Текст книги "Станіслав Лем. Непереможний"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Група Рогана

Колона, яку вів Роган, складалася з двох великих енергоботів, чотирьох гусеничних всюдиходів і малої машини-амфібії. В останній був Роган з водієм Ярґом і боцманом Тернером. Рухалися валкою, визначеною регламентом процедури III ступеня. Першим їхав енергобот без людей, за ним розвідувальна амфібія Рогана, далі чотири машини, екіпажі яких складалися з двох осіб, а замикав колону другий енергобот. Разом із переднім вони оберігали всю групу куполом силового поля.

Роган зважився на цю експедицію, оскільки ще в кратері йому вдалося за допомогою «електричних собак» – ольфактометричних датчиків – виявити сліди чотирьох відсутніх людей групи Реґнара. Розуміли – якщо їх не знайти, то бідолахи загинуть від голоду чи спраги, блукаючи скелястими вертепами, ще безпорадніші, ніж діти. Перші кілометри розшукувані здолали, рухаючись за вказівниками датчиків. Біля входу до одного з широких і мілких у цьому місці ярів близько сьомої вони знайшли виразні сліди ніг, що відбилися в мулі, нанесеному напіввисохлим потоком. Вирізнялися три типи слідів, ідеально збережені на м’якій поверхні, які лише трохи підсохли протягом дня; був там і четвертий, невиразний, частково змитий водою, що ледь дзюркотіла серед каміння. Сліди з характерним рисунком вказували на те, що їх залишило важке взуття людей з групи Реґнара, які рухались у глибину яру. Трохи далі відбитки зникли на камінні, але це, звичайно, не зупинило Рогана, бо він знав, що схили яру дедалі стрімкішають. Тому здавалося неймовірним, що вражені амнезією втікачі могли на них видертися. Роган розраховував незабаром знайти їх у глибині яру, котрий не проглядався через численні круті повороти. Після короткої наради колона рушила далі, доки не підійшла до місця, в якому на обох схилах росли химерні, надзвичайно густі металеві хащі. Це були низькі, вузлуваті утворення заввишки від метра до півтора. Виростали із заповнених чорнуватим мулом тріщин у голих скелях. Спочатку це були окремі кущі, потім – суцільні хащі, котрі всуціль укривали обидва схили яру іржавим, колючим, мов щітка, покровом майже до самого дна, де, прихована великими каменями, струменіла ледь помітна нитка води.

Там і сям серед «кущів» виднілися отвори печер. З одних випливали тоненькі струмочки води, інші були сухі чи майже сухі. У ті отвори, які містилися низько, люди Рогана намагалися зазирати, присвічуючи ліхтариками. В одній із таких печер розшукувачі знайшли велику кількість дрібних трикутних кристаликів, частково затоплених водою, що стікала зі склепіння. Добру їх жменю Роган поклав до кишені. Якісь півкілометра вони дерлися вгору щораз стрімкіше: гусениці машин досі чудово долали схил. Оскільки в двох місцях знову помітили сліди ніг в засохлому болоті, то були певні, що йдуть правильним шляхом. За одним з поворотів радіозв’язок, який підтримували з суперкоптером, значно погіршився; Роган пояснив таке екрануючою дією металевих хащів. Обабіч яру, котрий угорі був завширшки двадцять метрів, а внизу якихось дванадцять, стриміли майже вертикальні в деяких місцях стіни. Їх укривало наче якесь жорстке чорне хутро – дротяна маса кущів. Цих «рослин» було стільки, що вони творили одноманітну гущавину, дістаючи аж до краю яру.

Кавалькада машин проїхала через дві широченькі скельні брами; цей переїзд зайняв трохи часу, бо техніки силового поля мусили досить точно звужувати його радіус, щоб не зачепити скелі. Ті були значно покришені й потріскані від ерозії, отож кожен удар енергетичного поля об скельний стовп міг спричинити цілу лавину брил. Зрозуміло, група боялася не за себе, а за зниклих, котрих такий обвал – якби вони перебували близько – міг поранити чи вбити.

