Текст книги "Серафими і мізантропи"

Автор книги: Степан Процюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Украй роздратована, я вже чекала сліз і благання, погроз та істерики, але Северин Іванович лише перепитав, чи я не передумала. Я засміялася, паралельно поцікавившись об’єктом абонента-інкогніто. Він промовчав, такий блідий і – уявіть собі! – знову елегантно-урочистий, і подарував мені традиційний трояндовий букет, бажаючи щастя. Знову біля серця заворушився якийсь хробачок, але з Василем планую пожити на віру, не одружуючись, далі буде видно, так що усі хробачки слід нещадно топтати, принаймні, найближчим часом.

Наспіх попрощалася і вибігла з кабінету. Відтоді я Северина Івановича не бачила, та й чи побачу колись?.. А що трапилось із тим трояндовим букетом, утретє подарованим, стріляйте мене, не пам’ятаю…

Сьогодні перше червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Як я любив і люблю Дарусю, свою непізнану і найкращу жінку на світі…

січень-лютий 2002 р.

ВИКРАДЕНІ МОНОЛОГИ

Знаменитий математик прокинувся із відчуттям звичної, як носіння язика, ранкової депресії. Треба було йти читати магістрантам курс алгебри. “Алгебраїсти…” – зневажливо цідивудумках, списуючи дошку стовпчиками формул. Гарячі, кохані формули, що гіпотетично могли довести професора до екстазу, чітко контрастували з холодними, ледь презирливими очима слухачів. Він давно втратив із останніми межу, що прокладає психологічний місток між прірвою. Вже не боявся бути подібним до класичного професора: скуйовджене волосся, очі, вліплені в точку абсолюту, хрестоматійна крейда на піджаку. Не боявся, але водночас боявся, педантично слідкуючи за зовнішнім виглядом. Як кожен односторонній психолог, знав, що алгебру сприймають через складки його костюма, грайливу усмішку краватки. Теоретично знав усі нехитрі ораторські аксіоми, але алгебра з’їла у ньому педагога. Слово “педагог” звучало якось провінційно, дешево, відбивалося у його душі блиском цукеркової обгортки. Алгебра, а не педагогіка, формули, а не банальні лекторські жарти для відпочинку, математична пристрасть, а не тривіальні вчительські хитрощі. Як тортурований хворобою Альцгеймера, байдужів і забував усе, не пов’язане із гомотопією чи алгеброю Лі[2]2
  Гомотопія; алгебра Лі – складні структури алгебри.


[Закрыть]. Таким і сприймали його колеги, студенти. Позаматематичного світу не знав, жив невибагливо. Та й що потрібно неодруженому, сорокап’ятирічному? Наукові журнали, запрошення на математичні європейські конференції, робота на кафедрі алгебри, іноді телевізор, обов’язкові п’ять сигарет “елем” на добу, семигодинний сон. Життя повинно бути раціональним і вільним від містичних виплесків. Здоров’я для алгебри, алгебра для здоров’я. Завжди любив строго і підкреслено це повторити.

Спочатку його вважали ймовірним претендентом на сімейне щастя, потім перестали про це і думати, бо нецікаво, бо він з алгеброю пошлюблений…

Проте у підстаркуватого професора, закулісне життя якого на двісті відсотків закрите від чужого ока, була одна потаємна пристрасть – багаторічне ведення щоденника. Пристрасть – залагідне слово. Це була манія паперосповіді, синдром щоденника, дбайливо затиснений між мертві палітурки. Страх втрати чи викрадення своїх щоденників для математика був сильніший від інстинкту розмноження і дихальної рефлексії.

Як маленька частинка цих щоденників потрапила до рук оповідача, чому він їх оприлюднює? Що ж, це справа виключно його збоченської цікавості літературного папараці, що розпластався перед замковою щілиною чужих дверей, і хай залишиться на його совісті, якщо цю совість до кінця ще не з’їв інтерес до чужих, найінтимніших таємниць. Зрештою, невідомі попередні записи, невідомо, як пережив професор втрату частини звірянь і т.д.; але оповідач урочисто обіцяє, незважаючи на засоби, колись знайти і видрукувати весь професорський щоденник-сенсацію.

