Текст книги "Серафими і мізантропи"

Автор книги: Степан Процюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА, ЧОРНА ТРОЯНДА
Фрейдистська повість

ПРОЛОГ

– Ти ж любиш її, друже, любиш і навіть собі не хочеш у цьому признатися. Ти маєш до цієї нерозгаданої тобою жінки, що не може заснути при світлі повного місяця, букет змішаних емоцій. Ти любиш її і боїшся її, ти хочеш її бачити і волів би ніколи більше не перетинатися з нею. Ти щиро прагнеш нею володіти і тебе відштовхують невловимі деструктивні флюїди, котрі вона випромінює. Ти мрієш провести з нею тисячу та одну ніч, і тебе влаштовували би лише нечасті платонічні зустрічі. Ти безперервно думаєш про неї, будучи готовий, як юний совіцький піонер, ніколи її не згадувати, а також цього нещасливого для тебе жіночого імені, що асоціюється у твоєму вимордуваному мозку із психопатичними нападами істерії, суцільною агресією власниці, побудованою на брехні й крутійстві, за якою не розрізниш правди, із жіночою антивдданістю та антисамопожертвою. Це фатальне ім’я несе тобі, як амок, тільки приступи дикої туги за нездійсненним, тільки морок безтілесного антиеросу, тільки страждання, яких не вартує жодних півбукви і чверть звука у цьому селянському, запозиченому у древніх імені.

Невже тобі, нещасний, судилося пройти дев’ять, дев’ятнадцять, двадцять дев’ять дантових кіл, аби спізнати прірву і жах цієї найсолодшої отруйної ілюзії – кохання?..

– Друже! Кохання – це фікція, придумана юними онаністичними поетами та негарними малокрівними поетесами. У кращому випадку є сильне фізичне притягання, додаємо річну, найбільше дворічну зацикленість на об’єкті. Навіть найпалкіші закохані у золотий час апофеозу почуттів інтуїтивно розуміють прокляття і тягар неповноти їхньої ілюзорної єдності, вічну, як зорі над головою, муку розщепленості двох різностатевих половин, де одна, будучи навіть камікадзе-альтруїстом, ніколи не в змозі повносило і якнайглибше зрозуміти іншу.

О зловісний змію-спокуснику, що прирік на драму розполовиненості адам’яток та євеняток… І немає тут ані поради, ані розради, хоч лети сторч головою у Ніагарське водяне страховище, хоч організовуй мільйонну пацифістську армію миру з непорочних хлопчиків та дівчаток, одягнутих у білі льолі…

1

У спекотний травневий день Яків ішов на кладовище ще раз смутно глянути на упокій і сон колись і завжди дорогих облич, які для нього ніколи не помирали. Дорогою переслідував нестерпний сморід жасмину, що нагадував Якову виділення покійником трупного запаху. Здавалося, що все довкілля просякнуте цим вбивчим, воскозним і відразливим запахом жасмину. Чому жива квітка виділяє сегмент, що нагадує трупну отруту, а мощі багатьох святих довкруж розносили миро?

Князівство мертвих мовби дихало вщент поточеними шашелем туберкульозними грудьми. Дитячі могилки, гроби дорослих і розкішні сімейні усипальниці. Поруч занедбані останні пристанища, де згнивають скелети тих, хто також був колись плоттю й кров’ю.

А я в степу лежу, за ріднею тужу, запалив свічки на дорогих могилах, горіли лише дві – на гробиках його братів-немовлят, мовби хотіли щось сказати йому невинні ріднокровні душі, застерегти, чорний ворон над мною закряче. Наче літали над тими світлими могилками малесенькі ангелики, вічні святі немовлята…

Запах жасмину раптово щез. Так зникає із нічного перехрестя, на якому святий прочанин повертає вліво, каправий смердючий дід, що допіру зловісно вказував подорожньому-страстотерпцю дорогу костуром о правий бік руки. Білі душі випромінювали благість і чистоту.

Білі душі упокоєних братиків ніби докоряли Якову за жирок і леп байдужості. Граційний танець білих душ вибілював чорне травневе небо, що хотіло вибухнути катарсисною зливою. І ця мить білої, біблійної радості наповнювала його серце аскетичним та рівним світлом Божої лампадки.

