Текст книги "Серафими і мізантропи"

Автор книги: Степан Процюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Заходив у перший-ліпший генделик найнижчого ієрархічного ступеня. Дешева горілчана бомба спершу не тішила. Канапка із допотопної свіжості ковбасою, сто, двісті… Рятівна волога почала додавати охоти до мислення. Де ти, дівчино у джинсах і курточці? Ми поїдемо у гори; триста… Я коситиму траву старим гуцулкам, прогодують; будемо спати на сіні, і це буде найсвятіше і найгріховніше кохання двадцятого століття, станемо багатими. Чотириста, п’ятсот… Будемо вічними коханцями, невситимими лордом і леді на цій хліборобській території, що продукує нещастя. Ти гладиш мене по голові, пестиш мене, твоя ніжна алебастрова рука умиротворює, втішає. Шістсот… Кудись віддаляється рука, тільки ефемерний запах найвитонченішої ангельської косметики… сімсот… Де ти? Де ти? Я біжу за тобою, не щезай, так близько щастя; ти ховаєшся десь під землею, ось півруки твоєї вже відгризли кроти, я йду за тобою, я подушу цю кротячу нечисть, я йду!..

Кав’ярню наповнював псевдотрагічний голос співачки, но абманєт далєко-дальокая звєзда.

Кілька чоловіків, покликаних нажаханою барменшею, відтягали Якова від брудного і закривавленого стола, а він бився і бився об нього головою, такою ж темно-червоною і брудною, як стіл.

ЕПІЛОГ

– Що ж ти хотів від цього житія, Якове? Не плач, мамо, не журися, бо вже твій син оженився, руки твоєї матері, колись чорнявої, паралічем розбиті, богородичне обличчя бабуні давно спочиває в землі, і взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку, а батька твого, Якове, остаточно розчавив тягар синової труни. Ти шукав, Якове, чисте соло совісті, а знайшов вічний супокій. І навіть дівчина у джинсах і курточці ніколи не дізнається про тебе. Тебе сточила бацила саморуйнації, яку найближчі знайомі, що ненавиділи тебе, називали банальною істерією. Тебе занапастив шприц, розведений інфантильним ідеалізмом і дешевою горілкою, рідкісною байдужістю до себе та мізантропією і донкіхотством, бо ти не того від них хотів. Але є ще щось, таємниче і неназване, якийсь тягар нелюдського розчарування, який ти поніс із собою в могилу. Безповоротно. Назавжди…

Ти помер п’яним і щасливим, Якове. Тебе витягли з річкового дна, куди ти зайшов, керований з’явою галюциногенної жінки твого життя. І вона, як демонічна русалка, заманила тебе на дно…

Оксана II стала мовчазною і тихою. Навіть Руслан припинив монологи про тебе, зупинений відчуттям якоїсь таємниці, недоступної для його прямолінійного світогляду. І лише дружина, Якове, твоя колись законна дружина, а нині вдова, кожної неділі винаймає службу Божу за упокій твоєї неприкаяної душі…

червень-вересень 2000р.

КРАПЛЯ БЕРЕША
(анатомія одного кохання)

Сьогодні першого червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!

Зранку моя дворічна пригода з Даринкою остаточно задихнулася. І вдавилася, аж було чутно хрускіт усіх 730-ти (630-ти?) кісточок, здається, два роки налічують саме таку кількість днів. Важко засвіжу про це думати…

– Северине Івановичу! На щастя, я вас вже не люблю, і не має значення, почую я щось про вас чи не почую, зустрінемося ми чи не зустрінемося…

Скільки ви катували мене байдужістю і холодною, як місяць, ввічливістю. А я бігала за вами, наче загіпнотизоване мишеня, а для мене і ваша байдужість була щастям, бо я бачила ваші сумні музичні руки, ваш чуттєвий рот, напевне, такі нервові роти бувають у садо-мазохістів. З мене сміялися усі дівчата (ох, ви ніколи про це не дізнаєтеся), одного разу навіть батько дав ляпаса: “Ти, сяка-така, хлопців мало, що тягаєшся за вчителем історії?” Дав ляпаса і наче укляк на паркеті, як підсудний, якому щойно оголошено варварський вирок; я навіть подумала, що той ляпас болить батька більше, ніж мене, я, напевне, тоді направду була мазохісткою. І хоч ви не вчили мене ні цих, ні інших слів, я жила у вашому світі, як сомнамбула.