…5.02.

“Ненавиджу алгебру, як старий сусід-алкоголік Коля своє подружнє ложе. Іду на роботу, як на плаху, роблячи над власним єством титанічні зусилля, аби після недолугого (ох, і який же в цей момент я придурок, разом з ними, що вірять, буцімто я – математичний маніяк, колодязь формул, принц “іксів” та “ігреків”, алгебраїчна флейта, помазаник диференціалів) “Добрий день” розпочати виклад. Ще довго не відпускає розпад свідомості, що фіксує анемічну безвільну дівочу руку, подряпаний стіл, чиюсь негативну ауру. Записую, відтворюю на дошці своїх кровосмоктачів, ігрекофобію і власною волею уже стаю математичним вампіром, поглиначем енергетичного поля, прихованого у цих стосиках холодних нежиттєвих формул. Переломлюю їхній опір, ґвалтую їхню стійкість і набираюся вітаїзму, із жертви стаючи катом. Найважчі проміжні стани, перехідні періоди, коли моя душа зависає у нерішучій агонії, метаючись між екстраполяціями емоцій. У такий час я безкровний, безборонний, слабкий, незграбний, тобто маю альянс тих відчуттів, котрі найдужче страхають, зводячи на манівці поступу до суперлюдини. Але коли я, заламуючи пальці у майже молитовному ритуалі, повчаю їх, як треба любити алгебру, і вони мені вірять (знаєш, дорогий щоденнику, справді вірять), почуваюся деміургом рафінованої облуди, надлюдиною, адже навряд чи хтось так ненавидить алгебру, як я…”

19.02.

“Їздив на конференцію до, уявляєш, щоденнику, Мєнська. Анемічні білоруси, світила гомельської та вітебської математики, що говорять на фуршетах про жінок, низькі зарплати і падлєца-бацьку, хоча майже всі люблять свого президента вірнопідданою ретропристрастю. Їм хотів кричати, що я ненавиджу алгебру, краще гладіолуси вирощувати на дачі; я вже уявляв собі цю сцену:

Театрально закочені очі, як, і ти, Бруте, з ними; цей слов’янський геній ненавидить своє покликання; а що ж тоді нам робити, коли хохлацький Моцарт такий падлєц, а нам що; а в очах радість, тріумф, Моцарт зламаний, а ми вірні, стійкі математики, витримали всі негаразди, шторми і бурі, котрі переживала пострадянська наука, витримали і далі реально несемо її просвітницький каганець!; як Вам не соромно, на Вас всі такі надії покладали, але ми, білоруські чесні вчені, завжди підозрювали щось буржуазно-містичне, щось загадково-неприємне у Вашій неприродній гримасі-усмішці; та й ще подумати треба, чи не ошукали Ви півсвіту своїми математичними фікціями, бо ми вже давно Вам не вірили!

Насправді усе інакше. Роблена цікавість в жестах, перепитування про плани, ледь прихована заздрість, бо чеський журналіст брав у мене, а не у когось із них, господарів, інтерв’ю для журналу, запобігливість, за якою прочитую суміш переляку, остраху і побутової зневаги. Примітивні жіночі залицяння, слава Богу, поїзд рушив, у купе немає жодного математика. Хіба, може, і справді найбільше любив Моцарта Сальєрі?..”

23.02.

“Вони Лобачевського хотіли бачити психічно хворим, сволоти, не допомогло йому і ректорство в Казанському університеті, помер невизнаним, бо посмів стверджувати про структури неевклідових геометрій… Боже мій, наш світ – лише проекція у жах галактичного безмежжя… Фізичні закони є доти, доки є практика. Алгебраїчні закони вільні від практики, бо наділені красою уявності”.

24.02.

“хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n≥3. І над цим б’ються три століття?[3]3
  Оповідач знову змушений робити роз’яснення. Професор має на увазі проблему Ферма, що полягає у дослідженні щодо можливості розв’язку цього рівняння в натуральних числах.