2

Яків повертався до багатоповерхового комунального мурашника, де із дружиною володів житловою площею, трішки більшою від вузенького квадрата території у тюремному карцері. Заходити у той лицарський замок, прикрашений єдвабами та оксамитами, сріблом та злотом, не хотілося. Так смертник не хоче думати про годину ліквідації власного тіла, на денці душі сподіваючись на диво помилування, а документ про оне буде йому урочисто і під музику передано на розцяцькованій таці від доброго білого короля Омелька двадцять п’ятого.

Намацавши потерту дрібну банкноту, він забрів у кнайпу, де банальний чолов’яга-крамар успішно торгував дешевим розливним вином…

– Ах ти ж, гаспиде проклятий, як ти мене мучиш, чи люблю; не люблю і ніколи не любила, зрозумів, я тут переживаю, хотіла у витверезник дзвонити, там твоє природне місце, зрозумів, жий у витверезнику, покидьку, може, мене ще продаси своїм дружкам-забулдигам і будете всі почергово мене трахати, якщо зможете, бо ти на все здатний, зрозумів, аякже, ти ж добрий, для друзів нічого не пожалієш, навіть власну дружину!

– Оксанко, припини, сучко, бо я не ручаюся за себе! – прошипів Яків п’яним трагікумедним фальцетом.

– Аякже! Вже припиняю, щоб ти спокійненько вклалося у люлю, зрозумів, а зранку вижлуктило останній трилітровий слоїк компоту, вже забуло, як шептало мені рівно вісім років тому, що через тисячі літ лиш приходить подібне кохання, – неприродна саркастична гримаса перекривила Оксанине обличчя.

– Ти, ялівко, дітей не хочеш мати, бо манікюри й педикюри зіпсуються, не буде часу годинами біля дзеркала пудритися; ти хоч іноді питаєш мене, чим я живу, про що думаю, хіба одна частина мого організму викликає у тебе ще крихітку інтересу, та і те за звичкою, механічно; не за твої гроші п’ю, але через тебе, – він вже не міг зупинити спонтанного монологу. – Ти не тільки мене не любиш, зміюко, ти ненавидиш моїх родичів, бо вони до тебе задобрі, а до тебе треба приходити зі зв’язкою канчуків у руках, у високих чорних чоботях і чорному плащі й бити тебе так, щоби місяць валялася на ліжку. Ах ти… ти… ти, – текли із Яковових уст, як чорна річка, як чорна танатична троянда, брудні потоки словес, зачерпнутих із темряви п’яної підсвідомості.

Вона підбігала до Якова і, хапаючи його за сорочку, трусила, тіпаючись і вигукуючи:

– Ти занапастив моє життя, зрозумів, покидьку! Ьоже. скількох хлопців я мала, ти мені підсипав якогось засліплюючого зілля, сволото. Ні дня не хочу з тобою жити, зрозумів, п’яте колесо від воза, ні години! Я зараз же збираю речі, а ні здихай у своїй блювотині, зрозумів!

Хапала якісь ліфчики, помаду, спідниці й пробувала вкладати до гігантського картатого саквояжа, що завжди урочисто стирчав посередині кімнати.

– Оксанко! Припини, будь ласка, я ж тебе люблю, погарячився, вибач.

– Ніколи не вибачу! Ніколи не забуду тобі ні ялівки, ні чорного плаща, ні цієї жахливої ночі!

– Ну, будь ласка. Оксано, – шукав шляхи до відступу Яків, розпалюючи свою половину ще дужче.

Іди на фіг, забирайся мені з хати; чому, зрештою, я маю йти у ніч. а не ти, п’янице!

Приступ люті та ненависті залив його мозок. Так дика весняна повінь змітає на шляху хатки, корови, дитячі ліжечка, забираючи, як кривавий жрець, що відтинає чоловікам дітородні органи, свою данину, шаліючи від дегенеративного реготу дівчат-утоплениць, інкарнованих у безжалісних водяних русалок.

Яків вхопив зі столу кравецькі ножиці, що служили для хитромудрих одягових виправ господині, і вдарив кілька разів Оксану ними по голові. Отямився лише тоді, коли побачив її нажахані очі, у зіницях яких уже не було й тіні картинної образи чи вередливості незупиненої істерички.

Грюкнув дверима і вибіг проти туманної вогкої ночі, залишаючи позаду зловісну тишу. Яків швидко, але безцільно крокував чорною вулицею. У голові тупо вистукував рвано-одноманітний такт ударів ножицями об голову дружини.