Глянете ви на дерево, а я міркую, що ви відчуваєте при цьому, чи любите це дерево, чи, може, мені слід було заквітчати його вночі. Якби ж знаття, що ви звернете увагу на цю плакучу вербу, ви якось зронили, що не любите плакучих верб, беззахисність викликає у вас роздратування…

До вашого прибуття у школу я була стовідсотковою відмінницею, похвали і грамоти, конкурси й олімпіади, жодних психологічних проблем. Початок вересня, десятого за шкільним рахунком, теж обіцяв безхмарність і радість. Коли ви вперше найшли з директором до нашого класу (школярі, знайомтеся з вашим новим учителем історії, Семеном, ох, даруйте, Северином Івановичем, будьте слухняними і розумними, до побачення), я ні-ні, жодних моментальних закохань – глянувши на вас, таке некрасиве порівняння, ніби проковтнула 10-кілограмову гирю, ніби обірвалося усередині серце і гупнуло на місце шлунку.

Ви щось палко оповідаєте, допомагаючи і доповнюючи безладними змахами рук, наче поранених крил, а я чую лише переливи вашого голосу, а я бачу тільки коливання ваших жестів. Якби мене пізніше спитали, при якій умові ви піднімаєте догори вказівний палець правої руки і чому стукаєте три рази по столу мізинним лівим, я могла би відповісти з переліком найдокладніших причин і особливостей. Якби мені повеліли бути консультантом щодо специфіки вашого сміху, то я би дала найскрупульозніший звіт про те, у яких випадках ваш сміх хлоп’ячий і добрий, де переходить у іронічну гримаску, а часом це вже не сміх, а машкара…

Навколо хлопці і розкішна рання осінь, а я засіла за підручник історії, вишукую додаткові матеріали, бо провалюся від сорому у підземне царство, коли не знатиму вашого предмету, тим паче, не можу майже нічого запам’ятати на уроці, хоч встрель… Зате за складками на вашому одязі навчилася вичисляти, чи ви поспішали. Іноді ваше обличчя такого висмоктаного кольору, ніби ви перещепили з нього усю рожевість кралям, з якими проводите ночі. Я ж бо уже знаю, що ви двадцятитрьохрічний неодружений мен. Така неприязнь мене почала труїти, хоч ви нічого не винні, знай шпаціруєте з вашими кралечками (хто, цікаво, та блондинка, з якою вас випадково бачила ще тоді, коли все починалося; ви, звичайно, і вухом не повели у мій бік), я ночами не можу спати. Уявляю, як ми удвох заходимо до кав’ярні, їздимо на човні чи фунікулері.

Не знаю, як ви ставитеся до цнотливиць, адже кажуть, що багато чоловіків тільки на словах бажають невинних, насправді відчуваючи всілякі дефлоративні комплекси. Я б із радістю віддала вам свою дівочість, тільки б вам було добре зі мною. А якщо би знала, що ви можете подумати, мовляв, ніхто не хотів із тобою спати, тому і невинна, то спокійно переспала би з ким завгодно (тільки не заразним, і хоч я не маю різних сифілісофобій, але щоб вам нічим не зашкодити) і більше би ніколи не згадувало про того першого, потрібного виключно для ролі інструменту. Було б лише гидко позбутися дівочості штучно, наприклад;на гінекологічному кріслі, хіба би ви цього захотіли.

Я не вживатиму банальних і затертих слів, на кшталт, я вас люблю і не можу без вас жити. Але я перестала сприймати себе поза вами, розумієте, але яке це уже має значення… Не знаю, до речі, чи змогла би сказати вам колись ”ти”, хоча чула, що, принаймні, у ліжку “ви” відпочиває. Але я то уявляла вас своїм коханцем, то ніяк не могла накласти ваш вимріяний образ на ці події за метр від підлоги, може, тому, що не мала жодного досвіду плюс ваша малоземна відстороненість…

