Текст книги "Серафими і мізантропи"

Автор книги: Степан Процюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Усі усім брешуть, як шолудиві пси, усі хочуть бути споживачами на крові і лімфі подібних, усі плекають потаємні думки про власну вищість чи виїмковість, навіть коли не доганяють значень цих хитромудрих словоплетив. Навіть великі талантом люди просмерділися негідними вчинками, моральним та фізичним збоченством, а коли і здатні на альтруїстичний порив, що дає людині хвилевий відлиск богоподібності, то цей порив спорадичний і нагадує борсання болотяної жаби. Не бачу я прикладів високості людського духу, не нагадуйте мені про політичну закомплексованість та ортодоксальний фанатизм напівбожевільних, бо їх я найбільше ненавиджу. Ненавиджу, ненавиджу, усіх вас ненавиджу, двоногі потвори обох статей…

На спартанському шпитальному ліжку плакала бліда подобизна людини. Місяць за вікном зник і розчинився у жаскому безмірі неба.

14

Які білі, як борода старозавітного пророка, гори уранці, неначе навмисне закутують себе холодним білим саваном, аби не бачити мук маленького Якова.

… Жорстокі батьківські руки, що готові наносити тобі удар за ударом і прикривати осатаніле, швидше від болю, ніж від садистської насолоди, власне обличчя. Старенький дитячий диван із плямами свіжої крові маленького хлопчика. Залякана до майже озомбованості, за якою уже не розрізниш розпуки, чорнява молода мати. І батьківська рука, що знімає шкіряний ремінь, батьківська рука, що боляче викручує вухо, батьківська рука, що боксерським ударом розбиває до крові крихітне синове лице…

А гори загалом були добрими, бо вчили малого Якова розрізняти різні сорти грибів. Він годинами бродив на добряче витоптаній туристами-лісолюбами галявині дитячого щастя. Галявина приголубить, галявина не б’є за найменші дитячі пустощі. Вона добра, тут можна безперешкодно мріяти про далекі міста, які бачив у сусідському телевізорі, про біляву дівчинку Оксану, що позавчора подарувала йому цілу пачку шоколадних вафель, про книжку, яку він вечором буде читати, захоплюючись хоробрими козаками.

… Бабця брала на руки, розказувала казки, на льоту переробляючи і додумуючи сюжети. Які різні бувають бабці – своя, від якої пахне налисниками і компотом, і Катерина, що часом підстерігає Якова, коли він тікає на галявину. Зрідка брав на руки батько, а хлопець, потайки сподіваючись несподіваного запотиличника, найбільше боявся цієї нестабільної умиротвореності. “Вовчкуватий ти якийсь ростеш, відлюдок, як будеш жити на світі білому таким зацофаним анальфабетом,” – цідив спроквола Верховний Чоловік, тобто батько, одразу міняючи милість на гнів. Мамині руки були добрими, однак постійно трусилися, як у старого алкоголіка Івана, трусилися і неначе безгучно плакали…

“Гори – найдобріше місце на світі, а особливо моя галявина,” – думав малий хлопець, дивлячись на далекі вершини, засніжені навіть улітку. Правда, гори, що ви найдобріші і найкращі?

Гори мовчали.

15

Василенко! До вас прийшли! – пролунав над вухом командирський голос, неприродний для молоденької медсестри. – Ви можете підніматися?

(“Аякже, вашими молитвами”.) Можу, – озвучив лише скупе дієслово.

У лікарняному коридорі, що своїми вигинами та вибоїнами нагадував радше смугу перешкод, аніж частину території травматологічного відділення, стояла Оксана II.

– Якове, я давно хотіла поговорити… Зараз найсприятливіша ситуація…

– Найсприятливіша ситуація? Ти що, з глузду з’їхала? Чому ви всі мене дратуєте, п’єте мою кров, вурдалаки чортові, що за глумління, їдрі в корінь? – інстинктивно захищався істеричним нападом Яків, відчуваючи запах якогось нещастя.

– Я хотіла сказати… Я так більше не можу… Я би хотіла…

– Що би ти хотіла? Що, й ти починаєш тут? Я, наприклад, хочу тебе трахнути, жива людина, бляха, місяць жінки голої не бачив!

– Якове, Якове, чого ти якось так… так жорстоко… Чим я тобі завинила?