З

Які страшні й депресивні бувають знайомі нічні вулиці, на яких відлунюють уявні кроки епілептиків-вампірів, безнадійних шизофреніків із нав’язливою ідеєю сокири чи ножа, невинних лунатиків, котрі у стані прострації страждають частковим канібалізмом, маючи нахил до пожирання печінки або свіжої підшлункової залози.

Яків, сидячи на лавочці одного з центральних міських бульварів, відчував, як валиться на нього розуміння власного життєвого банкрутства. Він так ненавидів невдах, недолугих широковусих алкашів, п’ятдесятилітніх жіночок із метеорологічного центру, де мав високу честь працювати. Жіночки вічно плакалися одна одній у клімактеричні старенькі камізельки, не слухаючи нікого, крім себе. Скарги були тривіальні та нудні, як вчорашній пісний борщ: чоловік випиває, діти не слухаються, а лише тягнуть останню копійку, а звідки її брати, докопують болячки. Яків дивувався однаковості, стандартизованому світосприйняттю жіночок-метеорологів, яких правильні погодні прогнози цікавили приблизно так, як вас стан венесуельського живопису сімдесятих років дев’ятнадцятого століття. Іноді на роботі на нього находило шалене збоченське бажання – поперевертати старенькі витерті столи, вириваючи і трощачи їхні такі ж старенькі ніжки; пошматувати дурну і непотрібну метеорологічну документацію, що з тим же успіхом могла би бути орнітологічною чи дерматологічною. А потім, побачивши спотворені переляком обличчя малоцікавих жіночок, сказати, цинічно регочучи у їхні пожмакані вузьким егоцентризмом обличчя, що хотів влаштувати їм робочий безплатний театр, адже були колись домашні театри у високоосвічених розтлінних кріпосників, адже жіночки вічно бідкаються, що не мають грошей на культурні заходи. “Отже, маєте захід, старі невідбуті бляді, маєте захід,” – від останнього речення обличчя Якова освітилося з правої сторони, залишаючи ліву далі перебувати у скорботній темряві.

Отже, він ненавидів невдах. Так параноїк ненавидить і гидує параноїком, так алкоголік у глибині душі зневажає тотожного кайфошукача, так успішний попсовий художник не приймає духовного продукту свого кровного брата за фахом. Занурений у роздуми Яків незчувся, як над вухом пролунало:

– Ей, хімік, бля, дай закурити!

Не встигнувши навіть сіпнутися, він відчув, наче голова розколюється надвоє, він побачив перед очима – так близько, Боже, так близько, лише вхопити рукою, як хвіст жар-птиці – веселку із дивних неприродно-яскравих кольорів, до його вух ще донісся кінський тупіт кількох пар ніг… Все… провалля… невагомість.

Перезріла травнева ніч забирала ще одну невеличку, пересічну данину…

4

– Ясю, відкрий очі, все добре, все позаду, я тебе люблю, лепетала і припадала до ліжка у гігантській палаті травматологічного відділення молода жінка.

Навколо, здавалося, існували лише милиці, покручені й неприродні пози перебинтованих рук та ніг, розпластані тіла на витяжці у статичній фіксації, наче придумані вельми талановитим катом, котрий закоханий у своє ремесло; апарати Єлізарова, гримаси розпуки, крапельниці і гемодез, гемодез і крапельниці.

– Лікарю, почекайте, зупиніться, будь ласка! – у голосі Оксани II дзвенів розпачливий метал. – Яка ситуація із Яковом, Василенком, котрий поступив позавчора з кількома рвано-колотими травмами? Немає небезпеки для внутрішніх органів? Для життя?

– А ви, перепрошую, хто йому будете? Дружина?

– Ні, знайома, – спалахнула, як запальничка, Оксана II.

– Ясно, понятно, – хтивий цинічний погляд ескулапа. – А які органи ви маєте на увазі?

– Ви не за ту мене прийняли! – бризнули сльози з очей Оксани II. – Жаль, що нічого не довідалася від вас, докторе Айболите…

Тріск дверей пролунав, як ляпас. Лікар сплюнув, тихенько лайнувшись фронтовим матом.