Так соромно згадувати, як я відшукувала причини, щоб зустрітися з вами наодинці. То перепитувала про домашнє завдання, то просила додаткової консультації, дивлячись на вас так благально, мовби я прохаю помилування в ідеолога кривавих насильницьких жертвопринесень. Ви нічого не помічали (чи вдавали, що не помічаєте, такий недоступний оракул минулих подій, шляхетний архіваріус із високим геніальним чолом), ніколи не сердилися. Завжди мали приготовані клішовані відповіді, скажімо, загляньте у параграф дев’ятий, подумайте над додатковими запитаннями, які я подавав на передостанньому уроці у листопаді. А я, досконало вивчивши мову вашої, Северине Івановичу, міміки, не запам’ятовувала цих увічливих дидаскальських напучувань – та й хіба параграфи чи підпункти були мені потрібні? – червоніла і перепитувала. Одного разу ви сказали мені, що коли є проблеми із запам’ятовуванням, слід вживати вітаміни та мікроелементи, а також краплі Береша.

І такий жаль мене тоді огорнув; ви ж спеціально мене мучите, жодного ласкавого слова чи прихильного погляду, ніби ви боялися, що я змієлов-ворожбит і загіпнотизую вас, примушуючи здійснити вчинок поза нормативом стосунків учителя та учениці. Я назвала вас тоді подумки “Крапля Береша”, а потім до вас, мій колишній наставнику, це прізвисько прилипло. Найцікавіше, що ніхто так і не здогадався про творця цієї кумедної словосполуки.

– Чий зараз урок?

– Краплі Береша!

– Хто класний керівник у 8-В?

– Крапля Береша.

– Дєвки, наша Дарця втріскалася у краплю Береша!

А скільки разів ви мені снилися! Заходите до класу, величезний, як потворний японський двістікілограмовий борець, шум і гармидер. Усі перекидаються стільцями, вибачте, пісяють на парти і ваш стіл, п’ють пиво і заковтують піґулковані легкі наркотики, а ви стоїте посеред класу, як дерев’яний поганський божок, а потім підбігаєте такими мініатюрними крочками до мене, хапаєте за волосся і… б’єте головою до дошки: “Чому не вивчила параграф двадцять шостий? Треба краплі Береша вживати!” Всі регочуть, навісніють, мені – від удару – чолом котиться крапля крові і гупає на підлогу. Хтось перепитує, чи це не крапля Береша на долівці, а ви (навколо зловісний регіт) ошкірюєтеся, наче шакал, і проганяєте мене з класу!

Або ми з вами на проході, але вже темно. Я заманюю вас у велику і порожню чужу кімнату, там чомусь валяються закривавлені обрубки курей і черепах. Я беру вас за руку і тягну до монументального ложа з чорного дерева. Шепочу щось ніжне-ніжне, а ви вириваєте руку, протягуєте мені замість цілунку… коробку із чорним написом “Краплі Береша” і щезаєте. Чужу і порожню кімнату наповнює раптовий вітер. Він вибиває вікно – трах! трах! – у яке влітає лилик. Кажан зненацька розростається до ваших розмірів, силкується мене зґвалтувати, він такий сильний, які страшні кажанячі обійми… Прокидаюся із зойком і мокрим чолом.

Ходила я зливати на віск. Бабця така ветха, мовби із позаминулого століття виринула, одразу схопила гроші, а рука цупка, наче обценьки. Зіллячка, образочки, щось метляє руками і приказує. Через шатена, дитино, туск маєш біля серця, він не любить тебе, дочко, він хитрий, біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко, блондин молодесенький за тобою сохне. Ще приходи, дитино, віск декілька разів треба зливати, віск тобі всю правду скаже, що їла, як спала, що на серці, що під серцем і над печінкою…

А я, дурепа, замість того, щоб послухати старушенцію і кинутися в обійми блондина (знаю, хто це, він з паралельного класу), написала вам… записку. Подібно, за вашими словами, закривали власними грудьми вогнедишні доти у роки ВВВ не герої, а очманілі від спирту і страху пересічні солдати…

Не було ким передати, але я і не хотіла, бо якщо прочитають, тоді вже мені ні вдома бути, ні до школи іти. Що написала там? Скільки крутилося у голові красивих слів, особливо під час безсоння, а спромоглася лише на тривіальне, може, йому не сподобається, бо не так слід про це говорити? Отже! Я написала (дивно, таким некрасивим почерком, адже мій спосіб переносити на папір букви доволі каліграфічний): “Северине Івановичу! Я вас люблю. Царина”. Хотіла знайти особливий папір, але сил моїх вже не вистачило – все! або сьогодні, або ніколи! Хотіла ще підписати, з якого я класу, але це виглядало би вже занадто по-школярськи, правда?

