Текст книги "Серафими і мізантропи"

Автор книги: Степан Процюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Нарешті малознайома вчителька кудись вийшла, двері не причинила (я, наче Холмс і Ватсон, уже півгодини пасу очима учительську, як заборонену дванадцяту кімнату з казки). Все! Або зараз, або ніколи! Залітаю у двері, як несамовитий самум, зирк-зирк – є список! Ура! Швиденько переочую стосики нецікавих цифросполук і – знову неймовірно пофортунило! – “Олелькович Северин Іванович”, а навпроти – найважливіше для мене сплетіння арабських чисел. Залізно запам’ятовую, про всяк випадок ще переписую у заготовлений наперед клаптик і знову вилітаю з учительської, як смерч. Ніхто не помітив мене, дякую вам, ангели і архангели!

Пройшла метрів чотириста, додому, на щастя, недалеко, і такою пусткою чомусь повіяло… подумаєш, подія, бо вдалося його телефон свиснути… Що далі, Дарцю? І така втома упереміш із апатією нахлинула на мене, що засинала уже дорогою. Прийшла і через півгодини опинилася у химерних обіймах – як там його? – Морфея…

Неправдоподібно-розпухле Северинове “я” мучить усі наступні дні так, мовби світ зійшовся клином на одній людині, мовби планета спорожніла і залишилося нас двоє. Така рафінована мука: думати про нього, домислювати його до рівня власного вимріяного символу. Напевне, мені уже не треба з ним зустрічатися, доста лише цієї безплотної абстракції… Любить не любить, чіт чи лишка, телефонувати не телефонувати? Так приємно усюди-усюди тягати цей зіжмаканий клаптик паперу з його приватним номером, хоча випалила би цю цифрозлуку напам’ять і при сорокаградусній температурі. Знаєш, що можеш у будь-який момент набрати номер, так солодко і сумно стискається дурненьке серце; яка відповідь буде, питаєте? Вочевидь, це уже і не найважливіше… Бо для мене світ змінив кольори, хочеться ходити до школи, адже кожного дня є ймовірність його побачити.

Але… Дарцю, постій… Ти була такою сміливою, викрадаючи номер телефону, а куди поділася мужність, коли слід зробити задумане? Але хіба мужність є найкращою якістю при… що там казати… Сором чи страх тебе спиняє? І те, і те? А може, не варто телефонувати, адже якщо він мене не любить, то навіть усі українські АТС не допоможуть… Але… ще раз спробую… щоб потім не каралася, мовляв, була безвільною і пасивною. А він колись сказав на уроці, що людина є ковалем власного щастя чи нещастя. Хіба я винна, що не мислю поза ним повноцінного життя?

Отже, телефоную. Непогано було б попередньо випити міцну каву плюс 50 грамів коньяку, бо обкуритися страшно. Мушу прийняти допінг, бо удруге уже так – з моста у воду – не насмілюся. Вирішила телефонувати з дому, батьків немає, знайти для мене у капусті братика або сестричку вони так і не спромоглися. Вихилила з батькового бару п’ятдесят грамів доброякісного алкоголю, у пляшку долила води, він не помітить. Серце так тьохкає, мовби іду на ешафот. Може, я неправильно люблю, бо хіба таким буває кохання?..

… Зараз він підніме слухавку і скаже замогильним спокійним голосом: “Дівчино, ви переплутали номер” – “Як, хіба ви – не Северин Іванович” – “Я – Северин Іванович, але не той, котрого ви собі вилеліяли у цнотливих снах. Вам не слід зі мною знатися, бо я здатен лише занапастити”-“Я… я… вас… лю…”-“Ще раз зателефонуєте або будете шукати причин для зустрічі – начувайтеся”. Тріск, короткі гудки…

Що робити? Не можу підняти слухавки, руки обважнілі, наче я допіру півдня розвантажувала мішки із цементом.