Яків лежав у палаті безпристрасний і відключений. Лише натяк на кровообіг у його тілі засвідчував, що це не труп, якого зараз два дебелі санітари повантажать на каталку, накриють брудним безкольоровим покриттям і повезуть у напрямку лікарняного моргу.

5

Яка мука і жах – отак нежиттєво лежати, як трухлявий пень, як дев’яносторічний дід, у котрого вже кастровано смак до життя. Це мені кара за побиття Оксани, це розплата за зневажене покликання музиканта, це розрахунок за гріх перелюбу з Оксаною II. А могли вбити тієї вальпургієвої ночі, а тут так само сновигали би санітарки із каталками, так само моя половина годинами займалася би манікюром. Над містом так само висіло би передтрагічне небо. Тільки дорога Оксаночка крадькома приходила б ридати над могилою, приносячи туди штучні троянди, що складаються і розкладаються, і ховаючись від можливих інформаторів її чоловіка, який ненавидів би мене навіть мертвого. Я теж ненавиджу цього альбіноса-інфантила, котрий претендує на блакитноокого арійця, а часто після природної потреби виходить із туалету з розстібнутою ширінкою, бачите, геній забули про таку дрібницю, як прикриття власного сечовивідного канальчика. Оксана все мені оповідає, навіть те, як домагається її той кнур; оповідає і клене себе за блюзнірство, адже озвучує святая святих їхнього сімейного інтиму. Господи, Якове, як тобі набридла ця трагіфарсова двоїстість, що може приваблювати лише хлопчака, котрий ще добре не розгледів голої і відданої жінки.

…Запросити б колись їх двох для маленької груповухи. Нехай засмердить у повітрі гнилизною переступництва, нехай полежать одна біля одної, чекаючи на прийняття – ставати в чергу! – його діамантового фалоса, нехай обопільно звіряються (ой, скажи, скажи, подруженько, чи бачила мого милого) у найінтимніших подробицях полігамного співжиття. Може, тоді перестануть його мордувати, тикати лицем у болото поміж Сціллою і Харібдою…

Як тобі недобре, Якове, як викручує диявольський фізичний біль, що робить із тебе ганчірку. Стану аскетом, ченцем-білокнижником, старовинним волхвом у довгій лляній сорочці, аби лише забрали від мене цей нестерпний біль, що розрізає кістки і випомповує судинну кров, бо не витримаю, сконаю на цьому проклятому колгоспному койкомєстє.

…Ось крадуться до тебе дві лисі молоді жінки, дві шизофренічні сестри-близнючки. Вони курять однакові інкрустовані золотом люльки. Зараз вони вколять тобі потрійну порцію специфічного наркозу – ти не зможеш поворухнутися, але будеш прекрасно відчувати біль. Це такий винахід сестер-шизофре-нічок, патологічних маніячок, позбавлених жалю. Вони відкриють медичну сумочку, де будуть навіть ваші кравецькі ножиці з кров’ю Оксани, і, супроводжуючи всі свої підкреслено-вповільнені рухи реготом розумово відсталих, почнуть вирізати твій поганий язик, котрий виливав на дружину словесну темряву, їхні веселі очі, на дні яких заховано холод одержимих садисток, будуть кокетувати з тобою, кликати до ліжка, ти ж мариш багатоженством, красунчику, маєш нас, найпокірніших і найвідданіших коханок, для злягання язика не потрібно, для чого тобі, казаново, зайві органи тіла… Якова заливав холодний піт:

– Лікарю! Сестро! Мені погано! Є тут хтось, ради Бога, є тут хтось?!

Лише напружена жорстока тиша, лише звивається у жалюгідних конвульсіях одиноке стражденне тіло…

6

Матусю моя рідна, взяли мене заміж дали і світ мені зав’язали, як я знову мордуюся переживаннями про нього, хоча тисячу разів казала, відірви від себе цього павука, тарантула, boa constrictor, живи сама, бо станеш чоловіконенависницею, захворієш мужефобією, чого він і акин… такий жорстокий і недобрий, матусю моя рідна? Невже не буде ніколи-ніколи у мене щасливої жіночої долі, невже щасливі одружені жінки – це фікція, як забальзамована приваблива мумія, торкнувши яку, станеш свідком моментового гидотного розпадання на прах, міазматичного тліну привабливої маски-ляльки⁹

Мамо рідна, хіба з того світу поспівчуваєш мені, приголубиш холодною райською рукою мучениці, що пронесла на цій землі хрест житія…

Як я хотіла усією душею облаштувати наш куточок. Їздила до Польщі на заробітки. Боже, згадаю, сльози на очі навертаються; там усі тебе мають за хлопку, бидло, навіть найзатурканіший селянин, що бачив лише свої картопляні плантації.

