вона приготувала йому вівсяну кашу, яку він з'їв без зайвих слів. Просто вкидав їжу до рота, не думаючи про Еліс, ледве помічаючи її. Він знав, що мусить іти. З кожною зайвою хвилиною його перебування тут чоловік у чорному віддалявся все більше. Напевно, зараз він уже перейшов сланці й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на південний схід, і стрілець знав причину.

– У тебе є карта? – спитав він, підвівши очі.

– Міста? – розсміялася вона. – Воно таке мале, що карта не потрібна.

– Ні. Території, що лежить на південному сході.

Її посмішка враз зів'яла.

– Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.

– Що на іншому боці пустелі?

– Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. – Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці і вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. – Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…

Він підвівся.

– Куди ти? – У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.

– На стайню. Якщо щось кому й відомо, то це конюхові. – Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. – І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.

Але поки що ні.Вона звела на нього очі.

– Обережніше з тим Кенерлі. Як він чого не знає, то просто вигадує.

– Спасибі тобі, Еллі.

Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?

X

Кенерлі – беззубий і вкрай неприємний старий розпусник, що поховав двох дружин, – мав безліч дочок, які вже в печінках йому сиділи. Дві недорозвинені дівчинки потай спостерігали за стрільцем із запилюженого затінку стайні. У землі, пускаючи слину, радісно копирсалося дитинча. Доросла дівчина, білява, брудна і розпутна, з цікавістю вивчала його, набираючи воду зі старої колонки, що жалібно стогнала поблизу будівлі. Впіймавши на собі погляд стрільця, вона стиснула свої соски пальцями, підморгнула йому й знову заходилася качати воду.

Конюх перестрів його на півдорозі між дверима, що вели в його дім, і вулицею. У його манері поведінки відчувалося балансування між сповненою ненависті ворожістю і боягузливим плазуванням.

– Скажу вам, він доглянутий, можете не переживати, – повідомив Кенерлі. Не встиг стрілець і слова мовити у відповідь, як він повернувся і замахав на дочку кулаками, – не чоловік, а доведений до відчаю кістлявий задерикуватий півень: – Ану марш звідси, Субі! Іди в хату! Ти у мене отримаєш на горіхи!

Понурившись, Субі потягла відро до халупи, яка тулилася до стайні.

– Ти маєш на увазі мого мула? – запитав стрілець.

– Так, сей. Сто років уже не бачив мула, особливо такого породистого, як ваш. Два ока, чотири ноги… – Його обличчя тривожно скривилося, набувши виразу, що міг означати як нестерпний біль, так і натяк на буцімто сказаний жарт. Стрілець припустив, що має справу з останнім, хоча сам майже не був наділений почуттям гумору.

– Були часи, коли їх розвелося хоч греблю гати, – продовжував Кенерлі, – але відтоді світ змінився. Я не бачив нічого, крім хіба кількох потвор-биків, тяглових коней і… Субі, на Бога, я тебе відшмагаю!

– Я не кусаюся, – приязно сказав стрілець.

Кенерлі улесливо зігнувся і скривив губи в подобі усмішки. Стрілець побачив очі вбивці і бажання вбити. І хоча він цього не боявся, та все ж відзначив про себе: так людина робить закладку в книжці у тому місці, до якого можна буде пізніше повернутися по цінні вказівки.

– Ви тут ні до чого. О боги, ні, це не через вас. – Він мимоволі всміхнувся. – Вона пришелепкувата від природи. У ній засів нечистий. Вона дика. – Його погляд став похмурим. – Настають Останні Часи, містере. Ви ж знаєте, що каже Біблія. Діти не слухатимуться батьків, і чума уразить багатьох. Варто тільки послухати, що говорить священиця, і знатимете це.

Стрілець кивнув, а потім показав у напрямі південного сходу.

– Що там?

Крива усмішка знову з'явилася на губах Кенерлі, оголюючи ясна і кілька гнилих жовтих зубів.

– Поселяни. Зілля. Пустеля. Що ж іще? – Він хмикнув і змірив стрільця холодним поглядом.

– Наскільки велика ця пустеля?

– Велика. – Кенерлі з усіх сил намагався виглядати поважним, наче відповідав на серйозне питання. – Тисяча періодів. Може, дві тисячі. Точно сказати не можу, містере. Там нема нічого, крім чортового зілля та ще, може, демонів. Подейкують, що на тому боці бувають періоди чарівного персня, але, мабуть, брешуть. Туди пішов той, інший, що вилікував Норта, коли він був хворий.