[Закрыть] Це спокушає будь-якого сільського вчителя математики тицяти мені листочки із безглуздими пошуками розв’язку, будь-якого студента із манією математичного гітлеризму допитувати моїх думок про ЦЕ, бо йому не вистачає на пляшку і хочеться слави в очах однокурсниць. Сумно. Важко. Хочеться стогнати. Гидка sancta simplicitas, а може, і найгидкіша…”

28.02.

“Жаль, що не високосний рік. Високосні роки несуть у собі зародки хворої величі. Завтра початок весни. Мені завжди страшно зустрічати весну, прояви нозаалгебраїчного. Я не розумію їх – конкретних, брутальних у своїх брудній оголеності. Сьогодні магістрантка А. відкликала мене в порожню аудиторію і, червона, аж синя, всунула мені в руку букет підсніжників: “Це вам за те, що я навчилася розуміти алгебру!” Мене одразу огорнула якась антипатетична хвиля. І, теж червоніючи (як соромно за цю почервонілість щік, за те, що лютився, соромився і червонів ще сильніше, ще помітніше), я зауважив їй, що алгебру неможливо розуміти, можна лише наблизитися до її царства (“царства” не сказав, сказав “до неї”, погано вийшло, начебто алгебра конгруентна з жінкою). А. вибачливо і сором’язливо підтакнула, ми були обоє такими безпорадними мишенятами-малюками у довгій лекційній аудиторії. Я не знав, про що говорити з нею (бо лише на лекціях чую себе володарем всесвіту), вона не йшла, чогось чекала, у повітрі застигла страшенна незручність. Вона питала мене про щось, здається, про дотичне до моноїдів[4]4
  Моноїди структури вищої алгебри.


[Закрыть], а я здуру бовкнув про необхідність спочатку доброго засвоєння тем про поля дійсних і комплексних чисел чи, скажімо, теорії конгруентності[5]5
  Поля дійсних і комплексних чисел, теорія конгруентності – теми вступу до алгебри.


[Закрыть].

Образилася, але не подала вигляду, лише затремтіли руки. Я відчув у ту хвилину спалах дивної радості впереміш із неприязню невідомого походження, бажання ще помучити А. Але вона, якось зібгавши розмову, сказала, що потрібно йти, і вибігла, змірявши мене наостанок довгим поглядом чи то дочки, чи то матері, принаймні у тому погляді я прочитав опіку”.

1.03.

“Напруження, якесь темне хвилювання крові не покидає. Але мене відштовхують інтелектуальні жінки будь-якого роду занять, вони не викликають у мені зворохоблення (як приємно, дорогий щоденнику, обсмоктувати це, займатися уявним сексом; і проблемою Ферма, над розв’язком якої я мізкую вже сімнадцять років). Це сімнадцята книжка мого щоденника. Всі попередні складені і заховані в надійному місці. Але годі про це, годі.

Хоча би ця А. Молода ще, навіть двадцяти п’яти немає, напевно. Бачив сьогодні її в коридорі. Так приязно привіталася, аж засвітилося все. Світле таке дівча, радісне, але асоціюється мені із початковою алгеброю для штубаків. Навіть голою не хочу її уявляти, хоча постійно сьогодні переслідує думка: “Чому? Чому?” Не уявляю, як маю сказати їй про ліжко, адже не хочу, не хочу. Може, страх спонтанної імпотенції? Відмови? поганого запаху? вульгарної репліки? ценькоту комара при зляганні?, тьху, при коханні?

Це нагадує мені вирощування на своїх грудях нездорової, хирлявої троянди. О, вже про троянди заговорив. Боже мій, коли я переборю в собі це надто людське? Коли?”

5.03.