Влаштувалась я у Кракові доглядальницею дев’яносторічної бабці. Бабця була колись піаністкою, у Парижі та Римі грала, мала шанувальників, може, брехала мені; зрештою, немає нічого сумнішого і гидкішого, ніж старість колишніх акторок, бо у тих випадках душа особливо не хоче змиритися із тілесним маразмом. Бабця нікуди не пускала мене, хіба в магазин (де я вперше розплакалася, бо не знала, яке молоко і сир вибрати вередливій і злій старушенції, у маркетах десятки видів молочного) і до парку, на прогулянки із помираючою мисткинею. Бабця кожен день кляла, що я украла її “дзигарек”, перепотрошувала мої речі, навіть білизну, напевне, так на неї подіяв доторк до великої європейської музики XX сторіччя, рахувала, скільки я з’їла плястерок шинки, не дай Бог три або дві, а то й одну за добу; була готовою обцілувати кожного чоловіка, її стареча еротоманія доходила до найвитонченіших фантазій. Бувало, прикинеться хворою, викликаю “швидку”, коли лікар – чоловік, не відпустить без наперстка коньяку і кави, безмірно хвалить “пєнкного” мужчину-лікаря, хапає його за руки, гладить їх, цілує, питає, чи вона ще гарна, перед тим накладаючи на своє дев’яносторічне лице кілограми дорогої косметики.

Не витримала я такої психіатрії, втекла, навіть не взявши зарплатні за останній місяць, тільки думка про Якова мене гріла того страшного півроку у бабці, бо всі її попередні доглядальниці, маючи навіть ангельське терпіння, тікали через кілька днів.

Мамо моя ріднесенька, як це сталося, може, і я винна в чомусь, матусю, він почав випивати, приходити додому раз на два-три дні; є у нього та пасія, мамо, напевне, тоді завів її, коли я доглядала бабенцію, він нас навіть познайомив, коли я випадково зустріла їх на вулиці. Познайомив, і вони пішли собі, вона зміряла мене таким презирливим поглядом, не витримала я, матусю, кажу їй, чого ж ти, суко, крадеш чужих чоловіків, свого мало, сказ матки маєш, блядюго, одним словом, кричала їм навздогін, що хотіла, сил моїх не стало.

Потім проревіла цілий вечір, він прийшов десь о першій ночі, і тоді,тоді, мамо, він перший раз мене вдарив,так навідліг правою рукою, я про таке раніше тільки чула. Я впала, вдарилася головою до підлоги, а він лише верещав, як порося недорізане, чого я, мовляв, його знайому ображала. Та про твою знайому, бику племінний, мені вже всі на роботі вуха прошептали, робіть щось, Оксано, мовляв, сім’я розпадається, дитинку йому народіть, тоді, кажуть, вони трохи заспокоюються, трохи біс із ребра тікає, бо тягне до рідної крові. Та я би дала собі руку відрізати, щоби була та дитинка, нехай неждана ним, нелюблена. Я би пестила її чолонько і голівоньку маленьку, не треба би мені тоді було його, для дитинки жила б. Немає, тільки вітер, коли відкриєш кватирку, приходить гостювати до кімнати, мамо, тільки вітер… Тепер побили його, знову прийшло п’яне, я не витримала, він істеричку з мене зробив, сказала йому щось, а він ножицями, важкими такими, побив мене по голові до крові, сам пішов кудись, і його побили. Хоч ненавиджу його іноді, мамо, люблю і жалію його, якби залишив пити і ту свою суку, її теж Оксаною звати, все би йому пробачила. Може, ще у нас будуть діти, мамо?…

7

Гемодез і крапельниці, крапельниці і гемодез. Вимушена бездіяльність через перебиту ногу і зламану та порізану руку. Лежиш і нидієш, Якове?