– Хворий? Я чув, що він був мертвий.

Кенерлі продовжував шкірити зуби.

– Ну-ну. Може бути й так. Але ми ж із вами дорослі люди.

– Проте в демонів ти віриш.

Кенерлі подивився ображено.

– Це ж зовсім різні речі. Священиця каже…

І він заходився плести усілякі нісенітниці й забивати баки. Стрілець зняв капелюха і витер чоло. Розжарене сонце пекло немилосердно, але Кенерлі цього не помічав. Його ніби прорвало. Слова лилися неперервним потоком, та жодного розумного не було. У слабкому затінку біля стайні крихітна дівчинка із вкрай серйозним виглядом розмазувала бруд по щічках.

Врешті-решт терпець стрільцеві увірвався, і він перекрив потік балаканини на півслові.

– Не знаєш, що там, за пустелею?

Кенерлі знизав плечима.

– Та щось таке. Якась могутня сила. П'ятдесят років тому там їздив диліжанс, не дуже далеко їздив. Так говорив мій батько. Він розповідав, що там гори. А інші казали, навпаки – океан. Зелений океан, у якому повно монстрів. А ще подейкували, що там край світу. Що там нічого, крім світла, від якого людина сліпне, і Божого образу з відкритим ротом, який поглине усякого, хто наважиться підійти.

– Дурня, – коротко підсумував стрілець.

– Саме так! – радісно вигукнув Кенерлі. Він знову стояв у підлесливій позі, як лакей, сповнений ненависті та бажання догодити.

– Доглядай мого мула. – Він кинув Кенерлі ще одну монету, яку старий упіймав на льоту. Ніби собака, що ловить м'яча, подумав стрілець.

– Аякже. Ви трохи у нас побудете?

– Може, й так. Вода буде…

– … як на те Божа воля! Неодмінно, неодмінно! – сумовито засміявся Кенерлі, а його очі чітко промовляли: щоб ти здох і звалився просто мені під ноги. – Еллі може бути нічогенькою, як захоче. Га? – Конюх, загнувши пальці лівої руки, зробив ними коло і почав швидко тицяти у нього вказівним пальцем правої туди й назад.

– Ти щось сказав? – неуважно спитав стрілець.

Очі Кенерлі раптом розширилися, і в них з'явився вираз безмежного жаху, наче два місяці-близнюки зійшли над горизонтом. Він заховав руки за спину, як дитина, котру застукали на гарячому над банкою з варенням.

– Ні, сей, геть нічогісінько. І дуже шкодую, якщо-таки щось у мене вихопилось. – Тут його увагу відволікла Субі, яка висунулася з вікна, і старий визвірився на неї: – От зараз я тобі дам, ти мала шльондра! Бачить Бог! Я…

Стрілець пішов геть, все ще відчуваючи на собі погляд Кенерлі, який дивився йому вслід, впевнений, що, обернувшись, побачить на обличчі конюха його справжні неприховані почуття. Але навіщо завдавати собі клопоту? Було спекотно, і до того ж він знав, що це будуть за почуття: лише ненависть. Ненависть до чужинця. Стрілець отримав від цього чоловіка все, що йому було потрібно. Єдине, що вдалося дізнатися про пустелю напевне, – про її розмір. І ще він точно знав, що в місті теж лишилися для нього справи. Поки що.

XI

Коли Шеб ногою розчахнув двері настіж і ввірвався до спальні з ножем, стрілець лежав у ліжку з Еллі.

Вже минуло чотири дні, пролетіли, як одна мить. Він їв. Спав. Кохався з Еллі. Дізнався, що вона грає на скрипці, і вмовив її заграти. Вона сиділа біля вікна у молочному світлі зорі, на тлі якого чітко виділявся тільки її профіль, і, збиваючись, фала якусь мелодію. Виконання було б навіть непоганим, якби Еллі мала можливість учитися. Він відчував, що з кожним днем його симпатія до цієї жінки (якась на диво відсторонена) стає дедалі сильнішою, і подумав, що це може бути пастка, яку лишив йому чоловіку чорному. Іноді він виходив надвір. І майже ні про що не думав.