“Згадую пародійну love story кількарічної давності. Мене розшукав знайомий із провінції, колишній однокурсник. Його відправили в столицю підвищувати вчительську математичну кваліфікацію. Була пізня весна, вино, я п’ю нечасто, вдарило в голову, якісь жіночки прийшли до нього у кімнату, теж “математики” із глибинки. Чай, вони звідкись узяли ще вина, не вірили у відповідність мого прізвища з фізичним носієм (“Як Ви ТУТ можете бути?” – постійно лепетала одна, підкреслюючи “тут”), я сам уже перестав вірити, що я – це я; блок поділений на дві кімнати, знайомий почувався академіком у таких справах, мене випхали з однією жіночкою до іншої кімнати (Таня? Іра? повний провал пам’яті на її ім’я, обличчя, розмову). Пам’ятаю тільки розкішне рубенсівське тіло, мазохістсько-покірні пози, запобігливий шепіт (навіть зараз при згадці ліва рука покривається гусячою шкірою; де вона, ця Оксана? Світлана?). Я раптом опинився у близькій душі стихії, не думав, про що говорити, було байдуже, як вона сприймає будь-які прояви мого “я”; цілу ніч кохалися, скаржилася мені на долю (якась довга жорстока історія трапилася з нею), я чув лише тембр голосу; вона під ранок плакала, тулилася, обіцяла бути доброю дружиною (бр-р!), якщо би я хотів оженитися. Я сказав, що подумаю, виснажений і відсутній; зранку тікав, навіть не попрощавшись із знайомим, їй шепнув, що напишу. Вона довго записувала адресу, пояснювала, що живе в якомусь просілку, його треба вказувати на конверті обов’язково, я внутрішньо кипів, кивав головою, мріючи нарешті поринути у варіанти розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3. Після цієї ночі із своєю колегою за фахом (вибач мені, щоденнику, цей чорний сарказм) я був найбільш близький до розв’язку. Ніколи більше, ні до цієї історії, ні після неї, я не мав такого високого просвітленого натхнення, такої тихої богоявленої радості. Навіть думав написати до неї, але… одним словом, як можна, це виглядало би ахінеєю. Хіба що заради розв’язку”.

21.03.

“Ненавиджу алгебру, ненавиджу магістрантку А., що, певне, почуває платонічну дівочу залюбленість і дивиться на мене в коридорах, як комсомолки 30-х років на фотографію Сталіна. Хочеться говорити А. якісь образливі слова, нестримно лаятися, як вражений хворобою Моцарта, лаятися так, щоб А. через сором за мене провалилася крізь землю, щоб миттю зруйнувала віру в моє математичне божество.

Після цього я хотів би довго і безутішно ридати, битися у пароксизмі незрозумілого жалю за нездійсненим, жагу до якого випалено з моєї душі. Мої ж дорогі колеги, соратники-науковці, (ще раз вибач, щоденнику, глумління) нехай би заспокоїли, загнуздали свою заздрість. Я ніколи не знайду розв’язку хⁿ + yⁿ = zⁿ при умові n ≥ 3”.

1999 р.

ГАЛЮЦИНОГЕННА КВІТКА

Сутінки відкидали на кімнатне вікно своєрідний спектр кольору, котрий холоднокровно обіцяв черговий міщанський вечір, так званий побут у колі сім’ї. Але вчителеві зарубіжної словесності, наслуханому про богему, елітарні руки митців, королівські розмови, лукулівські обжиралівки та пантагрюелівські пиятики, все ж був миліший цей пізньовесняний спокій, помножений на усмішку дочки. Часом снилася лайка Міллера, чарка Верлена, колір голосівок Рембо чи рушниця Гемінгвея. Стереотипи. Нестереотипне зринало лише миттєво, як тінь стародавнього хітону жінки-жриці, і одразу забувалося, лишаючи у серці легеньку меланхолійно-елегійну мелодію.

Сьогодні, до речі, не було ні запаху, ні кольору, ні звуку цієї інтимної духовної невідбулості. Дружина вкладала малу спати.

– Ще казочку, тату, ту, що ти мені розповідав недавно, про білих ангеликів, тату…

– Завтра, донечко, треба спати, всі казочки світу будуть завтра, а…

Різкий, неприємний телефонний дзвінок:

– Васьок, привіт! Як справи? Я зараз буду, айн момент.

Вчитель, не встигнувши навіть розкрити рота, почув короткі гудки. Телефонував художник Святослав – талановитий пияк і деміург автоміфу, набридливо-притягальний сибарит, поверхово-харизматична посередність. Лише не для словесника, котрий, знуджений провінційними дидаскалами, шукав живого, прагнув спізнати і відчути кров із реторти мистецької алхімії. Святослав постеріг цей ледь вловимий комплекс святощів. Цього було досить для хаотичної розв’язності живописця, якого найчастіше бачено у кав’ярнях.