Здавалося, що той клаптик коридору, де стояли Яків та Оксана, відлунював лише зойком невідбулості, трагіпародією кохання, гримасою потопту та оргії на власному серці.

Тягнув, вивергаючи прокльони від нестерпного болю рук та ніг при пересуванні, свою мрію, втілену в плоть, до так званого робочого ліфта. Яків підморгнув старому кульгавому ліфтеру і, вклавши йому в руку м’яту банкноту, попрохав відчинити ліфт на сім, та ні, яких сім, на п’ять або на чотири хвилини.

– Що, не знаєш, в яку позу стати? Сама скидай сукенку, ні, краще підніми її доверху! Маємо мало часу! – краєчком ока Яків зафіксував, що в нього почали труситися руки, точнісінько так, як колись у його молодої чорнявої мами…

По-страдницькому виходили з ліфта. Оксана, так нічого й не сказавши, тицьнула згорток з продуктами і пішла, спорудивши на блідому обличчі несполучну гримасу болю і здивування.

Чолом Якова стекли дві великі краплини поту і важко, як людина, гупнулися на підлогу. Десь далеко за лікарняними вікнами долинули несміливі удари грому, що викликали у голові Якова дивну асоціацію – неначе молода вчителька першого класу залишила його після уроків, щоби методично, сорок п’ять хвилин гупати шкільною указкою по черепу.

16

Галюциногенні марення

Він страждав спалахами кохання, тобто маленьких, завошивлених коханнячок. Так народжується водночас багато малих свиней після опоросу свиноматки. Так викидає на білий світ десятки своїх нащадків потворна і товста матка-тарганиха. Він кайфував від закоханості, страждаючи, наївний Чехове, навіть не три, а півдня після невдалого завершення залицянь до чергової пасії. Звісно, якби всі його перманентні закохання мали невдалий результат, то він давно вже поповнив би клієнтуру психіатрички із діагнозом параноїдальної еротоманії.

(-Так-так, професоре, я закохуюся у десять жінок водночас. Чи маю до них почуття? Люблю їхні груди і сідниці, тисячі грудей і сідниць. Водночас мене розпирає приступ блювоти від міркувань про особливості жіночої гігієни. Я не хочу інтиму, шалено прагнучи його. Я, професоре, є ідеологом фрази, що всі тварини після спарування сумують. Але, секундочку, спокійно, професоре, мені також байдужі всілякі платонічні історії з романтизованим відсвітом гранатового браслета, зі сльозливими хепі-ендами чи трагічними розв’язками. То я справді хворий, шановний ескулапе? Бачите, я вас переконав у цьому, хоча дві години ви переконували мене у зворотньому, торочивши різні казочки про полігамне чоловіче світосприймання та важкі форми сексуальних психозів, що, мовляв, непритаманні для молодих, злегка розвинутих народів. Оревуар, месьє!)

Але незрідка його історії, його кроки від спустошеності й кроки до спустошеності були гарними, навіть трохи лубковими.

…Теплий весняний вечір. Він веде її за руку (думаючи під час прелюдії закоханості про невідремонтовані туфлі), шепоче, що знову хоче її любити-пестити, обнімати і т.д. (ловить себе на мислі про некроз душевності). Він говорить їй про далекі романтичні міста, де вони обов’язково побувають удвох (злегка дорікаючи собі за механічну, як у гіпердосконалого робота, брехню). Він шепоче про їхню нову дорогу до ще незвіданого айсберга насолоди, про приховану красу первісного спалаху (згадуючи рядки львівського батярського шлягеру, де “моя кохана Гандзулька заміж виходить нині за фризієра Срулька”).

Він впевнено розмахує цезарською рукою, він красномовно орудує цицеронським язиком, він шепоче, наказує, просить.

Вона його любить…

17

Лікарня (як найгуманніша казенна установа) має здатність спонукати до оглядування на пережите. Яків жахався відкриттю у собі несподіваних інших “я”, про які не думалося за тлущею буденності.