Його рефлекси теж притупилися – він навіть не почув, як маленький піаніст піднімався сходами. Зараз йому було на це начхати, хоча за інших обставин і в інший час це б його насторожило, і дуже сильно.

Голу Еліс до грудей прикривало простирадло. Вони саме збиралися кохатися.

– Прошу тебе, – казала вона. – Давай так, як того разу, я хочу цього, я хочу…

Двері з гуркотом широко розчинилися, і в кімнату вперед головою, ніби здійснюючи забіг до сонця, смішно вивертаючи коліна всередину, влетів піаніст. Еліс не закричала, хоча у Шеба в руці був восьмидюймовий ніж для м'яса. З рота у нього виривався якийсь шум, нерозбірливе белькотіння. Складалося враження, що цього чоловічка намагаються втопити у відрі з помиями. Слина розліталася в усі боки. Тримаючи рукоять ножа обома руками, він зробив спробу завдати удару, але стрілець встиг упіймати його за зап'ястки і вивернув їх. Ніж випав із рук. Шеб тоненько завищав, наче розсувні двері на іржавих петлях. Його руки з вивихнутими зап'ястками смикалися, як у маріонетки. Вітер сипонув піском у віконні шибки. У кривому й поплямованому дзеркалі Еліс, що висіло на стіні, відбивалася вся кімната.

– Вона була моєю! – рюмсав Шеб. – Спочатку вона була моя! Моя!

Еллі глянула на нього і встала з ліжка, накинувши на плечі халат. У стрільцеві на мить прокинулося співчуття до цього бідолахи, який, напевно, зараз відчував себе переможеним у змаганні за здобич. Він був просто маленькою людиною. І тут стрілець пригадав, де бачив його раніше. Навіть знав його.

– Це все через тебе, – схлипував Шеб. – Тільки через тебе, Еллі. Від самого початку все тільки через тебе. Я… ай, Боже, Боже праведний… – Слова потонули у незрозумілих вигуках, на зміну яким прийшли сльози. Він розкачувався вперед і назад, притискаючи руки з вивихнутими зап'ястками до живота.

– Ш-ш-ш. Заспокойся. Дай-но я гляну. – Вона стала поряд із ним навколішки. – Авжеж. Поламані. Шебе, ну ти й придурок. І як же ти тепер зароблятимеш на життя? Можна подумати, тобі не відомо, що ти слабак і завжди таким був. – Еллі допомогла йому зіп'ятися на ноги. Він спробував прикрити обличчя долонями, але це йому не вдалося, і тоді він, не криючись, дав волю сльозам. – Ходи сюди, до столу, я подивлюся, що можна зробити.

Вона підвела його до столу, всадовила і наклала на руки шини з рейок ломаччя, призначеного для підпалювання, із дров'яного ящика. Шеб тихенько плакав, мимоволі схлипуючи.

– Меджис, – сказав стрілець, і маленький піаніст широкими очима озирнувся та здивовано вирячився на нього. Шеб більше не намагався всадити у нього ніж, тому стрілець кивнув досить приязно. – Меджис, – повторив він. – На Чистому морі.

– То й що з того?

– Ти був там, правда ж? Як то кажуть, дуже давно тому.

– А якщо й був? Щось я тебе не пригадую.

– А дівчину пам'ятаєш? Дівчину на ім'я Сюзанна? І ніч Жнив? – У його роздратованому голосі вчувалося нетерпіння. – Ти був біля вогнища?

Губи маленького чоловічка, рясно вкриті краплями слини, затремтіли. У його очах читалося, що він знає правду: зараз він набагато ближчий до смерті, ніж тоді, коли увірвався до кімнати з ножем.

– Геть звідси, – сказав стрілець.

В очах Шеба з'явилися перші проблиски розуміння.

– Але ж ти був усього лише хлопчиком! Один із трьох! Ти прийшов, аби полічити худобу, і Елдред Джонас, Мисливець за Трунами, був там, і…

– Забирайся, поки цілий, – сказав стрілець, і Шеб почимчикував геть, тримаючи вивихнуті зап'ястки перед собою.

Еллі лягла назад у ліжко.

– Про що це ви балакали?

– Не має значення, – відповів він.

– Гаразд. То на чому ми зупинилися?

– Ні на чому. – Він перекотився на бік подалі від неї.

