Текст книги "Шукач [Стрілець]. Темна вежа I"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

ШУКАЧ

…Камінь, листок, незнайдені двері;

про камінь, про листок, про двері. І про всі забуті обличчя.

Оголені й самотні приходимо ми у вигнання.

У темному лоні нашої матері не знаємо ми її обличчя;

з-за Ґрат її плоті виходимо ми у невиразну

глуху в'язницю світу. Хто з нас знав свого брата?

Хто з нас зазирав у серце батькові?

Хто з нас не ув'язнений навіки?

Хто з нас не лишається навіки чужим і самотнім?

…О втрачений і вітром оплаканий привиде,

повернися, повернися.

Томас Вулф

Поглянь на свій дім, янголе

Розділ І
Стрілець

І

Пустелею тікав чоловік у чорному – його переслідував стрілець.

Безмежна пустеля – апофеоз усіх пустель, – здавалось, існувала під небесним склепінням вічно і простиралася в усі боки до самого горизонту. Вона була сліпучо-білою, безводною і без будь-яких характерних особливостей ландшафту, за винятком розпливчастих, ледь помітних обрисів гір, що бовваніли на горизонті, та чортового зілля, яке спричиняє солодкі сновидіння, кошмари та смерть. Вряди-годи траплявся надгробний камінь, що слугував дороговказом, бо занесена піском стежка, яка перетинала тверду кірку солончаку, колись була трактом для диліжансів та возів. Відтоді світ зрушив з місця. Спорожнів.

На якусь коротку мить стрілець відчув запаморочення, ніби втратив орієнтацію. Світ здався ефемерним і якимось прозорим. Це відчуття минулося, і стрілець рушив далі, як і світ із неродючим грунтом, поверхнею якого він прямував. Він незворушно долав милю за милею, не поспішаючи і ніде не затримуючись. Навколо попереку, наче роздута сосиска, хилитався шкіряний бурдюк з водою. Майже повний. Багаторічне самовдосконалення у кхефідозволило стрільцеві досягти п'ятого рівня. Якби він був праведником манні, то навіть не відчував би зараз спраги, а тільки з холодною відстороненістю спостерігав би за тим, як організм втрачає воду, зволожуючи тріщини й темні внутрішні порожнини лише тоді, коли здоровий глузд велів йому це зробити. Та він не сповідував релігію манні, як і не був послідовником Людини Ісуса, і зовсім не вважав себе праведником. Він звичайнісінький пілігрим, який лише одне може сказати напевно: його мучить спрага. Проте попри це у нього не було особливого бажання пити. Якимось незбагненним чином це давало йому втіху. Саме це потрібно було країні, країна відчувала спрагу. Він прожив довге життя і мусив пристосовуватися, інакше став би нічим.

Під бурдюком – револьвери, ретельно достосовані до рук стрільця. До кожного була прикріплена пластина, бо ж дісталися вони йому в спадок від батька, у якого була менша вага, та й на зріст він був не таким високим, як його син. Два ремені схрещені над стегнами. Кобури промаслені так глибоко, що не розтріскаються навіть під цим нещадним сонцем. Рукоятки револьверів – із сандалового дерева, жовті, ретельно відполіровані. Нещільно прилягаючи до стегон, кобури погойдувалися на стрічках із сиром'ятної шкіри у такт ході. Від них фарба і тканина на боках джинсів майже стерлися, залишивши по собі дуги, схожі на посмішки. Від мідних гільз патронів у патронташі в різні боки розходилися геліографічні відблиски сонця. Патронів уже було менше. Ледь чутно потріскувала шкіра на кобурі.

Комір безбарвної, ніби дощ чи пил, сорочки був відкритий на шиї, у пробитих вручну дірках вільно погойдувався сиром'ятний шнурок. Капелюха не було. І ріжка, який стрілець колись носив із собою, теж вже багато років не було, того ріжка, що перед смертю випав із руки друга. Він тужив за ними обома.

Ставши біля пологого насипу дюни (хоча піску тут не було – пустелю вкривав твердий сланець, і навіть поривчасті вітри, що дули після настання темряви, не здіймали нічого, крім надокучливої шорсткої куряви, схожої на порошок для чищення), він побачив розкидані залишки крихітного вогнища з підвітряного боку, там, де промені сонця зникають першими. Стрільця повсякчас тішило, коли він вкотре вже натрапляв на такі другорядні прикмети, що знову й знову підтверджували ймовірну людську природу чоловіка у чорному. Губи на розритому віспою, облупленому від сонця обличчі (тому, що від нього залишилося) розтягнулися в подобі моторошної кривої посмішки.