Чекала його спочатку при шкільному виході, такий безнадійний дощ (“біди не оберешся, віск ліпиться у недобрі знаки, дочко”). Здається, уже вийшли всі педагоги і педагогівни, а Северина немає. (У думках, звичайно, я ніколи не називала його по-батькові, а лише цим божевільно-красивим старосвітським іменем). Може, він вислизнув так, що я не побачила? Може, він читає мої думки і просто змився?

Йти чи не йти додому? Це, напевне, тобі знак, Дарцю, щоб не займалася дурницями. Любить не любить, чіт чи лишка, йти не йти, стратити не можна помилувати…

Йду! Розшукаю його сьогодні або вже ніколи! Повертаю назад, стала під кабінетом, коридори уже майже порожні, якісь павучки-п’ятикласники з другої зміни метляються. Відчиняю двері, знову обривається усередині серце, що зараз буде? Він у кабінеті сам, схилений над якимись опецькуватими талмудами, ніби той кажан, що допіру мені снився.

Так врізалися у пам’ять ці запитально підведені угору очі. Підбігаю, як мишеня, тицяючи до його рук записку, у голові закрутилося.

… Нашатирний спирт, швидка допомога; бліді суворі обличчя, діагноз невизначено-розпливчатий, загальна анемія, велетенський шприц і велетенська втома; слід частіше вживати вітаміни та мікроелементи, не завадили би краплі Береша, але не самопальні, дівчино, не самопальні, а фірмові; вони недешеві, але здоров’я, дівчино, дорожче…

Натомість ще запитальніше і картинніше піднесені брови, записка прочитана, школьніца, мнє так тебе в любві прізнацца хочєцца, награно і жартівливо видушує історик, який, як подейкують, давно переріс школу. Я, мовляв, такий здивований і заскочений, щось тарабанить-тарабанить… Насправді я не помітила жодного здивування, хіба короткохвилевий зблиск сатисфакції чоловічого честолюбства. До вух, наче крізь потрійний шар ваги, долітають фрази, фраземи, фразочки… Не слід, мовляв, спішити із висновками про захоплення, треба закінчити школу, він жаліє, що таке скоїлося, він не давав жодних приводів, майнув у картинно-наставницькому монолозі Северина Івановича легкий переляк. Йому треба вчитися далі, а безпідставні чутки небажані, але я гарна дівчина, і ми ще колись зустрінемось при інших обставинах. Пам’ятаю, що сказав про інші обставини і поклав – так легенько… – мені руку на плече. А моїм тілом ніби пропустили електрошок. Хотілося впасти йому на руки, і разом з тим відчула припадок непоборної огиди. Ці картинні очі, ці завчені напучування, ця химерна неприродність… Він чоловік чи гермафродит? Він відмовляє мені, та він… я… не пробачу йому цього сорому!

Прожогом вилетіла з кабінету історії, заклеєного сивобородими портретами. Він щось лепетав мені навздогін, типу, почекайте і заспокойтесь, а мені здається, що біжу не шкільним коридором, а трясовиною або морем із зав’язлою від якогось гігантського катаклізму водою.

Саме у той день батько – перший і останній раз – дав мені ляпаса. Мовляв, у школі чутки, що ти злигалася із вчителем; ось я піду туди і спитаю, хто його вчив зваблювати неповноліток. Я мамі усе розказала; нічого нема, мамо, він на гарматний постріл до мене не підходить (обманула про його руку на моєму плечі та “інші обставини”, але покажіть мені людину, яка строчить батькам стенограму власного життя…). Контролюй себе, Дарцю, некрасиво молодесенькій дівчині бігати за вчителем; хочеш, переведемо до іншої школи (це маса клопотів), якщо ти так сильно закохана.

Мама воркоче тихо і пристрасно, наче голубка до голуб’ятка, бо все проходить і немає вічних почуттів, за кілька років ти згадуватимеш, мама усміхається, краплю Береша наче сон, що приходив (скільки минуло? два роки? двадцять?) у далекому, “історичному” минулому.