… Він підніме слухавку і… все зрозуміє. І делікатно (адже мені соромно) заспокоїть і скаже, що давно мене любить, навіть його кохана історія немила йому, бо все сняться мої очі і руки. Геть соціальні статуси, байдуже за вікові бар’єри, не зважаймо на чиїсь докори про мезальянс. Тільки наше кохання, наша ніжність, наша зворушливо-обопільна довіра мають цінність у цьому нетривкому світі ненависті. Цей доленосний дзвінок, Даринко, змінить наші долі, відтепер вільні від страхітливо-закомплексованих обмежень, видуманих невдатними любити…

Трішки заспокоїлася, набираю номер. Якийсь старечо-гермафродитний голос непривітно прошамкотів, що Северина немає вдома, буде вечором, а що передати? Нічого, нічого, до побачення, слухавка вислизає з рук, як змій-полоз…

Перевтома накочується, наче цунамі, кількаденні приготування виявилися безглуздям. Зрештою, чого ти хотіла, Дарцю? Він – не мольфар і не телепат, щоб шанобливо застигнути у позі лотоса перед апаратом, чекаючи твого любовного сигналу. Має справи, може… тоді був на побаченні?

Ні! Мене огортає демонічна саморуйнівна рішучість. Телефонуватиму, допоки його не застану! Адже навіть доля дає знак – батьки сьогодні ідуть на день народження до знайомих, знаю я ці дні народження-пиятики; повернуться на таксі не швидше першої ночі…

Еклектично-несамовитий настрій, батьки пішли, ще ковток коньяку з іншої пляшки. Знову непривітний старечий голос, але сповіщає, що за сорок хвилин син буде вдома, дякую, дозвольте перетелефонувати, голос промимрив щось схвально-невиразне. Значить, він теж живе з батьками? Можливо, також одинак? Перші дзвінки, а скільки відразу спільного!

Мені дзенькають подруги, майже насильно обриваю бесіди, мовляв, погано себе почуваю. Час дзвонити! Ще ковток коньяку (якщо, пане Северине, стану алкоголічкою через кохання, то лікуватимете мене?..), геть сумніви, я – смертниця.

Він піднімає слухавку, його голос неприродно-веселий і невмотивовано-розв’язний. А я лепечу про якусь олімпіаду, додаткові консультації з історії. Він псевдограйливо, як стара кокетка, перепитує, невже я так полюбила його предмет; він відчуває наді мною владу, маніпулює словами, жодних натяків на моє освідчення, але це вчувається у кожному його наголосі і переливі абстрактного словесного піску; він говорить про все і ні про що, нарешті (не питаючи, звісно, чи я зможу; що ж, навіщо церемонитися із закоханою дурепою-школяркою…) призначає мені “зустріч” о 16⁰⁰, у кабінеті історії, зайдете, мовляв, на хвильку, тоді поговоримо докладніше. Навіть не спитав, звідки я знаю номер, розмовляв зі мною так, наче я всоте йому телефоную…

Чомусь незатишно і неприємно на серці, хоча мало би бути усе навпаки, бо звершився акт телефонної фетишизації. Не так я уявляла цю розмову. Так-так, Дарцю, вимріюй палаци-міражі із сотнею кімнат, а ключі від кожної, зроблені у стилі перезрілого бароко, у твоїх бездонних кишенях…

Зранку трошки поколює голова, що це таке? Згадала про вчорашні передтелефонні стимулятори. Як низько я впала; напевне, у його очах я є банальною неповнолітньою блядюжкою, яку з’їдає екзотична пристрасть чи екстравагантна хіть, бо хіба чоловіки щось тямлять у жіночих, тим паче, дівочих почуттях і передчуттях?..

Так страшно якось, Дарцю, у тебе неадекватні реакції. Кумир поблажливо призначив “стрєлку”, а ти трясешся, як осиковий листок, у скронях гупає, у роті пересохло, щоки поперемінно то гарячішають, то зимнішають; може, підхопила вірус грипу за типом “А”, адже березнева погода сприятлива для інфекцій, не за горами кінець десятого року навчання…

Ще не добігла четверта, стукаю у кабінет, заглядаю (де мені знати про витримку і тактику любовної гри, але ж я – не його коханка, котра може дозволяти півгодинні спізнення); трішки почекайте, Дарино, під кабінетом, бо я ще зайнятий. Він справді з кимось розмовляє, голос – протилежність вчорашньому, сухий і офіційний, мовби перед порогом шкільного приміщення він одягає манірну казенну маску, жбурляючи її пріч аж на виході, за порогом…

З кабінету вимітається людина без статевих ознак (у мене якийсь гермафродитний синдром на його оточення?). Я уклякла; не знаю, чи заходити, чи чекати, мо’ покличе. Ніхто не відгукується, я несміливо, це м’яко сказано, відречено зазираю; заходьте, Дарино, заходьте.