Не знаєш ти себе, Якове, ох, не знаєш. Коли зустрічався ще як парубок, як лжедівич із Оксаною І, раптом відчув страх перед цнотливістю, дивне бажання уникнути причетності до дефлорації, у необхідності якої не було ні крихти сумніву. (Десь є неандертальські племена, там дівчат позбавляють цноти старі вожді чи шамани під ритуальний гуркіт примітивних музінструментів. І майбутнім чоловікам залишалося лише мріяти про спокусу руйнування дівоцтва.) Хотів від Оксани поведінки механічної, заведеної на ключик ляльки при їхній першій, звісно, невдалій спробі тієї медової ночі. Волів би розрізати дівочу цноту хірургічним скальпелем. Бачив у їхній “медовості” не насолоду злиття коханих тіл, а лише акт прикрої та необхідної операції. Чи відчував страх зближення, вкриваючись липким потом псевдоімпотента? Не було і страху, лише відчуження від достиглих жіночих зваб, лише понуре розчарування. Так ось як виглядає кінець платонічного шляху – важка, неначе косарська робота, а не радість, неприємний запах поту двох стомлених тіл, стогони та харчання, котрі нав’язливо воскрешають у пам’яті Якова весняні оргії-злягання котів та кішок. І туалет, вічне бажання, у нього і в неї, протягом безконечно-довгих медових ночей, відлучатися у туалет для підтримання гармонійного балансу організму. Хочеться розстріляти себе за багряні, аж сині, від сорому щоки, закрити лице руками, заткнути вуха ватою, аби не чути власного або Оксаниного дзюркотіння і плавного розбивання сечі об раковину унітаза. Вже відганяю думку про цілком імовірну можливість специфічних звуків, що мають знаменувати початок випорожнення кишечника від перетравленої і засвоєної їжі. Суцільне сечо– та каловипускання при довгому перебуванні разом у тюрмі для трахальників!

Де ж мій непідробний інтерес до живого і люблячого жіночого тіла, так-так, ще ввернуть тобі, Якове, діагноз прихованої гомофобії, у будь-якому випадку ніхто не скаже, голубе, що ти душевностійкий, душевноздоровий, душевнонормальний. Але цю сексопатологію він відкриває лише зараз, страшно йому, страшно…

Лікарняна будівля тупо і незворушно, як доісторичний архітектурний монстр, тягнулася уверх, але не як безумний Ікар, а як звичайна, квакаюча із твані, жаба…

18

А пам’ятаєш, Яківцю дорогенький, а пам’ятаєш; свердлять і свердлять, як бормашина найжорстокішої конструкції, підступні, вже позбавлені будь-якої хтивості чи сексуальності, спогади.

…Ти був уже одруженим, може, не зразковим сім’янином, що безжальний до ворогів Райху, може, не херувимчиком, що плекає із холодним егоцентризмом параноїка молочно-кисільну квазікрасу гобелена, де зображене власне затишне сімейне гніздечко. Ти був уже одруженим, ти плентався із Оксаною II кав’ярнями, барами, кнайпами, напівпаралізований страхом (котрий відбирав будь-яку хіть) зустріти її чоловіка. Що ти хотів від неї? Тепла? Ласки? Інтиму? Вражень хотів, самообману наповненості життя, ілюзії відчуття себе провінційним казановою, таким собі крутим шолохівським козаком, котрого у перервах між війнами чекають дружина та коханка. Щастя хотілося тобі, друже, а чи заслужив ти того щастя хоча б дещицю?

Оксана II сама потягнула тебе на любовне ложе, відчувши, що може тебе втратити, такого платонічного та незрозумілого. І знову розкішне довершене тіло, але вже жінки, не треба, Якове, виконувати хірургічну роботу, лише любити і насолоджуватися. Пам’ятаєш, Якове, той дивний страх, те недобре світло, що просочувалося з ваших зіниць, котре бажало плотської розкоші й водночас зневажало, хотіло побачити в іншому світлі чи то набуття, чи то підтримку, а бачило лише холод порожніх жорстоких очниць. Ви хотіли взаємного зламу, осоромлення, як останньої рятівної сходинки перед адюльтерівським падінням? Пам’ятаєш, ох, пам’ятаєш, Якове, той гіпертрофовано-галактичний простір кімнати, як мовив поет, “там, де німі жорстокосердії зорі милуються падінням інших зір”[1]1
  Цитата з вірша Ю. Бедрика.


[Закрыть].