Минуло близько години від припинення радіозв’язку, коли на екранах магнітних датчиків з’явилися густі відблиски. Пеленгатори, мабуть, зіпсувалися, бо при спробі визначити напрямок виходу невідомих імпульсів, ті показували всі сторони світу одночасно. Лише завдяки лічильникам напруги й поляризаторам вдалось установити, що джерелом коливань магнітного поля є хащі на схилах яру. Щойно тоді група зауважила, що тут «кущі» виглядають інакше, ніж у нижній частині яру: на них не виднілося іржавої патини, а «гілляки» були вищими, більшими і ніби чорнішими, бо їхні дроти чи прутики обліплювали химерні потовщення. Роган не зважився досліджувати це, боячись ризикувати зняттям силового поля.

Колона поїхала трохи швидше, а в цей час імпульсометри й магнітні датчики вказували на дедалі різноманітнішу активність. Коли люди дивилися вгору, вони могли помітити, як над поверхнею чорних хащів де-не-де тремтить повітря, мовби нагріте високою температурою, а за другими скельними воротами зауважили, як над корчами кружляють ледь помітні смужки, схожі на дим. Однак це було так високо від дна яру, що їх природу не вдалося з’ясувати навіть за допомогою бінокля. Щоправда, Ярґ, котрий вів машину Рогана, людина з дуже гострим зором, твердив, що ці «димки» виглядають як рій малих комах.

Роган уже почав трохи непокоїтися, бо мандрівка тривала довше, ніж він сподівався, а кінця крутого яру все ще не було видно. Зате можна було їхати швидше, бо на дні потоку, що майже зник, сховавшись під кам’янистим осипом, більше не траплялися нагромадження брил, і тільки коли машини зупинялися, в тиші було чути легкий шепіт невидимої води.

За наступним поворотом з’явилася скельна брама, вужча, ніж попередні. Здійснивши виміри, техніки ствердили, що крізь неї не проїхати з увімкнутим силовим полем. Як відомо, таке поле не може набирати довільних розмірів, а завжди є варіантом заокругленої брили, тобто кулі, еліпса чи гіперболоїда. Попередньо їм вдавалося подолати звуження яру, стискаючи захисне поле на кшталт сплющеного стратосферного балона, котрий, зрозуміло, був невидимим.

Але тепер цього не могли досягнути жодним маневром. Роган порадився з фізиком Томманом й обома техніками поля, і вони спільно вирішили, що ризикнуть проїхати з моментальним, отже, лише частковим вимкненням захисту. Першим мав проїхати енергобот без людей з вимкнутим емітером поля; відразу ж за скельною брамою його належало увімкнути, щоб створити повний передній захист у вигляді випуклого щита. Під час проїзду через вузький прохід чотирьох великих машин і малої розвідувальної Рогана люди позбавлялися захисту лише згори; останній енергобот, що замикав колону, мав з’єднати свій «щит» зі «щитом» першого відразу за скельною брамою, відновлюючи, таким чином, повний захист.

Усе відбувалося згідно з цим планом, й остання з чотирьох гусеничних машин саме проїжджала між скельними стовпами, коли повітря здригнулося від особливого вдару – не звуку, а вдару, наче десь близько впала якась скеля – дротяні схили яру задимілися, з них виповзла чорна хмара і з шаленою швидкістю впала на колону.