Словесник розхвилювався. Це ж Святослав, про якого недавно подав велику статтю авангардно-андеграундний часопис, зараз прийде!

Рипучий дзвінок у двері. Дочка заплакала. Поруч із Святославом вчитель помітив худеньку, майже згорблену фігуру з блідим пергаменним обличчям. Фігура ніяково заметушилася.

– Привіт! Це Василь! – брав на себе ініціативу Святослав, звертаючись до фігури. – А це – музикант-скрипаль! Зараз безробітний! – чомусь уточнював, повернувши одесную голову до господаря. – П’єш? Маєш горілку?

Аж тепер вчитель помітив, що обличчями гостей бродив алкоголь – червоним, із тріснутими кількома судинками Святослава, і восковим, наче замороженим, музики. – Не маєш? В натурі? Але ми у гості без горілки не ходимо! N’est-ce pas? – ввергнув у бесіду Святослав французький запитальник, некрасиво і покровительськи підморгнувши фігурі. Фігура промовчала, важко опустивши на підлогу скрипку у продертому футлярі. Дружина, не звикла до таких спорадичних відвідин, стримано-нервово наспівувала у сусідній кімнаті дочці “Котику сіренький”.

– Хліб є, масло є, це добре, каву маєш? Як твої вихованці, Васьок? Як живеш? – не слухаючи відповідей, брав на себе роль розпорядника-тамади живописець. Фігура чомусь до тріску крутила пальцями. Дитина, на щастя, заснула.

– Все! Все! За зустріч у твоїй, Васьок, оселі. Мені, ти знаєш,-довірливо нахилявся живописець до господаря, дихаючи йому в рот горілчаним перегаром, – особливо приємно зустрічатися з тобою, твоєю чарівною дружиною. (“Він, здається, всім це говорить”.) Особливо! – прицмокував Святослав після повного келиха, і ставало незрозумілим, що він має на увазі під цим містким прислівником.

Вчитель зауважив, що після випитого фігура перестала тортурувати пальці і дещо відрум’янила лице.

Друга, третя чарка. Живописець кайфував, всіма фібрами плоті вбираючи блаженство буття. Господар лише пригублював, що було помічено, але дозволено Святославом:

– Нічого! Нам більше буде! Правда … – гедоністично глаголив він, напівобертаючись до музики, ім’я якого дивним чином випало з чіпкої господаревої пам’яті. Слухай, заграй нам! Він шальоно грає!

Фігура якось сомнамбулічно потягнулася за інструментом, довго вивільняючи його з футляру.

– Полонез Огінського! Реквієм Моцарга! Вальс Шопена! – демонстрував свої надглибокі пізнання Святослав. Музикант знову почав крутити пальці. Нарешті проронив перше слово у вчителевій хаті, проронив із надривним притиском і застиглим поглядом:

– Перестань!

Шепіт аж відлунав стінами. Навіть Святослав примовк. Можна сказати, що скрипка ридала, скрипка посилала благання і погрозу, пророкувала, сентиментально схлипувала, аби знову загорітися верхньою точкою музичної параболи. Точкою надтріснутого, закам’янілого, невиповілого болю. Але ліпше не казати нічого… Голос скрипки линув із напіввідчинених балконних дверей, розбивався об холодну нічну землю.

– Сюїту Рахманінова! Воплі Відоплясова! Музику Стравінського! Апофеоз Шакальського! – блазнював живописець, злегка хитаючись за нетвердим невідремонтованим столом.

Фігура, сотворивши диво, згасла і осунулась, методично і тихо донищуючи невеличкий вчительський алкогольний запас. Раптом, мовби згадавши про їжу, почала похапцем закушувати, плямкаючи ротом і пирскаючи слиною:

– З конси, бляді, викинули… Не сподобався їм… оркестр при філармонії розігнали… Діти голодні… А що, я класно граю, правда, класно? – зміненим, істерично-вередливим голосом допитувалася фігура в господаря, грубо розвіюючи власні чари. Потім, перехиливши ще одну, сказала, починаючи беззмістовно похитуватися:

– Дайте хоч 5 гривень, дурно вам грав чи що… З конси викинули… Куди ти мене привів, Святік?..