Протискаю тіло всередину приміщення, заклеєного сивобородими портретами і розмаїтими мапами, де зафіксовані нині вже неактуальні переділи земної кулі на колонії і метрополії, імперії і васалії. А над усім паперовим царством нависає жрець незрозумілого мені архаїчного культу гігантських борід і колишніх метушливих розподілів старого і нового світу… Такий же урочисто-елегантний, тільки звідки ця сливе воскова блідість щік (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки”), ця моторошна застиглість обличчя?

Дурниці! У страху великі очі. Не знаю, що сказати, а він мовчить (чому ти так мордуєш мене, крапле Береша?). У кабінеті зависає тиша, тиша давить мене безжальним пресом, розчавлює, робить із жвавої та природної Дарки Марченко віхоть, ефемерний зліпок субстанції невідомого походження.

Тиша. Йолки-палки, він садист чи збоченець? Закомплексований боягуз чи спустошений одностороннім фанатизмом талант? Хто він?

Нарешті проронює, яких консультацій,типу, я хочу, до речі, немає у голосі ні крихти тієї вчорашньої невмотивованої розв’язності (може, вчора він був… п’яним?). Тримайся, Дарцю, уже катма алкоголю з батькових запасів, хіба допоможе саморуйнівна (самовідтворювальна?) рішучість. Не у консультаціях справа, вас, вас, Северине Івановичу, хочу бачити, тужу за вами, тобто за вашими уроками… ні, що я лепечу… за вами… не подумайте погане, я не кидаюсь вам на шию… Далі зле пам’ятаю, наче була отруєна непосильним для організму алкогольним передозуванням, одним словом, не витримала, зірвалася…

Зупинилася (скільки хвилин тривав монолог?). Рішучість вивітрилася, зробилося страшно-страшно, наче після перегляду якогось містичного трилеру. А він мовчить, запалив сигаретку (ще один несподіваний штрих). Чого ж ти мовчиш, Северине, і влаштовуєш у шкільному кабінеті кімнату для куріння?

… Він потягує кальяном східну дурманну речовину із запасів казково багатого шейха, адже на Сході живуть найзаможніші люди світу. Він – імпресаріо арабського мільйонера, намаз і хадж, і, власне, приїхав сюди, щоб розпочати з малочисельними апологетами ісламу джихад супроти невірних. О, горе мені, жінка для цього воїна Аллаха є лише хвилевим об’єктом хіті і посудиною для дітовідтворення, а не коханою ханум чи найчарівнішою квіткою гаремного едему…

Нарешті він виронює, щоб я заспокоїлася і взяла себе в руки (ненавиджу цей фразеологізм, подібно можна взяти себе в ноги чи легені). Ти глянь, він готовий підтримати, коли буде важко; його обличчям майнула тінь співчуття, слід, мовляв, берегти власні емоції, щоб не підірвати здоров’я.

… Хто ти, чоловіче? Високоморальна ангелоподібна істота чи основний євнух гарему великого візира? Обламаний життям невдаха-учителюга чи експериментатор з нахилом до психологічних аномалій? Чому ти такий жорстокий? Для мене твоє співчуття як плювок у лице, а педагогічна турбота про мої нерви як акт витонченої катівської казуїстики…

Не знаю, що далі робити. Йти, стояти, плакати чи сміятися? Найідіотичніша ситуація на світі! Знову у кабінеті зависає тиша, але це не тиша перестуку закоханих сердець, а найніяковіша, найбезнадійніша із тиш. Раптом він чомусь червоніє і каже, що я дуже гарна дівчина (ненавиджу ці двозначності: гарна вродою чи тим, що чемно бігаю за “консультаціями” з історії?). І моментально, вже побліднувши, (о, така швидка зміна кольору щік видає дисгармонійність натури) запитує, чи знають батьки і друзі про моє захоплення (чим “захоплення” – історією селянських воєн у Франції чи заняттями у гуртку вишивки хрестиком? А коли він має на гадці мої почуття, то це дуже плитке означення…)

Я заперечую. Бачу, що не маю ні сили, ні сміливості бути собою, не можу озвучувати все, про що думаю, без озирання на кожне слово. Мене весь минулий навчальний рік так не вимучив, як ця бесіда із коханим лицарем серця… А він знай смалить і смалить, не питаючи мого дозволу; я ніколи не бачила його із сигаретою, може, все-таки хвилюється?