Роган, який вирішив пропустити перед своєю амфібією великі машини, у цей момент стояв, чекаючи, доки проїде остання; несподівано він побачив, що зі схилів яру бухнула чорна хмара й попереду заяскрів гігантський спалах. Перший енергобот, що вже був за скельною брамою, увімкнув поле, в якому згорали клуби атакуючої хмари, однак більша її частина пролетіла над полум’ям і впала одразу на всі машини. Він крикнув Ярґові негайно увімкнути тильний енергобот і з’єднати його поле з переднім, бо в цій ситуації небезпека обвалу скелі вже не мала значення. Ярґ намагався це зробити, проте увімкнути поле не вдалося. Очевидно – як потім зауважив Головний Інженер – клістрони апаратури перегрілися. Якби технік потримав їх увімкнутими ще кілька секунд, поле, безумовно, встановилося б, але Ярґ розгубився і, замість повторити спробу, вистрибнув з машини. Роган намагався втримати його за комбінезон, але той, ошалівши від страху, вирвався і почав втікати яром униз. Коли Роган сам узявся за апаратуру, було вже запізно. Люди, яких напад застав у транспортерах, вистрибували з них і розбігалися на всі боки, майже сховані клубками рухливої хмари. Видовище було таким неймовірним, що Роган вже й не пробував щось робити. (Зрештою, це було неможливо – умикаючи поле, він вразив би втікачів, бо вони навіть намагалися дряпатися по схилах, наче шукаючи прихистку в металевих хащах). Він стояв нерухомо в покинутій машині й чекав, доки і його спіткає така сама доля. За його спиною Тернер, наполовину вихилившись із вежі стрільця, бив спареними лазерами вгору, але цей вогонь не мав сенсу, бо більша частина хмари була вже надто близько. Від решти колони Рогана відділяло якихось шістдесят метрів. На цьому просторі металися й качалися по землі, наче охоплені чорним полум’ям, нещасні. Вони, мабуть, кричали, але їхні крики, до котрих додавалося гудіння переднього енергобота, на силовому захисті якого горіли тремтливим полум’ям цілі міріади нападників, розчинялися в протяжному, басовому гукові хмари.

Роган усе ще стояв, наполовину вилізши зі своєї амфібії, навіть на намагаючись сховатися в ній, не через відвагу розпачу, як згодом сам повторював, а просто тому, що зовсім не подумав про це – та й про будь-що інше.

Ця картина, яку він ніколи не забуде, – люди під чорною лавиною – раптом дивовижно змінилася. Атаковані перестали звиватися на камінні, втікати, заповзати в дротяні хащі. Вони помалу вставали чи сідали, а хмара, розділившись на низку воронок, сформувала над кожним ніби локальний вир. Одним дотиком оточувала тіло чи голову нещасного, після чого віддалялася, збурена, гудячи все вище між стінами яру, аж заступила світло надвечірнього неба. Потім, у протяжному стихаючому шумі, вповзла у скелі, впала у чорні хащі та зникла – лише дрібні чорні крапочки, що зрідка лежали між нерухомими постатями, нагадували про реальність того, що трапилося мить тому.

Роган, усе ще не вірячи власному порятункові й не розуміючи, чому його приписувати, пошукав поглядом Тернера. Але стрілецька башточка була порожня – боцман вискочив з неї, невідомо як і коли; він побачив його віддалік, той лежав з лазерами, приклади яких усе ще притискав до грудей, втупившись перед собою нерухомим поглядом.

Роган виліз з машини й почав бігати від однієї людини до іншої. Бідолахи не впізнавали його, жоден не відзивався. Більшість виглядали спокійними; вони лягали на каміння чи сідали, а двоє чи троє встали та, підійшовши до машин, почали обмацувати їх боки повільними, непевними рухами сліпців.

Роган побачив, як чудовий радарник, приятель Ярґа, Ґенліс, мов якийсь дикун, що вперше у житті побачив машину, з напіввідкритими устами пробував рухати рукоятку, що відчиняла люк транспортера.

Наступної миті Роган зрозумів, що означала кругла дірка, випалена в одній з перебірок рубки «Кондора», бо коли він, нахилившись, ухопив за плечі доктора Баллміна й розпачливо трусонув його з усієї сили, мовби вірячи, що таким чином йому вдасться привести його до тями, біля його голови голосно бухнуло фіолетове полум’я. Це один із тих, що сиділи, витягши з кобури свій випромінювач Вейра, мимохіть натиснув на спуск. Роган крикнув до нього, але чоловік не звернув на це жодної уваги. Може, йому сподобався спалах, як феєрверк малій дитині, бо почав стріляти, спорожняючи атомний магазин, так що повітря аж зашкварчало від жару, і Роган, упавши на землю, мусив утиснутися між брили. В цей момент пролунало раптове тупотіння, і з-за повороту вибіг задиханий Ярґ з мокрим від поту обличчям. Він біг просто на шаленця, який бавився стрілянням. «Стій! Падай! Падай!» – гукнув Роган з усіх сил, але доки спантеличений Ярґ зупинявся, розряд поцілив йому в ліве плече. Роган зафіксував вираз обличчя нещасного, коли все відстрілене рамено відлетіло убік, а з жахливої рани бухнула кров. Стрілець мовби зовсім цього не помітив, а Ярґ з неймовірним подивом глянув спочатку на криваву культю, потім на відірвану руку, заточився і впав.