Це нездорове, табуйоване кохання тоненькою, арифметично прорахованою цівкою точило йому серце. Так невідь-звідки опиняється у добротних букових шафах господаря міль – і нищить дорогі напарфумлені костюми, строгі зимові пальта, грайливі жіночі шарфики. Ця нав’язлива абстрактна і безкровна ідея бути щасливим, переступаючи через банальні людські трикутники, п’ятикутники і багатокутники, приносила на своїх паперових і безтілесних крилах лише присмак переступу, від якого нудило, лише легіт виродження, який жахав, лише атрофію перевтомленого мозку, зацикленого на однотипних думках. Яків добре знав велике правило впорядкованості душевного життя – постійна втеча від настирливих одноманітних візій та вражень…

Молотобоєць не втомлюється так за день, як ти зі своїм прискіпливим фанатичним аналізом про черговий зміст її чергового погляду, про підсвідомий, глибинний сенс її недбалого змаху лівою руцею. Це ж вивірена стезя до зненавидження, Якове, котра завжди крокує у парі з таким рефлексуючим, патетичним, іпохондричним – на жаль, немає штучної еклектики у цьому переліку – напівнарцисизмом, напівальтруїзмом, напівдебілізмом.

Оце “напів”, ця маніячна послідовність у непослідовності губить тебе, друже. Лежиш і нидієш, Якове, як збезчещений самурай із екзотичною косичкою кольору воронованої сталі, лежиш і чахнеш, як колгоспний бугай із кастрованим одним яйцем, щоб не був таким буйним, лежиш і сохнеш, як сорокалітня непорочниця, у голові якої брудних фантазій у стократ більше, ніж у пересічної готельної повії. Вслухаєшся, Якове, у далекі вуличні звуки, із довільної дифузії яких до твого женостраждальського вуха доносяться лише насмішки, свист, улюлюкання, тріск перезрілої червоної шкіри південних помідорів, котрі летять і розбиваються об твоє дурне чоло, зациклене на фетишизованих символах. Чоло, котре соромиться свого господаря, чоло, гідне прикрасити голову великого полководця-стратега чи непохитного у своїй гіпотезі (щодо нетрадиційної ієрархії найдрібніших частинок і сполук) вченого.

Вслухайся і вдивляйся у власне чоло, нещасний, якщо вже так подобаються тобі анатомічні викрутаси і фізіологічні реверанси…

8

Господи, як мені важко, прости гріхи мої. Побиття Якова – це попередження, знак, піднятий угору Твій застережливий палець: схаменися, жінко, маєш чоловіка і дитину. Боже, вибач мені, що я так і не змогла сказати на сповіді молодому священику, такому строгому, поміченому аскетичними чернечими відзнаками, про перелюбство. Приховала гріх і прийняла таїну причастя…

Тобі сповідаюся, Всевишній і Всеблагий, каюся і спокутую, я, раба Божа Оксана, крихітна мурашка у Твоєму великому царстві, якому не буде кінця.

Все почалося із жалю, із милосердя до Якова. Я познайомилася з ним у метеорологічному центрі. Таким нещасним виглядав, розчарованим і закинутим, все не міг віджаліти той час, коли захотів з нею, теж Оксаною звати, одружитися. Такий був ласкавий, із очима, обтягнутими волосяницею невідбулого щастя, наче старі-престарі пісні Джо Дасена матеріалізували у його зіницях елегійний смуток. Легше мені зі своїм чоловіком, він цілісний, ніжний і вродливий, він батько моєї донечки і… що сталося? Чому до мого тягнеться тіло, а до Якова – душа? Мій Руслан уже здогадується, прочитав мені недавно, наче між іншим, лекцію, як несподівано приходить трагедія до учасників адюльтерського зв’язку, так і промовив, строго і сумно, це заплутане книжне слово. Соромно мені стало, заспокоювала чоловіка, що нас це не стосується, давала собі клятву назавжди порвати з Яковом. Не проживу я життя за нього, вже і ласка його випаровується на болота, на ліси непрохідні. Кілька разів зустрічався зі мною п’яний. Коханець-алкоголік – як це дико і гидко, Господи мій милий. Але коли дізналася, що побили його, побігла-полетіла у лікарню поза своєю волею. Невже сатана мене спокушає, невже почуття сильніші за розум, невже я не люблю свого Руслана, скажи мені, Боже всевідаючий і всезнаючий, кого я люблю?..