Знову не спала майже всю ніч, ой ти, ніченько-чарівниченько, не смути моє біле личенько; така змішаність у голові, сором і жаль. Чого він злякався? Чому був таким офіційним? Але ж не здивувався, таке враження, що він заздалегідь замислив той витвережуючий слововилив. Але може, слід було повернутися, коли він кликав, може, якраз тоді сказав би щось інше, отямившись від першого шоку, а то ще образиться на мене. Нехай ставить “двійки”, це байдуже, лише би говорив зі мною, розповідав про себе; мозаїку його життя я ліпила лише за чутками і нечастими “ліричними” відступами на його уроках.

Перед світанком задрімала, приверзлося, що він їде на коні, ноги криві, лук зі стрілами, викапаний син золотого Тамерлана або Чингізхана великого. А я, прив’язана шнурком, волочуся за конем у поросі передвечірнього степу, закривавлена. Він лупцює мене нагайкою і каже, що не хоче навіть потішатися, а лише переживає, щоб хтось купив мене на чорному рабському ринку якщо не для забав, то хоча б для важкої фізичної роботи…

Наступного дня уроку історії не було, і я не бачила Северина Івановича. Навіть не можу сказати: більше боялася чи хотіла із ним зустрітися, нехай випадково, перехресні рапіри поглядів, блиск і вогонь, а може, лише тління і попелище… Несподівано перед його уроком, третім у нудній педієрархії, я одягнулася і… вийшла. Бродила вуличками, надворі мжичка, ніби небо накинуло зверху антикольорову верету непривітності. Дівчата потім переказали, що він спитав, де Марченко Дарина, чи не хвора, мовляв, негайно перевівши тему.

Одразу уся відтепліла, бач, питає, журиться, значить, я небайдужа йому; може, він просто несміливий, та й посада зобов’язує до стриманості, а козак дівчину вірнесенько любить, зайнять не посміє. Ніде його не бачу, ніби він щез, зник, випарувався зі школи, міста, планети. Заледве дочекалася наступного уроку, хоча майже не готувалася; треба було написати якісь відповіді про особливості протікання Великої французької революції. Щось нашкрябала і – ви здогадалися! – він… викликає мене відповідати, запрошує до діалогу – гільйотини, здається, це винахід бунтівливих французів, що хотіли свободи, рівності і братерства. Я дивлюся на Северина Івановича сливе благально, одразу згадала про передсвітанкового монгола із його обличчям, подібна непроникність і товстошкірість. Ну чому ця крапля Береша так мордує мене, волочачи вночі за конем степами, а вдень – напівмертву до шкільної дошки?..

Лепечу щось незв’язне, він дивиться на письмові домашні відповіді. Їх практично немає, хіба на “двійку” з плюсом, але… Северин Іванович каже, мовляв, незважаючи на те, що я трішки хвилююся, напевне, перейнялася пристрастями тогочасного французького суспільства, відповідь своєрідна і заслуговує “п’ятірки” (тоді ще, хочу зауважити, не було дванадцятибальної практики оцінювання). У класі тридцять (сорок? сорок три?) секунд тиша, хоч мак сій. Я сідаю, до вух доповзають пересмішки, хіхікання, крапля Береша почав завищувати оцінки, з якої статі, ось Михайлюк відповіла краще, отримавши тільки поганеньку “четвірку”. А Северину Івановичу хоч би що, далі проводить розповідь про якобінців і Бастілію, підточені королівські династії і класову ненависть плебсу… Тільки в кінці уроку помітила, що він час від часу зиркає у мій бік, а може, мені лише хочеться, щоб так було… Не знаю, не відаю і не розумію, що буде далі.