Чоловік, який стріляв, підвівся. Роган бачив, як невпинне полум’я випромінювача, що дедалі розжарювався, видобувало іскри й запах диму із брил. Стрілець ішов похитуючись; його рухи нагадували забаву немовляти з калатальцем. Сліпуче сяйво прошило повітря між двома чоловіками, що сиділи поруч, а ті навіть не кліпнули; ще мить – і хтось із них отримав би весь заряд в обличчя. Роган – знову ж таки це було не рішення, а інстинкт – вихопив з кобури свого «Вейра» і вистрелив, лише раз. Шаленець скорченими руками вдарився у груди, його зброя дзенькнула об камінь, а сам він упав долілиць на неї.

Тоді Роган зірвався. Вже сутеніло. Потрібно було якнайшвидше відвезти всіх на базу. Мав у своєму розпорядженні тільки малу амфібію, а коли хотів завести один із транспортерів, виявилося, що два з них зіткнулися у найвужчому місці скельного проходу, і їх можна розтягнути лише за допомогою тягача. Залишався тильний енергобот, яким міг забрати не більше п’яти осіб, а їх – живих, хоч і непритомних – було дев’ятеро. Роган подумав, що найкраще буде зібрати всіх разом, зв’язати, аби вони не втекли чи заподіяли собі шкоду, ввімкнути поля обох енергоботів для їхнього захисту, а самому їхати по допомогу. Він не хотів забирати когось із собою, бо мала амфібія була зовсім беззахисною, тому в разі нападу волів ризикувати лише сам.

Була вже глупа ніч, коли Роган закінчив цю неймовірну працю; люди дозволили себе пов’язати без жодного спротиву. Від’їхавши тильним енергоботом, щоб звільнити шлях амфібії, виставив обидва емітери, дистанційно увімкнув силовий захист і залишив під ним усіх зв’язаних, а сам вирушив у зворотну дорогу.

Таким чином, на двадцять сьомий день після приземлення майже половина екіпажу «Непереможного» була вже недієздатною.

Катастрофа

Як і кожна правдива історія, оповідь Рогана була химерною і недоладною. Чому хмара не атакувала його і Ярґа? Чому не зачепила також Тернера, доки той не покинув амфібію? Чому Ярґ спочатку втікав, а потім повернувся? Відповісти на останнє запитання було порівняно легко. Повернувся, як припустили, коли охолов від паніки й усвідомив, що від бази його відділяє близько п’ятдесяти кілометрів, котрих не міг би подолати пішки з наявним запасом кисню.

Не було відповіді на попередні запитання, а це означало для всіх людей – жити чи загинути. Однак міркування й гіпотези мусили поступитися діям.

Горпах довідався про долю групи Рогана після півночі; за півгодини він стартував. Перекидання космічного крейсера з одного місця на інше, віддалене на якихось двісті кілометрів, є справою невдячною. Корабель треба вести увесь час у вертикальному положенні на вогні, з порівняно невеликою швидкістю, що призводить до значної витрати палива. Двигуни, не пристосовані до такого режиму, потребували щохвилинного контролю електронних автоматів, та все одно сталевий гігант рухався в темряві, злегка похитуючись, ніби плив поверхнею моря з лагідними хвилями. Для спостерігача, який стояв би на поверхні Реґіса III, це було б незвичайним видовищем – ледь видимий у відблиску полум’я дюз силует, що суне крізь морок, мов вогненна колона.

Утримання потрібного курсу також було непростим. Довелося піднятися над атмосферою, потім знову опуститися в неї уперед кормою.

Усе це потребувало надзвичайної пильності астрогатора, тим більше, що кратер, який вони шукали, ховався під тонкою пеленою хмар. Нарешті ще перед світанком «Непереможний» сів у кратері, за два кілометри від старої бази Реґнара; суперкоптер, машини й бараки помістили цим разом у сфері периметра крейсера, а добре озброєна рятівна група близько полудня привезла усіх вцілілих людей Рогана, здорових, але без пам’яті. Під шпиталь довелося відвести два додаткові приміщення, бо в корабельному лазареті вже не було вільних місць. Лише після цього учені взялися розгадувати таємницю порятунку Рогана і – аби не трагічний випадок з випромінювачем – врятувався б і Ярґ. Це було незрозумілим, бо обидва ні одягом, ні озброєнням, ані виглядом зовсім не відрізнялися від інших. Очевидно, не мало значення й те, що вони перебували утрьох, з Тернером, у малій розвідувальній амфібії.