Авжеж, переслідуваний палив чортове зілля – єдине, що могло зайнятися у цій пустелі. Воно давало рівний єлейний вогонь і горіло повільно. Поселяни прикордоння розповідали, що демони живуть навіть у полум'ї. Зілля палили, але уникали дивитися на вогонь. Говорили, що демони заворожують, заманюють і затягують того, хто дивиться, у вогнище. І його там побачить дурень, який зазирне туди наступним.

Під рукою стрільця спалене зілля, викладене у формі знайомої ідеограми, розсипалося на сірий порох, і знак утратив смисл. У попелі, крім обвугленого шматка бекону, не було нічого, і він, не задумуючись, з'їв його. Так було завжди. Ось уже два місяці стрілець переслідував чоловіка у чорному пустелею, цим нескінченним, до болю одноманітним очищувальним пустельним простором, і йому потрібні були інші сліди, а не гігієнічно-стерильні ідеограми багать, які розкладав чоловік у чорному. Жодної банки, пляшки чи бурдюка (сам стрілець, наче змія – шкіру, скинув дорогою чотири таких мішки). Екскрементів він теж не знайшов і припустив, що чоловік у чорному їх закопував.

Можливо, вогнища були символами, кожен із яких відповідав одній великій літері у посланні. «Тримайся подалі, напарнику», – могло промовляти воно. Або «Кінець уже не за горами», чи навіть «Впіймай мене, якщо зможеш». Байдуже, про що вони повідомляли чи не повідомляли. Його не цікавили послання (навіть якщо то були саме вони). Ці рештки холодні, як і всі інші, – ось що важить. І все ж він наблизився. Знав, що вже перебуває ближче, але не знав, звідки йому це відомо. Якимось нюхом, можливо, довідався. Та це також не мало значення. Він ітиме, поки не станеться якась зміна, та навіть якщо нічого не зміниться, він усе одно піде далі. Як на те Божа воля, то вода буде навіть у пустелі – казали старі. На все воля Божа. Стрілець підвівся і обтрусив попіл із рук.

Інших слідів нема. Навіть якщо на твердій породі й могли залишитися якісь незначні рештки, їх, ясна річ, уже давно підхопив і забрав із собою гострий, наче бритва, вітер. Немає людських фекалій, немає викинутого сміття і жодних ознак того, де їх могли закопати. Нічого. Тільки ці охолоді багаття вздовж древнього шляху, що веде на південний схід, і невтомний далекомір у голові стрільця. Хоча, звісно, було щось інше: стрільця притягувало на південний схід не просто відчуття напрямку. І навіть не сила магнетизму.

Присівши, він дозволив собі відпити з бурдюка. Згадав про миттєве запаморочення, яке пережив раніше, вдень: було таке відчуття, наче зв'язок зі світом обірвався, і він не знав, що воно могло означати. Чому це запаморочення викликало в пам'яті згадку про загублений ріг і смерть останнього з його старих друзів, якого він давно втратив на Єрихонському пагорбі? Та з ним досі залишалися револьвери – батькові револьвери, – і жодного сумніву в тому, що вони важливіші за ріг… ба навіть за друзів.

Чи ж не правда?

Це питання сповнило його якимось дивним, тривожним відчуттям неспокою, але оскільки іншої відповіді, крім украй очевидної, не було, стрілець вирішив відкласти його на потім. Окинувши поглядом пустелю, він подивився на сонце, яке вже хилилося до дальнього краю неба, що був не зовсім на заході (і це непокоїло). Він підвівся, зняв із пояса рукавички з сиром'ятної шкіри й заходився рвати чортове зілля, аби розкласти багаття на попелищі, яке залишив по собі чоловік у чорному. Ця гірка іронія, як і спрага, здалася стрільцеві дуже привабливою.

Тільки тоді, коли від дня залишилися лиш скороминуще тепло і злорадна помаранчева лінія-усмішка на монотонному горизонті, стрілець дістав із сумки кремінь і кресало. Він сидів, поклавши свої ґунна [6]6
  Пожитки. (Тут і дані прим. пер.)


[Закрыть]на коліна, і невпинно дивився на південний схід, у напрямку лінії гір. Він не сподівався побачити ні тонку цівку диму від нового вогнища, ні помаранчевий відблиск полум'я, але все одно спостерігав, бо без спостереження не обійтися. До того ж воно давало якусь гіркотну втіху. «Ти не побачиш того, що не шукаєш, шмаркачу, – сказав би Корт. – Ну ж бо, скористайся даром, яким наділили тебе боги».