Вже би полегшало, коли б поставив заслужену “трієчку”, не скошував у мій бік очі (постійно думаю, може, він хоче щось сказати украй важливе, наприклад… але ні, не смію і боюся про це і помислити). Але які у нього брови, голос, шляхетно-витончені риси обличчя. До такого чутливого лиця мала би стікатися воєдино кров різних національностей, така шкіра свідчить про родинні дворянські герби й аристократичну традицію. Цим росіяни дуже пишаються, вміють навіть із повітря творити міфи, а я переконана, що Северин є нащадком козацької старшини або гетьманичем, котрий невідь-як і невідь-чому забрів у цю здрібнілу плебейську добу…

Як я могла думати про нього погане, може, він теж не спить ночами, цікаво, чи я снилася йому, а якщо снилася, то як… Спитати би, з моста у воду, адже багато проблем люди розв’язують найпростішим способом. Ось перестріну його, чи ви мене любите, Северине Івановичу? Він мовчатиме, спокійний лик, хоч малюй героїв або імператорів із цього умиротвореного обличчя, але він не для ролі натурника… Чи ви мене хоч трішки, хоч граминку любите? Він мовчатиме, а я тоді від сорому і безсилля пішки забреду у якесь поле за містом і не повернуся ні до батьків, ні до школи, же з любови нич добре не биват…

А може, він відповість, почекаю, мовляв, доки закінчиш школу, а тоді запропоную тобі стати моєю дружиною. Я писатиму модерну історію України без квазінаукової патоки та дешевих рум’ян і білил популізму, а ти допомагатимеш мені у всьому-всьому, моя дружино і кохана, подруго і соратнице…

А може, він сам знайде можливість зустрітися зі мною, адже повинен розуміти, товстошкіра крапля Береша, що я переступила гордість, наплювала на сором (сливе пушкінська Татьяна), звірившись у сокровенному. Вчителі кажуть, особливо підстаркуваті тьоті, що наше покоління нічого не знає про любов, ось у час їхньої молодості і кохали по-справжньому, і вірили по-справжньому. Так і хочеться додати, і цілувалися по-справжньому, і стосунки найінтимніші провадилися правильно і по-справжньому, так, Маріє Василівно? Галино Іванівно? Світлано Дмитрівно? (і далі перелічити весь реєстр імен і по батькові наших 30—50-річних опікунок і навчительок). Северин не такий, він молодий і сучасний, від нього не тхне порохом років і архівом замшілих спогадів із далеких юних літ…

Але чому він знову такий стриманий? чи байдужий? що робити, мамо? Уже промайнуло два тижні від тієї “п’ятірки”, і ще було аж чотири його уроки. Один заміняла тьотя-історичка. Заходить у клас, у мене всередині знову обривається серце і заковтується 10-кілограмова гиря. Що трапилося? де Северин? Може, несподівано залишив школу і виїхав назавше? Не хочу більше нічого, нехай лише буде тут, хоч раз на тиджень його побачити, а то, диви, розмріялася – дружина, нова історія України; дулю з маком тобі, Дарцю, а не наївні фантазії…

Тьотя нічого не пояснює про його відсутність, не знаю, як я просиділа той урок, одразу історія видалася найнуднішою із найнудніших наук. Підходжу після дзвінка, червона, ні, не як офіційна троянда з колючками, а наче польовий мак; питаю. Тьотя так лукаво прижмурюється, а для чого тобі Северин Іванович (вони ніколи не звертаються до старшокласників на “ви”, аякже, бо ми нижча раса, олігофрени і кроманьйонці). Я не знайшлася відповісти, хоча могла збрехати і видумати будь-що, мозок не працює. Нарешті тьотя милостиво прорікає, що поїхав на три дні в особистих справах, а наступного уроку вже буде твій Северин Іванович, майже злісно додає, натискаючи на цей найінтимніший займенник…

Але я вже не слухаю тьоті (ні, бабусі!)-історички; що малося на увазі: “в особистих справах”? Може, він поїхав одружуватися, а я, дурепа, за ним млію. А він якраз у цю хвилю насолоджується (тисячу) першою шлюбною ніччю і навіть не згадує про мої освідчення… Або, у кращому разі, щоб підкреслити перед нареченою (ох, ніколи не бачила, а вже так ненавиджу, що готова тортурувати її, навчаючись у процесі мізантропійного вишколу) власні приваби і можливості, так недбало проронив, мовляв, одна школярка втріскалася у мене по вуха, бігає слідами; вочевидь, ще і награно позіхнув при цій репліці…

Якби я це бачила то, то… що, Дарцю? Не обманюй себе, адже не вчепилася би йому у горлянку, як засліплена фурія, чи не запеклася би злобою, наче антична Медея. Хіба б сіла у кутику і заридала, мов дівчинка із дитсадка, у якої звинніша ровесниця відібрала улюблену іграшку…