– Ти ж знаєш, що було між нами. Він зробив усе, що міг, – не надто багато, до того ж, і я взяла, що могла, бо мені це було потрібно. Нічого не вдієш. То що нам лишилося? – терпляче промовила вона і торкнулася його плеча. – Я дуже рада, що ти такий сильний.

– Не зараз, – сказав він.

– Хто була та дівчина? – спитала вона і тут же відповіла на своє питання: – Ти її кохав.

– Облиш, Еллі.

– Я можу зробити тебе сильним.

– Ні, – відказав він. – Не можеш.

XII

Наступного вечора бар був зачинений: у Таллі настало щось на кшталт священного дня відпочинку. Стрілець пішов до крихітної кособокої церковки біля цвинтаря, а Еллі залишилася протерти столи міцним розчином засобу для дезінфекції і відмити скло гасових ламп водою з порошком.

У дивовижних багряних сутінках, освітлена зсередини, церква, коли дивитися на неї з вулиці, палахкотіла полум'ям, неначе горнило печі.

– Я не піду, – відрубала Еллі. – Релігія тієї проповідниці згубна. Нехай туди ходять поважні городяни.

Він став у вестибюлі, заховавшись у тінь, і зазирнув усередину. Лавок не було, паства слухала проповідь стоячи (він бачив Кенерлі в оточенні його виводку; Кастнера, власника підупалого галантерейного магазину, та його худу, мов тріска, дружину; кількох завсідників бару; кількох «міських» жінок, яких він не зустрічав раніше; і – о диво – Шеба). Незлагодженим хором без музичного супроводу вони виводили якийсь гімн. Стрілець із цікавістю спостерігав за велетенською жінкою за кафедрою. Еллі казала: «Вона живе сама, майже ніколи ні з ким не зустрічається. Виходить тільки по неділях, аби відслужити свою пекельну месу. Її звуть Сильвія Пітстон. Вона ненормальна, але має над ними якусь чаклунську владу. Та їм це підходить. Таке їм якраз до смаку».

Розміри жінки не піддавалися жодному описові. Груди як кургани. Шия – товстелезна колона, яку вінчала голова, схожа на блідо-білий місяць. На обличчі сяяли очі, такі великі й такі темні, що нагадували бездонні гірські озера. Пишне каштанове волосся було недбало зібране на маківці у вузол і трималося на шпильці, такій здоровенній, що вона могла б зійти за невеличкий рожен для м'яса. За тканину для сукні проповідниці, схоже, правила мішковина. Руки, що тримали псалтир, нагадували обаполки. Її чиста, приваблива шкіра була ніжною й оксамитовою. Стрілець подумки відзначив, що важить вона, мабуть, понад триста фунтів. Зненацька він відчув до неї сильний фізичний потяг – нестримну шалену хіть, від якої все тіло пронизав дрож. І він повернув голову, відвівши погляд.

 
Ми зберемось біля ріки,
Прекрасної, прекрасної
Рііііііки,
Ми зберемось біля ріки,
Що плине в Царстві Божому.
 

Остання нота приспіву поступово стихла, і деякий час паства лише вовтузилася й кашляла.

Вона чекала. Коли всі нарешті вгомонилися, вона розпростерла над ними руки, наче благословляючи. Цей жест викликав у пам'яті якісь спогади.

– Дорогі мої брати й сестри у Христі.

Одразу після цього рядка у стрільця з'явилася невідчепна думка, що він це вже десь чув. На мить його опанувало змішане почуття ностальгії й страху, через яке червоною ниткою проходило моторошне усвідомлення дежа-вю, і він подумав: «Я бачив це уві сні. Чи був тут раніше. Якщо так, то коли? Не в Меджисі». Ні, точно не там. Труснувши головою, він позбувся цього нав'язливого відчуття. Серед пастви – чоловік із двадцять п'ять, не більше – запанувала мертва тиша. Всі погляди були прикуті до жінки-пастора.

– Сьогодні ми разом із вами подумаємо про Того, хто втручається в усі справи. – Її приємний, мелодійний, виразний голос розливався гарно поставленим контральто.

Паствою пронісся легенький шелест.