Але там не було нічого. Він був близько, відносно близько. Та недостатньо близько для того, щоби побачити дим у присмерку чи помаранчевий відблиск багаття.

Приклавши кремінь до кресала, стрілець висік іскру на сухе пошматоване зілля, бурмочучи при цьому стародавні та всевладні слова, позбавлені будь-якого сенсу: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табору прийде». Дивовижно, але деякі слова і звички з далекого дитинства падали на узбіччя й залишалися позаду, а деякі міцно чіплялися за життя, з плином часу переростаючи у дедалі важчу ношу.

Він ліг, захистившись од вітру своїм невеличким щитом, щоби дим, який викликає марення, відносило у пустелю. Напрям вітру був незмінним, тільки шерстяні очіски вряди-годи оберталися по колу.

Зорі над головою, теж незмінні, не мерехтіли. Мільйони світил і світів. Приголомшливі сузір'я, холодний тон усіх спектральних кольорів. На його очах фіолетовий колір неба потьмянів, поступившись місцем чорному, як смола. Під Старою Матір'ю з'явився метеорит, накреслив коротку видовищну дугу і, блимнувши, згас. Полум'я відкидало чудернацькі тіні, поки чортове зілля, повільно згоряючи, набувало нових обрисів – не ідеограми, а звичайного хреста, що викликав якесь тривожне відчуття страху своєю значущою очевидністю. Викладаючи свій хмиз, стрілець думав не про красу, а про користь, і це відбилося у його формі. Вона свідчила про чорне й біле. Вона свідчила про людину, яка вирівнює погані картини, що криво висять у дивних номерах готелів. Багаття горіло повільно, і полум'я було рівномірним, а в його розжареній серцевині танцювали примари. Стрілець цього не бачив. Поки він спав, два малюнки – мистецтво і ремесло – сплавилися в один. Завивав вітер, ця відьма, в череві якої засів рак. Час від часу капризний низхідний потік повітря здіймав вихор диму, жбурляючи його стрільцеві в обличчя, і той вдихав його. Від цього нагромаджувалися сновидіння, так само, як із якогось маленького подразника в мушлі може з часом вирости перлина. Іноді стрілець стогнав разом із вітром. Зірки дивилися на це згори так само байдуже, як споглядали вони війни, розп'яття, воскресіння. Йому б це теж сподобалося.

II

Він зійшов униз із останнього передгір'я, ведучи з собою мула, очі якого від спеки вже потьмяніли і повилазили з орбіт. Три тижні тому він проминув останнє містечко, і відтоді йому супутниками були сам лише спорожнілий тракт для диліжансів та зрідка – скупчення землянок поселян прикордоння. Земляні помешкання занепали, залишилися лише поодинокі хатини, у яких жили здебільшого прокажені й божевільні. Божевільних він вважав кращою компанією. Один із них вручив йому лісовий компас із іржостійкої сталі й попросив передати його Ісусові. Стрілець прийняв його з усією належною серйозністю і пообіцяв, що, як побачить Його, то неодмінно віддасть компаса. Він не думав, що це станеться, але все могло бути. Одного разу він уздрів тахіна – то був чоловік із головою крука – але, зачувши його привітання, незаконнонароджена істота сахнулася і втекла, викаркуючи щось подібне до слів, можливо, навіть прокльони.

Відтоді, як позаду залишилася остання хатина, минуло п'ять днів, і він почав підозрювати, що більше вже на його шляху нічого не стрінеться, аж раптом, зійшовши на вершину останнього вивітреного схилу, побачив знайомі обриси обкладеного дерном провислого даху.

Поселянин (навдивовижу молодий чоловік зі сплутаною кучмою волосся червонуватого кольору, що доходило йому майже до пояса), віддавшись пориву, заповзято прополював клапоть землі, засаджений чахлою кукурудзою. Мул хрипло заревів, і це привернуло увагу поселянина. Він підвів голову, і наступної миті лютий погляд його блакитних очей, ніби у мішень, втупився у стрільця. Поселянин був неозброєний – стрілець не помітив у нього ні стріли, ні палиці. Різко піднявши обидві руки, він похапцем привітав незнайомця, знову зігнувся в три погибелі й заходився енергійно полоти ряд кукурудзи, висаджений найближче до стіни землянки, перекидаючи через плече чортове зілля і жалюгідні кукурудзяні пагінці, що іноді траплялися під руку. Його чуприну куйовдив вітер, який зараз дув просто з пустелі. Від вітру не було ніякого захисту.