Розкішне жіноче тіло, поборовши сором, прагнуло нірвани упокорення, сладострастя, звільненого від гриму та макіяжу. І настало звільнення, пам’ятаєш, пасмо волосся, що прилипло до чола Оксани II, якесь незв’язне белькотіння, дику оргіастичну ніжність, котра нахлинула на вас, ніби вивержений вулкан? Пам’ятаєш цей солодко-болючий двогодинний напівсон, напівхимеру, пам’ятаєш, Якове?

Такі щасливі і смиренні тоді ви прощалися, мовби були скупані разом, неначе близнюки-немовлята, у ванні з водою, настояній на найцілющіших любовних відварах.

Потім ти повертався додому, отруєний тим коханням. А муки сумління, що терзали тебе, Якове, деякий час, теж пам’ятаєш? Хотілося впасти перед Оксаною І на коліна і ридати, ридати, ридати, здригаючись усім тілом, неначе совісливий хлопчик, що провинився перед матір’ю…

19

Яків Василенко, стаціонарний хворий травматологічного відділення, незмигно втупився у вікно. Вже пролинуло три тижні його вимушеного ув’язнення. Замкнутий простір лічниці спонукав до клаустрофобійних реакцій, від яких рятувало хіба що споглядання позавіконного життя.

Ось ідуть, узявшись за руки, хлопець і дівчина, двоє у джинсах і курточках. На їхніх натхненних лицях, на їхніх самодостатніх молодих фігурках прописане щастя. “Нікого їм не потрібно, радіють. А не підозрюєш, бевзю, що буде із твоєю радістю через п’ять років, куди випарується сяючий погляд? А ти, кралечко, теж не будеш так граційно і трепетно тримати його руку, коли ця рука буде неспроможною забезпечити твоє життя. Радійте, наївні тупаки, це безкоштовне право молодості,” – лице Якова скривилося гримасою чи то заздрості мізантропа, чи то туги келійника-відщепенця.

Молоді і закохані йшли, натхненно і піднесено, ігноруючи пильний блискучий погляд із-за одного з безлічі сумних вікон сірої споруди, усередині якої працювали покликані зцілювати та оживляти.

І раптом Яків зрозумів – йому до горлових спазмів захотілося перекинутися тим безтурботним молодиком, втекти від тягаря депресивного досвіду, вести цю русокосу юнку парком, заходити з нею у бібліотеку, їсти морозиво, голосно сміятися, дивлячись на неї ясними люблячими очима, розпочати власне інтимне життя з чистої сторінки.

Він захотів повернути молодість, йому шалено забажалося не відчувати цинічних думок, не знати про брутальні стосунки, не уявляти життя, як виснажений караван подорожніх на шляху до приреченості.

Він чекав би на цю дівчину під високими бібліотечними колонами, вона обов’язково виходила б із книжкою у руці, вони неквапом бродили би парком, збираючи і даруючи один одному елегійне жовте листя. Яків проводжав би її до трамвая, довго махаючи услід рукою. Це була би молодість, так виглядає щастя, загублене, спаплюжене, занечищене мною. Він купував би їй старі поштові листівки, що зберегли пам’ять чийогось столітнього кохання, нефабричні браслети, помаду радості. Вони їздили б у крихітні районні центри, жителі яких ще не задушили у собі щирості. Вони ходили би на концерти напівсліпого, трагічного кобзаря із плечими, згорбленими від касандрівського жалю. Вони подорожували би велосипедами у гори, відвідували б театральні прем’єри у європейських столицях. Вони займалися би філантропією на багатих і бідних землях своєї горопашної Вітчизни. Вони кинули би виклик суцільній цитаделі філістерства, вони допомагали би реставрувати старі ікони та картини, тижнями перебуваючи у церквах та галереях. Вони словом і ділом втішали би знедолених, ці rara av is, ці молоді санітари бруду в людських душах, ці по-справжньому закохані.

Вони не знали би про болісну епілепсію відмирання почуття, вони не трималися би один за одного кігтями, як вампіри, нажахані самотністю, їм невтямки були б підозри, ревнощі, ненависть.

У пароксизмі нахлинутого відчуття Яків рвучко простягнув руку до лікарняного вікна. Скло затремтіло, але не розбилося. Русокоса дівчинка у джинсах і курточці зникла, як містичне видиво…

20

Привіт! Як справи, Якове? – голос дружини був надривно-солодкавим.