Водночас Горпах став перед дилемою, що робити далі. Ситуація була настільки зрозумілою, що вони могли б летіти на базу з даними, котрі виправдовували повернення і пояснювали трагічний кінець «Кондора». Те, що найбільше інтригувало вчених, – металеві псевдокомахи, їх симбіоз з механічними «рослинами», осілими на скелях, врешті питання про «психізм» хмари, – а навіть невідомо було, чи існує лише одна, чи таких є більше, чи менші хмари можуть поєднуватися в загальну цілість – усе це разом не схиляло б його залишатися на Реґісі III ні на годину довше, аби не те, що надалі бракувало чотирьох людей з групи Реґнара, включно із ним самим. Сліди зниклих завели групу Рогана в яр. Не підлягало сумніву, що ті, беззахисні, загинуть там, навіть якщо «комахи» Реґіса залишать їх у спокої. Отож слід було обшукати навколишню місцевість, бо нещасні, позбавлені здатності розумних дій, могли розраховувати лише на допомогу «Непереможного».

Єдине, що вдалось установити, максимально наблизившись, – це радіус пошуків, оскільки ті, хто заблукав серед печер і ярів, не могли віддалитися від кратера більше, ніж на кількадесят кілометрів. Кисню в апаратах вони вже мали небагато, однак лікарі запевнили, що дихання атмосферою планети, напевно, не загрожує смертю. Крім того – заблукані перебували в такому стані, що дія метану на них не мала суттєвого значення.

Площа пошуків не була надто великою, натомість – винятково складною. Прочісування всіх закутків, щілин, гротів і печер, навіть за сприятливих умов, могло зайняти тижні. Під скелями крутих ярів і долин, з’єднуючись з ними лише час від часу, ховалася друга система підземних тунелів і печер, вимитих водою. Було цілком вірогідно, що зниклі перебувають десь в одній із таких криївок, хоча аж ніяк не сподівалися знайти їх в одному місці. Позбавлені пам’яті, ті бідолахи видавалися ще безпораднішими за дітей, бо малюки, принаймні, трималися б разом. При тому всьому ця місцевість була осідком чорних хмар. Потужне озброєння «Непереможного» та його технічні засоби не дуже допомагали у пошуках. Найкращий захист, силове поле, взагалі не можна було застосувати в підземних галереях планети. Отож залишалася альтернатива негайного відступу, рівнозначного смертному вироку для зниклих, або ж початку ризикованих пошуків. Реальний шанс вони давали лише протягом кількох найближчих днів, максимум тижня. Горпах знав, що подальші пошуки могли б виявити лише останки цих людей, а не їх самих.

Наступного дня вранці астрогатор викликав фахівців, змалював ситуацію і заявив, що розраховує на їхню допомогу. Він став володарем жменьки «металевих комах», які приніс у кишені своєї куртки Роган. Майже цілу добу їх вивчали. Горпах хотів знати, чи існує шанс радикального знешкодження цих створінь. Знову постало питання, що врятувало Ярґа і Рогана від нападу «хмари».

«Бранці» під час наради займали почесне місце у закритій скляній посудині на середині стола, їх було тільки кільканадцять штук, бо решту знищили в ході досліджень. «Комахи» мали ідеальну симетрію, нагадуючи літеру «Y» з трьома загостреними кінцями, об’єднаними центральним потовщенням. Під сильним освітленням вони були чорні, як вугілля, поблискуючи синьо й оливково у відображених променях. Це було схоже на спинки деяких земних жуків, що мали перетинки, утворені з дуже дрібних пластин – ніби грані діаманта. Всередині «комахи» мали мікроскопічну й завжди однакову конструкцію. Її елементи, в кількасот разів дрібніші за піщинку, були своєрідною автоматичною нервовою системою, у якій вдалося виділити частково незалежні складові частини.