Северина Івановича (якого ще там “Івановича”, я вже стільки настраждалася через нього, що маю право недодавати це чиновницьке доповнення) немає, дні розрослися до об’єму гіпертрофовано-відразливих медуз, що рівновеликі довжиною і висотою, рівновеликі і десятиметрові. Не можу ні за що взятись, все тікає з рук і розбивається, ломиться, кришиться (невже на щастя?). Мама вчора попросила хліба порізати, до батьків прийшли гості, я втяла ножем руку, ще і хлібну шкуринку обляпала кров’ю. Вже нема ні сил, ні бажання переказувати власні сни, майже у всіх він присутній. Це наслання, каторга чи любов? Постійно про нього думаю. Думки то недокрівні та повільні, то швидкі і нервові. Немає уже, напевне, такого з ним пов’язаного, щоб я не домислила, не розвинула у веремію химерного сюрреалістичного плетива.

… Сидимо удвох у зимовому парку. Нічні голі дерева, ніби опори для шибениць, так заманюють і припрошують доторкнутися до слизького холоду їхньої шкіри. У місті немає нікого. Ми повертаємося до високого будинку (замку? палацу? резиденції?), ввічлива без’язика прислуга подає мені чай, а йому – кальян із особливим східним наркотиком, що виділяє жаско-запаморочливі пахощі. Потім ми міняємося об’єктами і, обкурені дурманом із запасів східного шейха, йдемо до ложа, засланого неприродно-білою постіллю і синіми, майже чорними квітами. Ми кохаємося, це пестощі олімпійців. Потім він виймає із своїх нутрощів печінку – на честь любові – і дарує мені. Я віддаровую свою, ще обмінюємося селезінками. Нутрощі виймаються легко, наче пір’їнки з подушки. Потім робляться інші нечувані і неописані, бо соромно, речі, напри… Ох, і високоякісний шейхський дурман…

Наступного уроку історії чекаю, як месіанського одкровення. Дзвінок! Проходить три, п’ять хвилин, Северина немає. Він ніколи не запізнюється, значить обдурила мене його “наперсниця”, щось… Заходить! Такий елегантно-урочистий і неподібний до наших забембаних життям учителів-чоловіків, мовби над його зовнішністю працювали кілька профіміджмейкерів.

Урок розпочинається. Ні сонце не закочується на землю, ні пустотливий, як Купідон, місяць не заглядає у денні шибки, навіть наша тридцять четверта середня школа преспокійнісінько уклякла на відведеному місці. Хоч би слово зронив, чому не був минулого разу, чи хтось так чекатиме його колись, як я, десятикласниця-дурепа Дарка Марченко…

Наступні екскурси до джерел історичних знань подібні до цього, наче дві грудневі сніжинки. Відповідати мене не викликає, два-три рази пробувала доповнювати. Знову проблема – хоча чудово тямлю, що слід сказати, не можу, бо червонію настільки, мовби якийсь шибайголова-лікар, що сидить під партою, насильно робить мені перед доповненням ін’єкцію підшкірного кровоутворювача. Для себе переказую усі фрази, вони чудово чіпляться докупи, класно, буде блискуче інтелектуальне доповнення! Встаю… він гляне на мене так відсторонено, мовби бачить уперше, ніби я – не молода Дарця, котра йому освідчилась, а сорокарічний дядько з якоїсь вечірньої чи церковно-нриходської школи; і… серце у п’яти, напливає неконтрольований сором, може, він прочитує мої думки і сни; збиваюся, нездарно переставляючи та дебільно укорочуючи речення… Він увічливо дякує, прошу сісти, урок триває, ось і цей дратівливий звук, що оповіщає перерву. Чому так швидко; здається, сиділа би на уроках історії двадцять п’ять годин на добу. Одразу так робиться тоскно, зараз він скаже “до побачення” і вийде, такий елегантно-урочистий і неподібний до наших пожмаканих алкоголем та дріб’язковими інтригами учителів-чоловіків…

Розмріялася я, як пришелепкувата Фроська… Далеко куцому до зайця; він, кажуть, в аспірантуру хоче вступати, чоловік-красень і чоловік-інтелектуал… Учора, коли домашні позасинали, я – сантиметр за сантиметром – розглядала себе голою у великому дзеркалі, що є у моїй кімнаті.