(Уже потім я декілька разів “прокручувала” у голові кожен епізод того кумедного рандеву; складалося враження, що він усно робив якісь найскладніші підрахунки чи бізнес-плани, принаймні, складав план-проспект своєї майбутньої дисертації, підручника, методичних рекомендацій та іншої абракадабри подібного штабу. Він думав, а я заважала йому, триндирикаючи про кохання звечора до рання…)

Він знову повторює, що я гарна дівчина, але кожне почуття слід перевірити на справжність. Більше не червоніє і так тихо та спокійно, наче найбезнадійніший флегматик, у якого горітиме хата, а він ще буде доїдати борщ, каже, що мені слід впорядкувати власні емоції, а при потребі (ох, він акцентує на цьому слові) я можу йому передзвонити, мені слід заспокоїтися, далі побачимо (що “побачимо”?), і йти додому. Ще спитав (але так механічно і сухо), де я живу і чи є потреба мене провести. Я, звісно, відповіла, що нема, спромігшись на люб’язну прощальну фразу; він теж – втілення поспішної люб’язності, отже, пам’ятайте, що я вам сказав, ми про все домовилися. (Про що і коли ми домовлялися?)

Насилу переставляючи ватяні кінцівки, добрела додому і заповзла у ліжко без відчуттів, без сил, без бажань…

Наступні дні і тижні проходили у сомнамбулічному трансі, наче мій мозок був поміщений у спеціальний холодильник і спеціальний заморожувальний розчин, який не паралізує, а лише пригальмовує роботу думки. Не пам’ятаю, що снилося, механічно і нежиттєво готувалася до уроків, жодної паралельної історії з представниками юної сильної половини, наче не існувало їх у довкіллі, наче не помічала звернених у свій бік хтиво-запитальних чи зацікавлено-вичікувальних поглядів. Зате батьки заспокоїлися, а мама ще раз знайшла підтвердження сентенції про те, що не буває вічних почуттів…

Навіть уроки історії майже не випадали із контексту мерзлоти. Трішки заб’ється серце перед дзвінком, іноді зловлю його здивовано-вивчаючий погляд-блискавку… і все. Ще два рази відповідала, тепер без прикрих зривів, але й без геніальних прозрінь. Оцінки, безсумнівно, завищені, напевне, до кінця десятого класу я у нього найперший кандидат на п’ятірку-індульгенцію, хоча ці школярські відзнаки втішали дуже мало.

… Коли я остаточно перетворюся у льодову брилу і стану позачуттєвим апаратом, він зателефонує і скаже словами патетичного старовинного романсу, любив, люблю, любити буду, бо ангел щастя ти мені. І я заридаю так сильно і важко, як доросла жінка, що вже спізнала ліки і отруту кохання, і від цього чистого плачу любові з’явиться на небі велична та грізна веселка із поплутаними і перемішаними кольорами…

Я більше не турбувала його дзвінками, такого холодного і правильного, нехай ліпше стане фундатором нового напряму у педагогіці, який відучує дівчат любити, користуючись по-єзуїтському тонкими методиками…

День перетікає у день, місяць – у місяць, уже червень, чудове (знову чомусь хочеться плакати) літо. Складаю останній іспит – і канікули. Але… що мені до них?

Замислена іду коридором. Він вигулькнув переді мною нізвідки, наче привид; Дарино, зайдіть на хвильку до мене. Серце шалено закалатало, ось найефективніші ліки від мерзлоти і зомбізму!

Влітаю до кабінету, а він бере з вази п’ять червоних, як кров, троянд і простягає мені. Нічого не розпитує, не роз’яснює, бажає весело провести канікули і добре відпочити від усіляких наук. У кабінеті тиша. Така благісна тиша, напевне, буває у раю… Не думаю, що говорити, дякую; він червоніє, похапцем виходить із-за столу, вибачте, мушу бігти, я – невільник, а не володар власного часу. Чи то мені ввижається, чи насправді так було, але наостанок він глянув на мене – так можуть дивитися лише закохані, інакше я – не Дарка Марченко, а висохла вісімдесятирічна бабуся, котра уже не розрізняє життєвих світлотіней, усе найліпше залишивши у молодості…

Все… немає, такі порожні коридори, хоча тут завжди товчеться зграя салабонів.