– Я відчуваю, – задумливо мовила Сильвія Пітстон, – що особисто знайома з усіма, про кого йдеться у Великій Книзі. За останні п'ять років я до дірок зачитала три Біблії, найдорогоцінніші з усіх книжок, які тільки можуть бути в цьому мерзенному світі, а ще раніше – незліченну їх кількість. Я люблю цю Книгу і люблю її героїв. Пліч-о-пліч заходила я з Даниїлом у лев'ячу яму. Стояла поряд із Давидом, коли уздрів він Вірсавію, що купалася, і спокусився її вродою. Була в палахкотючій огненній печі разом із Шадрахом, Мешахом та Авед-Него. Я поклала дві тисячі чоловік ослячою щелепою разом із Самсоном й осліпла разом зі Святим Павлом дорогою до Дамаска. Я плакала з Марією на Голгофі.

І знову серед парафіян пронісся тихий, ледь чутний шепіт із зітханням.

– Я знаю і люблю їх всіх. І є тільки один… – вона піднесла вгору вказівний палець, – …один персонаж у найвеличнішій з-поміж усіх драм, якого я не знаю.

Лише один,хто стоїть зовні, ховаючи лице в тіні.

Тільки один,од якого плоть мою пронизує дрож, а душа моя ціпеніє від ляку.

Я боюся його.

Я не знаю, що він задумав, і помираю зі страху.

Я жахаюся Лукавого.

Повторні зітхання. Одна з парафіянок піднесла до рота долоню, наче для того, щоб притлумити крик, що рвався назовні, і почала розкачуватися всім тілом.

– Лукавого, що приповз до Єви на животі в подобі змія, вискалюючись і звиваючись у пилюці. Лукавого, що ходив серед дітей Ізраїлевих, поки Мойсей був на Горі, і нашіптував їм створити золотого ідола, золотого тільця, і поклонятися йому в розпусті й блуді.

Стогони, кивання.

– Лукавий!

– Він стояв на балконі з Єзавеллю і дивився, як із роздери-душу-криком упав і помер цар Ахаз. Разом вони глузували, коли зграя псів почала хлебтати його кров. О брати мої й сестри, стережіться Лукавого!

– Так, о Ісусе… – вигукнув чоловік у солом'яному капелюсі, який першим трапився на очі стрільцеві, коли той зайшов у місто.

– Брати й сестри, він завжди був тут. Але мені не відомо, що він затіває. І вам теж. Кому дано збагнути страшну пітьму, що клубочиться там, пиху і неймовірне блюзнірство, нечестиве тріумфування? І безум! Запаморочливий безум, що ходить, повзає, плазує, знаходячи прояв у найжахливіших людських потягах й бажаннях!

– О Ісусе Спасителю…

– Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…

– Отак…

– Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…

– Та-а-ак…

– І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?

– Та-а-ак…

Паства, що коливалася і схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.

– Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров'ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників – довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз'їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…

– Ох-х-х…

– Боже правий…

– О-о-о…

Якась жінка впала на підлогу і забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.

– Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!

«"Ламерк" – подумав стрілець. – А може, вона сказала: "Лемарк"». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, та він відклав його у надра своєї справді місткої пам'яті.

– Так, Господи! – верещали люди.

Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками і несамовито волав.

– Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?

–  Лукавий!

– Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?

–  Лукавий!

– Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?

– Лу…

– …кав…

– О Ісусе…

–  …ому…

– Оу… Оу… Оу…

– А хто ж він такий?! – крикнула вона, але насправді в душі була спокійною – стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам'яті Еллі, наче пастку з наживкою.

Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.

– Я у пеклі! – кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. – Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… – Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.

Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши у напіверотичних позах, що виражали екстаз.

Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати і мовчки подивився на проповідницю.

– Хто був із тобою, коли ти грішив? – спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.

– Лу… Лукавий.

– Ім'я якому?

– Ім'я якому Сатана. – Напівшепіт зі шморганням.

– Ти зречешся?

– Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! – пристрасно заговорив він.

Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.

– Якби він зайшов у ті двері… – Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, – ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?

– Клянуся іменем матері!

– Ти віриш у вічну любов Ісуса?

Він почав рюмсати.

– Гадом буду, якщо не вірю…

– Він прощає тебе за це, Джонсоне.

– Хвала Господу, – сказав Джонсон, все ще схлипуючи.

– Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.

–  Хвала Господу, – урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.

– А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?

– Так! Хвала Господу! – ридав Джонсон. – Обидвома ногами!

– Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?

–  Та-а-ак. —Задоволено.

– Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?

– Хвала Господові…

Стрілець непомітно вислизнув за двері і попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.

Майже.