Стрілець повільно спустився схилом, ведучи мула, на спині якого булькотіли бурдюки з водою. Зупинившись на краю кукурудзяної ділянки, що мала неживий вигляд, він зробив ковток із одного бурдюка, аби виділилася слина, і сплюнув на сухий ґрунт.

– Доброго тобі врожаю.

– І тобі теж, – відповів поселянин і випростався. Чутно було, як у його спині затріщали суглоби. У погляді, яким він окинув стрільця, не було страху. Відкритий клаптик шкіри на обличчі, що прозирав між бородою і чуприною, схоже, не зачепило гниття, а очі, хоч і трохи дикі, здавалися нормальними. – Довгих днів і приємних ночей тобі, незнайомцю.

– І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

– А це вже навряд, – відповів поселянин і уривчасто реготнув. – У мене нема нічого, крім кукурудзи і бобів. Кукурудза дармова, а от за боби тре' шось давати. Їх іноді приносить чоловік. Надовго не лишається. – Поселянин коротко розсміявся. – Боїться привидів. І людиноптаха.

– Я його бачив. Людиноптаха, тобто. Він утік од мене.

– Так, він заблукав. Каже, що шукає місце Алгул-Сьєнто, тільки іноді називає його Блакитним Раєм чи Раєм, не доберу яким. Ти про таке чув?

Стрілець похитав головою.

– Ну… він не кусається і ні на що не сподівається, то й ну його в дупу. Ти є живий чи ти є мертвий?

– Живий, – відповів стрілець. – Ти говориш зовсім як манні.

– Я трохи пробув із ними, але то було не життя для мене. Вони занадто балакучі й завжди шукають щілини у світі.

І це правда, подумав стрілець. Народ манні завжди в дорозі.

Деякий час вони мовчки споглядали один одного, а потім поселянин простягнув руку.

– Я Браун.

Стрілець відповів потиском і назвався сам. Цієї миті охлялий крук, що сидів на верхівці низького даху, обкладеного дерном, каркнув. Поселянин показав на нього швидким жестом руки.

– Це Золтан.

Зачувши своє ім'я, крук іще раз каркнув і злетів до Брауна. Сів на голові поселянина і зручно вмостився там, запустивши кігті в розкошланий чуб.

– Трахати тебе, – виразно прокаркав крук. – Тебе і коняку, на котрій ти приїхав.

Стрілець приязно кивнув.

– Боби, боби, музичний фрукт, – натхненно проспівав крук речитативом. – Їси-їси, а з дупи звук.

– Ти його цього вчиш?

– Гадаю, це все, що він хоче знати, – відповів Браун. – Якось я пробував навчити його «Отче наш». – Його погляд помандрував десь за хатину, до безбарвної сланцевої пустелі, і на мить там затримався. – Та, схоже, «Отче наш» не для цього краю. Ти стрілець, чи не так?

– Так. – Він присів навпочіпки і витяг тютюн. Золтан спікірував з голови Брауна й сів, тріпочучи крильми, на плече стрільця.

– Я думав, вас уже не залишилося.

– Тепер бачиш, що це не так, правда ж?

– Ти прийшов із Внутрішнього Світу?

– Давно це було, – погодився стрілець.

– Там щось лишилося?

На це стрілець не відповів, але вираз його обличчя промовляв: цю тему краще не зачіпати.

– Переслідуєш того, іншого, так?

– Точно. – І вслід за цим пролунало неминуче питання:

– Давно він тут пройшов?

Браун знизав плечима:

– Не знаю. Тут із часом щось дивне коїться. Як і з відстанню та напрямком. Понад два тижні тому. Менш ніж два місяці. Відтоді як він тут проходив, чоловік із бобами навідував мене двічі. По-моєму, шість тижнів минуло. Але я можу й помилятися.

– Їси-їси, а з дупи звук, – сказав Золтан.

– Він робив тут привал? – спитав стрілець.

Браун кивнув.

– Залишався на вечерю, так само як і ти, гадаю, залишишся. Трохи з ним покалякали.

Стрілець різко підвівся, і птах, невдоволено каркаючи, знявся з його плеча на дах. Дивне, трепетне заповзяття охопило стрільця.

– Що він казав?

Браун здивовано підвів брови.

– Він був не надто балакучим. Питав, чи бувають тут дощі, коли я тут з'явився, чи поховав свою дружину. Питав, чи вона була манні, і я сказав «так», бо схоже, що він це вже знав. Говорив переважно я, а для мене це не надто звично. – Він зробив паузу, яку порушувало тільки гучне зітхання вітру. – Він чаклун, правда?