… Може, я і не зустрічалася з ним, а лише силою пристрасті, як Мавка з “Лісової пісні”, на хвилину оживила безтілесну фікцію, безкровний манекенний ідеал, змусивши його заговорити. Може, то Бог змилосердився наді мною, зробивши перед моїми вакаціями неможливе можливим…

Але ж троянди не зникають, червоні, як кров, і теплі, як червень… п’ять красунь, наче п’ять пальців, а троянди, а троянди до людей пелюстками кричать: “Ми – не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать ”. Мерзлота тане, випаровується, щезає…’

Я весь липень удома, батьки запланували відпустки на царський вінценосний серпень. Поїдемо до моря утрьох. Троянди не в’янули тиждень, я вже подумала, чи вони не забальзамовані, як тіла єгипетських фараонів. Потім пелюстки почали опадати… опадати, оголивши нарешті непривабливий кістковий скелет. Я тримала його доостанку, рука не піднімалася викинути у смітник – це наче Северина викинути із пам’яті. Але розлючений батько одного разу пожбурив моїх п’ять дорогих скелетиків у кошик для відходів, перед тим поламавши їх.

Я пересмикнулася, фізично відчуваючи біль від хрускоту залишків трояндових тіл… Раптом прийшла до голови думка, що ці квіти йому подарували учні, а він, випадково мене побачивши, вирішив зробити царський, а водночас лакейський жест… А може, він власноручно придбав їх на квітковому ринку, ні, не так – в оазі квіткового королівства? Ексклюзивні троянди для Дарки Марченко…

Три рази хтось телефонував, не кажучи ні слова. Визначник номера не спрацьовував, дзвонили, очевидно, з громадського телефону. Бізнесові заморочки батькових конкурентів? Але, по-перше, тато – далеко не найкрупніші підприємець, а по-друге, хіба так по-дитячому шантажують? Помилка? Але ж телефонували без слів завжди від 21⁰⁰ до 22⁰⁰. Невже… Северин? Але знову ж таки, хіба він спеціально ходить до телефону-автомату? Малоймовірно. Та й чому би він не говорив ні слова? Соромиться? Чоловік перед швидким чвертьстолітнім днем народження і… соромиться? Жаль, що не знаю, коли його уродини…

Може, самій зателефонувати? Але… для чого? Северин навіть натяку не зробив, щоб я зв’язувалася з ним улітку. Та й чи є він у місті? Досить платонічного мазохізму! Але… може, все-таки?

Від дурниць врятував серпневий вояж до Чорного моря. Знову кілька разів снився, а якось навіть привидівся у хвилях. Наче виходить на берег стрункий високий красень Северин-2, бо моя галюциногенна копія була у півтора рази вища від оригіналу і мала чорний, а не темно-русявий колір волосся…

Попри ті сни й епізодичний міраж я трохи відпочила, розмерзлася і навіть – уявляєте? – почала відчувати інтерес до інших хлопців, серед яких були викапані Аполлони і Паріси…

Ми повернулися додому перед початком останнього у моєму житті шкільного року. Два-три дні адаптації, я засмагла, наче мулатка, ось і перше вересня…

Трохи хвилююся, але уже немає тих перепадів шаленства – коли не побачу його, то і день не день, тільки абсурдний і безперспективний часообіг. Побоювалася, що цього року історію читатиме хтось інший, але коли до класу зайшов Северин Іванович, страх випарувався на ліси, на болота, туди, де і звір ногою не ступить…

Він вітає з початком навчального року, але сьогодні його елегантна урочистість відгонить бутафорією та театральністю, бо прискіпливий може помітити і мішечки під очима (невже правдиві ті чутки про його пристрасть до алкоголю?), і трішечки недопрасовані зверху штани, і краватку, що у поєднанні з кольором піджака видає несмак, а не екстравагантні прибамбаси. Більшість однокласників називають його поза очі не інакше, як краплею Береша. Ловлю себе на думці, що байдужіше сприймаю цю власно-рукотворну кликуху, а раніше було так боляче за нього, що хотілося гамселити однокласників кулаками по головах, щоб назавжди забули це прізвисько…

Він робить перекличку, називає моє прізвище і… червоніє, подружки це зауважують, не забувши попідколювати мене на перерві. Він сьогодні не в формі, пояснення плутані і не надто цікаві; ще кілька разів крадькома позирав у мою сторону; все, урок закінчено.