Живописець якось дурнувато посміхався. У сусідній кімнаті схлипнула дочка. Вчитель похапцем, майже у лунатичному трансі від протилежних емоцій, вишукав 2 гривні копійками. Фігура, взявши копійки, заговорила знову:

– Пішли, Святік, закрий горілку корком, візьмемо, там ще 200 грам…

Похитуючись, фігура хотіла вкласти скрипку у футляр. Аж раптом промимрила:

– Хрен з ним! – і заграла знову.

Звуки напівбога ще раз кинули вчителя у нірвану дива. Все… Стихло… Скрипка потрапила до футляру.

Виходили. Живописець пробелькотів якісь необов’язкові вибачення. Музика вперше глянув господареві в очі, знову перетворюючись на фігуру, з-під повік котрої раптом якось рвучко і несподівано викотилася одна сльозина і впала на коридорну підлогу.

Вийшли, щось хапливо белькочучи на сходах. Вчитель повернувся до кімнати і, хитаючись від щойно пережитого, краєм ока спостеріг, що на місці сльозини музиканта із товщі коридорної підлоги моментально виросла химерної краси квітка, назви якої він не знав…

1999 р.

ІЗ ЦИКЛУ “ЗЛІ ОПОВІДАННЯ”

МОЛИТВА МІЗАНТРОПА

Чому я почав ненавидіти брутальний навколишній трагіфарс? пародію ніцшеанської людини? снікерсових чоловічків і спрайтових дамочок? Цей снікерсовий чоловічок повинен заради власної кар’єри, нікчемної, жалюгідної власної кар’єри, що нікого не цікавить, окрім чоловічка та його так званої коханої жінки, модно цей біологічний підвид називати сексуальною партнеркою, так-от, він повинен заради власної кар’єри уміти пролити, як воду, кров іншого снікерсового чоловічка або, наприклад, вибрати йому око чи вишпортати селезінку (але це при умові, що снікерсовий чоловічок робить кар’єру хірурга).

Також він повинен вміти викохати і випестувати маленького собачку, кожен день власноручно годуючи це зворушливе створіння. А коли песик полюбить його, коли буде прив’язаний до безликого снікерсового чоловічка, як ніхто в світі, вхопити свого улюбленця за ще маленьке горло і, бачачи сльози благання і відчаю у собачих очах, повільно задушити пестованця шкіряним ременем. Є ще інший спосіб, котрий дозволяє для слабодухіших снікерсових чоловічків головний теоретик кар’єризму – пан Іван Іванович Іваненко-Іванчук. Він полягає в умертвлюванні улюбленого песика, що плакатиме найкривавішою сльозою, способом нанесення вогнепальної рани через ротову порожнину, тобто, відкидаючи жаргон криміналістики, вистрілом у рот.

Спрайтові дамочки мають чудово знатися на властивостях отрут, пам’ятаючи, що одного візантійського імператора методично, але неправильно, отруювали декілька років. Головний практик кар’єризму – пані Жанна Жанівна Іваненко-Іванчукова рекомендує глибоке і скрупульозне освоєння для такої мети декількох специфічних галузей біологічної освіти (із проханням безжально викинути з голови наївну фольклорну архаїку про довге жіноче волосся і короткий розум). Спрайтова дамочка повинна вміти отруїти при потребі навіть батька або нехай майбутнього батька своєї дитини, якщо вона була такою дурноголовою і дозволила себе потовіцити; краще, звісно, тут не доходити до крайнощів, пам’ятати про своїх вірних і надійних друзів – засоби контрацепції.

Але було б наївною помилкою вважати, що спрайтова дамочка може лише труїти, руйнувати, нищити. Заради культового божества-кар’єри вона повинна вміти зваблювати, притягувати, навіть висаджувати силою на власне животворне лоно. Як любить повторювати пані Жанна Жанівна, орієнтуйтесь залежно від ситуації, мої найдорожчі і найлюдяніші.