– Гуцул ся не журит, смалит люльку, любит дівку, аж порох си курит, – злегка продемонстрував Яків знання фольклорного спадку, втіленого наразі у коломийці. – Чого прийшла? Дайте ви всі мені спокій, не хочу нікого бачити.

Обличчя Оксани І ледве втримувало чесно задумані благі наміри:

– Заспокійся, ради Бога, я розумію, що болить, але не треба на мене підкрикувати, зрозумів!

– Це я підкрикую? У мене місця живого нема на тілі, а ти ще маєш якісь претензії! Побула б у моїй шкурі, зрозуміла? – перейшов Яків від роздратування до сарказму, перекривляючи дружину.

Колись закохані, наче хлопець і дівчина з 19-го розділу, Яків та Оксана стояли, як на кориді, будучи водночас катом і жертвою.

– Це я винна, що тебе побили? Ти, алкоголіку і спідничнику, на ось, їсти принесла тобі! – кинула Оксана І Якову на койко-мєсто термос із бульйоном.

Голос її починав тремтіти. Вона підсвідомо сподівалася на новий шанс порозуміння. Охоплений баранячою зомбованістю, Яків топтав маленькі паростки її сімейної віри:

– Та пішла ти зі своїм бульйоном к отакій матері! Треба менше манікюритися і приготувати чоловікові щось нормальне! Але нічого, нічого не хочу від тебе! – також починав зрадливо вібрувати його голос.

– Тоді я теж хочу від тебе лише одного – розлучення!

…нема мого милого, нема мого любого, невеселі вечорниці…

Ошелешений Яків хапнув ротом повітря…

Буде тобі розлучення, суко, буде! Тобі байдуже, чи я здоровий, ти хочеш мене побачити на смертному одрі, може, це тебе заспокоїть!

– Це ти мене у гріб заганяєш разом зі своєю коханкою! Інша на моєму місці і дня би тобі не терпіла, зрозумів! – вже заливалася сльозами Оксана І.

– Аякже! Які ми святі та божі! А в Польщі на заробітках не трахалася, скажеш, із коханцями не трахалася? – верещав Яків.

Дзвінкий ляпас йому в обличчя, здавалося, пролунав на всю лікарню.

Захлинута слізьми і розпукою, вона вибігла із сірого гидкого приміщення, нічого не бачачи довкіл.

21

Для когось перший клас назавше залишився скарбничкою спогадів про найзворушливіше дитинство, лише не для Якова. Заляканий хлопчина відчував перед порогом невідомого справжні напливи жаху. Мініатюрна дерев’яна гірська школа здавалася пристанищем монстрів-педагогів і монстрів-одно-класників, бо однокласниць не боявся. У всякому разі їх можна буде боляче смикнути за волосся чи вдарити по спині важким портфелем. Ні директора, ні вчительку не вдариш, чоловіків-макаренків-сухомлинських у школі не було, якщо не брати до уваги алкоголіка-фізкультурника. Не вдариш, бо вони старі, потворні, товсті й сильні. Вони ненавидять маленького Якова, ненавидять свою роботу, ненавидять власних чоловіків і дітей, вони педофоби-садистки. Однокласники маленькі, верткі та підступні. Одного першокласницького вересня Яків похвалився, що читає не тільки буквар, де однокласники вистогнували кожну букву: “Ма-ма ми-ла ра-му,” – а навіть дорослі книжки.

Лице одного маленького мастодонта перекривила гримаса класової неприязні, ти що, мовляв, такий вумний, а в морду не хочеш? Оторопілий Яків, що зовсім не вмів битися, тільки жалібно проскавулів, а що таке, що таке? Давай віддубасимо ного, шибко вумний, командував мастодонт двома підручними мастодончатами. Двічі наказувати їм не треба – тупі, пересмикнуті невмотивованою злобою, три дитячо-старечі мордочки грізно посунули на Якова. Той пробував відпрошуватися, мордочки на очах набирали тваринячої люті, Якова звалили на землю, били як попало, били довго і по-селянському добротно. Малий Яків прокусив одному із підручних вожака мастодонтів носа, його кров змішувалась із кров’ю компанії, ударів уже не відчував, гамселячи кулачками невміло та врізнобій. Розтягнула цей клубок ненависті якась стара дітоненависниця. Вдома співчуття не зустрів, тиждень відхаркував кров’ю, при згадці про школу заходився нутряним, якимось глухим черевним плачем. Це не школа, а скописько потвор, духовних обрубків, це шматки м’яса, одержимі нав’язливою ідеєю руйнації, стулили обитель на шкільному подвір’ї, це антилюди, це паразити-кровосмоктачі, здатні лише до руйнування, сечовиводу та каловипорожнення. Над цією обителлю витає темна аура потьмяніння розуму, оправлена в оздобу імбецильного реготу: “Як ми відтоварили того вумника, га-га, га-га!”