Менша частина, котра містилася в точці перетину рамен літери «Y», була системою, що відповідала за рухи «комахи», яка в мікрокристалічній структурі мала щось на зразок універсального акумулятора, а водночас – трансформатора енергії. Залежно від того, яким чином стискалися мікрокристалики, утворювалося то електричне поле, то магнітне, то змінне силове поле, котрі могли нагрівати центральну частину до порівняно високої температури; тоді нагромаджене тепло випромінювалося назовні в одному напрямку. Викликаний цим рух повітря, що нагадував реактивний, давав можливість летіти куди завгодно. Окремий кристалик не так літав, як підскакував і не був здатний, принаймні під час лабораторних експериментів, точно керувати своїм польотом. Натомість, з’єднуючись кінцями рамен з іншими, він творив агрегати з тим ліпшими аеродинамічними властивостями, чим більшою була їхня кількість.

Кожен кристалик з’єднувався з трьома іншими, крім того, він міг зчепитися кінцем рамена з центральною частиною іншого, що давало можливість багатошарової будови щораз більших комплексів. Для з’єднання не конче було дотикатися, а лише наблизити кінці, щоб утворене магнітне поле утримувало всю конструкцію в рівновазі. За певної кількості «комах» агрегат починав виявляти деякі закономірності: міг, залежно від імпульсів зовнішніх подразників, змінювати напрямок руху, форму, обриси, частоту внутрішніх пульсацій. При певній їх зміні змінювалася й полярність, замість притягатися, металеві кристалики, розійшовшись, переходили в стан «індивідуального розсипу».

Окрім системи, що відала такими рухами, кожен чорний кристалик містив у собі ще іншу систему поєднань, точніше – її фрагмент, бо видавався частиною якоїсь більшої цілості. Ця більша цілість, що виникала, правдоподібно, лише при об’єднанні величезної кількості елементів, була справжнім двигуном поведінки хмари. Але на цьому висновки вчених закінчилися. Вони не орієнтувалися в можливостях зростання вищих систем, а особливо туманною залишилася проблема їхнього «інтелекту». Кронотос припускав, що чим більше створінь об’єднується в одну цілість, тим складнішою для вирішення буде проблема. Це звучало досить переконливо, але ні кібернетики, ні інформатики не знали жодного відповідника такої конструкції, тобто «мозку, що довільно збільшується», котрий свої розміри приміряє до величини намірів.

Частина принесених Роганом «комах» була пошкоджена. Однак інші виявляли типові реакції. Окремий кристалик міг підскакувати, висіти майже нерухомо, знижуватися, наближатися до джерела зовнішнього подразника чи уникати його, поза тим, він був цілком нешкідливим, не виділяв навіть перед загрозою знищення (знищити їх дослідники пробували хімічними засобами, температурою, силовими полями й випроміненням) жодних видів енергії, і його можна було «умертвити» як найслабшого земного жучка – лише з тою різницею, що кристалічно-металевий панцер не так легко було розчавити. Натомість, об’єднуючись навіть у найменший агрегат, який учені піддавали дії магнітного поля, «комахи» утворювали своє поле, котре нейтралізовувало чужі впливи; при підігріванні вони намагалися позбутися тепла інфрачервоним випромінюванням. Експерименти не могли тривати далі, бо вчені мали лише жменю кристаликів.

На питання астрогатора від імені всіх «Головних» відповідав Кронотос. Учені вимагали часу для подальших досліджень – та передовсім прагнули отримати більшу кількість кристаликів. Тому вони пропонували вислати експедицію у глиб яру, котра, шукаючи зниклих, могла б заодно роздобути принаймні кількадесят тисяч псевдокомах.