Потекли шкільні будні. Мовчазний загадковий абонент перестав телефонувати, я майже впевнена, що то був Северин. Але жодних кроків до зближення, на уроках більше не червоніє, тільки зросла частота напівпромовистих поглядів. А в листопаді трапилася пригода, варта докладнішої оповіді.

Забула сказати, що вже довший час до мене клеїться Васько з паралельного класу, такий білявий симпатичний аполлончик (“дочко, блондин молодесенький за тобою сохне”). То каву пропонує, то фільм, а недавно проводив мене додому після вечірньої шкільної дискотеки. Ми тоді навіть поцілувалися перед входом до мого під’їзду, що тут такого, мені було цікаво, чи Васько класно цілується. Шепотів, що я йому дуже подобаюся, бо я найвродливіша дівчина у школі, було приємно слухати, жінка, як ви знаєте, любить вухами.

А вчора ми разом поверталися додому, уже стемніло. П’ємо фанту з жестянок, Васько обнімає мене за талію, щось шепоче – звабливе і радісне. Гульк… назустріч чимчикує Северин Іванович (це ж треба такого збігу, ніколи раніше не бачила його самого поза школою), хода нетверда. Став навпроти нас, привітався – краще би я провалилася крізь землю! – і видавив трагікумедним бабським фальцетом, оце, мовляв, Дарино, такі ваші консультації з історії… Я не встигла і рота роззявити, а він вже заспішив з такою неприродною жвавістю. Ох, я ще ніколи не бачила його таким напівпожмаканим і жалюгідним. У серці сколихнулася суміш відрази і співчуття; він думав, що я у черниці пострижуся чи носитиму корсет з поясом цнотливості на додачу?

Васько починає мені подобатися, добре, що у його класі інший історик. Але все одно облом, мій аполлончик і купідончик почав хихікати, я розсердилася і накричала, щоб негайно припинив по-дурному вишкірювати зуби. Васько трохи образився, але він такий світлий, здається, його психіка гидливо відштовхує будь-які прояви сумного чи трагічного. Все ж таки ми швидко розпрощалися. Дорогою ще встигла невідь-чому виревітися, неначе на поминках невідбулого кохання.

… Він прийде додому, безпросвітно самотній, підійде до моєї збільшеної фотографії, яку викрав із шкільної документації, востаннє поцілує, а тоді, одержимий припадком реактивної ненависті, почне дерти на кавалки, шматуючи уста, щоки, волосся. Зловісно регочучи, він топтатиме і чавитиме нещасні клаптики, плюватиме на них, а тоді ще раз збере у купку і черкне запальничкою…

Батьків удома немає, черговий ресторанний ювілей якогось боса; передзвонив Васько, невміло і по-хлоп’ячому заспокоюючи, але молодець, що здогадався. Сиджу, втуплена у телевізор, не хочеться готувати уроки, такий недівочий сум – звідки він береться? Стоп, що це? Телефон закричав, наче сигнал тривоги перед військовою мобілізацією. Піднімаю слухавку… о майн ґот! Голос Северина Івановича, якийсь нетутешній, запитує, як мої справи, куди планую вступати після школи… Голос говорить і говорить, так підозріло спокійно, голосу, здається, нетреба відповідей, я не можу вставити ні слова. Нарешті голос запитує (ось у чому справа, я так і думала), чи я не заблукала сьогодні дорогою додому. Голос уперше робить паузу. А я (дурепа несусвітня, раніше би такий дзвінок, століття на нього чекала, доки сонце зійде, роса очі виїсть) так жорстко і роздратовано відказала, чому ж ви, мовляв, коли так переживаєте, не прослідкували, чи не вхопив менеблуд? Голос не чекав жорсткості, голос затинається, нічого, нічого, це я просто подзвонив, вибачте, ви щось не підходите цього року. Голос спеціально не згадує про Васька, але це вдаване непомічання секундово прочитується. Я трішки отямилася, десь зайду, мовляв, дякую, що зателефонували – ні-ні, вибачте знову, що потурбував – та що ви, дякую – ще раз вибачте. Голос хоче продовжувати артикуляційні виправи, але я не заохочую, і посумнілий голос обривається…