– І не тільки.

Браун повільно кивнув.

– Я так і знав. Він витяг із рукава кролика, вже оббілованого й готового відправитися в казанок. А ти теж?

– Хто, чаклун? – Стрілець розсміявся. – Ні, я просто людина.

– Тобі ніколи його не наздогнати.

– Я наздожену його.

Їхні погляди зустрілися, і раптом між ними виникло глибоке взаєморозуміння, що поєднало обох: поселянина на його сухому, мов пух, клапті землі та стрільця на твердій кірці, що становила єдине ціле з пустелею. Стрілець потягнувся по кремінь.

– Тримай. – Браун витяг сірника із сірчаною голівкою й запалив його об свій брудний ніготь. Стрілець підніс кінчик цигарки до вогника й затягнувся.

– Дякую.

– Мабуть, тобі треба наповнити бурдюки, – сказав поселянин, відвертаючись. – Криниця під навісом ззаду. Піду приготую обід.

Жваво переступаючи через ряди кукурудзи, стрілець зайшов за хатину. Джерело було на дні викопаного вручну колодязя, обкладеного камінням, щоб не осипалася крихка земля. Спускаючись хиткою драбиною, стрілець відзначив про себе, що робота над камінною кладкою, певне, тривала років зо два: перенесення каміння, вибирання землі, обкладання. Вода була чиста, але текла повільно, тож наповнювати бурдюки довелося довго. Коли другий бурдюк був майже наповнений, на край колодязя сів Золтан.

– Трахати тебе. Тебе і коняку, на котрій ти приїхав, – повідомив птах.

Від несподіванки стрілець здригнувся і подивився вгору. Глибина шахти колодязя сягала п'ятнадцяти футів, і Браун легко міг скинути в неї камінь, розбити йому голову і забрати все, що в нього було. Божевільний чи гнилий так би не вчинили, але Браун не належав ні до тих, ні до тих. Але Браун йому сподобався, тож він викинув цю думку з голови і наповнив бурдюк водою до кінця, бо на те воля Божа. Усе інше, на що була воля Божа, було справою ка,а не його турботою.

Переступивши поріг хатини і спустившись сходинками, що вели униз (підлога халупи була нижче рівня землі, щоб нічна прохолода проникала всередину і затримувалася), він побачив, як Браун вирізаною з твердої деревини грубою лопаткою засовує кукурудзяні кияхи у гарячу золу невеличкого багаття. На протилежних краях розстеленої ковдри сірувато-коричневого кольору стояли дві пощерблені тарілки. У казанку над вогнищем починала закипати вода для бобів.

– За воду я також заплачу.

Не підводячи голови, Браун сказав:

– Вода – це дар від Господа, думаю, ти це знаєш. Боби приносить Татусь Док.

Стрілець розсміявся і всівся, спершись спиною на грубу стінку, склав руки і заплющив очі. Невдовзі ніздрі йому почав лоскотати запах смаженої кукурудзи. Пролунав звук, наче пересипають камінці: це Браун висипав у казанок сухі боби із паперового пакетика. Стук-стук-стукчас від часу – невгамовний Золтан мірить кроками дах. Стрілець почувався виснаженим. Відколи він залишив позаду останнє на своєму шляху містечко Талл і весь той жах, що там стався, і потрапив сюди, він перебував у дорозі по шістнадцять, а часом навіть вісімнадцять годин на добу. І останні дванадцять днів ішов пішки, бо мул вже майже видихався і залишався живим тільки тому, що звик. Колись стрілець знав хлопця на ймення Шимі, у якого був мул. Шимі вже немає, нікого немає, залишилися тільки двоє: він і чоловік у чорному. До нього доходили чутки про інші землі, що лежать за межами цього краю, землі, що потопають у зелені Серединного Світу, але в це важко вірилося. У цій пустелі зелень здавалася дитячою вигадкою.

Стук-стук-стук.

Два тижні, сказав Браун, або навіть усі шість. Не має значення. У Таллі були календарі, й там пам'ятали чоловіка в чорному, бо, проходячи через містечко, він зцілив одного старого. Звичайного собі старого, що помер від зілля. Старого тридцяти п'яти років від народження. І якщо Браун не помилявся, відтоді стрілець значно скоротив відстань, що розділяла їх із чоловіком у чорному. Але далі була пустеля. І пустеля могла перетворитися на пекло.

Стук-стук-стук…

Позич мені крила, пташко. Я випростаю їх, і мене підхопить потік вітру.

Він спав.