Горпах погодився. Але вирішив, що вже не може ризикувати життям людей. Тому надумав послати до яру машину, яка досі не брала участі в жодній операції. Це була вісімдесятитонна самохідна машина спеціального призначення, котру зазвичай використовували в умовах високого радіоактивного зараження, величезних тисків і температур. Цей агрегат, який всі, хоч і неофіційно, звали «Циклопом», містився на дні крейсера, наглухо закріплений кранбалками вантажного люка. Його принципово не використовували на поверхні планети, більше того – «Непереможний» узагалі ще не застосовував свого «Циклопа». Ситуації, котрі потребували таких крайнощів, можна було перелічити на пальцях однієї руки. Відправити для чогось «Циклопа» на корабельному жаргоні означало те саме, що доручити завдання самому чортові: про невдачу цього агрегата досі ніхто не чув. За допомоги підйомників машину поставили на пандус, де нею зайнялися техніки й програмісти. Вона, крім звичної системи Дірака для створення силового поля, мала кулястий випромінювач антиматерії, отож могла викидати антипротони в довільному напрямку чи в усіх водночас. Вбудований у броньований живіт реактивний двигун дозволяв «Циклопові» (за допомогою силових полів) підніматися над поверхнею навіть на кілька метрів, отож він не залежав ані від поверхні, ані від наявності якихось коліс чи гусениць. Спереду відкривався броньований ніс, а крізь виниклий отвір висувався інгаустор – різновид телескопічної «руки», яка могла здійснювати локальні буріння, брати зовнішні проби мінералів та проводити інші роботи. Хоча «Циклоп» був забезпечений потужною радіостанцією і телевізійним передавачем, однак його пристосували також до автономних дій, завдяки електронному мозкові, котрий ним керував. Техніки з оперативної групи інженера Петерсена ввели до машинного мозку відповідно приготовлену програму: астрогатор враховував те, що в глибині яру зв’язок із агрегатом перерветься.

Програма передбачала пошуки зниклих, яких «Циклоп» мав забрати до себе таким чином: спочатку прикрив би їх, та й себе, другим, зовнішнім щодо власного, силовим полем, і щойно під його захистом відкрив би прохід крізь внутрішнє силове поле, що захищає його власний корпус. Окрім того, машина мала забрати значну кількість кристаликів з тих, які на неї нападуть. Випромінювач антиматерії мав застосовуватися лише в крайньому разі, якби захисному силовому полю загрожував прорив – оскільки анігіляційна реакція спричиняла радіоактивне зараження місцевості, а це було небезпечним для життя зниклих, які могли перебувати неподалік від місця сутички.

Від одного до другого кінця «Циклоп» мав вісім метрів, він був також досить «плечистим» – переріз корпусу становив понад чотири метри. Коли б якась розщелина виявилася недоступною, він міг розширити прохід або ж діючи «сталевою рукою», або ж розсуваючи скелі й розбиваючи їх силовим полем. Але й вимкнення поля не могло зашкодити монстру, бо його керамічно-ванадієва броня мала твердість алмазу.

Усередині «Циклопа» вмістили автомат, який мав опікуватися знайденими, для них там підготували й постіль. Урешті після перевірки всіх приладів броньоване тіло машини на диво легко з’їхало пандусом та, мов піднесене невидимою рукою, – зовсім не здійнявши куряви навіть при найшвидшому рухові, – минуло визначені блакитними вогниками проходи в захисті «Непереможного», аби швидко зникнути з очей екіпажу, що стояв під кораблем.

Близько години радіотелевізійний зв’язок між «Циклопом» і рубкою діяв бездоганно. Роган упізнав гирло яру, в якому сталася атака, за великою, схожою на повалену дзвіницю скелею, котра частково замикала просвіт між стінами урвища. На першому осипі великих каменюк швидкість незначно зменшилася. Спостерігачі біля екранів навіть чули дзюркотіння струмка, схованого під завалами каменів – так тихо працював атомний двигун «Циклопа».

Зв’язківці підтримували зображення і звук до другої сорок, коли «Циклоп», пройшовши плоскішу й доступнішу частину яру, опинився у лабіринті іржавих хащів. Завдяки зусиллям радіотехніків згодом удалося передати в обидва боки ще чотири донесення, але п’яте надійшло вже таким спотвореним, що його зміст можна було лише вгадати: електронний мозок «Циклопа» доповідав про успішне просування вперед.