Незбагненна душа, бо така злісна радість охопила мене; так тобі і треба, крапле Береша! Зруйнований міф про твою недоступність і витання в емпіреях, інакше чого б це вчитель телефонував учениці без поважних причин о 21²⁰? Крапля Береша висохла! Може, порадити йому завтра вживати до їжі мікроелементи, якщо гнітить почуття неспокою, чи без пригод добираються додому школярки? А може, спитати, чи не зберігає записку з освідченням сливе пушкінської Татьяни? І порекомендувати викинути, а натомість споживати – бо передзимовий авітаміноз не за горами! – краплі Береша. А мо’ подарувати йому ці нещасні краплі замість колишніх освідчень?

Подумала і так злісно засміялася, аж перелякалася самої себе…

… Прийду до нього завтра із засохлими трояндовими цурпалками, краплями Береша і зошитом, де я додатково нотувала матеріали з історії. І скажу тихим єлейним голосом овечки, що віддаровую йому три символи, на довгу і незабутню, гири-бири, бажаю успіхів у вихованні підростаючого покоління, вчителько моя, зоре світова, мій зайшлий за хмари місяцю…

На другий день якраз був його урок, навіть не зиркне у мій бік (ні, голубе сизоносий, уже не проймеш робленою неувагою!), був сумним, але спокійним. Логіка підказувала зайти після занять до його кабінету, але якби люди діяли лише за логічними постулатами, світ би давно перетворився на ретельно впорядковане нагромадження механізмів з вилученими серцями…

Я дедалі більше прихиляюся до Васька, з ним весело і спокійно. Влітку після вступу (батьки хочуть, щоб я подавала документи на факультет іноземних мов, я теж не проти) удвох поїдемо у гори, будемо збирати чорниці, ми з тобою ожин назбираєм, тихих ягід моєї землі. А це нещодавно відбулося, і мені після інтиму з Васьком було легко і сонячно.

У класі активізувалися розмови про випускний, вступи до навчальних закладів, ніби в кутку опинився величезний віртуальний чемодан і флюїдів його настрою почало вистачати на всіх. Ніколи шкільні проблеми не були визначальними для мене, а тепер і зовсім здрібніли, зробилися малосуттєвими і дитячими. Васько під час відсутності батьків приходить у гості, мій перший чоловік; ми кохаємося, пестимося, цілуємося, голубимося, паруємося, можна підібрати сотні дієслів. Він вливає у моє серце світлий ренесанс, речі знову набирають кольорів, як хочеться жити і любити, а минулого року я була такою нерозумною і перевтомленою… Якось сказав, що Северин Іванович так іноді ненависно позирає, наче мій Васько винен йому кілька тисяч баксів. Сказав і засміявся, так по-васьківськи, радісно і безтурботно.

… Він почне вистежувати Васька, очі водянисті, як у ката, що, виконуючи смертний вирок через повішення, вибиває ув’язненому з-під ніг табуретку, і колись прошепче йому, перекривлений ненавистю: не відступишся, мовляв, від Дарини, я тебе згною, четвертую, винайму кілера, і вибухне у нашому місті небувала трагедія, бо уже немає сил протистояти ревнощам…

А якось у березні, коли я виходила на перерву, він стояв під дверима із залишками урочистої елегантності і вимушено прошепотів, майже як у моїх видіннях-фантазіях: загляньте, Дарино, будь ласка, у мій кабінет після уроків (Васько ніколи не називає мене “Дариною”, який цей Северин Іванович холодний і нездогадливий…)

Знову думала не йти, але перемогла цікавість. Він сидить за маленьким столом, раніше цей стіл видавався мені монументальним страховиськом (уже не треба чекати під дверима, уже не зайнятий…)