Той дитячий регіт карликів-кретинів проникає Якову в мозок, відшукуючи там канал для імбецильної інфекції. “Га-га, га-га!” – лунає на всьому світі, заповзає у хлопчикові книжки, знаходить пристановище на роздратованому погляді батька, трусить переляканими материнськими руками. Шкірою повзе мороз, покривається нечутливою корою дитяче серденько, плює у маленький сентиментальний мозок гігантський катюга-анестезіолог.

Де справедливість, тату? Де правда, мамо? Що робити, бабуню? Мовчанка. Лише холодно гріє, наче проштрикує ножем, відсторонене сонячне проміння.

22

Яків скреготав зубами, б’ючи кулаком по недолугій лікарняній каліці-тумбочці. У палаті не було нікого, окрім діда, безнадійно прицвяхованого до ліжка апаратом Єлізарова.

– Що ж ти робиш, синку, отямся, що з тобою, ти вже майже виздоровів, не те, що я, старий, немічний, та й ще ноги переїхав трактор.

– Не чіпай мене, діду, тихо сядь, – ненависно шипів Яків. Пішов до чергової медсестри, втискаючи у її дрібнохабарницьку долоню декілька пом’ятих банкнотів.

– Але ж вам не можна алкоголю, може наступити реакція несумісності.

– (“Срав я на твою реакцію несумісності”). Не переживайте дрібницями! Йдіть!

Горілчаний “фаустпатрон” випромінював майже ніжність, раптовий сплеск нових почуттів. Твоє здоров’я, діду, чудово пішла, як коханка у ліжко, досить хлібом закусити, життя прекрасне, мєчта завйот мєня впєрьод.

Виливав у горло склянку за склянкою, знову, як у дитинстві, відчуваючи, як гупають у мозок залізні плювки гігантського анестезіолога.

… Він іде травневою поляною, один, як палець, небо чисте, наче трирічна дитяча душа. Яка легкість, зараз буду літати, скидати з неба червоні троянди, буду цілувати сонце. Його манить жінка, красива, аж страшно. Ходи, Яківчику, до мене, ти настраждався, бідолашний, знайдеш розкіш і рай у моєму лоні, ходи, я близько, лише простягни руки.

Біле жіноче зап’ястя, таке неприродно-прозоре, легкий ефемерний хітон. Ходи, Ясю, ходи, коханий; йду, почекай трішки, тут якась стіна; я заберу її, ой, так болять руки; ця стіна відкушує мої руки, кохана, ще трішечки, йду, вже йду!..

– Сестричко, лікарю! На Бога, є тут хтось! – кричав, аж охрип, нещасний дід, ув’язнений єлізаровським апаратом. – Він щось кричить, він випив майже всю пляшку і потрощив усі вікна!

Перед очима бувалої у бувальцях медсестри із загребущими руками постала картина не для манірно-шляхетних гімназисток.

Розтрощене скло у двох вікнах палати, облите кров’ю, було хаотично розметане підлогою, ліжком, калікою-тумбочкою. У повітря здіймалися порізані закривавлені руки, які чи то погрожували, чи то вимолювали зустрічі. Обличчям Якова текла слина і кров. Лише три здоров’яки-санітари перервали той божевільний танець на лікарнянім вікні. “Не тягни мене, кохана, я йду сам, я йду сам!” – кричав Яків скривавленим ротом напівмерця, напівблаженного.

23

– Яке затемнення мозку звалилося на мене, Боже, прости гріхи мої, бо я лише слабка, зліплена із плоті й крові. Я не патріотка д’Арк, до якої замість чоловічого тіла галюциногенно підкрадається образ звільненої батьківщини. Я не стара гімназійна діва, що нишком, вечорами, у своїй дівоцькій келії розриває на шматки фотографії тих чоловіків, що їй платонічно-гріховно подобалися, розриває і обпльовує старечою чорною слиною. Я не вихолола фригідна блядь, якій уже байдуже – спати з чоловіком чи жінкою, мати двадцять добових схрещувань чи не мати жодного.