9

Качаєшся, мордуєшся, Якове, на твердій і холодній лікарняній постелі, припадок женомізантропії уп’явся у тебе і не відпускає. Злий на свою дружину, вона теж кілька разів приходила, приносила свіженького бульйону в термосі, звідки лише гроші бере, може, спить із кимось? Приходила Оксана II, добре їй, бляха, сім’ю має, устриць і ананасів у шампанському захотілось?

Хоча би не зустрілися тут дві, біля мого ліжка, а може, нехай зустрічаються, нехай спалахне дикою первісною люттю, інстинктом продовження роду гроза, що стримувала до пори свою енергетичну ауру, життєву надсаду, антирахманний норов. Я почав ревнувати Оксану II, хоча зневажаю це м’яке і обтічне слово – “ревнощі”. Немає визначення того стану в нормальній пересічній лексиці, а у підручник психіатричної сексопатології я не зазирав.

Йдемо ми недавно вдвох вулицею, ця курва (бо жінок я поділяю на дві потенційні категорії: жінка-мати і жінка-блядь, всілякі прошарки і межові стани не враховуються) зиркає направо-наліво, щоб серце не боліло, ласолюбно, як розгнуздана скажена самиця, пасе очима всіх осіб, котрі носять penis, принаймні від шістнадцяти до шістдесяти прожитих весен. Мені від сорому ситуативного платонічного рогоносця хочеться провалитися у землю, злетіти у небо, аки голуб, стати деревом, машиною, перевтілитися у хижу тварюку із родини котячих…

Як класифікувати зраду? Акт банального схрещування – це лише вислід специфічних душевних зрухів, невдовільнених гонів, куревської природи, тяжіння до перверсійності. Найперше зрада відбувається у площині черепної коробки, затягнутої шкірою. Там є арена заповітних мрій самиці про найбрутальніший садо-мазохістичний плюс полігамний акт, про дикого, спітнілого і фалоцентричного вождя-неандертальця, про кайфові ігри із дозованим насильницьким сексом.

Як виникає бажання зради, що заповнює клітини єства паралельним рецесивним розмноженням? Так відривається у людини тромб – маленька смертоносна частинка, котра несе нічогість ще допіру живій плоті…

10

Як заскучила за коханням нинішня, кумедна у своїй ілюзорній довершеності, homo sapiens І Навколо лише блядські очі повій, що роблять міньєт за півдолара, аякже, гарний міньєт нагадує справжнє кохання, лише солодкаві уста і пластичні, як у балерини, вигини тілом молодих альфонсів, лише імітація любові, котра у кращому випадку закінчується на перших метрах руху сімейного кортежу, лише ненапускна байдужість, лише патологічний страх, лише чорна ненависть.

Туга за коханням нагинає додолу для безгучного плачу перезрілий пшеничний колосок, котрий теж не міг би наллятися без любові, хилить трагічну плакучу вербу, заставляє червоніти від сорому за людину троянду.

 
…Рожевая ружа – се признання,
черленая ружа – се любов,
а жовтава ружа – се розлука,
а біла облитая слезов…
 

Боже великий, якого людина ніколи не зможе зробити щасливим, та й не потребує цього животворний дух, позаземний, позалюдський і позащасливий.

Великий Боже, що дав малесенькій жалюгідній комашині у льодовику галактичного безмежжя – людині – серце і душу, молимося Тобі, припадаємо до Твоїх уявних позацарственних стіп, уповаємо на тебе, великого, але звільненого від хирлявої і дріб’язкової величі людської. Пожалій малих і нерозумних світу сього, дай їм силу любити високо і гарно, доки їх віку, доки б’ється у їхніх грудях живе, а не пластилінове, людське серце, дай їм силу любити на цій юдолі сліз і плачу, дай їм велику і благородну душу на цих румовищах болю і розпуки!..

11

Ох, ця древня, інфернальна гуцулка Катерина із дрібненьким обличчям – печеним яблуком, що розсіювало навколо химерну і хвору восковість. Її така ж древня, смердюча, наче зроблена ще із доісторичного дерева, люлька. “Цо, цімборе, неня і мамки не слухаєшся?” – і випустить маленькому Якову у рот коротку порцію демонічного диму. “Чекай троха, зара я тебе возьму в торбу, а там не буде, цімборе, воздуху, і ти задушишсі,” – звучали у старечому, майже відьмацькому голосі кокетливі, розтлінно-педофільські нотки.