Може, я негарна? Ніхто ще не казав мені такого, те, що батьки хвалять мою вроду, не рахується; але ж скільки компліментів від хлопців, скільки заздрощів від багатьох дівчат! Може, я і не перша красуня, але які досконало-витончені форми тіла, тверді, невеличкі груди. О, йому б обов’язково сподобалися мої груди, голою я значно привабливіша, ніж тоді, коли скована кайданами одягу… Може, у мене трохи завеликий ніс або занадто сухе і ламке волосся? (не допомагають хвалені-перехвалені імпортні шампуні). Може, мені слід змінити зачіску, перефарбувати волосся? Але звідки я знаю, які жіночі зачіски йому приємніші? Може, варто було би придбати міні-міні-спідничку? Але ж мама не дозволить так ходити до школи, а поза школою він ніде не зможе мене побачити, бо я навіть не знаю, де він живе. О, еврика! Слід дізнатися номер його домашнього телефону…

Це виявилося далеко не простою справою. Адже не зайдеш до учительської і не випалиш, як камікадзе, канцелярським слоганом: “Дайте мені домашній номер телефону Северина Івановича у зв’язку з тим, що у мене відносно вищезгаданого об’єкту підвищена почуттєва температура”. Не будеш також шукати виходу на прибиральниць, лаборанток, секретарок, кухарок, завгоспів (вражає кількість нашого допоміжного школоперсоналу), даруючи їм квіти, цукерки, каву і просячи – але щоб нікому ні гу-гу! – на чвертьслова. Бо завтра уже гудітиме уся середня загальноосвітня, бо наші прибиральниці і секретарки – не радистка Кет, якій хоч пхай голки під нігті, хоч виставляй її дитину голою на мороз, у відповідь – лише ідейне мовчання. Можна спитати Северина, смєлава пуля баіцца, але тоді безповоротно утратиться ореол таємничості.

Спочатку я думала залучати до цієї делікатної справи подружку, але вчасно отямилася, бо це ще невдаліший варіант, ніж альянс із допоміжним персоналом. Треба самій діяти! І спосіб знайшовся…

Я вже, здається, казала, що наша школа – двозмінна. Дочекатися, щоб коридорами уже не бігали чи не совалися спраглі розумного і вічного – справа нелегка. Але необхідна, бо як інакше побачиш телефонний список? Я ж бо пригадала, що недавно заходила до учительської, передаючи якесь прохання про заміну, і кутиком ока зафіксувала, невідь-чому, звичайний друкарський листок із заголовком – “Телефони вчителів СШ №34”. Файли нашого мозку інколи справді дарують приємні сюрпризи!..

Залишилося єдине: дочекатися якнайменшої кількості віддавальників та отримувальників знань і – будь-яким способом – викрасти і записати, запам’ятати і проковтнути телефон Северина.

Але… якщо у нього немає телефону? Я ж нічого не знаю про спосіб життя свого солодкого мучителя; може, він винаймає якусь хибарку, відрізану від світу, навіть не маючи у нашому місті власного помешкання? Може, його батьки як чесні пострадянські трударі двадцять п’ять років стоять у черзі на проведення цього, далеко не найсучаснішого засобу зв’язку? Може, йому банально відімкнули телефон за неоплату? У будь-якому сюжеті без слухавки – кранти, зливай, Дарцю, воду…

Після уроків телефоную додому, мовляв, екстрене зібрання танцювального гуртка, я ж непогана танцівниця (забула сказати), але хіба цим його зачаруєш? Іноді хотілося стати професоркою історії середніх років, що є його (як це називається?) науковим керівником дисертації; але невідомо, як би він сприйняв такий реінкарнаційний переступ.

З батьками владнала, що затримаюся, тобто з мамою, бо тата не було вдома, він – бізнесмен, часу обмаль. Уже 18³⁰, більшість другозмінників порозбігалися, але здається, що у нашій школі все одно знайдеться кому швендяти якщо і не до ранку, то, принаймні, до півночі. Чому вони не розходяться, таке враження, що наша рідна загальноосвітня підживлює вітаїстичні сили запізнілих блукальців її коридорами, неначе земля – міфічного Антея.