Хвилюється, ручка у його руці робить близько п’ятдесяти обертів за хвилину. Вже не питає мене про вступ, а одразу каже, червоний, як кумачевий пролетарський стяг, що я йому завжди дуже подобалася, але він не хотів скандалів через ненормативні стосунки вчителя і учениці, чекав, щоб я закінчила школу, йому було дуже важко тримати себе у руках, зрештою, я спровокувала його почуттєвий спалах, а коли…

Він говорить і говорить (“все проходить і немає вічних почуттів”, ох, мамо…), спітнілий і якийсь аж некрасивий у власній нав’язливій перейнятості. Йому, бачите, було важко у нашому класі проводити уроки, хоч він цього року буквально випрохав на свою голову 11-А, бо мав бути інший вчитель, це інший період, йому слід було посилено готуватися (ох, було би краще з іншим для мене… крапле Береша).

Я зважуюсь і кажу, що вже маю хлопця і ця розмова фатально запізнилася, хапай, Петре, доки тепле, а він, наче тільки на це й чекав, зронює, що все знає і власне тоді, коли побачив мене з Василем з 11-Б, зрозумів, що…що любить. Аж прокинувся у мені якийсь відруховий жаль, я тоді це інтуїтивно збагнула, зв’язаний із стовідсотковою сатисфакцією жіночого честолюбства…

А Северин признається, що я настільки його заполонила, аж почав випивати вечорами від безсилля та безвиході. Зачиниться у своїй кімнатці, бо живе з батьками-пенсіонерами, старша сестра мешкає окремо, і приголублює пляшку, розуміючи всю трагіфарсовість такої поведінки (чомусь тоді згадала шматок лемківської чи то балади, чи пісні: “Ой фурман я, фурман, із биче я жию, цо за день зароб’ю, цо за день зароб’ю, то сночи пропию ”…)

Краще б я ніколи його не бачила таким жалюгідним і розгубленим. Яка вже там елегантна урочистість, який чоловік-інтелектуал і чоловік-красень… Невже не розуміє, що все закінчилось, так і не розпочавшись, думав, буду все життя за ним бігати?.. І цей жаль (так шкодують поверженого і відкинутого) остаточно вбив у мені навіть тліючі крихти любові.

А він не втрачає надії, почав просити (чуєте? саме просити, вимолювати, канючити) не зустрічатися з Василем, мовляв, все у нас попереду, він ще візьме себе у руки. А я дивлюся на нього (о, душа незбагненна…) так презирливо і відсторонено, а потім, питаю, невже ви так і не збагнули нічого, ох, бідолашний Северине Івановичу…

…Зараз він упаде на коліна і почне цілувати – ні, лизати! – мої руки і туфлі. Пожалій свого вчителя, Дарино, не підштовхуй його до безодні, бо немає сенсу ні робота, ні аспірантура без твого холодного і чуттєвого античного профілю. Ти труїла і розбещувала мене освідченнями, а тепер, як жриця витонченого садо-мазохістського ритуалу, відкидаєш зі свого шляху, наче використаний віхоть. Згідний бути навіть твоєю ганчіркою, перекинутися предметом твоїх побутових аксесуарів, лише не жени і не відштовхуй, бо такою страшною іґнорацією винесеш мені вирок…

А він знову подає мені букет червоних троянд (чи не учні подарували?) холодними руками, що трусяться, і просить ще подумати, бо коли я закінчу школу, то уже ніщо не зможе стати нам на перешкоді. Я мовчу, дякую за квіти і прожогом вилітаю з кабінету…

Коли сутеніло, зателефонував Васько. Я жодним словом не видаю пригод, батьків немає, яка світла нірвана любострастя, коханології, коханофілії, як завгодно, мій дорогий Васильку…

Северин Іванович на уроках стриманий і коректний, оцінок мені не знижує, навпаки, хоча я (о незбагненна душе…) до історії практично не готуюся, бо надалі вона мені вже не потрібна, слід вчити іноземні мови, а ті троянди чомусь пов’янули буквально наступного дня. Я взяла і викинула їх до сміттєвого кошика, щоб не псували кімнатного пейзажу…

Ще кілька разів телефонував абонент-інкогніто, врешті я сказала, мовляв, якщо це ви, Северине Івановичу, то більше сюди не дзвоніть, бо ми вже про все поговорили. Наступного дня (здається, перше червня, бо вже розпочалися випускні іспити) він знову попросив мене зайти до кабінету історії.