Згідно з виробленим планом, Горпах вислав з «Непереможного» літаючий зонд, забезпечений телевізійним передавачем. Зонд, здійнявшись вертикально у небо, зник упродовж секунд. Опісля до командного пункту почали надходити його сигнали – відразу з’явився, з висоти милі, мальовничий краєвид, заповнений пошматованими скелями, вкритими пеленами іржавих та чорних хащів. За хвилину вони легко помітили «Циклопа», що посувався дном великого яру, виблискуючи, мов сталевий кулак. Горпах, Роган і керівники спеціальних груп стояли біля екранів у рубці. Зв’язок був добрим, але вони передбачали можливість його погіршання чи переривання, тому інші зонди, готові до старту, лише чекали сигналу. Вони мали слугувати за передавачі. Головний Інженер вважав, що в разі нападу зв’язок з «Циклопом» напевно обірветься, та принаймні можна буде стежити за його діями.

Електричні очі «Циклопа» не могли цього бачити, але спостерігачі біля екранів мали значно ширше поле зору, що відкривалося перед ними завдяки великій висоті телезонда, отож помітили: машину відділяє вже якихось кількасот метрів від покинутих у скельній брамі транспортерів, котрі перекривали дорогу далі. «Циклоп», після виконання своїх завдань, повертаючись, мав також забрати дві гусеничні машини, що зіткнулися, зачепивши їх на буксир.

З висоти порожні транспортери виглядали зеленавими коробочками; біля одного видніла частково спалена фігурка – труп чоловіка, якого поцілив з випромінювача Роган.

Перед самим поворотом, за яким стирчали вершини скельної брами, «Циклоп» затримався й наблизився до гриви металевих хащів, які доходили майже до дна яру. Усі напружено стежили за його рухами. Він мусив відкрити спереду силове поле, аби через вузеньку щілину висунути інгаустер. Той, мов ствол гармати із зубастою жменею на кінці, вистромившись зі свого гнізда, ухопив купу кущів і без видимого зусилля вирвав їх зі скельного ґрунту, далі здав назад і сповз на дно яру.

Вся операція відбулася легко й ефективно. Завдяки телезондові, що завис над яром, встановили радіозв’язок з мозком «Циклопа», який повідомив їх, що «проба» з цілим роєм чорних «комах» закрита в контейнері.

«Циклоп» перебував за сто метрів від місця катастрофи. Там стояв, упершись панцерною кормою у скелю, тильний енергобот групи Рогана. У самому проході між скелями стирчали два зчеплені між собою транспортери, далі перед ними був другий енергобот. Легке тремтіння повітря свідчило про те, що все ще діє захисне поле, котре залишив Роган після катастрофи його групи. Спочатку «Циклоп» дистанційно вимкнув емітери Дірака цього енергобота, а потім збільшив потужність викиду й піднявся в повітря, легко промайнув над нахиленими транспортерами й знову сів на каміння, уже вище проходу. Саме цієї миті хтось із спостерігачів застережливо крикнув. Вигук пролунав у рубці «Непереможного», що стояв за 60 кілометрів від яру, в котрому задиміла чорна вовна схилів і вдарила хвилями в земну машину з таким натиском, що в перші секунди вона цілком зникла, мовби закрита накинутим згори плащем смолистого диму. Та всю товщу атакуючої хмари негайно прошив кущистий спалах. «Циклоп» не скористався своєю страшною зброєю: це лише витворені хмарою енергетичні поля зіткнулися з його силовим захистом. Він у цю мить ніби матеріалізувався, обліплений товстим шаром чорних мурах; вони то набухали, мов величезний клубок лави, то скорчувалися, і ця особлива гра тривала добру хвилину. У глядачів склалося враження, ніби схована від їхніх поглядів машина намагалася розігнати міріади нападників, яких дедалі більшало, тому що нові хмари лавинами опускалися на дно яру. Вже не видно було блиску силової сфери, а в глухій тиші все продовжувалося несамовите змагання двох мертвих, але потужних сил. Нарешті хтось із спостерігачів зітхнув: тремтливий чорний пухир зник під величезною темною лійкою, вигляду якої набрала хмара, що здійнялася над вершинами найвищих скель, її низ торкався невидимого супротивника, а верх крутився в шалених обертах кілометрового мейнстрима[3]3
  У перекладі з англ. «mainstream» – основна течія.


[Закрыть], відсвічуючи блакитним перламутром. Ніхто не обізвався, але всі зрозуміли, що хмара намагається таким чином розчавити енергетичний пухир, у якому, мов зернятко в лушпині, ховалася машина.