Окрім снікерсових чоловічків та спрайтових дамочок, є ще цілий загін глибоконародних політиків, кришталево чесних бізнесменів, подвижників-науковців. Про дві перші категорії говорять більше, чомусь забуваючи, ображаючи та обділяючи пильною суспільно-політичною, коли хочете, громадсько-культурною увагою подвижників-науковців.

Не всі науковці є подвижниками, не всі подвижники є науковцями. Є науковці-передвижники; але цур і пек цим “продвижникам”, ще звинуватить якийсь солідний діаспорний пан у незнанні рідної мови, мовляв, як вам не соромно, молодий чоловіче, а ще претендуєте на високе звання і т.д. і т.п. Отже, через сором тема науковців-продвижників закривається. Так і хочеться подратувати солідного діаспорного пана: “Тема зачиняється”; ану, тихіше, бешкетнику, кляп у рот і погляд овечки, молодець.

А школярство, студентство, наша юна нерозтлінна, антинаркотична, квазіалкогольна, високопатріотична, зовсім не прагматична; одним словом, наша любляча і страждаюча юна зміно! Припадаю перед тобою, юна українська зміно, мої дорогі п’ятнадцяти-двадцятирічні, на одне коліно, мовби запрошую даму на перший тур вальсу десь на швейцарському балі; бачите, мої дорогі, які виразні педофілічні асоціації, пробачте мені, будь ласка, старому добряку і збитошнику.

Трохи не забув про колишніх друзів. Це як страждати гігантоманією – мислити масштабами зміни поколінь у країні і витісняти з мозку думки про, можливо, найуважніших, найревніших до мене дрібних кишенькових сальєрчиків, даруйте, моїх колишніх друзів. А чому колишніх? Вони вимогливі до мене, як до залізобетонного супермена, – я мав би вміти міняти свої сипи життя, досконало переходити з китайської на японську; любити моїх колишніх за отруйні, заздрісні моральні плювки в обличчя, взагалі, більше любити світ, бляха-муха. А тоді вони подумають – горді містечкові аристократики – чи є мені місце між достойними людьми, чи все-таки не заслужив цього місця, бо не пробачив їм зради духу. Мої колишні влаштують довкола мене, недостойного, вакхічний танок побутової зневаги упевнених у собі сірих чоловічків. Кожна моя невдача стане їхньою радістю, кожна моя радість – їхньою невдачею. І так повзатимемо у поросі закінчення історії, на маргінесі великих звершень, на огризках і задвірках істинного, ниці, дрібні і нещасні, з душами, виїдженими провінційною, сантиметровою ненавистю…

А як не згадати у моїй параграфічній ієрархії любові ще одного пункту – “життя і праця добропорядних”. Воно, їхнє сіятельство добропорядність, ніколи не буде ображати вас криком; ніколи не зірветься до грюкання кулаком по золотому монументальному столі для пристойних. Воно – крий Боже! – ніколи не буде стояти у черзі за мертвою водою з моргу для виконання майбутніх ритуалів ненависті. Воно задрібне для великого зла і не буде насильно вприскувати вам у кров ін’єкцію із бактеріологічною інфекцією. Воно занесе інфекцію у ваше серце – не мішечок із клапанами, а серце як романтичний та ідеалістичний суб’єкт, бо їхнє сіятельство добропорядність, братолюбіє, чинопошанівок теж складає жертви на вівтар своєму дрібненькому і низькому божку. Але його божок ніколи не стане твоїм Богом, його божество – це суцільне товариство імітації.

Ти ненавидиш добропорядних, Боже правий, як ти їх ненавидиш! Це вони, прошкуючи темними вулицями, виношують задуми профанації героїв. Це вони своїм ситим смішком забивають ніж у спину дурному Дон Кіхоту, славлячи його про людське око. Про що вони говорять на публічних, офіційних, масових зборищах своєї масонської ложі? Кому курять фіміам? Не сумнівайтеся – завтра вони його розіпнуть.

Але я захопився. За листопадовим вікном дощ вибиває жахливо-монотонну симфонію. Значить, пора роздягатися. І спати.

2000 р.