Я людина, я звичайна жінка, якій забажалося більше щастя, ніж було вділено. Руслан уже все знає. Боже, а якщо він мене вижене, викине, наче курву, що осквернила честь його сім’ї?

Навіщо я це робила, який самообман, ніби видиво гекалітрів води спраглому пустельнику. Все словеса… словеса… непотрібні, облудні. Він засліпив мене, загіпнотизував власною нещасністю, а виявився лише банальним психопатом. Боже мій, та з його очей ніколи не випромінювало біле містичне сяєво, лише дріб’язкова півняча ненависть, лише безкінечне істеричне соло. Які чорні руки підсунули мені цей переступ?

Очі мої щоби вже не бачили Якова. Навіть ненависті до нього не відчуваю, особливо після того лікарняного ліфта, лише обридження, мовби мушу на десерт з’їсти медузу. Пробач мені, Русланчику, пробач мені, доню, пробач мені, Боже, пробачте мені всі, якщо зможете…

24

Матусю моя рідна, що мені робити, як жити далі? Висушив він мою снагу, висмоктав мою радість. Ніби якась чорна диригентська рука керує нашими долями відтоді, як з’явилася вона. І я не тямлю себе, може, не вистачає мені терпіння, мамо, пожалій мене трішечки! Як образив мене Яків, коли я недавно приходила до нього в лікарню, їжу приносила, який бруд виливав. Мамо, якби ти була жива, але що казати, всі слова оголосили несанкціоновану жодним деміургом війну.

Я все-все віддала би, щоб Яків став таким, як раніше. Нехай буде сумним, печальним, я витерплю, тільки би повернувся до мене. І я би народила йому доню з двома маленькими чорними косичками, правда, мамо? Лише би не ходив до неї, але я ще сама до неї піду, буду просити її, по-доброму, нехай відступиться від мого чоловіка, вона ж не любить його, серце моє все відчуває, навіть те, що словом не можу передати… Я буду боронити Якова від неї, горілки, від пристріту, від поганої карти, від усіх, бо я його люблю, мамо…

25

Школа теж платила Якову нелюбов’ю – закон сполучених посудин. Не щастило з оцінками, не залишалися непоміченими різні, часто невинні отроцькі вибрики. У дев’ятому класі захотів стати героєм. Коли ватага хлопчаків сунула додому, Яків раптом урочисто пообіцяв, що вмить роздобуде для компанії пляшку вина. Зайшов у магазин, нічого не відаючи про сублімацію бажання лідерства, клептоманію, хворобливу хлоп’ячу волю до вчинку… і вхопив із засраної мухами вітрини ту нещасну пляшчину. Ґвалт, щирі купецькі прокльони, сором. Хлопці повтікали, а батьки дізналися про все ще раніше, ніж прийшов додому. Перекошене батьківське обличчя, мамині руки, що трусяться від переляку, богородичний лик бабуні. Злодій, крадюга, виродок! Та не злодій я, я… і у плач. Догана у школі з обов’язковим занесенням до особової справи, відчитування на так званій “лінійці” як карного злочинця, втіклого каторжанина, ворога народу й партії. Презирливі погляди тих, заради чиєї прихильності це робив, ненависть, спрямована усередину душі, самотортурування, бо він, напевне, таки є виродком.

Особливо хвилював зневажливо-зверхній позирк Оксани, ще одна Оксана; це ім’я, напевне, запрограмували у містичних сферах, де не буває випадковостей, на його, Якова, поганьблення і нищення.

Вирішив, наче впійманий у сильце незрозумілої монументальної мишоловки, сказати Оксані, сільській школярочці, п’ятнадцятилітній кізоньці, його таємничій Джульєтті; Оксана-Джульєтта, як чарівно, високо, аж до небес, звучить це богоугодне зіставлення; так-от, вирішив сказати Оксані, що її любить і не може без неї жити, бо майже кожної ночі сниться, бо всякого дня, години і хвилини він про неї думає і навіть ту нещасну пляшчину поцупив, щоби якось донеслося до неї про безстрашність і сприт Якова.