І ось вже тягнуться до мого маленького серця старечі пазуристі гуцульські руки, що хочуть чи то вточити дрібку дитячої крові для екстравагантного коктейлю із сімдесятиградусним карбітовим самогоном, чи то облапати нажахане дитяче тільце для збурення заслиненого похітливого гону, котрий владно кличе стару Катерину до імпотентних фантазій про розтлін та оргіастичні збочення.

Я кричу, нажаханий лукавою, відразливо-плотською гримасою на шкірі-масці цієї колишньої сповідниці перелюбів, а нині – чарів із додаванням восьмушки печінки ластівки та третини волосу з гриви огиря. “Мой, цімборе, хозьда до баби Катрі,” – тягнуться до мене старечі руки, чутливі і жорстокі, що знаються на чорномагічних відварах, поганій карті, котра ламає людську долю і прив’ялює перші весняні підсніжники веремією недоброго ворожбитства.

Яків кричить чужим степовим протяжним криком, котрий так дисонує із жорстокою музикою гір. Ці дисонанси, розтлінні жовті гуцульські руки, жах насильства не раз і не два будуть оживати у його душі потворним недоношеним антифеніксом…

12

І просив її, і вмовляв, і підвищував голос, а ти ж мене, Галю, та й не шанувала, боюся, щоб колись не влаштувати їй садистського концерту. Але це йому треба провести кілька напівкілерівських сеансів гіпнозу, один вже відбувся, три тижні його вистежували найняті мною люди, за кожен день, незалежно від результату, я мусив розплачуватися “капустою”, дорого мені обійшовся Оксанин коханець, я так і сказав їм, коли вони, позіхаючи, питали, як бити, я так і сказав їм – бити до непритомності, напівсмерті, виключення пам’яті. Варто ще було замовити окремий розрахунок із його женилом між ногами, якому мало однієї жінки, але з обачності, надто було би все шито білими нитками, в останню секунду я відмінив підготовлену для нього акробатичну вправу. Чув, що моя вже бігала до нього в лікарню, аякже, Яківчик її, князь її всесвіту хворий, доки вистачить мого спокою, доки? Доведе мене до припадку слабоумства моя Оксана, дам їй ляпаса в обличчя, умиється вона кров’ю. І цей акт найвищої зневаги і погорди до власної дружини стане початком розпаду нашого позірно-взірцевого сімейного кубелечка. Стануть непотрібними дорогі, вироблені роками маленькі сімейні ритуали, поблякнуть милі, інтимні, нецікаві нікому, окрім нас, таємниці, дочка втратить батька, чоловік – дружину, а дружина – чоловіка. Боже милий, що це зі мною, я плачу, уподібнюючись до слинявого, страждаючого склерозом і маразмом старця…

13

Яків не міг ночами заснути. Находили, як чорний вітер, як епілептична піна, що стікає після чергового приступу чорного смерчу, думки про беззмістовність пошуку щастя, труїли здогадки про абсурдність кохання. Та чим закінчуються усі ці найлубковіші карамельні любовні романи. Якове, поміркуй своєю дурною головою, і голова тобі відповість – істерією розриву, ненавистю ошуканої віри в андрогінне розчинення, реакцією психічної несумісності, мовби хімічний бунт несполучних кислот. Або малоцікавим і сірим сімейним обов’язком, поношеною і підтоптаною взаємною жалістю, що має лише один тривкий фундамент – діти. У мене і дітей немає, напевне цієї ілюзії найміцнішого ферменту я позбавлений. І неважливо, блондинка чи коротконога, добра чи прихильниця сарафанів, вродлива чи захоплюється наслідками фройдизму, що, можливо, ошукав цілий світ. Важливо те, що повне людське щастя неможливе як для чоловіка, так і для жінки. Звідси і з’являються викривлені й розпачливі гримаси кохання – одностатевий потяг, німфоманія чи зоофілія. Бо мучить ще один засадничий інстинкт-потреба любити і бути любленим. Навіть платонічна чи альтруїстична любов до тварин чи товариства їхнього захисту, що мають присмак пересиченої патологічності, бо кожної хвилини хтось із землян помирає від голоду, є лише сублімованим перевертнем цього великого інстинкту. Треба створювати товариство захисту людини, брехливої і продажної, та все ж людини, подумав Яків, і у ту ж секунду його обличчя перекривилося уже звичною мізантропічною гримасою.