Було опівнатретю, обід, уроки закінчилися, сонце гріло, наче хотіло спалити весь світ. Яків донині пам’ятає свої холодні руки, що трусилися, як у чорнявої матері, свій піджак, котрий душив тіло, наче змій-полоз, свій чужий голос. Я тебе люблю, Оксано, я тебе люблю, Оксано; відповідь прозвучала тонюсіньким, але голосним писком, Оксана закрила рота, аби не розреготатися, ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки, бо завтра контрольна з хімії. Оксана височіла над ним, як гігантське сталеве громаддя матері-вітчизни, як гіпертрофовані конструкції кімнати блюзнірського реготу, як стокілограмова стара купчиха, що засікла поцуплення Яковом із вітрини півлітрового бутлика бормотухи. Усе навколо реготало, шкірилося, показувало на остовпілого Якова сотнями брудних вказівних пальців. Злодій і невдаха захотів освідчень, шмаркач і мудак насмілився молоти абракадабру першій відмінниці дев’ятого класу, що чекає із війська чорнобрового і чорноволосого Митрика, котрий уже майже закінчив автошколу в райцентрі. Але як можна було, чуєте, до такого додуматися, люди, ні, ви подивіться на цього зацофаного і переляканого коротуна, а воно ще і вино краде…

Сонце спалювало дерева, школу, сонце хотіло перетворити Якова у палаючий факел сорому. “Ти що, дурний, Якове, краще іди робити уроки”. Раптом всередині неначе луснула важенна гиря. Наступив холод, мороз, заціпеніння.

26

Вже бачу, що Оксана відсахнулася від нього. Воно таке нікчемне, боязке, казали мені ті хлопці, що трішки його полоскотали, що воно просилося, навіть жодного разу нікого не вдарило. Воно – мішень, мішок рабської плоті, воно поношене дрантя, горілчаний непотріб. Мені треба було набагато швидше не допустити цього! Досить було самому з ним зустрітися, глянути, і, може, навіть не слід було бити, бо воно без того було би нажахане до смерті, воно би просилося, ще могло би обісцятися від страху. Але як моя дружина могла спати із цією антилюдиною, із цим дрижачим неврастеніком, що притягнуло її? Не варто зараз про це з нею говорити, прощаю її, хіба сама розпочне цю бесіду. Прощаю, як шляхетний самурай, як вузьколиций воїн, у спокійних зіницях якого назавше відбитий жах пекла і краси кривавого бою, прощаю, бо, може, її відчужувала моя стримана чоловічість. Але хіба не прочитувала вона за нею пристрасті, любові й ніжності? Взяв би цього мудака і розчахнув помежи двома молодими деревцями, але не хочу паскудити руки об гидоту, що закатрупить сама себе, загниє від кореня власної жалюгідної плоті, котра може лише спати, випорожнюватися і святотатствувати. Демоне бою, боже Арею, дай мені сили і витримки, бо все слід уміти пережити згідно кодексу вічного воїна…

27

Василенко, ви порушили лікарняний режим, це травматологія, а не психушка. Окрім того, можна долікуватися амбулаторно, у нас переповнене відділення! – цинічно перебільшував зміст декількох останніх фраз основний лікар, чиновник-стратег, цар і бог місцевої травматології.

– Ви відмовляєте мені в лікуванні? Будь ласка, – жодна емоція не освітила скам’яніле обличчя Якова. – Через півгодини мене тут не буде.

Рани щойно почали затягуватися. Тіло нестерпно свербіло, наче неконтрольована і збезуміла хромосома улаштувала всередині відв’язку на всі сто.

Куди іти? За що жити? А навіщо кудись іти, вовтузитися, як черв’як, на щось надіятися, когось сподіватися? Хай буде те, що буде!

Яків виволікся з лікарні, як напівприбитий кімнатним тапочком тарган. Йти до себе? Але ж там вона, зараз почнеться, зрозумів, ти остання сволоч, ти не цінуєш нічого, окрім горілки, зрозумів… Якова пересмикнуло. Шукати Оксану II? Для чого? Так чомусь стало байдуже до неї, як до розміщення старого лікарняного стільця у палаті. Нехай собі… Що нехай? Та що завгодно! Хіба би…

Яків, мовби одержимий малярійною лихоманкою, почав нишпорити кишенями – три гривні… п’ять… дев’ять. Ля-ля!